Нові видання
Віра СЕРЕДА
У запорізькому видавництві «Дике поле» нещодавно вийшла нова, уже шоста, віршована збірка Олександра Польченка «Остання хвиля прибою». Її автор – відомий у колі любителів поезії літератор, лауреат VI Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронація слова» (2006) в номінації «Театральна п'єса».
Збірку «Остання хвиля прибою» умовно поділила б на дві частини. До першої увійшли нові вірші. Олександр живе у селі Верхня Криниця, що у Василівському районі на Запоріжжі, тож щодня має гарну можливість перебувати на природі, спостерігати за її змінами, примхами погоди, різними порами року й доби. Усе це майстерно відображено в його віршах. Не байдужі поетові й актуальні проблеми сьогодення, наприклад, екологічна ситуація в Запоріжжі, ставлення до рідної української мови в нинішньому суспільстві, топонімічні й монументальні назви, що залишилися від тоталітарного режиму в нашому краї, проблеми села.
Але «родзинкою» видання є друга частина книги – уривки з віршованого роману «Відлуння твоїх років».
Усе далі та лиха година, коли відійшов у вічність геніальний український митець, співак, поет і композитор, Герой України Володимир Івасюк. Із кожним новим роком не гасне яскрава зірка його творчості. Протягом 42 років звучить його пісня «Я піду в далекі гори», вже 43 роки «Червоній руті» й «Водограю», 40 років – його пісням «Дві скрипки», «Відлуння твоїх кроків» (на вірші Володимира Вознюка), «Залишені квіти» (на музику Валерія Громцева), «Світ без тебе» (на вірші Василя Бабуха). Життя й творчість Володимира Михайловича стали предметом дослідження не одного науковця. Так, лише в останні роки побачили світ гарні фотоальбоми «Вернись зі спогадів...» і «Відлуння твоїх кроків», до видання яких долучилися сестри Володимира Галина й Оксана разом зі своїми родинами. Цікавою є монографія історика Олега Василишина «Володимир Івасюк: сила серця й таланту». Олександр – один із тих, хто дуже добре обізнаний із творчістю митця, бо вже понад три десятки років збирає архівні дані про нього.
Розпочавши читати уривки з віршованого роману, вже не могла зупинитися. Між рядками відчувається глибоке знання Олександром найдрібніших нюансів біографії геніального композитора й поета.
Починається роман із монологу автора до Володі. Потім слово переходить до самого Володимира, і триває оповідь про перші життєві невдачі, романтичні подорожі, що перелилися в його чудові пісні. У монолог автор вкраплює діалоги Володі з батьком, відомим українським письменником Михайлом Івасюком та з сестрою Галею під час подорожі родини Івасюків Азовським і Чорним морями на пароплаві «Колхіда».
Розділ «Розмова з другом» відтворює львівський період життя Володимира Івасюка, передаючи думки й проблеми Володі в діалозі з другом. Це – інститутські проблеми, співпраця з ВІА «Смерічка» під керуванням видатного Левка Дутковського і зі львівським поетом Ростиславом Братунем, написання музики до п'єси за романом Олеся Гончара «Прапороносці», муки творчості молодої людини, народження нових пісень, перший міжнародний успіх його творів у Польщі у виконанні Софії Ротару, любов до французької мови, дружба з московським композитором Олексієм Екімяном, сум за Чернівцями, роздуми про проблеми відставання української естради від московської й сумніви, чи зміг би написати вірші російською мовою...
Уже надійшли відгуки про уривки з роману Олександра Польченка. Відрадно, що перший - із Чернівецького краєзнавчого музею від завідувачки науково-методичного відділу, заслуженого працівника культури України Євдокії Антонюк-Гаврищук. Вона - організаторка залу музею, присвяченого знаним творцям і виконавцям сучасної української пісні та авторка книги «Світ пісенної краси», сама пише вірші. Думку від прочитаного висловила стисло, але влучно: «У романі «Відлуння твоїх років» Олександра Польченка гарні й доречні образи, автором взяті до уваги деталі з життя Володимира Івасюка. Емоційність автора – на рівні захоплення, що дуже важко передати у віршах».
Прочитав книгу й запорізький письменник Пилип Юрик.
- Роман у віршах «Відлуння твоїх кроків» вражає, передусім, образністю, - говорить він. - Чудові метафори й порівняння – всі на своєму місці, немає перенасичення ними, тому читається книга легко. Разом з тим, цей твір змушує замислитися над нашою історією. Адже вбиваючи Тараса Шевченка, Павла Грабовського, Павла Чубинського, митців 30-х років, шістдесятників, Володимира Івасюка, Росія старалася вирвати в України серце. Тільки воно, за влучним висловом Великого Кобзаря, «знову оживає і сміється знову!» Адже безсмертний наш Івасюк, невмирущий наш народ. Твір Олександра Польченка високохудожній. Залишається тільки привітати автора з написанням цього роману.
- Коли ж роман вийде окремою книгою? – цікавлюся в Олександра Польченка, хоча прекрасно розумію, що запитання риторичне. Адже знайти замовника чи спонсора сільському жителю дуже важко. У владних же структурах кошти навіть обласній організації Національної спілки письменників не виділяють уже п'ять років.
Пропонуємо кілька віршів Олександра Польченка зі збірки «Остання хвиля прибою»
* * *
Крапка літери «і» страждає
самотністю і завжди заздрить
двом краплинкам літери «ї» -
щасливій лелечій парі у гнізді
на високому стовпі.
* * *
У вогнища затерпли язики.
Костюмчик Єви приміря тополя.
Готовий день у вечір перейти.
Летить за вітром перекотиполе.
Красива мить окутала село.
Лише багаття сповнене журбою,
Що пастухи пішли вже, а його
Чомусь не захотіли брать з собою.
* * *
Як дві вічності, довга ця мить
У чеканні важкому моєму,
Де акації крона шумить
На природою задану тему.
І багаття тепло роздає,
Як автографи знана поп-діва.
Подорожнім тут затишок є
І натхненнику вірному - вітру.
