ТЮТЮННИК Григір. Оповідання, новели

IV

 

БОВКУН

 

Сімдесят років прожив Свирид Хорошун і ні разу в житті не стояв на базарі в ряду, щоб уторгувать свіжу копійку. Купувати доводилося: у неп — коня, у війну — сіль, сірники та саморобне мило, по війні пуд жита якось купив грядку засіяти. А торгувати не торгував, хоч і було чим: картопля родила добра і багато, цибуля, часник, огірки, яблука в садку, груші, сливи сині угорські, вишні... І все дорідне, доброго заводу ще й з молодого дерева, бо Хорошун двічі за життя садок вважай заново пересадив. Тож і родило, як напоказ. Сушилося на узвар, засипалося цукром у бутлях, щоб потім вигратись у найкраще питво — наливку. А більше роздавалося. Не всім, щоправда, а тим, кого знав Свирид за людей путніх — не хитрих, не підлабузливих, роботящих, яким був і сам: у роботі — віл, у пораді — мудрець, у компанії — співака та веселун.

За п'ятдесят своїх косарських літ нікому не поступився Свирид Хорошун першою ручкою, хоч були мужики й сильніші за нього, та, бач, не мали тої хватки в косарстві, яку мав Свирид. Стався, щоправда, раз, іще до війни, такий випадок, коли не першим вийшов Хорошун у косарській вервечці, а другим — за покійним Василем Карим. І то не тому, що Василь косив краще від Свирида. Просто голова підмовив його поставити рекорд на косовиці. Карий, бувши не з хизунів, відмовлявся, сяк і так відкараскувався, бо знав, що не перекосить Свирида, хоч і дебеліший за нього і молодший на цілих десять років. Проте голова наполіг, то довелося взятися за гуж. У селі й досі ще пам'ятають, як це все сталося, і переказують молодшим, навіть дітворі, щоб училися бути розважливими та не ганялися за вітром, бо його ж не доженеш. Якщо, приміром, брався хтось за непосильне, його застерігали: «Гляди, щоб не було, як із Карим,— надувся, а тоді штани прав». Це культурніші. А більшість навпростець казало: «Гляди, щоб не ввахлався, як Василь Карий на рекорд!»

А було ось як. До обіду Василь махав косою таки добре, випередив косарів на цілу ручку, хоч і сходив потом, а після обіду чи то з'їв щось не те чоловік, чи перехвилювався, ну штани таки прав у річці, це всі бачили, і додому пішки не здужав дійти — підводою забрали. Свирид, що косив другим, кілька разів пускав косу при Василевих п'ятах і казав мирно: «Може, Василю, годі?» Не на кпини брав, а просто так казав, жаліючи хлопця. Другого дня знову косили, і Свирид, як завжди, йшов першим, бо Василь зліг. Так і не поступився Свирид першою ручкою нікому — ні на сороковому році життя, ні на п'ятдесятому. А там пішли комбайни, сіножатки, й косарі вийшли з моди.

Ще був Свирид найкращим барабанщиком біля машини, і коли він, а не хтось із підмінних кидав снопи в барабан, машиніст спав собі під паровиком у соломі — не боявся, що барабанщик укине цілий сніп і з маховика спаде пас чи ще щось таке трапиться од невправності подавальщика. Машина гула рівно, як вулик із бджолами.

Можна було б налічити чимало робіт, у яких Свирид Хорошун правив за першу руку, та надто вже багато їх перероблено старим за його вік.

На пенсію вийшов Свирид у шістдесят, з медаллю за добру роботу та приймачем «Рекорд», який подарувало йому правління колгоспу.

Тепер час спливав, за домашніми клопотами, посиденьками в однолітків та куривом. Жінки не мав ніколи, бо у війну з німцями, ще кайзерівськими, пошкодив йому осколок ту частину тіла, яку Свирид звав «апаратом». На старості, звісно, можна було б узяти котрусь бабу до пари, щоб хоч прала та їсти варила, і охочі траплялися — самі приходили свататися, але Свирид уже так звик жити бовкуном, що навіть у переговори з ними не йшов. Не хочу — і квит.

На старість зробився Хорошун скупий далі нікуди: струхла дошка в паркані — нової не вставить, хоч дощок має досить, навіть дубових; загубила якась машина оберемок бамбука напроти його двору — куди той бамбук везли і навіщо, хтозна — перший вискочив на шлях, поцупив у хлів. І скільки потім сільські рибалки не просили на вудлища, всім відмовляв: хай лежить, пригодиться. Падає в садку садовина, гниє у траві, винний дух од неї на весь куток; розливається, а нікому і яблука не дасть, хоча б покуштувати. Визбирає, обріже гниль і посушить тоненькі зелені кружалочки або на сік у ночвах передавить. Одне слово, скнара скнарою. Аж селянам дивитися на нього шкода: не доганяє чоловік. Чи про смерть забув. А воно ж гріх про смерть забувати. І ще диво: замолоду, поки людині всього треба, роздавав, що мав, на всі боки, а тепер, як нічого вже не треба, окрім сонця в затишку, тепла в хаті на старі кості та їжі не грубої на зморений шлунок — усе під себе підгрібає. У коморі висихають у плетеній корзині сотні яєць, стоять попід стінами мішки з сушеницею, поточені мишами, по весні з них метелики хмарою надвір летять. У хліві на бантинах шашіль точить нові дошки—п'ятдесятки, сороковки, тридцятки... По кутках діжки розсохлі, наповнені вщерть сосновими шишками, попелом, закам'янілим вапном та пожовклою крейдою, що вже нікуди не годяться. Дрова обросли сірим грибком; хмиз, насічений хтозна й коли, злігся і спрів усередині; околот побитий мишвою... Тільки бамбукові аж нічого не сталося, бо рослина це нетутешня, то її ніщо й не займає, жоден шкідник.

— Діду, нащо вам все оте? — допитуються в старого молоді й пристаркуваті сусіди та заходжальники.

— А на те,— одказує Свирид. Або мовчить, як і не чує.

Він то знає, нащо воно йому. Хто-хто, а він — знає. Ночами, як не спиться старому, вертаються до нього коні-літа, і кожен рік цілий, мов день, бо злежався у пам'яті, і днів тих багато, ясних і чорних, щасливих і нещасливих. Ясні мовчать, світять далекими тихими зорями і, як і зорі, не гріють. А чорні страхають:

«Забув, як длубався весною в багнюці, коли ще й вода з грядки не зійшла, та шукав вимерзлу, сплюснуту в оладочок картоплину, щоб домішати з пригірщ кукурудзяного борошна та спекти на сухій сковороді маторжаника?..»

«Забув, як ходив у калошах, обмотаних рукавами од старої куфайки, що змерзлися за день, мов ті ковганки, й лещатами стискали ноги?..»

І на ранок, прокинувшись та поснідавши куснем хліба а яблуком чи кухлем вишневого чаю, заходжувався Свирид коло господарства. А як робити було нічого, нишпорив у дворі, в садку або на шляху, мо', знайдеться щось годяще. Побачить у шпориші квасолину, виплутає з-поміж в'юнких стебелець і принесе у хату, у горщик з квасолею вкине; назорить усохлу гілочку на яблуні чи груші — дереться до неї по-старечому незграбно, щоб обломити,— і в хлів її, до дров.

І так щодня. Не живе, а полює. На очах у всього села, викликаючи в людей жалість, або сміх, або й слово глузливе. Свирид того як і не помічав, не те, що боявся!

«Засмієтесь на кутні!» — думав собі.

Боявся він єдиної родички своєї, племінниці Марфи, теж одинокої, підтоптаної вже молодиці. Прибіжить, було, принесе гарячих пампушок, меду базарного кухлик, а то й борщу в глечику гарячого, і якщо він не встигне забачить її ще здалеку та позамикати свої арсенали, то так і пасе очима дядькове добро.

«Щита, щита, бач, наче вона його наживала!» — думав люто і норовив хоч собою затулити двері до комори, хліва чи погреба. Та хіба ж затулиш, як вона вдає, що до хліва розігналась, а сама вже, дивись, у погріб шаснула.

«Як моцоклєт!», — обурювався Свирид.

В'їдливішого порівняння не знаходив, бо понад усе в житті ненавидів мотоцикли. Може, тому, що сусіда-тракторист ось уже десять років будив його вдосвіта своєю двоколісною машиною.

«Дир-р, дир-р!» — передражнював Свирид, зачувши, що сусід заводить мотоцикла. Ще й услід йому, коли той від'їжджав ген від села і мотора вже не було чути, диркав та плювався.

Отож не ївся йому ні мед племінниччин з пампушками, ні теплий хліб з борщем.

«Лащиться, дума, за ложку меду одписне на хазяйство швидше видурить. Жде, ма'ть, не діждеться, поки дядько ноги одкидає. Ну, та пожди, пожди...»

Йому й на думку не спадало, що Марфі болить на нього дивитися, старого, виснаженого роботою, сухоїжею та безсонням од думок, як би то примножити своє добро; що порається вона у його схованках тільки задля того, щоб урятувати хоч те, що можна, бо все ж переведеться, ні з чого буде дядькові і юшки зварити взимку: погниє од старої торішньої картоплі молода, насипана зверху, струхлявіє от старої нова сушениця садкова...

«Ач, перемацує! — бубонів Свирид.— Мацай, мацай!... Ще не скоро буде солодко! Ще мій ворон не скоро прокряче...»

Не вмирать Свирид порішив доти, доки космонавти не знайдуть ще однієї землі з людьми і доки він не дізнається, яке там життя: є там правителі чи немає, вірять ті люди в Бога чи ні, а якщо вірять, то в котрого — отця, сина чи святого духа. Головне ж, як там будують хати: так, як у нас, чи, може», не так? У нас, приміром, вікна в стінах, а в них, мо', в стелі хтозна.

Буває, ідо хтось мимо Свиридового двору, підпивши,— а є й тверезі та дурні,— уздріне старого за якоюсь роботою, та:

— Старіємо, діду?

— Вже ж не молодіємо, — Свирид на те.

— А не страшно вмирати, діду?

— Не знаю. Як умиратиму, приходь, скажу.

— Отак ні разу про смерть і не думали?

— Нащо про неї думать? Прийде — обізветься.

— А куди вам, діду, хочеться втрапити — у рай чи в пекло?

— Куди пошлють.

— Хіба, діду, й там начальство є?

— А я'! — вже весело каже Свирид, бо таки чує ще снагу в тілі, чом не пожартувати.— Без начальства нильзя!

Коли ж від села до району пустили автобус і селяни, кому було з чим, взяли моду їздити в містечко на базар, зажив Свирид, як ніколи досі. Набере два кошики яєць, одвезе — гроші, заріже двох-трьох півників, продасть — гроші, збуде мішок сушениці — гроші.

Тричі на тиждень базар. І три дні ті для Свирида — свято.

Спершу не дуже-то в нього купували. Стоїть обшарпаний дідок, картуз хіба що курці на сідало згодився б, такий дохлий, куфайка блищить, чоботи, штани — страм один. Того й обминали. Дотумкав тоді Свирид, що покупець не просто людина з грішми, а продавець не просто людина з товаром, бо чого ж у тих, хто краще вдягнений, охочіше й купують. То справився, не вирізниш у ряду з-поміж інших: куфайка новісінька, цупко тримається на прострочинах, чоботи солдатські з вивернутими передками, картуз сукняний, приємно важкенький... О! Зразу діло закрутилося колесом. Не мине й півгодини, дивись, розмели усе, що привіз. Таке, хоч другу ходку роби!

За літо навчився й торгувати. Припрошував покупця не хвацькими вигуками: «Кому ще, найдешевше оддаю, ану підходьте!» — а ласкою і правдою:

«Ось крашанки. Одна в одну. Карбованець за десяток».

«Ось кружалки на узвар. Антонівські. Як сонце. Карбованець за купку».

«Ось півень. На совість годований. Шість прошу...»

І то була чиста правда: крашанки одна в одну, кружалки справді з антонівки і справді як сонце, півень годований таки на совість.

Продавав Свирид не все, що мав приробленого. Ні. Знав-бо, що гроші не завжди в ходу — що схотів, те за них і придбав. Гроші часом не більш як папірці, що тільки хрускотять. Було таке. Тому завів собі в коморі найпотаємніший сховок — зладнав засік з лядою під замок і держав у ньому: три центнери пшениці, лантух обім'ятої кукурудзи, кілька горщиків квасолі, торбу сушених ягід — словом, те, що довго зберігається.

І зажив старий міцно, впевнено, як маленька, проте сильна держава: голими руками не візьмеш. Інколи навіть ловив себе на думці, що йому хочеться чорного дня або хоча б його тіні. Отоді він сказав би своїм кепкувальникам: «А що!» Схаменувшись, одначе, гнав цю думку геть, соромився її, покашлював, хмурився, сердитий на самого себе, й казав уголос: «Хай живуть люди, чого ж». І знову поважав себе, як раніше.

А вечори які любі та милі настали Свиридові! Раніш було сиди нудьгуй, жди, поки той сон старечий пізній нагодиться, слухай, як миші торощать по закутках надбане щоденною працею. Бо кіт розледачів, тільки спить та парубкує ночами, стерво... Як людина.

Поки є в неї і переє — розкошує, ледарює; немає — скиглить. А вже ж порода!..

Тепер не те. Тепер затопить у грубці вечерю зварити (адже щоб кошики до автобуса пиряти, сили треба, а щоб сила була, їсти добре), сяде, святковий, на стільчику, супроти дверей і розрівнює долонею гроші на коліні. Тоді складе їх у стосик і нагнітить чимось важкеньким: хай злежуються, бо рівні гроші і в руки приємніше брати...

З дрібними клопоту більше: частину на здачу лишити треба, частину обміняти в лавці на паперові. То поподзвонить ними, доки дасть лад.

Коли виручку перелічено, Свирид розкладав її між сторінками Євангелія так, щоб знати потім, де яка валюта лежить: десятки — в розділ «Од Матфея», п'ятірки — «Од Луки», троячки — «Од Іоанна», карбованці — «Од Петра». Далі ховав книжку на комин, прикидав усяким ганчір'ям і чхав так, наче батогом ляскав, бо душила його пилюка, якою те ганчір'я обросло. Одічхавшись, злазив з печі, ходив по хаті від дверей до ікони в кутку, почорнілої Варвари-великомучениці, сюди-туди, гуп-гуп новими чобітьми. І під заохочувальний стукіт підборів тягло його помарширувати, згадувалася служба в солдатах та пісні, співані у походах, не теперішні, а тодішні; то, дивись, і заспіває, хоч і хрипкувато, зате по-молодецьки, рубаючи слова на шматки, під кожен крок:

Всі вим-пе-ли в'ють-ся і це-пі гремлять,

Послєд-ній парад нступа-га-єт,

Вра-гу не здайоц-ца наш гор-дий «Варг»,

Поща-ди ніхто не жела-га-єт...

Тоді враз зупиниться посеред хати, мовби наткнувшись на невидиму стіну, скаже: «Тьху! Як здурів!..» — і вкладається спати на тверде дерев'яне ліжко, що вміє рипіти на всі голоси.

За два роки базарування, влітку, а як теплий день випаде, то і взимку, набралося у Свирида грошей стільки, що Євангеліє вже й не стулялося, і він, повагавшись, одніс їх на пошту. Вагався довго, бо ніколи й нічого ще не зберігав у чужих руках, незвично якось і боязко трохи: бува не оддадуть! Скажуть, де, діду, гроші взяв? І не оддадуть. Коли ж довідався од людей, що держава не тільки зберігав трудову копійку, а ще й проценти платить, одніс. Подати, щоправда, не зразу подав, а спитався у Сашка-поштаря, молодого ще поквапливого хлопця в окулярах, що як говорив, ковтав по півслова:

— А скільки це, Сашко, за рік процентів набіжить, як я тобі шістсот сорок два карбованці здам?

Поштар ухопив ручку, застрочив на папірці якісь цифри, шепотів, креслив, аж із пера дрібні крапельки чорнила чвиркали, тоді сказав:

— Де'тнадця' 'бованців 'ядесят коп, ді'у.

— Ти не спіши,— урезонив його Свирид.— Це тобі не конверти, а гроші.

— Де-ят-надцять...— по складах повторив Сашко.

Свирид вдоволено прокашлявся і витяг гроші, загорнуті в хусточку й зав'язані.

— Перещитай. І виписуй книжечку, хай лежать у тебе.

Дома роздивився книжечку як слід: погортав, слинячи палець, подивився листочки на світло. Нічого, хвильки якісь намальовано синенькі. Тільки тонка дуже. І зітхнув: з грішми було краще, веселіше. А це таке, книжечка і все.

Якось узимку, коли взялося на відлигу — ляпотить щодня, тумани,— стало Свиридові важко дихати. Так важко, що повітря, здається, тільки до горлянки доходить, а далі ні. «Може, оце й вона?» — подумав Свирид і переказав сусідами, щоб покликали Марфу.

Прибігла. Перелякана, очі лихоманно горять. Що, як, чого вам, дядьку? Може, купити чогось, лікаршу викликать?

Не треба. Хіба лікарша Бог? Пора, видно, то й бере. Ач як зраділа! Лікаршу...

— Піди перепиши книжку на себе, — сказав твердо. — Отам на

комині. В Євангелії... Поховаєш, як годиться.

І ледь не розплакався.

— Та щоб поминала, гляди. Там є за що.

Марфа плакала. А він лежав, склавши руки на грудях, і урочисто дивився в стелю.

— Хреста залізного не став. З труб роблені, порожні всередині, аж гудуть. Купиш дубка. Попа не треба. Нема зараз путніх попів. Музики теж не треба. Півча хай співає...

Відлига стояла довго. Марфа щодня сиділа при дядькові — одпросилася з роботи, а настали морози, Свирид підвівся. Як не було нічого. То знову покликав Марфу.

— Принеси книжечку. Підемо завтра перепишемо назад. Видно, ще мені не пора...

І так щозими, щоосені: то зляже Свирид, то встане, то Марфі книжку перепише, то назад одписує.

«Серце у вас, дідусю, комсомольське,— сказала якось лікарша, молоденька й весела. Сама прийшла, прочувши про дідову недугу.— Тільки їсти треба краще».

А це вже і влітку не завжди добре старому. Надто ж як задощить.

А жаль. Проценти на книжці ростуть, як гриби навколо пенька. Вже до тисячі добирається.

Коли хвороба попускає, Свирид виходить за двір, сидить під тином на лавочці, хиткій, підтрухлій у землі. Здалеку його й не помітно: тин сірий і Свирид сірий. Тільки борідка біліє. По ній і впізнають старого. І вітаються, вважай, до неї.

Сидить і дивиться на шлях, недавно заасфальтований, гамірний — машина за машиною, сюди-туди. Куди вони їдуть? Що везуть? Ага, оно таке, ніби ящички повезли новенькі.

«От якби впав хоч один,— думає Свирид.— Ловкі ящички».

А то і не ящички зовсім. То промкомбінатівська машина вату в район повезла людям на одіж...

Прийшов якось до Свирида завклубом Семен, рудий довготелесий парубійко. Завів балачку про се, про те. Тоді:

— Чи немає у вас, Свидире Леонтійовичу, чогось такого, щоб у народний музей його? Вишитої сорочки, бриля, шапки старовинної або крайки.

— Цього нема,— одказав Свирид. — Косу візьми, як хоч, у хліві висить, наклепана, ганчіркою промащеною обмотана...

— Коса в нас уже є, — зітхнув Семен.

— Тоді паняй далі, — буркнув Свирид. І засовався на лавочці, шукаючи плечима сонця.

Так і не обізвався більш.

 

 

 

ІВАН  СРІБНИЙ

 

На пристанційній вулиці за блискучими від сонця коліями грала музика, хтось охрипло зривався на пісню, що хтось вигопкував під танок, і Йван подумай, що, мабуть, там весілля.

«Чи не те, бува, дівча вискакує за свого танкіста?»

Іван згадав дівчину, ще зовсім юну, дитину, либонь, схожу на школярку-восьмикласницю або й ще молодшу. На ній було коричневе платтячко з білим мережаним комірцем і жовті черевички на низькому підборі. Іван танцював з нею минулої неділі під радіолу в деповському червоному кутку, що й справді був червоний від гасел, діаграм і плакатів.

Дівчина прийшла не сама, а з демобілізованим солдатом у танкістських погонах, у чорному рубчастому шоломі й жовтих крагах по лікті.

«Як на маневри прибув»,— подумав Іван.

Грали танго, і танкіст просто від порога, обійнявши дівчину крагою за тоненький стан і закинувши голову назад, певно, щоб дивитися на неї трохи зверху (він був невисокий хлопчина), закружляв у танці. По тому, як він усміхався, впевнено і недбало, як виробляв ногами усякі кренделики, видно було, що солдат і в танці, і перед дівчиною, і перед усіма почувається левом серед дрібних звіряток. На нього й справді дивилися всі, хто танцював: дівчатка — захоплено, хлопці, які ще не служили,— побожно...

Іванові не досталося пари, і він блукав очима від гасла до гасла, читаючи їхній зміст. Помітивши, що новенька дивиться на нього через танкістове плече, одвернувся і знов став читати. Однак зауважив, що очі у дівчини карі, з золотом у зіницях, і що вони наївно довірливі.

Потім оголосили «білий» вальс. Дівчина, ховаючи очі від солдата, що курив біля дверей і вже ступив був крок їй назустріч, підійшла до Івана і, дивлячись у підлогу, сказала:

«Потанцюйте зі мною...»

Її звали Наталею, і вона жодного разу не глянула в Іванові очі зблизька. Навіть тоді, коли він спитав, як її звати. Вона танцювала не так легко і вільно, як із танкістом, а лише слухняно, навіть покірно, і, кружляючи, Іван майже носив її на руках. Вона була легесенька. І платтячко її шкільне ледь пахло нафталіном.

«Дитина»,— подумав Іван.

Коли він повернувся на своє місце, танкіст підсів до нього, нервово поплескай себе крагою по коліну і сказав, контужено пересмикнувши губами:

«Давай вийдемо, друг...»

Іван підвівся і першим пішов до дверей.

«Починається, — подумав, — цивільне життя...»

Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому ж верстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі «хебе», яку зекономив (серед матросів це називалося «засундучити»), та безкозирці, яку знімав у бані в роздягалці і клав у свою шафочку, щоб не замацькати: хай буде пам'ять. Так і працював за верстатом з непокритою головою, підв'язавши білу хвилясту чуприну мотузочком або тонкою дротиною.

Надворі було зоряно й тихо. Лише в котельні за складальним цехом сичала пара і тьмяно полискували під ліхтарями вагонні колеса, що Іван учора обточив на старому своєму «дойчланді».

Ця незграбна велетенська шарманка інколи працювала по-волячому цілу зміну і після зміни, якщо треба було «виручати» план, і Іван залишався на роботі до потемок, інколи ж ніби зурочена зупинялася враз, і запустити її було несила так само, як зрушити з місця вморених волів. Розсердившись, Іван хапав півпудовий різець і пудив ним у станок, а сам ішов у сусідній ковальський цех, бо верстат і після прочухана мовчав, лише скорботно дивився на Івана колись нікельованою табличкою:

«Deutschland 1936».

В ковальському Іван мовчки забирав з рук у молотобійця молот і гатив ним так шалено, що коваль, старенький дядько Сашко Буряк, умовляв мирним воркітливим баском:

«Легшенько, сину, легше, а то ми з тобою з осі шаблю викуємо ненароком... — І, пританцьовуючи молотком то по ковадлу, то по нагрітій до солом'яного кольору осі, питався: — Що, верстат зобижає? От біда з нами, старими роботягами... Мені було десь тридцять годочків, як його привезли із самої Німеччини... Ну та хай він одсапається трохи, а ти вхоркаєшся трохи з молотом, тоді й поладите, тоді він тебе і послухає...»

Коли Іван повертався в токарний, біля верстата вже вештався начальник депо, маленький, сутулуватий чоловічок, у якого на скронях завжди блищали крапельки поту. Свиридович — так звали начальника усі в депо майже ніколи не ходив, а бігав, і здавалося, що він котиться.

«Знову бив верстат? тонкоголосо напускався Свиридович на Івана.— Варвар! Лудист! Не смій!» — І котився сварити ще когось.

Доносив на Івана коротконогий і малорослий Сергій Тарануха, що точив усякі дрібнички — гайки, гвинти, шайби тощо. Він доносив на всіх у цеху, був сварливий, причіпливий і дріб'язковий, як і деталі з його верстата. Ще Тарапуха любив стовбичити в получку біля віконця каси, аби підзирнути, хто скільки заробив.

Тарануха горбився біля свого низенького верстатика, вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячка була схожа на тарганячий порух вусами. В цеху було заведено не помічати Таранухи, не встрявати з ним у суперечку. Тому Іван натискав на кнопку електродвигуна, приказуючи: «Ну, давай, старий, давай»,— і верстат воркітливо, як дядько Сашко, крутив колесо далі, знімаючи товсту розпечену стружку, з якої валував густий мазутний дим...

Танкіст вийшов не зразу і не сам, а з двома молодиками, що курили цигарки і тримали руки в кишенях.

«Слухай, полундра...— танкіст грубо поклав на Іванове плече руку в кразі.— Я не хочу з тобою заводиться — ти служив, я служив,— та знай: Натаха моя королева, я ходжу з нею вже другий тиждень... Так що відчаль».

Іван прибрав з плеча його крагу і сказав:

«Спровадь своїх асистентів. Інакше розмови не буде»..

«Ух який оррьол! — роблено здивувався один молодик.— Боря,— звернувся він до танкіста майже благально,— дозволь помацати його за пір'ячко».

«А може, одведем трохи далі, — запропонував другий невстояним ще баском. — Бо він тут іще писк підніме. Хай наші спокійно потанцюють».

Обидва вони затягалися цигарками і лучили випускати дим Іванові в обличчя.

«Киш! — сказав Іван, відчуваючи, як м'язи йому наливаються кам'яною твердістю. — А то позакидаю на депо, а драбини не підставлю».

Танкіст реготнув так, мовби він змерз.

«Словом, домовилися, море», — сказав примирливо.

«Ти з «королевами» домовляйся, а зі мною, як хочеш, постій, покури... мовчки. — Іван дістав цигарки, подав одну танкістові. — І зніми дурні оті краги. Тобі що — холодно?»

Він повернувся, щоб іти, але молодики з цигарками в зубах заступили йому дорогу і вийняли руки а кишень.

«Що, цапки, хочеться ріжки спробувати? — спитав Іван. — Гаразд. Тільки писку не піднімать мені!»

Він спритно вхопив в оберемок обох разом, як обручем обкував, подержав мить. «Покласти на землю — ще памороки позабиваю!..» і кинув молодиків на купу висушеного піску для піскострумного апарата.

Вже у дощаному коридорчику, що вів до червоного кутка, почув:

«Ну, ч-чудило, жартів не розуміє!..»

Танкіст і далі танцював тільки з тою дівчиною, невдоволено шепотів їй щось на вухо, а вона дивилася йому в очі так, що Іван подумав неприязно: «Сестра милосердя...»

Після танців дівчина швидко, не оглядаючись, пішла через колії і танкіст — краг він так і не зняв — подався за нею слідом. Віддаляючись, вони мелькали по черзі то в жовтому, то в червоному світлі на стрілках — вона попереду, він позаду.

Іван тугіше натяг на лоба безкозирку, щоб вітер не скинув на штибових кучугурах — там завжди було вітряно, як у горах,— і, заклавши руки в кишені, посвистуючи, навпростець пішов додому. На кучугурах він постояв, слухаючи, як від Нагольчанської шахти важко чахкає під гору паровоз, пхаючи поперед себе чотири вагони з вугіллям. Вагони були повні з горою, і грудки антрациту блищали у світлі потужного паровозного ліхтаря.

«Підсісти б та скинути пару грудочок пудів на півтора»,— подумав Іван і усміхнувся: в дитинстві це була його робота і розвага — підчепитися на вагон, скинути ногами кілька грудок антрациту супроти барака, в якому вони жили удвох з матір'ю та ще десятком сімей, а тоді пробігтися поруч з паровозом, горланячи машиністам: «Дядьку, пустіть пари! Дядьку, що вам — жалко?!» Пара та пахла гарячою паровозною утробою і збивала з ніг...

Після трьох років служби Іван почувався у висілку ще не зовсім своїм і тепер заново узнавав і свою кімнату в бараку, що двічі на добу, коли з шахти вивозили добичу, здригався від цього паровоза, і старенький цей паровоз «Серго Орджонікідзе», і людей: однолітків своїх, які прийшли з армії раніше за нього (дехто навіть одружитися встиг); учителів, які вчили його колись і тепер постаріли на чотири роки; молодих жінок, які ще так недавно, здавалося, були дівчатками, з якими він кружеляв парковими алеями, не почуваючи ані до котрої з них чогось там такого...

Він знав тут кожну вуличку і завулок, усипані понад парканами жужелицею про осінню та весняну багнюку, кожен дубок і кущ глоду в балці зі струмком поміж камінням і травицею. Та найдужче знав і любив оці кучугури штибу на місці колишньої сортувальні, розбитої у війну. Поміж кучугурами, твердими, злежаними, порослими бур'янами, він грався зі своїм дитячим товариством у жмурки, розбійників, у війни і приходив додому чорний, як шахтар після упряжки. Влітку з-за кучугур сходило веселе сонце і світило у вікна їхньої кімнатний, затишної, чепурної, із збільшеним фото батька на стіні, молодесенького ще хлопця, у формі гірничого рятувальника...

Бараки — їх було чотири на виселок — звалися мордвиновськими, за прізвищем шахтовласника Мордвинова. Колись, іще до війни, вони були дерев'яні, чорні, розхитані вітрами і в них поселялися новоприбулі на шахту. Потім притулища ті знесли, а на їхньому місці побудували довгі одноповерхові будинки з цегли, та назва «мордвинські» так за ними й за лишилася.

За коліями, супроти депо, біля колодязя під дашком стояла черга з цеберками і коромислами, і той, хто тяг воду, довго крутив корбу — колодязь був глибокий! Іван знав це, бо й сам, як підріс, щодня бігав «за путя» по воду і мати щоразу наказувала йому:

«Гляди ж, синку, попід вагонами не лізь!»

Хіба відала вона, яке то щастя — завмираючи серцем (раптом поїзд рушить!) підринути під вагон і опинитися якраз напроти колодязя.

Десь там за цим колодязем жило те дівча з милосердям дорослої жінки в очах. І, зловивши себе на згадці про золотооку дівчину, Іван подумав похмуро-насмішкувато: «Так і змалитися можна...»

Він ішов на станцію до десятигодинного пасажирського поїзда. До цього поїзда виходило щонеділі стільки люду, що перон робився схожий на міський бульвар. Так повелося у висілку здавна, ще до війни — виходити до пасажирського. Це стало звичаєм, святковим ритуалом. До пасажирського йшли, щоб укинути листа в скриньку поштового вагона, зустрічати і проводжати, йшли виглядать його, щоб, першим помітивши тоненький струмінець диму за семафором, вигукнути: «Іде!» Але переважно до пасажирського приходили відпочити, показати себе і побачити інших, а може, ще й затим, щоб струснути з душі монотонність, буденну однаковість висілкового життя, відчути дорогу, рух, мандрівку і якщо вже не помандрувати, то хоча б утішитися мрією про далекі далі, пожити нею шість хвилин, доки стоїть поїзд. Потім пронести поглядом прощальний червоний ліхтар на останньому нагоні, що даленіє в степ, і піти почастуватися бочковим пивом, порозкошувати ним у тісненькому велелюдному привокзальному буфеті. Пиво було не останньою причиною виходів до пасажирського, надто для людей літніх.

Молодь ходила на станцію до молоді, до безтурботних усмішок і сміху, до поглядів значних, сором'язливо прихованих під віями, до морозива і Шурка Гвоздьова, широкоплечого велетня в батистовій сорочці, крізь яку просвічувався кожен Шурків м'яз, мовби з граніту вирізьблений. Шурко приходив на перон з баяном власної роботи і настройки, що не схожа була на жодну фабричну, а лише на його, Шуркову. Блищали нікельовані вуглики на міхах баяна і перламутрові лади на планках, блищала золота «фікса» Шуркова і власні його зуби, теж перламутрові («фіксу» він уставив задля осяйнішої усмішки), і співав баян не схожим ні на які баянні голоси в світі. За Шурком рядочками ходили попід руки висілкові дівчата, вбрані, мов на оглядинах, у найкращі свої плаття й черевички, а хлопці ледачкувато, перевальцем походжали окремо, по двоє, по троє з виглядом незалежності ні від дівчат, ні від Шурка, ані від його стоголосого баяна...

Так було весною і влітку. А пізньої осені, коли заходили хмарні сірі дні й тумани, що облогою стояли над висілком та в степу за териконами,— їхні піраміди ледве мріли крізь попелясту імлу,— коли завівали холодні вітри чи зривалися хуги, до пасажирського ніхто без потреби не виходив, і, постоявши в сирітській самотині свої шість хвилин, поїзд рушав далі. Проводжали його лише черговий по станції в червоному кашкеті і з круглим жезлом в руці та воронячий лемент на голих пристанційних деревах.

Іван ішов до пасажирського, щоб побачити знайому провідницю. А може, це й не те — знайому. Він ще й сам не знав що. Та ба, минуло ось уже три тижні, як він устав з цього поїзда, а вона не забувалася. У неї були великі густокарі очі і засмагле обличчя — без фарб. Скромне, тихе обличчя.

Іван добре пам'ятав свою маму ще молодою, коли вона працювала плитовою на Нагольчанській шахті. Білява, пишноволоса і синьоока, мама була йому найгарніша, коли запинала чисте високе чоло червоною хусткою, низько, при самих бровах, і туго, щоб шахтна пилюга не набивалася у волосся, поверх червоної — ще одну, а третю, робочу, дома не запинала, а несла у вузлику разом з «тормозком».

Коли ж мама, хоч траплялося це й нечасто, ішла до коюсь у гості а чи в кіно, пудрилася і підфарбовувала губи, Іван супився і мовчав або лягав на ліжко і одвертався до стіни: йому здавалося, що вона чепуриться не для себе, а для когось, що вона байдужа і чужа до нього перед отим своїм дзеркальцем.

Мама помічала його дутилі, схилялася над ним, гладила по голові (Іван сердито відкидав її руку) і казала тихо, винувато ніби:

«Я ненадовго, синочку. Я скоро вернуся. Ти не боятимешся, ні? Ти ж у мене мужчина, такий любий, такий набурмосений їжачок».

Їй не було ще й тридцяти п'яти, їй хотілося хоч раз у місяць побути молодою і гарною.

Провідниця чимось нагадувала Іванові маму, оту, в червоній хусточці над бровами. Від Волновахи Іван їхав у купе сам, і вона в прольотах між станціями розповіла йому про себе, про свою матір, яка так само, як і Йванова, працювала в шахті, доки там не вистачало мужчин, а тепер на пенсії і любить пити пиво у неділю з такими ж пенсіонерами, як і сама. Розповідаючи про пиво, дівчина тихо сміялась, по-дитячому притискаючи підборіддя до шиї і дивлячись на Івана з-під довгих вій прекрасними очима. Працювати вона почала по закінченні десятого класу, щоб доточити до маминої пенсії і свою копійку. Потім вийшла заміж, швидко, зопалу, так, як те роблять зараз майже всі, і тепер має дитину, дівчинку. Він, чоловік її недавній, пропонує зійтися знову, набридає, але вона не хоче: годі. Так і живе з мамою.

На прощання, уже в тамбурі, Іван пригорнув її. Вона ледь доторкнулася губами його щоки, і згораючи в рум'янцях, сказала, що після відпустки, в неділю, себто сьогодні, їхатиме назад. Іван стояв тоді з нею біля вагона, аж доки рушив поїзд, почуваючи себе винним перед мамою — за ці шість хвилин він був би вже дома,— але й піти, не бачити ці шість хвилин її смутних очей, її гарячих рум'янців, що так і не згасли після поцілунку-доторку, теж не міг.

Усі три тижні Іван ждав цієї неділі й забував про неї хіба що на роботі, бо «дойчланд» і після капітального ремонту не зрадив своєму норову — працював коли йому як заманеться,— та ще в школі вечорами: багато перезабув і сидів над підручниками навіть на перерві, не виходячи й покурити.

Тепер от ішов до пасажирського. У флотському. Хоч так не хотілося його носити, надто ж після танкістових краг і шолома. Але більше вдягти було нічого. Спробував якось приміряти майже новий іще костюм, у якому ходив до служби, не згодився — тріснув на спині по шву. І мама тоді сміялася й плакала разом: «Коли ж ти встиг у мене вирости отакий?..»

Ще не обертаючись на кроки, по міцному духові «Шипру» Іван упізнав Станіслава Вікентійовича Тура, нового начальника депо.

— Мріємо? — спитав Тур, подаючи Іванові руку.

Зодягнений він був парадно: у формений інженерський костюм сталевого кольору з кількома чорними зірочками на рукавах кітеля та петлицях, у кашкеті з блискучими молоточками (видно: начищені), щойно підстрижений нульовкою, виголений і припудрений. Молоді пружні щоки і підборіддя туго впиралися в комір, потертий ранньою щетиною, наче рашпілем.

— Весілля слухаю,— неохоче відповів Іван.

Він, як і всі деповці, недолюблював нового начальника. Старий сутулуватий Свиридович був турботником, Товкучим Марком, інженером-трудягою. Він міг і вмів позичити в людей, що будувалися, дощок на ремонт вагонів, бо вчасно лісу майже ніколи не присилали; перемотати електромотор, щоб не везти у центральні майстерні за сотню кілометрів і ждати його потім місяць, а то й півтора; він крутився, як муха в окропі, і викручувався завжди, «витягаючи» план, а відтак і прогресивку, якої і сам ждав щокварталу, відверто радіючи, що вона таки буде: Свиридович мав сім'ю з дев'яти душ. Не дати план на сто з лишком означало для деповців образити старого, підвести, зрадити...

Тур, можливо, тому, що він був інженер без усяких затримок — з десятого класу в інститут, з інституту в депо — жив ще в собі, в своєму інженерському званні, у своїй посаді, досить високій, як для невеличкого висілка: начальник шахти, головний лікар, начальник депо — от і всі видатні постаті...

Коли Тур підписував Іванові довідку для вечірньої школи, то звелів покликати його від верстата до кабінету і сказав поважно, стинаючи то однією, то другою бровою:

«Це похвально, що ви, Срібний, хочете вчитися. Я — за. Вчіться. Хоч і в академії. Але не забувайте: головне — виробництво. Мені потрібні колеса».

«Вам?» — здивувався Іван.

Тур почервонів, але сказав по-юнацькому вперто:

«Так, мені, оскільки я відповідаю за план».

Він був старший за Івана на рік, може, два.

Тура не любили за надмірно начальницькі інтонації, за «Шипр», що і в кабінеті, і в цехах виходив з нього, як пара з казана, а ще за те, що в нього була «рука», «лапа» в Управлінні залізницею — дядько якийсь високий чин. Деповці прозвали Тура просто і в'їдливо: Начальник. «Зробимо, Начальник», «Не знаю, Начальник», «Ша! Начальник іде...»

В'їдливості він, одначе, не помічав. Або ж хотів подолати її мовчанкою.

Тур якийсь час наслухав весільний гомін, потім сказав, розгойдуючись на носках черевиків:

— Наша пара одружується, деповська. Треба б сходити подякувати за запрошення і поздоровити молодих. Як ви думаєте, Срібний?

— Чому — поздоровити? Ви ж не голова висілкової Ради,— сказав Іван.— Підіть посидьте за столом, випийте, поспівайте, потанцюйте, якщо вмієте.

— Ніколи мені співати, товаришу Срібний, — зітхнув Тур і перестав розгойдуватися. — Он біля плотницького цеху вагон з дошками стоїть, ще вчора звечора стоїть, а розвантажувати нема кому. Не звільню вагон сьогодні, завтра плати штраф за простій. Доба — шістсот карбованців. А чим їх потім покривати, га, Срібний? — з притиском запитав Тур, мовляв, ти мене тоді, у кабінеті, вколов, пам'ятаю, а що б ти робив на моєму місці зараз? — Доведеться зняти душ чотири з весілля.

Іван поглянув на годинник. За десять хвилин мав прийти пасажирський.

«А й зніме, гусак, зіпсує людям весілля!» — подумав і сказав:

— Не треба нікого знімати. Я сам розвантажу.

— Овва, які ми... — поблажливо усміхнувся Тур. — Чотириосний пульман — це, Срібний, шістдесят тонн. Хай дерево менше затягне, п'ятдесят. Уявляєте?

— Уявляю, — сказав Іван і рушив до станції.

— Слухайте, Срібний, — вже навздогін гукнув йому Тур. — Якщо ви справді беретеся... Я завтра ж оформлю вам наряд на сто карбованців. Згода?

— То ще казала Настя!.. — засміявся Іван, засміявся не з обіцянки Турової (він знав, що такого наряду нормувальник нізащо не підпише), а від радісного передчуття зустрічі з нею, ось зараз, через кілька хвилин.

Доки він біг, доки проліз попід трьома товарняками, пасажирський уже прийшов. На пероні, як і щонеділі, було велелюдно, виспівував Шуркін банк, походжали пари і цілі гурти молоді, мелькав у натовпі й танкіст у збитому набакир шоломі, але без краг...

Іван побачив її ще від тепловоза, біля того ж таки п'ятого вагона, в якому він їхав тоді. Побачив і знову побіг. Потім пішов повільним кроком: вона була не сама, біли неї стояв високий лисуватий мужчина у блискучому на сонці світло-сірому костюмі, курив і, усміхаючись, качав їй щось. Він тримав за руку дитинча, горошину малу з крилатим червоним бантом на голівці. Іван став під акацією край перону і дивився то на неї, то на дитину — маленьку маму карооку. Він бачив, що вона шукає його в натовпі, що вона не слухає усміхненого чоловіка, навіть на дитя, коли воно вхопилося їй за спідницю і щось лепетало до неї вгору, не глянула.

Дзеленькнув дзвін, загув тепловоз...

Вона побачила його вже з тамбура, притисла вільну, без прапорців, руку до грудей і дивилася на нього, стражденно, жалібно усміхаючись. Краще б уже не усміхалася!

Поїзд вийшов за станцію, у всіх тамбурах поховалися жовті прапорці, зостався тільки в одному.

Коли поїзд почав виписувати дугу, повертаючи в степ, Іван ще раз побачив її у відчиненому тамбурі з притиснутою до грудей рукою, зняв навіщось безкозирку, знову надів і, поблукавши очима по перону, пішов назад до депо. Ішов, примружено дивився в її очі і казав їм: «Доки їздила, доки в роботі була, ще жилося якось, так?.. А у відпустці занудьгувала... Чи мати вмовила? Чи він наобіцяв золоті гори?.. Тепер їде з тобою в Одесу на Привоз по сушені бички до пива тещі за те, що вона допомагала йому тебе обкрутити... Або на одеську тучу — купити тобі плаття з крімплену, сонце купити... Так?.. Що ж, підемо вкалувати, раз таке діло... Не везе в любові — повезе в праці!.. Нове гасло для червоного кутка! Так?.. Ну, щасливо, щасливого плавання по житті! Рубай швартові!..»

В котельні за чорним від кіптяви саморобним столиком сидів дядько Сашко Буряк і гув якоїсь тільки йому відомої пісні. Він перейшов у кочегари ще тоді, коли Іван приїздив у відпустку.

«Постарів, сину, кузня вже не про мене. Руки терпнуть, бачу погано... Хай молодші кують».

У неділю дядько Сашко чергував у котельні не сам, а з чверткою. Топив ледь-ледь, аби куріло — адже баня порожня,— цяпав з чвертки в кухлик по ковточку, випивав, жвавішав і усміхався сам собі або гув пісні без слів. Потім куняв і знову цяпав.

Іван поздоровкався, сів біля столика на блискучу від давнього мазуту табуретку і закурив.

— Вагон буду розвантажувати, сказав до дядька Сашка. — Перевдягтися треба, то одімкніть мені баню.

— На бісяку тобі той вагон! Жили молоді рвати? — Дядько Сашко недавно смикнув, був ще гаряченький, бідовий і говіркий.

— Сто рублів начальник пообіцяв. Якраз на пальто... А хто йому такий наряд підпише? Ніхто.

— Нізащо! — вигукнув дядько Сашко. — І плюнь на той вагон! Давай краще по граминці капнемо на душу ради неділі.

— Ні. — Іван підвівся. — Відімкніть баню.

— Так ти що, сам думаєш до тищі дощок викидати? Це ж тищу разів пальцем кивнуть, і той оніміє, а то — дошки вергать. Ех, молодість наша дурна!

— Інакше штраф, — сказав Іван. — Шістсот карбованців... Він з весілля хотів забрати людей.

— Ну, дивись. Помагати не прийду, бо нічим, сам з вагона скоро випаду! — Обличчя дядькове Сашкове, подзьобане кузнечною жужіллю, зморщилося в усмішці. — Випаду з вагона, а ви, молоді, поїдете далі. Інший, чуєш, каже: піду додому. А я ніколи так не кажу. Я кажу: піду на квартиру. Бо всі ми — на квартирі. Додому — то вже повезуть...

Дядько Сашко засміявся, закивав головою і пішов одмикати баню.

Іван роздягся, чепурно, як звик робити це на службі, склав форму і заховав у шафу для «комсостава» — так звали в депо начальницьку шафу. Потім надів брудну, холодну від цементових стін та підлоги, тільняшку, штани, кирзові ботинки, підв'язав чуприну мотузочком і пішов до вагона.

Дядько Сашко теж чимчикував слідом і гув:

— До тищі буде. Я знаю. Сам колись дурний був... Знаєш, дурощі од чого? Од здоров'я! Вутла людина розумніша, їй-богу! Ти, Ванько, тільки не спіши, а поволі. І як вибереш уже стільки, що вгору треба буде кидати, тоді закладай у петлі коло дверей ломок довгенький, на нього надівай трубу — я знайду — і шуруй: одним кінцем клади дошку на трубу, за другий берись — і хай летить! Тільки свистітиме. Я знаю... Ні, сто рублів не дадуть. Нормувальник, очкарик той, не підпише. Двадцять п'ять од сили. І то скиглитиме. Та ти на пальто, Ванько, ще триста разів заробиш!

Іван зірвав пломбу, штовхнув двері. Дядько Сашко зазирнув у вагон і вигукнув:

— Ай-я-я, синок! Сира дошка.. Ну, правильно. Сухих нам ще ніколи не привозили. Так що затягай очкур тугіше...— І пішов до кочегарки, скрушно киваючи головою.

Іван вліз у вагон, і в груди йому полився живцевий дух сирої модрини, такий міцнющий, такий розкішний, що він усміхнувся й сказав:

— Тайга!

П'ятиметрові дошки, холодні, насотані сибірською осінню й липучі від живиці, здалися йому спершу легкими, мов тріски, і за хвилину він викидав їх по п'ять, а то й шість. Одначе далі вони робилися важчі й важчі, тільняшка обліпила спину, руки, груди, і він зняв її геть. Сили ніби прибуло. До того ж сонце стало хилитися до полудня, вагонний дах, звідки тисла пружна гаряча хвиля, прохолонув, дихну-лося легше. Іван нарахував триста дощок, які вибрав одним духом — так йому здавалося, а далі кинув рахувати, збагнувши, що обкрадає снагу, і поклав собі тільки працювати, кидати і все, впрягтися й кидати. І думати лише про щось бадьоре.

Найвеселіше йому жилося на службі, безтурботно принаймні. Там не треба було вчити щоденних уроків і потерпати за кожну трійку, а траплялося, що й двійку. Не за себе потерпав: майже всі хлопці в його класі не любили «прилизаних» п'ятірок і вважали «нормальну» трійку гідною справжнього мужчини оцінкою. Іван жалів маму, її втомлені руки, що гортають щоденник, втомлені, червоні од шахтної куряви очі, ображені до сліз його «нормальними» трійками. Тому восьмий клас він закінчив ледь не на похвальну грамоту і кинув школу, пішовши у депо зразу буксомийником, потім учнем токаря.

Згодом, коли він уже служив, мама написала в листі, що жінок із шахти виведено і тепер вона працює на поверхні лебідчицею, піднімає вагонетки з породою на терикон. Заробітки, звісно, не ті, що в шахті, але їй, однією душею живучи, більше й не треба. Вона часто присилала йому посилки з цигарками та яблуками, і цигарки завжди пахли яблуками, а яблука — цигарками...

Бачилася бухта, в якій вони стояли зі своїми тральщиками, бачилася в штилі, така сумирна, лагідна, залита сонцем між береговими кручами,— і розбурхана штормом: свинцево-важкі хвилі, сіра стіна близького небокраю, сточеного в сірістю моря, і вітер такий, що вони зав'язували стрічки під підборіддям, бо зірве безкозирку, понесе в небо, як чорну птаху, кине десь білим баранам на гребенях височенних хвиль.

Під гуркіт шторму дошки здавалися легшими...

Згадався товариш, рідний, як брат, Семен Бєглий із Забайкалля, невисокий дебелий хлопець, гітарист, баяніст, завзятий танцюрист і спортсмен-п'ятиборець. Не давалися йому, так само, як і Йванові, лише стрибки у воду. І все ж, коли спортивній команді, що захищала честь їхнього екіпажу на флотських змаганнях, загрожував «нуль» у графі супроти стрибків у воду, вони з Семеном погодилися стрибати. І шарахкали з п'яти-, потім з десятиметрової вишки, перекидаючись у повітрі під розлогий регіт суддів і спортсменів-плигунів, аж доки закінчилися змагання. Бєглий понабивав об воду синяки на грудях, стегнах, литках... Іван був синій увесь, тому що важчий за Семена. Їм зарахували кілька очок, навіть більше, ніж слід було: за волю до перемоги, сказали судді сміючись...

Семен любив «вибивати» для Івана ДП — додаткові порції. Ухопить алюмінієву миску, проштовхається до камбузного віконця: «Давай!» — наказує коку. «Тобі?!» — поблажливо питає той, стинає могутніми плечима і одвертається. «Корешу моєму, — показує Семен великим пальцем через плече. — Ванькові Срібному». — «А-а...— Кок накладає повну миску плову і подає у віконце. — Я думав, тобі, шплінт!»

Семен по-справжньому страждав від того, що йому не дозволяли ходити в строю правофланговим поруч з Іваном, а одсилали «на шкентель» — в останній ряд...

Коли дощок зосталося вже менше як піввагона, Іван сів перепочити і закурив: після цигарки не так хотілося їсти. Гайнути б додому перекусити — брудний, як сажотрус, бо в вагоні перед дошками було вугілля, і протяг (Іван одчинив ще й другі двері, щоб вітерець дихав) здіймав чорну куряву, а помитися та перевдягтися — шкода гаяти час.

Сонце вже ховалося за жовту гору дощок біля вагона й золотило вугільну куряву, що її здіймав вітерець. Надвечір'я пахло осінню, підгорілим листям жовтої акації, холонучою землею. Пройшов робочий поїзд. Люди, що їздили у місто побазарувати й повештатися по магазинах, гурточками перегукуючись посунули зі станції у виселок. А з відчинених дверей кочегарки чути було, як гуде дядько Сашко Буряк:

Накри-ився він сі-ірою-у-у шине-е-еллю

І ти-ихо-о родних спо-омина-ав...

У війну, як наші вже верталися назад, дядька Сашка тяжко поранило під селом Ребрикове, тут недалеко, І він трохи не вмер, накритий замість сірої шинелі сірою землею. Почверткувавши а чи за кухлем пива, дядько не раз розповідав Іванові, як йому тоді лежалося:

«Брат, синок, як у ямі... Хлопчики мене тоді знайшли, дітлашки».

Може, й пісню цю він став співати ще від тих часів.

І, посумнішавши, Йван знову став кидати. Тепер уже вгору: купа виросла ледь не врівні з дахом вагона.

Незабаром прийшов дядько Сашко, притяг трубу і довгий прут дводюймового заліза. З цим нехитрим блочком кидати стало набагато легше, тільки штовхай, але й повільніше вполовину, хоч Іван швидше й не міг: м'язи йому мовби зсудомило, вони вже не боліли, а пекли.

— Піду розведу тобі пари та якусь картоплину спечу у топці біля дверцят. Ти ж оце і досі нічого не їв? У-у, я , отако, хоч би й годочків десять скинуло мені, за сотою дошкою упав би. Ех, молодість наша, лошатко брикливе, куди ти забігло!..

— Де там сонце? — спитав Іван. — Бо мені не видно.

— Заходить сонце, Ванько. Оно землі вже торкнулося, — гув дядько Сашко з-за купи. — Чепурненький день сьогодні, а тобі, либонь, найкращий...

Іван прикинув, що роботи лишилося на годину-півтори, дощок сто з лишком. А як добре налягти — останні ж! — то й за годину можна подужати. Він по собі, ще зі служби знав, що таке друге дихання, хоч знав і те, як нелегко воно дається.

— Ой, не кидайтеся там, дайте пройти! — почув дзвінкий веселенький дівочий голос, облишив дошку, яку вже намірився був запустити майже вертикально, в небо, і сперся ліктями на трубу:

«Подивимося, що воно там за краля...»

Він чув, як по спині лоскітно котяться крапельки поту, як тремтять ноги і вибухкує у грудях серце. Чуприна давно випорснула з-під мотузочка, кільцями звисла над очима і теж лоскоче лоб.

З-за купи дощок вийшло дівча, те саме, танкістове, в тому ж коричневому платтячку з білим комірцем і в хустині, запнутій напуском. Аж зігнулося набік, тримаючи в руці повну сітку пляшок.

— Ой, це ви?.. — усміхнулася, зніяковівши. — Добрий вечір...

— Добрий, — сказав Іван. — Що, не вистачає? — кивнув на пляшки й теж усміхнувся. — Чи не свашкою, бува, на весіллі?

— Ні, — дівчина сяйнула на нього золотими очима. — Світилкою у сестрички. А вам не вихідний хіба?

— А нам — недільник, — сказав Іван, закурюючи, примружився від диму і спитав:

— Мордвиновські бараки знаєш?

Вона кивнула швидко, не зводячи з нього очей.

— То якщо вже тобі погуляти не дають за побігеньками, сходила б до мене додому та й принесла якийсь «тормозок». Їсти хочу, а світилки немає», щоб послати...

Він сказав це жартома, аби щось казати — набридло цілий день мовчать. А ще йому не хотілося, щоб вона отак зразу й пішла. Дівчина опустила очі.

— А хто у вас дома є?

— Мама.

Вона похитала головою.

— Ні...

І, не попрощавшись, навіть не глянувши більше на Йвана, пішла, майже побігла з важкою сіткою в руці.

Іван подивився їй услід: «Світилка... мала».

І знову став до роботи.

...Він викидав уже останню дошку, коли почув від протилежних дверей вагона:

— Подайте мені руку, бо я сама не злізу.

Вона стояла з біленьким вузликом у руках, у темному одязі й дивилася на нього вгору.

— Ось, — підняла вузлик. — «Тормозок» вам...

Іван сплигнув на землю, став проти неї і мовчав розгублено. Тоді легенько взяв її за плечі — вона трохи одвернулася і дивилась у землю, — усміхнувся лагідно:

— Ти... Ви що, насправді подумали? Я ж пожартував! — Іван пошукав підходящою слова і додав: — Пожартував я... сестрице. їй-богу!

— Ні-ні, я ж бачу. Ви он аж змарніли. Поїжте, а я дошки Покидаю. Добре?

Тільки тепер Іван помітив, що вона в робочому одязі, і засміявся:

— Все вже. Вагон порожній. І я скоро піду вечеряти додому. Так що спасибі.

— То ж домашнє, а це весільне пригощання, — сказала вона і, розв'язавши вузлик, подала Іванові.

— Ну, якщо пригощання, тоді скуштуємо. — Іван сів на дерев'яну тумбу для запчастин та грубого вагоноремонтного інструменту і швидко, хоч руки і не дуже корилися йому, впорався з весільними ласощами.

— А це що за буцéник? — спитав, розглядаючи пухку запашну квітку з рум'яними пелюстками.

Дівчина засміялася тихо, сяючи білими сміюнцями.

— Шишка, сказала. — На весілля таке печуть: шишками зветься. Це я сама таку придумала квіткою і спекла крадькома, бо світилкам не можна шишки робити.

— Чому?

— Не знаю... Кажуть так.

— Хіба ви вже працюйте, що роба є? — спитав Іван.

— Тут, у складальному цеху. На крані. Ви колись заходили до нас, як на роботу поступали. Я несу деталь, а ви просто під неї йдете... Дзвонила, дзвонила — навіть не глянули...

— Скільки ж вам років? — здивувався Іван.

— Сімнадцять. І чотири місяці... Завтра буде.

В котельні зарипіли двері, загув дядько Сашко, потім умовк, певно, прислухаючись, і покликав:

— Агов, Ванько! Ти вже одвоювався? Іди до картоплі, поки гаряча. А тоді — в лазню. Я тобі такої пари підпустив, що аж кипить.

— Іду, — озвався Іван і підвівся.

— Спасибі тобі, птахо! — сказав до дівчини. — На свайбі одтанцюю...

За станційними деревами сходив місяць, там було червоно і виднілися крізь листя сонні воронячі гнізда.

— Можна, я вас підожду? — спитала вона тихо.

...Другого дня вранці Іван стояв біля верстата, огорнутого прозорим синюватим димом та блискучим проти осіннього сонця у вікнах металевим пилком.

Тур підійшов до нього, усміхаючись очима, обдав «Шипром», дещо врочисто потис руку і сказав:

— Спасибі, Срібний. Молодчага ви, — і додав винувато: — Тільки, розумійте... Нормувальник не підписує наряд на сто карбованців. На двадцять п'ять, не більше... Я підписав, а він... і головний бухгалтер заперечують: порушення фінансової дисципліни.

— А штраф? — усміхнувся Іван. — Шістсот карбованців — як?..

— І я їм казав. Але штраф — то було б законно.

— Нічого, переживем! — засміявся Іван.

— Е, ні, я дещо придумав, — сказав Тур. — Виключайте верстат і йдіть за мною...

Він завів Івана до складу, червоного вагона без коліс, і сказав до вухатого довготелесого комірника:

— Видайте, будь ласка, товаришу Срібному формену шинель. Під мою відповідальність. Подумав, заграв бровами, стинаючи то одною, то другою, потім додав поважно: І мені, будь ласка. Таку ж саму, як і Срібному...

Він обернувся до Івана й усміхнувся йому:

— Ви не заперечуєте, якщо я... Із солідарності, так би мовити, і на знак дружби носитиму таку ж, як і ви, шинель?..

— Ні... Це не те, начальник!

Іван перекинув через плече шинелю і рушив до цеху. Потім обернувся. Тур стояв у дверях червоний і ображений.

— Не те, начальник. Свою солідарність зі мною ви мали можливість продемонструвати вчора.

І пішов.

А в складальному цеху радісно видзвонював крановий дзвінок.

 

 

НЮРА

 

— Снилося, немов террен рву та їм. Уже й спілий немов, а террпкий... Прроти чого б воно, не чула? — казав жінці Нюра, вузькоплечий і сухогрудий чоловік, обличчя якого, здавалося, ніколи не знало ні радості, ні гніву, ні печалі, а мало один лише постійний вираз — давньої лякливої покори, наче хтось тупнув колись на Нюру ногою і сказав: «Не смій!»

Говорив Нюра повільно, старанно вимовляючи слова, і по-дитячому карбував «р», мовби пробував розкусити волоський горіх.

— Чуєш, немов і доррідний террнець, а террпкий.

Ще Нюра подобав слово «немов» і тулив його скрізь, де тільки воно тулилось. Не тому, однак, що слово це йому нав'язло, а щоб той, хто слухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує. Саме отак міркувати Нюра ніколи в житті не наважувався, навіть у дрібному. Рушить, приміром, дощ — Нюра довго вдивлятиметься полохливими очицями в мокрі шибки, садкове гілля, обвішане краплями, вимитий до блиску залізний дах на сусідовій хаті, тоді скаже: «Дощик немов пррипустився...» Стане сонце низько при землі й тіні стачають хати в селі одну до одної, Нюра, якщо він надворі, довго кліпатиме на захід, затим прорече: «Немов сонечко пррисіло...» Несуть покійника, духова грає так, що не в одному, а одразу в трьох-чотирьох селах чути, і в хатах, і в садах — Нюра повідає жінці, прицмакуючи тонкими цікавими губами: «Таке немов померр чоловік...»

Нюра щойно прокинувся, сидів на високому ліжку, звісивши босі ноги додолу, по черзі ворушив великими пальцями, скрученими набік, до мізинців, і по черзі розглядав їх.

— Так прроти чого б це — террен? — перепитав трохи голосніше, аніж перше, і незмигно дивився пісними очима на жінку, що місила тісто і була до нього спиною. Плечі її, ледь не вдвічі ширші й товщі за Нюрині, дужо ворушилися, спина пругко здригалася, і тісто в макітрі постогнувало.

— Тер-рен та ще й тер-рпкий — на погане, — сказала вона ще твердіше й рішучіше, ніж чоловік, і також з горіховим тріском.

— А з ким погано ж то? — зіщулився Нюра, мовби від холоду. — З Манькою, Ольгою чи Оленою?

— Авжеж з Манькою, — швидко, впевнено відказала Нюриха. — Минулої неділі як пр-риїздила, то бачив, як їла? Ложка над бор-рщем, а думка хтозна й де.

Нюра таке як замислився, бо перестав ворушити пальцями й дивився повз них у підлогу. Ліжко, на якому він сидів, було дерев'яне, оздоблене по фільончастих бильцях різьбою, що зображувала кленове листя, та двома густо-червоними півнями, що замірилися співати чи вже співають. Півні мальовано було, мабуть, давно, тьмяною, не теперішньою фарбою, що місцями вже облущилася, тому в одного не вистачало ноги, в другого — півхвоста і одної тишки на гребені. Це, однак, не дуже псувало малюнок: видно було, що створила його людина з іскрою Божою, а не якийсь там зайда-заробітчанин, і всяк, хто поглянув би зараз на мляве, мов стояча вода, Нюрине обличчя, на полохливі його руки, очі, брови, навіть вуха, — нізащо не повірив би, що півні оті, по-парубоцьки напружені в шиях, спинах і ногах, вивела колись рука смирного хлопця Івана Кирячка, того самого, що, йдучи селом, обминав кожну мураху на стежці, аби її не повередити, і кожну грудочку чи корінець, аби не повередитися самому. Іде, бувало, а очі так і промовляють до хат і собак, людей і тинів, гусей і квітів попід призьбами: «Плохенький я, не займіть мене...»

Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собі зайшла з Донеччини всевмійкувата і всезнайкувата дівчина Нюра, а ще ніби дужче скулився душею і переймав од супряжениці кожне її кив і кожне морг, аж до отого деренчливого «р», за яким у Нюри-жінки вчувалася відчайдушна рішучість подолати будь-яку житейську скруту, а в Нюри-чоловіка — лише самовідданість своїй господині. Отож якщо комусь із селян спаде на думку поговорити про Нюрине сімейство, то кажуть так: «Бачив учора Нюру», «Позичила в Нюрихи» або: «Оно, диви, йдуть Нюри!»

«Вдягайся та ходімо в лавку, наберемо мені на шар-рахван, — скаже, бувало, Нюриха чоловікові. Кирячок слухняно вдягнеться, оббере, як і жінка, кожну порошинку на пальті чи піджакові, обдмухає з усіх боків новий хаковий картуз, урочисто двома руками спровадить його на голову, і йдуть. Вона попереду, з твердим притупом і по-конячому викидаючи перед себе коліна, він позаду, стеле свої дрібненькі обачні кроки, ніби не по землі йде, а по тонкому льоду, під яким — прірва, ще й руки долоньками вниз наставить — не йде, а пливе, як тендітна дівиця.

У крамниці Нюриха швидко й діловито перемацує пучкою сукна та штапелі, розікладені сувоями на прилавку, тоді утре хусткою губи (так солдат клацне затвором перед тим, як крикнути: «Стій! Стрілятиму!») і, наставивши на продавців настирливі чорні очі, скаже:

«А чого це ви, дівчата, отак ото затор-ргувалися, що вже у вас і на шар-рахван тітці немає? Ану пор-рийтесь лишень під пр-рилавком».

Тим часом Нюра легенько переторкає мізинцем крам, той самий, що й жінка, стане поруч неї, хоч трохи й позаду, і промовить:

«Чого ж це ви, дівчата, отак заторргувалися, що вже у вас немов і на шаррахван тітці немає. Ану поррийтесь лишень під пррилавком...»

Назад вертають з крамом. Із-під прилавка. І Нюра, поспішаючи своєю дрібушечкою за Нюрихою, вдоволений сам собою, рече:

«Такий прродавець настав, що як не пррикррикнеш, то немов і з рук не виррвеш», — і зазирає жінці в обличчя, причому йому доводиться дуже нахилятися, бо Нюриха приземкувата.

«Зайдемо до Пр-ронів, — каже вона, не дослухаючись до чоловікової балачки, бо діло вже зроблено і матерія на «шарахван» міцно затиснута у неї під пахвою, — та поспасибкаємо за молоко, може, ще раз пр-ринесуть».

І завертають до Пронів.

«Здр-растуйте! — каже Нюриха, ставши посеред пронівського двору, як окупант, і швидко обмацуючи чіпкими очима надвірне хазяйство. — Пр-рийшли сказати, що добре у вас молоко. Таке добре, що аж солодке. Чим ви ту корівчину годуєте? Аж не віриться, що пр-ростим сіном».

Нюра з-за її плеча:

«Еге ж, таке добрре, що немов аж солодке. Думаємо, чим ви ту коррівчину годуєте?..»

Тоді прощаються.

«Бувайте ж здор-рові, пор-ра нам додому, заходьте, як треба буде чогось позичить», — каже Нюриха.

