45 років під вітрилом української пісні

ВІРА СЕРЕДА

Незабутній Володимир Івасюк, справжній Герой України! Він і досі лишається музичним символом української пісні ХХ століття, символом співочої України, бо підняв українську естрадну пісню на якісно новий рівень, взявши за еталон кращі зразки народної пісні. «Він знайшов певний еквівалент Вічності, те, що пов’язує воєдино старе минуле й нове теперішнє й водночас народжує майбутнє», - сказав про нього творчий побратим, відомий український поет-пісняр, народний артист України Юрій Рибчинський.

Найпопулярнішим пісням Володимира Івасюка вже 45. 13 вересня 1970 року вперше з Театральної площі Чернівців уся Україна почула його «Червону руту» й «Водограй», що стали лауреатами Всесоюзного конкурсу «Пісня-71» і «Пісня-72».

Також 13 вересня два десятиліття тому відчинив двері Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка. Ювілей відзначили виставкою «Назбирала троєзілля, червону рутоньку…» («Володимир Івасюк в образотворчому мистецтві»), де представили понад 20 портретів митця. Адже він був багатогранною особистістю - не лише талановитим композитором, а й гарно малював, захоплювався фотографією, підводним плаванням, знімав на кінокамеру.

 

Подарунок, що надихнув на невмирущий твір

Так було останнім часом, що кожне моє відвідування Чернівців починалось із меморіального музею Володимира Івасюка. Якась нестримна сила тягнула до будинку на розі вулиць Шевченка й Маяковського. На фасаді - дві Меморіальні дошки: на честь автора невмирущих «Червоної рути» й «Водограю» Володимира Івасюка та його батька - письменника Михайла Івасюка. Цей будинок нагадує мені космічний корабель, що торує шлях українській пісні у далекі світи.

Пригадую 25 листопада 2011 року – день народження Михайла Івасюка. У музей завітали шанувальники його творчості. Тут він написав свої найкращі романи й повісті, упорядковував спадщину сина. Пригадали знамениті слова письменниці Ірини Вільде, з якою були добре знайомі батько й син Івасюки. Якось у розмові з Михайлом Івасюком вона назвала його «найкращим твором» Володимира. Мені пощастило познайомитися тоді з другом Михайла Григоровича Анатолієм Волковим (нині доктором філологічних наук), котрий завітав у музей із дружиною. Це він 1967 року подарував Михайлу Григоровичу з нагоди його 50-річчя фундаментальну монографію «Коломийки» (видання 1905-1907 років) знаного фольклориста, етнографа та літературознавця Володимира Гнатюка. Із неї Володимир Івасюк уперше дізнався про існування квітки з незвичною назвою черлена рута, що дала назву його найвідомішому творінню «Червона рута».

Було також приємне спілкування із директором музею, письменником Мирославом Лазаруком, який зізнався, що завжди захоплювався мужністю старшого Івасюка і його бажанням творити.

Директор музею, письменник Мирослав Лазарук із доктором філологічних наук Анатолієм Волковим та його дружиною (25.11.2011)

Його називали Лицарем життя

А захоплюватися є чим, і не лише письменницькими й батьківськими педагогічними здібностями. Михайло Івасюк випробував, як кажуть, на своїй шкурі, всі принади радянської системи й не втратив людської гідності. Після закінчення чернівецького ліцею він став студентом філософського факультету румунського університету в Чернівцях (Буковина належала тоді Румунії). Через неможливість платити за навчання (такса існувала лише для українців) його, селянського хлопця з Кіцмані, відрахували. Восени 1939 року в районі Снятина 22-річний Михайло Івасюк у пошуках кращої долі перейшов румуно-радянський кордон, щоб знайти правду на Великій Україні й здобути там освіту філолога й філософа. Мріяв потім продовжити навчання у Греноблі, бо дуже любив творчість французьких поетів Франсуа Війона й Поля Верлена. Однак потрапив до рук радянських прикордонників, далі - в Одеську в'язницю. Радянська влада «відплатила» йому за таку довіру… трьома роками печорських таборів.

