Пам`яті Анатолія Рекубрацького | Друк |
Понеділок, 19 листопада 2012 13:23

 

«Доки буде жити дух наш, запорозький,

Доти Україна буде в світі жить !»

 

Ці слова поета Анатолія Рекубрацького – своєрідне звернення до кожного з нас. «Бо я вірю, з колін Україна зведеться, Бо ніколи козацька душа не вмира...», - писав він. Ця його віра видозмінювалася з плином часу. Незмінною все життя залишалася лише любов до своєї Вітчизни, до свого народу.

 

Олександр АБЛІЦОВ 

 

 

21 листопада – день народження А. Рекубрацького. Але ми уже не зможемо привітати нашого побратима ...

«На душі – неначе після скрипки.

У сльозі навколишнє стоїть,

Господи, чому воно так швидко,

Швидше, ніж навчилися ми жить?..

.......... ....... ............ .................

Ще скрипить, похитуючись, хвіртка,

Ще твої не вичахли сліди ....

Господи, чому воно так швидко?

Господи, куди воно, куди?..»

                          (Леонід Талалай)

Анатолій Захарович ... Анатолій ... Толя ... А частіше (в колі друзів) – Рекуба. Не знаю, хто й коли його так «охрестив», хоч познайомився з ним , здається, ще в 6 класі. Познайомилися ми на шаховому турнірі.

На першості Куйбишевського району з шахів серед школярів десятикласник Толя Рекубрацький захищав спортивну честь Комиш-Зорянської СШ, а я – Новоукраїнської. Це сьогодні наша різниця у віці вже й зовсім зневілювалася, а тоді ...

Пригадую, як сівши за шахову дошку, розгублено запитав у Анатолія: «Це з Вами, дядьку, мені грати?..»

То була моя перша зустріч із Рекубою, котрий став частиною мого життя. Певно, кращою його частиною.

Звісно, тоді про те і не думалося, і не гадалося. Нас, школярів-шахістів із усього району, поселили в якомусь гуртожитку. Добре запам'яталося, як в один із вечорів після шахових баталій Толя запропонував нам послухати ... поезії. Очевидно, він не наважився зізнатися, що він – автор тих віршів. «Ось послухайте, що написав Володя Карнаух», - оголосив Рекуба. Володя, котрий в складі команди Комиш-Зорянської школи теж брав участь у тому шаховому турнірі, лише посміхався...

Вже не пригадую, про що були ті учнівські поетичні рядки Анатолія. Власне, це не так і важливо. Просто хочу дещо заперечити тим літературознавцям, які твердять, що Рекубрацький буцімто «несподівано увірвався до великої літератури». Адже до тієї ж поезії «Проводи» Анатолій здолав достатньо нелегкий і непростий шлях.

Шахи ще довгий час залишалися нашим спільним захопленням. Здається, у 7 чи 8 класі ваш покірний слуга вже брав участь у шаховому турнірі на першість області серед школярів. До речі, 6 партій із 8 завершилися тоді моєю перемогою. Але, як не дивно, потім із Рекубою ми чомусь ніколи в шахи не грали ...

Після нашого першого знайомства ми з Анатолієм згодом бачилися ще кілька разів. І тоді нас зводила аж ніяк не поезія. Так, одного разу ми зустрілися у Комиш-Зорі на футбольному полі. Толя, якому в армії надали відпустку («Відзвеніли, пролетіли десять діб мимо двора, І на шворці гімнастьорка рукавом кива: «Пора!»), захищав ворота місцевої футбольної команди ...

Рекуба .... Так друзі називали його і в Запорізькому педінституті, куди (на філфак) він повернувся, відслуживши у війську. Тоді ми бачилися не так вже й часто. Я захопився теорією функцій дійсних та комплексних перемінних – навчався на фізматі. І зустрілися ми випадково у гуртожитку на Лєппіка, 33-а. Хоч зустрілися, як давні друзі. Це була якась спорідненість душ, котрі летіли на світло Слова.