Я чекатиму довгі роки.
Нам з тобою зустрітися треба,
Бо про тебе мої всі думки,
І багаття палає про тебе.
* * *
Над Запоріжжям зорі в сажі.
І потемнів Чумацький шлях.
Чумак, який сидить на мажі,
Весь Павло-Кічкасом пропах.
Весна в диму, весна в кіптяві.
В жалобі - дерево й трава.
Якого кольору заграва? -
Ніхто не може тут згадать.
Проспект предовгий, іменитий
Катюги носить ще ім'я,
Що закликав „без валакіти"
В людей стрілять, стрілять, стрілять...
О, Запоріжжя! Мабуть, потай,
А, може, хочеш наяву
Назвати іменем Пол Пота
Якусь там вулицю нову.
І зовсім це уже не чутка,
Коли увечері чи вдень
Почуємо що «...та маршрутка
До площі Гіммлера іде».
О, Запоріжжя! Ти послухай,
Що дума Фелікс кам'яний.
Він просить дать йому у руку
Його наган заряджений.
Він із каміння вийти хоче,
Бо вождь наказує з Кремля,
Примруживши лукаво очі:
«Без валакіти растрєлять!»
Він покладе сімох на місці.
Немає значення - за що?
А потім сто, а, може, - двісті,
Патронів вистачить якщо.
Дніпро почервоніє знову,
Як пролунає звіддаля
Картава ненависна мова:
«Без валакіти растрєлять!»
О, Запоріжжя! Запоріжжя!
Дать Чорноволу одкоша!?
Яке ім'я у тебе ніжне.
Яка забруднена душа.
Вкраїнську мову не почути.
Вона тут - бідне дитинча.
Лише Ребро і, певно, Лютий
Її від тебе захистять.
О, Запоріжжя! Ну допоки
Я почуватимусь чужим?
Який жорстокий в тебе спокій,
Та ще й отруйний, наче дим.
Колона п'ята, як ординець.
Для тебе це звичайна річ,
Що тут немає України.
А як же Хортиця? А Січ?
Димить труба, як самокрутка.
Тікає в небо літній день.
І переповнена маршрутка
До площі Гебельса іде.
Водій блатняк московський крутить.
І «гаражанє» все з'їдять.
Немає тут зупинки - Крути,
Бо влада каже: «Нє пущять!!!»
І думка лине, наче Лета,
Під кольоровим цим дощем,
Що площа гетьмана Мазепи
Не скоро з'явиться іще.
Із пісні:
«За туманом нічого не видно.
Тільки видно дуба зеленого.
Під тим дубам криниця стояла...»
По-запорізьки:
«За димами нічого не видно.
Тільки видно пам'ятник катюзі.
Під тим катом ординці кричали...»
Пропонуємо дві глави з роману «Відлуння твоїх років»
ПОГРУДДЯ
Грандіозно було, сенсаційно,
Як ти Леніна скинув тоді –
Аж підстрибнули келихи з пійлом
На ЦеКівськім столі у Кремлі.
І прибігли чекістські гієни,
І дрібні більшовицькі вожді.
І лежав набурмосений Лєнін
На сирій буковинській землі.
І друзяки твої з переляку
Показали на тебе в ту мить.
І чекістів благав ідоляка
За падіння тобі відомстить.
Шепотів кам'яними губами,
І вслухалось уважно ГеБе.
Не приходило довго до тями
Компартійне районне цабе.
Ніби їх оглушила «Аврора»
Несподіваним залпом своїм.
Задрімала камінна потвора,
Мов останній п'яничка в траві.
Потім - допит в місцевім гестапо.
Штурмбанфюрер з Москви прилетів.
Знов благав ідоляка розплати,
Не шкодуючи матірних слів.
А гестапівець мовчки цигарку
Запалив і поклав сірники.
І порушив тривожну мовчанку,
Ухопивши тебе за грудки.
«Как пасмєл?» і «Зґнаю!» і «Урою!» -
Що Ульянов кричав, повторив.
Вони схожі були між собою,
Їх єднала жорстокість і гнів.
За тобою було десять класів,
І буяло життя молоде,
А діяльність його почалася
У далекому еНКаВеДе.
Не бере його вік і утома,
І жалкує він кожного дня,
Що минув уже рік тридцять сьомий,
А так хочеться знову стрілять.
Не було тоді цих сентиментів.
«Ваше слово, таваріщ наган!»
Все робилось, як скаже Лаврентій,
Чи подума кривавий Тиран.
«Ех, роки ви, роки, пролетіли!» -
Штурмбанфюрер аж очі закрив.
Із душею людською і тілом
Міг робити усе, що хотів.
Усе «виша і виша, і виша
Ми пальоти стремім наших птіц».
І закінчив уголос крізь тишу
Про «спакойствіє наших граніц».
Визнав ти це безглуздя, напевно,
І свою ненавмисну вину.
А з портрета настінного Лєнін
Прогаркавив: «Не вірте йому!»
Комуністи, чекісти, цекісти
І парторги, і всі ті, кому
До корита вдалося пролізти
Прокричали: «Не вірте йому!»
Вони скупчились біля гестапо,
Цілий натовп мільйонів на п'ять.
Вимагали тебе покарати,
Були й ті, хто волав: «Расстрєлять!»
Вдалині зеленіли смереки.
Чисто дихала даль голуба.
Ну а тут: «Лєнін с намі навєкі!» -
Заревла неозора юрба.
До гестапо хтось бюст притаранив,
І навколішки впала юрба.
І молились йому, і казали,
Що в них іншого бога нема.
Штурмбанфюрер сказав: «Подивися,
Кого ти з постаменту звалив!
Я пішов би і теж помолився,
Щоб мені він гріхи всі простив,
Але часу у мене немає.
«Раскалоть» іще треба тебе.
Ти по-справжньому скоро узнаєш,
Що в житті нашім значить ГеБе!"
І, промовивши ще одне слово,
Подивився уважно в вікно.
І термометра стовпчик червоний
Він побачив за вимитим склом.