Життя у Печорлазі Михайло Івасюк змалював у романі в новелах «У царстві вертухаїв». Читала, й охоплював жах – а люди ж у реальному житті зазнавали пекельних умов радянського табірного «раю».

Ось невеликий уривок із новели «Залізничний міст» - розмова автора з оперчекістом:

«…я не вчинив жодного злочину, а переступив кордон з української землі, що називається Буковиною, на українську землю, що називається Радянською Україною… Хіба це злочин? Це ж обов'язок кожного українця линути до свого народу. Мені дали три роки ув’язнення. Але я не бачив ні судді, ні прокурора, ні адвоката. Зі мною поговорив якийсь чолов’яга в одеській в’язниці. Він і закинув тільки те, що начебто я син не незаможних селян, бо сільська біднота не може навчати своїх дітей у капіталістичних країнах у ліцеях. Я, мовляв, обманюю радянську владу. Й за те обманювання мені три роки каторжних робіт».

У «Печорлазі» Михайло Івасюк перебував аж до 1946 року.

У музеї відтворили кабінет письменника - його відкрили 25 листопада 1997 року з нагоди 80-річного ювілею. Вражає бібліотека (найкраща на Буковині) - книги, що купував, читав, вивчав, досліджував Михайло Івасюк. Креслення стелажу зробив Володя. Особливо цінними є раритетні видання творів Тараса Шевченка 1890 року, підручник «Музична гармонія» Сидора Воробкевича 1869 року (румунською мовою), «Словник іншомовних слів» 1909 року. Приваблюють перші видання творів українських письменників, свого часу заборонені, давні видання Воробкевича, Богдана Лепкого.

Непоказний, аж надто скромний, робочий стіл мандрував за письменником із Кіцмані в Чернівці, з квартири на квартиру. Іноді друзі жартували під час чергового переїзду: «Невже, Михайле Григоровичу, не маєте грошей на новий гарний стіл?» Проте за новим столом, як виявилось, не приходило натхнення. На столі — ручка, окуляри, папір нестандартного розміру. Фотографії в кабінеті письменник називав своїм «Іконостасом»: у центрі — він із мамою, поруч — портрети сина й дружини.

 

Бібліотека в меморіальному кабінеті Михайла Івасюка – одна з найкращих на Буковині. І скромний робочий стіл письменника, за яким йому найкраще творилося.

(Із архіву Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка)

Шарм і дух справжньої родини

Коли родина Івасюків переїхала 1971 року в помешкання, де нині музей, із вулиці Богдана Хмельницького, 68, квартира була в занедбаному стані. Важко було повірити в те, що її можна реставрувати. Володя, за словами сестри Оксани, відправив батьків та її, ще малу, на відпочинок на море, а сам зі старшою сестрою Галею і нянею Мілею, залучаючи професійних майстрів, зробили її ремонт. Цікаво, що до зовнішнього боку семи вікон Володя підійшов, за словами сестри, авангардно й естетично, пофарбувавши рами блакитною й білою фарбою, що не вписувалося трохи в тогочасні канони.

Як стверджують сучасники й друзі Івасюків, експозиція музею, розташована у п'яти кімнатах, донині зберігає інтер’єри помешкань цієї дружної родини, її дух і шарм, де завжди в пошані були книги, платівки, картини, світлини, авторство частини з них належало Володимиру. Тут і його скрипка, на якій грав, коли ще навчавсь у музичній школі.

            Антей запорізької землі

Розглядаючи експонати музею, поступово знаходила пояснення мого нестримного потягу до особистості Володимира Івасюка. Адже його генеалогічне дерево сягає коренями запорізької землі – мама Володимира Софія Іванівна народилася у Таврійських степах, у селі Нижні Торгаї (тоді це був Нижньо-Сірогозький район Запорізької області). Мама Софії дуже хотіла, щоб дочка вчилася. Тож після закінчення школи дівчина вступила на філфак Херсонського педінституту. Навчання там було платним. Через брак грошей довелося 1940 року перевестися в Бердянськ, де жив старший брат Іван.

Незабаром розпочалася війна. Усій родині довелося евакуюватися аж за Волгу. Спочатку вони копали траншеї під Сталінградом, потім орали землю биками та сіяли просо в Приволзьку на Саратовщині. Війна забрала батька Софії та братів Івана, Павла й Василя.

Після звільнення Бердянська Софія з матір’ю й сестрами Марією та Євдокією повернулася в місто, що було вщент зруйноване. Закінчивши учительський інститут, Софія Іванівна того ж, 1944 року, поїхала працювати на Буковину, де й познайомилась із майбутнім чоловіком.

Спільне подружнє життя Михайла й Софії Івасюків тривало майже 48 років у злагоді й взаєморозумінні, в щасті й великому горі від утрати єдиного сина. Попри всі плани й власні амбіції центром їхнього всесвіту були діти.

Цікаво, що Володя народився 4 березня 1949 року, а вже в червні його повезли, за словами батька Михайла Івасюка, поклонитися землі запорізькій. Зійшли з літака, поклали в траву степову, розповили: «Набирайся, сину, силоньки, наче Антей, від землиці рідної».

Згодом часто їздили з Володею на Запоріжжя, плавали по Дніпру, не обминули й Хортиці, славного козацького дуба. Допитливий хлопець знав про Запорозьку Січ із творів Яворницького, історичних повістей Адріана Кащенка. «За степом, морем, Запорізьким краєм була у Володі неусвідомлена ностальгія», - відзначали його близькі. Щороку Івасюки бували в Бердянську. Востаннє Володимир побував тут восени 1978-го.

На Азовському морі він запливав так далеко, що у мами серце завмирало, а батько, усміхаючись, казав: «Як Байрон, може переплисти Босфор». Івасюки хотіли навіть хату купити в Бердянську, але не стало бабусі Липистини, яка незадовго до смерті попросилася на Запоріжжя, щоб поховали її в козацькій землі. Під час таких поїздок народилися деякі пісні Володимира, наприклад, «Над морем» на вірші Дмитра Павличка. «Кораблі, кораблі» на власні вірші:

Кораблі, кораблі,
В золотистій імлі,
Ви у долю мою,
Як в легенду ввійшли,
Ви повік принесли
У кохання і сни
Дивний клекіт весни,
Кораблі!

 

Володя із мамою на відпочинку, 1978 рік.

(Із сімейного архіву родини Івасюків - фотоальбом «Вернись зі спогадів...», Львів, 2008)

Народження свята пісенності

Мені надзвичайно цікаво було оглядати комплекс, присвячений пам’ятному для української пісні дню 13 вересня 1970 року, коли на Театральній площі Чернівців пополудні в прямому ефірі телепередачі «Камертон доброго настрою» українського телебачення Володимир Івасюк уперше виконав в дуеті з молодою вчителькою музики Оленою Кузнєцовою в супроводі ансамблю «Карпати» під керівництвом Валерія Громцева свої пісні «Червона рута» й «Водограй». Готували й видавали передачу в ефір головний режисер Чернівецької телестудії Василь Селезінка та звукорежисер Василь Стріхович.

Уранці наступного дня Івасюк прокинувся знаменитим – і був йому 21 рік! Проте на студійній летючці було невесело - голова комітету оголосив творчій групі догану за недотримання технологічного процесу: пісні Івасюка пішли в ефір без санкції художньої ради. Справжньою ж причиною покарання було те, що знайшлися «доброзичливці» в обласному об’єднанні самодіяльних композиторів, які зателефонували в обком компартії, щоб висловити обурення, що «цей студент» виконав аж дві пісні.

Але передачу дивилися не лише перші заздрісники Івасюка, а й уся Україна. Тисячі листів, телеграм надійшли на Українське телебачення з проханням повторити в ефірі «Червону руту» й познайомити з автором. По обіді з Києва в Чернівці прийшов телекс, що передача визнана найкращою програмою тижня, і є пропозиція повторити в одній із наступних виступ Володимира Івасюка. Це була перемога. Василь Стріхович отримав грамоту, яку тепер можна побачити в музеї.

Валерій Громцев наполягав залишити пісню «Червона рута» у «власності ансамблю», проте Володимир Івасюк вирішив довірити її виконання вокально-інструментальному ансамблю «Смерічка» із Вижниці, творцем і керівником якого був молодий талановитий композитор Левко Дутковський. Саме «Смерічка» заспівала її в ефірі центрального телебачення, а глядачі почули й назвали однією з двадцяти найкращих пісень 1971 року. За лічені дні пісню вже співали на всіх обширах Радянського Союзу, а згодом – і за його межами.

Підготовку до заключного концерту «Пісня-71» залишив у своїх спогадах «Орфей синіх гір» Назарій Яремчук, котрий разом із Василем Зінкевичем і Володимиром Івасюком виконував у Москві цей твір. Ось невеликий уривок:

«Наприкінці осені 1971 року Володя запросив мене до себе додому. То була нова квартира, яку сім’я (за активної участі Володі, котрий ще влітку бігав по ґаздівству – за шпатлівкою, фарбами, замками до дверей) уже привела до ладу. Володя сів до коричневого старого роялю фірми «F.Kalles» і з таємничою усмішкою мовив:

- Так що, «діду», треба їхати до Москви. Запрошують на «Пісню-71». «Червона рута» - одна із кращих пісень року. Але співати треба без «Смерічки», а з естрадно-симфонічним оркестром Юрія Силантьєва… 

Потім приїхав Василь, і ми щодня приходили на репетиції, співали, а Володя перевіряв написані партії.

Майже всі оркестровки до своїх пісень Володя завжди писав сам, особливо полюбляв партії для дерев’яних духових інструментів.

Грудневого ранку ми утрьох вилетіли до Москви. Володя сидів на задньому сидінні й довершував оркестровки…

Концертна студія Останкіно, довгі миті хвилювання перед виступом. Нарешті, початок. Фінал «Пісні-71» - він проводився вперше – зібрав немало зірок тодішньої естради… І три хлопці з Буковини. Ми з Василем у стилізованих гуцульських костюмах, а Володя в темно-синьому костюмі вийшли на сцену. Сяйво сліпучих прожекторів, телевізійні камери, величезний оркестр і сотні людей… Успіх був визначним. Нас декілька разів викликали на сцену. Володимиру вручили диплом лауреата».

За припущенням Жана Макаренка, колишнього старшого редактора молодіжних телепрограм Чернівецького телерадіокомітету, задум «Водограю» навіяв композиторові водоспад Гук у серпні 1970-го, де вони на Косівщині знімали сюжет пісні «Червона рута». Володимир звернув увагу на веселку, яка підіймалася над Рибницею в промінні згасаючого сонця, і зафіксував цю мить на фотоплівку. Можливо, саме тої миті й народився задум цієї пісні – освідчення в любові Карпатам, природі, Косову, Гуку. Івасюк дуже довго працював над твором, постійно вносив зміни в сюжет, аж поки не досяг довершеності. У виконанні Назарія Яремчука та Мирослави Єжеленко «Водограй» став найкращою піснею СРСР на конкурсі «Пісня-72». А в 1974 році з піснею «Водограй» вперше виступила на Міжнародному фестивалі «Сопот» у Польщі Софія Ротару.

 

Володимир Івасюк (ліворуч) із керівником ансамблю «Карпати» Валерієм Громцевим (поруч із ним) та музикантами - учасниками телепередачі «Камертон доброго настрою» українського телебачення на Театральній площі Чернівців.

(Із сімейного архіву родини Івасюків - фотоальбом «Відлуння твоїх кроків», Львів, 2011)

         
 Василь Зінкевич, Володимир Івасюк і Назарій Яремчук  (Яремче, 1971 рік).

(Із сімейного архіву родини Івасюків - фотоальбом «Відлуння твоїх кроків», Львів, 2011)

Балада про дві скрипки

У музеї експонується єдина прижиттєва платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару» з їхніми фотографіями. Є вона й у мене.

Окрема експозиція розповідає про співпрацю композитора зі співачкою. Першою піснею Івасюка, що виконала Софія Ротару, була «Балада про дві скрипки». Це сталося наприкінці червня 1972 року в Чернівецькій студії телебачення в нічному ефірі. Софія співала, Володимир акомпанував. Згодом були й інші мистецькі здобутки, зокрема, музичний фільм «Пісня завжди з нами», в якому Софія Ротару виконувала шість пісень композитора. 1977 року, уже як почесна гостя фестивалю «Сопот» (Польща) вона виконала пісню Володимира Івасюка на вірші Юрія Рибчинського «У долi своя весна».

Співпраця двох талановитих митців тривала до трагічної загибелі Івасюка. Він так сказав про Ротару: «Скільки я не оглядався навкруги, ніхто не може зробити так, як Софія». А ось слова співачки про Володимира Івасюка: «…був мій композитор. Він тільки торкнувся струн моєї душі, і вони зазвучали».

 

Володимир Івасюк і Софія Ротару під час зйомок музичного фільму «Пісня завжди з нами» (Розтоки, Путильський район Чернівецької області).

(Із сімейного архіву родини Івасюків - фотоальбом «Вернись зі спогадів...», Львів, 2008)

30-й день народження в отчому домі

Коли авторка цих рядків уперше в серпні 2009-го завітала в Меморіальний музей Володимира Івасюка, ноги відразу повели в кімнату Володимира. Хоча мешкав він тут із червня 1971 по серпень 1972-го, переїхавши згодом у Львів, проте аж до своєї передчасної трагічної загибелі не забував батьківський дім. Саме тут він відсвяткував останній, 30-й, день народження. А свої почуття висловив у прекрасній «Баладі про отчий дім» на вірші Ростислава Братуня.

Мій отчий незабутній доме,

Ти — вічний поклик з далини,

В тобі усе, усе мені знайоме,

В тобі усе, усе мені знайоме

І близьке, мов дитинства сни.

Без тебе світ не був би світом,

Зима — зимою, літо — літом.

Усе в кімнаті, як за життя композитора: книги на полицях, килим на підлозі. У невеличкій шафі серванту — його костюм, краватки, парасолька, шкіряна куртка. Біля вікна — журнальний столик, де він любив працювати пізно вночі, коли всі вже спали. А ще світлини: на них - ансамбль «Буковинка», що Володимир створив 1965 року в Кіцмані, друзі Юрій Рибчинський та Вадим Ільїн, сестри Галя й Оксана, Володимир на зйомках першого українського музичного фільму «Червона рута» та під час трансляції телепрограми тодішнього Центрального телебачення «Алло, ми шукаємо таланти!» з Мармурової зали Чернівецького університету.

Тут же - прем’єрна афіша вистави «Прапороносці» з добрими побажаннями учасників вистави автору прекрасної музики, високо оціненої глядачами, музичною критикою і самим Олесем Гончарем. Коли Володимиру запропонували укласти угоду з театром, щоб одержати гонорар за роботу, він відмовився, бо творив, як зауважив, не для того, щоб на хвилях пісень досягти слави, а щоб збагатити рідну культуру. Постановку цієї вистави відзначили Шевченківською премією. Проте в рішеннях комітету з премій прізвище Івасюка чомусь не згадали. Лише 20 років потому (1994) йому її присудили – посмертно.

Рояль, уквітчаний «червоними трояндами» батька 

Я прагнула побачити легендарний австрійський рояль «F.Kalles», якому понад сто років. Батько розумів, як важливо музиканту мати гарний інструмент, тож, отримавши гонорар за роман «Червоні троянди» 1961 року, придбав його синові. Володя жартував: «Таточку, наш рояль уквітчаний твоїми «червоними трояндами».

Усі свої пісні Володимир створив або ж виконував для батьків і сестер на цьому дивовижному інструменті. Згасла зоря Володимира - і рояль замовк на довгих 19 років.

Із 1993 року він експонувався в Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї, але ніхто не міг на ньому грати. Лише 1998 року інструмент налагодив відомий чернівецький скрипковий майстер і реставратор, настроювач клавішних інструментів Володимир Солоджук. 15 липня відбулася презентація рояля уже в меморіальному музеї Івасюка — перші акорди взяла талановита авторка пісень, співачка й науковець Лариса Бережан.

 

Перша меморіальна кімната митця

Дізнавшись про експозицію меморіальних речей Володимира Івасюка в Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї, я звернулася до завідувачки науково-методичного відділу, заслуженої працівниці культури України Євдокії Антонюк-Гаврищук із проханням розповісти про це детальніше, із чого все починалося.

– Ми в Кіцмані почали створювати краєзнавчий музей, - розповіла пані Євдокія. - Один із залів мріяли присвятити Володимиру Івасюку, який тут народився, навчався в середній і музичній школах. Тож я радила: візьміть у родини щось із меморіальних речей Володі. Справа просувалася неквапно.

Я помітила, що Михайло Григорович щодня ходив на обідню перерву повз наш музей, що на вулиці Ольги Кобилянської. Тож визріла думка якось підійти до нього. Звичайно, дуже хвилювалася, довго обдумувала, як розпочати розмову. Як йому сказати, аби вони з дому взяли речі Володі й передали кудись в інше місце? Адже їм це так болить.

Одного разу під час якоїсь події я наважилася сказати Михайлові Григоровичу, що ми хочемо зробити експозицію в пам'ять про Володю й аби родина подумала, що зможе передати в музей, бо люди запитують, чому в нас немає нічого про Володимира Івасюка. У повітрі вже витав дух Володі – у Кіцмані 1988 року готували фестиваль «Червона рута».

Через певний час я знову підійшла до Михайла Григоровича, а він відповів: «Ми подумаємо, але Львів хоче забрати до себе експонувати». Я так здивувалась: «Пробачте! Як це? Чому Львів?» А він так подивився на мене. Я знітилася, подумала, що веду себе так наполегливо, не досить чемно. Але знову звернулась: «Я вас дуже прошу, подумайте!» - «Добре, подумаємо! Зателефонуйте!»

Зателефонувати не наважувалась, зустрівши його біля музею, кажу: «Пробачте, будь ласка. Скажіть, чи ви подумали? – і порадила: - Ви можете скласти список на дарчу або на тимчасову передачу, аби ми могли виставити це в експозицію. У нас є чудова кутова кімната, де б ми могли виставити все, що ви захочете передати».

«Ми подумаємо», - відповів.

І коли я вже втретє до нього підійшла, Михайло Григорович запросив мене до них додому. Передати почуття мені важко - було дуже боляче. Зайшла, подивилася – темні кімнати, вузенький коридор. Відкриваємо третю кімнату – на низенькому стільчику сидить мати Володі Софія Іванівна в такому депресивному стані. Я могла заплакати, але мусила бути мужньою. Оглянувши все, я порадила: «Ви складіть спочатку список на тимчасове користування…»

Так у нашому музеї шанувальники таланту Володимира Івасюка змогли побачити першу меморіальну експозицію. Це була перша музична кімната речей Володі - із роялем, музичною апаратурою, шафами, кріслами, зі столом і стільцями з його кімнати, із сувенірами, отриманими в Москві, портфелем. Рояль тоді вже не працював.

 

Австрійський рояль «F.Kalles» у кімнаті Володимира Івасюка, якому понад сто років. Батько придбав його синові, отримавши гонорар за роман «Червоні троянди» .

(Із архіву Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка)

 

Їхні долі поєднав Івасюк

Кіцманчанка Оксана Савчук (нині – народна артистка України) навчалась у тій же музичній школі, що й Володимира Івасюк. Вона давно мріяла провести вечір-фестиваль пам'яті Володимира Івасюка – нарешті він відбувся 3 липня 1988 року в Кіцманському палаці культури, й Оксана була його ведучою. До того ж, молода співачка взяла участь у конкурсі, зачарувала всіх приємним мецо-сопрано й посіла перше місце за виконання народних пісень. У її виконанні прозвучала також незабутня пісня Володимира Івасюка «Два перстені». Сталося це за рік до І Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» в Чернівцях.

- Саме з мого рідного Кіцманя розпочалося нове життя Володі, - розповідає пані Оксана. - Тоді ми познайомились із Іваном Кавацюком. У Кіцмань на фестиваль багато колективів не приїхали, бо боялися неприємностей із боку влади. Але троїсті музики з Івано-Франківщини, серед яких й Іванко, прибули й виступили. Я вперше тоді заспівала з ними «Баладу про дві скрипки» Володимира Івасюка. Вийшло це спонтанно.

У складі ансамблю разом із Іваном Кавацюком грали відомі нині митці – знаменитий скрипаль Василь Геккер (працює в оркестрі народних інструментів під орудою Євгена Гуцала в Києві) й надзвичайно гарний музикант Михайло Тимофієв. Усі троє родом із села Мишина.

- Уперше під час фестивалю в Кіцмані Іван побував у моїй хаті, - згадує Оксана, - й ми відчули щось особливе – народилася любов. А вже на фестивалі в Чернівцях, що став своєрідним вибухом національної культури, ми остаточно визначилися в наших почуттях і стали єдиним цілим у житті й творчості.

На І Всеукраїнському фестивалі «Червона рута» в Чернівцях (17-24 вересня 1989) за краще виконання пісні Володимира Івасюка на вірші Василя Марсюка «Балада про дві скрипки» Оксана Савчук стала володаркою премії Міністерства культури України. Цим твором вона відкривала гала-концерт переможців фестивалю.

Іван Кавацюк приїхав на фестиваль у складі рок-фольк-синтез-групи «Заграва» - у ній музиканти поєднали автентичні інструменти із сучасними. Це був прорив рок-фольк-синтезу в Україні.

- Коли «Заграва» заграла свою композицію, - розповідає пані Оксана, - це був справді переворот в інструментальній музиці України. Такого ще ніхто не робив у той час. Це були перші кроки до дуету «Писанка», тому що ми вже бачили наше єднання. Усе завдяки Володі.

Із того часу дует «Писанка» додав до свого репертуару й інші пісні Володимира Івасюка: «Колискова для Оксаночки», «Пісня буде поміж нас», «Далина», «У долі своя весна», «Водограй», «Червона рута». Згодом усі ці твори увійшли до диску «Пісні Володимира Івасюка».

- Пісні Івасюка – це як паспорт, як візитка нашої держави, - ділиться думками пані Оксана. - Коли ми їх співаємо, люди одразу говорять: це – Україна. Вони їх знають. Цікаво, що ці пісні майже ніколи не перекладалися російською чи іншою мовою – їх завжди співали в оригіналі. Багато років поспіль ми з Іваном були в складі журі Міжнародного конкурсу молодих виконавців сучасної української естрадної пісні імені Володимира Івасюка в Чернівцях, яким опікувався народний артист України Микола Мозговий (на жаль, покійний). Учасники із Казахстану, Узбекистану, Молдови, Білорусі, Румунії чистою українською мовою виконували пісні Івасюка, через них вони вивчали мову, пізнавали Україну.

Дует «Писанка» в постійному творчому русі. Із початком російської агресії на Сході України вони неодноразово виїжджали в Донецьку й Луганську області: супроводжували гуманітарну допомогу, виступали перед українськими захисниками, пораненими, мирними жителями. Звичайно ж, у концертах звучали «Червона рута» й «Водограй». Особливо мирне населення на Сході, за словами Оксани Савчук, дуже бурхливо сприймало ці пісні.

Наша розмова з митцями відбулась одразу після їхнього повернення з V Міжнародного фестивалю української культури в Ізраїлі. Перед цим вони брали участь у Міжнародному Фестивалі української культури «Берегиня» на узбережжі Адріатичного моря у Словенії – саме там Оксану Савчук й Івана Кавацюка 24 серпня наздогнала звістка про присвоєння звання народних артистів України. На фестивалях серед інших пісень вони виконували «Червону руту», «Водограй», «У долі своя весна».

- У нас жодного концерту не відбувається, - завершила нашу розмову пані Оксана, - щоб ми не виконали хоч одну пісню Володі. Ми з цього починали, і ми його не забуваємо. На нашу думку, скільки разів ми співаємо його пісні, стільки разів ми його повертаємо до життя. Не треба щось особливе говорити про Володимира Івасюка, треба просто співати його пісні.

 

На сцені Кіцманського палацу культури ведуча Оксана Савчук (нині – народна артистка України) й Михайло Григорович Івасюк (3 липня 1988 року).

 (Із сімейного архіву родини Івасюків - фотоальбом «Вернись зі спогадів...», Львів, 2008)

У 25-ту річницю пісні «Червона рута» відкрили меморіальний музей  

Розпорядження про створення музею підписав 26 лютого 1993 року тодішній представник Президента України в Чернівецькій області Іван Гнатишин на пропозицію діячів культури й мистецтва Буковини з метою гідного вшанування пам’яті видатного українського композитора Володимира Івасюка. Увесь тягар перших років його становлення взяла на себе його перша директорка Парасковія Нечаєва. На той час, за її словами, було безліч проблем - із реєстрацією, зі встановленням майнової приналежності, не було коштів на заробітну платню працівникам та на експозицію. Але була пам’ять про геніального музику й бажання віддячити за його прекрасні пісні.

Першу виставку «Шкільні роки батька й сина» музей представив у жовтні 1996 року в приміщенні міської дитячої бібліотеки по вулиці Комарова. Експозицію оформляли талановиті художники Наталя Ярмольчук і Валерій Гнатюк.

Феномен Володимира

«Червона рута» продовжує звучати на повний голос в Україні й за її межами. На стадіонах її виконують футбольні фани. Коли ця розповідь була майже готова, отримала повідомлення від заслужених артистів України Дмитра й Назарія Яремчуків із Чикаго (США), де вони брали участь у фестивалі української культури й побуту «Ukrainian Village Fest». Брати перейняли пісенну естафету від свого батька, голосом якого розносилися по світах «Червона рута» й «Водограй», і бережно плекають українську пісню.

«Чи співали ви у Чикаго пісні Володимира Івасюка?» - запитала.

Відповіли миттєво: «Звичайно, «Червона рута» й «Водограй» постійно звучать у наших концертах скрізь, де б ми не виступали, – у великих концертних залах чи малих будинках культури, у госпіталях для поранених бійців чи у військових частинах для наших захисників».

Завершити хочеться словами Героя України, творчого побратима Володимира Івасюка, народного артиста України Василя Зінкевича: «Володя завжди стояв вище моди, він був у часі, чув його, говорив від імені свого часу. І це було надто дієвим. Його пісні розліталися по всьому світові. Ось у чому я вбачаю феномен Володимира Івасюка» (Зі спогадів «Щоб його промінь не згас»).

 

Найвідоміша картина художника Миколи Горди, присвячена Володимиру Івасюку, – триптих «Червона рута» (1998)

На знімку вгорі:

Михайло Івасюк із Володимиром (1978). (Із сімейного архіву родини Івасюків - фотоальбом «Вернись зі спогадів...», Львів, 2008)