Знакові Риби Васильчука

ryby

й... кицьки в розрізі душевної спокути

 

Оксана ГЕРАЩЕНКО,

лауреат літературної премії імені Василя Юхимовича

 

Чи не бувало вам так: знаєш людину все життя, потім – бац, а вона, з'ясовується, зовсім не така, як була до певного моменту? Щось подібне сталося зі мною після годинного «поглинання» книги «Під знаком риб» члена Національної спілки письменників України, заслуженого журналіста України Віктора Васильчука.

У переддень Святого Миколая завітала до міської книгарні. У просторому передпокої кооперації скромно стояв побратим по перу та освоював професію крамаря.


 

– Акція в нас, «Письменник за прилавком» називається, — якось ніяково пояснив Віктор Борисович.

Стало враз зле від того, що відомий на всю багатостраждальну неню Україну письменник торгує інтелектуальною власністю на пристосованому рундуку, самотньо розглядаючи голі стіни магазину. Люди добрі, до чого ж ми йдемо?!. Для мене особисто цей факт розглядається не рекламою, а більше криком духовного занепаду, що графічно засвідчувався кожним наступним автографом Віктора Борисовича на проданій книзі.

Дивуватися нічому – письменництво України безсовісно полишене саме на себе. Це ніби в глибоку давнину з дітьми: виживає найсильніший, хто має бодай вроджений інстинкт самозбереження, а ні – відспівали панахиду та й по всьому. Ні тобі щеплень урядовими інвестиціями у вигляді спеціальних державних програм розвитку культури, ні ендемічної популяризації, ні примітивного (але передбаченого кошторисом) функціонування руху сподвижників, скерованого на передачу досвіду майбутнім поколінням. Ентузіазм та безготівковий альтруїзм творців літератури тихесенько висихає, бо ними, родимими, комунальні послуги не заплатиш, черевики не придбаєш. Будуємо ринкову Україну! За все слід платити...

– Та як же я з дитини гроші візьму за казки, коли вона з клаптем учнівського зошитка йде за автографом після літературної зустрічі в школі? Ким же я залишуся в її спогадах? Дістаю, що маю в обгортках та палітурках і підписую, з вірою в те, що сьогоднішній другокласник ліпше житиме завтра, не матиме стереотипного світосприйняття, ніби всі дорослі дядьки тільки про гаманці й думають, – говорить пан Віктор, хоча, більше виба-чається перед сімейним бюджетом, бо перед дружиною та донькою винитися нічого – розуміють.

Як би хотілося те родинне Васильчукове розуміння вкласти в голови можновладців, хоч би з гарбузове зернятко, може, тоді б письменники писали, а не розмірковували про негаразди під час чергової акції за прилавком.

Вибачаюся кревно, занесло не в ту єпархію. Не моя то справа: хулити конституційний стрій землі, яка щедро шле у світ обдарування, яких благословив Господь на письмо. Повернуся до першого запитання тексту, бо воно кілька тижнів бемкало в голові: «Васильчук може бути іншим?». Та продовжу гадку з приводу його філософської позиції у тлінності швидкоплинних годин.

Легкий, нестримний, веселий, ніби весняний потік талих снігів – Васильчук. Це логічно, бо він народжений у найостанніший день зими, який випадає разок на чотири роки. Пану виповнилося піввіку, а за вдачею він – школяр, який може зірвати урок не витівкою, а запитанням про насущність подій, власним баченням патріархального безглуздя окремих чинників історії. Ми знайомі не так багато, десь із червінець років, але враження тісної, ледве не дитячої (з пісочниці та футболу), спорідненості виникло задовго до знайомства. І сталося це «апокаліптично».

...«Апокаліпсис», газета з катастрофічною назвою потрапила до мене у плачевному стані. Її прочитали кільканадцять осіб, вона побувала у чоловічих кишенях та жіночих ридикюлях, десь затерся текст, щось надірвалося, але це було не важливо. Фундамен-тальним був малюнок – земна куля обхопила сама себе руками. На той момент відчулося ридання чорно-білого глобуса словами Шевченка: «Схаменіться, будьте люди...». Я не знала редактора, не могла його уявити. Чи не хотіла? Певно, останнє, бо волілося не розчаруватися в цій картинці, яка стала логотипом журналістського обличчя й творчості Віктора Борисовича. Саме тоді намріяла за будь-яку ціну познайомитися з людиною, котра часописом показує щоденну содуху соціального розуму, бо ця особистість відобразила на шпальтах і мої думи.

...Умовно клацнули ножиці життєвого монтажу – стою на центральному перехресті міста.

– Оксано, пора думати про збірку, – біжучи зеброю, гукає до мене, підопічної, очіль-ник літературно-мистецької студії «Древлянка» після чергового засідання.

Це до мене – Васильчук. Мрія, пов'язана з «Апокаліпсисом» збулась, як і збулося напутнє слово пана Віктора. А він побіг. Знову: нестримний, непередбачуваний, непокірний. Для когось – неугодний і ще з добрим десятком «не». То суто його ядро, при цьому атомне, хоча й безпечне – летіти, поспішати й жити так, ніби ця мить остання.

Таким для мене був Васильчук до того, поки не «глипнула» за годину «Під знаком риб». І знову вибачте: категорично не посилатимусь у своєму писанні на назви друкованих творів літератора. На мою примітивну думку, кожен читач має право на критику у власному баченні викладених подій. Ви читаєте й посміхаєтесь, а для когось твориво здасться трагедією, глибинним філософським наповненням проріхи людської свідомості.

Зокрема, в авторському зверненні до читача митець одразу розкриває секрет професійного й творчого успіху. «Перш ніж писати, треба жити» – скромні слова кумира з дитинства Антуана Екзюпері стали девізом талановитого українського пана. Хоча його етнічна приналежність виражається не чистотою крові, адже мама є полькою, а швидше відношенням до краю, в якому творить. Життя митця не просто вінегрет побуту, соціаль-ного діяння та писання – житейське виробництво простоти, в лапідарному сяйві слова. Доказ: у новелах (чи то більше слайдах подій) присутнє Місто. У даному випадку кінцеве виступає не місцем проживання, а характерною сутністю, котра існує для буття інших. Автор не гіперболізує батьківщину таким чином, лише підносить чільною літерою місто над іншими малоістотними об'єктами. Воно займає провідну роль. Місто – прима у драмі древлянської квінтесенції Васильчука.

Для мене стало відкриттям віросповідання Віктора Борисовича. Тільки не плутайте з канонічним віруванням, бо це Релігія Родини, яка для автора книги є всім духовно-фізичним. Молитви письменника, послані близьким, звучать не тропарями, псалмами чи хоралами, це – казки, бувальщини, оповідки з реалій життя. Вони просякнуті маєстатом почуттів, такими справжніми, що після кожної надрукованої праці просто завмираєш у покорі та чітко розумієш: сповідь відбулася, спокута виразиться досконалим умінням писати.

Епізоди звернень, скажімо, до дружини Світлани сповнені тонкою матерією ніжності та вдячності. Навіть коли майстер пише про звичайні речі, без присутності Світлани Михайлівни, у них є Вона – перший і незмінний критик, коректор, друг. Це підкупає, навіть виникає легка заздрість від того незримого енергетичного зв'язку, що мають Васильчуки. Немислимість – роз'єднати їх, бо цілісність, дана від небо-хмарного Престо-лу, мовбито повітряна куля з озоном, що дає відчуття вільного подиху, свободи руху й радості від споглядання.

Ставлення пана Віктора до тварин та різної звірини можна охарактеризувати не просто любов'ю, а встановленням братерських стосунків. Він не возносить Природу, автор вступив із нею в контакт ще з дитинства, став її частиною, повноправним членом Світу крилато-хвостато-лапатого, тому так багато її в текстах – рідні. Васильчук чує довкілля серцем, бачить його душею й не соромиться цих якостей.

Окреме місце «Під знаком риб» займають кицьки Віктора Борисовича. Розтікаючись поглядом по тексту оповідань, хоч-не-хоч, а втрапиш на «пана в кожусі», чи то «пані в шубці». Тоді відразу повстає картинка усміхненого письменника: злегка примруживши очі, він гладить пухнасту істоту, й уже не ясно, хто від цього більше отримує задоволення. Закортіло пофантазувати...

Припустимо – Віктору Борисовичу запропонували на вибір: престижну професійну премію, або кошти на довічне утримання притулку для тварин... Знаю, ви вже підсміює-теся, особливо ті, хто близько знайомий із майстром літературного поприща, бо шансів у премії нема.

Чому так? Навіщо самодостатньому, талановитому, уславленому письменнику тягатися з хворими, викинутими тваринами, іноді ризикувати кар'єрним ростом заради них, вибиваючи право на існування, наражатися на неприємності та навіть підставляти власне життя й здоров'я заради їхнього порятунку?

Тому що він справді Інший.

Так. Відкриття року для мене особисто – Васильчук із яскраво вираженими ознаками романтичної ностальгії. З'ясовується, письменник із ядерним реактором замість серця та крижаним інтелектом може бути ніжним. Не просто дбайливим, уважним, а саме витонченим у своїх почуттях. Може, це тільки здалося, насправді мереживо трепетних слів - лише кристалічні решітки розкладених на атоми уламків шуги? Ні. Він справді виявився Інакшим.

Модерне у «Знакових рибах» (чомусь одразу для себе почала так називати збірку новел) – сходи. Я не обмовилась і не зафантазувалася, це фактично східці – оповідки буденного чи святкового життя, минулого та сьогодення. Вони ведуть чимдалі, тим глибше, не вгору – в нутро пана Віктора, до глибин переживань та цінностей.

Яким ви озвичаїлися бачити Васильчука? Простим, звичайним, доступним із усіма вище вказаними «не», буденно вдягнутого. А тут — «Луї Віттон», у крайньому випадку «Воронін». Білосніжна шовкова сорочка з воланом. Лоск і манірність, жодної фривольності в поведінці, не зважаючи на зізнання в текстах щодо симпатії пиву, пірнання ледве не в негліже, аби врятувати бобра. Можна пробачити будь-що, позаяк: «...Сонячний зайчик бавиться її русявим волоссям» – звучить зовсім не по-васильчуковому. І таких моментів із сотню набереться. Читання окремішніх випадків – аналогічне збиранню дощових краплин із даху в долоні: от-от набереться пригоршня, а воно взяло та й утекло. От-от Віктор Борисович утне щось у своєму дусі, а іронія з гумором просякнута знову ж таки Релігією Родини.

У книзі (це відкрилося не притьмом, а після чергового перечитування) немає випадковості, чужини, все, що представлене – кревне. Пацюк-альбінос, що з допомогою хвоста ласує сметаною, лазорівка з жовтим черевцем, червоноголовий скрипаль-дятел, оберемок кицьок різної масті, малюк, який заступається за п'яного батька, Василина у вишиванці, дідо з неперевершеним «барометром», Світлана, Юленька, мама, батько – магічне коло життя Віктора Борисовича Васильчука.

Спробуйте намалювати на аркуші паперу чималеньке коло, розділіть його на шістдесят частин-оповідань, у кожну впишіть назву бувальщини з «Під знаком риб», навмання заштрихуйте бодай два утворені трикутники. Що вийшло? Надщерблений диск творчої платівки. Не можна висмикувати або виділяти у збірці щось краще, щось гірше, важливіше, бо зазублиться цілісність, не пролунає сокровенна мелодія майстра. Оригіна-льна симфонія душевної спокути.

Гадаєте все мені сподобалось, і почну я «Многая лєта» співати? Ні – назву мені й досі хочеться змінити на «Знакові риби», й малюнки в тексті зробити більшими, щоб можна було розфарбувати дитині. Так! Не запитуйте чому, сама розтовкмачу.

Лише Знакові Риби могли дати шанс на життя семимісячному малюкові у високосний рік, по-справжньому – свідчення гідне винятковості. І в леткій природі водяного знаку літератора значно більше повітря, ніж вологи, хоча спраглий знайде джерело, аби втамувати жагу добрим письмом. Це не знак Риб, це – Знакові, Причинні Риби, які живуть будь-де, і там мають видатне місце, шановане осередком. Цілком можливо, що на них зазіхають рибалки-майстри, але ловляться вони лишень уві сні як утаємничений знак прибутку, або зачаття нового життя.

Малюнки. Що «малюнки»? Є навіть трішки лиха від їхньої мізерності на сторінках. Тексти – універсальні, вони актуальні та цікаві для людей кардинально протилежного віку, різних професій і все таке інше. От чому не зробити приємність для малечі не лише оповіданнями про природу, але й можливістю відчути себе ілюстраторами, співавторами відомого на всю багатостраждальну неньку Україну письменника Віктора Васильчука?

От і все. Мене, як завше, «занесло», може, десь переборщила, чогось не розкуштувала. Перепрошую, і... дякую, Вікторе Борисовичу, за книгу. Я передумала її комусь-там дару-вати, лишу собі. Не на згадку. На перечитування.

Житомирська область