І той стовпчик світився запекло,
І цікавість його розігрів,
Ніби тріщина в дверях до пекла,
Де геєнний вогонь гоготів.
Зазирнувши в червону щілину,
Штурмбанфюрер раптово збліднів,
Мов всадили ножа йому в спину.
На диван він розгублено сів.
І про себе щось там проварнякав,
І кудись там дивився убік.
А з портрета всміхнувсь ідоляка:
«А ви, батінька, нє бальшевік!»
Що, мовляв, треба «до аснавання
Разрушать, убівать, а затєм...»
Штурмбанфюрер дивився благально
На портрет, на єхидне лице.
І не знав, що тобі відповісти
На німе запитання твоє.
Хто на світ появився чекістом,
Ремесло своє передає.
Наче відьма усі заклинання
Мусить конче комусь передать,
Щоб «па-лєнінскі до аснавання»
Руйнувати, лякати, вбивать.
Із портрета повисла гадюка
І сичала на весь есесер.
Штурмбанфюрер узяв її в руки,
Як дитинку малу акушер.
І, піднявши змію над собою,
Він сміявся, немов дитинча.
А вона вся звивалась водою,
А він тихо до неї сичав.
В його душу вона заповзала
І, нарешті, пощезла з долонь.
Знов цинічним він став і зухвалим,
Геть забувши про пекло й вогонь.
Ти виходив тоді із гестапо.
Зеленіла навколо трава.
Шелестіли дерева багато
І збирались докупи слова –
Аби мешкать в гуртожитку вірша,
Чи у вироку цюпі сидіть.
Комусь краще завжди, комусь гірше,
Підземелля чи неба блакить.
І криваво поранена думка
Залишать не хотіла тебе –
Розчинилася, наче пігулка,
Чи хмарина у нетрях небес.
Потім знову з'явилась раптово,
Знак питання тримала в руках.
Щось до неї ти тихо промовив,
Але зміст залишивсь на вустах –
Як проміння, що впало на землю,
Але сонце не рушило вниз.
Так буває, як хтось незбагненно
Розділивсь на тепер і колись.
Бо в майбутнє причинені двері,
І печаль знову гору бере.
І стає існування химерним,
Наче тінь від засохлих дерев.
ЛЕГМАШ
Вже біографію пишу,
Аж чвиркає чорнило.
Хай не знайде медінститут
В мішку гостреньке шило.
Усе, як треба, це ж папір,
Не скаже він ні слова.
Та, кажуть, має поговір
Прудкі занадто ноги.
А, може, десь він заблука
У хащах непроглядних.
І пише твір моя рука
Упевнено і вправно
Про те, що бачив і відчув
Очима і душею
Крізь пошум теплого дощу
В саду у білих строях.
І жоден штрих не проминув,
Осінній і весняний.
І тишину глухоніму
Над жовтими полями.
Лежать мокрісінькі слова –
Не висохли в них спини.
Блищить зарошена трава
Написана чорнилом.
І дивувався викладач –
Як затишно від твору.
Його іще раз прочитав
Від слова і до слова.
А потім далі передав, як часточку любові.
І хтось захоплено сказав, урочисто промовив,
Що вперше він трима в руках легенький видих сонця,
І важко було зрозуміть: чи правда це, чи сон це.
Так можна слухати життя людини чи діброви.
Звучать минуле й майбуття, що їх тримає слово.
Між ними всі присутні ми у радості й скорботі,
Як тіло птаха між крильми в нестримному польоті.
Триває він багато літ - їх не порахувати.
Легка хмарина-всюдиліт цю кількість має знати.
А, може, знає далина, яка мовчить у творі,
Вчепившись, наче дитинча, у хвостик метеора.
Чи знає усміх на лиці чарівної фраїрки.
Але мовчать і Чернівці, і світанкова зірка.
Дорога, що не зна й сама - куди вона і звідки?
І сон гуцульського села, і загадкова квітка.
Можливо, треба запитать зелену полонину,
Яку у творі висота ніколи не покине.
І сніг у творі опада на перемети білі.
Співає жайвір-тамада в синички на весіллі.
У таємниці можна теж тихенько запитати.
Вона прослуха, а проте волітиме мовчати.
Її мовчання золоте, її думки рахманні.
Немає голосу, проте змовчить колись востаннє.
Розтане лагідно вона, як на губах сніжинка.
Як тимчасова тишина - одвічна нелюдимка.
І проживе, мабуть, іще якусь маленьку днину.
І не підставить їй плече ніхто в важку хвилину.
...Удруге я - в медінститут, немов за Гераклітом,
Знов підкоривши висоту жарким серпневим літом.
А у думках двигтить "Легмаш",
Залізні персонажі.
Оглух уже, немов гармаш
З багаторічним стажем.
Штампує велет-апарат
Кінець моїй кар'єрі.
І цілий день я, наче раб
Прикутий до галери.
І хто цю музику складав
У дикому натхненні?
Це - протитанкова пальба
По «Тигру» і «Пантері».
Додому йду, як із війни,
Якій кінця немає.
І переможець тишини
Мене перемагає.
Снаряди рвуться навкруги,
Осколочні й фугасні.
І я стою вже ледь живий,
І слухаю цей ляскіт.
Горлають на передовій
Підмайстри й командири –
Хтось, мабуть, стрельнув по своїм
В розбурханому вирі.
І чути знову крик: «Вогонь!».
І б'є гора-машина.
Не впізнають моїх долонь
Гітара й піаніно.
Усе змінилося умить
У цім кривавім герці.
Залізні блискавки й громи
Живуть в моєму серці.
Триває битва за Берлін,
Чи це форсують Віслу?
І вороги з усіх сторін
Мене в кільце затисли.
А, може, здатись їм в полон
Все ж буде в серці тихо?
У цьому є якийсь резон,
А то поїде стріха.
І я до маршалів пішов
Просити передишки,
Чекаючи від перемов
Якоїсь там насмішки.
Вивчали креслення свої
Начальники токарні,
Немов над картою боїв
Схилились командарми.
І я ще трохи повагавсь –
Заходить чи вернутись?
