Вернісаж Івана Євченка й Михайла Гребенникова

| Друк |
Середа, 24 лютого 2016 14:56

 

2_1Відзначили ювілей і повернули забуте ім`я

ВІРА СЕРЕДА

Дві персональні виставки урочисто відкрили в Запорізькому художньому музеї: одна присвячена 80-річчю від дня народження митця Івана Євченка, іншою - повернули забуте ім'я Михайла Гребенникова. В урочистостях взяли участь організатори мистецького свята й родичі художників – вдова Івана Євченка Валентина, племінниця Михайла Гребенникова Інна та внучки Наталя й Марина.


 

«Тепло землі Івана Євченка»

Іван Євченко (18.01.1936 – 9.02.2014) закінчив Одеське державне художнє училище імені Грекова (1958 - 1963). Творчий фах: монументальний та станковий живопис. Працював у Запорізьких художньо-промислових майстернях Художнього фонду України художником (1963 - 1980). Член НСХУ з 1967-го. Лауреат премії імені Ісака Бродського (1994). Із 1965 року - учасник всеукраїнських та обласних виставок. Твори зберігаються у Запорізькому та Донецькому художніх музеях.

«Тепло землі Івана Євченка» - таку назву отримала виставка з нагоди 80-річчя від дня народження знаного запорізького митця. Монографічна колекція його творів у Запорізькому художньому музеї налічує понад дві сотні живописних картин, етюдів, графічних малюнків, значну частину яких подарувала вдова художника Валентина після його смерті.

- Ця спадщина дала нам змогу зробити ювілейну виставку живописця, - зазначила куратор проекту, головний зберігач музею Алевтина Медведєва. - Я б назвала Євченка художником однієї теми, бо протягом усього творчого життя героями його полотен були люди-трудівники. Це - друга виставка живописця в стінах нашого музею. Попередня, 1994 року, була більш об'ємною, але складалася з творів, що визначив сам автор.

Роботи нинішньої виставки дають можливість ознайомитись із тематикою й колористикою, притаманною лише цьому митцеві. У його творах переважають неяскраві, майже монохромні колористичні розв'язання, що створюють відчуття невибагливості життя сільських мешканців. Портрети «Колгоспниця» (1964), «Садівниця», «Жінки розмовляють» (1965) передають особливості характеру, зовнішність простих людей, відкритих і щирих, котрі несуть прикмети свого часу. Художник умів знайти життєву ситуацію й намагався відтворити на своєму полотні. Наприклад, для створення сюжетно-жанрової картини «Жінки розмовляють» Іванові Євченку позували жительки села Українське Пологівського району Запорізької області. Твір «Повоєнна весна» показує важку працю сільських трудівниць 50-х років минулого століття

В експозиції привертають увагу два автопортрети, що дають уявлення про автора. Обидва побудовані на грі світла й тіні. Погляд задумливий, зосереджений. На одному - темно-синій берет контрастує із загальним стриманим колоритом і надає завершеності твору. На другому – білосніжна вишиванка контрастує з коричнюватим тлом, що перегукується з кольорами орнаменту білосніжної сорочки. Впадає в очі природна скромність художника.

- Автора цікавили історичні сюжети, їх він подає з усією конкретністю, - коментує мистецтвознавець Алевтина Медведєва полотна 70-их років минулого століття. - Художник виробив власну живописну мову. Щось від рідної землі є в стриманому теплому колориті його картин, присвячених фольклорним та історичним темам («Пливіть вінки» та «Засвіт встали козаченьки...»). Митець створює в них символічні образи українського народу, рідної землі. Полотно «Леся слухає кобзаря» зберігає історичне звучання. Увага з якою Леся слухає спів, її настрій, її думки перегукуються зі співучим пейзажем. Леся Українка — знакова постать для української культури. Іван Євченко узагальнює бачення надзвичайної жінки, підкреслює її духовну глибину й турботу про Україну.

