ІІ. ВІРШОВАНІ ГУМОРЕСКИ МАЙЖЕ ЛІТЕРАТУРНОЮ МОВОЮ

 

КАРАТИСТ

 

Не могло це мені, люди,

Й уві сні приснитись,

Що я буду із японським

Каратистом битись.

А сталося дуже просто...

Їхав я в ваґоні,

Поруч їхали спортсмени

Здорові, як коні.

Цілу добу їли й пили,

Й мене частували,

Аж під самим Борисполем

Спати полягали.

Вранці тренер ламав руки:

«Вставайте, лайдаки!

Бо рушає за п'ять хвилин

Літак до Осаки!»

Заледве ми підвелися,

Мов з намулу риби,

Якби була бочка соку,

До дна допили би.

Мені в вухах бренькотіло,

Вставать не охота.

Я відригнув та й виплюнув

Півсардельки з рота.

З бідою ми одяглися

Й речі поскладали

І поволі у той літак

Ми дошкандибали.

Аж коли я у літаку

Паском прив'язався,

То аж тоді я про тітку

Свою здогадався.

«Замість того, що ти, Йванку,

Був би в тітки в хаті —

Тепер будеш в Японії

На чемпіонаті!

Прощавайте, незалежні,

Ліпший розум майте!

І ви, тітко з Запоріжжя,

Мені вибачайте».

Лиш ми сіли у Осаці,

Ще й не роздяглися,

Як змагання із карате

Зразу ж почалися.

І тут, довго не думають,

Двічі не питають,

І до зали два тренери

Мене викликають.

Проти мене якийсь шкварок

Босоногий скаче

В сороччині без ґудзиків

Та й у білих гачах.

В мене також такі гачі

Під штанами здулись,

То я штани додолини,

Аж усі здригнулись.

Та не встиг я ліву штанку

До кінця стягнути,

Як той шкварок копне в живіт –

Не дало дихнути.

Мене це так обурило,

Так напнулись жили,

Що я б його пробив наскрізь,

Якби були вили.

Але теє японятко

Це не розуміє —

Як зареве на все горло,

Як по ребрах вгріє!

Та по губах, та по нирках,

Та вище та нижче...

Суддя дивиться на бійку

Й, паскудник, не свище!

Та так мене той каратек

Лупить, мов кобилу,

До чого я — хлопець твердий,

Та стою насилу.

Бо відколи я землею

Навчився ходити,

То мене ще ніхто не міг

Сам на сам набити.

А тут цей так розходився...

Б'є, куди попало,

Вухо моє від удару

Так, гейби відпало.

Я лап – ціле слава Богу.

А той раз лупцює!

Ну, думаю, він тут мене

Зараз закатує.

Коби я лиш це витримав,

А він промахнувся,

Тоді він би в моїх руках,

Як той дріт зігнувся.

Я зирк – його жовта п'ята

В мене під очима!

Як я тую п'яту вхоплю

Разом із гачима.

Тепер будеш, каратисте,

Ти у моїй шкірі –

Зараз тобі по-гуцульськи

Буде харакірі!

І як зачну тим японцем

В повітрі махати,

То лиш гачі біліються

І блискають п'яти.

В залі вихор аж звіявся,

Трибуни устали,

А два судді на дві хавки

У свистки свистали.

Свищіть собі, хоч у пальці,

Щоб аж поспухали —

Як він мене бив по ребрах –

Ви тоді мовчали!

Півгодини я в повітрі

З японцем мотався,

Він спочатку пищав, кричав,

А вкінці заткався.

Чую й мені макітриться,

Не стає вже духу,

То я сперся на японця

Слабкого, як муху.

Та й перегнув на коліно,

Шідарідайдана,

Будеш знати, Макацяко,

Гуцула Івана.

Та й показав, як дупака

У нас хлопці б'ються,

Так, що трісли його гачі,

Що кімоно звуться.

Відтак мене від японця

Відганяли псами,

А його аж через добу

Привели до тями.

А що далі? Вас цікавить?

Як хочете знати,

То приходьте, я ще й завтра

Буду виступати.

 

ПОКАЗУХА

 

Не так давно ми ще пішки

Попід стіл ходили,

Не так давно ми в Союзі

Партії служили.

В тім Союзі політична

Стояла задуха,

Особливо процвітала

Тоді «показуха».

Що, як треба було більше,

То більше писали,

А як треба було менше –

Зразу ж віднімали.

За велике при потребі

Казали «маленьке»,

А за чорне при потребі

Казали «біленьке».

В один колгосп, що кохався

В свинях і в свинізмі,

Приїхали із району

Начальники різні,

І сказали, що треба їм

Стрічать делегатів

Та не з Москви, а із самих

Сполучених Штатів!

І що треба готуватись,

Не спати ночами,

Працювати головою,

Руками й ногами.

У колгоспі за дві доби

Ферму збудували,

Корів тричі перемили,

Овець розчесали.

До всіх стовпів причепили

Ліхтарі чудові,

Людям дали туфлі з шкіри –

Забрали ґумові.

Всіх пияків на скотовоз

Солдати загнали,

Завезли в ліс і до дерев

Там поприпирали.

У крамниці з'явилися

Курчата варені,

Порізані на восьмеро

Й медом помащені.

Куди хлопці при потребі

Поза клуб ходили,

То там землю проорали

Й клумби засадили.

А де собі росли клумби,

То їх розрівняли

І жіночо-чоловічу

Вбиральню поклали.

Усім дівками кривоногим,

Шмаркатим, вагітним

Наказали два дні вдома

З мухами сидіти.

Коли село оновили

І впорядкували,

То вибрали одну хату,

Куди зайти мали

Делегати з Америки –

Закордонні гості.

У тій хаті жили люди

Байдужі і прості.

Їм привезли із району

Нову одежину,

Нові меблі, телевізор

І пральну машину.

Двокамерний холодильник,

Набитий харчами,

Таку люстру, наче вим'я,

З п'ятьма лампочками.

За три доби господарі

Ока не склепили,

А з районним інструктором

Інструкцію вчили...