Та в Рубікон моя нога
Ступила надрішуче.
А десь продовжувався бій,
Іскрилося залізо.
І долинало знову: «Плі!»
Настирливо і хижо.
Лунали вибухи гранат,
І зупинялись танки.
І матюганився комбат,
І снайпер тихо бамкав.
Здригався болісно «Легмаш»
Від пострілів гарячих.
Вела фраїрка репортаж
Для телепередачі.
Чутливий сірий мікрофон
Ловив усе на світі.
Усе, чим дихав полігон
Чи дике поле битви.
Пекельний гуркіт досягнув,
Напевно, горизонту.
Та я далеко уже був
За лінією фронту.
У штабі бачили мене
За скільки днів уперше
Командування бойове
І представник із СМЕРШу.
Дивились важко, так і я
Втрачав поволі сили.
Та муза добрая моя
В приміщенні з'явилась.
І підійшла до них впритул,
Промовила маркітно.
І трохи стих далекий гул,
І більше стало світла.
Я спантеличено мовчав.
Лишив їх наодинці.
Світилась днина, як свіча,
Як загадка у жінці.
Хотілось кинуть все й піти
У ляскіт ненависний.
І долинали голоси
Главкома й особіста.
А муза тихо так вела
Про слух і про все інше.
І цитувала імена –
Без них би світ збіднішав.
І з перемовин вже збагнув:
Скінчилися тортури.
Що йду я з лінії вогню
На лінію культури.
І муза вийшла в коридор,
Змарніла від розмови.
Сказала: «Нам потрібно хор
Поставити на ноги.
Ми будем разом відтепер.
Я - муза. Ти - музика.
Найкращий буде в есесер
Наш колектив великий».
І випромінив голоси
Наш гурт стрімкий і дужий.
І я свій сумнів погасив,
Від гуркоту одужав,
Бо починалося життя
Із радісної ноти.
І оживали почуття,
Немов живі істоти.
ДОЛИНА ТРОЯНД
Упала хвиля на пісок
І повернулась в море.
Вже інша здійснює ривок
Удавано сувора.
Усе це - залишки бліді
Від вранішнього шторму.
І стало ясно вже воді –
Вона втрачає форму.
Бо штиль - старечі це роки,
Куди там до цунамі.
А хвилі все-таки вершки
У морі й океані.
Солоний і гіркий бомонд.
Солоні в нього жарти.
Іде кудись за горизонт
Потужний і азартний.
Їм скиглять чайки в унісон,
Що падають на здобич.
І рибка, втрапивши в полон,
Волає дико: «Пробі!»
Пливуть удалеч кораблі
І дужими гудками
Сигналять матінці-землі,
Щоб завтра їх чекала.
Долає відстань теплохід
Із написом – «Колхіда».
За ним на північ чи на схід
Крокують хвилі слідом.
Звучить над морем «Водограй»,
І серцю так привітно,
Неначе слова «прощавай»
Немає вже на світі.
І помолодшали роки,
Миттєвості й хвилини,
Бо голос чистий і дзвінкий
У небо синє линув.
І кожен думав про своє
На палубі широкій.
Радів, що він на світі є,
Що є на світі спокій.
І хоче знати капітан,
Як творяться співанки,
Бо кожна пісня схожа на
Музичну вишиванку.
У ній бурхливі кольори
Міняються місцями,
Немов весна замість зими
Царює поміж нами.
«І довго слухав ще і ще
«Відлуння твоїх кроків».
І пригадав, як на плече
Спускався цвіт високий.
Сади в цей час якраз цвіли
Не видно було й листя.
А кроки в неї, як завжди,
Відлунювали стисло».
І був майбутній капітан
Щасливий вже востаннє –
На мілину, чи пак обман
Потрапило кохання.
І довго спротив ще чинив,
Аби забогарадить.
Кого вже тільки не винив!
Кого лише не ганив!
А білий цвіт все опадав,
Весна вже віддалялась.
Чуже весілля. Тамада.
І радощі, і заздрість.
І за майбутнє молодих
Пили і танцювали.
Світив у небі молодик.
Та не для капітана.
Усі зірки позакривав
Він хмарами густими.
І ту черешню він спиляв,
Яка цвіла над ними.
Володя мовчки ще сидів.
Звичайні сентименти.
І капітана слухав він,
Як лікар пацієнта.
Легенько так поспівчував
І трохи заспокоїв.
Як хвиля, спогад набігав
І сніг лишав на скронях.
І щоб розвіяти дурман,
І трохи все забути,
Натиснув кнопку капітан –
Включив «Червону руту».
Допомагав «Смерічці» він
Ту пісню доспівати.
Співав Зінкевич, разом з ним –
Назарій і дівчата.
«Я б теж покинув все й пішов
У гори у далекі,
Але без моря я - ніщо,
Немов без крил лелека.
У горах, кажуть, благодать,
І б'ються інші хвилі,
Яких не можна наздогнать,
Бо проти них безсилі
І верховинці, і усі,
Хто приїздить в Карпати,
І хто існує у красі
Не можуть їх спіймати.
На хвилі пахощів густих
Іще немає греблі,
А то б давно жили без них,
Неначе у пустелі.
Гадав, що в морі зможу я
Відлуння те втопити,
Але співанка ця твоя
Не дасть цього зробити.
І часто у самотині
Вслухаюся у хвилі –
Найстарша мовила мені,
Що я таки щасливий.
Радіє хай, що я не Ксеркс
І батога не маю.
Я від страждання ледь не вмер,
Хіба вона те знає.
А як же пишуться пісні
Та ще такі красиві?»
«Я бачу пісню уві сні,
Мов листя пожовтіле.
Чи ранок літній, чи маля.
Або в саду криницю.
Або у небі журавля,
Чи у руці синицю.
Мотив всміхається мені,
А слів іще немає.
Є лише звичні до, ре, мі,
Вони ж затим зникають.
І я по пам'яті уже
Малюю їхні очі,
Волосся ніжно-золоте
І прижмури дівочі.
І добавляю щось своє,
Наскільки це вдається,
Допоки не перестає
Підказувати серце».
Та капітану невтямки.
Він тихо так промовив,
Що йому сняться теж жінки,
Та на пісні не схожі.
Володя тепло попрощавсь,
Потиснувши правицю,
А капітан, як дитинча,
Ображено дивився.
Він все про себе розказав,
Не приховав нічого,
Але побачив гарбуза
В поясненні Володі.
І не додумався ніхто
У снах побачить пісню!
Це все одно, що за бортом
Вода вирує прісна.
В каюті - мертва тишина.
Останнє слово зникло.
І почувався капітан
Розгублено і прикро.
І неквапливо закурив.
Нервово губи стиснув –
Йому завжди снились жінки,
Чому ж не снилась пісня?
Вдивлялись чайки в темний глиб.
Солодощі пахучі
їм люди кидали у зиб
Із палуби, як з кручі.
Мініатюрний літачок,
За ним - біленька смуга,
Немов маленький катерок
В блакиті неба суне.
Чи то «Колхіда» - теплохід
В небесному свічаді.
Тремтить на синім дні зеніт,
І хмара, як кульбаба.
Володя дивиться увись
І впізнає Карпати.
І ружі квітнуть, як колись,
Рожеві біля хати.
Старі будинки і нові.
І парк зеленолистий.
То, може, Кіцмань або Львів.
Можливо, інше місто.
Може, будує автошлях
Якась дорожня фірма –
Блищить дорога звіддаля
У просторі сапфірнім.
Так само думають вгорі
Про корабель «Колхіда».
І гріють руки у зорі,
Бо вітер з Антарктиди.
«Про що питав твій капітан?
Розпитував про що він?»
«Про мілину, чи пак обман,
Історію любові».
«Напевно, схоже щось було
В Ромео і Джульєтти?
Чи це усе лише в кіно
І «мильній» опереті?»
«Просив занадто він мене
Сказать, як творять пісню.
Ну, слух там, праця і т.д.
Та мати Божу іскру.
А потім просто пояснив,
Що пісня мені сниться.
Як сниться подих весняний
У кучерях ялиці.
Я не люблю тих запитань:
«Як пісню написати?»
А ти в художника спитай,
Як море чи Карпати
Намалювати йому вдалось
Та ще й блакитне небо.
Якусь дорогу, ще там щось.
То що для цього треба?
Чи запитай у солов'їв,
Чи в крони біля хати –
Ну, як це так вдається їм
Примусити нас плакать?
Бо коли слухаємо їх,
Про нице забуваєм.
Чому ж ніхто про це у них
Ніколи не спитає?
Або у тиші запитай –
Як це їй удається,
Коли до нас прийде вона,
То чуть, як б'ється серце
Твоє й моє, і журавля,
Який летить у небі?
І чути навіть, як земля
Щось думає про себе.
Де тиша візьме ті слова,
Які б переконали,
Чому так радісно вона
Й схвильовано звучала?
Коли у квітів запитав:
«Чому ви всі красиві?»
Печальна відповідь була:
«Ми скоро вже - осінні...»
І кожний колір говорив,
Що він тут тимчасовий,
Неначе зірка угорі,
Що падає в безодню.
Із тимчасовості буття
Складаються печалі,
Сумні, щасливі почуття,
Байдужість і так далі.
Знайти потрібно щось своє,
Яке до серця лине.
Воно лише для тебе є,
Як для батьків дитина.
І ти виховуй свій талант,
Чи дар який, чи вміння.
Трудитись треба, мов Атлант,
Який трима склепіння.
Я хочу, тату, ще сказать
Кому я так цікавий,
Щоб не шукали благодать,
А труднощі шукали.
Красиво квітка розцвіла
У лузі весняному.
Та що без кореня вона,
Кудерного й брудного?
А людям завжди подавай
Блискуче і красиве –
Чи подарунки, чи слова,
Чи гарну перспективу.
Ніхто не думає про те,
Що треба буть корінням.
Ну, а суцвіття проросте
Уже для покоління,
Яке залишим на землі,
Дбайливе й працьовите.
Для інших зоряний політ
Потрібно залишити.
Яка б планета в нас була,
Коли б усі хотіли
Лише пелюстками буять
І випещеним тілом?
Тоді дерева б не росли,
Бо коренів немає.
І біла далеч ковили
Назавжди в полі впала б».
«Володю, ти максималіст!»
«А як же бути, тату?
Своє життя коту під хвіст
Вже кинуло багато.
Були бажання немалі.
І всі думки - захмарні.
І щось робили на землі,
А виявилось - марно.
Прекрасне поруч них було,
Але не помічали,
Бо іншим кольором цвіло
І іншими тонами.
Шукали кращого вони
І днями, і ночами.
Топтали бісер осяйний
Байдужими ногами.
Незадоволені і злі
На когось і на себе,
Що у жар-птаха на крилі
Не здійнялися в небо.
Але ж була така пора,
Були такі моменти,
Які знівечили журба,
Дешеві сентименти.
І заздро дивляться тоді,
Немов на сонце сонях –
Воно завжди буде горіть,
У них же - інша доля.
Не буде камінь розквітать,
Не буде плодоносить.
Зміцнить будинок він чи гать,
Й цього для нього досить.
Ставало трішки мені зле,
Як слухав капітана.
Він корабель у світ веде
У морі-океані.
Яка це радість – навкруги
Блакитне все, казкове.
Радій життю, сумуй, живи,
Але про це ні слова
Чомусь мені він не сказав,
Лише хотів почути,
Як йому треба написать
Свою «Червону руту»?»
Простує далі теплохід
До матінки-Одеси.
Вокзал лежить на видноті,
І майорить Пересип.
Володя з Галею в Криму
Схотіли відпочити.
І увійшли у давнину,
У найдавнішу в світі.
Готель "Асторія" і пляж.
А на шляху столітнім
Лишились від чумацьких маж
Сліди вже ледь помітні.
Тут скрізь історія живе.
Вже їй за тисяч років.
Минуле в неї бойове
І трішечки жорстоке.