Автору цих спогадів сприяло в цьому й оточення – Шостак, Кушніренко, Коростильов, пізніше Гена Літневський і Костя Сушко. На філфаці у мене було значно більше друзів, аніж на фізматі.

У ті часи в педінституті (у гуртожитку №2) відбувалися традиційні літературні вечори. До речі, саме там я не міг залишитися байдужим і до юнака із Гуляйполя – Григорія Лютого, котрий із імпровізованої сцени читав: «А додому не так вже й далеко... За вікном гомонять поїзди... Полетіти б додому лелекою Крізь морози і міста дим...»

Після таких літературних вечорів між нами ще довго не вщухали суперечки щодо почутих поезій або ж з приводу нових книг «шестидесятників». Літературна молодь завжди гуртувалася навколо Рекубрацького, прислухалася до його тоді вже авторитетної думки. Толя ніколи не лукавив, відверто говорив невизнаним «геніям» гірку правду.

Мені завше було цікаво спостерігати, як він розмовляє із початківцями – із повагою, без ніякої поблажливості. Іноді мені здавалося, що Рекуба аж занадто прискіпливий. Особливу увагу звертав на мову автора, гостро критикував «суржик». «Потрібно говорити українською мовою а не «на українській мові», - роздратовано дорікав Анатолій, і брався правити стилістичні огріхи молодого автора, цікавлячись його літературними уподобаннями, не забуваючи при цьому відзначити поетичні знахідки початківця.

Певно, закономірно, що згодом, після того, як Рекубрацький уже «скуштував» журналістського хліба у «КоЗі» («Комсомольці Запоріжжя»), молодого поета, котрий очікував появи на світ своєї першої збірки, обрали головою обласного літературного об'єднання. Воно, дійсно, «стало справжньою кузнею юних талантів». Критики, аналізуючи молоду українську поезію, заговорили про її запорізьку школу. Здобутки вихованців нашого літоб'єднання неодноразово відзначали на творчих семінарах молодих письменників України. Можливо, й не було б тієї школи, якби її очолював хтось інший ...

Рекубрацький послідовно пропагував творчість своїх літературних побратимів на шпальтах «КоЗи». І коли я приїздив до обласного центру, то, звісно, в першу чергу, навідувався до редакції «Комсомольця Запоріжжя», до Рекуби. Тепер розумію, що нахабно заважав йому працювати, відволікаючи від ненаситного журналістського конвеєра. Хоч Толя завжди був радий нашим зустрічам. Нещодавно, переглядаючи свій архів, пригадав ще одну із них.

Якось я ввірвався до Рекубрацького, коли він готував черговий випуск літсторінки. Саме в «Зачарованому Дніпрі» планувалось опублікувати добірку віршів абхазьких поетів в перекладах їхніх запорізьких колег по перу.

«Розумієш ...», - хитро посміхався Анатолій, всадовивши мене за свій робочий стіл. «Зараз ти займешся перекладом... Із абхазької... Це буде переклад поезії Димитрія Гігіберіа. Всілякі відмови не приймаються. Та не переймайся так! Ти ж повинен зараз лише написати кілька строф... І я даю тобі аж ... цілу годину!»

«Про що?» - тільки й запитав я. «Та й чи не образиться сам автор ... Гігіберіа?..»

«Залежатиме від того, як ти напишеш», - вже захопився своєю ідеєю Толя. «А написати потрібно ... про Леніна, про ... червоні прапори ... Ну, ти сам знаєш...»

Пропозицію Рекуби я сприйняв за жарт (на вигадки Анатолій був мастак), проте все ж попрохав аркуш чистого паперу. І поки Толя ходив десь у машбюро, «зліпив» кілька рядків:

Червоний вітер,

вітер над землею,

Із наших прапорів злетів червоно,

Змітає із планети затхлі трони,

Народи пишуть на знаменах: ЛЕНІН.

Коли натомлений вертаюсь із роботи,

З робочих буднів бачу день прийдешній.