Що повинні говорити

Тим капіталістам,

Як до столу їх просити,

Як давати їсти,

Як до гостей щебетати,

Мило посміхатись,

Якщо ж будуть з ними негри,

То як не злякатись.

Ось і день той вже надходить,

Є вже делегати,

Господарі їх вітають

Та й просять до хати.

Увійшли американці,

«Ґуд монін» сказали

І замість рук господарям

Жуйки простягали.

По своєму ґелґотали,

Ставши під дверима,

А наші так, мов гірлянди

Блимали очима.

Лишень гості попоїли

Та й начальство встало,

Як зненацька щось із печі

Голову підняло.

А треба вам тут сказати,

Що у тій господі

Жив ще дідо старий дуже –

Такі вже не в моді.

Воював він на трьох фронтах,

Робив у колгоспі,

А на старість горілкою

Грів старечі кості.

Ото, коли готувались

Гостей зустрічати,

То про діда всі забули,

А дід вклався спати.

Випив до сну півплящини

І проспав дві ночі,

Але шлунок забаг їсти

І дід протер очі.

Та, сердега, як по хаті

З печі подивився,

То від страху й переляку

На ноги схопився.

Бо лягав він позавчора

В своїй рідній хаті,

А тут чомусь прокинувся

У царській палаті.

За столами сидить панство,

Телевізор грає,

З холодильника замерзлий

Індик визирає.

То дід став на довгі ноги –

В хаті всі завмерли,

Бо дід був таким здоровим,

Наче пів-Говерли.

До пояса його майка

Чорно-біла вкрила,

Від пояса було лиш те,

Що баба любила.

А щоби в цій чужій хаті

З зубами лишитись –

Дід ухопив макогона

Й хотів боронитись.

Піч – висока, дід – далеко,

Величезна хата,

Здавалося, що у діда

У руках ґраната.

Коли ж дідо макогоном

З печі замахнувся,

То начальство – в вікна, в двері,

Стіл перевернувся.

Ну а гості з Америки

Під ліжко забились

І своїми жувайками

Мало не вдавились.

Бо під ліжком каґебісти

В засідці сиділи

І від страху аж зомліли,

Як негра уздріли.

.....................

Давно теє вже минуло...

Союз завалили,

Десять років Україну,

Як проголосили.

То ж любімо, люди, правду,

Не будьмо лукаві

І біймося показухи

Вже в рідній державі.

                             1998 р.

 

 

 

УКРАЇНСЬКА КУХНЯ

 

Не зле вранці прокинутись,

Трохи недоспати

І про кухню українську

Порозміркувати.

Що то колись нашим предкам

Їлося й пилося...

І де воно поділося?..

Як нове взялося?..

Ось, наприклад, в Україні

Старе й мале знало,

Що найліпша наша їжа –

Сите біле сало.

Як заколять кабанчика

Чи заріжуть свинку –

Було харчів і запасів

На ціліську зимку.

Їсиш собі м'ясо й сало,

А воно не шкодить

І водночас сила свинська

В тебе переходить.

Як з'їдалось біле сало

На три грубих пальці,

То був один українець

Так, як три китайці.

А тепер нам обминати

Радять солонину,

Мовляв, у ній забагато

Є холестерину.

Зате їжте, українці,

Стегенця із курки,

А ту курку годували

Таблетками, з рурки.

Тому курка, хоч від яйця

Лишень тиждень має,

А вже така виглядає,

Наче півня знає.

Відтак з неї молодої

Лаби виривають,

А всі нутрощі і пір'я

В яму викидають.

Бо у курки від таблеток

Геть усе зіпсуте,

Одні стегна поголені

Сяк-так можуть бути.

Або палочки із крабів

(ще одна дивота),

Нам у кожнім ресторані

Пхають їх до рота.

Чому нам не пропонують

Варенії раки

Замість їсти пресовані

Й морожені фляки?

Або що смачніше в світі,

Ніж борщ і сметанка?

Виявляється, смачніше –

Це «Ґаліна бланка».

То ж з юшками і борщами

Ми дали вже маху

І посьорбуєм бульйони

З курячого праху.

Або їлося квасолі

Вродзріб і товчені,

Олією заправлені

Та почасничені.

Було, вийдеш по вечері,

Станеш коло тину,

Сусідові пошлеш привіт

Почерез шпарину.

Сусід тобі два привіти

Пошле у повітрі,

Та так, наче вареники

Вибухли в макітрі.

Отож є в нас вареники

З сиром і з сливками,

Що пливуть поміж кишками

Теплими боками.

Сметаною чи шкварками

Щедро перелиті...

Де є страва ще смачніша

На цім білім світі?

Але декотрі матолки

На тісті звихнені,

Переходять дуже радо

На чужі пельмені.

А в деяких наших барах

Ліплять ті пельмені

Такі малі, що порція

Ховається в жмені.

Можливо, в нас колись більше

Муки петлювали?

Можливо, в нас тепер менші

Роти поставали?

Але якщо придивитись,

Як їмо хот-доги,

То у рот наш можуть влізтись

Оленячі роги.

Десерт колись щоосені

Та щовесни мали:

Із яблуні чи з черешні

Живий овоч рвали.

Або меду із щільників

Наточать у збанок

І вже тобі за один раз

Вечеря й сніданок.

А тепер щокілька кроків –

Різні марципани,

Особливо на базарах

Купують банани.

Ті банани на деревах

Ще лиш зацвітають,

А їх уже рвуть, складають,

Трійлом обробляють.

Заки овоч цей заморський

будемо лупити,

То він уже мав би разів

Так зо п'ять зогнити.

Колись у нас узвар пили

Смачний, з сушениці,

А тепер є кока-коли,

«Фанти» і пепсиці.

Є ще й води ґазовані

Й різнокольорові...

Я якось давав ті води

Півроку корові.

То корова мені чорне

Молоко давала,

Ну а гній був оранжевий,

І трава пропала.

Про горілки й не казати:

В роки суверенні

Через наші кишки пройшли

Літри незліченні.