Ти лиш почуй «Дев'ятий вал»
І лементи матроські.
Його з натури змалював
Художник Айвазовський.
Пливуть уламки корабля
І люди, і надія,
Що їх діждеться все ж земля,
Врятує і зігріє.
І трохи моторошно так
Від тяжкої картини.
Який же це такий вітряк
Пригнав такенну хвилю?
Живе на полотні вода
Від шторму і до штилю.
І до підлоги, як до дна,
Маленький якір лине.
Скільки в музеї кораблів! І кожного чекають.
І не приховуючи сліз, у далеч виглядають.
Дружина, діти і батьки, та й просто люди добрі.
Розкинулись морські стежки далеко ген за обрій.
...Вже починається гроза. Стає темнішим світло.
Зникає ламана межа між хижим і привітним.
Радіє темрява, що їй нема кінця і краю,
І супротивників своїх вона перемагає.
У моря хвилі немалі, бо Чорне - не Азовське.
Такої бурі на воді не бачив Айвазовський.
Володя й Галя за столом гучного ресторану.
Здається, що віконне скло тремтить, немов мембрана.
Вода, немов стохвильний змій на берег набігає.
Усе, що трапилося їй, у море забирає.
У ресторані - тишина. Чомусь усі примовкли.
І страх лежить над усіма. Висить, як меч Дамоклів.
Звучить симфонія води і темряви, і грому.
«Здається, буде так завжди, - Володя тихо мовив. –
Поглянь, Галинко, залило і вулиці, й газони».
Їм добре видно у вікно, як наростає повінь.
Горять подекуди свічки - електрики немає.
І обмілілі балачки грімниця заміняє.
І блима воскова свіча на всі чотири боки.
Червона пика Ілліча видніє на банкноті,
Яку Володя залишив за страви і напої.
Тим часом видно, що прилив вже трохи заспокоївсь.
Година пізня, дальня путь.
Венеція навколо.
І гондольєри десь пливуть
Розвозить всіх додому.
Води зібралось десь на рік,
Мілкої і не дуже...
Проміння першої зорі
Освітлює калюжі.
Володя дума щось своє,
Сумні у Галі очі.
На серці клопітно стає –
Як повінь перескочить?
Які тут можуть буть таксі?
Вони усі розмокли,
Бо десь пливуть, як івасі,
В розгнузданих потоках.
Тримають всі таблички «SOS»,
А дехто і - червонець.
Проте не видно, щоби хтось
Прийшов на допомогу.
Володя раптом пригадав
«Дев'ятий вал» в музеї.
Та сама, мабуть, тут вода,
Така ж затятість в неї.
Але вже дійсно пізній час,
І сам собі не радий
Поніс Галинку на плечах,
Як всю нашу естраду.
Хлюпочуть ноги у воді.
Закасані холоші.
Володя скільки так ходив
В бурхливім Черемоші!
Ледь-ледь сповільнилась хода.
Ще кілька сотень метрів.
Така свавільна ця вода,
Але й Володя впертий.
Хоча б не впасти десь сторчма
В розгніваній стихії.
А Галя кида жартома,
Що плавати не вміє.
Готель нарешті. От і все.
Закінчилися муки.
Утома плечі дужі ссе,
Затерпли трохи руки.
Людей у холі дощ зібрав –
Забрьоханий був кожний,
Мов з полотна «Дев'ятий вал»
Їх визволив художник.
На ранок сонце оживе,
Нові освітить плани.
У них Коктебель - місто є
І є, напевно, Планерськ.
Намет німецький і рюкзак, а втома десь поділась,
Її, мов злива грозова з душі змива і з тіла.
Колеса тихо шурхотять. Навколо - краєвиди.
Багато неба і життя у матінки - Тавриди.
Ген майоріє корабель за синім небокраєм.
Його чекає десь Марсель чи інший порт чекає.
Розмова з Галею про те, що пляж - не відпочинок.
Ну, трохи жалко, а проте все правильно вчинили.
Лежать пасивно, наче рінь, збираючи засмагу,
Для тіла це - солодка лінь. Для серця - неповага.
Бо час летить, летить вперед і кличе за собою,
А ти лежиш, мов ожеред, між Кримом і водою.
Довкола шум і метушня - це нудно і виснажно.
Усі кричать, як немовля. Й вода тут надто пляжна.
Дорога, ніби серпантин, - то вправо, то наліво.
Вона, мабуть, від спекоти втекти кудись хотіла.
Зупинка. «Нам виходить тут,
А вам ще їхать далі.
Продовжим пішки свій маршрут», -
Подумалося Галі.
Очам відкрився справжній рай,
Шикарна панорама.
Казковий неповторний край,
Як за дверми Сезаму.
Засмаглі брили навкруги
У заростях шипшини.
А ще - горбочки і горби,
Як міні-Верховини.
«Отут поставимо намет», -
Господарює Галя.
«Красу придумав цю поет», -
Володя добавляє.
«Біжить тут поруч джерело,
І море недалеко.
Цупке брезентове житло
Врятує нас від спеки».
Вчорашня злива й тут була,
Сліди в неї глибокі –
Коріння глоду вигляда,
Немов сльоза із ока.
Ліниво так горить вогонь,
Мов бачив Герострата.
Чи, може, зараз, як на зло
Вогні всі хочуть спати?
І полонене джерело
Тихенько спить в відерці.
Шкода йому, що не дійшло
До моря, до озерця.
Володя маску надіва
І ласти натягає.
Для себе край цей відкрива,
Як інопланетянин.
Живуть у морі хижаки із жертвами своїми.
Сюди вже кидали грудки і нафтою труїли.
Плекали разом рибу-меч для захисту від люду,
У них іще й акули є, а у людей - гарпуни.
Іде нерівна боротьба. Летить на люд цунамі.
Це попередження для нас, чи, мабуть, вже повстання.
«Мовчать не будем більше ми!» - подумалося рибам.
І чули це всі острови, Мальдіви і Кариби.
І кримський берег це почув, і десь у Антарктиді,
Але байдужий хижий люд поспівчував лиш рибі.
Володю манять голубі підводні довгі мандри.
Він плаває на глибині не гірше Іхтіандра.
І зеленіє, і цвіте підводна дика зарість.
Не кажуть тут: усе тече, бо течії немає.
Та все ж міняється усе щоднини, щохвилини,
Але побачити все це практично неможливо.
Мигне малиновим пірцем рибина-блискавиця
Перед загостреним кінцем підводної рушниці.
І буде юшка запашна - вогонь горить бажанням
Послугувати щиро нам до самого згасання.
Про це розмова і про те, що бачив під водою.
І хвиля берег так трясе, що, мабуть, і не встоїть.
А ще актор Жерар Філіп на працю надихає,
Хоча його багато літ на світі вже немає.
«Чому, Галиночко, скажи нема у нас такого?
Хоча, якби він тут і жив, не протягнув би довго.
Чи то ми всі такі дурні, що, скуштувавши слави,
Шукаєм істину в вині, а не в корисних справах?»
«Це все оточення таке», - пояснював же тато. -
Воно і щедре, і слизьке, бо зникло вже багато
Від непомірних частувань. А це, мабуть, єдине.
Чим оцінить можуть талант і просто як людину.
Межу тут треба розпізнать тонку й витіювату:
Талант на сцені відіграть чи в барі заливатись?»
«А скільки вже моїх колег лежить на дні чарчини!»
«Тебе ця чаша обмине, бо маєш ти родину,
Яка живе в твоїх піснях і ти живеш із нею.
Єднає нас і спільний дах, лише ця «чорна фея...»
«Давай, Галинко, помовчим. Я сам з цим розберуся.
Хоч сам на себе накричи, неначе ти не в дусі.
Але як можна пояснить, коли її побачу!...»
«Це плід примхливої весни і ніжності телячі.
Нічого спільного нема у тебе і у неї.
Тебе до неї (так бува) мольфар якийсь приклеїв.
Телефонує кожен день: «Валодю пазавітє!»
Куди тобі вже до пісень у цім прекраснім світі.
Візьми і викинь з голови її відьмацький усміх.
Мерщій до берега пливи - тебе чекає успіх
І неозвучені слова, і, взагалі, робота.
А то безвихідь і журба звучать у твоїх нотах.
Тобі лише за двадцять літ, і тридцяти немає,
А пишеш, як старезний дід, аж смуток серце крає.
А де новий твій «Водограй», нова «Червона рута?»
Невже тебе карпатський край не може надихнути?
А річ у тім, що всі думки прив'язані до неї.
І це дається все взнаки, бо «чорна» вона «фея».
А звідки туга і печаль у пісні й поза нею?
Давненько ти уже почав витати в емпіреях».
«Та страшно інколи бува,
І важко те збагнути –
Де ще знайти такі слова,
Як у «Червоній руті?»
Коли сідаю за рояль,
І острах біля мене.
Дивуюсь: я це чи не я,
Аж кров холоне в венах.
Раніше іншим зовсім був.
Упевнений в усьому.
Глибокий смуток чи журбу
Я не сприймав ніколи.
Потрібні образи нові.
А, може, й ще новіші.
Конкретне щось, не взагалі,
І неповторні вірші.
Таке знайдеш у Братуня,
У Стельмаха Богдана.
У інших теж дивився я –
Але занадто мало».
«Найкращі створені пісні –
Усі на твої вірші.
Ну, а озвучені чужі
Звучать уже скромніше.
Мені здається, це твоє –
І музика, і слово.
І коли гарний образ є,
То й пісня вже готова».
Тече розмова чепурна.
Тече, як бистра вода.
І сива, наче давнина,
І молода водночас.
Крута у неї течія,
І хоч сьогодні сонце
Потужно й гаряче сія,
Вона не пересохне.
Лише на декілька годин
Зупиниться струмочок –
Володя в череві води,
Неначе потороча,
Шукає рибку золоту
Серед морської флори.
Коли зустріне її тут,
То скаже лиш два слова –
Попросить тему підказати,
Щоб пісня зазвучала.
Та золотої щось нема –
Десь на гачок попалась.
А, може, тут за валуном чи в глибині сховалась?
Бо зна - Володя все одно напише бездоганно.
Потужно ластами виля
У надглибиннім русі,
Немов долонею маля
Махає при розлуці.
Чисельна зграя завмира
Дрібненької кефалі.
Коли б перлину чи корал
Знайти якийсь для Галі.
І на поверхню вирина, неначе субмарина.
Внизу завмерла глибина, а угорі - хмарина.
Повітря чистого ковта і порина повторно
У море, що зове удаль і назву носить чорну.
Володя плаватиме в нім
Ще досить таки довго.
Блищить засмага, наче він
Не у Криму, а в Конго.
Чорний бичок переплива
Дорогу неглибоку.
Прикмета кепська, не нова,
Але на серці спокій.
Бо треба бути на коні,
Хоч що б там не казали.
І бути впевненим в собі
В воді і за роялем.
...Сьогодні днина золота
І виховані хвилі.
І, мов приємного листа
Очікуєш ти нині.
Біленька чайка на воді,
Як човник без вітрила,
Що повернувся із плавби
Спустошено-безсилий.
А потім крилами змахне,
Мов ластами гнучкими,
І мить щасливу дожене,
Недовгу і незриму.
І відчува себе в раю
Липневе Чорне море.
І щасливіші у Криму,
Можливо, тільки гори.
Володя знову забаривсь
У юності недавній.
Було як вчора, не колись
І дійсне, і уявне.
На костур сперся сніговик –
Зими лишилось трохи.
І показала всім язик
Сорока білобока.
Мов знає гарну новину
Чи ще якусь інтригу.
Вода прозора у ставку
Вкрива старезну кригу.
А онде стежечка в снігу,
Як висохлий струмочок.
Лежить в зимовому саду,
Вставать ніяк не хоче.
Коли вдалося б це зробить,
Хоча й нема потреби,
Володя з хлопцями умить
По ній дійшли б до неба.
