Популяризація спадщини

ВІРА СЕРЕДА (ТЕКСТ І ФОТО)

 

Природно, що в дні фестивалю дуже багато говорили про багатогранність особистості Богдана Весоловського. Ті, хто його знав особисто, згадували про дорогоцінні хвилини зустрічей.

 

 

«Диск «На хвилях кохання» я присвятив сторіччю від дня народження Богдана Весоловського»

Северин Палидович (сценічне ім'я Ерко) прибув зі США. Це - співак українського походження, який уже багато років популяризує творчість Весоловського.

- Уперше я почув пісні Богдана Весоловського, коли мені було чотири роки, - поділився спогадами пан Северин. - Мама й тато працювали в оперному театрі. Коли приходили додому, тато грав на акордеоні, скрипці й фортепіано. Він був теж композитором. У мій перший диск «Конвалії» увійшли пісні мого батька. Дуже шкода, що він не почув той диск – помер.

Деякі пісні я виконував у дитинстві, не знаючи, що їхній автор Богдан Весоловський, був іще малий, але запам'ятав їх. Дуже вони мені подобались. Коли вже став записувати диски, то мені допомогла Оксана Лібрук, розшукавши авторів пісень. У своїх ранніх дисках деякі пісні Весоловського я позначив як народні - просто не знав, хто їхній автор. Довідався тоді, коли пан Олександр Зелінський видав три томи (завдяки фінансовій підтримці Орисі й Бориса Антоновичів із Чикаго (США) – Авт.). То колосальна, титанічна праця. Так само пан Осташ зробив велику справу, видавши книгу «Бонді, або повернення Богдана Весоловського» - це велика праця. Дуже приємно, що ми всі сьогодні тут, у Стрию, біля могили Богдана Весоловського.

Мій дев'ятий диск «На хвилях кохання» я присвятив сторіччю від дня народження Богдана Весоловського. Я дуже гордий, що записав 17 пісень композитора. Не знаю, чи хтось більше записав від мене. Пан Осташ говорив, що Василь Бокоч записав 13 пісень. Так що я його рекорд «побив». Я не говорю, що краще, але більше. То така музика, що справді треба мати серце й душу, щоб виконати й зрозуміти, як передати. То не кожен може зробити. На мою думку, пісні Весоловського розраховані на маленький, не цілковито джазовий оркестр.

 

«Ти танго заспівай мені»

Лейтмотивом усіх днів фестивалю стало це танго Богдана Весоловського, що дало назву диску із одинадцяти творів композитора у виконанні народного артиста України Василя Бокоча. Конкурсанти отримати його в подарунок. А танго виконував і сам артист, і конкурсанти, й учасники ювілейних заходів.

Ідея створити диск виникла в автора книги «Бонді, або повернення Богдана Весоловського» Ігоря Осташа. Коли він працював в архіві над цією книгою, випадково наштовхнувся в Центральному державному кінофотофоноархіві України імені Гордія Пшеничного на унікальні записи Василя Бокоча в супроводі симфонічного оркестру українського радіо під орудою Ростислава Бабича 1992 року.

- Ми вже звикли до нових носіїв, раптом я бачу все на бобінах. Цей старий технологічний процес! Унікальне звучання! - розповів Ігор Осташ. - Для мене це було таке відкриття, я був шокований, бо мрія кожного композитора й співака - записати концерт із симфонічним оркестром. Я поставив собі за мету будь-що створити диск «Ти танго заспівай мені».

Василь Бокоч доповнив розповідь про народження тих унікальних записів:

- 1992 року я навіть не мріяв про ці записи. Протягом трьох тижнів 1991 року ми з колективом перебували в Канаді, я співав для діаспори. Тоді ще існував Радянський Союз, й українці були трохи інші. Проспівав у одному з концертів танго «О соловію». До мене підійшла жінка, дала ноти й висловила думку, що я міг би заспівати танго Весоловського. Я узяв ці ноти, пообіцяв переглянути. Приїхав у Київ і почав читати тексти. Для мене важливий текст, якщо він мені подобається, то починаю дивитися музику, бо твори мають бути змістовними. А потім уже записав їх із оркестром.