«Немов порра нам додому», — береться пучкою за козирок свого хакового картуза і Нюра.

Дорогою Нюриха скаже:

«Тепер, бррехня, ще колись прринесуть...»

Нюра мовчить, тільки цідить крізь тонкі вуста мудру посмішку людини, що знає, як треба жити в світі, а вже в хаті, роздягаючись, промовить до жінки:

«Тепер, бррехня, ще колись принесуть...»

Вдома Нюра відтоді, як одружився, ніколи й нічого по господарству не робив, бо спершу жінка, а згодом і всі три доньки: Манька, Ольга та Олена, ставили його за людину вчену і до чорної роботи не підпускали. Так було, коли Нюра ще рахівникував у колгоспі, так тривало й тепер, відколи вийшов на пенсію. Єдине, що він знав і умів у житті, — рахувати на рахівниці, навіть не дивлячись на кісточки, та носити в руці портфелик так, щоб він трохи покивував. Ще вмів Нюра вдягатися не як усі селяни, а як рахівник, людина нерядова: влітку — в хаковий костюм з накладними кишенями на грудях та штаньми навипуск, під черевики; взимку — в довге ледь не до п'ят драпове пальто з ягнячим коміром та білі, мов з лебединого пуху, — неодмінно білі, — валянки. І до всього цього — портфелик. Хоч і учнівський, і давній, проте новий, бо доглянутий. Вдягнеться, оббере на собі кожну пушинку, Нюриха або котрась із дочок подасть йому в руки портфелик — і чебряє до контори, помигуючи білими з-під пальта валянками. Якщо надворі моква і Нюрі доведеться десь ухопитися рукою за тин, щоб не впасти, він зупиняється і довго обтирає носовиком закаляну об мокре хворостиння долоньку. Потім він ще обачніше переставлятиме ноги і пильнуватиме кожну калюжку на стежці, щоб завчасно її обминути, а в рукавах під пальтом аж порипуватимуть нові коленкорові нарукавники...

Тепер Нюра вже не ходить до контори. І взагалі рідко буває надворі, надто ж холодної пори. А якщо й вибереться, то лише задля прогулянки. Вийде, стане посеред двору, обернеться спиною до вітру, щоб стужі не наковтатися, заховає голову в піднятий комір і стоїть, тільки носик з коміра та з-під шапки визирає, як шпак із шпаківні. Якщо Нюрі заманеться глянути кудись, то коміра він не опускає і поперека не силує, а повільно і довго всім тулубом обертається, куди йому треба. І знову стоїть. А руки — долоньками до землі. Причому на правій три менші пальці підогнуті, а великий і вказівний розчепірені, як до рахівниці, і коли у полі чи над селом замаячить пташина зграя, Нюрині пальці самі собою відкидають невидимі кісточки: цок, цок, цок... Лічить... Буває, що й нахилиться, видлубає щось пучкою з-під снігу, повільно підніме до очей і роздивляється. Якщо це путнє щось, то однесе його неквапливою ходою в сіни, покладе і так само поважно вернеться на своє місце; якщо ж непотріб — ганчірка, іржава дротина чи прутик, то знову зронить у сніг, бридливо розтуливши пучки, і знову замре. Дихає «моррозяним духом». А надихавшись, іде до хати, і посеред двору лишається в снігу кругле, втоптане валянками кубельце.

У хаті Нюра скаже Нюрисі: «Немов пррогулявся трохи», — і, роздягаючись, оббиратиме, як і перед прогулянкою, кожну пушинку на пальті, шапці, валянках — тих-таки, що й рахівникував у них колись, білих.

Селяни, люд роботящий, заздрісний і неґречний до тих, хто важко ніколи не працював, а пенсію має більшу, ніж вони, ті селяни, що колись, як Нюра ще був рахівником, здоровкалися з ним шанобливо, звали на ім'я та по-батькові й відверто запобігливо усміхалися при зустрічі, тепер так само відверто зневажали Нюру, а заодно і все його сімейство, часто і в'їдливо кепкували з нього між собою, з отих його «прогулянок», білих валянків, портфелика (і то, бач, не забули!) і завжди сходилися на одній думці: «Живуть Нюри, як коти!» І жоден з них навіть не здогадувався чи не хотів здогадуватися — хіба, мо', хто-не-хто розважливіший та м'який серцем розумів, — як мулько живеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому, не потрібними доньками, — особливо взимку і восени, коли в селі то в тій, то в іншій хаті зацвітають весілля, гасають вулицями грузовики та головин «Москвич», обсновані червоними стрічками, сплітаються у хмільний вінок весільні пісні, і бубон гуде оддалік до самого ранку...

Тоді Нюра з жінкою крадькома одне від одного (вона в хаті, він у хатині або навпаки) туляться лобами до шибок і пасуть очима гучні весільні каравани. А як зійдуться вкупі, то вдають, що байдуже їм до тих усесільських свят. Хіба, може, Нюриха скаже про молодих:

«Він дак ще нічого, а вона — видря».

Тоді Нюра, зрадівши, підхопить:

«Еге, він ще немов і нічого, а вона — достеменна видря...»

«Як пр-рирівнять до нашої Мані, то й не пр-рирівняєш», — докине Нюриха.

«До нашої Мані їй немов що пнутися та пнутися», — іще дужче зрадіє. Нюра.

Про старших двох, Ольгу та Олену, мовчать, а — про Маню. Вона-бо й справді найчепурніша з-поміж усіх трьох нюрівських дівчат: на зріст, як і Нюриха, низенька, дебела, очі чорні, хоча й без материного пороху в зіницях, а вдачі — батькової, лагідної і полохливої. Одним не взяла: як іде, коліна вперед викидає надто.

А про старших то й говорити годі: широкоплечі, як мужики, цибаті, в ході, щоправда, легші за Маню, але пісноокі й, коли всміхаються, показують усі ясна, бліді та негарні — в батька обидві.

Тільки й утіхи, що всі три добре заробляють і живуть у місті. Старші дві рихтують асфальт на вулицях, а Маня бетоняркою на будівельному заводі.

«Там тепер стільки р-розумах р-розвелося, що наші за ними до культурнішої р-роботи не пр-ротовпляться», — скаже, буває, Нюриха чоловікові, як полягають спати, і Нюра довго ворочається потім на ліжку з півнями та зітхає тихенько, наче він тому виною.

Зате коли односельці допитуються в Нюри, де та ким його дівчата працюють, він одказує твердо, ніби з погордою:

«Мої там, де дерржаві зараз найнужніше: чорнорробочими», — і киває вказівним та великим пальцем: цок...

3 ним і не сперечаються, бо нецікаво. Та й що з Нюри за співбесідник, як він нічогісінько у житті не тямить. Хіба ото сидить коло мужиків (буває це дуже рідко і в тепло), слухає балачку та усміхається тонко, а тоді, дивись, прорече: «Читав я в календаррику, що помідорри й кавуни немов найкраще вночі рростуть». Чи отаке: «Клубнику ррадиться в календаррику щовесни прорріджувати...»

По суботах нюрівські дівчата, здебільшого старші, наїжджають додому, навозять батькам солодкого хліба з ізюмом, оселедців, пісної ковбаси, хліба чорного, житнього, яким Нюра любить поласувати з борщем, тощо. І Нюра з Нюрихою, оповідаючи їм сільські новини, про весілля, хоч і не змовлялись, мовчать.

А якось місяців зо два тому приїхали Нюрівни всі три. Старша і середульша, як завжди, самі, а Маня з хлопцем — у робочому одязі, кирзових чоботях та вицвілому береті, з-під якого врунилася у всі боки руда кучерява чуприна.

«Привіт, папаша!» — сказав гість, завзято усміхаючись на весь рот, і не встиг Нюра навіть руку знести, як його тендітна долонька хруснула в дужій хлопцевій п'ятірні.

«Доброго здоров'я», — ледве спромігся вимовити Нюра і підвівся з ліжка, на якому відпочивав після «прогулянки», а гість уже тиснув руку Нюрисі й казав дуже весело:

«Привіт, мамаша! Ого, рука у вас — я вам скажу!»

І вже знімав свою куртку, берет, і вже чіпляв їх на вішалку біля дверей, а голова так і палахкотіла рудим розвихреним полум'ям. Губи у хлопця були великі, товсті й червоні, як зябра у тільки що спійманої рибини.

«Значить, так, папаша й мамаша, — сказав він, ставши посеред хати й усміхаючись на всі боки. — Без усяких переговорів. Звуть мене Ільком. Ми з Манею дружимо. Уже третій місяць. Так що — самі понімаєте... — і зареготів, начебто вітром по хаті війнув, так безтурботно, так просто, що Нюра з Нюрихою, і старші Нюрівни, і Маня, що сором'язливо тулилася плечем до одвірка, червоніючи й ховаючи очі, — усі ніяково і водночас радо заусміхалися.

«А ти, хлопче, дивлюся, такий, як і я: довго бр-роду не шукаєш», — твердо, крізь посмішку, мовила Нюриха.

«Немов не шукає», — розтяг тонкі губи і Нюра.

«Я, папаша і мамаша, люблю так: без усяких парадів. З роботи — просто до вас. Прилизуватись нема чого. Який є. Правильно я кажу?» — і підморгнув дівчатам, що тихенько хіхікали, затуляючи роти долонями.

Далі балачка в'язалася сама собою, ніби цей Ілько ніколи й не був чужим, тільки довго не приїздив. Він роздивлявся карточки на стінах, упізнавав Нюру і Нюриху ще молодими, до одруження («Це ви, папаша? Я ж бачу!», «А це ви, мамаша? Ну!»), тицькав пальцями у головастих та великооких дівчаток, що обліпили Нюриху з усіх боків і дикувато витріщилися в апарат: «Оце — Олена. Це — Оля. А це моя, вуха наставила!»

І реготів, і з ним реготіли всі. А Нюра, трохи оговтавшись від отих теплих, лоскотних «папаша» і «мамаша», непомітно затулив подушкою безногого і півхвостого півнів на бильці...

Покінчивши з фотографіями, Ілько подарував усіх своєю червоногубою посмішкою і сказав до Нюри:

«Значить, так: балачка балачкою, а діло робити треба! Де тут у вас, папаша, магазин?»

«Немов знайдемо!» — бадьоро мовив Нюра, показуючи ясна, і захапався вдягатись, чого раніше за ним не водилося.

А жіноцтво вишевкалося в хатину і там зашепотілося, зачмихотіло, забрязкало посудом, і за тим усім відчувалася радісна метушня людей, що не звикли, не вміють до ладу зустріти гостя.

У лавку Нюра йшов не попід тинами, стежкою, а серединою вулиці, плечем до плеча з Ільком, і все туркотів йому щось та усміхався, нахиляючись, як і до Нюрихи, бо Ілько був хлопець невисокий, і все позирав на вікна хат, мимо яких проходили, ніби припрошував очима, і посмішкою, і жвавою впевненою ходою: а дивіться, люди, хто зі мною! І ледве стримувався, щоб не поплескати Ілька по плечу, як свого. І хай це всі бачать, хай несуть новину з кутка на куток села, щоб усі до одного взнали!

Тим часом Ілько голосно, ледь не на всю вулицю розказував, що працює він коло бетономішалок, що батьки його з Яготинського району, що живе він, як і Маня, в холостяцькому гуртожитку і заробляє непогано: має два вихідних костюми, плащ, пальто, транзистор, баян, ще й батькам — «старим» — допомагає. Одне слово: «Жити можна, а чо? Правда, папаша?»

І доки вони йшли — здавалося б, скільки там тої ходи від хати до лавки! — Нюра встиг уже полюбити хлопця як рідного і навіть прізвисько йому, жартівливе звісно, придумав за оті його червоні, веселі, хай трохи й великі, губи: краснопер!

«А який крраснопер!» — думав, усміхаючись, і вже на підході до лавки, де стояли купками люди, таки осмілився поплескати Ілька долонею по плечу — отак ледь-ледь, отак лагідненько, аж ніжно.

Люду в лавці було чимало, і Нюра голосно сказав до продавщиць:

«Нам — отієї, з червоною смужечкою. «Екстра», чи як її».

«Підождіть, папаша, — сказав Ілько, шаснув по кишенях і, превесело усміхаючись, подав Нюрі ще трояк.— Беріть дві водки. Дешево і сердито!»

«І то правда, — мигнув яснами Нюра. — Дешево немов і сердито! Дві водки нам, дівчино...»

Вечеряли трохи не до півночі. І всі пили. Навіть Нюра, що за життя й разу не зросив губи хмільним зіллям, перехилив чарочку, сп'янів, сміявся вголос і вже без вагання плескав Ілька по плечах, а як розібрало геть, ще й обняв і раз по раз наказував донькам та Нюрисі:

«А підкиньте нам з Ільком погррібної капусти холодненької!»

«Ану, дівчата, достаньте лишень мужикам солоного кавунця, немов просвіжимося трохи! Та не всі біжіть, Маня хай зостанеться...»

Жінки прожогом кидалися до погреба, а Маня лишалася за столом, оніміла й затерпла від щастя, і п'яненький уже Ілько, анітрохи не соромлячись Нюри, тискав її своєю дужою рукою за стан — рум'янощоку, зніяковілу ледь не до сліз, але покірну. Потім Ілько запропонував поспівати. І співав непогано, випускаючи з округленого, як у рибини, червоногубого рота густі «а-а-а» та «у-у-у», але Нюри всі до одного потягли впоперек, тому пісню довелося облишити.

Ранком молодята поїхали, сказавши, що мають квитки в якесь дуже цікаве кіно.

Однак свято нюрівське на тому не скінчилося. Днів через три Нюра з Нюрихою, вдягнені по-празниковому, з гостинцями в двох кошиках (несла їх Нюриха), вирушили в Яготин.

Гостювали майже дві доби, а повернувшись, ходили селом від одних добрих знайомих до інших — на жаль, було їх небагато,— і розповідали про сватів.

«Вона така, як оце я, — хвалилася Нюриха. — Тільки р-руденька і товща. Якби оце нам з нею, скажімо, пр-рийшлось набирати чогось недор-рогого на спідниці, то мені тр-реба було б на п'ять кар-рбованців бр-рать, а їй — на сім з копійками».

«А він же який, сват?» — допитувалися знайомі.

«А він дак немов такий, як оце я, — вихоплювався з-поперед жінки Нюра, чого раніше з ним не було. — Високий, худенький і теж грамотний — обліковцем біля тракторів. І хворроби в нас із ним однакові: в мене гастррит і в нього гастррит. Проте хазяїн добрий...»

Тепер Нюра тим тільки й жив, що ждав наступної суботи. Буває, лежить у ліжку після прогулянки чи стоїть посеред двору, прогулюючись, дивись — усміхнувся сам собі, промовив тихо: «Дешево і серрдито... Прридумав же... Кррасноперик отакий!»

Ілько, однак, не показувався більше. І старші Нюрівни, і Маня, що за ці два місяці навідалася додому тільки раз, казали батькам, що йому тепер ніколи їздити, іспити складає в технікум при заводі. Нюра охоче змирився, хвалив Ілька («грамотний скрізь немов прроб'ється»), хоч і сумно трохи: скучав за простацькою зятевою усмішкою, за отим його веселим і завзятим «Привіт, папаша!..». Нюриха ж мовчала, тільки пильно придивлялася до дівчат твердими чорними зіницями.

Від'їжджаючи, Маня ховала очі од сестер і тихо обіцяла, що в найближчий вихідний приїдуть разом з Ільком...

Тепер цей терновий сон...

І Нюра, дивлячись мимо пальців на ногах у підлогу, пригадав, що Маня й справді була минулої неділі не такою, як завжди, — сміхотлива, лагідно слухняна та уважна, а ніби зморена і до всього байдужа. Пригадав і злякався.

— А може, цей террен і не в руку! — сказав проте якомога бадьоріше. — То як перед п'ятницею сниться щось показне, тоді — в руку. А це — прроти суботи...

— Може, й не в р-руку, — твердіше, ніж завжди, одказала Нюриха.

Нарешті приїхала Маня, вже надвечір, хоч мала бути зранку. Тихо, наче крадучись, увійшла в хату і, змарніла, бліда, притулилася плечем до одвірка. Нюра усміхнувся їй назустріч, босоніж устав з ліжка на підлогу і так стояв, прислухаючись, чи не тупотить хто в сінях. Але в сінях було тихо.

— А де ж це той... «дешево і сердито»? — спитав. І дивився на Маню спершу розгублено, затим вимогливо, аж гнівно. — Ілько де?

Маня ступила крок до матері, що пішла їй назустріч, і вткнулася їй головою в груди.

Нюра мовчки вдягався, байдуже, як сліпець, обминув жінку і доньку біля дверей і вийшов надвір.

Там була весна. Плюскотіли струмки. Попід дворами на вулиці сяяло низьке призахідне сонце, один за одним пливли у вечірньому небі журавлині ключі, але Нюра мовби не бачив їх і пальцями, вказівним та великим, не кивав, як завжди, лічачи синьокриле птаство. Він стояв посеред двору зсутулений, з опущеними вздовж пальта руками і невидющими очима дивився кудись мимо хат, садків, городів, навіть мимо самого неба.

І все ж інколи він зненацька посміхався і шепотів щось, тоді очі його оживали, мружилися на сонце і знов робилися невидющими.

Вечеряли мовчки. Нюра їв швидко й сердито, а не ласував, як звик те робити. І коли Нюриха несла якусь страву від печі до столу, викидаючи коліна далеко вперед, сказав раптом уїдливо:

— Чого ти ото викидаєш ті коліна, га?!

Нюриха подивилася на нього переляканими, аж зомлілими начебто очима і повільно пішла а хатину, а Маня покинула ложку й заплакала. Нюра не втішав її, а їв далі.

Вночі, уже десь перед світом, Нюриха, що спала з Манею в хатині, прокралася до чоловікового ліжка в світлиці, прилягла поруч і стала гладити Нюрині плечі, голову, руки. Тоді сказала, вперше за все життя плачучи:

— Якби бідовіша була, то бр-рехня... вдержала б. А так бач... побр-ракував...

— Якби інженерша або лікарша, то не побрракував би, — зронив Нюра в пітьму. — Людину тепер ніхто не бачить.

Він сказав це так, наче знав давно. Без усяких «немов». Знав!..

А другого дня, проводячи Маню до автобуса, Нюра крадькома від сторонніх очей — навіть поозирався довкола — похапливо дістав з кишені новий-новісінький складений ножик з червоною колодочкою та блискучим нікельованим; набором — шильцем, двома лезами, більшим і меншим, ножицями і терпужком, уклав Мані в руку й змовницька зашепотів:

— На... передаси. Скажеш: подарунок од папаші. Тільки ж не загуби гляди.

Маня:взяла ножик і закусила тремтячі губи.

— Так і скажеш: од папаші немов... Подарунок.

 

 

 

ДИКИЙ

 

                   Світлій пам'яті Василя Шукшина присвячую

 

Коли Санькові Бреусу не йти на роботу — випадає це не часто, а хіба що в неділю у передобід і полудень, — тягне його між люди. Не поговорити, ні. На балачку Санько і змалку мамулуватий, через що й прозвано його Диким. І не послухати чиєїсь мови, бо все те, про що в селі водиться гомоніти, вже чуто й перечуто. Однак і в хаті самому нудьга, тільки мухи гудуть та радіо в чорному ящичку на стіні шкабарчить: уже рік чи два як несправне.

То вдягається і йде. В нових чоботях казенного крою (сестра-офіцерша прислала), синьому галіфе з голубими кантами і сукняній гімнастерці до стоячого коміра з червоним підкомірцем. А до всього ще й картуз військовий, без кокарди, щоправда, — теж сестрин подарунок посилкою. Ні галіфе, ні гімнастерка не облягають Санька — мабуть, офіцер сестрин гладший, — тільки шия туго сидить у комірі, тверда і засмагла, як червоний хром, та плечі розпинають сорочку так, що й шви розходяться і нитку видно. А галіфе — торбою. І, вдягаючи його в неділю чи свято, Санько щоразу прикидає, який-то завширшки ніколи не бачений його зять, чи шуряк, чи свояк...

Надворі за ворітьми Санько трохи пристоює, зиркаючи з-під блискучого низько насунутого на брови козирка дикувато чорними очима далеко по вулиці, і розмірковує, куди його податися: до лавки, чи до клубу, чи на автобусну зупинку, подивитися, хто сідає, хто встає та куди піде — в село чи на хутори. А то, буває, визирне у віконце якась проїжджа краля в синіх або червоних окулярах, то можна й побавитися — підморгнуть, а чи палець великий показати: мовляв, гарна ти дівка! Трапляються такі, що й окуляри знімуть та помружать на Санька грайливенькі підведені очі, а здебільшого копилять губу і одвертаються: пхе... Ну-ну, паняйте далі, в свою пхекалівку!

За хатою, чути Санькові, у дикій груші й далі — у вільшині до самої річки — солов'їне грище любовне, на всі голоси й підголоски, далі, ближче, з усіх боків, просто в душу неначе тьохкає, і душна низова луна аж мліє од тих солов'їних стражданнячок.

«Ач, скільки їх нашевкалося сей год, — думає Санько. — Як повна, брат ти мій, шапка пшона!»

А сам никає очима од хати до хати, по вигону, попід вербичками вздовж вулички. В будень на кутку дивись не дивись, а нікогісінько, та ще весною, не побачиш, усі на городах, та по дворах, та по роботах. А в неділю, як сонце, кутяни виходять за ворота і сидять: хто на лавочці коло хвіртки, хто на стільчику, а хто йшов та зупинився погомоніти — навпочіпки або підібгавши ноги по-турецьки на молодому, ще чистому спориші. Гу-гу, гу-гу, — про політику, в якій не тямлять, про нову лавошницю ледачу (що не попроси подати — кривиться), про торгівлю з Китаєм, що нібито знову буде (хтось десь чув, що китайські ліхтарики далеко світять), а найдокладніше про те, як ловко після дощу городина вгору пішла.