І трохи будуть там вони
Хмарками і зірками.
Хоч перепало добре їм
Від тата і від мами.
Червоне сонце вже сіда
В вечірнім тихім смутку.
Видніє, нібито скирта
Трояндових пелюсток.
І чавкотить брудненький сніг,
Неначе за сніданком.
І високосний чути сміх.
І вже буксують санки.
Від сонця промінь відштовхнувсь і падає додолу,
Як з вишки доблесний стрибун летить по нагороду.
Але схолов від сонця слід, лишився тільки спомин.
Видніє світло у вікні уже по-весняному.
А з димарів валує дим лінивою змією.
У небі місяць-молодик зігнувсь перед зорею,
Неначе бравий мушкетер освідчується дамі.
А, може, справжній кавалер запрошує на танець.
Береться кіркою драгва - це ртутний стовпчик тане,
Неначе свічка воскова, поки себе не спалить.
Володя в згадках, як в воді, де ласти не потрібні.
Які чудові були дні і вечори чарівні!
Буває, хочеться до них рукою доторкнутись,
Та до тієї далини ніхто його не пустить –
Ні час, ні простір, ні талан. Лиш можна озирнутись.
І радість з сумом пополам лоскочуть його душу.
Тим часом вже до моря йде
По рибку на сніданок,
Де вітер хвилі вдаль жене,
Як турки полонянок.
І щось наспівує собі,
Якусь таку співанку –
«Ішов відважний гайовий»
Чи, може, «Колисанку».
Приємні спомини вляглись,
Як дітлахи на печі.
Знов безтурботні, як колись,
Світанок, день і вечір.
Затим на камінь він присів,
Щоб ласти натягнути.
Широку маску теж надів,
Зеленкувату трубку.
І вже за метр-півтора
Шуміло Чорне море,
В різноманітних кольорах
Заплетене в узори.
Та раптом думка каже: «Стоп!Й –
Спинився Володимир,
Мов хтось торкнувся раптом до
Коричневої спини.
На берег вийшов золотий,
Не побувавши в морі.
Не буде зараз він пливти
У фауну і флору.
Скида спорядження бігом
І кидає рушницю.
Відчув: його легким крилом
Торкнулася жар-птиця.
І світ одразу відійшов
Кудись за синій обрій.
Найкращий, мабуть, це улов
За вчора і сьогодні –
Відчув мелодію ясну
У серці молодому.
Немов прокинувся від сну –
Його чекало Слово.
З собою носить з давніх пір
Зелений нотний зошит.
А тут: «Півцарства за папір!»
А, може, й менше досить.
Немає також олівця.
Ну, як все записати?
Натхнення все ж не без кінця,
П'янке, неначе м'ята.
Таке було, коли писав
«Відлуння твоїх кроків».
І розбивалася роса
На скалки гостроокі.
Бо саме ранок вже почав
Повільно днем ставати.
Ті кроки й досі ще звучать,
Відлунюють стаккато.
Я знав широке їх число
Поспішних і неквапних,
Немов бурхливе джерело
Зна кожну свою краплю.
Як гарно квітнули сади!
Хіба таке забути.
Вже почала тоді цвісти
І червоніти «Рута».
Володя ловко нотний стан
Наносить на пісочок.
Конвертик Галя принесла,
Говорить неохоче.
«Підбилось сонце вже давно,
І день такий сьогодні.
Літають чайки ситі он,
А ми іще голодні».
«Що голод, Галю? Так, пусте.
Чому ти така злісна?
Це все минеться, так зате
У нас нова є пісня.
Ти лиш поглянь на нотний стан –
Які шикарні звуки!
Консерви в сумці там дістань,
І щезнуть твої муки».
Куліш козацький булькотить,
Мабуть, на весь півострів.
І шлунку хочеться, щоб мить
Спинилася назовсім.
А м'ясо ніжне і смачне,
Пахуче і так далі.
Дрівця охоплені вогнем,
Як апетитом Галя.
І зав'язала шлунок свій
На усміх, як на вузол.
І стало очевидно їй
Ніяково і сумно.
Але Володя забува
Похмурі її брови.
Бере гітару і співа,
Імпровізує знову.
Над ним - розкішна кримська ніч
І падає зірниця.
Чи це, можливо, з вишини
Спустилась дивна птиця.
Звучить капронова струна,
Не відстають і інші.
Вона, здається, щось сумна,
А решта - веселіші.
Це – «Пісня буде поміж нас»
З прицілом на прекрасне.
У ній і осінь, і весна
Присутні одночасно.
Лишила пісня в серці слід.
І срібні її ноти
Звучали в передачі «Від
суботи до суботи».
Якраз тоді була зима
І стужа ескімоська.
А передачу ту вела
Наталія Лотоцька.
Над Чорним морем - чорна ніч
І ніжний звук гітари.
Маяк самотній вдалині
Підморгує щось хмарам.
...Уже згортати час намет.
Канікули скінчились,
Корисні для майбутніх мед-
працівників щасливих.
Володя мовчки закурив,
Монету кинув в воду,
Щоб десь, напевно, через рік
Сюди приїхати знову.
Гудить прощально теплохід
Володі і Галині,
Що «Два перстені» - це вже хіт
Не лише в Україні.
Пливе все далі теплохід,
Що схожий на «Колхіду»,
У туристичний свій похід
В околицях Тавриди.
У морі швидкість - у вузлах.
У вузликах - в відерці.
Скінчився тут Чумацький шлях,
А далі йде турецький.
«Нічого не забули ми,
Галинко, в цій долині?
Махає чайка нам крильми
У небі синьо-синім.
За нами хмари попливуть,
І десь на полонині
Серпневим дощиком зійдуть
З висоти-височини.
Багато встигнуть треба нам,
Бо скільки не зробили!»
«Та починався й океан
З маленької краплини.
Чекають нас важкі путі
І творчість романтична.
Прожити б так, щоб у кінці
Поставить знак окличний!»
«Яка романтика? Це все –
Лиш каторжна робота.
Яка і радість принесе,
А з нею і турботи».