Ігор Осташ додав:

- Танго, яке я раніше не помічав, «Танго без слів» у виконанні Василя Бокоча, для мене було просто неперевершеним. Воно починається словами «Ти танго заспівай мені». Ця фраза була такою об'ємною, що я вирішив, що вона має бути в заголовках і диску, й фестивалю.

Цікава історія про пошук автора віршів. Я був шокований тим, що знайшов. Виявилося, автор цих рядочків – стрийська молода поетеса Іванка Патоля, знайшов я її випадково, тому що ніде в Інтернеті нічого про неї не було. Її брат, стриянин Зиновій Патоля грав у оркестрі «Стрийські ревелєрси» разом із Мирославом Любачівським, вони робили новітню музику. Сестра Зиновія – молода поетеса, дуже талановита, навчалася в учительській семінарії, мріяла стати вчителькою, на жаль, несподівано, здається, на останньому курсі померла. У такий спосіб ми увічнили її пам'ять. Ці рядочки тепер будуть у всіх на слуху, ми будемо постійно розповідати про цю історію молодої стрийської поетеси, яка писала чудові вірші. Саме на її слова Богдан Весоловський написав прекрасне танго «Тихо, без слів».

 

Три томи нот Веселовського

Олександр Зелінський, дослідник творчості й упорядник тритомника його творів:

- Для мене ім'я Богдана Весоловського відоме дуже давно. Спочатку я знав його пісні й не знав, хто їх написав. Ось біля мене сидить колега Зіновій Булик, ми навчалися в університеті на філологічному факультеті. У нас був оркестр, і ми там грали «Прийде ще час». Нам твір наспівав один наш колега, записали на ноти й виконували як народну пісню. А пізніше, коли я вже дістав ноти Весоловського, дізнався, що автором є він.

А потім мені пощастило бачити композитора. Коли він приїхав у Львів 1968 року, була зустріч у ректораті консерваторії – я працював тоді на телестудії редактором. Я побачив масштабність фігури Весоловського, його відданість Україні, зацікавленість у тому, щоб українська культура розвивалася тут і в світі. Дуже багато він говорив про українську діаспору, про те, що українці тоді домагалися, щоб українська мова була третьою державною в Канаді. Зрештою, він тоді проспівав «Лети, тужлива пісне». Твір написаний в еміграції, оспівує тугу за рідним краєм.

А вже коли організовувався ансамбль «Львівське ретро» - то вже були часи демократизації, так званої перебудови - я ввів кілька пісень Весоловського в їхній репертуар («Прийде ще час», «Усміх», «Подай рученьку», «Ти і твої чорні очі»), й вони прозвучали на повний голос. Концерти «Львівського ретро» настільки з ентузіазмом тоді сприймалися, це був час початкової волі, я б сказав, і часто завершення концертів перетворювалися в своєрідні мітинги, де виступали письменники (Лубківський, Петренко, Братунь). Ростислав Братунь на одному з концертів сказав, що Богдан Весоловський відновлює нам славу довоєнного Львова, що він творив міську українську культуру. І тим, я думаю, його творчість для нас знаменита. Пізніше мені, щоправда, довелося ще побачити його дружину, пані Олену Весоловську (я був у Канаді в 1991 році й із нею там познайомився), вона зініціювала, щоб були видані його ноти. Але до цього ми прийшли аж через десять років (2001 року), коли спонсори - панство Антоновичів (Борис і Орися) з Чикаго - не просто оплатили видання, вони – ентузіасти його творчості, здається, навіть, далека якась його родина. Так вийшли три томи, ілюструвала їх моя дочка Мар'яна Зелінська. Вийшло таке небуденне трошки видання оптимістичного, трохи розважального плану, як і музика Богдана Весоловського, яку він називав розважальною.

Із того часу багато з'явилося відкривачів Богдана Весоловського, але найбільшим ентузіастом я би назвав Ігоря Осташа.

 

Я «захворів» цією темою

Богдан Нагайло, дослідник творчості Богдана Весоловського:

- Я серйозно почав цікавитися українським ретро десять років тому. Виростав на цих мелодіях, не знаючи ще, хто їхні автори. Працюючи в ООН, я мав призначення в різні столиці. Коли були вільні вечори, особливо в Анголі, ми з дружиною слухали ці записи.

І постала така думка: якось популяризувати цю музику, щоб вона стала доступною в сучасній Україні, щоб молодь її слухала. Вирішив подавати в синхронній формі в соціальних медіа ці записи, але щоб вони були цікавими на тлі сучасних художників, митців, які зображували танець танго або ситуації. Перші роботи, звичайно, були пробними. Люди писали, що їм подобається. Я навіть робив переклади англійською мовою до пісень «Прийде ще час», «Чи справді», «Серце у мене вразливе», щоб зміст пісень був зрозумілий не лише українцям.

Згодом почав цікавитись, хто ж ці митці, шукати їхні фотографії, біографії, як склалася їхня доля. І коли я відкрив для себе їхнє життя, знайшов фото, а їх було дуже мало – два-три фото Яблонського. Кос-Анатольський був відомий, але ніхто не знав, що він був не тільки учасником, а й співтворцем цього руху української джазової розважальної музики у противагу польському впливу, бо все йшло через польську – вона тоді домінувала.

Я дуже зацікавився загадковою фігурою Ірени Яросевич. Тоді ще не знав, хоча почав підозрювати, що ця жінка є та сама, що стала польською співачкою, актрисою, остаточно вийшла заміж за генерала Андерса. І я зайнявся такою детективною роботою – почав писати до людей, запитувати, чи це та сама людина, але фото не було. Писав до різних архівів, зокрема, й церковних. Натрапив на слід її батька, він був греко-католицьким священиком. Вона ж сама заперечувала своє українство, тому що була лояльна своєму польському чоловікові, який став лідером польської діаспори й політичним лідером. Але коли я натрапив на слід її племінниці, яка мала деякі фото, й довідався, що її мама – рідна сестра Остапа Нижанківського, що це не була жінка з польської шляхти, як написано в польській Вікіпедії, а що вона з найпатріотичнішої, найвідомішої родини Західної України. Її вуйка розстріляли поляки в 1919 році, а брат дружив із Бандерою й Шухевичем, сама ж вона була пластункою.

Перші фільми я зробив на основі того, що знав на той час. Тепер знаю більше. Років чотири-п'ять тому я систематизував усе, що мав – музику і фото, зробив документальний кліп на «YouTube» про українське ретро 30-х років, зокрема, про «Ябцьо», після цього на 40-50 хвилин український і польський (закриті) аспекти про нього. А згодом дізнався, що в Ірени Яросевич був чоловік-співак, єврей Ґвідон Боруцкі (справжнє ім'я Ґвідон Альфред Ґотліб), що вона грала у фільмах разом із Вітторіо де Сіка й Анною Маньяні в 1946 році. Так що тоді я вже не міг себе стримати в своєму дослідженні – я «захворів» цією темою. Через цих людей я міг повернути їх сучасній Україні, збудувати місток із минулим і сусідами – Польщею й Ізраїлем. Дуже цікаві митці! Фантастична музика!

Ігор Осташ відзначає нашу співпрацю у передмові до своєї книги «Бонді, або повернення Богдана Весоловського». Я надав йому багато матеріалу, фотографії, деякі біографічні факти про митців. Не забудьте, що він також займався складанкою, і професор Зелінський також. Якось так склалося, що ми працювали одночасно, але окремо один від одного. Доля звела нас, ми змогли поділитися своїми знаннями й фактами. Заслуга Ігоря в тому, що він зібрав усе це в синтетичній формі й видав книгу. Моя заслуга, мабуть, у тому, що я зацікавив людей фільмами й показав обличчя митців, заохотив на подальше вивчення.

Я дуже щасливий, що тут, у Львові на фестивалі, стільки є людей із різних кінців України, котрі захоплюються й відкривають для себе Богдана Весоловського. Я думаю, що це варто пережити!

Співаки Северин Палидович (Ерко) і Василь Бокоч із Богданом Нагайлом говорять про феномен популярності Богдана Весоловського

Члени журі конкурсу молодих виконавців Василь Бокоч, Ганна Карась і Олександр Зелінський