Оно посеред вигону дід Лука сидить, у газету козирком уткнувся — усе щось вичитує! — і корову на налигачі держить. Корова пасеться між будячками, одганяє головою мух і разом з налигачем смикає й Луку, так що інколи йому аж картузик падає з голови на газету. Тоді він сердитющо зиркає на корову, однак не лається (годувальниця ж), а мовчки надіває картуз і знову вшниплюється в газету.

— Що, діду, інтересного вичитали? — гукає до нього Санько і сміється очима, бо відколи пам'ятає Луку, все він щось у газетах шукає.

— Та ось пишеться, — хрипко одказує старий, — що приїжджав у Америку якийсь король з новою королевою... То я оце й не доберу: як це — з новою?

— Х-га-га, — сміється Санько самими грудьми, ізглибока і — поблажливо. — Що ж тут добирать? Стару прогнав, а молоденьку взяв. От вам і нова!

— Ну да! — сердиться Лука. — «Прогнав!» Тобі що король, що мужик. Меле трясцізна й що... — І знову козирок у газету.

— Королі ще ласіші од мужика! — сміється Санько. І, подумавши, додає круто, причому зіниці йому робляться, як дві краплі гарячої смоли: — Ви краще б он подумали, де корову напасти, бо здохне на будяках!

Лука на те ані пари з уст: що правда, то правда, а правді кільця не вправиш — худа корова.

А оно дід Ганжа скніє під призьбою на ослінчику, спину вигнув до сонця, на ціпок обіруч сперся і дивиться погаслими очима кудись у безвість понад вигоном, а чи бачить що — хтозна. Смерті, каже, виглядає. Узимку в хаті ждав, а це вже й надвір виходить. «Нема йому смерті, видно, ще не всі гріхи згадав та покаявся. Того вона й не йде! — думає Санько і сміється сам собі: — Х-га-га!»

Така вулиця — як не дід, то баба, а то й нікого.

Правда, ще Софійка Малашкова з дитиною на руках сидить он під ріденьким тином з паличок, натиканих у землю. Не тин, а страм. А кращого зробити нікому: дві баби на хазяйстві й обидві нікудишні, тільки їдять та гризуться щодня, а самій Софійці не до тину: раніше щоночі підпирала спиною чужі хлівці та верби — з парубками, своїми й заїжджими, а тепер дитину глядіти треба. Чи знає вона хоч, од кого та дитина, х-га-га!.. Сидить, цвіте щоками. Аж іздалеку видно. А крізь тин, поза плечима в неї, пнеться до сонця бузок молодий і теж цвіте.

Санько рушає до Софійки, перестрибуючи глибокі ще з весни колії, що їх трактор прорізав, як молоковозку до большака тягав.

— Хоп! Хоп! — весело й легко видихає Санько, перестрибуючи колії, а чоботи й собі — рип, рип! Добру взувачку офіцерам шиють, ганчір'яний хром так би не рипнув.

— Здоров, дівко, чи пак, молодице! — каже, підходячи до Софійки, і сідає поруч на лавочці з вільхової дошки, що тріснула вздовж. А Софійка пих — і щоки враз, як дві ружі. Така вона: тільки обізветься до неї хтось чи сама до когось, так і почервоніли.

— Спить? — киває Сашко блискучим козирком на дитину, що ворушить у губах новеньку соску. — О, вже й соску десь доп'яла...

— Брат Мишко з Домбасу прислав, одказує Софійка і легенько прикушує зубами нижню губу, щоб не сказати Санькові нічого образливого за оте його здоровкання, бо... він же скажений, смола в зіницях одразу так і закипить.

— А я, гад, скільки в районі не напитував, ніде нема, — сміється Сашко, і важко збагнути, жартує він чи правду каже.

— Наче тебе прошено... — стинає плечем Софійка, легенько, щоб не розбудити дитину.

— Не прошено, так сам чув, як воно щовечора бує. Воно що — хворе?

— Ні... Так чогось нервичає, — зітхає Софійка.

— А не гукає «тату», х-га-га?..

Софійчині щоки наливаються ще густішим бузковим рум'янцем, брови немічно тремтять, і вона одвертається з дитиною.

— Іди собі, куди розігнався.

— А я нікуди й не розганявся, а прийшов одвідати, — мирно одказує Санько і дивиться на Софійчину спину, що виглядає з глибокого вирізу в дешевому платті. Вузенька спина, тендітна, в золотому проти сонця пушкові. І родимок багато, дрібні, як макове зерно. Санько тікає від них очима, а все ж бачить краєчок розпашілої Софійчиної щоки, пухнасті кучерики поза вухами, жмутик довгого рівного волосся, туго перев'язаний зеленою тасьмою — просто, без бантика.

Санько поторкав один кучерик пальцем і спитав, примружуючи око:

— Сама накручувала чи зроду?

Софійка повела головою і одхилилася.

— Іди вже собі. Дивляться оно всі, ще мені не хватало, щоб і тебе пришили...

І стала пригойдувати дитину, рвучко, невміло, не пригойдувала — теліпала. А Санько підпер щоки долонями і тихо засвистів. Ф'ю, ф'ю, — виводив тоненько, не пісню і не марш, а таку собі триндичку. Тоді кинув свистіти і запитав:

— Це не від того, що казав: «Я такої, как ти, во всій Золотоноші не стрічав»?..

— А ти шпигував... — гостро примружилася Софійка і знову прикусила губу, але не так, як раніше, боячись зачепити лиху на слово і на руку Санькову погорду — бачила ж бо, як він кидав біля клубу вдвічі більших за себе хлопців об землю і як горіли при тому його відчайдушні смоляні очі, і знала, що навіть ті з її подруг, у кого серце промовляло до Санька, як і в неї колись, іще школяркою, боялися почути від нього жадане оте «ходім». Отож затято губу прикусила і що дужче одвернулася геть і головою норовисто повела. Те означало, що вона анітрохи не боїться його і не хоче, не буде з ним говорити: хай сидить бовдуром.

— Не шпигував, — байдуже одказав Санько, — а йшов пізно з роботи й почув.

Софійка мовчала. І мовчанка та була по-жіночому затята.

Санькові це сподобалося. Правильно. А то раніш, було, вечорами коло сільбуду тільки й бачиш: хто б з хлопців не підчалив до Софійки, дивись, уже залигав рукою тоненький стан, одлучив од гурту, шепоче щось, регочеться впевнено і — веде. А вона тільки озирається немічно і — йде. Хіба то дівка? Глина опішнянська!

Санько збив на очі картуз і посвистував, обхопивши долонями щоки, і слухав, як за сосною, на сусідньому кутку трахкають молотком по залізу, либонь, дах у когось перекривають. А за Софійчиною хатою, в крамарівському садку, ляпають картами й мовчать. Поки хтось не виграє. Тоді або регочуть аж до кашлю; або лаються.

— Трах-тах-тах... — лине од поля з-за сосни і гатить по скронях.

— ...ах-ах-ах, — озивається в сосні, і хтось із картярів гуде:

— Людям оно й неділі немає...

— Хіба ж то люди? То, у Якова Великодного, — одказують йому з тонкою посмішкою в голосі. — П'ятий хлів вибехкав та вкриває.

— Угу. Хоч без Бога за пазухою, зате під залізом...

— І то випаде щастя чоловікові. Побили денікінці за те, що сідло офіцерське вкрав, а так, бач, сорок год у революціонерах і проходив! Тепер тільки оскиряється...

Санько слухає розмову і посвистує веселіше. Він-то добре знає Великодного. Як і Великодний його. Підсидів Санька колись давно, ще хлопчиком, у колгоспному садку з пазушкою антонівок і бив. А Санько його торік поторкав. За все! Стрів якось потемки в сосні з лантухом кавунів за плечима (Великодний вийшов на пенсію і крав уже не вдень, а вночі), присвітив сірником в обличчя, залите потом, жалібно скривлене од переляку, і сказав так весело, що аж у самого мурахи по спині побігли: «А-а, це ви, Якове Опанасовичу! Здрастуйте! Та не трусіться, я в суд не подам...»

І поторкав.

А через кілька днів, чув, поїхав Воликодний у Полтаву і жив там, мабуть, з місяць, поки вставив зуби. Тепер, як балакає, — шепелявить... «То ж тільки раз і зачепив! А якби що і вдруге, х-га-га...» — думає Санько з легким серцем і дослухається до солов'їв у лузі.

По сей бік їх чути глухіше, наче з глибокого провалля, пісні їхні зливаються в одну і плинуть, плинуть понад річкою, мовби весняна вода великим ровом.

«Це їх аж до Дніпра скрізь по лугах повно», — розмірковував Санько. Йому-бо здавалося, що солов'їна повінь ота сягає тільки до Дніпра, а далі простилається така безмежна синя широчінь вод, що й оком не зглянеш. І над нею — тиша, та чайки падають з крила на крило... (Санько, щоб сказать, далі Миргорода не бував, і Дніпро уявлявся йому по Гоголю, ще зі школи: «Рідко яка птиця долетить до середини Дніпра. Пишний! Немає ріки йому рівної в світі...»). А за Дніпром, немов далекі хмари в погожий день, бовваніють над водами гори та церкви білі, золотоверхі сяють поміж ними. А в горах ліси гудуть споконвічні, і через те солов'їв там не чути, хіба що орли в небі кружляють та ходять присмерковими ущелинами люди — в овечих шапках, з твердими синіми очима, під брови захованими, та з мідними топірцями в руках замість костурів... Ото люди! А тут... Павучня. Усе товчуть одне одного як не за курку, то за межу, то за сонце, що світить не в один лише двір, а ще й у сусідів... Ех!

«Таки дотеліпала дитину, поки з пелюшок витрусила», — кинув косяк на Софійку, що невміло, похапливо закутушкувала немовля у новенькі пелюшки з білого ситцю.

— Давай подержу, — сказав похмуро і відчув у грудях терпке незнайоме тепло: ніколи ще дітей у руках не тримав. — Давай, давай, — простяг до Софійки дві великі, немов колиска, стулені докупи долоні.

Софійка глянула на ту колиску, ледь затримала на ній полохливі, змучені соромом очі, повагалася — люди ж кругом — тоді таки поклала в неї дитя.

— Не впусти тільки гляди, — і бгала, бгала швидкими пальцями пелюшки, обгортаючи ними легеньке, як пір'їна і Санько чув це крізь ситець — шовково ніжне тільце, доки таки скужеляла чепурний білий снопик, оперезаний червоною стрічкою.

Санько не віддав того снопика одразу, хоч Софійка простягла по нього руки, а поклав собі на коліна і аж тоді побачив двоє оченят — просинюватих, як не доспілий ще терен в отому своєму туманці. Оченята дивилися мимо Санька в небо і були такі спокійні, такі пречисто лагідні...

— Ну, як живеться на світі? — спитав Санько в тих оченят, але вони й не ворухнулися навіть і так само пречисто — ні подиву в них, ні турботи — дивилися в небо, тільки соска швиденько ворушилась.

Санько почмокав губами, як звик чмокати на коняку, але оченята все одно дивилися тільки в небо — цвіли собі, й годі.

— Воно ще нічого не тямить, — сказала Софійка, ледь усміхаючись.

— Що — парубок чи дівка? — спитав Санько і вперше глянув у Софійчині очі. Вони були, як і ті двоє, — дві великі просинюваті тернини в туманці. Софійка швидко прикрила їх віями, почервоніла вмить і сказала, ніяковіючи:

— Не бачиш хіба: стьожка червона...

— То й що?

— Що... Дівчинка, значить.

— А-а...

— Давай уже.

Санько віддав дитину, підвівся і згори ще раз глянув у байдужі до нього терненята.

— Нічого, — сказав, усміхаючись мимо Софійки, в поле кудись, — Виросте — бігатиме на корівник матері помагать. Так що радій.

І пішов не попрощавшись, а руки все ще чули маленьке шовкове крізь пелюшки тільце.

Сонце було вже високо, а в молодій сосні між рядами блищала росяна павутина, бо тут ще розкошували тіні, пахло мокрим піском та живицевими слізьми, і широкі оленячі груди Санькові не дихали — пили крутий сосновий дух. Стежка була вузька, соснове гілля пошпигувало голками в щоки й крізь одяг, чіпляло вологу лоскотну павутину на лоб, на вуха, на щоки, а плечі холодила роса. Добре самому серед дерев! Тиша, ніхто не турчить про свої клопоти, ніхто не муляє очей, і Санько подумав, що добре було б вивчитися десь на лісника та в лісі й жити.

За сосною, біля самого кладовища, на піщаному горбі, ще донедавна стояла хата старого Хвиля-бондаря, а тепер зосталася сама піч, що біліла ночами, як примара: перебрався Xвиль до сина в район, а хату продав «на знос». Голий став тепер закуток між сосною і кладовищем. Раніше тут було тільки й чуєш: стук та стук, стук та стук, — удосвіта, в обід, вечорами при місяці — Хвиль діжки робить. А в неділю, дивись, правлять Хвилі возиком у город на базар один-два білих липових кадібці. Тільки торкни їх пальцем — гудуть, як кобзи... А Хвилиха возик іззаду підпихає.

Серед полудня вертають у село — всі люди автобусами чи попутними, а Хвилі пішки, з возиком, і на Хвилисі хустка така, що сонце до неї аж лащиться — квітка на квітці. А на Хвилеві реміняка нова й очі сливові...

Ба ні. Є хтось на колишньому дворищі хвилівському, бо пилка, чути, чиргикає. Мабуть, не все ще дерево перевіз і покупець. Сосна рідшає, більшають у ній просвітки, вже й хрести на кладовищі видно і Хвилеву грушу — ні свійську, ні дичку, але щороку однаково родючу. Гнилички на ній родять круглі, м'які, мов віск, і солодким кваском пахнуть. Чи то ж то виріс хоч один гурт хлопчиків у селі, які б із трепетом у сердечках не ждали, коли на Хвилевій груші пожовкнуть гнилички? Навіть ті, у чиїх батьків були добрі садки, гороб'ячими зграями налітали вночі з кладовища на Хвилеву грушу.

Санько вийшов із сосни й побачив під грушею самого Хвиля. Старий стояв навколішки й пиляв.

«Невже грушу?!»

Так і є.

Санько відчув, як у грудях йому спирає дух, і зціпив зуби: ніколи не думав, що Хвиль отакий зажера.

— Боже поможи, — похмуро зронив Санько, обмацуючи очима худі Хвилеві плечі, що ворушилися над пилкою — вона вже по долоню увійшла в грушу.

Хвиль випростався, звів на Санька старі водяві очі, й сліз у них — два повнісінькі наперстки: видно, од напруги.

— Здоров, синок. — Хвиль довго-довго дивився вгору на Санька. Впізнавав.

— Пиляєте?..

— Пиляю, синок. Чи не Санько, бува, Одарчин?

— Таке.

— Пиляю, — зітхнув Хвиль і сидів нерухомо, обхопивши тремтячими пальцями гострі коліна.

— А не шкода?

— Шкода, — мирно одказав Хвиль, — та що поробиш, як треба.

— Навіщо — треба?

— На хрест бабі, сину. Вмерла моя баба. Ти її знав? Ага. Так нема вже баби Мотрі. То оце думка, їй з окоренка зроблю, а собі з верхняка, щоб, як одбуду на цьому світі, не завдавати людям мороки. — І засміявся голенькими яснами. - Син то каже: давайте, тату, я в сільгосптехніці залізний мамі зроблю, а я не хочу. Куди ж воно — з труби? Труба тільки гуде, порожня...

І знову взявся за пилку. Чирги чирги... — бризкають з груші жовтогарячі крапельки тирси. Хвиль уже не розгинав спини, і Санько помалу рушив від нього на кладовище, де серед старих, почорнілих біліє один майже новий хрест — над Саньковою матір'ю. Вони стоять у парі — материн і батьків хрести, тільки батьків уже зчорнів, а мамин ще не встиг.

Санько знімає картуз і стоїть так, утупившись очима в рушники, якими перев'язано хрести: злиняли обидва на весняних дощах, пожолобились на сонці, і вітерець їх не ворушить.

Після материної смерті (Санька через її хворобу й до війська, не забрали) минуло чотири місяці, тому й хрест над нею ще не встиг узятися сірим туском, і Санько ще не вжився в самотину,а щодня, йдучи з роботи, уявляв собі, що ось увійде він у хату, а на столі, на чистій скатертині біла тепла гора під рушником (хліба мати напекла), а в хаті чисто заметено, і курявичка з долівки ще кружляє-вилискує проти сонця у вікна... І од цього видіння часто бувало так, що він брався рукою за клямку, забувши, що двері засунено і треба іти у хлів по ключ. Батько теж не забувався, але він був... далі, інколи він приходив у хату, здебільшого звечора, приходив не сам, а лише його кашель та шепеляве посвистування в грудях, наче близько десь билася під льодом бистра вода. Батько вернувся з війни кривий і поранений у груди. Так він і в колгоспі робив, то вагарем, то сторожем, так і помер — кривий і поранений. А мати, як тепер часто здається Санькові, наче й не хворіла, а всихала із року в рік, як усихає старенька вишня: одна гілка цвіте, друга тільки листя дрібне викидає, третя — німа... Потім, коли її ховали, Санько, вперше і востаннє цілуючи материні руки, відчув губами, що вони сухі...

Гробки були-чисті: позатої неділі Санько обібрав на них кожну бур'янину. І люди зійшлися тоді всім селом. Усяк до свого. Тож прибране кладовище було, як світлиця — чисте і в рушниках. Санько теж виніс вузол з пирогами — сусідка, баба Шкабурка спекла — і з лавочним вином та горілкою. Люди приймали з його рук повні чарки, брали гарячі ще пироги, і так з пирогом в одній руці, з чаркою в другій, примовляли: «Хай же, сину, твоїм татові й мамі земля пухом, а пам'ять вічна». Проте співчувати, глянувши в Санькові очі, ніхто не наважувався.

На обох могилках, батьковій і материній, посходили півники, ще кволі на колір, блідо-зелені, але — Санько доторкнувся до них пальцями — цупкенькі вже й гострі.

Півники, півники... Скільки пам'ятає себе Санько, вони щовесни сходили біля хати під вікнами, росли наввипередки, заглядали в шибки синіми дзьобиками й синіми гребінчиками. І щовесни були такі ранки, коли мати входила знадвору до хати з такими простими й радісними словами: «Зацвіли, сину, наші півники».

Тепер вони вже ніколи не цвістимуть під хатою. Санько викопав їх недавно і переніс лантухом сюди вночі, щоб ніхто не бачив — хай живуть тут, біля батька й матері. Вони їх завели біля себе ще молодими, хай вони їм і цвітуть.

Санько глянув на сонце. Воно показувало, що незабаром уже треба й на роботу, — годувати Петька-бугая та везти молоко на молочарню, — надів картуз і пішов із кладовища.

А під сосною повільно й тихо чиргикала Хвилева пилка. І з Новоселівської вулиці од поля зухвало вибахкувало над кладовищем:

— Трах-тах-тах, трах-тах-тах... — Великодний укривав п'ятий свій хлів.

І Санько подумав, що й справді залізні хрести негодящі, бо оте великоднівське трахкання й на тому світі достає людей — по трубах...

 

 

КРАЙНЕБО

 

Прослідок 

 

Іду узвозом від глухенької пристані до крайнеба, що он воно, либонь, близько вже, стоїть між дніпровими кручами, як у велетенських воротах, урочисто святе перед ніччю, і на ньому — тоненька бузкова підківчина місяця молодого з однісінькою зорею в парі, теж бузковою.

Смеркає.

На сивій од роси траві по долу пасуться коні. Двоє. Один білої, другий карої масті. То лісникові. Он і хату його видно під байрачком над кручею, і дворище просторе з возом сіна біли повітки. А посеред дворища вогнище горить і над ним казанок — вечеря вариться.

Мені чути, як коні похрумують молодою травицею, поволеньки, вдячно ласують.

— Здрастуйте, коні! — гукаю до них неголосно.

Вони піднімають голови од паші, довго дивляться на мене, і очі в них місячні, добрі, як у всякої трудящої худоби.

Йти мені далеко. Одначе не біда. Зато набачуся і начуюся.

Бачитиму стежки і протопти весняні, що, мов гілля від стовбура, простягатимуться від дороги у всі боки — до сіл, хуторів, до Дніпра та видолинків при ньому, де рибалки ріжуть ліщинові вудлища на вудки, діти скубуть квасець на борщ, а молодь шукає конвалії або ж бузок, найповніший побіля давніх печищ на кручах і поміж кручами.

Чутиму пісні, бо сьогодні неділя, то вже ж хтось заспіває, хоч сам, хоч гуртом. А як ітиму Шепелівкою, малим сільцем при дорозі, шепотітимуться в садах позатинню молодята, ще діти обоє, школярі, а шепотітимуться. Вголос не говоритимуть, ні... Бо їм кортить бути вже дорослими, того й шепотітимуться. Бо шепіт вечоровий — то голос близького повноліття. Бо шепіт — таїна. Шепіт — притамована радість, що рветься з грудей...

Потім будуть озерця й озерчата, порослі лепехою. Я натраплятиму на них в молочно-голубій імлі зненацька і обходитиму кружка. Озерця ті казатимуть про себе ще тоді, коли я їх не бачитиму: шелеснуть у лепесі крила, крякне злякана качка і засюрчить просто на місяць, на світло.

Далі я зіб'юся з дороги. Або в ліву руку заберу, або в праву. І якщо й не радітиму тій пригоді, то й не печалитимуся за турботою: куди ж оце тепер іти? Все кругом засипає або спить, а мені непереливки, треба виблуджуватися — лягати грудьми на теплу ще зо дня землю і довго дивитися при самій траві в далечінь. Коли зір мій вигостриться, звикне до припізнилих нічних випарів над видолинками, тоді я знову побачу крайнебо між кручами і знову піду.

Отак помацки прошкуючи, натраплю на загороду і дядькову Їгорову сторожку, витоптану з глини. Од загороди пашить теплом, молоко пахне, зітхають уві сні корови, лежачи попід воряччям, а дядько Їгор сидить у своїй хижі й плете кошик з обличакованої шелюги. Або розфарбовує уже сплетений — у зелене й червоне. Пружок зелений, опояска, що нижче пруга, червона. Чи навпаки. Аби веселе. Кошики — дядькова приязнь і підробіток.

— Як гармоністові на весіллі: і награється досхочу, і причастують. А сторожування, то законна, сказати б, моя робота, як усім, — Так він каже.

Дядька Їгоря я люблю, хоч і не знаю. Навіть ім'я, його не знаю. Це вже я сам вигадав: Їгор. Бо всі Їгори, які тільки є, видаються мені людьми розумними й лагідними. Можна б, звісно, розпитати в нього, яке життя прожив, та не хочеться в'язнути до людини, мовчазної і роботящої — соромно, так само, як пити воду а чужого колодязя, не спитавши дозволу в господаря, як стати і послухати, про що шепочуться молодята в саду.

Знаю я лише слово, що дядько Їгор подарував мені ненароком, і гадки не маючи про те, що дарує. У слові, а ще в тому, як він його вимовив, чується мені людина добра. А хіба цього не досить, щоб її шанувати?

Туман тоді стояв такий густий, що крийма вкрив і: землю, і Дніпро. Я йшов незнайомою дорогою, не бачачи її, вдалину, навмання йшов. Назустріч мені виринув із туману дядько з в'язкою нових кошиків за плечима, сивими бровами з-під старенького сукняного картуза, великими руками, схожими на ковальські молоти, і хлоп'ячими ніжно-блакитними очима.

— Тут є якась стежка до шляху навпростець? — спитав я, привітавшись.

Дядько скинув в'язку розмальованих у червоне й зелене кошиків, зняв картуза і, втерши долонею змокріле чоло та сиву негусту чуприну, знову надів його. Аж тоді сказав:

— А як швидко треба, ге ж?

— Треба,— сказав, я.

— Стежки нема, а прослідок, як придивишся, знайдеш.

— Кошики — на базарі купили?

— Нащо мені стільки кошиків? Наплів, обмалював і — «купи, то продам!». Додому несу, бо в топтанці, моїй уже ніде складати. Там, біля загороди, топтанка моя.

— Ну, спасибі ж вам, — сказав я.

— Та не спасибі, а піддай, в'язку, — одмовив дядько, і, коли в'язка була вже в нього на плечах, усміхнувся, — Колись казано: Боже поможи. А зараз: отак і кажи, тільки й сам поможи. Ну, бувай.

І, відійшовши кроків з десяток (рип-рип,—кошиками за плечима,— рип-рип...), оглянувся. І очі в нього були не лукаво розумні.

— Прослідком іди, не забув?

- Ні, дядьку. І досі не забув.

 

 

Груші з копанки

 

У бабусі Марфи — дві сестри-однолітки: груша і копанка. Копанку викопав і грушу посадив ще перший дружина її Улас, який загинув аж у ту «германську» війну.

«То ж мені од нього, молоденького, дáриця аж до віку. Груша родить, ще й зараз родить, копанка не міліє, і вода близько, ключем достаю».

Коли я вперше зайшов до бабусиного Марфиного двору, щоб напитися, то витягав воду тим «ключем» — вервечкою акацієвою, до якої приковано гак, закручений, як вус, щоб цеберку в воду не зронити.

Тоді був серпень, і спека стояла така крута, що йдеш і млієш.

«Чи не можна у вас напитися?» — спитав я у бабусі, що сиділа під грушею і вишивала сорочку.

«Якби не можна, то навіщо б я тоді отуто жила!»

Вона хутенько підвелася, поклала шитво на траву і клубочком покотилася до хати по кухлик («Зараз кухлика винесу»). Вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути та й уже не випросталася.

Коли я тяг воду, цеберка спершу глухо стукнулася боком об грушки, що плавали у воді, аж тоді набралася; а коли пив з дерев'яного кухлика, бабуся сказала так лагіднесенько, так не нарошне вимовляючи слова:

«Доброго здоров'я пивши. Та в таку годину йти — хіба не підіб'єшся, як сонце аж колеться гарячим»,— і дивилася на мене знизу, з-під своєї згорбленості, і усміхалася мудро, як усміхаються лише старенькі та діти.

Разом з водою я витяг з копанки і дві грушки.

«Самі, чи що, падають у воду?» — спитав я.

«Котра й сама впаде, а то і я вкидаю, щоб холонули...Ось у полудень школярики йтимуть з учення, то до одної витягають, ласунці малі! Пригощайтеся в дорогу. Та ще ловіть, бо гарячі вони не такі».

Вона вже знову сиділа під грушею і вишивала. Без окулярів. І я спитав, чи то ж їй добре бачиться.

«А так, як замолоду,— сказала вона, не розхиляючись над шитвом.— Отам, як було мені сімдесят чи вже без одного не сімдесят п'ять, погано бачила, так погано, що очечки покійний сусіда мій Терешко, хай царствує, купив був, як їздив до Києва. А тепер бачу як дівка!» — Бабуся Марфа засміялася тихенько, затишно і закивала головою над червоними хрестиками в манишці.

«Скільки ж вам, мамо, зараз?»

«Та як по-моєму, то без одного сто. А якби хто грамотніший прикинув, то, може, й сто з гачечком набралося б. Давно живу, забула вже й відколи. Аже! Трьох чоловіків своїх любеньких пережила. Скоро-скоренько і я до них піду. Піду, походжу, всіх трьох провідаю».

«А которого... найдужче б хотілося побачити?»

«Усіх, сину. А зостануся коло останнього. До першого піду, то ще й не впізнає — молодесенький же! Навіщо, скаже, ти мені, бабо, здалася, іди собі геть! — Бабуся Марфа засміялася, аж чолом шитва дотулилася.— Другому до ніжок уклонилась би... Він тут недалеко лежить, у Гребенях. Під берегом, сердешного, знайшли пробитого наскрізь... Це як друга війна була. Я сама його й поховала... Третій мені пара, хоч теж молодший уже за мене. Кував у кузні. Вийдеш, було з хати і чуєш його молоточок... Уже й не дуже годився до роботи, а кував. Тоді погано йому, погано йому враз зробилося... Переказали мені люди, біжу до кузні, а його вже й назустріч везуть... Біля нього ляжу. Він упізнає, посунеться...»

«Собі вишиваєте чи людям?»

«Собі я вже все вишила, моя дитино. Людям. Хай носять та згадують бабу...»

Падають навколо бабусі жовті грушки з груші: гуп-гуп, гуп-гуп м'яко в траву. Гарячі. Вона відкладає шитво, збирає їх і кидає в копанку, а червоні хрестики на сорочці сяють, сміються сонцеві, густі та дрібні.

Коли я виходив з двору, бабуся Марфа провела мене до воріт і швидко-швидко впихала мені в кишені жовті гарячі грушки («Вони не заважать!»), а за нами йшов червоний півень у червоних «штанях» і казав, як господар: токо-токо!

...Цвіте при зорях бабусина Марфина груша, чорніє зеленим мохом солом'яний дах на низенькій хатині, а у вікнах поночі... Я стою проти похилених воріт, і дивлюся у двір, і слухаю так пильно, що тільки серце своє чую. Невже пішла бабуся Марфа?..

І раптом: токо-токо-токо! — півень у хлівці за грушею, — токо-токо!.. 

 

Людям на добро

 

Тепер уже не буде сіл поблизу путівця. Будуть лиш дніпрові кручі та тихий гомін хвилі з берегом за кручами. Скавулитиме десь у переярку лисиця біля своєї нори, пахнутимуть глеєм пливунові води, що крадькома від царства вод підземних тікають у Дніпро, на сонце, а далі — в море.

«Всі ріки течуть у море, а воно не повниться».

Ці слова любив ректи сам собі старий Терешко, великий мовчун і відлюдько, той-таки Терешко, що, раз на житті побувавши в Києві, купив бабусі Марфі «очечки», сусіда її славний. Славний своєю криницею-самородком та ремеством своїм, давнім, як світ.

Терешко знав дерево. Знав кожну його жилу й прожилок, на вагу і пахощ, від кореня до вершечка, мовби сам пішов з пагона, а пішовши з нього, породичався з усіма, що росли колись і ще зосталися в цьому краї, деревами. Терешко різьбярував. Він різав не прикраси, а те, що потрібне людям на щодень: ложки і кухлі кленові, які звав квартами.

Ніхто ніколи не бачив старого на базарі зі своїм рукотворінням. Наробивши кварт із претонесеньких клепок і о двох плетених обручах та з дивовижними дужками, схожими на вуженят,— голівка в кухоль зазирає, наче води просить,— та кілька десятків ложок (малих — для дітей, більших — для батьків, ополоників — для куховарок), Терешко розкладав усе те добро на лавочці біля криниці і йшов у повітку різати далі або до Дніпра шукати приблудного дерева.

Трапиться перехожий від села до села а чи до містечка, нап'ється води з криниці, перепочине на лавочці, вибере найлюбішу кварту чи ложок з десяток, яких треба, і, поклавши купкою дрібні гроші, білі або жовті або мішаницю з тих і тих, іде собі далі.

Коли Терешко забачить, що біля криниці вже не ясніють скарби з його рук, виносить ще і ще, а купки монет змітає в долоню, не перемацуючи їх і не придивляючись до кожної несито, як те роблять базарові.

«Людям на добро, а мені на поміч»,— сказав якось Терешко бабусі Марфі. Уже сивим як лунь сказав. Сказав раз. Це був, либонь, його заповіт. А заповіт кажеться раз.

Вночі старий Терешко ходив на кручу при самій воді дніпровій дивитися, як місяць прокладає довгий червоний місток через воду, такий густо-червоний, такий твердий у тиху ніч без хвилі, що ступай на нього і йди, і йди аж до краю, до краю життя...

Терешко вже давно пішов тим містком. А на джерело-криницю послалася молода шовкова трава і дише, дише разом з водою, що то піднімається горбочком, то западає, ледь чутно промовляючи до ночі в зорях, до пахощів молодої осоки та глухого деревієвого духу: зима не вдужала вивіяти його дотла.

Терешко вже давно пішов і стоїть тепер сухим берестом оно на кручі, де крайнебо з місяцем та зорею. Стоїть сивий — обсипалася кора з береста, то вночі він сивіє проти неба — і тримає в руках білу кварту пам'яті.

 

 

Колиска

 

Туман пах бузковим цвітом: А коли почав розходитись, крізь його тонкий просинюватий серпанок виступили по горі бузкові вали, і яблуні старі, похилені ще замолоду буйними вітрами з Дніпра, і вишневі чагарі з молодого пагіння, а над кручею з червоної глини цвіли терни.

Між бузковими валами, округлими, пишними, стояв солдат у зрошенім туманом плащ-палатці, з опущеним у руці автоматом і дивився на Дніпро, біля якого востаннє в шитті потрудився тяжко й до кінця.

Від солдата вниз до води, потканої клаптями останніх туманців, спадала стежка. Нею поволі брався на кручу рибалка, спираючись одною рукою на горіхове вудлище, а другою придержуючи дошку на плечі та мокру торбину з рибою поверх неї.

Вибравшись, привітався статечно, як це роблять у нас давнішні люди: «Здорові були!» — хоч мав десь тридцять з лишком,— обчепурив паличкою чоботи у глині всіх кольорів, що є в райдузі, і сів перепочити лицем до Дніпра.

— Та й піймали щось? — питаюся.

— Дещицю,— одказав рибалка: — Двох лящуків та оцю дошку. Він усміхнувся і знову став дивитися на Дніпро.

— Далеко ж вам до села з такою ношею?

— Ні. Мо', з кілометр, а мо', й того не буде.

— Чого ж солдат не в селі, а тут стоїть?

Рибалка зітхнув.

— І тут село. Тільки хат немає. Як позбивало у війну з круч, то ніхто на старому місці вже й не селився. Видно нас тут з усіх боків. Того і посунулися Далі, глибше у вибалок... Я, правда, не дуже пам'ятаю, мати розказувала, як їх сюди позвозили — Він глянув на солдата.—

Цілий день возили підводами де старіші мужики. А надвечір поминали. Вперше після війни. Отуто, де оце ми з вами, люди рядочками одне проти одного сиділи... Голова промову сказав — пам'ятник тоді дерев'яний був, не цей,— роздали всім по пирогу, борщу по мисці, каші... Їдять люди і плачуть над ложками... А ми, дітлашня, теж принишкли, сьорбаємо тільки: чого ті люди плачуть?

Було...

Сонце вже зійшло, торкнулося вод, спершу під цим берегом, а згодом під низовим, і Дніпро зарожевів угору і вниз по течії. Весь.

— А там понаносило паводком! — по-хлоп'ячому захоплено вигукнув рибалка. — Усякого добра — купи. Той корч на лисицю схожий, той дубчик на чаплю на одній позі, а один пень з корінням — на бісяку стоголового! І в кожної голови роги, баньки, патли — глянути страшно!..

І засміявся. Потім обдивився дошку, жовту, нову, погладив її долонею:

— Ба як вишмульгало хвилею та на косах об піски — і стругати не треба. Тільки води набралася дуже, важка, сушити треба.

— Навіщо ж вона вам, що силкувалися з нею на отаку кручу?

— А на гойдалку дітям. У мене їх аж четверо і якраз такі, що дай погойдатися. Почепив одну колиску під яблунею — не миряться, те собі пхається першим, те собі. Спробуй утишкай. То зроблю тепер гуртову, на всіх четверо!

Він підвівся, легко виважив дошку разом з торбою на ній, узяв вудку, як ціпок, і, попрощавшись — «на роботу пора вже»,— пішов, до вузенького провулка поміж дерезою з майбутньою колискою на плечі.

А солдат у рожевій проти сонця росі дивився на Дніпро і за Дніпро низовий, у піщаних косах та соснових борах, і тихо, лагідно сяяло над ним його крайнебо.

Мені ж іще йти до свого, що он воно, либонь, уже близько між кручами-ворітьми, з місяцем та зорею при землі.

 

 

УСТИМ  ТА  ОЛЯНА

(Сімейна історія)

 

Устим сидів супроти печі на низенькому ослінчику і чистив картоплю, а на печі позіхала Оляна і, одпозіхавшись, питалася кволим, як у хворої, голосом:

— Устиме... ти вп'єть картоплю товсто чистиш?

— А тобі що — крізь комин видно? — усміхався Устим двома верхніми зубами, тому що більше їх у нього не було.

— Та я ж чую, що в цеберку бухкає, наче кавунячі скибки, — вистогнувала Оляна і знову заходжувалася позіхати, довго, зі стражденною насолодою в голосі.

— Чи ти бачив отаке... причепилося, — дивувалась. — І що воно ото з людиною зробиться? Ах-ха-ха-ха-а-а... Тьху! Чи то вмирати мені вже?..

І вмовкала. І довго лежала нишком, наслухаючи, що скаже Устим.

Устим нічого не сказав. Тільки обчищена картоплина у чавунчик з водою булькнула.

У печі вже топилося, сичало тихо, потріскувало, і в хаті пахло холодним димком: дрова тільки розгоралися, до того ж старі, трухлі, коли Устим рубав їх удосвіта, з-під сокири аж юшиця чвиркала.

Уже років три, як Устимові не спиться. То ревматизм розбудить, то сон поганий. Не оте плетиво з видінь і реальності, що всім сниться і Устимові теж, доки молодий був, снилося, а якісь викрійки з того, що пережив. Бачити його не хотілося, то вставав, одягався і йшов поратися по господарству: виводив козу в леваду і припинав, рубав дрова, витягав з колодязя ніким іще не початої після ночі води (ще, дивись, і зоря або місяця старого скибочка зблисне у цеберці, як висаджує її на цямрину), а коли все те було зроблено, розпалював у печі. Не задля того щоб догодити Оляні — про це Устим навіть не думав ніколи, — просто він любив усяку досвітню роботу.

Коли Устим прокидався, ворушилася на печі й Оляна, позіхала, постогнувала і бубоніла сердито: «Треба ото менше тих книжок жерти, тоді й спатиметься». І як тільки Устим виходив з хати, знову засинала.

Устим справді читав щодня. Найчастіше то були підручники для п'ятого класу, що зосталися від синового вчення: географія, природознавство, історія... Навіть арифметику Устим читав, не все, правда, а задачки. Сяде біля столу, складе руки по-учнівськи і чітко, як перед учителем, вичитує: «Вага вершків становить шістнадцять процентів ваги молока. Скільки вершків вийде з дванадцяти тонн молока?» Прочитає і замислиться на хвилю. Тоді скивне головою, радісно, по-дитячому засміється й скаже: «Та скільки ж? Мабуть, до трясці!»

Траплялися Устимові книжки й про життя. Він читав їх так само старанно, як і підручники, але ніякій з них не вірив. «Ловко набрехано!» — тільки й скаже, бувало. Або мовчки віддасть бібліотекарці й попросить: «Мені щось таке, щоб не видумане було...»

Надворі вже розвиднілося до синього в шибках, і шибки немов зацвіли досвітнім небом. Оляна злізла з печі на лежанку і позіхнула ще й на лежанці. При цьому вона взялася долонею під щоку, наче до співу, одкинулася назад, всапнула повнісінькі груди повітря, так що аж тіло все затрусилося, і з тою ж солодкою знемогою, що й на печі, вивела позіханку, «Пóзіхи», як звала свою недугу Оляна, починалися в неї з гикавки, що нападає на людей після тривкого обіду, а далі йшла справжня пісня з отих «ах» та «хо-хо-оуу». Кінчалося тим, що Оляна, зітхнувши, тупо дивилася в долівку й казала: «Вп'єть пóзіхи найшли, тепер цілідень голова болітиме...»

І то вже вона до вечора слухатиме себе: починає боліти голова чи ще не починає.

— Таке як розвидняїцця, — сказала Оляна з лежанки і здивовано закліпала підпухлими повіками, ніби на печі не було віконця і вона в нього не дивилася.

— Так, як і вчора було, — мовив Устим розважно. — Зразу ніч, тоді ранок, а тоді вже день. — І дивився на картоплину, що чистив, і усміхався собі, вузькоплечо сутулячись над цеберкою.

Іноді ж, як уночі Устима не «крутив» ревматизм і він чув, що в тілі жевріє схоже щось на здоров'я, додавав і таке, приміром:

— Тікає, ніч-гава, бо ранок на неї — ги-ги! — свиснув... — І брови йому сіренькі, що росли вперед, козирочками, здригалися од ласкавої усмішки.

У хаті стояла молочно-синя імла й ледь відчутна прохолода, що вбирається під осінь до людей, у кого не дерев'яна підлога, а долівка і стіни вутлі, тільки на глині й тримаються. Казав син Петько, добрий лагідний хлопець, худий і носатенький, як і Устим (він працював у Полтаві шофером на молоковозі): «Давайте, тату, я стіни цеглою обкладу. Тепліше буде та і збоку подивитися — краще». Але Устим не погодився: нізащо хлопцеві витрачатися? Зійшлися на тому, щоб дах перекрити, бо ніде вже по селу хат під соломою не було. Виходило так, що Устим найбідніший од усіх...

І перекрили. Шифером. А коли пішли на леваду подивитися здалеку, як воно тепер, то побачили, що бовдур, груба червона полив'яна, нахилився у двір, і хата немов згорбатіла...

Петько бідкавсь і поривався лізти поправлять, а Устим сміявся двозубо, як дитина, й казав: «Хай так! Рівно постав, то подумають, що тут молоді живуть та здорові, а так видно: покидьки!..»

Устим дочистив картоплю, поклав ніж на долівку і закурив. Не закурив — припав до цигарки, і кашляв, і втирав сльози покрученими пальцями, і щасливо усміхався — то до цигарки, то до картоплі начищеної в чавунчику, то до полум'я в печі. Це була перша його цигарка сьогодні, така жадана, така міцна, що од першої ж затяжки він аж оп'янів. А тут ще ранок видався — ясний, прозорий у далечі, веселий парубочок. Надворі повсюди лежала роса: на пожовклій траві осінній, на круглій павутині попід стріхою у хліві, що її павуки звечора наткали, на капустах у городі... А левада вся була сива.

Устим любив ранки за хорошої години. Страх як любив. І так про свою ту любов казав: «Мені, як ранок ясненький, то наче життя ізнову починається — ги-и! — Наче я ще ота-кий-о! — І показував долонею, який він заввишки до землі хлопчак. — Та ще як присниться щось хороше, а не погане, тоді немає кращого в світі...»

А шибки вже зацвіли тендітно-рум'яним цвітом, і в хаті немов потеплішало: ось-ось вийде сонце над степ.

Оляна, постогнуючи, дісталася до лави, сіла і руки в пелені поскладала. Довго сиділа так, блукаючи очима по хаті. Вузько примружені, очі ті, либонь, нічого не бачили, а лиш дослухалися, що робиться в її, Оляниному, тілі — у грудях, у попереку, в ногах, у животі... Оляна любила і вміла слухати себе, своє тіло. Але сьогодні воно мовчало. Ніде ніщо не крутило, не шпигало, і кров у жилах не «бухкала», як те часто Оляні здавалося і вчувалося.

— О! Вже давиться, давиться тією цигарякою, — сказала вона і, скрививши рот, подивилася на Устима, що знову тяжко закашлявся.

Цими словами вона щодня починала сварку. Устим на те тільки усміхавсь і мовчав. Він був щасливий і не хотів розлучатися зі своїм щастям отак зрання. Тому й мовчав. А то так виходив геть із хати, і кашляв надворі, і дивився крізь сльозу на сонце, на роси, ближні й далекі, і посміхався до всього, що бачив.

— Колись люди вставали та Богу молилися, а ти — лаяться мерщій, — сказав Устим і знову закашлявся крізь посмішку.

Однак Оляна вже не слухала його, а дивилась у вікно. У дворі на кілку висіло догори дном закіптюжене горня. Усе так немов, як і вчора, було, і от — горня.

— Хто це нам повісив горщеня оте на кілку, не бачив? — спитала заморочено.

Устим підвівся з ослінчика — штани під коліньми гармошкою, суглоби хрусь, хрусь, наче два сухих сучки одломилося, — і теж подивився у вікно.

— Та, видно ж, хтось приніс та й повісив, раз висить, — ворухнув бровами-козирочками.

Оляна вузькооко вставилася на нього, куточки рота призиркувато здригнулися.

— «Прині-іс», «пові-ісив», — перекривила. — Який би ж це дурко приніс його тобі та й повісив! То ж наше горня, що я в ньому курям варю!

— А чого ж ти питаєш тоді? — заусміхався Устим. — Наше то й наше.

— Бо зразу не впізнала, а тепер упізнала. Піди он краще козеня перепни, йому ж пастися ні на чому! «Пові-ісив...»

Устим накинув старенький солдатський бушлат, що син колись із армії приніс, узяв ослінчик під пахву і пішов на леваду, радий, що тепер йому воля: сонце червоне, дими з бовдурів, трава по-осінньому холодом пахне... Кури досхочу, гомони з козеням, якщо мовчки сидіти набридне. А то ще наставиш йому долоню, а воно лобом у неї лучить безрогим, цапки стає і лучить. Недавно вродилось, а вже битися. Як людина!

Цілий день отак сидів би на леваді та милувався білим світом, якби кості не мерзли...

Здоров'я Устимове ще тридцять літ тому забрали війни — одна з німцями, друга, без перепочинку, з японцями. І так його побило в першому ж бою на Далекому Сході, що ледве оклигав. Дослужував уже не як солдат, а як півсолдата — охороняв полонених японців.

Повернувся додому в сорок шостому і від полустанка йшов до села пішки. Степом ішов. У куцій шинелі (довгі всі були на Устима широкі, а ті, що якраз — куці), в кирзових чоботях з просторими халявами, — такими просторими, що вітер у них гуляв,— та тугим, повним під зав'язку речовим мішком за плечима. Ішов, і то усміхався навкруги, то мовчки скліпував повіками сльози з очей.

«Біжать — і все, і нічого їм не зробиш!»

Двічі тяжко поранений, раз майже вбитий, Устим аж тоді, в степу, повірив, що вцілів і от іде додому.

Йти було далеченько, дванадцять кілометрів, але — «пішки не грішки!» — згадалася давня примовка, і Устим цибав широко, розбризкуючи великими чобітьми руді калюжки: видно, недавнечко пробіг степом дощ. Попереду мрів у надвечірньому мареві Безводий колодязь із журавлем, і журавель той справді скидався на одинокого сумного птаха. Устим добре знав Безводий колодязь — сторожував колись біля нього корів, що ночували в загороді, а вдень возив кіньми молоко на молочарню. Неглибокий, закиданий паліччям та всяким сміттям, що вітер несе у негоду, Безводий колодязь і справді був завжди сухий: пішло від нього джерело Проте на журавлиній вервечці ще висіло цебро, обкопане іржавими обручами, старе, руде від усохлого моху. У вітряні дні цебро тихо і жалібно співало, а коли йшли дощі, у ньому збиралася вода і довго потім скапувала по краплині на сухе колодязне дно.

«Щось не видно цебра. Украли, мабуть, або осколкам одбило...»

Трохи праворуч од Безводого побачив Устим і Жовнірів млин-вітряк, що так само, як і до війни, самотньо стояв посеред степу на високій могилі і не молов. І здалеку видно: не меле й зараз, бо одне рамено в небо, неначе пророчий перст, показує, двоє інші — на Дніпро і Полтаву, а четвертого нема.

Сонце вже торкнулося землі й висівало на степ червоний пилок. Сховається ось зараз. «Та воно й краще прийти додому ввечері, — міркував Устим, — менше бачитимуть». Правду кажучи, йому трохи ніяково було за куцу оту, ще й пожмакану в дорозі шинельчину і за довгі свої ноги-сурелі у широких кирзових халявах. Можна було б, звісно, скинути шинелю і нести її в руці, хай побачили б люди нову-новісіньку гімнастерку з орденом і півдесятком бойових медалей, — теж якось...

«Ні, краще вже смерком прийти».

І, подумавши так, Устим побіг, довгоного, по-лелечому, і речовий мішок важко чукикався йому на спині. Село хотілося побачити завидна, хоч би здалеку, хату свою надгорілу (писала Оляна, що й досі не вкрили, бо нікому й нічим, а накидали зверху соломи і вивершили стіжком, аби дощі не залили). Так і брався далі, то бігом, то підбігцем. А груди побиті хлипали і рипіли.

І таки побачив і хату свою, вже з верхом, ушиту новою жовтою соломою, і село проти червоної заграви, де зайшло сонце, і просинюваті дими, що снувалися в жовтих садах і над усією низовиною...

Згадка ця, як ішов степом, як біг на червону заграву, як дихнуло на нього раптом вільгою прохолодою з левад, була Устимові наймиліша з усього життя, і він часто грів нею зморене вже серце. А далі згадувати не хотів, і, може, тому все те, що було згодом, що Устим проганяв від себе роботою, цигарками з кашлем чи балачкою, приходило до нього вночі: мовляв, ти від мене втікаєш, то я тебе уві сні дожену! І доганяло, і крутило разом з ревматизмом та ранами старими, доки Устим не прокидався та не заходжувався коло якоїсь роботи. А може, то і не сон був, а полусниво, бо як же так — спиш і чуєш, як вишневий цвіт через вийняту шибку у вікні пахне...

Дістався до села, коли надворі стояв уже густий присмерк. У хаті не світилося. На лаві сидів Петько і плакав. Устим тремтячими пальцями розстебнув на грудях шинелю, зняв її разом з речовим мішком і пішов до Петька.

— А чого цей хлопчик плаче? — ледь вимовив крізь давучий клубок у горлі. — Чого плаче цей хлопчик, га?

Петько, що принишк, як тільки Устим переступив поріг, зщулився на лаві коло вікна і сказав, хлипнувши:

— Бо штратно...

— Кого ж тобі страшно?

— Ночі...

Устим узяв його на руки, обцілував стрижену голівку і пригорнув її собі до щоки. А дихати так важко було...

— Це ж тато твій прийшов, — підняв пальцем синове підборіддя. — Дивись: тато! Не впізнаєш — ги-и? А де ж це мама?

— Козу Маньку пішла доїть, — похнюпився Петько.

І тут увійшла Оляна. Стала біля порога, вся в чорному чи сірому і з білим глеченям у руках.

— О божечко... — зронила глухо, і в її голосі вчулося Устимові не стільки радості, як переляку.

«Одвикла», — подумав ніжно. Підійшов, узяв з долонь тепле від молока глеченя і поставив біля цеберки з водою на лаві. Аж тоді обняв жінчині плечі.

Чужі якісь вони були. І руки чужі, кволі. Та й Устим обняв так незграбно, наче хлопчисько...

«Обоє ми одвикли...»

Засвітили. Устимів орден та медалі тьмяно заблищали у щербатому світлі од бликуна — він горів тільки одним вугликом ґнота. Оляна поклала на груди Устимові руки — вони пахли козячим молоком, — притулилася до них лицем і заплакала.

— Ну, годі, годі, — сказав Устим тремтячим голосом. — Живий же...

Потім усі троє сиділи за столом, і Устим викладав те, що приніс за плечима з війни: плескатий німецький казанок, у якому щось побрязкувало, баклажку в повстяному чохлі, алюмінієву ложку з виделкою, що складалися пополам, складаний ножик, при якому теж були куці ложка та виделка, а ще лезо, рогова колупачка для зубів і терпужок, щоб нігті спилювати; чотири метри білої матерії байкової, яку видавали на зимові онучі, і стільки ж матерії на онучі літні; два казенні рушники, галіфе синє (командир роти, що пройшов з Устимом обидві війни, подарував на прощання); дві реміняки формені, брезентову і шкіряну, пілотку, двопалі рукавиці — все було нове, блищало й пахло новим. Припослідок Устим дістав з мішка дві банки рибних консервів, шість оселедців, загорнутих у лопотючий папір, і суху, потріскану на часточки солдатську хлібину.

— Чи й не їв у дорозі нічого? — спитала Оляна.

— Якби не їв, то й не добрався б! — весело сказав Устим і нахилився до Петька. — Ану ж, синоцю, давай сюди пеленку мерщій!

Петько, несміливо усміхаючись (зубик один був у нього щербатий, і посмішка виходила жалібна), наставив пелену. Устим висипав у неї просто з мішка жмень зо три червоних гострокутих кедрових горіхів.

— Ба які! Це — кальоні. Отаке ще є на світі! Білочки їх люблять хрумати і діти маленькі й великі, як ти, ги-и! Лущ...

Тоді вхопив пілотку нову і спритно та чепурно надів її на стрижену голівчину, шаснув рукою в казанок, дістав звідти блискучу, як із золота, медаль і, схвильовано сапаючи, пришпилив до Петькової сорочки.

Вечеряли довго і смачно. Оляна внесла із сіней кусень сала холодного, півпляшки горілки (од ушивальників зосталася, сказала), накраяла свіжого хліба, а Устимів буханець прибрала геть.

— Це таке, хіба на сухарі.

— А я думав, що у вас тут проголодь. Усюди зараз не густо в людей, — гомонів Устим і їв, їв, червоніючи у вилицях, радісно збуджений від чарки і від усього.

— Я ж козенят продала оце недавно та й прикупила ото і хліба мішечок, і сала два шматки. А так у людей, та ще в тих, що хитрувати не вміють, не дуже є що їсти, — розказувала Оляна.

Петько тим часом поліз на піч, хрускав там горіхами, крадькома дивився на батька через комин і затамувавши подих слухав, як подзеленькують його медалі.

— Коза виручає, — хвалилася Оляна. — І молочка потроху дає, і козенят щороку двоє-троє приводить. Німці козячого м'яса не любили, того і не забрали... Курка одна є зозулястенька. Може, заквокче на весну, то підсиплемо. А більш нічого нема. Ні на що обіпертися.

— Викрутимося! — впевнено мовив Устим. — Главне — живі...

Другого дня Устим з Оляною та Петьком вийшли на люди. Устим обійшов кругом хати, обдивився верх. Добре зроблено, на совість. Дерево путнє, не палички якісь там, ушито гладенько і стріху підрізано рівно.

— Хто робив? — спитав.

— Та... гуртом, — зніяковіло ніби Оляна. — Колгоспом.

— Нічого, живі будемо — оддячим.

І рушили через вигін у село, до лавки, до контори колгоспної — туди, де людей густіше. Устим був у новому синьому галіфе з червоними кантами, що мигтіли на сонці, в темно-зеленій гімнастерці, туго підперезаній широкою ремінякою шкіряною (брезентова — то хай на будень), при ордені й медалях і в пілотці набакир, з-під якої стримів угору густий закрутень рудуватої чуприни.

Оляна й Петько також були в чистенькому, хоч і не в новому. Оляна несла у вузлику онучану матерію до кравчині, щоб замовити з байки кофту собі, а з тоншого — дві сорочки Петькові. Устим вів сина за руку, одно нахилявся до нього, казав усякі ласкаві слова, а очі, сірі, ясні, як і в Петька, сяяли щастям і довірою до всього світу.

Петько міцно тримав батька за руку і поглядав на нього вгору, тоді, не випускаючи руки, забіг трохи вперед і, вловивши батькову посмішку до себе, сказав:

— А до нас Пилип ходив!

Устим, як усміхався синові, так і не встиг згасити тої усмішки.

— Який Пилип, синочку? — спитав.

— Та який там у мороки Пилип, — засміялася Оляна і примружено подивилася на Петька. — Меле казна-що, а ти слухаєш. Хату вкривали, то й ходили ж люди.

Петько насупився і вмовк.

Устимові, однак, того ж дня розказали, який Пилип, коли й чого приходив у його хату...

«Що ж ти хочеш, як у нього ключі од колгоспної комори! — кричав над саме вухо Устимові довоєнний ще його товариш Сергій Лівий (під кінець війни Сергія поранило з контузією, так що він приглух) і нервово посмикував куцою кульшею в рукаві вицвілого синього піджака. — Він, гад, цими ключами не одну хату, де підходяща молодиця є, одімкнув... Стерво воно. І ключі ті язиком заробило, стерво. Всі люди на зборах як люди: сидять, слухають, що їм кажуть. А воно єк виступить, єк почне: ми обіщаємо, ми залічимо рани, ми беремо на себе... Звісно — на себе! А хто ж за нас тут що зробить, якби спитав? Думав я, що хоч після війни менше балакунів буде, а воно однаково... Ну, йому — ключі, залічуй рани!.. Наїло, напило ринку червону, як не лусне, тепер парубкує. Ха! Брови підбривав, стерво! Одне слово, плюнь і одвернись у другий бік — у тебе дитина. Ото твоє. Ходімо краще вип'ємо за зустріч, за те, що живі-здорові, хоч я, бич, з однією клешнею зостався...»

Ночувати додому Оляна не прийшла, і лише тоді Устим, змучений випивкою і тим, що чув, повірив: Лівий, та й не тільки він, казали правду. Не спав цілу ніч, ждав, що ось-ось рипнуть двері, увійде жінка з сином і скаже, що були вони в тітки на хуторі та й забарилися. А ще скаже, що про Пилипа — то злий поговір, завидки людські: як-не-як — і хату до ума довела, і шмат хліба є. Ну, бувало, заходив, пробував залицятися... Хату поміг укрити, аби якось прихилити її ласку... Це правда. А більше нічого такого...

Устим повірив би. Він і ждав її ледь не до третіх півнів, щоб повірити. Не простити — повірити, та на тому й квит.

Другого дня він не виходив на люди, навіть у дворі ніхто його не бачив. Сидів у хаті, засунувши двері, щоб теж нікого не бачити. Приходили сусіди — відомо чого: розказувати... Не відчинив. Прибігав Лівий, мабуть, щоб іще випити і потім набридливо, до нудьги втішати його. Він був щирий чоловік, щирий до глухоти.

Оляна й справді була в тітки на хуторі. І теж при засунутих дверях сиділа. Боялася, що заявиться Устим. Петька вислала у двір погратись: як наскоче Устим, то хай першим побачить сина... «Бог дасть, — утішала тітка Оляну, — перемежениться. Показиться, показиться, а тоді ще й просити прийде. Ось побачиш. Він тільки збоку глянути — мужик, а отуто, — показала собі на груди, — ягнятко боже. Погладь, приголуб — і замекекає...»

Устим не прийшов ні того дня, ні наступного, і Оляна відважилася навідатися додому. Та й тітка так нараяла: «Іди, бо вчора він за то кипів, а завтра розсердиться, що тебе довго немає, ще гірш наробиш. Сьогодні якраз іти треба. — І додала швидкою тихомовкою: — Та Петька, Петька зараз йому на очі...»

Двері були не засунуті, і у вікнах погашено. Оляна, терпнучи всім тілом, пхаючи поперед себе Петька, увійшла в хату. Нікого. Шинелі на гвіздку біля дверей немає, цигарковим димом пахне, купка грошей на столі...

Сіла на лаві, пригорнула до себе Петька і заплакала:

— Пішов батько, синочечку... Покинув нас, окаянний... Та щоб же йому і добра не було, як отак зробить, як дитину... рідну дитину отак нівечить... О-о...

Петько теж плакав і тремтів.

А Устим ішов степом, тим, що і позавчора, і ніс ув очах не людську — собачу обиду. На все і на всіх.

Ніхто з селян не співчував Оляні, дізнавшись про те, що Устим пішов з дому — ні жіноцтво, ні тим більше чоловіки, і це найдужче її дратувало.

Зустріла якось Пилипа, спитав: «Що, покинув?» Подивилася на нього благальними очима з-під низько напнутої хустки — поради і співчуття питалася ними. «Ха-х! Треба було держать!» — І пішов. Галіфе туго обпинає литки вище халяв хромових, широкозадий і товстоплечий, а холка над коміром, як ріпа, туга. Цуц!

Відтоді Оляна почала напускати на себе всякі хвороби і плакати. Не сама собі нишком плакала, а на людях: на роботі, перед сусідьми... Люди не залізні, до того ж Устим десь, а Оляна ось тут, поруч мучиться. Стали її жаліти, утішать, і скоро вже не вона, а Устим був винуватий у всьому. Ну, поганяв би там день-два чи запив на тиждень або й на місяць. То хай, то по-нашому. А то — кидати зразу. Та ще з дитиною. Ти ба, пиху розпустив! І хто б подумав: до війни такий капкó був...

І Оляна знову ожила. Почала запинатися високо, як і раніше, сміялася, співала, коли заводили пісні, йдучи з буряків, і щоб геть уже одвернути людей від доброї згадки про Устима, розказувала жінкам, як увесь хутір не пускав її за нього і як він її добивався.

«Ведуть мене ж до нього у лінєйку, а наші, хутірські, і подруги мої, і старші жінки, плачуть та за фату мене держать: не йди-бо, Оляночко, не йди. Та подивися ж, який він цибатий та зубатий... Не послухала, дурка, пожаліла. Бігав же слідом, як цуцик, на колінах просив...» — і зітхала.

А жінки, ті, що слухали, хоч і радніші були поспівчувати біді сестринській, чаїли підступні посмішечки: вже з Оляни як вродливка, то хай тоді Бог милує... І на що той Пилип поласився? Хіба на очі оті примружені, як у кішки на сонечку...

Взимку Оляна одержала від Устима триста карбованців і примовкла про нього. А коли пізно вночі якось Пилип тричі легенько постукав у шибку, дверей не відчинила. На зло.

Устим робив на заводі кочегаром, бо ніякої професії не мав. Та й здоров'я після ран було таке, що на заробітніше місце не станеш. А в кочегарці хоч і важко зміну одпектися, зате дві доби відпочиваєш. І підробити можна — на товарній станції, чи на складах, чи в магазині, де з вантажниками сутужно. Не собі добував зайву копійку — на роботі спецовку давали, у вихідні військове носив — додому якомога більше хотілося послати. Він і думав, і казав завжди так: «дома», «додому» — і тоді йому щеміло серце. Петько... Стрижений хлопчик, щербатенький на один зубик, медалькою грається...

Траплялася йому і молодиця. Заводська. Вечеряти в кочегарку носила, гомоніли. Сердечна жінка, але ж... Ні разу не озвалося до неї Устимове серце — сиділа в ньому щербатенька Петькова усмішка.

На роботі Устима поважали. Мовчазний, роботящий, поступливий. Треба відпрацювати дві зміни, хоч який зморений буде, не відмовиться. Вийти на суботник чи в цеху підмогнути в останні дні місяця, як там зашпортаються, чом — ги-и! — не підсобити людям. І то вже пирятиме тачкою металобрухт або стружку з-під верстатів, як щира коняка.

Одну ваду знали за Устимом: не любив тих, що виступають на зборах. Якщо по ділу хтось говорить, ще терпів і то не завжди.

«А ти заходися та й зроби краще! — кричить з місця. — Або мені скажи, я зроблю. Трибунщик!..»

Це терпіли: правильно. Але ж як тільки хтось, виступаючи, починав милитися, Устим наче з ланцюга зривався. Пхався перед збори, махав картузом і кричав:

«Стоп! Ти чого хочеш, га? Чого ти хочеш? — А очі скажені, губи тремтять, чуприна дибки, як у вовка на загривку. — Хочеш об ногу тернутися? У майстри цілишся? Кажи! Отак прямо й кажи всім: хочу! А то: я, ми... Ямикало!»

Збори здивовано гули, а ті, хто сидів у президії, склавши сплетені пальцями руки на столі, нахилялися один до одного і перешіптувалися, строго покивуючи головами. Це зразу. А як звикли, то лиш посміхалися: що поробиш — хвороба у чоловіка, теж виступити хочеться, хоча б ось так...

«Товаришу Хомченко, ви по суті давайте, про діло», — скажуть із президії.

«А він — про діло? — кричав Устим про свого попередника. — Осьо діло!» — і показував свої довжелезні руки.

«Ну, гаразд, гаразд. Ви сідайте і заспокойтесь, — підводився з-за столу головуючий і, зробивши стурбовано-діловите обличчя, оголошував: — Слово має...»

Устим ішов на своє місце, і збори проводжали його ніякими усмішками, а як угадував — плескали в долоні. Проте у передсвяткові дні Устима не обходили ні грамотами, ні преміями: трудяга, тут нічого не скажеш.

До кочегарки, що пропахла жаром, парою та вугільною жужелицею, Устим звик дужче, ніж до ліжка в гуртожитку. Шуруй топки, наганяй «атмосфери», випаде перепочити — сиди, на вогонь дивися, а перед очима — досвіток над оболонню побіля річки, понад болотами і болітцями. Над більшими — і тумани більші та густіші, над меншими — і тумани менші, прозоріші. Кущі глоду — як шатра між ними. А осінь як озветься... Осінь Устимові проти весни — писанка. Не в'яне тоді, а цвіте! Ліси — червоним глодом, сивими осокорами, твердо-жовтим листям на дубах і густо-зеленим — на берестах, а сонце — як соняшник, так низько, що рукою начеб дістав... І земля восени пахне краще, ніж завжди. Втомою пахне. Хіба не зморилась, он скільки народивши — і людям, і всьому живому. Спробуй!

На третю весну Устим одержав листа від Петька. Літери великі, жуки такі.

«Здрастуйте, тату!!! — прочитав Устим і закашлявся. — Перо моє заскрипіло, а серце моє заболіло! («Це та лисиця навчила»,— подумав Устим про Олянину тітку). — Тату! Приїжджайте! Я вас ждатиму. Я ждатиму вас біля лавки. Там усі встають. І ви вставайте там. До побачення! Петро Устимович Хомченко!»

Устим, напевно, так і зістарівся б у кочегарці, а може, зморившись жити самотиною, пристав би у прийми до котроїсь удови заводської і доживав свого віку з нудьгою вкупі, якби не той Петьків лист...

Увечері, як прийде хтось на посиденьки, Устим розказує про японців.

— У них не так, як оце в нас, що ложки. В них палички. І так вони швидко ними вміють... Клац-клац-клац — дивись, мисочку вже й підчистив. Та що якби локша там чи макарони, це і я, і всякий зумів би паличками взять. А то — рис! Поподзьобай! А командир роти у нас був чудар такий, веселий хлопець. Поїхав у город і привіз лантух ложок. Хай, каже, спробують ложками, роздайте їм ложки. Чи то ж то зуміють — ги-и! Роздали їм ложки — їдять аж гарно! Та одно хвалять: лус холосо, лус холосо! Коли б не харашо. Таки ж у ложку більше набереш. Тоді — це як ми вже почали їх потроху додому пускати, в Японію — котрий їде, то й ложку з собою бере. «Лозка самать холосо!» — каже і регоче.

— Сідай уже вечерять, — примружено дивиться на нього Оляна, — бо ти мені цими японцями голову так набив, що цілу ніч болітиме. А може, ще й завтра.

Устим підсовується до столу, зазирає в миску і посміхається. Їсти він любить. Не наїдатись, а їсти. Коли набирає в ложку, брови-козирочки підіймаються вгору, такі напружені, що аж тремтять, обличчя робиться ясне, лагідне, а коли несе до рота, губи тягнуться їй назустріч і усміхаються. Сьорб, сьорб тихенько, — поклав ложку, погладив себе по голові і знову: сьорб, сьорб...

 

 

 

ТРИ  ПЛАЧІ  НАД  СТЕПАНОМ

 

Ще Степанові Дерев'янку не було й тридцяти п'яти, як він помер. Доконала чоловіка якась недуга. І то враз.

У п'ятницю ввечері приїхав із Кременчука, повечеряв молоком, бо нічого вже йому не їлося, окрім молока, приліг полежати з дороги, та так йому занемоглося (чи після вечері тілові млосно стало), що сказав жінці:

— Мабуть, я, Маню, сьогодні вже не буду машини у двір одганяти. Переночує й під ворітьми. Піди, як не дуже вморилась, у кабіні вимети і дверцята заразом позамикаєш, — і подав жінці ключі од машини.

Маня, Степанова жінка, вже давно не кохала свого чоловіка, як усі, бо раз людина слабне з року в рік, зо дня на день, то де там те кохання візьметься. За жалем немає йому місця в душі. А жаль той щоденний — і до нього, і до себе. Хоч і зморена прийде з телятника — звісно, яка там робота,— а інколи та й гляне в дзеркало: брови ще молоді, чорні, блищать просинцем (такі чорні), в стані тонка, навіть під старим чоловіковим піджаком угадаєш, що тонка; груди високі, не вицмулені дітьми, дівоцькі ще (одне лише дитя й народила за дванадцять років заміжжя) — жити б та кохатися...

То тільки зітхне.

Інша, звісно, вже давно б когось та підпустила до себе (хіба мало тіней у садах місячної ночі!) та й доцвітала б собі тихцем у краденій парі. Так то інша, не Маня. Не слухало її серце розуму, хоч той, бувало, й озивався: ні до кого не наверталася.

— Чудна ти... — гув колись їй просто в обличчя і в очі потуплені Батюк Сергій, бригадир наймолодший, недавній солдат. — Думаєш, я не бачу, як тобі?.. — І крутив пальцем ґудзик на Маниному піджаці, розстібаючи.

Було це ввечері, в тому ж таки телятнику, за купою підстилки. Нахилилася до ясел останнє теля в'язати, а він — де й узявся — торк за стан обіруч, і пальці до грудей тремтячі побігли...

Тоді розстібав ґудзик. Довго, бо тільки вчора пришила. А як розстебнув і грудям стало просторо, сказала:

— Пусти.

І пішла. А вже з воріт обернулася:

— Теля дов'яжи. Бо вкинеться в ясла — сам заплатиш...

Того ж вечора прийшов із роботи Степан геть виморений і забажав покупатися. Субота до того ж була. У ночвах мився. І Маня, тручи йому спину намиленим носовиком, прикушувала губу, щоб не заплакати: так і гурчала рука по Степанових кісточках, а коліна стриміли з ночов такі гострі, що хоч стріляй із них. Не заплакала, однак. Хіба ж він не втямить — чого?..

Узяла ключі, віник, ганчірку і пішла до машини. Степан був шофер (як і хазяїн) — чепурун. Усе за його руками, як за весною, так і зеленіло: двір замете — то вже не двір, а світлиця; хлівчик зробить — то вже терем; яблуню посадить — то вже будуть яблука, а не сама назва. Такий. А машина? Що з неї, як подумать, вичепуриш? Купа заліза, та й годі. Ба ні: кожну пилинку здмухне, перш ніж за кермо сісти. І миє щодня. Як не сам, то її, Маню, покличе, щоб допомогла. А може, щоб удвох, щоб і вона поруч. Та бувало це коли-не-коли. А частіше сам порався. «Ти й так виморилася», — скаже. І гладить, гладить її очима. Спиною до нього обернешся — і спиною чуєш: гладить...

Прибрала кабіну, сидіння, прилади, скло витерла, замкнула дверцята (навчив колись) і пішла в хату.

А за хвилю виметнулася на ґанок, з перильцями, струганий, зелений при вечірньому місяці — і впала.

— Ой людоньки!.. Ой людоньки!.. — тільки й вистогнала.

Почули сусіди — хата ж коло хати, набігли з усього кутка. Хто втовпився — у світлицю, хто ні — попідвіконню стали. І дивилися мовчки в шибки: на дивані, застеленому чистим ряденцем, у сірій сорочці до білих ґудзиків — вічна та сорочка! — голічерева лежав Степан. Руки складені на грудях (так любив спочивати), а очі в стелю, тільки в стелю дивляться...

Затулила йому очі котрась із старших, кмітливіших. Кинулися до Мані, підвели зомлілу, однесли на руках у хату. І доньку, теж Маню, що гралася з дітьми в другому кінці вулички, покликали.

З того й почалися похорони.

Хтось побіг до голови колгоспу додому сказати, що треба труну й духової, бо так і так; когось виряджали покликати Степанову матір, що жила по той бік мосту, й наказували шепотом: «Та, гляди ж, зопалу не кажи, а натяком». Кому ж діла ніякого не випало, ті що довго стояли за ворітьми, зітхали, бідкалися над Маниним горем — отака молода й уже вдовиця — та згадували Степана. Вже згадували.

— Ще ж учора приходжу, а він саме вишні в саду кропить віником. «Позич, кажу, цвяшків шальовошних». — «Зараз, каже, дядьку, скільки вам?» Тоді ще й перебрав: котрий із зянком, погнутий чи головка збита, одкинув, а ті дає. Такий молодець. Інший не признався б, що вони в нього й є...

— А я колись бачу: несе в лантусі грушеня, вершечок виглядає. А самого вже вітер заточує. Для кого ж ти, думаю, чоловіче, оту грушку садитимеш, як сам уже плоду не скуштуєш?..

— Е, то вже ти дарма, Галю. — Такі були чуйні зараз, що не Галько, а — Галю. — Хіба ж тільки для себе й робиш?

І розходилися помалу, зітхаючи по місячній вулиці. Тільки машина Степанова зосталася під ворітьми, і од її мотора ще сходило тепло.

А через день зранку копали копачі Степанові яму. Викопають «на штих» — і сідають перепочити: тверда земля, суглинок, стінка йде, як цементована. Сідають, закурюють і мовчать. Це — до сніданку. А як поснідали, з доброю чаркою, звісно, веселіше копали і частіше ставали на закурацію, бо до полудня однак ще було далеко.

Жовтіла глина по обидва боки ями, світило сонце з-за соснового бору, що ледь чутно шушукав при самому кладовищі, і пахла біла акація. А бджіл, а бджіл на тому цвітові — кожна китичка, мов позолотою вкрита живою, ворушиться.

— Невдашню пору вибрав Степан,— озветься так собі, щоб не мовчати, хтось із копачів. — Хоч би до осені подержався був.

— Наче то він вибирав...

— Скажи ж ти, як воно буває,— зітхне хтось. — Одному випаде ціле життя, ще й пенсія, а друге й не наробиться досхочу.

— А то вже кому яким аршином одмірено: одному довгим, другому коротким, а третьому — чверть...

— Може, хлопці, хай котрийсь у генделик змотається («генделик» — буфет над шляхом супроти кладовища), бо щось воно мулько...

— Про мене...

— Та й я такий, що не проти.

— За Степанову домівку нову...

— А вже ж не з дурного ума.

— Біжи, Йванько, ти наймолодший.

І довго дзеленчать срібняками, скидаючись: кому ж інтерес трояка чи карбованця витріщати...

До полудня, однак, яму виконано й підчищено, і копачі, позакидавши лопати на плечі, з димом ув очах (після генделикової) й неголосною балачкою рушають до Степанового двору: попрощатися ж треба.

Віддалеки Степанова садиба, наче у весіллі. Людей у дворі й коло двору повнісінько, та все в білому (душно), квіти, червоні й жовті, сині й білі, сурмлять до сонця у саморобних вінках із соснового гілля, машина з опущеними бортами в червоному — його, Степанова машина. Одружують Степана з землею...

Копачі, дійшовши до воріт, знімають картузи, ставлять лопати під тин, і натовп дає їм дорогу до хати. Очей хлопці не ховають: у всіх вони зараз червоні, то не розбереш від чого.

Попрощалися, вийшли, знову лопати до рук узяли.

— Зараз виноситимуть... — шепіт по натовпу. — Духова оно лаштується.

Не тутешня духова. Привезли з районної автобази. В одного труба жовта, в іншого біла, та стара, та нова, а барабан уквітчаний по обичайці вишневими оксамитними поворозками хрест-навхрест: таке, немов цирковий, чи що. Музиканти теж, як і труби та барабан — збір Богородиці: один старий, лисий, усе пріє та втирається рукавом; другий — хлоп'я ще, гарненьке, рум'янощоке, стереже сполоханими очима двері, звідки виноситимуть покійника; третій — дебелий парубок, виголений до просинцю, а на шиї щетина й не торкана (поледацював виголити й шию), нишпорить очима по молодицях, а в очах — полиновий одур. Поведе шиєю сюди, поведе туди — щетина об комір аж деренчить. Труба в нього біла, подряпана і — найбільша.

Та ось на ґанку став голова, молодий ще, стрижений під низеньку і круглу селянську польку, і сказав утомлено:

— Значить так, хлопці-шофери, давай заходь, на винос тіла.

Люд заворушився. А лисий духовик повернувся до своїх, приклав трубу до губів, і вся його капела теж приклала.

Тим часом у хаті загупали чобітьми, з відчинених вікон, од яких пахло гарячими свічками, вихлюпнулось у двір прощальне голосіння, лисий тупнув ногою, отак аж із присядом, і полилася жалоба над селом, у поле, на молоді жита й пшениці, у сосну, зомлілу на сонці... Затулилося жіноцтво білими хусточками, похнюпилися чоловіки, а порушені вінки запахли враз молоденькою живицею. Сухо шелестіли паперові квіти, хлипали люди, а голова стояв на виході з воріт і казав діловитою тихою скоромовкою:

— Пара за парою з вінками виходьте, пара за парою, помаленьку і в ногу старайтеся, тоді зовсім другий вид...

А музика, хоч трохи і врізноголос, надривала свою мідну душу, глушила плачі, й домовина зі Степаном німо пливла над людськими головами, наче сама собі.

— Та хазяїне ж мій дорогий! — закричала Маня таким нелюдським криком, що, мабуть би, не заглушили його всі музики світу, і забилася в руках у жіноцтва, чорною хусткою шовковою обіпнута понад самі брови. — Та навіщо ж переступаєш ти востаннє рідний поріжечок, тобою струганий, тобою зладнаний, твоїми ніженьками благословенний?.. Не кидай нас, таточку, не кидай самими на світі!

— Ой таточку Степаню! — кигикнула Маня-маленька, бліда та охрипла, теж чорною непідрубленою (видно, з матерії одірвали) хусточкою запнута, у чистому, хоч і непрасованому платтячку в червоний горошок. Її підхопили на руки і стали втішати.

— Та й ніколи, та й нікому ж, — похлиналася Маня-дружина, — не сказав ти ні слова лжі, ні слова лукавого, ані хитрощі... Та ніхто ж від тебе й півділа поганого не попомнить, добра душе моя, хазяїне мій і заступнику...

І люди прикивували головами та думали собі в смутку: «Що шанувала, те й оплакує... Не мужа, бач, а хазяїна». І не було в тих думках осуду.

А Степан плив угорі врочисто-байдужий і кучерявий. І був на ньому найкращий, ніколи й разу не надіваний за щоденною роботою та мовчазним сподіванням смерті, костюм і вишита синім — до очей — сорочка, і брови чорняві на маленькому висохлому виду, гордо заломлені, шовком полискували на сонці.

Коли домовина порівнялася з ворітьми, Маня закричала благально-несамовито:

— Ой, не виносьте ж бо, не виносьте його, людоньки, за ворота, бо то ж навіки!.. — І вмовкла, повисла на руках у тих, що її вели, як підломлена віть.

— Ох, сину, сину, — тихо й охрипло, уже без сліз, тужила Степанова мати, затуливши очі чорною проти сивини долонею, — прости мені, моя дитино, що в такий короткий світ тебе вивела... Та коли б же я знала, коли б відала твою недугу, то день і ніч собі в Бога її вимолювала б... Та нехай же того ніхто не зазнає, як то воно тяжко дитину ховати, а матері зоставатися... Ох, сину, сину... Та ти ж, було, прийдеш одвідати та з порога ще: може, вам, мамо, дрівець урубати, може, водички свіженької витягти, може, торфу сухенького прикупити... А сам, Господи, як павутиночка світишся... Недаром же ти мені, синку, щоночі видівся — ізмалечку й до останочку... Та все ж тільки голівочка, тільки голівочка: то на леваді серед конопельок малих, то на лузі, серед жовтих кульбабок граючись, то в саду серед вишневих гілочок у білім цвіту, то схилена над рубаночком, то над онучечкою в колисці, то над моєю старою сивиною вмореною... Недаром же ж, недаром виділося те, Господи...

І вмовкла, як джерельце, що воду віддало. І мовчала вже.

Тоді озвався Манин батько, маленький сутулуватий чоловічок у старовинній сорочці до манишки й великих кирзових чоботях.

— Навіщо ж ти, синку Степане, отак мене підвів, га? — питався він з лагідною докорою в немічному голосочкові жіночому. — Та ти ж як просив у мене Маню, казав: «І жалітиму, і любитиму, тату, і виробиться не дам», а тепер покинув, як є... Нащо ж було таку надію давати нетривку мені старому, га?..

А поперед вінків несли у портреті молодого ще, живого Степана. Усміхнений, при погонах, солдат кучерявий; в очах іскри добрі та веселі, а за ними — смуток далекий.

Тужили за Степаном товариші, що йшли пообіч машини, поклавши руку на кузов, або й так, голови похиливши. Тужили мовчки, тільки в горлі було твердо: першого однолітка ховали, першої розлуки товариської зазнавали. Адже виросли з ним, як в одному сімействі з братом, в нестатках і роботі, по лугах пеньки б'ючи, солому посеред ночі в найдужчі віхоли крадучи, пісні вечорами дівчатам співаючи про неньку, що як обідать сідає, та й ложечки щитає... Одна ложка лишня є... Десь у неї дитя є... Одбилося од роду, як той камінь у воду... Тихий був Степан у товаристві й мовчакуватий, як тінь. Проте без нього завжди було й гурт не гурт: ні йдеться, ні співається, ні жирується. І все то він робив щоразу мовчки, несподівано: підбився товариш, санки з дровами через замети тягнучи, Степан свої покинув, вернувся, підпрігся лишком собі — цупить з усієї сили, а за ним і всі біжать помогти; нікому пісню вивести високу, Степан бере першу, хоч у нього й баритон, а взявши, таки виведе; топиться хтось в ополонці, шубовснувши з ковзанами по шию, Степан перший до нього підповзає з ремінякою в зубах. Тоді сміються гуртом та вихваляються, як тягли небораку, і Степан з усіма усміхається — мовчки...

Ішли, похиливши голови, терлися побіля кузова і шкодували, що не на плечах несуть друзяку, а везуть машиною, бо так сказано було: виноситимуть шофери, товариші по роботі, а везтиме машина — Степан нею їздив, то хай вона й провезе свого хазяїна в останню путь. А за руль хай Льонько Одарчин сяде, Степанів учень. І Льонько таки добре вів машину, рівненько, не смикаючи, не підгазовуючи без потреби.

Біля ями духова вмовкла. Домовину тихо зняли з кузова — десятки рук, бо тепер шоферам допомагали й Степанові товариші, і стало дуже тихо навколо, тільки люди зітхали, та стогнала знесилена вже Маня, та бджоли бриніли над ямою. Одна сіла була й на серпанок, що ним укрито Степана, поповзла-поповзла до рук, складених на грудях, торкнула їх жальцем і знялась... А голова тим часом дістав із кишені складений учетверо аркушик, кахикнув у тиші й сказав:

— Товариші! Сьогодні ми прощаємося з найкращим шофером нашого колгоспу Степаном Тимофійовичем Дерев'янком. Шофер першого класу, завідуючий гаражем, чуйний товариш і порадник по роботі, Степан Тимофійович неодноразово відзначався преміями правління колгоспу, був нагороджений радіолою і п'ятьма грамотами, а портрет його щороку не сходив з Дошки пошани — і нашої, і районної. Крім того, Степан Тимофійович був чудовим учителем молодого покоління водіїв... — Тут голова підняв очі од папірця, пошукав ними Степанових учнів у натовпі і сказав: — Ось і Льонька в нього вчився, і Ратушний Микола, і Гузій Олекса без Степанового совіту не обходився, як яка несправність, правда ж, Федоре? Ну, то хлопці самі скажуть. — І знову став читати про те, що «найвідповідальніші, найдальші поїздки правління колгоспу доручало Степанові Тимофійовичу Дерев'янку і було впевнене, що він ніколи не підведе», що «машина його за всякої погоди, вдень і серед ночі була на ходу, як часи» і т. п. — Сумно, дуже сумно, товариші, — сказав голова, складаючи папір, а зуби залізні весело, як посмішка, зблиснули проти сонця, — та нічого не поробиш: смерть не питає. Так що спи спокійно, наш товариш і друг, Степане Тимофійовичу! Ти житимеш вічно в нашій пам'яті...

— Та де ж він житиме, де ж він житиме, — скрикнула Маня-дружина немов крізь сон, — як нема вже його, нема!

— Я кажу: пам'ять житиме, — зніяковів голова, тоді прикахикнув, випростався і промовив голосно: — Слово має Ратушний Микола.

Ратушний боком вибрався з натовпу, став при Степеневому узголів'ї і сказав, затинаючись та перекладаючи кепку з руки в руку:

— Я знаю товариша Дерев'янка ще змалку, а як прийшов з армії, то й робили разом. Зустрів колись, — я тоді в кіно до клубу прийшов, ще в солдатській формі, пам'ятаю, — зустрів та й каже: «Куди збираєшся на роботу, Миколо?» А я кажу: не знаю, ще не думав. А він: «Іди, каже, шофером, як хочеш, я тебе сам і навчу, а тоді поїдеш і здаси на права. А хочеш — на курси паняй»... Ну, я біля нього, вважай, і навчився, як не є — дома. А в Полтаві тільки іспити склав на права, бо так же не даються... О. А колись, пам'ятаю: розібрав карбюратор, а скласти не складу, воно діло морочливе... А тут якраз і Степан Тимофійович нагодився. «Давай, каже, сюди...» Не вспів я й закурить, дивлюся: раз-раз — уже склав. Поставили, завелась... О. Лайкою не брав, а все добрим словом умів якось. Того й слухали всі... — Ратушний умовк і швидко-швидко бадляв пальцями картуз, тоді повів очима по натовпу, наче шукав у нього поради: казати далі чи годі вже? І таки зважився: — А як од себе сказать, од душі, то... всяких людей багато на світі — в армії бачив, у нас тут, і скрізь, ну, таких, як Степан, — не дуже розженешся... Не знаю, як це сказать, ну... Краще було б сказать «на здоров'я», ніж «вічна пам'ять», — і так само боком, з кепкою в обох руках, пішов у патовп.

А в тиші, що залягла на мить, серед притамованих зітхань, чути було шепіт:

«Кажу, чи не завалялося в тебе, Степане, цвяшків шальовошних з десяток?» А він: «Зараз, дядьку...»

— Може, ще хто скаже, товариші? — спитав голова. — Може, ти, Льонько?

Льонько нахилив голову й почервонів.

— Не вмію я прилюдно балакать... — промовив тихо.

— Ну, тоді що ж, — зітхнув голова і скосив очі на домовину. — Тоді хай рідні прощаються.

І вдарила музика й голосіння разом, і знялися галки з дерев біля школи, шарпнулися в небо і стали кружляти, а бджоли, як і раніше, заклопотано й роботящо спивали акацієвий цвіт і ворушилися в ньому живим золотом.

— Ой Степаночку!.. Ой хазяїне мій турботнику!..

— Дядечку, ріднесенький, не накривайте тата!..

— Ой сину мій, орлику!..

І тут із виляском ударили по цвяхах молотки, посипалася земля в яму, і домовина загойдалася на рушниковому полотні, поринаючи.

Билася в руках у милосердниць Маня-дружина, падала коліньми на глину, здирала божевільними пальцями хустку з голови і просила-стогнала:

— Дитину, Маню одведіть геть, хай же вона не бачить, хай не чує...

А сама, отерпла, вчаділа од горя, з вороно-чорними бровами на білому виду, сухими, аж пекучими очима карими та великими синіми печатями під кароокістю, чула на собі Батюкові Сергієві очі і гнала їх думкою, що билася в голові лихоманицею: «І не стидно!.. Ой, що ж це таке!.. А Степан, а горе, а пам'ять?!»

Сергій, бригадир, і справді стояв навпроти, і справді дивився поміж людськими головами тільки на неї, і хоч в очах його стояв смуток, Маня чула його схарапуджений подих і настирливі, дужі молоді його руки...

«Ой, прокляті вони, прокляті!..» — І поринула в гарячу імлу, шепочучи: «Хіба ж так можна, господи?..»

Хтось набрав їй у долоню землі й висипав у яму, хтось одводив геть від домовини і втішав, утішав тихим, аж солодким голосом:

— Та годі-бо, моя дитино... І себе ж пожалій, бо ніхто ж не поможе і ніхто його не заверне.

А Маня тремтіла вся, і Сергієві очі пекли її крізь чорну хустку на спині наче вогнем і обливали серце зневагою і теплом, давно-давно забутим.