Зрозуміло, життя таке,

Що хочеться вити,

А як вип'єш одну-другу,

То хочеться жити.

Та ще, як п'єш самогонку,

То ще сяко-тако,

А як купиш на базарі,

То буде хана-ко..

Котру ліпше із горілок

В крамниці купити –

Я не знаю. Знаю одне –

Ліпше їх не пити.

В двадцять першому столітті

Так воно виходить,

Що з харчами й напоями

Цей світ на пси сходить.

Додають фарби до водів,

До харчів отрути,

(Стоїть ковбаса півроку

і її не чути).

У січні вже огірки є,

В грудні – помідори,

Ну а ліки є в аптеках,

В лікарнях – доктори.

А все тому, що у світі

За великі гроші,

Зроблять навіть з ґуми шницель,

Зварять юшку з воші.

Ну а сало, то є сало –

Нікому не шкодить,

І, головне, ніхто його

В світі не підробить.

Так, що їжте, люди, сало,

Узвар попивайте,

Живіть довго і багато

І добре ся майте!

            13 вересня 2001 р.

 

 

КОХАНКА

 

Я хоч давно вже жонатий,

Десять і півроку,

Та ще жінку не зраджував

Ні з котрого боку.

Але доки бути вірним,

Чемним, як овечка?

Так і дуба можна дати

Й не знати де гречка!

Тепер такі фільми крутять

Звечора до ранку,

Що хоч-не-хоч, а й я знайшов

Потихо коханку.

Прийшов собі я до неї,

Ще й не роздягнувся,

Як тут раптом дзвінок в двері –

Чоловік вернувся!

Молодичка злякалася,

Аж стала тремтіти:

«А щоб ти тут провалився!

Куди тебе діти?

В холодильнику замерзнеш,

В шафі – небезпечно,

В телевізор не залізеш,

В унітаз — не ґречно.

Хіба в отой килим перський

Я тебе закручу,

А як мій муж піде з дому –

Я тебе розкручу.

Але мовчи, ані мур-мур

З отієї шпарки,

Бо він тебе, як зачує –

Поріже на шкварки!»

Я впав на той перський килим

(душа ледь не вмерла),

Вона мене закрутила

Й до стіни приперла.

Та в поспіху біда сталась

У моєї дами,

Бо вона мене поклала

Догори ногами.

Чоловік ввійшов до хати,

Пояснив дружині,

Що поїде завтра зранку,

А не вночі нині.

А вона із ним щебече,

Коло нього мліє,

А мені в очах темніє,

Шия червоніє.

Нема уже чим дихати...

Крикнути боюся...

Терпнуть руки, ноги й вуха...

Я забув, як звуся...

Кров у голову вдаряє,

Хочеться ридати...

Аби, хоч раз в гречку скочив –

Не жаль би вмирати.

А то згину, як невольник

На ринку стамбульськім,

І ще в килимі у перськім!

Хоч би у гуцульськім...

А та хвойда чоловіка

Вже гладить руками....

А мене поклала, лярва,

Догори ногами!

Своя би так не поклала

Та й би не забула,

А ця мене, як дитину

Піврічну стиснула!

Я не зраджу свою жінку

Доки буду жити...

Правда, щоби не зрадити,

То треба дожити...

А тут чоловік підвівся

Так, мов півкобили,

Та й промовив: «Піду виб'ю

на балконі килим».

Що не впрошувала жінка,

Аби лягав спати –

Він ухопив мене й килим

І поніс із хати.

А я марю вже і млію

Втретє і вчетверте:

«Ліпше бути добре битим,

Ніж задурно вмерти».

А чоловік став на балконі,

Килим розкрутився,

Я затерплий із килима,

Мов бочка скотився.

Щастя, що то була зима,

Снігів кучуруги,

То я тільки побив трохи

Гапку до бордюри.

Після цього переляку

Й нічної пригоди

Я цілував свою жінку

В ноги й поза ноги.

І тепер я її гладжу

Лівою рукою,

Бо я лежу в ріднім ліжку,

Килим наді мною.

10 лютого 2001 р.

ЗМАГАННЯ

Відколи в нас дурні моди

І чужі кривляння,

Відтоді в нас з'явилися

І дурні змагання.

Ось і в наше рідне місто,

Мов дядько до тітки

Приїхали якісь люди

Невідомо звідки.

Розклеїли усім містом

Афіші яскраві,

Здавалося, що то знову

Вибори в державі.

А то цілком інша справа

Малась на увазі,

То скликали брати участь

В незвичайнім змазі.

Та не штангу піднімати,

Не на скелю лізти,

Але протягом години

Сто черв'яків з'їсти.

Хто з'їсть перший – той сто тисяч

Доларів здобуде,

А за друге й третє місце

Трохи менше буде.

Ось і є вже та субота!

В самім середмісті

Зійшлося десь людей тисяч

Зо сто або й двісті.

Жодні віча, святкування,

Виборчі дебати

Не могли би в нашім місті

Такого зібрати,

Як черв'яки приречені

В суботу зібрали!

Дужі працю покинули,

Хворі повставали.

Прийшла влада, старі, малі,

Дурні, бідні, п'яні,

Попи були перебрані,

З діаспори пані.

Були ті, що їх десятим

Шляхом обминають,

Й ті, що навіть із черв'яків

Податки збирають.

А «зелені» із собою

Принесли плакати,

Що «Обов'язок людини –

Черву захищати!»

Одні на дах вмостилися,

Інші – на балкони,

А я сів на міліцая,

Просто на погони.

І тут раптом на помості

Музика заграла,

Суддя внесла три макітри

І на стіл поклала.

За столом, мов три герої

Змагуни стояли,

Ті, що з'їсти тих черв'яків

За долари мали.

Першим стояв Іван Дишель,

Відомий доволі,

Він забивав у рот цвяхи

І дві парасолі.

Міг до пса залізти в буду,

Міг з'їсти ґазету,

Міг без штанів у неділю

Зайти до буфету.

Йому не так хотілося

Доларів здобути,

Як іще раз прославитись

І геройство втнути.

А праворуч стояв Михась,

Предобра людина,

Зате була, мов наждачка

Його половина.

Це вона його підбила

На тяжкі змагання,

Їла його за долари

Звечора до рання.

Та все йому белькотіла:

«Ти зубів не маєш,

Ти червів тих за секунду

Просто поковтаєш!

А за гроші ми купимо

Синові машину,

Доньці – хату, тобі – зуби,

Мені – одежину».

Михась м'який був ізмалку,

Тихо погодився,

Тому тепер із острахом

В макітру дивився.

Всередині стояв струнко

Пан Дмитро Кадика,

Це господар був статечний,

Депутат трьох скликань.

Чому і він наважився

До змагань пристати –

Усі себе питалися

Й не могли вгадати,

Що Дмитрова рідна жінка,

Що Ганною звалась,

В Італію на роботу

Рік тому подалась.

Дмитро грошей поназичав

Жінці на дорогу.

Вона ж жила в Італії

На широку ногу.

Віддалась за італійця

І його банкнотки,

А Дмитрові лишилися

Борги та й відсотки.

Суддя стрілив із пістоля

Й почалась робота...

Іван Дишель кинув зразу

Дві жмені до рота.

Жував собі й навіював,

Що їсть полуниці

І з сметаною гладенькі,

Довгі варениці.

Але коли він узявся

Третю жменю їсти,

То почали «варениці»

У другий бік лізти.

А тимчасом добрий Місько

Став черви хапати

І кулаком, мов грейдером

Їх до пельки пхати.

При цьому він час до часу

На жінку дивився,

І відчував, як у роті

Дивний рух робився.

Хотів Михась проковтнути,

Як радила жінка,

Та це тобі не таблетка

І не леґумінка.

А черв'якам того й треба –

В роті роздивились

І крізь зуби попід язик

На волю пробились.

Михась не знав, як розпутать

Черв'ячі тенети,

А тут просить не рухатись

Фотоґраф з ґазети.

Та ще й жінка із натовпу

Кулаком махає,

Та ще й суддя тих сто тисяч

В штанах притискає.

А що робить пан Кадика?

О, він підв'язався

І серйозно, по-хазяйськи

За черв'яків взявся.

В нього язик був, як кактус,

А рот, як сушарня

І щелепи акулячі,

Зуби, як січкарня.

Він уявив, що хрумає

Не черву погану,

А клятого італійця,

Що вкрав його Ганну.

Казав собі: «Терпи, Дмитре!

Нічого, що бридко.

Зате будеш мати гроші,

Віддаш борги швидко.

Потім наймеш рекетирів.

Заплатиш дорогу,

Вони в Римі знайдуть Ганну

Й підвісять за ногу».

Але раптом у ці плани

Влізли сили злії:

Такий черв'як перекреслив

От-такі надії!

Ну а юрба так сміялась

І так гиготала,

Половина від реготу

На коліна впала.

Особливо всі присутні

За живіт тримались,

Як жодному з трьох героїв

Гроші не дістались.

Бо ж відомо, черви у нас

Хіба риба любить,

А людина через гроші

Часто гідність губить.

Є в нас такі грошолюби

І спеціалісти,

Що не тільки ладні червів,

А й ще дещо з'їсти.

В гуморесці цій великій

Багато нудного,

Але є й смішного трохи.

А всім вам – смачного!

16 березня 2002 року

м. Міссісаґа, Канада.

 

 

МОЛОДІСТЬ І СТАРІСТЬ

В цьому житті кожен із нас

Молодим буває,

А дехто з нас до старості

Навіть доживає.

Як молода ще людина –

Сил не позичати:

Може їсти сім раз на день,

Дві доби не спати.

Може пити вино, коньяк,

Пивом закріпити,

Може вранці це вернути,

А в обід знов пити.

А стара їсть рідко й мало,

П'є те, що не шкодить,

Бо чим легше воно входить,

Тим легше й проходить.

Молодий, мов термінатор –

Може гризти труби,

А в старого на повидлі

Ламаються зуби.

Молодому щоб мобільник,

Іномарка, «бабки»,

А старому – щоб пенсія

І під бік до бабки.

Молодий побачить дівку –

То летить стрілою,

Старий зиркне в окуляри

Та й махне рукою.

Молодий дає 100 євро

За цілунок дамський,

А старий не дав би й гривню,

Ні рубель радянський.

Молодий не всидить в хаті,

Хоч би сніг чи дощик,

А старий радіє з того,

Що є борщик й горщик.

Молодий до бою рветься,

Хоче світ змінити,

А старий хотів би ноги

Й решту замінити.

Отака то є різниця

Між чоловіками

І те саме трапляється

З дівками й бабами.

Молодій несуть цукерки,

Квіточки духмяні,

А старій – немиту миску

І штани непрані.

Молодій знайти поможуть

Тінь посеред степу,

А старій сховати можуть

Уставну щелепу.

Молода напам'ять знає

Усі телефони,

Стара ніяк не згадає,

Де ж ті панталони.

Молода мішок одягне,

А так як цариця!

Стара в шубі виглядає,

Як мокра копиця.

Молодую своїм оком

Промацує кожний,

А на стару пес дивиться

І то, як голодний.

Як молода, то керує

Начальником, замом,

Командує генералом,

Паном та й Іваном.

А як стара, то керує

Хіба дурним зятем,

Або котом з одним оком

І дідом горбатим.

Але як би то не добре

Бути молодому,

Та корить на цьому світі

Побути й старому.

То ж живімо до ста років

В злагоді й любові,

Поважаймо одні одних

І будьмо здорові!

21-22 червня 2003 р.

РЯТУВАЛЬНИКИ

В рятувальну службу зранку

Залетів, мов вихор,

Інженер Юрко із криком:

«Ой, рятуйте! Лихо!

До моєї до квартири

Двері зачинились,

А ключі від них на кухні

На гачку лишились!

Двері в мене броньовані,

Не беруть ґранати,

А мені під вечір в Лондон

Треба вирушати!

– А котрий ваш поверх, пане? –

Юрія питають.

– Шостий, то там де балконів

І ліфтів не мають.

– Треба буде вікна бити, –

Каже рятувальня.

– Та вже бийте, але з двору,

Там де в мене спальня».

Хлопці в карти як дограли,

То сіли в машину

Та й приїхали на місце

Майже за годину.

– Котре вікно? – рятувальник

Юрія питає.

– Здається те..., гм, з землі воно

Не так виглядає...

Із машини висунулась

Драбиняча шия,

А на неї висадили

З молотком склобия.

Рятувальник трах по шибці

І бачить картину:

Сидить баба у кімнаті

Й колише дитину.

Баба зиркнула й заклякла –

Хтось до хати суне!

Ще й говорить так єхидно:

«Не бійтесь, бабуне!»

Баба втратила свідомість,

Наче під наркозом

І гепнулась до підлоги

Своїм бомбовозом.

А відважний рятувальник

Зрозумів причину:

Це ж він не ту шибу вибив,

Не в ту вліз вікнину.

І показує руками

Колегам, що знизу,

Щоб його перемістили

Вліво по карнизу.

Та й це була не квартира

Пана інженера,

А його сусіда Гриця,

Що мав бультер'єра.

Гриць кудись пішов із дому,

Собака лишився

І в непроханого гостя

Зубами вчепився.

Рятівник кричав: «Рятуйте!

Загризе звірюга!»

І молотком бив щосили

Лапатого «друга».

Пес нарешті відчепився,

Упавши на спину,

Рятувальник втік з кімнати

Знову на драбину.

І знов просить посунути

Вже вправо драбину

І молотком як зацідить

У скляну вікнину.

Знов залазить до кімнати

І що у ній бачить?

Його жінка в халатику

З якимось пиячить.

Рятувальник зблід, мов крейда

І з уст ані пари,

Жінка п'є коньяк з коханцем

І курить сигари.

І ще каже до коханця:

«Ото допилася!

Уже мені примарився

У вікні мій Вася!».

Вася ступив крок до заду,

А за третім кроком

Упав з поверха на клумбу

Своїм правим боком.

Одне слово, історія

Такий кінець мала:

Бабцю в Києві ворожка

Ледве врятувала.

Пес здоров'я вже не має,

Хоч гавкає й далі,

Рятувальника складали

В військовім шпиталі.

Що з ним трапилося бідним –

Він не пам'ятає,

Тому жінку так як кохав,

Так далі кохає.

Юрко в Лондон не поїхав,

Мусив вікна склити,

Мусив зліпки у щілині

Під ключі зробити.

Врешті, виїхав з будинку,

Обміняв квартиру,

І живе в окремій хаті

На проспекті Миру.

26 квітня 2005 р.

АВТОСМІХ

В кожній школі хто найстарший?

Найстарший – директор.

А найстарший на дорозі

Хто? Автоінспектор!

Стоїть собі з палицею

Та й нею махає,

Всіх, хто їде, крім фірманів

Як схоче – спиняє.

А з новими правилами

В нього така влада,

Що не має ані уряд,

Ні Верховна Рада.

В нього тепер на дорозі

Будь-яка машина –

Це не авто з пасажиром,

А мішок з грошима.

Кажуть, що ДАІ взялося

Так усіх карати,

Що за тиждень може легко

Річний бюджет дати.

От цікаво куди штрафи

Тепер помандрують,

Може за них нові шляхи

Нарешті збудують?

Але як би там не було

Та автоінспектор

Став ще більшим начальником,

Ніж в школі директор.

Залишилось даішнику

Такі права дати,

Аби він усе рухливе

Міг контролювати.

Ну, наприклад, чи не швидко

Літають ворони

І чи кіт не переходить

На світло червоне?

І чому вухатий заєць

Перебіг дорогу,

А пес став під знак дорожній

І підоймив ногу?

Але правда також в тому,

Не хочу брехати,

Що водіїв наших давно

Пора в руки взяти.

Бо їм на дорожні знаки

Запросто начхати,

Якщо вони мають бабки,

Блати і мандати.

Як таких автоінспектор

Спробує спинити,

То йому у ліву ніздрю

Можуть жезл забити.

Чому у нас на дорогах

Квапляться машини?

Бо в водіїв на ту швидкість

Є різні причини.

Один летить на роботу,

Аби не спізнився,

Бо він вчора до півночі

Бокс з Кличком дивився.

Другий летить, бо газ забув

Зранку закрутити,

Третій має ще на дачі

Цибулю садити.

А четвертий – бо голодний,

Рано з'їв лиш манки,

П'ятий їде до коханки,

Шостий – від коханки.

Сьомий летить на весілля

Разом з молодими,

Восьмий летить, бо всі летять

Та й він летить з ними.

І головне, що мобілки

До вух притискають

І тому двома руками

Кермо не тримають.

І не хочуть пішоходам

Дорогу давати,

Так, що бампери й колеса

Чіркають у п'яти.

А ще їздять у нас п'яні,

Гріха не бояться,

П'яним знаки на дорозі

Інколи двояться.

Напитися й поїхати –

Це в нас звичні плани,

Цю традицію почали

Колгоспні фірмани.

Кажуть, один п'яний шофер

На жезл зупинився,

Хитаючись, вийшов з авта

І довго сварився.

Як покричав, тоді хабар

Витяг, аби дати,

Та даішник стоїть струнко

І не хоче брати.

«А щоб тебе, – кричить шофер, –

З'їли з жезлом воші!

Вперше в житті бачу мента,

Що не бере гроші!»

І тут водій, хоч був п'яний,

Але придивився,

Що він вночі з манекеном

Даішним сварився.

Отак п'яні на дорогах

Чуда виробляють

І тому їх лиш дерева

Й паркани спиняють.

А є ще в нас шофериці,

Дівки із жінками,

Що газують на червоне

Довгими ногами.

Така, як капот відкриє

Й зігнеться бідака,

То всі швидкість сповільнюють,

Хоч там нема знака.

Дехто в нас повільно їде,

Є водії гарні,

Ну, наприклад, як зять тещу

Везе до лікарні.

Або внуки з міста їдуть

У село косити,

Або їде податкову

Пожежна гасити.

Та назагал на дорогах

У нас кепські справи,

Ті, що їздять – претензії

Мають до держави.

Бо держава не так давно

ДАІ розігнала,

А недавно тому ж ДАІ

Права ширші дала.

А в'явіть собі картину

На дві-три хвилини,

Що по нашій Україні

Їдуть всі машини

Поволеньки, так як знаки

Їм це дозволяють,

А водії одні одних

Чемно пропускають.

Всі тверезі, не нервові,

Всі знають дорогу,

Не слухають блатні пісні,

А дякують Богу.

Всі припнуті ременями,

В авті все працює,

Нема бруду на килимках,

Нізвідки не дує.

На дорогах інспектори

Водіїв вітають

І колеса бортувати

Їм допомагають.

В кого нема – тому дають

Каністру пального

Або щітку, і не беруть

За це все нічого.

А дороги вдвічі кращі,

Аніж німці мають,

А бензин – п'ять літрів – гривня,

І не розбавляють.

Скрізь стоять дороговкази,

Так, що не заблудиш,

А ти їдеш і тішишися,

Й рідну владу любиш.

Хотілося б, у державі

Такій гарній жити?

Що ж, для цього треба всім нам

Психіку змінити.

20-24 листопада 2008 р.

 

 

УКРАДЕНА ДИТИНА

 

Один парубок до дівки

Ходив ще зі школи,

Здавалося, що в розлуці

Не будуть ніколи.

Але хлопця, мабуть, муха

Якась укусила,

Бо він сказав їй в мобілку:

«Прощай, моя мила!»

Дівку це так обурило,

Що й не передати,

Тому вона вирішила

Хлопця налякати.

У пологовім будинку,

В приймальнім покою,

Там дівчини товаришка

Була медсестрою.

Вона ж її попросила

Рівно на годину

Позичити їй таємно

Маленьку дитину.

Ризик був страшний, звичайно,

І страшна напруга,

Але що ти в нас не зробиш

Задля кума й друга?

Дівка дитя хап у руки,

Побігла до бару,

А там її хлопець Павло

П'є й курить сигару.

«Оце – твоє!» – кричить дівка,

Аж здригнулась зала.

І немовля перед милим

На столик поклала.

«Моє?!» – скрикнув дивно Павло

Від щастя й розпуки.

«Ну раз моє, то я беру!»

І хап дитя в руки.

І як кинеться із бару

З немовлям щодуху,

А Світлана зблідла бідна

І стоїть без руху.

Павло біг з дитям додому

Швидше від трамваю

І з порога крикнув батькам:

«О, що я вже маю!»

Мама впала, а над нею

Батько став казати:

«Одне будемо хрестити,

А друге – ховати».

Коли мале заплакало –

Маму відхитали,

Потім мовчки немовлятко

Утрьох перебрали.

Павло радісно промовив:

«У мене вдалося:

Такий носик, такі очі,

І рідке волосся».

Мама каже: «Я це тобі

доти не пробачу,

Доки оту дівку-шльондру

Добре не відпсячу!

Тобі тільки 20 років,

Ти ще сам дитина!

Ми ще з татом планували

Доньку або сина».

Батько каже: «Він – дитина?

Не мели казна-що.

Дитина ж бо хоч щось робить,

А цей спить ледащо!»

Що Павла не вговоряла

Стриматись матуся,

Але він сказав: «Я – тато,

І скоро женюся!».

Після цього Павло корком

Вилетів із хати

І побіг з товаришами

Сина поливати.

А Світлана у розпачі

Запанікувала,

Бо година вже минула –

Дитина пропала.

В пологовім – переполох,

Зникло немовлятко,

Копав сестер і лікарів

Знервований татко.

Викликали міліцію

З розумними псами,

Журналісти довго брали

Інтерв'ю у мами.

А Світлана вже до Павла

Влетіла до хати

І хлопчину хап на руки

Й дала ногам знати.

Павло прийшов серед ночі,

Став перед порогм

Такий п'яний, що не пізнав

Нікого й нічого.

Йому здалось, що на ліжку

Там, де подущина,

Лежить тихо у сповитку

Маленька дитина.

А на ліжку сидить й плаче

Кохана Світлана,

А насправді, то сиділа

І плакала мама.

«Ну от, мила, – каже Павло, –

Так будемо жити:

Ти у мене буде завжди

З животом ходити.

А держава буде гроші

На дітей давати,

А батьки онуків будуть

Бавити й гойдати.

А весілля ми зробимо,

Скличемо родину,

І не флинькай серед ночі,

Не збуди дитину.»

Після цих слів Павло упав

Й заснув на паркеті,

І так проспав аж до ранку

На старім кашкеті.

Кінець такий у цій справі:

Світлани немає,

Кажуть, вона в Іспанії

Виноград зриває.

А медсестру в пологовім

Ледь не засудили,

Але в неї хтось був вгорі,

То їй все простили.

Павло дівок оминає,

Знайшов молодицю,

А маленький хлопчик росте

Й посмоктує цицю.

25 листопада 2008 р.

 

ІІІ. З ІРОНІЧНИХ ВІРШІВ

 

З АМЕРИКАНСЬКИХ ЗБІРОК (1996)

Я не був у Африці,

В Африці не був,

І не хочу бути там,

Що я там забув?

Ще могли б леви мене

З'їсти, мов біляш,

Ще із пальми я б упав,

Мов газет тираж.

Ще могла б дочка вождя

Звабити мене,

Ще запхали б в ніс мені

Колко дротяне.

Я не чув би ні борщі,

Ні ко-ко, ко-ко,

Ні у вусі губ з вогнем,

І прощай, Нико'!

Я не був ще в Африці,

Хоч давно вже пан,

Ну й не треба – я собі

Вдома з'їм банан.

            3 січня 1996 р.

 

***

Я збудував собі хату,

Не хата – царський палац:

Три стіни – звичайні стіни,

А четверта – матрац.

У хаті є стіл з подушками,

У шафі дверей нема,

І нявкає кіт на «Останкіно»,

І махає хвостами двома.

В тій хаті я ходжу голий,

Неначе вночі султан.

Мені цікаво чи бачить

Усе це з горянтка тарган.

Мене не турбує сусід мій,

Великий облесник і сплюх,

Мені цікаво від чого

Побілів мій старий капелюх.

І я надзвичайно радий,

Неначе дитина на Петра,

І я не боюся нічого,

Хоч маю лиш півтораметра.

І хату мою не знищить

Ракета несамовита,

Бо хата моя не бляхою,

А пательнею вкрита.

         3 січня 1996 р.

 

***

Був собі стіл

На ногах моценних, як віл.

На ньому стояв холодець

(Ех, недолюбив свиню кнурець!).

Стояли яйця варені,

Звичайно, не сині й не зелені.

І в салаті блід майонез,

І був хрін лютий, мов пес.

А ще лежав на тарелі сирок,

Що на ньому відбилися пальці жінок.

І пахла ковбаса з селітрою,

І так сам корок з півлітрою.

І була сіль біла, мов заметіль.

І був хліб покраяний навскоси,

І до нього масло, мов брус до коси.

І була сметана густа, наче клей.

Лиш не було тих (як їх?) – гостей.

                                  4 січня 1996 р.

 

***

Я ходжу чи ходжу по Америці,

А вона ходить по мині чи мені,

І питає мене спогорда: «Ти любиш мене?»

– Ні!

Як я можу тебе любити?

Ну як?

Так?

Чи сяк?

Чи отак?

І за що?

За пепсі-колу,

Чи за повію напівголу?

Чи за яблука без червячків?

За яйця майже без жовтків?

За молодь, що пахне наркотиками,

Чи за політиків з брехливими ротиками?

За схованих індіян,

Чи за переляканих твоїх громадян?

Чи за ок-лесбіян?

А, може, за Мангеттена бари й кафе?

Фе!

                                        4 січня 1996 р.

 

ЯКБИ

 

Якби, наприклад, мав я два роти –

Одним я їв би, другим – говорив би.

Якби, наприклад, мав я два носи –

Одним би дихав, другим я би нюхав.

Якби, наприклад, мав я два...

Якби, якби...

Росли в роті гриби...

                  4 січня 1996 р.

 

***

Кінь Нью-Йорком ішов,

Заперезаний міцно в сідло,

Й це було тут дивніше, ніж сіло б НЛО

На статуї Свободи чоло.

А кінь іржав на Бродвею,

Аж здригалися вії в повій

І вже до коня збігався

Людей кольоровий рій.

Несли йому чіпси й гамбурґери

Зі стрітів і авеню,

Гукали його хто як знає:

Одні – коню, а інші – коню.

А той коник не знав що й іржати,

Бо це справді така дивина:

Все, казали, є в тому Нью-Йорку,

Але ж сіна, сіна ж нема!

                     4 січня 1996 р.

 

***

Вітер віє, трава шумить,

А в тій траві жучок лежить.

Чого лежить? Як спитати?

А нашо нам теє знати?

                    4 січня 1996 р.

 

***

Україна – дитина,

Україна – родина,

Україна – калина,

Україна – руїна...

Одні й ті ж рими,

Що робити з ними?

Україна – тканина,

Україна – машина,

Україна – доктрина,

Україна – вакцина...

А це що за рими?

Бр-р! Та вони страшніші

За сибірські зими!

                 4 січня 1996 р.

 

 

ЇХАЛА МАШИНА

(Новелка)

 

Їхала машина,

Курилася дорога,

Їхала машина

Безнога.

А йшов чоловік

І бисаги ніс,

Ішов чоловік

Без коліс.

Машина сказала чоловікові:

«Сідай у машину, підвезу».

А чоловік сказав машині:

«Сідай у бисаги, піднесу».

І що ви гадаєте –

Машина у бисаги вклалася,

Ледь одна бисажка не пірвалася.

А чоловік ніс її аж присідав,

Аж піт його обливав.

Приніс додому і в браму грюкає...

Але чого ви це так уважно слухаєте?

З вас же кожен знає,

Що такого не буває...

О-о, а тепер кожен рот роззявляє...

                                     24 січня 1996 р.

 

МОНОЛОГ ІЗ ПІСЛЯМОВОЮ

«Тепер я маю грошей

Більше ніж пес вошей.

У слоїчок поскладав,

Під пеньочок закопав,

Ногою притоптав,

Тричі поплював,

Себе ланцом до пеньочка прикував,

Сів на пеньочок та й заспівав:

Я сторожем став.

Гав, гав!»

Пропав чоловік,

Пропав.

               25 січня 1996 р.

 

***

Я через нього п'ю валідол пачками,

Я через нього ходжу, як дурна ворожками,

Я через нього б'юся головою об мур,

А він знайшов собі другу – от кнур!

                                 25 січня 1996 р.

 

***

Я нині веселенький,

Бо трошки п'яненький.

І здаюся собі добренький,

Гарненький,

Чемненький,

Чепурненький

І розумненький.

А жінка кричить на мене,

Ще й тупає ногою,

Не дає мені натішитися собою.

І живи з такою бабою-ягою!

Правда, коли я вранці прокинувся,

То зясувалося, що я зайшов

не до своєї жінки.

                      27 січня 1996 р.

 

ЦИГАНСЬКА ДЕРЖАВА

 

У тисяча дев'ятсот вісімсотому році

Цигани задумали вел-лику справу:

Збудувати Циганську державу.

І написали заяву в ООН,

І їм виділили острів Бон-Бон

(Там був колись полігон).

З'їхалися туди з усього світу цигани

Кіньми, кораблями і літаками.

А два прийшли пішки через океани.

І стали державу будувати,

І президента обирати.

То була собі Циганська демократична держава

Дуже й дуже цікава.

У ній можна було до рання співати

І в ґітару хоч руками, хоч ногами грати.

У ній можна було ночами коней пасти

І все (крім душі) можна було красти.

І не митися дозволялося, і ворожити,

І ні за чим не тужити.

Можна було битися де попало –

За це поліція до цюпи не брала.

І якось в Циганську державу приїхали

мудрії люди, мов змії.

Не знаю, може з Америки,

А, може, з Росії.

І вони побачили, що погана справа:

Що Циганська держава – це не така держава!

Що тут нема війська, банків і казематів,

Ні лікарів, ні попів, ні дипломатів,

Що тут нема ані податків, ані ревізій,

Що тут нема ані ґазет, ані телевізій.

А політику взагалі повз вуха пускають

І коли хочуть – встають, коли хочуть – лягають.

І взялися мудрії люди циганам допомагати

Циганську державу будувати...

Та не щодня курка несеться –

Не завжди й мудрим удається...

Хоч циганів усіх помили й попідстригали,

В адідаси повзували й гамбурґерами нагодували –

Цигани зі своєї держави повтікали,

Море-морем, попід небо, через скали.

А мудрії люди сіли врочисто

й напилися кави...

От і не стало Циганської держави.

                                     28 січня 1996 р.

 

КУЛЕША

 

Кулеша – це така страва,

Що вариться у баняках.

Кулеша – це така страва,

Що застрягає в зубах.

А яка вона, питаєте, на смак?

О, я не Бальзак.

Але дуже й дуже смачна.

На одну ложечку, на другу, на.

                          29 січня 1996 р.

 

***

До обіду він спав,

Перед вечером встав.

А чому, ти б спитав.

Бо він нічку усю

Жав, складав,

Вигравав,

Голосив

І косив,

І кохав,

І ридав,

І на крилах летів,

І горів,

І чорниці зривав.

А по правді сказати?

Він вірші складав.

                 29 січня 1996 р.

 

ДАВНІЙ СПОГАД

 

Ще колись дуже давно,

Як носив я чорну кубанку,

Покохав я був до безтями

Циганку.

Я любив її ніжно, по-панськи,

Купував їй цукерки й «Шампанське».

А циганка якось і каже мені:

«Слухай, за кого ти мене маєш,

Що ти мене по-панськи кохаєш?

Ти люби мене не по-панськи,

А по-циганськи!»

«Та я по-циганськи не вмію...»

«То йди ти, знаєш куди? «Не вмію...»

                                     29 січня 1996 р.

 

***

Коли ще не було Курочки Рябої

І Мишка не збила золот-яйце,

Один казкар розповідав мені казку,

попиваючи з чари яйце:

«Мав собі дід бабу

Таку стару, як спереду, так і ззаду.

Вона все життя його їла,

Аж нарешті ослабла і оплошіла.

Дід зігнувся до її старезного тіла,

А вона таки клац – і його з'їла.

Не дай, Боже, таку бабу мати

І так умирати!»

А я жінку собі також маю

І тепер, як спати лягаю,

То дуже вважаю,

Бо якщо вона мене раптом «клац»,

То хто тоді за мене допише абзац?

                                      30 січня 1996 р.

 

ЖУРА

 

Корова не дає з вим'я молока,

Бригадир не дає украсти з поля буряка,

Бог не дає з неба дощику,

А жінка не дає з печі борщику,

А міліція не дає випити,

А держава не дає вижити.

                            30 січня 1996 р.

 

ЧЕРЕВЦЕ

 

Був собі панотчки на одне сільце,

Мав собі парохію і кругле черевце.

А черевце – це не гріш і і не гребінчик,

Не сховаєш.

І всі знали про це.

І хоч знали про це,

Та носили і далі

Сало й сир, й масельце.

Але був то, здається. четвер,

Що помер наш панотчик, помер.

І лежало в домовині бліденьке лице,

І мов горбик тверде черевце.

А відтак все село говорило про це:

«Йой, якого ми мали панотчика!

А яке він мав черевце!»

                             31 січня 1996 р.

 

ДОВІДКА

 

Земля складається з двох півкуль чи кулі,

А щасливий кінець бійки – з однієї ґулі,

А миска салату – з однієї цибулі,

А ввічлива форма матюка – з дулі.

                                  31 січня 1996 р.

 

ПОЕТ І ЖІНКА

 

Був собі поет до всього небайдужий

І була у нього дружина.

У його творчості її цікавила дуже

Гонорарна частина.

Кричала на нього всі дні,

Що не хоче робити і дбати,

А він їй на це: «Я – поет. Ти це розумієш?

Ні?

Ну то я йду погуляти» (це – вдень)

Ну то лягаймо спати» ( це – вночі).

                                    31 січня 1996 р.

 

***

Добре розумну жінку мати:

Вона нічого не винесе з хати,

Вона лад знає усьому дати.

В якщо навіть кохнаця має,

То ніхто про теє не знає

(Звичайно, крім коханця і Бога

і ще декого).

                          31 січня 1996 р.

 

***

Любіть мене, дівчаточка, любіть,

Прийміть мене, паняночки, прийміть,

Заки в мене в душі ще весна.

Й заки жінки нема.

                     31 січня 1996 р.

 

***

Ми зустрілись з тобою у потязі

Поміж вікон на протязі,

Вітер віяв, віяв, аж піяв

І тебе в моє серце завіяв.

Ти сидиш собі в моєму серце

На маленькім, мякенькім крісельці,

Перебираєш звабливими ніжками,

Не даєш мені спати нічками.

                               31 січня 1996 р.

 

АМЕРИКА

 

Ти мене ловила, як могла,

Ти мене на Флориду тягла

І у лас-веґаські казино,

І під хмарочосове вікно.

Ти у руки тицяла мені

Віники і блоки цегляні,

І хотіла вільного митця

Обернути у напівмерця.

Але я тобі чомусь не люб,

Не удався нам з тобою шлюб

І тому, Америчко, прощай,

Це тобі два долари на чай...

                               1996 р.

 

***

Що тут народів, релігій і рас!

Що тут за люду, ой леле!

А перемеле ця Америка вас,

Ой перемеле...

                       7 квітня 2004 р.

                      м. Міссісаґа, Канада