Так в травні закипає цвіт черешні,

Так молодість до нас приходить всоте.

Вітчизна!

Ми – мільйони. Нас не жменя,

В труді, в бою до подвигу готові ...

Червоний вітер вибуха в знаменах ...

Саме в цей час повернувся до свого кабінету Рекуба. Він забрав із моїх рук ще не завершений «переклад» із абхазької, почитав його і дописав останній рядок: «Встають путі для нас у ясь- обнові». Я дещо запротестував проти «ясь-обнови». Мовляв, то аж занадто ... А потім, поглянувши на Толю, вже не міг стриматися, щоб не приєднатися до його реготу.

Так, ми прекрасно розуміли, що в результаті наших «творчих мук» мали ще одну пародію на ті «поезії», які відкривали тоді солідні фоліанти із тисненими золотом однаковими назвами: «Вибране».

Певно, згодом я забув би про ту історію. А перед Новим 1975 роком купив у кіоску «Союздруку» черговий номер «КоЗи» із «Зачарованим Дніпром». І серед добірки віршів абхазьких поетів натрапив на ту саму «поезію» ... Димитрія Гігіберіа, під якою значилося: «Переклав Олександр Абліцов».

Грішний. Каюсь. І сьогодні, попрохав би вибачення, насамперед, у Димитрія Гігіберіа. Хуліганство. Сподіваюсь, він зрозумів би нас. Адже то було літературне хуліганство...

Мені випало бачити Рекубрацького різним: веселим і печальним, в задумі і в тривозі, гнівним і доброзичливим. Частіше всього – доброзичливим. Бо завжди в ньому переважала саме доброзичливість – щедра, якась по-особливому людяна.

Я гостював у Анатолія в Комиш-Зорі, він бував у мене в Новоукраїнці, де зазнайомився із моїми батьками. І коли мова заходила про Рекубрацьких, вони щоразу повторювали: «Дуже, дуже людяні люди...»

Так, Толя любив людей. І не випадково другу збірку поезій назвав «Люди моєї пам'яті». А стільки тепла було в його словах, коли він говорив про дружину Надю, сина або доньку! Власне, тут і пояснювати щось немає потреби. Спробуйте пояснити, як народжується мелодія або розцвітає квітка, як серце до серця лине ... Це – непідвладний ніякій алгебрі закон сімейного життя.

Сказав нібито в похвалу хорошому чоловіку, проте, якщо подумати, то більше в похвалу хорошій дружині. Адже саме Надя всі ці роки несла тягар буденної чорнової роботи життя – і «солодку каторгу материнства», і не завжди вдячні заняття берегині домашнього вогнища, і ... Без сумніву: у жінки – особливі права, особлива місія в житті.

«Всі щасливі сім'ї схожі одна на одну ...». Ви не задумувалися над цією простою і в той же час загадковою фразою Л. Толстого? Чим схожі щасливі сім'ї? Звісно, не стереотипними зовнішніми ознаками. У сім'ї Рекубрацьких все було по- особливому, красиво: у стосунках, почуттях, навіть у вирішенні тих чи інших життєвих проблем. Для Рекубрацьких їхня квартира ніколи не була музеєм рідкісних, дорогих, але не дуже потрібних речей. Це була квартира вірності, любові, взаєморозуміння і довір'я.

У мене склалось таке враження, що у Наді і Толі Рекубрацьких (спочатку у комуналці в Шевченківському районі, а потім і на проспекті Леніна) завжди хтось та гостював. Ба, іноді навіть жив місяць-другий.

На засідання літоб'єднання я приїздив із Нікопольського району, а Гена Літневський – із Приазов'я. На нічліг ми, як правило (на запрошення Анатолія Захаровича) залишалися у Рекубрацьких. Наші поетичні суперечки на кухні квартири №43, дійсно, можна назвати «другим засіданням літоб'єднання» або ж його продовженням. Хоч ніхто там нікого не вчив, а тим більше – повчав. Кожному з нас необхідне було те спілкування. Тому, певно, й почали зустрічатися на різні свята, коли з'являвся вільний від роботи час. Разом ми святкували і появу на світ збірки А. Рекубрацького «Сурми». «Чуєш, сурми заграли? Час розплати настав!..», - лунало і в тій 43-ій квартирі.

Пам'ятаю, як ми разом із Рекубрацькими їздили проводжати до війська Гену Літневського; як він ішов під осінніми яворами, хрест- навхрест перев'язаний вишитими рушниками... І про той день також ми потім згадували із Анатолієм, коли нічним київським потягом їхали на похорони Геннадія і Василя Моруги.

Пізніше в 43-ій квартирі на проспекті Леніна, де тоді мешкали Рекубрацькі, «прописалися» Павло Баулін і Олена Матушек. Власне, там збиралися майбутні знані журналісти й письменники – нинішні лауреати різних престижних премій, у тому числі й Державної ім. Т. Г. Шевченка. І коли у Рекубрацьких народилася донька Наталка, то вона немовлям перебувала на руках у кожного з них.

Друзів Рекубрацькі приймали так, як могли приймати лише вони. Коли я (щоб не турбувати Рекубрацьких ) почав зупинятися у готелях, Надя не на жарт образилася на мене. Це вже потім у кожного з нас теж з'явилися сім'ї і ми, на жаль, стали зустрічатися все рідше й рідше... І сьогодні картаю себе за ту безпечність ... І сину розповів про те, що свій перший Новий рік він зустрів у Рекубрацьких. Саме тоді біля колиски мого сина, яку облаштувала Надя, ми почули про введення радянських військ у Афганістан ...

Ні, Анатолій Захарович не був сяким-таким безпринципним добрячком, ладним усіх і вся приголубити. У нього, як і в кожного поета (поета по суті своїй) ворогів теж вистачало. Як на мене, найбільшим його ворогом була байдужість людей. Мені здається, і про це Толя написав у вірші «Квартира №43». Взагалі, якщо хтось хоче більше дізнатися звідки з'явився поет Анатолій Рекубрацький, де він звівся на ноги, як і до чого ріс, читайте не лише суху біографічну довідку, читайте поезії Анатолія Захаровича. Там ви знайдете відповіді на більшість ваших питань.

Біографія Рекубрацького – це доля післявоєнного покоління.

«Знову мені, мамо хата наша бачиться,

Що трималась дивом на семи вітрах

І на ваші руки сім ротів дитячих,

Й на лежанці батько помира від ран.

А іще згадалося те сімейне свято,

Премія стаханівська – п'ять картоплин.

Як же це ви вивчили вищу з математик,

Що змогли їх порівну поділить...»

                                                («Молозиво»)

Непідкупна совість (Анатолій завше знав межу компромісу), кмітливий розум (він був прекрасним логіком та аналітиком), а ще товариська подільчивість ... Для мене це не загальні слова, бо за ними у пам'яті моїй – завжди живий Анатолій Рекубрацький, Рекуба, котрого ми всі любили і шанували. Кожен по-своєму ...

Поміж нами ніколи не було брехні, підступництва, підлості, хитрощів, наклепів чи недовір'я. Кажу сьогодні ці слова з непокритим серцем. Правду кажу. Бо за душею цієї правди – віра в перемогу добра, віра в Україну.

Не беруся зараз ґрунтовно аналізувати творчість письменника А. Рекубрацького, котрий, на жаль, не встиг у повній мірі реалізувати свій творчий потенціал. Колись (вірю в це) з'явиться нарис про життя й творчість поета, літературознавці і критики дадуть оцінку його доробку. А ще сподіваюсь, колись світ побачить книга таких нарисів про запорізьких письменників, які заслуговують того. Ця книга була б і доречна, і корисна.

Як на мене, одна з незаперечних ознак присутності (скажу так) поезії в заримованих рядках – їхня здатність викликати відчуття, що нібито ніхто їх не створював, а поет лише видобув ці рядки із вічного життя рідного слова, де вони – хоч і приховано, таємно – завжди перебували. Кращим поезіям Анатолія Рекубрацького притаманна саме така особливість.

Пригадайте:

«В ту ніч так стукав клен у вікна золоті,

Зіщулений, тулився він до хати,

Обмацував шибки і все хотів, хотів

Зелений гомін вплюснути в кімнату...»

                                       («Горобиної ночі»)

Коли читаєш подібні рядки, якось навіть неможливо уявити собі, що раніше – до Рекубрацького – їх не існувало, що на їхньому місці в нашій поезії була порожнеча.

Певно, всі, кому випало слухати вірші Анатолія у авторському виконанні, звернули увагу, як захопившись Рекубрацький супроводжував свою поезію характерними порухами руки. Він був схожим на диригента перед оркестром. Толя ніби керував чутною лише йому стихією, яка жила десь навіть не в ньому – чи то в надрах рідної мови, чи то в комиш-зорянських степових вітрах, чи то в створеній віками музиці народної душі, музиці, яка існує завжди, навіть тоді, коли ніхто не співає...

Рекубрацький входив у літературу вже після «шестидесятників». Коли після так званої хрущовської «відлиги» вже вдарили «морози». Та ще й які «морози»! Переставало битися усяке народне джерело.

Анатолій Захарович ніколи не був байдужим до нашої «замуленої» історії. І сам, як міг, чистив та поглиблював народні джерела, копав живодайну криницю для спраглої душі. І не лише своєї...

Пригадую, як у тій, відомій тепер, 43-ій квартирі він схвильовано читав мені щойно написані рядки:

«Там джерел тривожні аріозо

Вчать криниці жити горілиць,

Коли стануть дужчати морози –

Вужчатимуть очі у криниць...»

                            («Вогонь джерел»)

Безперечно, творчість «60-ників» мала свій вплив і на Рекубрацького. То звідти: «Гуси злетних вогнів лопотять у пориві за нами ...». Поет іще в пошуках. І оте затяжне мовчання після першої збірки було викликано (переконаний) ще й переоцінкою свого творчого набутку, на що, на жаль, здатен далеко не кожний, хто береться за перо. Частіше ті, хто «записався» у письменники усіляко намагаються за невмотивованістю примітивної образності, яка не несе ніякого смислового навантаження, приховати банальну, дріб'язкову думку або ж взагалі її відсутність як такої.

Рекубрацький ніколи не прагнув вразити карколомністю образності. Його відповідь словесним еквілібристам – у поезії «Дума про час». Анатолію завше було прикро, коли «за частоколом звань і премій не видно автора давно ...». Рекуба частенько цитував пушкінські рядки: «Поэт, не дорожи любовию народной ...».

Не випадково згодом у Рекубрацького з'явилися такі рядки: « Коли з людьми заговориш прямо, То це і є найглибший підтекст». Заговорити «прямо» - шлях набагато складніший. «Прямо» - це аж ніяк не «спрощено». І привабливість поезії Рекубрацького аж ніяк не в зовнішніх її атрибутах. Кращим творам Анатолія притаманна, насамперед, глибочінь поетичної думки. Мене завжди вражало вміння Рекуби так «розставити» звичні, прості слова, вдихнути в них таку глибину життя, що мимоволі хочеться говорити про перетворююче диво поезії. Про це свідчать такі вірші як «Приручений лось», «Приватна колекція», «Дезертир» тощо. Їх просто не міг не помітити і Роберт Рождєствєнський, котрий високо оцінив поезію Рекубрацького на VІ Всесоюзній нараді молодих письменників.

Сьогодні нашому Рекубі виповнилося б всього лише 67-м... Так, у справжнього поета – два життя. Але між ними – смерть. І слова про те, що поети ідуть від нас, а їхні вірші залишаються з нами, не втішають. Адже поета ніхто й ніщо не зможе замінити на цій землі.

м. Запоріжжя

 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя