Зустріч із актрисою
ВІРА СЕРЕДА
Серед почесних гостей і учасників цьогорічного Міжрегіонального літературно-мистецького фестивалю українського гумору «Степанова весна» була й актриса Київського театру «Колесо», викладачка театральної майстерності Київської дитячої академії мистецтв Валентина Сова. Вона взяла участь у концертах у Балтському й Миколаївському районах Одеської області.
У перерві між виступами ми говорили з Валентиною Совою про творчий трикутник – Степана Олійника, її видатного батька Андрія Сову й про неї саму.
Гумореска із дарчим написом
На фестивалі «Степанова весна» Валентина Сова розпочинала свої виступи з вірша «Добрий день вам, добрі люди» великого сміхотворця з ліричною душею Степана Олійника.
- Степан Іванович написав таке гарне привітання, - говорила вона. - Я щоразу розпочинаю свій виступ на сцені, коли у мене є така нагода, саме цим віршем. Тому що любов до людей, що закладена в ньому, притаманна й самому Степану Івановичу. Мені пощастило часто спілкуватися особисто з ним, тому що народилась я в родині Андрія Корнійовича Сови, який товаришував зі Степаном Олійником не лише творчо, а й навіть сімейні зв'язки між нашими родинами були тривалими.
Валентина розповідала, що її професійна діяльність розпочалась із твору, подарованого Степаном Олійником:
- Коли я 1981 року закінчила Київський театральний інститут (саме тоді відбувся творчий вечір відомого українського байкаря Анатолія Косматенка), постала проблема вибору подальшого шляху й підбору репертуару. Я прийшла до Степана Івановича Олійника: не могла визначитися - до театру йти чи як? Не знала, як краще вчинити? Причому пішла радитися не до батька, а саме до Степана Івановича. Пам'ятаю, він сидів у кріслі – як на портреті художниці Валентини Виродової-Готьє, що зараз висить у Левадівському меморіальному музеї Степана Олійника. Цей портрет висів тоді над кріслом у робочому кабінеті поета. Я прийшла до нього розгублена: «Степане Івановичу! Що робити? Треба виходити на професійну сцену, мати свій репертуар». Цікаво, що саме з таким запитанням до нього, вже відомого письменника, в далекому 1948 році звернувся й мій батько.
Степан Олійник одразу ж мені відповів: «На естраду можна піти, якщо працюєш у театрі. Якщо ти артистка, у мене є для тебе гаряча гумореска на театральну тему. Я її написав і дарую тобі. Почитай, якщо сподобається, будь ласка, користуйся». І зробив дарчий напис. Коли я прочитала твір, то відразу ж полюбила його. Виконую щоразу, коли є нагода. Ми з Лесею Степанівною перевірили: ця гумореска не ввійшла в жодну збірку.
Степан ОЛІЙНИК
«Штани»
До театру, на прем'єру
Той артист, що грав купця,
У четвертий ряд партеру
Запросив свого кравця.
Сів кравець – і вже ні з місця -
В ході всіх подій, картин.
До кінця з купця-артиста
І очей не зводить він.
Та в виставі, як у всього,
Звісно, є фінал, межа.
Ось артист уже старого
До трамвая проводжа.
І пита: «Ну, як вистава?
Як зіграв я образ? Як!
Це ж мені кричали: «Браво!»
І старий одвітив: «Так!
Коли грали ви ці штуки,
Витинали чудеса,
Я дививсь на ваші брюки.
Ну, не брюки ж, а краса!
Ну, хоч би ж де там шпаринка?
Кожен рубчик на виду!
Не штани, а люкс–картинка,
І при стойці, і в ходу!
Як виблискували брюки,
То подумав у ту мить:
Золоті у мене руки,
Коли зміг отак пошить!
І плескали люди в залі,
Певна річ, не тільки вам,
А плескали у запалі
І моїм, мабуть, штанам».
Став і вигукнув завзято:
«Хоч на виставку давай!»
Він сказав би ще багато,
Та прийшов якраз трамвай.
Зібрали тих, кому дороге ім'я артиста
- Минулого року виповнилося сто років від дня народження вашого батька Андрія Сови. Як відзначали цю дату?
- 30 грудня було 100 років від дня народження Андрія Сови. Батько святкував свій день народження завжди в Новий рік. Ми ж відзначили цю пам'ятну дату 13 грудня – в день святого Андрія Первозваного – в київському театрі «Колесо».
Відбувся урочистий вечір, у якому взяли участь Леся Олійник, його колеги Анатолій Паламаренко, учень і студент батька Анатолій Демчук. Виступав вокально-інструментальний ансамбль «Кобза», який багато гастролював із батьком, друзі, родичі. Приїздив мій брат із Відня, де зараз працює. У такій теплій сімейній атмосфері пройшов ювілейний вечір пам'яті. Долучилося також Міністерство культури України, адже була відповідна постанова Верховної Ради України від 22.05.2012 року про відзначення 100-річчя з дня народження видатного актора, майстра художнього слова Андрія Сови.
Спочатку ми планували провести цей захід у філармонії, але потім вирішили проводити в театрі, де тепліша аура. Хоча батько виступав і на стадіонах, й у великих палацах, усе ж більш полюбляв камерну атмосферу. Він завжди хотів бачити очі глядача, перевірити, чи доходить до адресата те, що хотів сказати. Тому й ми прагнули зібрати в залі глядачів не для галочки, а тих, кому дороге ім'я батька.
Актор підмічав характер, грав його,
а талант Олійника майстерно все довершував
- Життя і творчість Андрія Сови переплелися з життям і творчістю Степана Олійника.
- Час дуже швидко минає, й акторська праця забувається, стирається з пам'яті. Актор має вплив на глядача лише тоді, коли він виступає. У письменника дещо інша доля. Письменник залишається на сторінках своїх книжок. Степана Олійника й Андрія Сову об'єднувала дружба. Зараз я в особі Степана Івановича бачу свого батька, тому що багато творів, які сьогодні прозвучали зі сцени, я добре розумію, вони актуальні.
Між ними була своєрідна співпраця. У батька була риса, характерна для нього, - спостереження людського життя: він спостерігав за характерами, якимись цікавими випадками, постійно щось занотовував. Потім телефонував Степану Івановичу й розповідав: зустрілася мені така жіночка чи хлопець, який... Він міг прекрасно розказати про цей характер, зіграти його, а талант Степана Івановича майстерно все це довершував.
Правильно кажуть, що багато гуморесок народжуються з анекдотів. А анекдоти – це ті ж усмішки з народного життя. Треба лише помітити цей анекдот. Іноді Степан Іванович телефонував і говорив: «Андрію Корнійовичу, хочу вам прочитати. На ваш розсуд, як це буде?» Адже батько спостерігав, як реагує публіка під час концерту. А Степан Іванович писав талановито, але так не відчував моментальної реакції глядацької зали.
- Була якась особлива підготовка в Андрія Сови до концертів?
- У батька концерти розписувалися, планувалися на місяці вперед. У нього були такі палітурки (та ще багато книжок, записників), де він занотовував кожен день: увесь свій репертуар, де виступав, у якому місті, райцентрі чи селі, що це за клуб, що він читав. Для чого? Щоб наступного разу, опинившись знову на цій сцені, він не повторювався. Бо вважав, що не повинен повторювати те, що вже тут прозвучало. Коли внаслідок співпраці зі Степаном Олійником народжувалися гуморески, вони мали вплив на глядача, тому що бралися з самого життя народу. Батько у нас був такий собі «розвідник», Степан Іванович теж багато їздив і спілкувався з людьми, йшов у народ.
- А як познайомилися Степан Олійник і Андрій Сова? Вони ж обидва навчалися в Одесі.
- Так, батько навчався в українській школі імені Івана Франка в Одесі, а Степан Іванович - на п'ять років раніше в школі імені Лесі Українки. Дійсно, народилися вони на Одещині, жили на Молдаванці, школи поруч були розташовані. Сергій Воскрекасенко пожартував із цього приводу: «Природа прекрасно потрудилася, поки звела вас».
У далекому 1948 році мій батько, ступивши на артистичну стезю, ще зовсім невідомий артист, прийшов до Степана Івановича, вже відомого письменника, лауреата Державної премії СРСР (на той час Степан Іванович друкувався в газеті «Правда», інших виданнях). Як батько згадує, він побачив не якогось письменника-скелю, пам'ятник, який не складе собі ціни, а хлібороба-степовика. Це була проста, дуже щира, люб'язна людина, яка відразу ж запропонувала свої послуги. Він надав увесь свій репертуар. Батько, звичайно, вибрав низку творів. Ця дружба й співпраця тривали до останньої розмови батька зі Степаном Івановичем, котрий лежав у лікарні. Вони з батьком по телефону розмовляли про футбол. Степан Іванович був великим шанувальником цього виду спорту.
Незабутній день у житті Андрія Сови
- Пані Валентино! День вашого народження позначений важливими подіями в житті вашого батька. Розкажіть про них, будь ласка.
- Я народилася 23 листопада 1960 року. У цей день батько разом із Юхимом Березіним і Юрієм Тимошенком (Штепселем і Тарапунькою) виступали з програмою «Везли естраду на декаду» під час днів української літератури та мистецтва в Москві. Батько грав швейцара готелю «Україна» в Москві, куди приїздить бригада артистів із Києва, а швейцар їх не пускає. Монолог до цієї вистави написав Степан Олійник. Цей монолог увійшов також у музичний фільм «Їхали ми, їхали».
23 листопада, коли вони виступали у Великому театрі (у мене навіть збереглася програмка), пролунав мій голос. У той же день Верховна Рада України прийняла постанову про присвоєння Андрію Сові звання заслуженого артиста УРСР. І все це в один день: телеграма, що в Андрія Сови народилася дочка і що йому присвоєне звання заслуженого артиста. Цей день запам'ятався на все життя. Ми жартували, що це я принесла йому звання.
Мама в цей час працювала в театрі Лесі Українки, батько з 1959 року був артистом «Укрконцерту».
Перші ролі, театри й викладацька діяльність
Валентини Сови
- Отже, ви зростали в артистичному середовищі. Мабуть, і перші ролі зіграли ще в дитинстві?
- Коли батько їхав на гастролі, я залишалася з мамою, вона увечері грала в театрі. Я після школи йшла туди й готувала уроки. Коли знадоблялися діти на сцені, я грала роль. Перша моя вистава - «Правда, ничего кроме правды» видатного режисера Георгія Товстоногова. Це мав бути хлопчик, але коли режисер побачив мене, запитав: «Кого ти хочеш зіграти – хлопчика чи дівчинку?» Мені хотілося перевтілитися, тож відповіла: «Хлопчика». Це була перша моя роль хлопчика англійською мовою. Після цього були інші ролі. Я тоді ще відчула запах лаштунків. Тож, мій шлях уже частково був визначений. Якщо я скажу, що батько мені не допомагав, звичайно ж, ніхто не повірить. Коли вступала до театрального інституту імені Карпенка-Карого студентка на прізвище Сова, то можна було припустити, хто мій батько. Я потрапила в майстерню народного артиста України Анатолія Георгійовича Решетникова.
- Повернемося до поради Степана Олійника йти працювати в театр.
- Я влаштувалася в Молодий театр (тоді він називався Молодіжний, був щойно заснований). У мене були гарні ролі, цікавий репертуар. Коли сталася Чорнобильська трагедія 1986 року, ми їздили туди з концертами. Це - страшні моменти. Зараз, коли згадую, думаю: «Боже ж мій! Їдемо в небезпечну зону, а поруч – діти з Фастівського будинку піонерів чи культури (точно не пригадую) – везуть балет туди, до реактора. Навіщо?» Автобус віз дітей у 30-кілометрову зону?
Після вистави в театрі до нас додому приходили мої друзі, батько любив спілкуватися, слухати, про що молодь говорить. У 1990 році Валерій Більченко створив експериментальний театр. У цьому театрі я мала й ролі, й свою вагу творчу. «Тату, як ти думаєш? – запитала я в батька. – Що ти скажеш, якщо я кину все й піду за людиною, яка мені нічого не обіцяє. Лише експеримент. Простий експеримент». Батько порадив: «Іди! Спробуй!» І ми поставили на той час авангардні вистави, на нашу думку. Ми багато гастролювали, були в Данії, Польщі, на Півночі Росії. Було цікаво у творчому плані.
- Чому ви перейшли в театр «Колесо»?
- У 1994 році, коли не стало батька, я ще працювала в експериментальному театрі. У мене відбувся такий злам - я зрозуміла, що там уже не зможу працювати. Мені цього замало. Мій чоловік на той час працював у театрі «Колесо». Народна артистка України Ірина Кліщевська запросила нас – і я почала працювати в цьому театрі. Але мені вже було мало виходити на сцену, можливо, репертуар театру був не такий цікавий.
Кілька років потому ректор Київської дитячої академії мистецтв, народний артист України, професор, прекрасний композитор Михайло Іванович Чембержі запросив мене на викладацьку роботу. І я прикипіла до дітей. Може, через те, що в мене бабуся з маминого роду була вчителькою. Уже 15 років я в працюю в академії. Цього року буде випуск 11 класу, який я набирала й готувала в перший клас. Я викладаю у них театральну майстерність. Зараз до мене долучився й мій чоловік - Володимир Андрєєв.
На знімку вгорі:
Перед вихованцями Андрієво-Іванівської школи-інтернату виступає актриса Валентина Сова
На сцені Левадівського будинку культури - Валентина Сова
Актриса Валентина Сова й журналістка, лауреат премії Степана Олійника 2013 року Віра Юрик у Балтському районному історико-краєзнавчому музеї на тлі експозиції, присвяченій Степану Олійнику
Біля погруддя Степана Олійника в Балті. Зліва направо – засновник та колишній голова благодійного фонду Степана Олійника Валерій Бойченко, Валентина Сова, Леся Олійник, лауреат премії Степана Олійника в галузі журналістики (2002) Таїсія Крисько, письменник Дмитро Шупта, лауреат премії Степана Олійника (2007) Пилип Юрик й Олексій Мельник