Цікаве образне рішення у творі «Літо» (1974). Вінок із золотих колосків на голові дівчини нагадує німб, що сяє серед хлібного поля – у ньому поєдналися колористичне звучання й лаконічна пластика композиційної структури полотна, що надало йому внутрішньої глибинної сили.

Час від часу, продовжує Алевтина Медведєва, художник звертається до теми війни, але вирішує її по-своєму - просто й зворушливо як, наприклад, у картині «Прощання з батьком» (1971). Урівноважена пірамідальна композиція окреслена лавою знизу й рушником зверху - це й концентрує увагу глядача на постаті батька з двома синами на колінах. Далі цю тему митець продовжує в картині «Родина» (1975) - той же композиційний прийом, але тут уже мати з двома синами. Над ними портрет батька, що загинув на війні.

46 років прожили разом Валентина й Іван Євченки. Вдова художника подякувала організаторам виставки й так сказала про чоловіка:

- Як художника його оцінять люди. Я ж скажу про нього як про людину. Це був благородний, чесний, порядний чоловік, патріот України. Він любив сім'ю, був гарним батьком. Дуже працелюбний – робота для нього була найголовнішим заняттям: міг вийти о п'ятій ранку й повернутись увечері. Писав щодня. Навіть коли їхав у транспорті, завжди мав із собою блокнот й олівець – коли помічав щось цікаве, робив замальовки. Дуже любив малювати запорізькі пейзажі, під час відпочинку – море, на моїй батьківщині Сумщині також вишукував цікаві сюжети.

Основні твори Івана Євченка: «Первісток» (1965), «Буряківники» (1967), «Сутінки» (1967), «Дубки» (1969), «Прощання з батьком» (1971), «Пливіть, вінки, на Івана Купала» (1972), «Т.Г.Шевченко на Україні» (1973), «Літо» (1974), «Садівниця» (1974), «Сіячі» (1975) «Механізатори Верхньої Терси» (1984), «Схили Дніпра» (1984), «Засвіт встали козаченьки (1990), «Весна на Хортиці» (1993).

На знімку вгорі: Вдова художника Валентина подарувала музею значну частину творів Івана Євченка музею

2_7

Іван Євченко «Літо»


2_2

Іван Євченко «Родина»


2_3

Іван Євченко «Бабуся з Лукашевого»

 

Ім'я Михайла Гребенникова (1923-2009) – відкриття для мистецької спільноти

Ідучи на виставку «Любов до життя Михайла Гребенникова», вирішила поцікавитися його особистістю й творчими здобутками, бо почула ім'я цього художника вперше. І не знайшла жодної інформації в Інтернеті. Уже на виставці дізналася, що останні два десятки років він не творив, бо втратив зір – це стало його найбільшою трагедією, адже не мав можливості писати. Митець навпомацки перебирав свої роботи, не маючи змоги їх побачити.

Після смерті вдови Михайла Порфировича Олени Микитівни в їхній будинок приїхали родичі. Оглянувши його, виявили велику, дбайливо збережену колекцію творів живописця.

- Мені зателефонував лікар Олександр Панасенко й запитав, чи знаю я такого митця Гребенникова, - поділився спогадами художник Андрій Соколенко. - Я нічого про такого не чув. Наступного дня ми з Олександром поїхали на зустріч із його родичами – побачивши картини, я не міг стримати емоцій. «Дівчата, - сказав, - якщо вийде, давайте зробимо виставку». Онучка Наталка, котра приїхала з Миколаєва, знайшла цікаву фотографію, на якій художник зображений у центрі світлини разом із іншими запорізькими митцями того часу. Я залучив до пошукової роботи журналістку Інесу Атаманчук.

- Андрій Соколенко запросив мене переглянути спадщину Гребенникова й додав: «Приїзди, це художник-професіонал», - продовжила розповідь пані Інеса. - Ім'я живописця я почула вперше, хоча цікавлюсь образотворчим мистецтвом Запоріжжя й маю свій архів. Ті, хто міг розповісти про цього художника 1923 року народження – Олексій Матюшенко, Василь Дяченко, інші – вже пішли із життя. Почала переглядати газети тих років і знайшла в запорізьких газетах «Червоне Запоріжжя» (нині «Запорізька правда» - Авт.) та «Большевик Запорожья» згадку про виставку, організатором якої було товариство художників, що існувало в Запоріжжі з 1949 по 1958 рік, а ще - інформацію про те, що в 1951 році Михайло Гребенников був учасником виставки митців на Декаді українського мистецтва в Москві.

