Це – перша офіційна книжка, що вийшла в Січеславському видавництві «Січ» 1993 року. Спонсорував її друк Томаківський спецколгосп «Прогрес» (голова правління Віктор Зубенко). Оформив книжку художник Борис Куновський.
Крім лірики, до збірки ввійшли вірші на тему українського відродження, що відбулося на початку 90-х років ХХ століття. Видання це, особливо громадянська лірика, страждає публіцистичністю, за що автора дуже критикували любителі вишуканої поезії та колеги-поети.
У ПОХІД
Коника торкнув острогами,
Гей, гей — у похід!
Ген злітає птах сполоханий.
Сіло сонце за порогами
Гей, за небозвід.
Поправля пістоль за поясом.
Дістає кисет.
Грають хвилі срібним полиском,
Степ хлюпоче буйним колосом.
Гей, гей, гей — вперед!
Батько кошовий на конику
Гей, під бунчуком.
А за ним — брати-полковники,
Козаки, немов соколики,
Гей, монад Дніпром.
Гляне місяць оксамитовий
На козацьку рать.
Рідну землю боронитимем,
Вороженьків будем бити ми —
Славу здобувать.
31.01.1993 р.
ХОРТИЦЬКИЙ ДУБ
Оббивали кулі й стріли
Кучеряве віття.
Буйним листям відшуміли
На тобі століття.
Дивні мавки колисали
України волю,
І козацька наша слава
Линула довкола.
Не зламали тебе бурі,
Не розбили грози,
Пережив ти дні похмурі
І сніги, й морози.
Чом же нині помираєш,
Богатирю-дубе?
Що стряслося в нашім краї,
Батьку ти мій любий?!
Хвора крона нам у докір —
Правнукам і внукам —
Аж до неба, аж до Бога
Піднімає руки.
Чи отак же засихає,
Чи отак же гине,
Як той дуб у тихім гаї,
Доля України?
11.10.1992 р.
СИНИ УКРАЇНИ
(На мотив «Прощание славянки»)
Ми, нащадки Петра Сагайдачного,
Оборонці на ратнім посту,
Густо кроплену кров'ю козацькою
Бережем Україну святу.
Поклич, Вітчизно, нас —
За Тебе підем в бій
І дорогий наказ
Завжди ми виконаєм Твій.
Держави рідний стяг
Із сонця і води
Діди любили,
Заповіли нам —
Ми будем вірно берегти.
Нам земля ця ніким не дарована,
Не загарбана прадідами.
Нею всесвіт увесь зачарований.
Бережем її й любимо ми.
Хай не брязкають зброєю недруги.
Бо дістануть відкоша вони.
Ми — народу пісенного, щедрого,
Українського вірні сини.
Зброю ми не для того отримали,
Щоб чужі воювати світи,
Тільки б Тризуб святий Володимирів
Не згасав, сонцесяйно світив.
* * *
Стороно надтясминська моя,
Чигирине, Кам'янко і Сміло!
Сивая Історія Твоя
У полках Богданових шуміла».
І блищала шаблею Сірка,
Відбивала недругів нашестя,
Скніла і гнила на Соловках
Разом з отаманом Калнишевським.
Гонта Йван і Залізняк Максим
За Твою свободу кості клали.
І Шевченка вольнодумних рим
По Тобі розсипані корали.
А щоб воля справді розцвіла
Дівкою в коштовному намисті —
По Тобі дорога пролягла
Мучеників правди — декабристів.
Стороно надтясминська моя!
Чигирине, Кам'янко і Сміло!
Сивая Історія Твоя
Серцем Україну обігріла.
15.05.1990 р.
* * *
Мчали січові стрільці-
Соколи:
Об копита камінці
Цокали.
У прийдешнє, у віки
Лавами
Мчали, мчали їх полки
Славнії.
За республіку свою
Зоряну
Густо падали в бою
Воїни —
України вартові
Крицеві —
Славнозвісні січові
Лицарі.
Хай дарує сонце їм
Золото,
Грає променем своїм
Молодо.
Квітне шлях тернистий їх
Веснами,
І співають солов'ї
Весело.
Щедрий колос хай добром
Вироста,
Де упала їхня кров
Молода —
України вартових
Крицевих,
Славнозвісних січових
Лицарів.
25.03.1990 р.
Струни бандури збудили степи,
Коні баскі копитами гребуть,
Вітер здіймає пилюки стовпи.
З Богом, козаченьки, в дальнюю путь.
Ген могили засивіли полинами.
Задзвеніли гострі шаблі над степами.
Боронили козаки свої святині —
Славу й волю здобували Україні.
Місяць серпом визирає з-за хмар.
Гнівно хлюпоче Славути вода.
Ні, не страшний козаку яничар
І ні поляки, ні кримська орда!
Рідная мати — Томаківська Січ
Хай виглядає з походу синів,
Хай не віщує недоленьки сич
Для України навіки-віків!
26.06.1991 р.
МОЛОДІСТЬ
Стомленим лелекою
Молодість летіла.
«Ой, куди ти, молодість,
Мила, сизокрила?
Та чи скоро вернешся
До мого порога?
І чи відшукаєш ти
У мій край дорогу?
Може, й заблукаєш десь
В далині, в чужині.
Краще залишалася б
У моїй хатині».
«Шанувать не вмів мене,
Отже, й не проси ти, —
Відказала молодість,
Рутою покрита. —
Повернусь до тебе я
Через роки, врешті,
Тільки вже тоді мене
Старістю назвеш ти...»
9.11.1991 р.
* * *
Рожевий відблиск вбогої пітьми
Посилює душі і серця втому.
А журавель з підбитими крильми
Чекає марно вильоту додому.
Упитись щастям, утопитись в нім,
Забути б все на світі, хоч на хвильку!
Але в садочку батьків милий дім
Став одиноким, як відтята гілка.
До нього я душею полечу
Хоча б і з того світу, із могили,
Як журавель. Курличу і кричу —
Безвилітний, бо перебитокрилий.
30.09.1992 р.
* * *
М. Л. Циганковій
Ваша юність — в піснях
І у праці тяжкій.
Гляне сонце на дах,
Що сховався в садки,
І згадаються Вам
Куполи золоті
Та далекі в церквах
Дзвони лагідні ті,
Що пливли навкруги,
Мов світанки, в поля.
Осокові луги
Сизий дим застеля,
А в далекі роки
Мрії-думи і сум,
Ніби хвилі ріки,
Ніби доля, несуть...
2.07.1992 р.
ЯВОРИ
Л. В. Баглай присвячую
Явори мої зеленокорі,
Мов брати, край хвіртки обнялись.
Біля вас і радощі, і горе
Дощиками з даху пролились.
І роки пробігли чередою
По селу ген-ген у далину.
Журавлиним криком за собою
Кликали мене на бистрину
Тої річки, що Життям зоветься,
У її глибини й каламуть...
За городом синя стежка в'ється,
По якій я вирушив у путь.
Я по ній вернутись рад би й зараз
Ластівкою з вирію до них —
Яворів зеленокорих пари —
До дерев з дитинства дорогих.
Не всихайте ж, любі явороньки!
Будьте вірні, не мені в примір,
Тій найкращій, рідній сторононьці.
Хай шанує батьківський вас двір!
22.08.1992 р.
БАБУСЯ
Над Вами роки, мов круки.
У зморшках — страждання й біль»
А ночі ламають руки —
Либонь, у суглобах сіль.
У прожилках синіх — праця
За паличку-трудодень.
Та в світлих очах яскряться
Надії святі лишень.
8.03.1990 р.
* * *
Відкололи, відбили, відкинули
Наші душі від совісті геть.
Та вони не згнили, не загинули,
Відганяючи чорную смерть.
А вони повертались до святості,
До дідівських і отчих церков.
Душі ті шикувалися ратями,
Захищаючи праведну кров.
Їм не треба медалей, коштовностей
Чи кольчуг золотих від цар'в.
Бо вони вознеслися і совість їх
Не приймає ніяких дарів.
6.03.1990 р.
РІДНІЙ МОВІ
Чи у свято врочисте,
А чи в будні сумні
Ти — джереляна, чиста.
Ти як мати мені.
Бо тобою лелеки
Навесні стрекотять,
Як приносять здалека
У дзьобах немовлят.
Колискову тобою
Шепче вишня рясна
І співає зимою
Заметіль чарівна.
Нею, рідна Вкраїно,
Розквітай, багатій.
Наша мова єдина —
Квітка папороті.
14.01.1991 р.
Я — СЕЛЯНИН
І.І. Лавріненку
Люблю я запах польових квіток,
Пилюку, що здіймають суховії.
Я — селянин до мозку, до кісток.
Мені і вітер з поля душу гріє.
У роси ранком сипляться зірки,
Немов намиста перли-діаманти.
Лоскочуть руки повні колоски,
Налиті сонцем, полем і світанком.
У кучерях вербових край ставка
Заплутавсь місяць золотим промінням.
Співає пісню сива осока
Про те, що з нею в нас одне коріння.
Рум'яне сонце зійде калачем,
Покотиться над степом оксамитним.
І будуть марить проливним дощем
І шлях, і квіти, і колосся житнє.
Своїй я долі тут проклав місток,
Як прадід мій, що звався гречкосієм.
Я — селянин до мозку, до кісток.
Мені і вітер з поля душу гріє.
11.09.1989 р.
МАМИНІ РУШНИКИ
Небокраєм бігло сонце,
Утікаючи за дах.
Неня долю край віконця
Вишивала в рушниках
Злотом-шовком гаптувала
Пелюстки малих квіток,
Зелен-рутою вбирала
Голос лагідних пташок.
Все зливалося у чистий
Чарівний пейзаж один.
Та в барвінкове намисто
Додавала і полин.
Додавала, бо гіркою
Її доленька була,
Що могутньою рікою
Світлу юність понесла.
Гіркла пісня солов'їна,
Мліла голка у руках.
Спілі кетяги калини
Сумували в рушниках.
6.12.1991 р.
* * *
Хлюпоче серце, мов ранкова хвиля,
Хлюпоче серце стогоном надій.
І я лечу до рідних, серцю милих
Перелісків, ярів, далеких мрій.
Лечу. Навколо пахне осокою
І споришем, і сумом верб та ліз.
І батьківщина більш ніж дорогою
Мені здається в росах, повних сліз.
18.08.1991 р.
ПЕРЕДРАНКОВІСТЬ
Дні відцвітають вишнями в вікні
І радість серця кличуть за собою.
Енергію дала земля мені,
Як сік дає кленкові для розвою.
Рілля проснеться й парою дихне,
Простори неповторним ароматом
Напоїть. І навколо все земне
Здаватись буде морем сизуватим.
Хай місяць срібний чайкою мигне,
У хмарах заблукавши, мов у лісі.
Його проміння сяючо-ясне
Застряне в кожній околотній стрісі,
Косу розбудить рано на зорі
І трави хай кладе в густі покоси,
А хліборобу о такій порі
Передчуття урожаю приносить.
17.04.1991 р.
МАТЕРИНЕ НАПУТТЯ
Я чарку гіркої за тебе, мій сину,
Доп'ю, як належить, до дна.
Служи Україні, люби Україну —
Вона, як і мати, одна.
Як ока зіницю, як совість, як душу
Кордони її бережи.
Не треба служити «дідам» і чинушам —
Вітчизні, мій сину, служи!
Супроти паліїв війни
Ідуть від батьківських порогів
Козацькі сокол-сини
За рідний дім, за пермогу.
Тебе я плекала, мов пагін, мов квітку,
У радощах і у журбі.
Дорослим ти став непомітно і швидко.
Вже завтра на чатах тобі
Несхитно, незламно і мужньо стояти.
Люби і шануй рідний край.
Чекають тебе наречена і мати —
Про них ти завжди пам'ятай.
21.04.1991 р.
* * *
Над Енергодаром синє небо
Заховало смуток і печаль.
А гігантів-блоків гострі ребра
Крають душу. Бо на них печать
Смерті, що закута в дикі стіни, —
Мов гігантський джин у пляшку вліз.
Берегів Дніпрових теплу піну
Котиком торкає верболіз.
І сумують, квилять і ридають
Чайки у промінні золотім.
Над землі святої небокраєм
Піднімає ранок сонця німб.
Над Енергодаром небо синє.
Хочу, щоб воно й було таким.
Щоб Славути гори й хвилі сиві
Стронцій не покрив дощем рясним...
18.04.1992 р.
КОЛОССЯ ПОДЯКИ
Падають срібнії роси.
Місяць над полем завмер.
Вітер шепоче з колоссям.
Степом іде комбайнер.
Зорі ранкові спадають,
Стеляться в росах до ніг.
Йде хлібороб рідним краєм
На перехрестя доріг.
Лине комбайнова пісня,
В далеч луною іде.
В полі він до обеліска
Спіле колосся кладе.
В тих колосках — рідне поле,
Що восени він зорав.
В тих колосках — його доля,
Велич душі і добра.
Ті колоски — дань подяки
Всім, хто в нерівнім бою
Йшов у смертельну атаку
За Україну свою.
30.08.1989 р.
* * *
Відшуміли, зорями
Відцвіли гаї.
На полях приорані
Всі сліди мої.
На полях приорані,
Терном поросли,
Де буяла молодість,
Де думки цвіли.
Про життя безхмарнеє,
Гарне і ясне
Думав-мріяв марно я,
Бо чекав мене
Шлях облудний грішника,
Шлях вагання, чвар.
Що зробив — невтішнеє.
А в душі — пожар.
Пройдене приорюють
Мрії-ратаї.
Відшуміли, зорями
Відцвіли гаї.
26.07.1991 р.
* * *
Тополі нагиналися, в ріллі
Шукаючи своє опале листя.
А ти ішла босоніж по землі
У сукні вишитій й кораловім намисті.
Приснилася чи я придумав те?
Чи, може, чари хтось мені навіяв?
А над тобою сяйво золоте,
Як у богині віри і надії.
30.10.1990 р.
* * *
Відцвітає бузок. Він ще пахне весною.
Обсипа пелюстки на долоні мені.
А лінгвісти-шпаки на кленках наді мною
Різнобарвні, чарівні виводять пісні.
Відцвітає бузок. Дощ жита наливає
І розчісує вітер гілки горобин.
І далека любов на прощання махає
Лебединим крилом над затишшям долин.
30.05.1990 р.
* * *
Та ж не плач, моя ти свічко,
Стеарину сліз не лий!
Догоряй. І я не вічний,
І не вічний голос мій.
Я і сам давно б заплакав,
Тільки сліз уже нема.
От і вию, як собака,
І кричу — та все дарма...
Я дотлію й допалаю,
Як і твій ворсистий гніт.
Не шукав земного раю,
Мріяв тільки про політ,
Про душі високі злети
І прозоро-тиху вись.
Я не є гучним поетом —
На землі я народивсь.
Не витаю я у хмарах.
Щоби болі задушить —
Про народну волю марю
Серцем й ранами душі.
Та ж не плач, моя ти свічко,
Стеарину сліз не лий!
Догоряй. І я не вічний,
І не вічний голос мій.
17.03.1991 р.
* * *
Кажуть, час лікує рани
Краще мазів, порошків.
Краще всяких шарлатанів,
Лікарів і знахарів.
Тільки ж є такії шрами,
Що століттями печуть.
Бо над душами й серцями
Час не владний теж, мабуть.
13.03.1990 р.
КАЛИНА
Ген калина одцвітає.
Буйний вітер залюбки
Білим цвітом замітає
На лугу усі стежки.
Ось хмаринки набігають,
Мов до берега човни.
Ясне сонце застилають
Темним килимом вони.
Накрапає світлий дощик
І стікає по листках,
Срібним маревом полоще
Теплу райдугу в житах.
Ллється пісня солов'їна,
Як Славути бистрина.
Розцвітай, немов калина,
Придніпровська сторона!
18.05.1988 р.
СПОДІВАННЯ
Місяць зацікавлено
Лічить зореліт.
У провалля яблуня
Ронить білий цвіт.
Корені підмитії
Водами весни,
Бурями розхитані,
Зломлені вони.
Яблунька схиляється,
Заглядає в яр,
В річку задивляється
У полоні чар.
Мріє й сподівається,
Що господарі
Скоро тут появляться
Рано на зорі.
Лісосмугу висадять
І насиплять вал,
Стишиться вколисаний
Буревію шквал.
Обминуть коріннячко
Води весняні,
Зашепоче листячко
Радісні пісні...
Місяць умивається
В росянім саду.
Марно сподівається
Яблунька в цвіту...
13.01.1990 р.
__________________________________________________________
КРИНИЦЯ ЩАСТЯ
Я пам'ятаю білолицю
Хатину батьківську мою,
Дубовий зруб тії криниці,
З якої мрії-воду п'ю.
Ось опускаю я відерце
І заглядаю в чисту синь —
В криниці для мойого серця
Черпаю ліки із глибин.
Ген явори, мов два титани,
Із сумом дивляться на шлях.
Ні, не загоїв серця рани,
Блукаючи в чужих світах!
Душа нагадує про хату,
До неї рветься з пут життя,
В ній першим криком немовляти
Живуть найкращі почуття.
Із болем я тебе покинув —
Прости, хатинонько, прости.
За ті нерадісні хвилини,
Коли в сльозах зосталась ти,
А я у світ подавсь шукати
Криницю щастя. Не знайшов...
Вона лишилась біля хати –
Води небесної любов.
25.07.1991 р.
* * *
«Чом ти сумно похилився
Над вікном, тюльпане?
Пелюстки твої і листя
Помирають, в'януть.
Та невже біля віконця
В чаші кришталевій
Мало світла, мало сонця
Променів рожевих?
Із криниченьки водичка
Чиста і прозора
Під тобою. Прийде нічка —
Зазирають зорі
Крізь кватирку. Тихий місяць
Пелюстки лоскоче...»
«Ні, мені отут не місце!
Я його не хочу!
Бо тісна для мене клітка,
Хоч і кришталева.
На землі я — вільна квітка,
Квітка-королева.
А в кімнаті — полонянка
Без коріння-роду.
Горло давить гарна склянка,
Сонце гріє воду.
Та вода гірка для мене,
Як ропа із моря.
Листячко моє зелене
Пропікають зорі.
У квітник мені б, під хату,
Захлинутись щастям!
Та коріннячко відтяте
Гострим залізяччям...»
4.03.1993 р.
* * *
Де ти, мій біль, мій ранку,
Довго ходив отак?
Глянь, он уже на ґанку
Променя віщий знак.
Глянь, ланцюги вогнисті
Київ збира в майдан.
В ньому — священнім місті
Вічний триптих страждань.
Де ти бував, мій ранку,
В землях яких, світах?
Бачиш, іде до танку
Вітер в густих хлібах.
Ген шелестить в тополях
Птаство листками крил,
І випуска на волю
Сонце старий Поділ,
І заживають ранки
Скошених вчора трав.
Де ти барився, ранку?
Вечір уже настав...
24.02.1990 р.
* * *
Не ховайте Ваші чорні руки,
Любий пане Федоре, під стіл.
Ними хай пишаються онуки,
Хай вам заздрять гості доокіл.
Так, Ви — пан! І не соромтесь цього!
Бо таке не кожному дано:
Добувати з лану золотого
України сонячне зерно.
Ви — багач! Хоча і не поміщик,
Не директор і не голова.
Ваші на руках мозолі віщі
Нам дарують теплий коровай.
Ви — господар! Ця свята землиця
Вашим потом скроплена не раз
Бурштинові свіжі паляниці
Хай розкажуть Всесвіту про Вас!
Не ховайте ж Ваші чорні руки,
Любий пане Федоре! Про них
Ще пісні писатимуть онуки
На небесних шпальтах вікових.
Вашій долі в пшеницях шуміти»
Вашим серцем шелестять лани.
Чорні руки — найчистіші в світі,
Бо землею свячені вони.
17.07.1992 р.
* * *
В. Р.
Ти малював портрет. Ми гомоніли.
Штрихи на ватман падали, мов тінь.
А потім поле паперово-біле
Очам сумну поклало голубінь.
— Стріляю влучно,— ти сказав.— У тирі
В десятку часто й густо попадав...
А я подумав: «У якому вирі
Епох, політик і буденних справ
Ми живемо! Яке ж бо то нещастя
Коли Художник відклада мольберт,
Щоб замість пензля взяти в руки (нащо?)
Холодний і бездушний револьвер».
10.03.1990 р.
* * *
Мені здається: мій народ
І є Христом розп'ятим.
Він — жертва чужоземних орд
(Не Понтія Пілата).
Він — жертва іродів-царів
Великої Росії
І «вірних ленінців» — «князьків»,
Вампірів і злодіїв.
Своїх він жертва яничар,
Що золотом впивались,
Що щирих батьківських повчань
І мови відцурались.
Але народ воскресне мій
Із забуття й недолі!
Засвітить місяць молодий
Йому дорогу в поле.
Розправить крила мій народ
І стане гордим птахом.
Вставай же, брате, і підводь
Україну із праху!
25.10.1991 р.
* * *
Людину Бог створив — це, може, й правда
За образом своїм же. А між тим
І Бог без неї, мабуть, був би здавна
І не Всевишнім, й навіть не святим.
Бо міцно поєднались Бог й Людина,
А не тварина і не вільний птах.
Марія в муках народила сина.
На мозолястих, на людських руках
Його носила, пестила, плекала
(Той син був Божим, був він і людським),
Насіння доброти у нього клала,
Щоб проросли колоссям золотим.
Лише Людина здатна вірить в Бога —
Цього не зробить дерево і звір.
Бо пролягла єдиная дорога:
Людина — Бог, як Доброта і Мир.
7.04.1992 р.
ФОТО ІЗ ПІТЕРА
Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну...
Т. Шевченко
Із фото посміхаються дівчата
Під бронзою «великого» Петра,
Радіють біля пам'ятника кату
Святої України і Дніпра.
Потомки запорожців рабську шану
Веселим безтурботтям віддають.
Що тут поробиш? Правнуки погані
На кості предків праведних плюють...
Там сотні тисяч полягли в болоті.
Щоб Пітер збудувати для царів —
Зігнав для непосильної роботи
Катюга українців-трударів.
Він заколов багнетом волю нашу,
Надію нашу — Запорозьку Січ —
Перетворив на попіл і на сажу,
Закрив нам сонце, день звернув на ніч...
Всміхаються дівчатонька до нього.
А він басує гордо на коні,
Бо осідлав не тільки вороного,
Втопивши нашу славу у багні...
17.03.1991 р.
ВОЇНУ-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТУ
Пощо твоя слава, як не за святе
Ти гибнеш, хоча й величаво?
Борис Олійник
І тебе сивина
Вкрила, братику мій.
А чия в тім вина?
Винен тільки «застій»?
Що дітей тисячі
На афганській землі
Полягли, ідучи
У кривавій імлі?
І навіщо ж тоді,
За які ж то гріхи
Вас послали вожді
На чужі береги?
На чужинські поля
І на гори оці
Вас пригнали здаля
Плямкороті «отці»
Ленінізмами вас
Отруїли, звели
І жорстокий аванс —
Автомати — дали.
Убивали не ви!
Убивали вони
Із Кремля, із Москви,
Бо бажали війни.
Дуже-дуже хотів
Ненаситний вожак
Начіплять орденів
Ще штук сто на піджак...
Не сивій же, браток,
І себе не картай.
Ти ж не ради Зірок
Йшов під кулі в той край.
Я ненавиджу тих,
Що послали тебе!
І прокляття хай їх
Підлі душі шкребе!
15.05.1990 р.
* * *
Мій народе! Велетню незрячий!
Доки ж ти нестимеш гніт важкий?
Та чи мало кров твою гарячу
З ран глибоких ссали павуки?
Шкіру з тебе досі ще здирають,
Мов з бика на гарний барабан,
Щоби клала «слуг народу» зграя
Міліони у швейцарський банк!
Хай їм друзі — вовчики тамбовські —
Похоронну виють по ночах...
Чи не досить ланцюги московські
На руках носити й на ногах?
Може, годі хомути і ярма
Волокти на шиях трудових?
Скільки ж можна годувать жандармів
І «братів» заморських достолих?
Мій народе! Велетню могутній!
Мій невтомний, любий трударю!
Я за тебе вип'ю ківш отрути,
Я за тебе факелом згорю,
Тільки й ти, будь ласка, розгинайся
І не будь, прошу тебе, рабом.
Із колін пошвидше піднімайся —
Нашу Україну не сором.
16.06.1991 р.
ПОХОРОННА ЩЕРБИЦЬКИМ
Помер визначний партійний і державний діяч,
який віддав багато сил справі економічного,
соціального і духовного розвитку України...
З некролога
Вельможу-іуду ховай, Україно,
Подалі й поглибше ховай!
Нехай посміхнеться вустами твоїми
Безвинно сплюндрований край.
Чорнобильців тіні хай встануть як судді,
Як свідки тиранових справ.
Це він, заробляючи власне погруддя,
Могилу народу копав.
Квітучі сади продавав атомміну
За тридцять брудних срібняків.
Ще в зародку знищуй, нещасна Вкраїно,
Подібних йому павуків!
Інакше наплодиш таких яничарів,
Що знищать тебе, розіпнуть.
Не чують щербицькі народних печалей —
Їм вуха заклало, мабуть.
А ви задихайтесь, покірнії люди,
В димах Запоріжжя й Черкас,
А ви аплодуйте щербицьким усюди —
Цього їм і треба від вас.
Покірними, тихими, добрими будьте
І не сумнівайтесь й на мить.
Вони привели всіх у «світле майбутнє»,
За ними і далі ідіть!
Будуйте їм дачі, котеджі і вілли
За ваші — не їх мозолі...
Копай же, копай же, Вкраїно, могилу
Для ката народу й землі!
18.02.1990 р.
* * *
Вони горіли сумом і печаллю —
Листи від друзів. Біль змикав вуста.
Я їх палив. І димом, як вуаллю
Моє обличчя покривалось там.
Палив листи, щоби жандармів лапи
їх не торкнулись. І не дай, Господь,
Щоб вірних друзів хунтівські сатрапи
За мене повели на ешафот.
Я впевнений — пробачите мені ви,
Що не зберіг, що попалив листи.
Моя ж душа залишила огниво
З того багаття віри й чистоти.
13.09.1991 р.
МЕНЕ КУПИЛИ...
— Вас, шановний, купили позачерговим
придбанням автомобіля!
— Ні, це тебе, Пилипе, купили!
— Чим?
З розмови із моїм
колишнім начальником.
Мене купили тридцять третім роком.
Велику суму виклали тоді:
Дідів, бабусь, дядьків — коріння й соки
Мої змертвили. Забирай, радій!
А ще купили тим, що яничара
Клепали з мене, мов із міді цвях.
Засмічували голову, навчали
Гасить вогонь душі. І він зачах...
Але вуглинка жевріла, чекала
Повітря, сонця. І настав цей час!
Багаття знову щедро запалало,
Його згасити не удасться — зась!
Востаннє мене хунта купувала.
У ті серпневі, лиховісні дні
Вона стальні «браслети» готувалась
Надіть на руки скромнії мої.
Купили! Всього — з пір'ям й потрохами.
Віддався весь за тую плату я
Святій борні із вами, холуями,
За України людськеє життя!
6.09.1991 р.
ПОКАЯННЯ
Мені коріння обірвали в тридцять третім,
Коли кістлява півродини понесла
На цвинтар. А коса її у дикім злеті
Косила всіх підряд — кривава, гостра й зла.
О чорний вороне кремлівський! О стерв'ятник!
О кровожерний м'яснику і людоїд!
Поклав мільйони не на полі ратнім —
Із рота видер, злодій, в них останній хліб.
О мамо рідна! Вибач, люба, якщо можеш.
Служив я вірно отаким же палачам,
Хапугам, бюрократам, дурням і вельможам:
Михайлам, Костянтинам, «мудрим» Іллічам...
Не вірив я Тобі, а їм я вірив, нене.
Прости, пробач мені за цей найтяжчий гріх.
Та рад я — яничара не зробили з мене,
І я іскринку з ватри прадідів зберіг,
Її плекатиму до смерті, до могили,
А зможу — вогнище підтримаю ясне.
Лиш вистачило б хисту, здібностей і сили
І друзі в боротьбі підтримали мене.
25.06.1991 р.
* * *
Україно! Грузія звільнилась
Від тяжких союзних ланцюгів!
Ген Молдова розправляє крила
Й лицарі Балтійських берегів.
Україно! Глянь, вірменин древній
Скинув пута, що з двадцятих літ
П'явкою впивались, ті, що Ленін
Зав'язав, затьмивши білий світ.
Україно! Та невже ж у рабстві
Ти іще повинна вікувать?
Та хіба ж ми із часів гетьманства
Не готові утворити рать?
Україно! Встануть Твої діти,
І народ проснеться, і обман
Чаклунів кривавих, паразитів
Випаде росою, мов туман...
4.07.1991 р.
РОСІЇ
І Белий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв...
Росіє, Росіє, Росіє моя!
П. Тичина
Тягли ми лямку — як хто тільки вміє...
А спочивали в ліжках без пружин...
Під дикі жарти: «Бей хохлов —
спасай Россию!»
Я Брежнєву два роки відслужив.
Мені ще довго сниться буде, мабуть,
Лісів російських щебет і гаїв.
Твій шовінізм, Росіє, в печінках тримаю.
Та я на тебе зла не затаїв.
Обдерта ти Союзом, наче липка,
Голодна, боса та ще й гола ти.
Така ж, як і Вкраїна,— падчірка й покритка
Рабиню немічнішу не знайти!
21.01.1991 р.
ПІСНЯ ВОЛІ
«Степовая доріженько,
Коли будеш рівна?
Україно, моя ненько,
Коли ж станеш вільна?»
«Ой тоді я рівна буду,
Як зима минеться,
Як із-під твердого груддя
Травонька проб'ється».
«Ой тоді я вільна стану
Й почну розквітати,
Коли ворог перестане
Мене обдирати,
Коли з могил запорозьких
Підніметься слава
Й тополями при дорозі
Та кленами стане,
Коли мова відродиться,
Козацькая мова,
Коли рани загояться
І спадуть окови...»
24.01.1991 р.
* * *
З днем народження, матінко мила,
Україно моя дорога!
Ти для нас нову еру відкрила:
Ми не будем уже в ланцюгах!
Те, за що Наливайко боровся,
Про що мріяв Мазепа Іван,
Що Шевченко хотів — відбулося!
Кожен з нас тепер сам собі пан!
Я вітаю Тебе, Україно!
Стань зорею Європи! Іди
Кроком впевненим, вмілим, невпинним
До багатства, щедрот, доброти!
Я на Тебе готовий молитись,
Колосочком Тобі в знамено
І блакиттю небесною влитись
Прорости, мов пшениці зерно.
6.12.1991 р.
В НОГУ
Ой не люблю я війська
Карбований кожен крок!
До цього страшенно близько
Суспільства всього порок.
Ходили ми чітко, в ногу,
Не дай, Бог, піди не так —
Одразу ж і маєш змогу
Дістать межи пліч кулак.
Начальники нас любили
За одноманітність всіх.
Вірьовку із нас крутили
Й вплітали її в батіг.
І вже як отару гнали
Невидимим батогом.
Ми ж тільки брели й мовчали.
Мовчали усі гуртом.
У ногу, покірно й смирно,
Бадьоро звівши чоло,
Карбуючи крок, до прірви
Суспільство із нами йшло.
9.03.1980 р.
ТАК ЗВАНИМ СОЦІАЛІСТАМ
Чи не дерли шкуру ви з колгоспників?
Чи мільярди ви не пропили?
А тепер послухай вас, о Господи!—
Ангелами, й тільки, ви були!
Хутко захищати бідних кинулись,
Мов на здобич беркути-орли.
Та хіба ж не ваші йогомилості
Їх до цього стану довели?
Вільну думку боляче топтали ви —
У психушку, на Сибір її!
Де ж тепер берете стільки «палива»
Для антидержавної борні?
Валите усе на демократію
(Де ж вона, ота щаслива мить?)
Адже ваша компартійна братія
На стільцях чиновницьких сидить!
Ви щурами з комітетів партії
Перебігли в Ради. Так чи ні?
Лик підфарбували вашій «гвардії» —
Замість ріжок почепили німб.
Правду й досі у архівах ґратових
Держите. Та прийде край цьому:
Локшину із вух народ скидатиме
Ту, що ви чіпляєте йому.
Україна стане ще державою,
Бо козацький дух живе, не вмер!
Жаль, що нею правлять, як і правили,
Яничари люті й дотепер...
20.11.1992 р.
РУЇНА
Поема
440-річчю Томаківки
і пам'яті зруйнованої у 1936 році
козацької церкви присвячую
Її лупцювали сокирами, кайлами,
Ломами у груди гатили щосил.
Вона ж лиш зітхала під тими ударами,
Але не хилилась.
І ніби з могил
Вставали померлі. На захист церковоньки
Вони шикувались невидимо тут.
Тупились сокири об дошки дубовії
І лом вигинавсь, мов березовий прут.
Скакали іскрини — гарячі, як блискавки.
А храм все тримався на зло ворогам.
Він банями в небо здіймався так високо,
Неначе у Бога пощади благав...
Покотивсь сльозами сизий дощик
По шибках розбитих. А між тим,
Удалось зірвати кілька дощок
Бравим комсомольцям молодим.
Із піснями — горді, як індики, (
Бач, ламають темнії світи!)
Розбрелись по хатах невеликих,
Що схилились на старі плоти.
Як убитий спав Степан Прищепа
(Бо трудився ж славно цілий день!).
Чує він нараз бабусин шепіт:
— Що ти робиш? Камінь ти чи пень?
— Ви ж померли! — мовив і сахнувся.
Бабця засміялась: — Дурню ти!
Помирать собака тільки мусить,
А людина в інші йде світи!
Нас, маленьких, там діди хрестили,
І вінчались ми у церкві тій.
Що ж ви вчора, гаспиди, зробили?
Покарай вас, Боженьку святий!
Потім появився дід Онисько.
Він сумний був, а в очах — сльоза.
До Прищепи підійшовши близько,
Став поволі пошепки казать:
— Ти, Степанку, завтра відмовляйся —
Не чини лихого. І до рук
Не бери сокири. А покайся.
Ти ж — моя надія, мій онук!
Не ганьби мої могильні кості,
Дай спокійно у землі спочить.
— Я не зможу, діду!
Це не просто —
Все, що почали ми, відмінить.
Церкву знесемо. На тому місці
Буде спортмайданчик. І, мабуть,
Років так за сто чи, може, двісті
Його йменням нашим назовуть:
«Камсамольскій»... Як звучить чудово!
Не збивай мене на манівці!
Нас веде у бій партійне слово,
А твої слова — ворожі ці!..
І знов ґвалтували ту церкву невинную,
І знову тупили сокири й ломи.
Ніхто її, бідну, в той день не помилував,
Лиш дощик дрібний свіжі рани промив.
Стогнала вона під ударами дикими
І плакала дзвоном на всеньке село,
Аж поки за кленами рясно-великими
Скривавлене сонце на ніч не лягло.
Міцно спав Степан на кожушині —
Кулаки під голову поклав,
Осокове перепріле сіно
Протяг-вітерець над ним гойдав.
Раптом розступилася завіса.
Ніби на екрані, перед ним
Старець-запорожець появився
І промовив голосом глухим:
— Я цей храм побудував, нездаро!
Ти його не смієш погубить!
Хто ви? Дикі, люті яничари?
Стань, задумайсь, хлопче, хоч на мить!
Чи тебе вовчиця породила?
Чи зміїне молоко смоктав?
Чи тобі земля оця не мила,
Що тебе зростила? —
І пропав...
Мов у землю канув запорожець.
А Степан побачив, як вони,
Браві голодранці-комсомольці,
Відчинили церкву — задзвонив
Від ударів дзвін із міді литий,
І Христос здригався на стіні,
А ікони падали побиті,
І мигали кайла замашні.
Дивувались, нижучи плечима,
Всі святі. Хитавсь іконостас.
Маминими рідними очима
Божа Матір ридма залилась.
Розповів Степан парторгу сни ці.
Той лиш сплюнув і зареготав:
— Не бери до серця. То — дурниці!
— Ну, а може, все це неспроста?
Може, і не треба б руйнувати?
Хай стоїть та церква...
— Ти здурів!
Хто тебе намовив?
Ми — солдати
Партії бійпів-пролетарів!
Вибирай пошвидше: або з нами,
Або станеш ворогом ти нам!
— Я... звичайно, буду... тільки з вами!
— Що ж, тоді твоя сокира там...
Як узявся він за топорище —
Знову дід з'явився, мов живий:
«Ти — моя надія! Ну ж, облиш це!
Не ганьби мене, онуку мій!»
До стіни пішов, непевно вдарив,
А сокира у руці тремтить.
«Хто ви? Дикі, люті яничари?
Стань, задумайсь, хлопче, хоч на мить», —
Враз почув він голос запорожця,
Потім бабці слово: «Покарай!» —
Та обабіч нього комсомольці
Обступили церкву з краю в край.
Мов скажені, кинулись на приступ,
Виривали з тріском, що могли.
Били люто — з гиканням і свистом —
Сталінські «орлята» і «орли».
Вдома хлопця вороже рідня вся зустрїкула.
І, ридаючи, мовила лагідна мати:
— Краще б я при пологах була би загинула,
Щоб про те, що ти твориш, не чути й не знати.
Батько теж «привітав»:
— Йшов би звідси ти,
Щоб нам легше без тебе було помирати.
Ну чого ти стоїш? Не край душу, антихристе!
Геть! Не місце тобі у святій оцій хаті!..
А уранці Степан працювати відмовився. Глузували дружки:
— Що, злякавсь, боягуз?!
— Ні, мені щось, товаришу мій, нездоровиться...
— Підкуркульником став!?
— В забобонах загруз!
— Ні ж бо, ні! Я за Леніна, Сталіна
І за партію рідну, що хочте, віддам!
За ідею життя я на карту поставив би!
— То чому ж не руйнуєш цей бісовий храм?
— З комсомолу його!
— Вигнать геть підкуркульника!
— Хто за це?! —
Руки всі підняли.
Подивився Прищепа на друзів зажурено:
— Чи... жартуєте ви? Та невже ви змогли?..
— Комсомольський квиток віддавай і пошвидше ти! -
Відповів секретар. — Діставай, чого ждеш?! —
Той в кишеню поліз на сорочці невишитій.
І кривавий квиток витяга врешті-решт.
Віддавав зі сльозами, просив аж до батечка.
Та куди там! Такі принципові вони,
Що і слухать не хочуть. Прищепа, це бачачи,
Похиливсь на паркан. Мов пекли на вогні
Його серце розбите, розколоте, зранене.
Він побрів по селу. А з дворів йому — свист
І прокляття услід: «О розбійник! Татарине!
О іудо проклятий! Лихий комуніст!..»
Закричали дзвони, як з дзвіниці
Їх скидали «добрі молодці».
Мідь упала, мовби блискавиця,
Покотилась у густу травицю,
Як сльоза у тітки по щоці,
Що стояла поруч, за ворітьми,
Витирала очі кулаком:
«Проклинаю вас своїми дітьми!»
А над храмом німб злотого віття
Дихав легко липовим медком...
Церкво люба! Ти віки стояла,
Розцвітала маківкою ти.
Бачили ще диких орд навали
Золоті, святі твої хрести.
Відбивалась доля України
Від дзвіниці і від стін твоїх.
Прибиралась у вінки калина
І скидала цвіту білий сніг,
Пролітали смерчі, бурі й грози,
Та лилася тут і радість свят.
Ти втішала материнські сльози,
За гріхи прощав тут брата брат...
Не одне здивоване століття
Подихом космічним красоти,
Куполами сонячного цвіту
Милувала й чарувала ти.
Сходили із вуст твоїх молитви
До землі і всесвіту Творця.
У віках тобі б ще жити й жити!
І добром запалювать серця...
Уночі прийшов Степан до церкви.
Виліз на дзвіницю. Бачить він —
Там вірьовки виснуть, ніби нерви,
І лежить, не скинутий ще, дзвін.
Дзвона він підняв, вчепив на місце,
Глянув звідти на розбій-бедлам,
Подививсь на повновидий місяць
Й за хвилину там повиснув сам...
Вранці додзвонився до району
Гордий комсомольський ватажок.
Він кричав у трубку телефонну,
Аж синів, як весняний бузок.
Пояснив міліції:
— Учора
Тут повісив активіста хтось.
Захлинавсь від люті:
— Скоро, скоро
Ворогам за нього помстимось!
Із району прибули підводи
З повноважним від НКВС.
Пов'язали шість «врагов народа»
Вдвох із комісаром МТС.
Комсомольці «справили поминки» —
Динамітом церкву рознесли.
А над гробом постріляли хвильку
І з піснями у сільбуд пішли.
Нас усіх робила яничарами
Шариково-швондерська орава,
Напувала ленінізму чарами,
Топчучи козацький дух і славу.
Немовлям у плетеній колисочці
Свіжу думку й мозок присипляла.
Не один я — тисячі і тисячі
Їй серця і душі віддавали.
Наша совість вимазана згарищем
І відлунням світового крику,
Бо за тим низесеньким «таваріщєм»
Йшли, як стадо, і малі, й великі...
Схаменулись нині, слава Богові,
І в собі побачили Людину.
І як Фенікс — куполи соборові
Виростають з попелу і диму
Квітень — 5 липня 1992 р.
* * *
Мені показали: «Ось дідове поле!
Над балкою десять було десятин».
І серце стискалося лагідним болем,
І вічність шепнула: «Ні, ти не один!
Прадавнього роду коріння твоє тут,
Його не зітерли жорстокі віки.
Нехай це пізнають і внуки і діти.
Хай сонце сплітає над полем вінки
І з травами вітер пограється мило,
І роси, як сльози, на квіти впадуть».
Над полем роки прогули, прошуміли,
Як лебеді, в дальню доріженьку-путь.
О поле моє! Поле діда і тата!
В широкі обійми прийми мене ти!
Полів я красивих побачив багато,
А рідного серцю — тебе — не знайти.
1.01.1993 р.