У будинку Михайла Порфировича, куди мене запросив Андрій Соколенко, все жило й дихало пам'яттю про нього – на стінах висіли його роботи, й було таке враження, що на підвіконні стояв букет, зображений на одному з полотен. Онучка Наталя знайшла непоказну сіру книжечку «Каталог виставок 1959 року» - в одній із них брав участь Гребенников. Каталог вийшов із друку 1960 року, а готував його батько Андрія - засновник і перший директор Запорізького обласного художнього музею Григорій Соколенко. До каталогу ввійшли також персональні виставки художників Станіслава Шинкаренка, Федора Шевченка, Євгена Чуйкова, Юрія Сагайдака, інших запорізьких митців.

Світлина ж, яку знайшли, доводить, що наш герой – яскравий учасник творчого життя Запоріжжя. На ній об'єктив фотоапарата зафіксував групу митців - наш герой сидить у центрі. Ми відновили майже всі імена. Праворуч від нього сидить його друг Микола Кармазь.

Представники родини (племінниця Інна та внучки Наталя й Марина) надали для вернісажу близько шести десятків найкращих творів митця із колекції родини. Персональну ювілейну виставку разом із ними й прихильниками митця готувала мистецтвознавець, завідувачка експозиційного відділу Людмила Травень.

Експозиція творів Михайла Гребенникова, що розташувалася в кількох залах музею, досить повно презентувала його творчість. Для запорізької мистецької спільноти це ім'я можна вважати справжнім відкриттям.

Ще не вдалося з'ясувати, чи мав Михайло Порфирович спеціальну освіту, але його твори свідчать про високі професійні навички - головним учителем митця була природа, він постійно працював на пленері. На реалістичних пейзажах 50-70-х років минулого століття зображені різні куточки Запоріжжя, яскрава зелень весняної й літньої природи, золото осіннього листя, темні дерева на тлі засніженої землі, різні відтінки сині Дніпра («Осінь золота», «Дубовий гай», «Дорога до річки», «Залізниця», «Дніпро»). Твори демонструють уміння художника передавати свої емоції й настрій, вони суголосні стану природи й сюжетам його творів.

- Для підсилення звучання колориту в творах, - зазначає мистецтвознавець Людмила Травень, - художник вдало використовує чергування освітлених і затемнених планів. Відчувається впевнена рука художника, котрий професійно володіє ліпленням живописної форми, передає природу точними кольоровими відношеннями. Перед нами - яскрава зелень весняних і літніх дерев, дзвінка вохра осіннього листя, темні стовбури на тлі вкритої снігом землі, синь води в різнобарвних рефлексах від оточення.

Живописні етюди «Альтанка», «Осінь прийшла», «Місток», «Краєвиди Дніпра», «Пристань», «Дорога до річки» наповнені диханням життя, їм притаманна краса і свіжість кольорового рішення й авторське ліричне сприйняття природи. А в яскравих, ефектних роботах «Парк», «Міський сад», «Відпочинок» милуємось органічним поєднанням виразного пейзажу з жанровими мотивами.

Великий творчій успіх Михайла Гребенникова, на думку Людмили Травень, картина «Дніпро». У ній художник зміг синтезувати численні етюди, натурні пошуки в узагальнений образ. Високе небо над величним Дніпром, широкий панорамний огляд вилилось в епічну розповідь про красу рідного краю.

В експозиції можна було побачити автопортрет митця, портрети матері, дружини Олени Микитівни, «Портрет Людочки» та інші.

Онучка Наталя, котра живе в Миколаєві розповіла про родину Гребенникова. Батьки Михайла приїхали з Курщини, коли їх там розкулачили. Життя в Запоріжжі розпочали з нуля: купили невеличкий будинок на Зеленому Яру, а вже коли мали необхідні кошти, заклали навколо нього фундамент для великого будинку. У родині було п'ятеро дітей: троє синів і дві дочки.

Михайло Порфирович та батько його племінниці Інни (фотохудожник) з родинами мешкали в батьківському будинку. Їхні брати й сестри роз'їхалися по колишньому СНД: Іван - у Дніпропетровськ, одна сестра (бабуся Наталі) - в Казахстан, інша (бабуся Марини) - в Магадан.

Наталя розповіла історію створення портрета «Людочка». На ньому – її мама, племінниця Михайла Порфировича. Коли писав її портрет, то садовив на стільчик, купував їй цукерки, бо вона без них не погоджувалась позувати.

Племінниця Інна розповіла про батьків Михайла Гребенникова:

- Дідуся я майже не пам'ятаю, а про бабусю можу багато говорити. Вони поховані в Запоріжжі. Коли помер мій батько, його поховали в дідусеву могилу, а дядька Мишка – в бабусину. Дідусь був гарним меблярем-червонодеревником - пам'ятаю старовинну етажерку його ручної роботи. Коли Гребенникови почали будувати новий будинок, дідусь сам робив вікна й двері в ньому. Бабуся була гарною господинею. Мала початкову освіту, багато читала, тому була дуже освіченою жінкою. Читала напам'ять вірші, саме вона познайомила мене з творами Некрасова, Пушкіна, Лермонтова. Бабуся дуже гарно шила. Часто до неї приходили за порадою сусіди щодо ведення господарства, лікування, шиття. Один із портретів в експозиції зображує бабусю («Портрет матері»).

Інна пригадала, що в п'ятирічному віці вона вже розуміла, що, якщо дядько взявся за пензлі, розпочнеться чарівництво. Вона сідала на маленький стільчик поруч і мовчки спостерігала (торкатися фарб і пензлів категорично забороняв). А ще їй цікаво було спостерігати, як дядько «натирав» портрети політичних діячів. Існували спеціальні трафарети для цього – спочатку були якісь незрозумілі плями, а потім поступово промальовувалися обличчя. Тож коли Інна пішла до школи, була політично підкована. Коли бачила портрети в класних кімнатах, їй здавалось, що це все намалював дядько. Вона ним дуже пишалась.

- Узагалі ж дядько Мишко дуже любив жартувати, – завершує свої спогади Інна, - я це пам'ятаю. Був доброю, чуйною людиною, таким і залишивсь у пам'яті.

Заслужена художниця України Ірина Гресик теж візуально запам'ятала Миколу Порфировича, але майже нічого про нього не знає, бо була тоді ще молодою. Його майстерня розташовувалася на вулиці Волгоградській у підвалі. Ірині теж запам'яталось, як він «натирав» портрети. Скромною, делікатною людиною був. Уже зараз для неї відкриттям стало, що він – такий гарний живописець.

- Настільки красиві й цікаві роботи саме як колориста! - поділилася враженням від виставки Ірина. - Роботи серйозні, потужні. Усе зроблено з великою любов'ю! Дуже грамотно! Етюди наближаються до картини – одразу впізнаєш знайомі місця Запоріжжя. Вражає, коли на задньому плані - індустріальний краєвид, а на передньому – копиці сіна. Це зараз фантастика! У той час живописна школа була на хорошому рівні – всі художники були настільки фахово рівні, що тоді, можливо, через це про Гребенникова не так часто говорили.

2_8

Фрагмент церемонії відкриття виставки в Запорізькому художньому музеї. Зліва направо - Інеса Атаманчук, онучка Михайла Гребенникова Марина, племінниця Інна, внучка Наталя, директорка музею Інга Янкович і головний зберігач музею Алевтина Медведєва


2_5

Улюблена тема Михайла Гребенникова - осінь


2_6

Михайло Гребенников «Залізниця»


2_4

Михайло Гребенников «Людочка»

 



 
Популярне
Останні публікації
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори