Прадавні орійські оповідки

 

                                                Переднє слово (4920)

Ми, українці, як і інші слов'янські народи, добре обізнані з античними міфами. Перш за все тому, що вони багато разів видавалися та перевидавалися в нашій країні. Та, на превеликий жаль, дуже мало знайомі з міфами, легендами слов'янської цивілізації і, зокрема, України. Пантеон грецьких, римських богів та героїв теж у нас на слуху. Своїх же, слов'янських, праукраїнських, згадуємо вряди-годи та й то далеко не всіх. Чому?

Тут і гадати нічого. Протягом століть відбувалося зумисне замовчування легендарної історії нашого прадавнього слов'янського народу. А вона ж тільки від "Сотворіння Світу" налічує 7523 роки. Це якщо брати до уваги 2015-й рік. Хоча відомий український дослідник минувшини нашого народу Сергій Плачинда стверджував, що власне національна культура почала зароджуватися ще в період 25 – 15 тисячоліть до нової ери, яку вчені назвали Мізинською культурою – за назвою розкопок побіля наддеснянського села Мізин на Чернігівщині. До речі, там на браслетах з бивня мамонта (а це близько 18 тисяч років до н.е.) знайдене зображення меандра, що являло собою сваргу-свастику – тодішні люди буцімто використовували її як своєрідний оберіг. То вже гітлерівці в середині 20-го століття її спаплюжили. А скільки цікавих старожитностей надала так звана Трипільська культура (Кукутень), найвищий розквіт якої припав на 6–3 тисячоліття до нової ери. Особливо часто дослідники віднаходили зображення Богів Вирію – Дажбога, Перуна, Велеса, Дани, Живи, Мокоші, Лади, Берегині, Слави та інших. Із давніх давен до нас дійшли сказання та міфи про них.

І отут слід поміркувати. Перечитуючи грецькі чи римські міфи, часом складається враження, що вони виникли не самі по собі, а взяті та перелицьовані з прадавніх слов'янських оповідок. Тільки отим богам дані інші імена. І письмо греків та римлян нагадує слов'янську руницю, що створена на основі ведичних рун. У тому теж немає нічого дивного. Як стверджують античні автори (Страбон, Геродот, Діонісій Галікарнаський, Плутарх, Павзаній), задовго до утворення Еллади та Римської імперії, за часів, що стосуються Трипільської культури, терени тих держав заселяли вихідці з Подніпров'я, Подністров'я (інші назви – Оріана, Славія, Лебедія, Аратта). Їх називали пелазгами, що з давньогрецької перекладається як журавлі, лелеки. Уже тоді вони молилися Дажбогу, Трояну, Перуну, Мокоші, Ладі, Стрибогу та іншим Богам. Таке враження, що свій Олімп античні греки та римляни заселили слов'янськими Богами. Різниця лише в тому, що орійські-арійські Боги були друзями, помічниками, порадниками людей, а олімпійські обособилися, жили своїм життям і мало зважали на запити та клопоти смертних. Більше того, олімпійські боги визнавали рабство, яке категорично відкидали пелазги-орії і їхні слов'янські Боги. Зрозуміло, цю тезу слід ще вивчати та підтверджувати. Однак багато чого проясниться, якщо саме з цього починати дослідження історії та міфології прадавніх слов'ян-аріїв, кіммерійців, сколотів, сарматів, антів, русів.

Хочу зазначити, що під час написання цих оповідок користувався фольклорними та етнографічними матеріалами таких відомих дослідників слов'янської та, зокрема, української старовини, як С. Плачинда, М. Кожухар-Плачинда, О. Афанасьєв, Я.Головацький, П. Трощин, І. Литвинчук, О. Чертков, П. Чубинський, Ю. Шилов, В.Шевчук, О. Трубачов, М. Чмихов та інших. Звісно, не міг обійти увагою «Велесову книгу», «Ярилину книгу».

Публікуючи орійські оповіді, я лише намагаюся нагадати читачам про їхнє давнє походження. Але зазначу, що вони подані не як звичайні перекази, а як художні твори з головними героями, характерами, діалогами. І здійснив це з таким розрахунком – щоб їх можна було використати для інсценування, екранізації, якщо когось вони зацікавлять. Подібних прикладів чимало. Пам'ятаєте кінострічку про пригоди легендарного Садко або екранізацію драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки? Правда, в них переконливо розповідається про давнину? Здається, що створення фільмів на сюжети давніх орійських міфів та легенд принесло б більше користі для формування світогляду наших дітей та молоді, аніж низькопробні мультики та комп'ютерні ігри зі стрільбою, гонками і вбивствами. Адже в основі давніх оповідок загальнолюдські цінності – любов, світло, доброта, милосердя, вірність, правда і справедливість. Вони – повна протилежність сучасним фантастичним фільмам чи «бойовикам», де ллється людська кров, демонструється жорстокість, цинізм і брехня в усіх проявах.

Відверто кажучи, саме з цих міркувань я і взявся за написання прадавніх орійсько-слов'янських оповідок. Сподіваюся, саме людяність, на яку багаті міфи та легенди нашого народу, будуть затребувані. Якщо не зараз, то згодом. Я вірю в це.

Крім того, їхня популяризація сприятиме глибшому розумінню моїми співвітчизниками історії, культури та мови наших пращурів. А значить, і вихованню підростаючого покоління в дусі патріотизму та любові до Батьківщини.

                                                                                                              Автор

 

               Закохана в Ярила (17800)

                                                   Оповідання

Вельми гордою дівчиною зросла Дороня. Батько й мати тішилися, дивлячись на неї. І вже мріяли нишком про онуків. Сільські парубки від неї втрачали голови. Залицялися на гулях, не давали проходу на вулиці. А багачі, самовпевнені та гоноровиті, присилали до неї сватів. Та вона тільки посміювалася з їхніх залицянь і не пропускала нагоди одарити гарбузами. Ще б пак, така красуня! Постава – що струнка тополя. А личко біле, чисте, щічки рум'яні, очі – як дві глибокі сині криниці.

Якось після Великодня спозарання, ледь червоне Сонце зіп'ялося над обрієм, в гурті оріїв Дороня вийшла на поле стрічати пристрасного бога весняних робіт Ярила, Яр-Тура. Він, захисник сівачів, от-от мав з'явитися з імлистої далини. Дороня у вишиванці в яскравих квітках, пишному вінку з різнобарвними стрічками тримала перед собою на вишитому рушникові хліб-сіль, що спекла власноруч. У цьому році її обрано для такої почесної стрічі. Для неї це вперше в житті. Старий волхв окроплював усіх святою водою і співав молитву:

– О, Яриле, весняний батьку наш! Вийшли ми в поле, вірні сівачі твої, аби у цей святий для оріїв день розкидати-розсіяти зерна. Прийди й благослови нас на цю працю! ОУМ!

– Прийди, Яриле, на нашу ниву! – хором підспівували чоловіки й жінки. З ними й Дороня.

І ось у протилежному кінці поля показалася висока кремезна постать. Вона раз по раз опускала правицю у велику помаранчеву торбу і, вийнявши, розсівала ярову пшеницю. То був Ярило. Чим ближче він підходив, тим дужче хвилювалася Дороня. І, коли наблизився до оріїв, вони дружно тричі гукнули:

– Слава Ярилу!

– Прийми, наш охоронцю й помічнику, хліб-сіль від усієї громади! – прорік старий волхв і глянув на Дороню.

А вона, мов зачарована, дивилася на Ярила й не могла ступити кроку. Який же він гарний! Молодий, сонячний, у багряній полотняній сорочці, червоних шароварах, закочених до колін, босоногий. На голові – вінок першоцвітів як символ Вічності та Неба. На грудях велика сварга з зображенням бика, що нагадував про ярість та пристрасть цього бога, улюбленця всіх аріїв-оріїв. В очах мигтіли іскорки. Дороня і любувалася ним, і лякалася його. Забула й про хліб-сіль, що тримала в руках. Спохватилася, коли подруги тицьнули пальцями в боки. Вона ступила назустріч Ярилу. Він відломив кусень, умокнув його в сіль і вкинув до рота. А потім тричі поцілував Дороню в щоки. Її кинуло у жар. І те палахкотіння заповнило груди. Їй стало так хороше. Вперше на своєму віку її цілував красень. Та не хто-небудь, а сам бог Ярило. Відчула вона своїм дівочим серцем, що закохалася.

– Слава Ярилу! – знову щосили вигукнули орії.

Старий волхв причитав:

– О, Яриле, наш покровителю, дай нам вправності і сили засіяти наші ниви! А коли виростимо хліб, скосимо, обмолотимо, знесемо в засіки, ми, орії, співатимемо наші славлення тобі, Яриле, і всім богам Вирію аж до свята Коляди!

Люди низько вклонялися Ярилові. Він же знову занурив руку у міх і пішов полем, розкидаючи зерна та приспівуючи:

– На добро! На щастя! На безвік усіх живущих на цій святій землі! ОУМ!

Дороня слідкувала за кожним його порухом і шепотіла про себе: «Який він щедрий! Який величний! Який... який жаданий!» Ярило ніби почув ті палкі слова, озирнувся. З-під його золотавих брів ударили два іскристі промені. Він ще й підморгнув змовницьки. І жага, незнана до цього, наповнила її тіло. Їй захотіло зараз же, не зважаючи на батьків та сусідів, кинутися за Ярилом, пригорнутися до нього. Мабуть, так би й вчинила, якби він не відвернувся, засіваючи поле.

Відтоді у Дороні тільки думок було, що про Ярила. Куди не гляне – бачить його, веселого, усміхненого, з двома жагучими променями, що б'ють з очей. Як хороше бути закоханою. А парубки, мов джмелі, гули біля її двору, кликали на гуляння чи вечорниці. Їй байдуже. Як і раніше, усім найсміливішим підносила гарбузи. Мати не втрималася й напосілася:

– Ви тільки подивіться на неї. Такі красені її заміж кличуть, а вона їм від воріт відворіт. На кого чекаєш, дочко? Роки йдуть, а з ними й дівоча краса відходить. Пора вже й сім'ю створювати та діток народжувати.

Дороня відмовчувалася. Й коли до неї посватався син відомого на всю округу купця, а вона йому дала одкоша, мати неабияк занепокоїлася:

– Донечко, може, ти нездужаєш? Чи, мо', Мара наслала яку хворобу?

– Мамо, я здорова. Так що не слід усякими здогадами собі голову морочити, – а далі сказала, як відрізала: – Не піду за нього! Не хочу!

– Але ж чому? Гарний парубок. І з достатком. Житимеш за ним, як за кам'яною стіною.

– От-от, як у в'язниці, – сердито заперечила Дороня. І м'якіше: – Мамо, не люб він мені. Не подам йому рушника.

– У житті, як на довгій ниві. Стерпиться – злюбиться, – умовляла мати. – Гадаєш, у нас з твоїм батьком спочатку все ладилось? Якби ж то! Всяке бувало. А от уже разом четвертину віку прожили.

– Ублажати чоловіка без кохання – то гріх. Як ви цього не розумієте, мамо?! – стояла на своєму Дороня. – Мені легше накласти на себе руки, аніж жити з нелюбом.

Тут саме батько нагодився – проводжав отих сватів за ворота. Зачув ті слова, закипіла в ньому злість:

– Та що ж це за дівка! Той не такий, цей не такий! Хто не посватається, а вона йому гарбуза. Перед людьми соромно. Геть з моїх очей!

Дороня, в чому була, гайнула до лісу. День немає, другий. На третій батьки та родичі подалися на пошуки. Знайшли під корягою старого дуба. Привели додому. Після того більше не дорікали та не допікали. Боялися, що знову втече світ за очі.

– Ми їй дали життя. А як вона ним розпорядиться, то її справа, – сказав дружині батько. Мати тільки зітхнула важко.

А Дороня, аби згаяти час і не скніти без діла, зайнялася садом та городом. Доглядала за ними, як за милим. Душу в них вкладала. Ні часу, ні рук не шкодувала. Тільки й балачок, що про яблуні, груші, вишні, сливи та всяку городину. Прополювала, поливала, від гусені рятувала. І за цими клопотами молилася своєму Ярилу, кликала його подумки. Розмовляла з ним, наче він стояв поряд. Він їй щоночі снився. І уві сні розказував, як той чи інший фрукт чи овоч виростити. Дороня дослухалася до кожного його слова. І отримувала найвищі у орійському краї врожаї. Плоди не тільки великі, запашні, а й смачні. Батько як повезе їх на ярмарок – так біля воза довжелезні черги збираються. Люди ладні платити за них подвійну, а то й потрійну ціну. Лише б придбати Доронині. Навіть, величезні гарбузи купляли, особливо дівчата, аби відвадити настирливих нелюбих женишків.

Дороня працювала та щоразу здіймала сині очі до Неба. І бачила там Ярила, він усміхався та підморгував, як отоді навесні під час сівби. Вона простягала до нього руки і ладна була бігти, мчати, летіти до нього. Були б крила – понеслася. Тільки надвечір згадувала, що в Ярила є дружина – Лада, Богиня весни та кохання, вона несла тепло в орійські краї та випроваджувала подалі Морозка, божество холоду й віхоли. Дороня розуміла, що їй, смертній, марно змагатися з безсмертною Ладою. Однак нічого не могла з собою вдіяти – продовжувала кохати Ярила. На що сподівалася? Тайком мріяла про зустріч з богом плотської любові, від нього хотіла мати дитя. Вона знала, що господарі похмурого підземелля – Чорнобог та його син Пек дозволяли Ярилу й Ладі зустрічатися лише протягом трьох весняних місяців. А решту року, як міркувала Дороня, вона могла б бачитися з Ярилом. Щоб отой страхітливий та підступний бог Пекла цьому не завадив, вона, працюючи, час від часу примовляла:

– Чур тобі, Пек!

І вірила, що Чур почує і захистить її та Ярила від витівок отого чорнобожого нащадка.

Вона відчувала, що Ярило її чує, бо розступаються хмари, коли вона задивляється в небо, з-поза них виходить Сур-Сонце, щезає темрява не тільки надворі, а й в душі, і на небосхилі з'являється Ярило на яскраво-білому коні. Він дякував Дороні за шанобу та любов. І вона відчувала, як його лагідні промені заполоняють усе єство. Їй ставало так хороше! Бо то доторки любого серцю.

Та одного разу ярмарком походжав Лович, бог мисливців та рибалок, син Велеса. В легкому рудому шкіряному ковпаку, в такій же куртці, за плечима лук та сагайдак зі стрілами. Навколо нього чималий гурт ловців, ладних виконати будь-який наказ свого покровителя. Саме тоді Дороня з батьком на возі привезли плетені кошики з полуницями та малиною. Лович глянув на дівчину – і закохався. Хотів сам підійти, та чомусь передумав. Може, щоб не сполохати таку красуню. Тим більше, що й до нього доносилися чутки про Доронині гарбузи, якими вона щедро обдаровувала женихів.

Лович тут же упросив поважного бога літа Літича бути сватом. Той погодився, але завважив:

– Не личить Богові брати за дружину просту сільську дівчину. Навіть, якщо вона невиданої вроди. Такий злюб не доводить до добра.

– Та зрозумій – закохався я в неї, як ні разу в житті, – виправдовувався Лович.

– Чого не зробиш заради друга, – скрушно сказав Літич.

– Тож наступної неділі поведеш старостів до Дороні, – попросив Лович.

Літич вирішив трохи схитрувати. Аби Дороня не закомизилася, він звернувся до легкокрилого Літника, божества теплих літніх вітрів:

– Ти поясни мисливцям, рибалкам і всім краянам, які вигоди вони матимуть, якщо допоможуть засватати Дороню за Ловича. Вони завжди будуть з дичиною та рибою.

– О, на це вони точно клюнуть! – розвеселився Літник.

І майнув від хати до хати, не обминаючи жодного чоловіка та жінки. А від себе ще й нашіптував:

– Тільки Дороні ні гу-гу. Хай це для неї стане новиною. А самі тихцем готуйтеся до весілля. Щоб столи від усіляких страв ломилися. Адже одружується не хто-небудь, а сам бог мисливців і рибалок.

Сельчани вміли берегти таємницю. І от настала неділя. Селяни, по святковому зодягнені, у вишиванках, дівчата у вінках, на майдані перед святилищем зранку розставляли столи та зносили тарелі, дзбани, чаші, ложки. Уздрівши ті приготування, Дороня спитала жінок:

– Що за свято? Трійця минулася, Купала також. До чого готуєтеся?

– До весілля, – таємничо шепнула розпорядниця застілля, відводячи очі, аби не стрітися з гострим поглядом дівчини.

– А хто одружується чи заміж іде? – допитувалася Дороня.

– Яка ти, їй-богу, не догадлива! Прийде час – сама дізнаєшся. І на тебе чекаємо. Ти ж наша квіточка, ти ж наша ясочка. Може, й на тебе який красень гляне та розтопить твоє холодне серце. Приходь, приходь, тільки без гарбуза, – запрошувала розпорядниця.

– Ви, тітко, не можете, щоб не вколоти, – сказала Дороня, а в самої серце защеміло. Якесь недобре передчуття поселилося в грудях. Та все ж вона метнулася додому, одягла найкращу свою вишиванку, віночок з барвистими стрічками. І стала красивішою, ніж богиня Лада.

І разом з усіма Дороня чекала на нареченого: хто він та кого уподобав? Невдовзі з лісу показався вершник на білому коні – не їхав, а летів. Так швидко, що й стукоту копит не чути. Позад нього розвівалася біла, гаптована золотом кирея, на голові жовтогаряча шапка з золотим Трисуттям. З золоченим сагайдаком, набитим стрілами.

Люди так і прикипіли поглядами до вершника, зашуміли:

– Та то ж Лович! Слава Ловичу, нашому годувальнику!

– Кого ж тепер вполював?!

– А ти не знаєш? Нашу неприступну Дороню!

– Ай, молодець! – похвалив якийсь дядько. – Бо так і засидиться Дороня в дівках!

Вона, як почула таке зізнання, зняла вінок, прикрила хустиною личко й поза спинами сельчан, що продовжували бігти на зустріч Ловичу, хаміль-хаміль до річки під довгокосі верби. І молила:

– О, вербиченько, сховай мене. Я тобі коси заплету, як повернуся.

Розкидиста верба прикрила її своїми густими лозами. Дороня, віддихавшись, щодуху понеслася до лісу.

– А де ж моя наречена? – вислухавши славлення, спитав Лович. – Де моя Дороня?

Люди так і заклякли, роззираючись увсібіч. У Ловича погляд гострий, як у сокола.

– Так он же вона! – сказав він і показав правицею у бік лісу.

На тлі високої зеленої стіни мигтіла біла сукня Дороні.

– О великий Ловичу, ми її зараз приведемо! Зажди хвилю! – трійко мисливців скочили на коней і вже хотіли мчати навздогін Дороні.

Але Лович, хоч і похнюплений та розчарований, їх спинив:

– Стійте! Не треба!

– Та як же це?! – ремствували мисливці. – Отак принизити бога!

– А так, – відказав Лович. – Вона побігла до іншого бога, мого побратима, якого любить понад усе. Я не хочу бути нелюбим мужем. І вам раджу не примушувати дівчат до заміжжя без згоди. Злюб без кохання – то пуста справа і великий гріх.

Мисливці та рибалки винувато переминалися біля Ловичевого коня. А тоді найстарший бородатий вусань скинув шапку, вклонився й зашамотів:

– Не гнівайся на нас, боже. Ми хотіли, як краще, а вийшло по-дорониному.

– Тут немає вашої вини. Я не серджуся на вас. Бо знаю, що мій гнів може обернутися для вас бідою, голодом.

– Прости нас, Ловичу! – загомоніли й сельчани.

Лович окинув поглядом столи з наїдками та медами і вигукнув:

– Які багаті у вас весільні столи, браття-слов'яни! А наливайте-но повні келихи! Та хильнемо за те, щоб у вашому краї Мати-Земля народжувала побільше красунь, подібних до Дороні! Щоб у них закохувалися, навіть, боги! Хай щастить вам у мисливстві та рибальстві! А я допоможу, – скочив з золотогривого коня.

Трійко дівчат у вишиванках та вінках на дубовій таці для початку піднесли йому повну чару з медом.

– Слава доброму та милосердному Ловичу! – ревнула юрба на майдані.

А далі, як повелося, виголошували здравиці та стукалися повними келихами, чарами, кухлями. До самого вечора тривала та учта. Дійшло до того, що мисливці та рибалки, розповідаючи предивні випадки під час ловів, стали обійматися з Ловичем, як з рідним. Грали лірники та гуслярі, дівчата водили хороводи, співали пісень. Та все хвалили Ловича за доброту і мудрість.

А Дороня... Никала лісом до знемоги. Опинившись на галявинці в оточенні віковічних дубів, просила та молила Господа:

– Рідний боже, великий Дажбоже! Я так люблю Ярила! І прошу тебе – зроби так, щоб я могла його бачити, а він мене. А ще дуже прошу – у твоїй владі вчинити, аби не гнівалася на мене Лада, дружина Ярила. Не допусти, щоб вона у ревнощах почала мстити моїм землякам! Бо, якщо вона наступного року не принесе їм весну, вони страждатимуть від нестатків та неврожаю! Не хочу, щоб призвідцею їхніх лих стала я! Вічний Дажбоже, зваж на моє прохання!

І, коли вона знову попленталася звіриною тропою, стріла старця, середнього зросту, в солом'яному брилі. Він стояв, опершись на довгий гачкуватий костур, як у волхвів. І весело всміхався з-під сивих кошлатих брів.

– Ви хто? – Дороня злякано сахнулася назад.

– Не впізнаєш? Той, кого ти кликала, – засміявся старець.

– Я призивала Дажбога...

– Я почув твоє моління, дівчино, – посерйознішав старець.

– Дажбог? Не може бути! Дажбог невидимий! – здивувалася дівчина.

– Так. Одначе має змогу отримувати людську подобу і спілкуватися з тими, кого створив. Люди – то мої діти та онуки. До них я ставлюся, як до рідні. То чого ти хочеш у житті? – суворого поглянув на Дороню.

– Отче, зробіть так, як я прошу: щоб я бачила Ярила, а він мене, – низько вклонилася дівчина. – Що ви мені порадите?

– Дівчино-красуне, – тепло по-батьківськи звернувся до неї старець. – Краще буде, якщо ти повернешся до свого села. Попросиш вибачень у батька та матері, у краян та свого нареченого Ловича, станеш з ним на рушник злюбу.

– Ні! – запротестувала Дороня. – Ніколи! Не в моїх силах стати на рушник з нелюбом!

– Не забувай, він з Вирію, – попередив старець.

– Навіть, якщо той жених – сам бог Лович! Не силуй мене, Дажбоже! – склала на грудях долоньки.

– Що ж, ти сама обрала собі долю, – сумовито відказав старець. – Я вражений твоєю відданістю богу Ярилу і своєму роду.

– Заради них я на все згодна, лише б доставляти їм радість! – палко мовила Дороня. – А від Ярила мені нічого не треба, аби лиш бачити його! Хоча б у ті часи, коли його, бога весняних робіт, відпускатимуть зі свого підземелля Чорнобог та Пек. Перетвори мене на ніжну квітку, яка б дивувала Ярила і моїх сородичів! Щоб пахощі від тієї квітки були такі, від яких у Ярила паморочилась голова, як від поцілунку коханої людини.

Дажбог, аби перевірити почуття Дороні, ще раз заїкнувся:

– А, мо', з Ловичем?

– Я кохаю лише Ярила! Я хочу квітнути і пахнути, коли він ітиме лісовою стежиною в поле на сівбу! Дажбоже, милий, всесильний, могутній, врятуй мою душу – вона належить Ярилові! – благала дівчина.

Старець змахнув костуром – і Дороня стала конвалією, чарівною, духмяною, ніжною-преніжною. Від подиху вітерця тихо забриніли дзвіночки. У лісі народилася небачена до цього квітка. Збентежене птаство заспівало навколо, гадаючи, що то за дивовижне створіння.

– Спасибі, Дажбоже! – на прощання зі світом людей вимовила Дороня.

І стала чекати. Підвела погляд угору і побачила вершника на білому коні з вінком квітів на голові – символом Вічності і Неба. То був Ярило. Він, схоже, відчув запах конвалії. Глибоко вдихнув один раз, другий, третій. Спустився на стежину.

– Ти, чарівна квітко, пахнеш так, як Дороня, – сказав Ярило.

Вона у відповідь забриніла дзвіночками.

– І в тебе голос такий, як у Дороні, – нашорошив вуха Ярило.

– З ким це ти розмовляєш? – здалека долинув голос Лади, його дружини.

– З конвалією. Така неймовірно гарна квітка! Кращої я не чув і не бачив, – захоплено мовив Ярило.

– Вона краща від мене? – ревниво спитала Лада.

– Ти – безсмертна богиня. А вона – квітка. Вона квітує лише раз на рік. Але й тобі є чому повчитися у неї, – з сумом відказав Ярило.

Лада зразу ж прилетіла, глянула й зрозуміла, в чому її чарівність.

– Ця квітка віддана тобі, чоловіче, як ніхто на світі, – сказала Лада. – І тобі не жалко, що вона присвятила тобі своє життя?

Ярило нічого не відповів. Замислився. А про себе подумав, що після польових робіт повернеться сюди, щоб помилуватися конвалією, послухати її шепіт про кохання. Та Лада здогадалася про його наміри. Промовчала. Адже боги Вирію здатні відгадувати думки будь-кого, їх не можна обманути. Та не сказала й слова. Інакше Ярило може образитися й не прийти на й без того рідкі побачення. Їй цього не хотілося. Бо ж у їхнього кохання й так дуже короткий термін – лише три весняні місяці.

23 квітня 2014 року – свято Бога весняного Сонця – Ярила

м. Сімферополь

 

 

                        Йордана (17200)

                                                    Оповідання

                                                                                   Світлій пам'яті Сергія Плачинди,

                                                                                   великого українознавця,

                                                                                                                      присвячую.

Тільки під вечір, коли весняне Сонце торкнулося вершечків далекого лісу, бог оріїв-орачів Орь у кінці ниви ласкаво гукнув до двох червонобоких волів:

– Стійте, мої славні! Спочиньте! – Орь розмовляв з ними, як з людьми, і вони справді розуміли його мову. Воли ніби давно чекали саме такого наказу – у мить спинились, ремигаючи, закрутили головами, шукаючи молоду запашну травицю. Їхні кряжі парували. А Орь вдоволено розказував: – Он скілюги ми сьогодні зорали! Завтра на поле разом з Матір'ю збіжжя та Родицем вийдуть сівачі, умилостивлять бога весняних робіт Ярила молитвами. І залунає над неозорим степом пісня-прохання.

І Орь заспівав, та так задушевно, що й ворони перестали на ріллі стрибати та притихли:

– О, Ярило, весняний батьку наш! Прийшли ми до тебе, вірні твої сівачі. Дозволь нам у цю священну днину розкидати-розсіяти зерно! Дай хліба, Яр-Туре! О, яке то буде свято! Я впевнений, що мій побратим Ярило допоможе нашим родам-задругам. А після сівби покличе бога родючості Дощича – і невдовзі зазеленіють лани. Так було і так буде нині й безвік.

Орь вийняв залізного плуга з борозни, відчепив від дишла, зняв з волів ярма, поклав поряд й пустив круторогих на травицю побіля гайка. Оглянувся. Чорна земля, мов наречена, замріяно вдивлялася в синяву передвечірнього Неба. Ось-ось відбудеться їхнє довгождане побачення. І до осені Мати-Сира-Земля розродиться багатим урожаєм. Орь став на коліна, обійняв, на скільки вистачало рук, ріллю й поцілував скибочку землі. Так з правіку орії шанували Землю-Матір.

І тільки, віддавши їй всі почесті, Орь зняв потемнілу від поту сорочку з світлої грубої пряжі, глибоко втягнув у широкі груди соковите повітря – і відчув, як через босі ноги втома залишає тіло і натомість його заповнює бадьорість, сила, бажання жити та кохати. Повернувши до Сонця-Дажбога, Даючого Життя Бога, своє мужнє засмагле обличчя, Орь розправив на тім'ї косака, заклав за ліве вухо, пригладив чорні вуса, наклав на себе Перуницю, простягнув до Світила мозолисті руки і заблагав:

– О славний Божичу, батьку всіх сонцепоклонників, ти все знаєш, все бачиш, я багато літ труджуся на ланах, не шкодую ні часу, ні сил, аби наш орійський рід жив заможно, множився, міцнів. І відчуваю, що пора й мені обзавестися родиною, дітьми. Я б виростив їх мудрими, невтомними ратаями, як і сам. Дай, Боже, мені дружину-красуню, яку б я кохав нестямно і ладен за неї життя віддати!

Орю здалося, що Сонце, оте Всевидяще Око Дня, всміхнулося йому, повело золотою бровою у бік могутньої Рай-ріки, що зовсім поруч мерехтіла різнобарвними хвилями-блискітками. Він зрозумів, що слід іти туди. Ухопив хворостину й спроквола погнав волів до пологого берега Данапра-Славутича. Воли, настовбурчивши роги, припали до життєдайної водиці. Стомилися бідолаги, цілий день тягнучи плуг. Погляд Оря ковзнув вздовж ріки, широкої, манливої, таємничої. І раптом за вербами над гладеньким плесом він помітив золотисте сяйво. Воно тихо коливалося на воді, від нього колами розбігалися яскраві хвилі. Орь шкарубкою долонею протер очі – чи не привиділося? Та ні ж! Навпаки – сяйво тільки посилилося.

І Орь пішов на те грайливе сяйво. Ось він уже за вербами. Перед його очима по пояс у воді стояла дівчина, юна, приваблива, тонкостанна, з довгою русою косою на тонкій прозорій блакитній сукні. А над її голівкою висів променистий золотий німб. Парубок зачаровано спостерігав за незвичайною дівчиною. І раптом збагнув: вона – його доля. Це її мало на увазі Світило, кивнувши вогненною бровою. Такої красуні Орь ніколи не стрічав. Його серце закалатало, ніжність розтеклася єством. Зрозумів, що закохався. З першого погляду. Як хлопчисько. І назавжди. Розумів, що так не буває. Але сталося. І він тому невимовно зрадів.

– Я вітаю богиню річок Дану! – чемно привітався Орь. Називаючи дівчину так, сказав жартома, перше, що в голову прийшло. А виявилося – вгадав.

– А ти звідки мене знаєш? – здивовано спитала дівчина й лагідно заусміхалася. Блакитні великі очі глибокі, мов бездонні озера, брови, наче шнурочки, і білі руки, як два лебедині крила.

Тепер настала черга Оря дивуватися. Його сині очі округлилися. Слова плуталися, ніби риба в куширах. Він знову, як справжній син Неба, звично пригладив пасмо чуба й, не зводячи з незнайомки погляду, відверто сказав:

– Я просив Дажбога послати мені красуню, яку б кохав нестямно і міг за неї життя віддати. А, виходить, він познайомив мене з богинею річок...

– Ти розчарований? – Дана грайливо бризкала водою у бік Оря. Наче здалеку, та кілька бризок дісталися його щік і чола. І він відчув, що починає все дужче закохуватися в цю дивну дівчину. А вона ще кілька разів бризнула, ті краплини золотаво засвітилися на його руках, волохатих грудях, плечах.

– Я кохаю тебе! – вигукнув Орь, і луна покотилась річищем.

– І не пошкодуєш свого життя заради мене? – Дана погнала від себе променисті хвилі.

– Клянуся всім, що в мене є! – випалив Орь.

– І що ж у тебе є? – грайливо всміхалася Дана.

– Плуг, воли, нива, збіжжя, – завзято перераховував парубок. – А в тебе вода. Ми були б гарною парою. Разом могли б принести багато користі оріям-слов'янам.

– Ти так переконливо присягаєшся. Що ж, я це перевірю, – засміялась і зникла під водою.

Орь підскочив до води. Туди-сюди водив збентеженим поглядом. Кликав. Довго й настирливо. Дана не відзивалася.

– От лихо! Невже вона втопилася? – розпач вирвався з його могутніх грудей. Він у відчаї бультихнувся в Рай-ріку.

Та в цю мить прямо перед ним винирнула Дана:

– Перше випробування – одне з найлегших – ти пройшов, – радісно засміялась. – Попереду чимало суворіших. Ти готовий їх пережити?

– Я ніколи слів на вітер не кидаю. Я – Орь! Я– арій! Якщо сказав, що люблю, значить так і є! Бо живу за законами Прави-Правди, – відказав парубок, намагаючись наблизитися до дівчини, але вона відпливла на глибину. – Я ладен витримати все, лише б бути з тобою. Я щирий. Дано, я хочу взяти з тобою злюб до кінця днів своїх. Але чому ти відступаєш? Ти мене лякаєшся?

– Ще чого! Я не з лякливих, – довірливо глянула на нього.

– То, може, я тобі не подобаюсь? – допитувався Орь.

– Ти теж припав мені до серця, – якось сумовито мовила Дана.

Орь, обнадієний тими словами, ще сильніше розгрібаючи руками воду, ступив до Дани:

– Тож не втікай від мене.

Але вона спинила його, виставивши поперед себе долоні.

– Я боюсь у тебе закохатися, – ледве чутно, наче шепіт дрібних хвиль, зронила Дана.

– Але ж чому? Кохання – то щастя, то благо, то саме життя! – гаряче переконував Орь.

– Спинись, благаю! – злякано відступала дівчина. – А то пірну у воду, і ти мене ніколи більше не побачиш.

– Нащо ти вбиваєш у собі кохання – оте святе почуття, подароване нам богами? – не міг второпати Орь.

– Прошу – вислухай мене, – ледве не квилила Дана, не зводячи з парубка благальних очей. – Ти – великий орач. Найкращий на землі. Ти завжди в полі, навіть, уночі...

Орь хотів заперечити, та Дана приклала палець до губ, мовляв, не перебивай.

– Я боюсь за себе, Орю, – тихо продовжила дівчина. – Я не вмію кохати наполовину. Любові слід віддаватися повністю або ніяк. Якщо я закохаюсь у тебе, то почну сохнути по тобі, а разом зі мною висихатимуть мої посестри-ріки.

– Та хіба таке можливе, моя богине? – схоже, такі доводи не вкладались у його голові.

– Так і буде, Орю! – аж скрикнула дівчина. – Ти працюватимеш у полі, а я страждатиму, мучитимусь, переживатиму. Я така – знаю. А в такому стані не зможу доглядати за своїм царством річок та озер. І тоді буде погано всім оріям-хліборобам. А також тобі. Бо без води висохне земля, пропадуть посіви і настане голод. Ти ж не хочеш, щоб загинув твій народ?

– Звісно, ні. Заради нього я й труджусь на ниві, не покладаючи рук, вирощую хліб, – згодився Орь. – Але ж я кохаю тебе, блакитноока моя красуне.

– Ми маємо поступитися своїми власними бажаннями, почуттями в ім'я благополуччя людей. Зрозумій це! – заповзято доводила Дана.

– І що ж мені робити? – Орь у розпачі щосили ляснув долонями об воду. – Який же я невезучий!

– Моя тобі порада, мій великий ратаю: знайди собі земну наречену, – Дана з болем вичавлювала з себе слова. – Серед оріянок дуже багато вродливих та ніжних. Є, навіть, гарніші від мене. Придивись, пошукай. А я... А я...

Сльози не дали їй більше нічого сказати і вона пірнула під воду. Орь у відчаї дивився на те місце, де вона стояла і не хотів вірити, що та, якій він ладен віддати своє серце, щезла, зникла. Тільки кола, розбігаючись увсебіч, нагадували про богиню річок. Орь хотів було теж шубовснути у воду і пошукати там свою кохану. Та, на диво, могутня ріка, мов тріску, виштовхнула його на берег. Він ходив побіля води й надсадно кликав свою Дану. Марно. Ніде нікого. Навіть хвильки зникли, і листя на вербах стихло. Неймовірна тиша. Орь з докором поглянув на Сонце, що ховалося за небокрай, підняв до нього м'язисті руки і чимдуж крикнув:

– О велемудрий Дажбоже, навіщо ти так зі мною пожартував?! Віднині я жити не зможу без Дани! Вона – моя мрія, надія, любов!

І раптом йому здалося, що Сонце на заході знову повело золотою бровою. Він почув згори, з Неба, чистий, як дзвін, голос Дажбога:

– Сину мій Орю, це серйозне випробування для тебе і для Дани! Я хотів переконатися, на скільки ви віддані своєму роду-народу, всій нашій безкраїй Оріяні, чи здатні ви пожертвувати заради них найсвятішим, що є на землі, – коханням? Ви витримали цей іспит. А, значить, завдяки вашій пожертві укри-орійці вічно житимуть у добрі й радості.

Орь так і застиг. Нічого не сказав у відповідь. Бо зрозумів мудрість Дажбожу, за ним свята правда і справедливість. Парубок ще раз сумовито глянув на притихлий Данапр і поволі через зорану ним ріллю, що відсвічувалась в останніх променях Сонця, подався до стійбища, яке блискало білими стінами хат поміж садів, що вбиралися в зелень.

Відтоді Орь щовечора приходив до Славути, до місця своєї стрічі з Даною, і вдивлявся в синю широчінь ріки. Сподівався, що одного разу повелителька річок припливе до нього. Часом він помічав, як над поверхнею здіймалося золотаве сяйво. Певно, там Дана. І Орь щодуху мчав туди поміж верболозу та через зарості кропиви. Та тільки добігав – сяйво зникало. Він розумів, що Дана все ж спостерігала за ним, але уникала побачення. Від того ставало ще тоскніше на душі. Інколи він, навіть, хотів утопитися, щоб бути поряд з Даною. Та як не старався, ріка сердито викидала його на берег.

У цих тривогах минула весна, за нею літо. Стихли роботи на полях. Бог щедрого урожаю та статків Овсень запрошував усіх на велелюдне свято, об'їжджаючи село за селом на рудому бистроногому коневі та тримаючи в руках різнобарвні плоди, а в мішку збіжжя. До Оря як бога оріїв під'їхав особисто.

– Усе оце завдяки твоїм трудам та щедрості богині річок Дани, – підняв поперед себе міх з зерном. – Це ваша заслуга. Приходь на свято! Дівчат там буде – одна іншої краща. Саме час обирати наречену. Ми тобі таку красуню підберемо – усіх завидки візьмуть!

Орь тільки глянув на нього й відповів сумно:

– Є в мене наречена! Іншої я не хочу.

І коли Овсень поскакав вулицею далі, він, замість того, щоб піти на майдан, де орії під веселі музики накривали столи, узяв куртку й швидко закрокував до Славути-ріки. А люди поміж себе говорили, що то він подався на Буян-острів, до Вирію, де зазвичай зимують боги.

Аж тут невдовзі наскочили підступні холоди, шмагонули студеними дощами, позривали листя з дерев. Та Орь, хоч його й діставала нещадна студениця, не відходив від берега. Тільки й чутно було його зізнання:

– Я кохаю тебе, Дано!

Милосердний Дажбог не міг далі спостерігати, як страждає від холоду син Орь, створений за його задумом і подобою, і надумав порятувати – перетворив на прекрасного високого крислатого Явора. То було дивне дерево: навіть, у нічні заморозки воно буйно зеленіло, пташки весело щебетали у його вітті, що спадало аж до зашерхлої води і, здавалося, пестило її, шепотіло ніжні слова. Дана, вражена такою відданістю Оря, підпливала поближче до Явора, підставляла щоки й уста під оті доторки зеленого листя. Її, богиню, переповнювало невимовне почуття блаженства. І від того в темну пору все навкруг світилося святковим золотисто-білим сяйвом. Так вони мовчки зізнавалися в коханні.

Та нагодилося божество холоду, віхоли та криги Морозко в довгому кожусі, з чарівним посохом у руках. І вітер завив, закружляв, несамовито зривав з Явора зелене листя й кидав на воду. Стривожена Дана збирала його і як найдорогоцінніший скарб ховала у своєму підводному місті Дівичграді на дні Славути, де завжди зимувала. Орь-Явір на березі мужньо переносив усі злигодні, терпів шарпання сніговіїв, люті морози і жодного разу не поскаржився на свою Долю. Кохання загартувало. Він вірив, що ці випробовування переконають Дану у його відданості та любові і колись вони поберуться.

Та провідав про Явора лютий Чорнобог, ворог людей і світла, заступник усіх злих сил. Він наказав усім своїм слугам-чортам злетітися темної, горобиної ночі до Явора. Яких тільки виродків там не було – куці, вертляві, рудошерсті, зі свинячими рилами, довгими кігтями на руках і ногах, звивистими хвостами і короткими ріжками на голові. І, вирячивши круглі червоні баньки, Чорнобог захрипів:

– Хоч рубайте, хоч гризіть – а Явора зваліть! І віддайте богові Пекла, нехай спалить! Щоб і сліду не лишилося від Оря! Пропаде він – згинуть і всі орії-огнищани! Якщо ж не виконаєте мій наказ, я вас сам спроваджу до кровожерного бога Пека! Отоді й начувайтеся!

Чорти осатаніло накинулися на Явора. Орь відбивався, як міг. Та все ж бісенятам вдалося звалити Явора. З великим стогоном упав він на лід – аж луна покотилася за небокрай. Та й проломив кригу.

Той неймовірний гуркіт розбудив Дану, яка спала у своєму підводному маєтку. Ніхто з людей ніколи не наважувався підняти її серед зими. І раптом такий удар над головою. Значить, щось страшне сталося на світі. Виглянула вона крізь велику ополонку. Здригнулася, побачивши лежачого на льоду Явора, на якому вертілися чорти, збираючись відбатувати гілля. Гнів закипів у її грудях.

– Так станьте ж ви камінням там, де зараз знаходитесь, бузувіри! – крикнула Дана і бризнула на чортів мертвою водою. В ту ж мить оті харцизяки перетворилися на скелі – та й заклякли непорушно побіля берега Славути. Так і утворилися пороги – зловісні і страшні. Вони стали нагадуванням усім темним силам, а також людям, які замишляють неправедні справи. Мовляв, порушите закони Божі – і станете такими ж брилами. Щоправда, деяким чортам, що були на березі, вдалося врятуватися. Але після того вони стали обережніші та хитріші. Деякі перетворилися на людиноподібних істот і тишком чинять усілякі пакості.

А тоді Дана зі своїми помічницями-русалками затягнула Явора до свого підводного палацу в Дівичграді, покропила його живою водою – і диво: перед нею постав все той же могутній велетень Орь. Він радісно усміхнувся, простягнув до Дани руки і голосом, повним ніжності та любові, мовив:

– Як же я кохаю, тебе, Дано, Даночко, Діво моя ненаглядна! Стань моєю дружиною!

Вона, забувши про все на світі, кинулася у його обійми, шепочучи:

– Я вірю тобі! Кожному твоєму слову! Ти пройшов усі випробовування! Я теж тебе кохаю, муже мій милий!

Як розповідають легенди, тієї ночі й відбувся злюб Оря й Дани. Вони милували одне одного до нестями. То було величне свято кохання. І його б не було, якби Орь-Явір не розбудив Дану, а вона – свої ріки.

Саме тоді орії побачили над Славутою грайливу зимову веселку, що, мов велетенське перевесло, перекинулося з одного берега ріки на інший. І назвали те диво святом злуки Оря і Дани – Землі і Води. Дехто називав Орданом, дехто – Йорданом або й просто Водосвяттям. Більше того, православний орійський люд помітив, що у той день вода в річках, озерах і джерелах ставала цілющою. Орії пояснювали це тим, що буцімто до Землі в ту пору близько-близько підходило Сонце і своїми життєдайними променями насичувало водицю. Казали, що краплі її відганяли усілякі хвороби – як отих чортенят, яких богиня річок перетворила на каменюки. Орійки набирали ту священну воду, несли до хат, кропили нею усе, особливо закутки, а також худобину у хлівах. А відчайдухи-парубки на річках вирубували ополонки у вигляді хреста, що нагадував Оря з розпростертими руками, і з молодечим завзяттям занурювалися у крижану воду. Дівчата й парубки оббризкувалися водою і таким чином, за прикладом Дани, відганяли геть біснуватих.

А Сонце-Дажбог згори усміхався у золоті вуса. І коли Орь підняв на нього очі, загадково підморгнув: мовляв, що тепер скажеш?

Орь щосили гукнув:

– Спасибі, батьку Дажбоже! Я щасливий! У мене найкраща у світі дружина!

Орь і Дана, взявшись за руки, споглядали ті веселощі оріїв і раділи, як діти, разом з усіма. Потім навесні Орь відправлявся будити від зимової сплячки Землю, а Дана – ріки. У них набиралося дуже багато невідкладних справ. Тільки з настанням холодів вони знову стрічалися. І їхньому щастю не було меж. Так із віку у вік – аж до сьогоднішнього дня.

А православні мудреці-волхви розказували, що пізніше орії, відступаючи від величезного льодовика, що насувався з півночі, понесли те свято у теплі краї. І одну із невеличких тамтешніх річок назвали Йорданою. І землі, на яких розселились, теж найменували Йорданією. Та назва так і залишилась, хоч зараз їх населяють інші народи.

15 лютого 2014 (7522) року, Стрітення – зустріч Зими та Весни

м. Сімферополь

 

 

                         Біла лілея (24150)

                                                       Оповідання

Сталося те за царя Пана-Панька, коли ще земля була тонка. А, може, трохи пізніше – за царя Гороха, коли людей було трохи. Тепер уже ніхто точно не скаже.

У стійбищі, що розкинулося на березі Славути, у старезній мазанці під старими вишнями жила вдовиця Ждана з донькою Всеславою. Обійстя вимагало чоловічих рук, Ждана, як уміла, доглядала – підмазувала, білила. Та хата все дужче осідала в землю, вже й стіни потріскалися, вікна трохи покосилися, очеретяний дах потрухлявів, давно б слід перекрити.

Щовечора, лягаючи спати, Ждана в красному куті молила богів Вирію, аби ті вберегли її оселю від бурі, граду чи зливи. Бо, не дай Господи, залишаться під відкритим небом. Та ще просила Всевишнього, щоб донька швидше підростала. Тоді вона віддасть її заміж за якогось багача. Тільки за багача! Щоб у того був добротний дім і млинок, і ставок, і садочок. Їй страшенно надоїло кінці з кінцями зв'язувати. У тих роздумах для неї не мало значення, якого віку буде той жених. На її погляд, краще, якщо він буде в літах – ліпше цінуватиме свою молоду дружину і залюбки виконуватиме усі її забаганки. І тоді вона, Ждана, теж буде в пошані. Змученій вдовиці хотілося пожити по-людськи. Бо ж скільки можна у злиднях ходити?! Надія лише на Всеславу.

І прочув про ті мрії чорт-пронира. Він одразу зметикував, що вдова може стати спільницею у всіх його чорних справах. Невидимий, він вмощувався за лівим плечем і нашіптував Ждані: «Віддавай доньку тільки за багатого, за багатого, за багатого! Жени з двору звичайних парубків і в першу чергу отого завзятого Ростислава з широкими плечима і могутніми кулаками. Він може завадити здійсненню усіх твоїх надій». Відтоді вдова забороняла доньці бачитися з тим хлопцем, аби не звикала до його товариства.

Виросла Всеслава, красунею стала – очей не відвести. Парубки так і тирлувалися біля її двору, навіть, інколи билися. Вона ж лише посміювалася. Аж доки їх не відвадив Ростислав, парубок видний, дужий, високого зросту і, ніде правди, діти – таки був би гарною парою для доньки. Схоже, і Всеслава припала йому до душі. Ждана це розуміла. «Але ж він бідний! – нагадував чорт. – Хочеш у бідноті віку доживати? Та до твоєї красуні сам полковник посватається! І купатиметеся ви в розкошах, як вареники в маслі!» Відтоді вдова інакше й думала.

Якось під вечір Ждана запримітила побіля тину Ростислава. Видно, він чатував, аби сільська парубота не мозолила дівчині очі. Ждана з віником у руці напустилася на парубка:

– Ти чого отут стовбичиш, як пень! Тобі що нічим зайнятись у своєму дворі?

– Тітко Жданко, не сваріться. Я роблю благе діло – сторожую вашу хату. Бо, чого доброго, хтось вас украде.

– Та кому я потрібна така стара? Хіба що чорту, – сердилася Ждана.

– От саме від нього я вас і оберігаю, – віджартувався Ростислав. – Бо, подейкують люди, таки завівся отой син Марени в нашому селі. Перебирається у тіло вродливого чолов'яги і шастає від двору до двору, все видивляється, заманює удовиць солодощами, а, зоставшись наодинці, залоскочує до нестями.

– Ти мені зуби не забалакуй, хлопче! – сердилася Ждана. – Ич який! Знайшов причину!

– Аякже, – білозубо шкірився парубок, – майбутню тещу треба берегти, як зіницю.

– Ах ти ж, волоцюго! Я тебе зараз попантрую! Спущу з цепу Рябка – він обірве твої сині шаровари! Він покаже тобі дорогу додому! Геть! Щоб очі мої тебе не бачили! – замахнулася на Ростислава віником. Той перехопив її руку.

– Тітко Жданко, не лякайте ви мене своїм собакою. Ми з ним уже давно подружилися. Правда, Рябко? – витяг з кишені червоних шароварів шматок бублика і кинув песику. Той вдячно завиляв хвостом і взявся хрумати гостинець.

– Ой лишенько! Ти вже й собаку приручив! – Ждана висмикнула віника і знову замахнулася на парубка.

– Я й вас приручу! – весело пообіцяв Ростислав.

– Бачу, що й доньку хочеш укоськати. Кому кажу – геть звідси!

– І не подумаю. Тітко Жданко, я кохаю вашу Всеславу. Дуже-предуже. Вона мені дорожча за життя. Аніж гнати мене, краще віддайте за мене доньку. Вона – моя доля.

– Нізащо! Ніколи! Досить мені бідувати на цьому світі! От скажи, що в тебе є? – підбоченилася Ждана.

– Безмежне кохання до вашої доньки. Воно нас зробить щасливими. Голова в мене на місці, руки не з спини виросли. З часом буде у нас достаток.

– Коли це ще буде? Та чи й станеться?

– Та їй бо! – Ростислав наклав на себе Перуницю. – Інакше не носити мені косака!

Всеслава чула оту суперечку, раз по раз визираючи з сіней. Та врешті не втерпіла й майнула до хвіртки.

– Мамо, припиніть! І хочу вам прямо сказати, що теж кохаю Ростислава!

Ждана так і заклякла з розкритим ротом і віником у руці. Видно, їй перехопило дихання, вона кілька разів звучно хапнула повітря. В її очах зблиснула лють. Здавалося, то не Ждана, а якась нечиста сила.

– І ти туди ж! Змовилися! Я вам покажу кохання! – і замахнулася віником на доньку. – Тебе забули спитати, за кого віддавати! Мерщій до хати!

Дівчина, витираючи долонькою очі, відступила.

– Всеславонько, душе моя, чекай восени на старостів, – гукнув з-поза тину парубок.

– Та я за такі слова прокляну тебе! – загорланила Ждана. – Ніколи моя донька не стане твоєю дружиною! Злидень! Гольтіпака! Будь ти неладний!

– Тітко Жданко, побійтеся Дажбога! Ніколи прокляття не доводило до добра. Краще попросіть прощення у Творця, щоб він усмирив злого духа, що оволодів вами, – з болем і надією спокійно відказав Ростислав.

– Ти, вилупку, ще мене вчити будеш?! Згинь! Пропади пропадом! – Ждана вже не тямила себе від злості.

– Мамо! – Всеслава кинулася від хати до хвіртки. – Нащо ви отак?! Він же з добрими намірами!

– Ти ще побазікай та повчи матір, як жити! Розпустилися! Рота на півслові закривають! Не буде мого благословення на шлюб з отим бевзем! Ніколи! Затям це раз і назавжди!

Ростислав, аби Ждана заспокоїлася та щоб не мозолити їй очі, – бо ще бозна що наговорить – зібрався йти. А на прощання попередив:

– Ви, тітко, Всеславу не ображайте. Ось повернуся з походу і...

– І не жди, й не надійся! – перебила його Ждана.

– І, якщо не віддасте за мене Всеславу, викраду її. Я слів на вітер не кидаю. Я кохаю тебе, мила моя! Дочекайся мене з походу! – і подався вздовж вулиці до своєї оселі.

– А трясця твоїй матері! – сипала прокльони Ждана. – Він ще мені погрожуватиме! Та я всіх чортів на тебе накличу!

– Мамо, як ви можете?! – розплакалася Всеслава. – Адже прокляття повертаються. І можуть вас шмагонути. А, може, й мене або ж твоїх онуків.

– Теж мені заступниця! – аж хрипіла у гніві Ждана. – Замість того, щоб язиком чесати, готувалася б краще сватів та жениха стрічати.

– Яких сватів?! Ви про що, мамо? – зойкнула донька.

– А таких! Від нашого вельмишановного воєводи – пана Вишана! Ось від кого! – переможно гукнула Ждана.

Всеслава так і завмерла, зблідла. Хотіла щось сказати, та комляк застряг у горлі. Нарешті опанувала себе і ледь чутно мовила:

– Так він же старий...

– То й що? Зате багатий! У нього не дім, а справжній палац, три млина, сотні робітних людей! Вийдеш за нього – панею станеш!

– Та нащо мені таке лихо? – закрутила головою дівчина. – Не піду за нього – хоч бийте, хоч убийте!

– А тебе, доню, ніхто й питати не буде, – Ждана, наче за нею стояв біс, наступала на доньку, вимахуючи перед собою віником.

– Як то? Хто має право розпоряджатися моїм життям?

– Я – твоя мати! Я тебе на цей світ привела. І мусиш бути за це мені вдячною до могили.

– Але ж це не за волею Господа нашого Дажбога. Мамо, ви, схоже, забули, що я ще й донька Творця нашого. У нього також варто спитати, чи погодиться на мій шлюб з нелюбим воєводою.

– То все дурниці! Попридумували якихось Сварога, Дажбога, Перуна, Мокошу. Де вони? Покажи мені їх!

Всеслава не впізнавала матінки. Їй здалося, що в неї вселився сама Марена. Отаке молоти про рідних богів. Віруюча людина такого не скаже.

– То де твої орійські боги? Де? – мати крутнулася, роззираючись навколо.

– Вони в душах наших, – Всеслава хотіла спинити матір. Та де там.

– Ти ще мені, дочко, вказуватимеш, як чинити? – знесамовитіла мати. – Буде так, як я сказала! Я вже дала пану воєводі згоду на твій шлюб.

Всеслава впала на коліна перед ненькою і, ридаючи, запросила:

– Матінко моя ріднесенька, не віддавайте мене за нелюба, бо пропаду. Я Ростислава кохаю. Не губіть мене! Не занапащайте мою долю! Інакше Всевишній і вас, і мене покарає...

Ждана ніби не чула доньчиних стенань. Врешті зо зла швиргонула віника у бік Рябка і гаркнула:

– Нічого мене вмовляти. Все вже вирішено. Пан воєвода завтра прибуде. І не здумай брикатися, – й пішла до хати.

А Всеслава так і зосталась навколішки серед двору, торкаючись русою косою споришу, що встеляв двір. Ждана покликала її раз, удруге. А тоді, видно, зрозуміла, що доньку слід якось розраяти, тихо підійшла, погладила рукою доньчину голову, як це робила колись у дитинстві:

– Ну чому ти, дурненька, сльози ллєш? Кажеш, пан воєвода старий. Так то ж добре. Значить, недовго ряст топтатиме, швидко піде у світ предків. А ти зостанешся господинею усього його добра.

– Та не хочу я його добра, – квилила донька.

– І тоді вийдеш, за кого захочеш, – мати ніби не чула її слів. – За тобою, багачкою, красунею, чоловіки табунами ходитимуть.

– Мамо, як ви не розумієте: я ніколи не покохаю того дідугана. І оті табуни мені й даром не потрібні. Без кохання життя пусте, нікчемне, бідне, осоружне. Змилуйтеся наді мною, матінко!

Ждана розлютилася, наче в неї знову Мара вселилася, навіть, голос змінився, став чужий, навіжений, як у Баби-Яги:

– Годі мені голову морочити! Будеш воєводихою! Багачкою! Тобі всі заздритимуть! Тебе поважатимуть!

– Не хочу, мамо! – заливалася слізьми Велеслава.

– Захочеш!

– Ніколи!

– Прокляну! Геть у хату! Я зроблю тебе щасливою! Я – твоя мати! – горлала чи то Ждана, чи Марена.

Всеслава, згорбившись, покірно побігла до хати. Про себе вирішила: чекатиме до останнього, може, мати втихомириться та передумає віддавати її за старигана. А якщо ні... То Славутич глибокий...

***

Під обід наступного дня до двору Ждани і Велеслави підкотила розкішна карета-чотирикінка у супроводі двох вершників-охоронців. Ждана, як уздріла, прожогом побігла до хвіртки, широким жестом розчахнула її. Із карети показався сам воєвода Вишан. Вершники зіскочили з коней. І, як тільки дверцята відкрилися, кинулися йому допомагати вибратися. Він, опершись на їхні плечі, поволі спустився на землю. Товстий, як угодований кабан, посивілі вуса стриміли, наче голки в їжака, ніс гачкуватий, мов у шуліки, лоб вузький, зморшкуватий.

– Яка радість бачити вас, пане воєводо! – Ждана припала своїми губами до його тлустої руки.

– Та годі, годі! – Вишан по-панібратськи обійняв її плечі. – Показуй мені твою красуню. Мої очі хочуть її бачити. Задля неї я стільки верст трусився у цьому шарабані.

– Пане воєводо, прошу до світлиці. Там вона. На вас чекає, – Ждана пропустила вперед гостя, бо через пишне черевце удвох вони не змогли б пролізти у хвіртку.

Воєвода, пригнувшись, протиснувся спочатку у вузькі сіни, за тим до кімнати.

– І як ви отут живете? Як у норі, – здивувався Вишан.

– Сідайте прямо за стіл, – запросила Ждана. – Чим багаті, тим і раді пригостити.

– Та бачу, бачу і кварту, і печеню. А де ж наречена? – роззирався воєвода.

– Ондечки вона, як і заведено, у кутку піч колупає. Вона так хвилюється, пане Вишане. Їсти не їсть, пити не п'є, все про вас думає. Доню, а покажись вельми поважному гостю, – Ждана метнулася до печі й за руку витягла доньку на середину кімнати.

Воєвода, який уже потягнувся було до пляшки, так і застиг. Такої краси він, схоже, у житті не видів. У яскравій вишиванці, темній спідниці в вишитими мальвами. Струнка, мов тополя, очі сині, як небо, руса коса до пояса з вплетеними блакитною та помаранчевою стрічками. Вишан губами поплямкав, облизнувся, його товсті пальці, що вже давно не відчували шаблі, затарабанили об край столу. Вузькими очицями з-під кущистих брів зирив на дівчину, наче кіт на мишу.

– Яка ж у тебе донька гарна! Я все своє життя саме про таку мріяв, – воєвода вдоволено потер долоні. – З такою не соромно вийти на люди.

– А яка вона у мене рукодільниця! Все вміє – і прясти, і шити, і куховарити. Таких у всьому краї не знайти! – розхвалювала мати дочку, наче товар.

– Та мені не майстриня потрібна, а дружина. Щоб була ніжна, лагідна, вірна, надійна. А шити та страви варити у мене є кому, – воєвода вже вкотре захоплено оглядав Всеславу з ніг до голови, а тоді прямо спитав: – То підеш за мене, красуне?

Дівчина опустила голову. Що вона могла сказати цьому одороблу?

– Та піде! Піде! Ми уже все з нею обговорили. Це в неї від хвилювання слів забракло, – втрутилася мати. – Кращої дружини вам, пане воєводо, не знайти.

– Та бачу. Спасибі тобі, Ждано, за доньку – такий дарунок ти мені приготувала. Як і обіцяв, куплю я тобі хатку, млинок та садок. Буде де хазяйнувати. А тепер з цього приводу можна й чарку перехилити, – воєвода таки дотягнувся до пляшки, налив повну чару.

– Ой, не знаю, як вам і дякувати, пане воєводо, – Ждана, розкланюючись, підсовувала до Вишана тарелі. І до Всеслави: – Доню, а винось та подавай своєму судженому рушники. Вони в тебе такі гарні!

Всеслава кивнула головою, крадькома спостерігаючи за матір'ю та воєводою, і тремтіла, як осиновий лист. Не від страху, а від того, що мати, рідна ненька, продала її за хатку та млинок. Дівчина зрозуміла, що нею торгують, що вона тут нікому не потрібна, що то все гра. Матінка зрадила. Ростислав пішов на війну. Чи ж повернеться? Всеслава зрозуміла, що життя втрачає смисл. А доглядати за оцією бочкою з вусами вона не хоче і не буде. Розгублено подивилася на матір, наче прощалася, тільки спиталася:

– Дозвольте мені піти. Чомусь голова запаморочилась.

– То від переживань. Пане воєводо, нехай піде та трохи спочине? – мати вичікуюче дивилася на Вишана, який перехилив чару і взявся наминати смаженину.

– Угу, – погодився воєвода, чавкаючи.

– Іди, дочко, готуй рушники панові Вишану, – розпорядилась Ждана. Схоже, вона не відчула душевного стану доньки.

Всеслава майже вискочила з хати, її душили сльози відчаю і образи. Спотикаючись, гайнула через город та мерщій до кладки на березі Данапра. Плачучи, помолилася. І звернулася до богині річок:

– О Дано, прийми мене у своє підводне царство! Не хочу я дивитися на цей білий світ, що став для мене чорним. Тут панує жадоба до багатства, тут продається честь і любов. Прийми мене, я буду твоєю надійною помічницею, – і шубовснула у воду.

Та вічно юна і чарівна богиня річок, вражена вродою Всеслави, не захотіла перетворювати її в русалку, оживила й залишила у своєму почті. Дівчина залюбки веселила Дану співами, танцями. Коли на свята починала кружляти, то в тому місці утворювався вир і над поверхнею ріки здіймався стовп або гірка прозорої води з людський зріст. Це неабияк дивувало оріїв. Вони збиралися на березі, аби полюбуватися на те диво. І гадали: то крутень, коловорот чи чорторий? Дівчині подобалося так очаровувати земляків. Вона сподівалася, що разом з ними колись прийде і Ростислав, повернувшись із походу. І тоді вони стрінуться. Вона переконає його теж зануритися у підводне царство Дани. І їхня любов буде вічною. Так вона мріяла.

Дані теж подобався такий дивний танок цієї земної красуні. І вона частенько просила свою покірну служницю потанцювати – щоб усе навколо вихрилося, пінилося, плескалося. Неабияк тим був подивований і Водяник, цар усіх вод, давній приятель Дани. І якось запропонував богині річок віддати Всеславу за нього заміж. Дана знала про його походеньки – у нього не один десяток дружин із числа потопельниць в морях, озерах і ріках. Та, бесідуючи з Всеславою, ніби між іншим, обмовилася:

– Водяник від тебе розум втратив. Просить, аби я тебе віддала йому за дружину.

Всеслава зойкнула, наче від болю:

– Цього мені лише не вистачало – із вогню та в полум'я! Дано, Даночко, він такий же осоружний, як і той, від якого я кинулася в Данапр. Не віддавай мене!

– Відверто кажучи, він мені теж не подобається. Ловелас, зазнайка, гультіпака. Так що будь спокійною. В моєму підводному Дівичграді ти під надійним захистом.

– Мені інший подобається. Щоправда, він не з твого царства, – тихо зронила Всеслава. – Він із землян. Із мого стійбища.

– Тут я тобі нічим не допоможу. А запроси його до нашого міста. Може згодиться? – порадила Дана.

Всеславі було приємно заручитися підтримкою богині. Одного разу, опинившись біля берега, вона таки побачила свого милого чорнобривого. Він під'їхав до самісінького берега, скочив з коня, нахилився, зачерпнув води, щоб умитися та й завмер. Майже поряд закрутилася вода, здійнялася вгору і на ній... На ній танцювала його Всеслава, бризкаючи голубими стрічками води, що золотилися у променях Сонця.

– Здрастуй, милий! Я так давно чекаю на тебе, – обізвалася вона.

– Свастя, кохана! – відповів косак. – Ти чому тут? Виходь на берег та підемо до села.

– Я тепер тут живу – у підводному царстві Дани, у Дівичграді. Тут добре. Немає брехні, підступності, жадібності – як на землі. Іди до мене! Мерщій! Доки я на плаву!

– Куди? У воду? – перепитав здивований Ростислав.

– До мене, коханий!

– На дно ріки?

– Там нам буде добре! Я упрошу Дану прийняти тебе в її царство.

– Але ж я втоплюся.

– Ні! Я умолю Дану не топити тебе. Ми просто житимемо подалі від лицемірних, жорстоких людей. Не барись, любий!

– То я маю жити з карасями та линами? Це неприродно. Боги Вирію пустили нас жити на землі, а не у воді.

– Житимемо разом – тільки ти, я та наше кохання, – умовляла Всеслава.

– Я не зможу без людей! – гукнув Ростислав. – Я для них і поле орав, і від ворогів та злих сил захищав. Тут, серед оцих земних просторів, наше щастя. Вибирайся ти на берег!

– Я б і рада, та мене Дана не відпустить. Адже я сама попросилася у її царство і обіцяла вірно служити.

– То як же нам бути?

– Іди до мене, доле моя! – благала дівчина.

– Навіть, не уявляю, як ми з тобою житимемо під водою, – розвів руки парубок.

– Швидше вирішуй! Бо вир скоро заспокоїться, вода опаде і я опинюся на дні, – підганяла дівчина.

– Таке життя не для мене, кохана, – мовив Ростислав.

– То ти від мене відмовляєшся? – заламала руки Всеслава.

– Що ти?! Я хочу бути з тобою усім серцем і душею!

– Ростику мій! Надіє моя! – дівчина в розпачі вертілася на водній гірці.

– Я приходитиму сюди до тебе щоднини, – палко говорив парубок. – Ти підніматимешся на поверхню, і ми з тобою розмовлятимемо про все на світі.

– Але ж цього замало для кохання і життя! – стенала дівчина.

-Так, але поки що іншого виходу я не бачу.

І тут Всеслава рішилася на відчайдушний крок – хитрістю затягнути коханого до підводного царства. Вона попросила:

– От що, коханий мій, поцілуй мене, – Всеслава так крутнулася, що водяна гірка підкотилася до сама берега. Дівчина розвела руки для обіймів, підставила уста для поцілунку. Та Ростислав, чи то зрозумівши намір коханої, чи зостраху, відступив на крок від берега.

– Та, певно, не кохаєш мене так, як я тебе, – дорікнула дівчина. – А говорив, що ладен за мене життя віддати. Я тобі повірила. І замість того, щоб вийти заміж за воєводу, кинулася в річку. Через тебе, любий! А ти мене зраджуєш. Ну, поцілуй!

– Ні, сонце моє, я не злякався і не зрадив тебе. Але людина має жити на землі, а не у воді – так розпорядився першобог Род, зачинатель усього живого, творець Вирію. Упроси Дану – хай тебе відпустить.

– Ой, не знаю, милий, – заламувала руки дівчина. – Той, хто з доброї волі опиняється в царстві Дани, навряд чи зможе жити серед людей. Тут, під водою, інші закони. Так що вибір лише за тобою, Ростику мій.

– Я кохаю тебе! Але я люблю й людей, добрих і грішних, веселих і сумних, працьовитих і не дуже, – пояснював парубок.

– О, мене вже кличе Дана! – злякано гукнула Всеслава. – Я мушу спуститися на дно.

Водяна гірка розпливалася, і дівчина, не зводячи сумного погляду з коханого, повільно занурювалася у глибінь.

– Кохана, я щовечора виглядатиму тебе на березі! – нагадав Ростислав.

І приходив, сідав під вербою, чекав стрічі з Всеславою. Та придивлявся, чи не колобродить плесо. Тихо, вода ні шелехне. Тільки риба лунко скидалася. Питав ріку, чому його суджена затримується, та у відповідь мовчанка. Кохання і жаль розривали серце парубка. Не знав, що й діяти. І одного разу помітив на плесі, де колись здіймалася його дівчина, білу лілею. Гарну-прегарну. Вона спиналася на великі білі пелюстки і, здавалося, уважно спостерігала за ним. Врешті він не витримав і спитав:

– Хто ти?

– Не впізнаєш? А ти спитай серце – і воно тобі підкаже, – лагідно мовила лілея.

За мить парубок скрикнув:

– Всеславонько! Це ти?

– Я, коханий.

– Чому ти такою стала? – Ростислав уже збирався бультихнутися у воду й пливти до квітки.

– Зажди! – попросила лілея. – А квіткою я стала тому, що просила, благала Дану відпустити мене до тебе.

– Яка ти молодчина! – кричав на радощах Ростислав.

– Та Дана, хоч і богиня, сказала, що в її силі лише перетворити мене на лілею. Я погодилася, аби тільки бути на поверхні й бачити тебе, любий.

– Який я радий! Я божеволію від щастя!

– А ще Дана сказала: якщо твій милий тебе ще любить, то нехай поцілує.

– І що тоді?

– Не знаю. Вона лише сказала, що тільки справжнє кохання здатне оживити утопленицю.

Ростислав миттю скинув з себе одіж.

– А не боїшся, що я або Дана потягнемо тебе на дно?

– Ні, я вірю тобі і Дані, – і пірнув у ріку.

Ростислав підплив, довго гладив білі ніжні пелюстки лілеї, потім тричі поцілував її серцевину і попросив:

– О всемогутній боже Дажбоже, вічний і милостивий, зглянься над Всеславою! Я так її кохаю! Перетвори її з лілеї на дівчину, яку я колись знав. Благаю тебе, Дажбоже! Тільки ти можеш нам допомогти. А ми вдячно молитимемося у всі дні, скільки нам відпущено жити на землі. ОУМ!

І диво! Тільки Ростислав закінчив свою молитву – біла лілея стала дівчиною Всеславою. Ті ж великі сині очі, ті ж тонкі бровенята, та ж товста руса коса! Дівчина грайливо бризнула на парубка водою й крикнула на всю ріку:

– Спасибі тобі, Дано, за те, що повернула мене до земного життя, до мого коханого!

– Спасибі, Дано, за щедрість і доброту! – щосили гукнув і Ростислав.

І луна, відбиваючись від берега, покотилася рікою у далеч. Повіяв вітрець, поклав на березі блакитну шовкову накидку.

– Це та, в якій я танцювала перед богинею річок, – сказала дівчина й помахала рукою. – Яка ж Дана турботлива!

А за хвилю Всеслава і Ростислав вже були на березі. Вона обгорнулася накидкою, він нашвикоруч зодягнув шаровари та сорочку і вони, обійнявшись, попростували до стійбища. Сельчани неабияк дивувалися їхній появі й супроводжували веселою гамірливою юрмою до самого двору Ждани.

Мати як побачила доньку, ледве не зомліла, впала головою на її плече й гірко розридалася.

– Прости мене, донечко. Прости. Я так тебе ждала, виглядала. Ти – мій найдорогоцінніший скарб на цьому світі. Нікому я тебе не віддам!

– Тітко Ждано, а за мене віддасте? Чи знову віником гнатимете? – сміючись спитав Ростислав.

Ждана, однією рукою обіймаючи доньку, іншою витирала сльози краєм хустки, схлипнула:

– А це, голубе, як Всеслава скаже. За нею останнє слово.

Ростислав став перед дівчиною на одне коліно й урочисто забасив:

– Кохана моя, рідна моя, сонечко моє, прошу стати моєю дружиною, – і простягнув до неї обидві руки.

– Я згодна, спасителю мій любий, – і поклала свої долоньки на його міцні м'язисті руки.

– Мамо, – звернувся Ростислав до Ждани, – благословіть нас.

– Благословляю на радість, на добро, на любов! – мати нишком змахувала щасливі сльозини, а потім мотнулася до хатини, окропила їх святою водою і обсипала зерном.

Юрма сельчан дружно гукнула:

– Вітаємо! Щастя вам і кохання!

Після весілля Ростислав збудував нову добротну хату, посадив сад, поставив млин.

– Люба тещо, ви ж про це мріяли? – сміючись одними очима, спитав у Ждани.

– Про це, славний мій. Про це, – а за спиною ховала віника, яким щойно підмітала двір. – Який же ти у нас хазяйновитий! Ти не тримай на мене зла. Вибач мені за образи і за віник, яким я тебе колись відганяла.

– Добре, що не забули, – Ростислав лукаво усміхався, погладжуючи розкішні темні вуса та спостерігаючи, як Ждана ховає позад себе віника. – А щодо злості... Тримати її в собі – це знищувати радість і руйнувати життя. Нащо мені таке лихо.

Ждана дякувала, аж доки Ростислав пішов до столярні, і прошепотіла про себе:

– Справді кохання творить дива, – і тричі сплюнула через ліве плече, аби відігнати геть нечисту силу. – Кращого зятя мені й не треба.

19 серпня 2014 року – Яблучний Спас

м. Сімферополь

 

 

                              Пісня амазонки

                                                         Оповідання

То були чи не найтривожніші часи в історії царських скитів та їхньої столиці Неаполя Скіфського. Понтійський цар Мітридат VI Євпатор влітку 110 року до нової ери відправив чисельне військо одного з найкращих своїх полководців Діофанта для захисту Херсонесу від саїв. Такого розвороту подій не чекав тодішній правитель Малої Скіфії Палак, син Скілура. Намагаючись витіснити грецьких колонізаторів з Тавриди, або хоча б показати, хто на півострові господар, він не сподівався, що Херсонес, боячись потрапити в залежність від Боспору, звернеться по допомогу до Мітридата. Та сталося не так, як гадалося. Діофант зі своїм експедиційним корпусом висадився в Керкинітиді (нині Євпаторія) і ударив у тил військам Палака. Скитам, а з ними й роксоланам та таврам, довелося відступити. Діофант на землях таврів заклав фортецю Євпаторію, захопив скитське поселення Хабеї. Його спільники-херсонесити оволоділи скитською фортецею Напіт, завдали поразки скитам під Палакієм і почали наближатися до Неаполя.

На захист рідного міста стали всі його мешканці. Разом з ними й скитські амазонки-косачки, які відзначалися хоробрістю, самопожертвою та відданістю. Вони, згуртовані у невеликі загони, раптово, наче з-під землі, виринали перед ворогами, завдаючи їм значної школи. Їх вважали майстринями засідок, переслідувань, облоги. Вважалося, що косачки – нащадки войовничого плем*я жінок, яке мешкало на нинішніх землях Дону та Кубані. Однак і на теренах України археологи знаходять чимало жіночих поховань зі зброєю – луками, стрілами, дротиками, подвійними сокирами та списами, а також щитами у формі півмісяця.

Як свідчать легенди, косачки-амазонки мешкали в Сколотії-Руськолані здавна. Це підтверджують народні перекази. Після того, як скіф Ахілл (родом із Мірмідону, що на березі Меотійського моря) у битві біля Трої (вона було захоплена у 1184 році до нашої ери) розправився з царицею амазонок Пенфесилією, то вирішив покінчити з цим плем*ям назавжди. І рушив війська на терени Скитії. Мати-Амазонка кинула клич – і на битву з нападниками біля Порогів зібралося все жіноче воїнство. Та Ахілл покликав Матір-Амазонку на перемовини. Усі завмерли, чекаючи поєдинку. Однак мудрі воєначальники, які розмовляли на мові, обом зрозумілій, потисли один одному руки, обійнялися. І через кілька хвилин почалося небачене братання амазонок зі скитськими воїнами. Зазнайомилися. А потім у них народилися діти. І стали їх називати савроматами. Коли була потреба, косачки та їхні нащадки брали до рук зброю для захисту Вітчизни.

За версією «батька» історії Геродота, після Троянської битви елліни захопили в полон амазонок, посадили на кораблі, щоб відправити якнайдалі. Амазонки якимось чином вивільнилися, перебили воїнів, гребців. Та кораблі – не коні. Амазонки не вміли ними управляти. І хвилі прибили їх до берегів Тавриди в Меотійському морі, яке ще називалося Кагарлук, Кремни, а тепер Азовське. Щоб якось прожити, почали красти у скіфів коней та грабувати їхні поселення. Скіфи не знали, що й робити. А потім їхні вожді розробили план упокорення. І невдовзі перед станом амазонок з*явилися намети. Молоді скіфи-красені чинно походжали, не вступали з косачками в суперечки, при наближенні навіть мечі не витягували, а тільки радо віталися та усміхалися. Потім почали затівали балачки. Благо, що мови були схожі. Амазонкам таке спілкування сподобалося. А ночі в Тавриді темні та жагучі... Невдовзі волелюбні воячки взяли царських скитів собі у чоловіки. І разом з ними перейшли через Бичу переправу (Керченську протоку) на береги Танаїсу (Дон) і стали жити-поживати та добро наживати. І називатися савроматами, що дуже схоже на «цар-мати».

Ті войовничі традиції, започатковані амазонками, збереглися в середовищі царських скитів. Із юних дівчат, особливо сиріт, створювали воєнізовані загони, навчали їх володіти всіма видами зброї. Косачки часто виконували розвідувальні завдання. А за необхідності брали участь у битвах з ворогами. Їхнім доблесті та геройству чоловіки могли тільки позаздрити. Про це й оповідка.

Ореля співала — душу виливала. Про оцей степ-зеленограй, цар-сонце Колоксай, рідний Новоград (елліни називали його Неаполь Скіфський, нині Сімферополь – авт.), найкраще місто в Тавриді. Та, звісно, про милого-чорнобривого, орла сизокрилого. Позавчора він з побратимами подався оглянути західні кордони царських скитів-саїв. Бо непевні часи настали. Невгамовний Херсонес, відчувши підтримку понтійського царя Мітридата Шостого Євпатора, все частіше став напади на землі Малої Скуфії, аби відтяти ласі шматки. Та й греки часом не гребують захопити в полон молодих сколотів і нишком продати в рабство. Щось довго не повертається її милий. Чи не сталося чого? Хвилюється Ореля. Тому й підмовила своїх бойових подруг вирушити назустріч охоронцям. Ті ніби чекали її наказу. Бо ж у тому загоні чимало й їхніх парубків. Хутко зібралися. І в степ.

Їй підспівував легкий вітрець у високих травах, що сягали кінських грудей і подекуди навіть чіплялися за рожеві шаровари у червоних чобітках. І подруги підспівували, погойдуючись на таких же, як і в Орелі, прудких світло-рудих конях-сауранах. Дівчата також були зодягнені в рожеві куртки поверх вишиванок, штани, фрігійські ковпаки, підперезані широкими поясами із лискучими залізними пластинами, до яких приторочені короткі скитські мечі-акинаки та бойові сокири. У кожної в правиці довгий спис з бунчуками біля вістря, за спиною — мережаний сагайдак з луками та стрілами, а на лівому плечі — грізний степовий орел, готовий негайно виконати будь-яку команду господарки.

Цих дівчат знали у столиці саїв як найвідважнішу бойову дружину. Про їхні сміливість та кмітливість ходили легенди. За правду стояли горою, за неправду карали суворо. Свято дотримувалися сколотських звичаїв. Жодна з них не могла вийти заміж, доки не знищить хоча б одного ворога. Вони були на слуху й у близьких та далеких сусідів — понтійців, еллінів, херсонеситів, роксоланів, таврів, сатархів. Ті добре знали: вони й пальцем не торкнуться того, хто йде до Неаполя з миром, скажімо, везе збіжжя чи крам. Навпаки, при нагоді захистять від степових розбійників.

Коли ж хто ступить на їхню священну землю зі злими намірами та зброєю — годі й сподіватися на пощаду. Померти на полі бою за рідний край вони вважали за благо, їхнє голосисте «Ар-ра-ра!» наводило жах на ворогів. Бо той клич означав: «Ми йдемо із земного світу в небесний -- із землі Ар до неба Ра». (Пізніше від нього, певно, утворилося «Ура!» - авт.) Кидалися вони на них, як розлютовані вовчиці. Греки їх так і називали — «трояндові вовчиці». Трояндові — певно, за колір одягу. Проте дівчата не ображались, їм навіть подобалось таке прізвисько — поєднувало красу та мужність. Та ще частіше дошкульно обзивали безгрудими амазонками. Мовляв, їм ще в дитячому віці випалювали праву грудь, аби не заважала стріляти з лука. Дівчата посміювалися: може, давні амазонки так і вчиняли, але тепер такі дурниці не роблять. Свої ж, сколоти, йменували їх просто – косачки. За довгі коси, що зазвичай спадали через ліве плече нижче пояса.

Що ж до ватажка «трояндових вовчиць» Орелі, то її обожнювали — неймовірної вроди, гінка, струнка, мов тополя, з товстою русою косою. А що вже дзвінкоголоса — її піснями заслуховувалися старі й малі сколоти.

...Зненацька Ореля обірвала пісню — у повітрі забриніла стріла і впала неподалік у ковилу. Збентежені подруги роззиралися навкруг: що б оте значило? Ореля спрямувала саурана до краю пагорба. Внизу в розлогій балці біля порослого очеретом джерельця, побачила у не¬природній позі коня, а поряд з ним розпластане тіло скіфа зі стрілою у грудях.

--Мирослав?! — злетіла з сідла й майже скотилася в балку. Слідом збігли жвава смаглявка Руслана та ще трійко косачок. Решта воячок на всяк випадок збилася півколом понад балкою, в руках напоготові луки зі стрілами.

Ореля обережно підвела голову юнака. Той поволі розплющив очі — у них зблиснула радість.

--Спасибі, що почули мою стрілу, — ледь ворушив губами. — То була моя остання надія на спасіння.

Дівчата поволі розстібали та стягували з Мирослава легку шкіряну куртку. З-під стріли соталась кров, подекуди вже й присохла.

--Стрілу не чіпайте, її вийме травник, — розпорядилась Ореля й ще нижче схилилася до воїна. — Хто це тебе? І де?

--У розвідці... — Мирослав ледь переводив подих. — Ми дізнали¬ся, що херсонесити великим військом йдуть війною на наші міста Напіт, Хабеї та Новоград. А з Керкинітиди їм на підмогу виступив понтійський полководець Діофант. Ми мерщій додому — попередити. Та в гірській ущелині стрілися з загоном херсонеситів. Доки вони опам'ятались, ми двох поклали списами, ще двох — стрілами. Одного Агей заарканив...

--Агей! – майже разом стривожено видихнули Ореля й Руслана, і їхні погляди пересіклися. Вони обидві були закохані у того дужого сміливого парубка. Косачки, знаючи це, нишком розуміюче переглянулися. – Що з ним? Живий?

--Ти залишив побратима напризволяще? – Руслана ухопилася за акинак.

--Не гарячкуй, -- застогнав Мирослав. – Це завжди встигнеш. Як ти могла так подумати? Ми з Агеєм пили кров побратимства з однієї чаші.

Руслана з силою заштовхнула акинак в чохлик.

--Та решта, з десяток херсонеситів, накинулися на нас, як люті звірі, -- Мирослав вичавлював із грудей кожне слово. – Під Агеєм упав сауран. Мені в груди вп'ялася стріла. А далі в ущелині ми уздріли ціле військо. «Мчи до наших! Попередь! — наказав Агей, затуливши мене собою і відбиваючись ланцюгом від нападників. — Я їх затримаю!» «З тобою до кінця!» — заперечив я. «Та не про мене мова — про отчий край!» — несамовито заволав Агей і з розмаху оперіщив нагаєм мого коня з відчайдушним кри¬ком «Ар-ра-ра!» Ніби ужалений, сауран поніс мене з ущелини.

--Так він живий? — знову одночасно скрикнули Ореля й Руслана.

--Не знаю. Такі, як Агей, в полон не здаються, — прошепотів Мирослав і знепритомнів.

--Хай береже тебе наш всемогутній Папай, батько царських сколотів! — Ореля зняла з себе халцедоновий оберіг від злих духів й обережно накинула його на шию воїна.

--Що ти чиниш? — ухопила її за руку наймолодша косачка Найда . Півроку тому її ледь живу знайшли на згарищі одного хут¬ірця, спаленого понтійцями, поряд з забитими батьком і матір'ю та й нарекли таким прізвиськом. — Стріли зла над степом. Не відкривай перед ними душу.

--Йому нині цей оберіг потрібніший, -- Ореля накинула свій оберіг на шию пораненого. Наказала прив'язати за кінці накидку до двох сідел поміж коней. Дівчата обережно поклали на неї Мирослава.

--Негайно в Новоград! До травника! А цареві скажете: ми подалися до Чортової балки. — Провела довгим поглядом Мирослава у супроводі двох косачок і вигукнула войовниче: — А тепер — за мною, «трояндові вовчиці»! На виручку мужньому саю! І нехай нам допомагає бог війни Арес! У нас немає, як у нього, бойових колісниць та золотої зброї, але у нас є відвага на кінчиках списів та стріл. Ар-ра-ра!

Ореля риссю пустила свого саурана між високих трав у бік призахіднього сонця. Дружинниці, прити¬снувши списи, невідступно мчали за нею. Тільки орли на плечах, втрачаючи рівновагу, невдоволено змахували широкими крильми на дівочих плечах. Коли сонце вдалині торкнулося потемнілих горбів, амазонки спішились. Руслана, зірвавши ковпак, закинула за спину чорну косу й припала вухом до землі.

--Лівіше у чотири перельоти стріли урвищем бреде військо у дві сотні мечів... Чи не там Агей? – підвелася Руслана.

--Будемо сподіватися, — не підводячи очей, аби не зустрітися з нею поглядом, Ореля тут же виклала свій задум порятунку Агея. — На цьому місці і «почастуємо» тих, хто йде до нас з мечами. А для початку треба посіяти паніку у ворожому стані, а потім утриматись, доки підмога наспіє.

--Якщо Агей з ними, — Руслана обвела усіх благальним поглядом, — постарайтесь у нього не влучити.

--Про це могла б не нагадувати, — ображено мовила котрась із косачок.

--Та то я так -- на всякий випадок, — знітилась Руслана, скоса блиснувши очима на Орелю.

--Тож пильнуйте за моїми наказами, — суворо попередила Ореля. — Коли щось зі мною трапиться, ватагом зали¬шається... Руслана. Зрозуміло? З нами -- Арес! — і правицею звично потягнулася до оберега, щоб поцілувати, та й опустила ніяково на руків'я акинака. Оберег – у Мирослава.

Воячки непомітно підвели сауранів до пологого краю балки, швидко поклали їх у високий травостій. Ще й орлів посадовили їм на гриви — щоб небавом не зірвались на ноги. Стали чекати. Не¬вдовзі долинули брязкіт зброї, хропіння зморених коней, роздрато¬вані окрики херсонеситів. Ореля з Русланою та Найдою, приминаючи траву, підповзли до краю урвища. Зачаїлись...

Біля вузенького ручая, що витікав з високого очерету, херсонесити спини¬лись, взялися розв'ючувати коней, обливатися холодною водою. По¬ставили намети. Напоїли коней, стриножили їх та й пустили на пашу.

--Господарями себе почувають, зайди. Ночувати збирають¬ся, — прошепотіла Найда.

Біля одного намету два кремезні херсонесити скинули, ніби міх, на землю оголену до пояса людину зі зв'язаними руками й ногами. Навіть у напівтемряві було видно сполосовані до крові плечі та спину, аж синю від побоїв.

--Агей! Що вони з ним зробили, нелюди! — стрепенулася Мирослава. Мабуть би й кинулась униз.

Та Ореля поклала долоню на її плече, приставила палець до вуст: ні звуку!

--Однією лютістю стрілу не зупиниш. Твій час ще настане.

Косачки поміж високих трав відповзли до своїх. Виждали кілька тягучих хвилин.

--Пора. Нехай допомагає нам Арес! — нарешті скомандувала Ореля.

Косачки відв'язали орлів, дружно підкинули вгору. Птахи завчено покружеляли над ворожим станом, високо піднялися у темніюче небо — аж засвітилися у високості золотавими цятками в останніх променях. І звідти зненацька каменями упали на заклопотаних херсонеситів.

Стогін, зойки, прокляття наповнили балку. Орли гострими кігтями впивалися в голови, обличчя, шиї, руки ворогів, били дзьобами, терзали, роздирали, шматували здобич. Стриножені коні несамовито іржали і незграбно стрибали вздовж балки. Херсонесити спочатку ховалися в очерет, намети. Й звідти, чортихаючись, навмання пускали в небо стріли. Деякі, мов навіженні, вимахували мечами та кинджалами, відбиваючись від шаленіючих птахів. Ніхто не міг втямити, звідки та напасть звалилася на їхні голови.

--Та вони з орлами не можуть справитися! — Найда не стримувала себе від захвату. – А з нами й поготів!

--На сауранів! — Ореля першою піднялася прямо з трави на своєму рудогривому.

--Ар-ра-ра! — Вечірній степ задзвенів призивним сколотським кличем. І крутосхилом у балкуна сауранах помчали «трояндові вовчиці». На скаку пускали стріли та списи у переляканих херсонеситів. Ореля з кількома косачками кинулась навперейми гурту ворогів, що вибрались з очеретів і збиралися сипонути стріли у вершниць. Зав'язався бій. Краєм ока вона помітила, як біля лежачого напівпритомного Агея зіскочила Руслана, миттєво перерізала вірьовки на його ру¬ках та ногах, підсадила на свого саурана, канчуком стьобнула круп коня, і той понісся геть з балки. А сама метнулася на виручку Орелі.

Ореля подумки похвалила побратимку. Хоч, щоправда, їй самій хотілося звільнити коханого.

Херсонесити вправно володіли не тільки мечами, а й важкими ланцюгами. Зайнявши кругову оборону, їм вдалося понівечити ноги кільком сауранам. Із наметів теж почали вискакувати вояки. Ореля розуміла: настав час відходу, гурт вершниць не встоїть перед чисельним загоном добре озброєних і навчених ворогів. Краще в степу діждатись підкріплення з Новограду. Та й найважливіше вдалося — Агея визволено, чужинців добряче наполохано, вони ще довго не оговтаються.

--Усім — у степ! — гукнула Ореля щосили. І побачила, як херсонесити оточили Руслану, що накульгувала на ліву ногу, й намагалися забити її батогами. Ореля, не роздумуючи, метнула в одного спис, в іншого пустила стрілу. Їй вистачило короткого замішання серед ворогів, щоб вхопити подругу у своє сідло і на вдвох на одному сауранові гайнути вздовж балки подалі від ворогів.

--Якби не ти — заклювали б мене ті яструби, — Руслана на ходу вдячно притислася щокою до Орелиної руки.

--А тобі спасибі за Агея. Ти молодчина! — гукнула Ореля. — Що з ногою?

--Пусте! Один нелюд ланцюгом уперіщив. Геть литку стесав. Не переймайся, як кажуть, до весілля загоїться! За те я його списом почастувала — сотому закаже, як

нашу землю ходити! — ще не охолола від бою Руслана.

У степу залунав свист — косачки згукували вцілілих орлів. І раптом Ореля почула, як над їхніми головами задзижчала стріла. Друга, третя. Ореля озирнулась — за ними на баских конях гналися херсонесити.

--Оговтались таки! — Ореля чобітками сильніше штовхнула в боки коня. —Виручай, друже. На тебе надія.

Сауран мчав щодуху. Та нелегко нести двох вершниць крізь стіну трави. А погоня стрімко наближалась. Що робити? Наздоженуть — обох посічуть. Ореля вивільнила ноги із стремен, втисла в руки розгубленої Руслани повід.

--Передай Агею, що я його дуже-дуже люблю! І наздоганяй своїх! Це наказ! А я поки що сховаюсь у траві. До зустрічі! — крикнула на вухо Руслані й зіскочила з саурана, розпласталась у траві. Сподівалася, що херсонесити її не помітять, пронесуться мимо.

Одначе ті перестали гнатися за Русланою і за хвилю на фиркаючих конях вже кружеляли навколо Орелі.

--Попалася пташка! — двоє херсонеситів збиралися накинути на неї сіть.

«Живою не дамся! Жаль помирати. Недоспівала, недокохала у цьому житті. Та, мабуть, така моя доля», — майнуло в голові.

--За отчий край! За Новоград! За вічну Сколотію-Русь! — вихопила акинак, занесла, щоб ударити себе в груди... І в ту ж мить ніби хтось полоснув по руці. Ореля у розпачі побачила, як акинак, вибитий довгим батогом, блиснув лезом кілька разів у повітрі і канув у траву.

--Зачекай! Ще не час! — крупнов'язана сітка впала на неї згори. І зразу ж двоє вояків навалились, притисли до землі, заломили руки.

Ореля, зловчившись, щосили впилася крізь сітку зубами у зап'ястя одного херсонесита. Той дико верескнув і другою рукою вчепився в її горло. Перехопило подих, потемніло в очах.

--Вовчиця! — лаявся херсонесит, ганчіркою перемотуючи руку. -- Не даром вас називають «трояндовими вовчицями». — Ти мені за це заплатиш.

Він нахилився до самісінького обличчя Орелі. Очі його округлись, засвітились холодним переможним блиском.

--Вірні воїни Еллади, чи знаєте, кого спіймали?! Ватажка неапольських амазонок! Головну «трояндову вовчицю»!

--До проводиря її! — заволали херсонесити й прямо в сітці, ніби звіра, поволокли до табору. Ореля помітила біля намету десяток забитих, покладених у ряд вояків, ще кілька десятків корчилися від ран.

Проводир, чорнобородий, міцно скроєний, з руками, як лопати, пильно розглядав Орелю, довго роздивлявся її тендітні груди під рожевою курткою.

--Це, — кивнув у бік загиблих, — робота твоїх амазонок?

--Моїх! — гордо випросталась під сіткою. — І таке буде з кожним, хто наважиться нести зло до мого краю.

--Люблю сміливих та гарячих, — вмощуючись на розкладному стільці, хтиво мружив очі проводир, погладжуючи густу бороду. -- От що я тобі скажу. Ти молода й дуже гарна, створена для любові та щастя, а не для війни. І все це ти зможеш мати, якщо... допоможеш нам і понтійцям — відчиниш ворота Неаполя. Ми тобі знайдемо достойного мужа. У золоті та добрі купатимешся. У тебе народяться діти й онуки — і стане вічною твоя краса.

--У вас що — заведено про таке говорити людям, коли вони у сітці? — спитала глузливо.

--Звільнити її! — тамуючи невдоволення, віддав наказ проводир.

Без сітки Ореля відчула себе вільним птахом. Крила б - майнула до подруг, до Новограду, до Агея.

--То як щодо моєї пропозиції, варварко? — нагадав бородань.

--Ти забуваєш, з ким говориш, пришельцю, — в Орелиних грудях починала клекотіти злість. — Для «трояндової вовчиці», як ви нас називаєте, не може бути інших бажань, окрім свободи та незалежності Батьківщини. Вам лише б нагарбати побільше золота. Заради нього ви ладні убити будь-кого. Та знайте, ваш похід приречений на невдачу. Вам не вирватися живцем з нашого степу. Вас заклюють наші орли. Вам поламають хребти наші лицарі. І сліду вашого не залишиться на цій землі. А щодо ваших мужів — он вони валяються в бур'яні і просять у богів порятунку. Якщо ви не відаєте, то ми знаємо: від поневолювачів та боягузів не народжуються гарні та розумні діти й онуки, а лише раби. Ось тобі моя відповідь! — Ореля гордо випрямилась і згори вниз кинула на проводиря зневажливий погляд.

--Отак значить? Ти зараз дізнаєшся, на що здатні херсонесити, — підвівся бородань, багровіючи від люті. — Воїнам її! Нехай переконаються: з однією груддю амазонки чи з двома. Зірвати з неї пояс – отой триклятий скіфський символ мужності та відваги! Ха-ха!

Жах холодною змією проповз Орелиним тілом. Вона була готова на будь-тортури, гідно зустріла б найпекельнішу смерть. Але такої дикої наруги від херсонеситів, які себе називають найпоряднішими в ойкумені, не чекала... Краще вмерти! О мудра Табіті, о Берегине-Оберего, захисти мене від усякого зла!

Два вояки у супроводі елліна, якому вона прокусила руку, скрутили її й потягли до намету...

Тільки на ранок, коли над степом заспівали жайвори, залишили Орелю зі зв'язаними руками, розтерзану, розчавлену, у пошматованій куртці, з синцями на шиї та грудях.

--Тепер ти не будеш потрібна жодному скіфу і своєму Неаполю, — поєхидствував на прощання херсонесит з прокушеною рукою. — Я твій перший муж. Щоб і на тому світі про це пам'ятала!

--Ти -- не людина! Ти -- виродок! Як я тебе ненавиджу! — кинула в нього спопеля¬ючий погляд і плюнула навздогін. – Ти – ганьба усієї Еллади!

Згорнувшись клубочком, Ореля лежала на витолоченій траві: «Навіщо тепер жити? Швидше у світ предків, до Вирію. Там мир, спокій і благодать. Там мої батько, мати, увесь рід».

І раптом вухом уловила далекий перестук копит. Затамувала подих. Ще раз прислухалася до землі. Саї йдуть! Вони її визволять. Тільки навіщо? Для неї віднині потьмянів променистий Колоксай, вицвів блакитноликий Арпоксай, високочолий Ліпоксай. А стук все ближче й ближче.

--Та що ж це я розкисла! Я косачка! — зашепотіли її вуста. — Я не маю права залишити цей світ, допоки не поквитаюся з ворогами. Тільки помста мене врятує. Та така, щоб земля захиталась під ногами зайд! Щоб їхні нащадки мене боялись, як вогню, як урагану, як повені! Швидше, саї!

Ореля підхопилася на тремтячі ноги. І заспівала бойову сколотську пісню. З кожним звуком голос її міцнів. Вона відчувала — сама стає піснею. Її вже не може втримати цей ненависний намет... Їй здалося, що вона вирвалась з нього й почала підніматися у чисту ранкову просинь, до жайворів. І з вишини побачила свій білокам'яний Новоград, а далі Напіт, Хабеї і безліч других поселень. І скіфську кінноту, що розгорнулася на півстепу і мчить до неї, Орелі. І Агея попереду... А на заході із густої передсвітанкової синяви глибокими балками, мов полосаті полози, виповзає військо понтійського полководця Діофанта. Й Ореля зрозуміла: її горе ніщо у порівнянні з тим, яке загрожує рідному краю. Вона співала — кликала саїв. Здавалося, її голос лунає над усім степом. І сили верталися до неї. І голос міцнів.

...Відкинувся полог намету. Увірвався знавіснілий проводир Борода його тіпалася. Руки тряслися. За ним два стражники зі списами.

--Вирвати язик оцій варварці! Негайно! — заревів проводир, як поранений звір. Увесь степ на ноги підняла!

Ореля метнулась в куток. Стражники приставили до стіни намету свої списи. У одного в руках майнули страхітливі кліщі — схоже, готувалися до допитів непокірних саїв. Дівчина враз умовкла. Нічого не бачила, окрім оцього залізяччя, що невідворотно насувалося на неї роззявленою пащекою. «У мене ж тільки пісня й зосталася, — тенькала думка. — Та й ту хочуть відняти. Як же я без неї? Не віддам!» Зробила оманливий ривок убік, потім головою штовхнула у живіт херсонесита, що намагався схопити її за стан. Ногою збила спис і з розгону навалилася грудьми на гостре вістря.

...Падаючи і втрачаючи свідомість, почула близьке та рідне «Ар-ра-ра!» Лавиною увірвалися в балку саї. Херсонеситів з піднятими мечами пронизували стрілами та списами. На беззбройних накидали аркани, батіжжям збивали з ніг. Та проводирю з кількома стражниками вдалося вирватися. Швидко розтанув у степовому обширі металевий блиск його обладунків.

--Орелю! — гайсав по табору Агей. Кинувся до намету. І за якусь хвилю виніс закривавлену Орелю з безпомічно звисаючи руками. — Травника! Мерщій травника! Травника!

Обережно поклав дівчину на щойно розстелені шкури. Сивий травник промив настоянками глибоку рану, приклав мазь і туго навкіс перев'язав груди. Йому допомагала Напіт. Косачки колом сіли навколо пораненої подруги і за звичаєм молилися та благали богів зглянутися над подругою і допомогти одужати. Руслана лагідно розгладжували Орелине волосся та заплітала його в тугу косу. Агей не зводив очей з блідого, майже безкровного обличчя Орелі. Тільки тепер він зрозумів, як дорога вона йому.

--Скажи, що ти хочеш, — і ми зараз же виконаємо, — схоже, Агей був ладен на все заради неї. — Може, усіх бранців-херсонеситів принести у жертву богу Аресу?

Ореля хитнула головою: не варто.

--Я співати хочу. Я не доспівала свою пісню, — ледь розтулила запечені губи...

Заграла сопілка, загуділи бубни.

Ореля зачаровано дивилась у голубінь вранішнього неба. Угорі прямо над нею щедро розсипав дзвінкі трелі жайвір -- стрічав сонце.

--Слухайте, він доспіває мою пісню... А я потім... — і її очі закрилися.

м.Сімферополь

 

 

                        Поля-Тополя (9300)

                                                      Оповідання

Це зараз Бог Стрибог – невгамовний бурчун з довгою сивою бородою. Як розізлиться, хапає батіг і несамовито поганяє вітри. Коли ж його хтось дошкулить, як дмухне – і засвистить буря, що рве, ламає, крушить усе на своєму шляху. Чому Стрибог таким став? Звісно, віки свою справу зробили, старість нікого не красить. Одначе, він буває й тихим, добрим, турботливим. Отоді з ним спілкуватися – одне задоволення. Щоправда, про роки своєї юності не згадує – наче їх і не було. А от сорока-білобока не випустить нагоди, аби не поділитися усім, що знає. Ота птаха на сухій гілляці стрекоче на всі боки, а люди вуха нашорошують і слухають, сприймаючи її торохтіння за святу істину...

Колись в одному орійському стійбищі жив молодий чорнобровий та чорновусий юнак. Звали його Стриб за те, що він бігав швидше вітру – наче літав. Як кажуть, одна нога тут, а інша бозна-де. Служив гінцем у общині. Якщо старійшинам треба було доставити вісточку у найвіддаленіше поселення, доручали йому. Буваючи в інших краях, він знайомився з багатьма красунями, жартома морочив їм мізки, але, коли розмова заходила про одруження, ноги на плечі – і драла. Через це люди називали його юнаком, у якого вітер у голові.

Довго він отак парубочився. Та одного разу на святі Купала стрів карооку дівчину, струнку, лагідну, з косою до пояса. Її врода так зачарувала, що він різко спинився і закляк на місці, не зводячи з неї очей.

– Хто то? – спитав у першого-ліпшого.

– То Поля!

Вона увійшла в його душу так, що він у той же вечір запропонував:

– Полю, Поленько, ти така гарна, кращої немає на світі, виходь за мене заміж.

– Жартуєш? – здивовано вставилася лукавими очима в парубка.

– Ні! Цілком серйозно. Я закохався в тебе з першого погляду, – палко зізнавався Стриб.

– Так я тобі й повірю. Ти ж такий – завтра пострибаєш до іншої, – насміхалася Поля. – Недарма люди кажуть, що ти літун.

– Полю, Поляночко, голубонько, серденько, я не такий. То люди намовляють на мене через те, що я дуже швидко рухаюся, а їм таке богами не дано, – виправдовувався Стриб. – Якщо ти погодишся стати моєю дружиною, відданішого та вірнішого чоловіка не стрінеш.

Поля хоч і насміхалася з нього, проте їй давно подобався цей юнак, веселий, щирий, з кумедним вихриком над чолом. Та вона вирішила перевірити його обіцянки.

– Стрибнеш тричі зі мною через купальське вогнище – повірю, – кокетувала Поля.

– Та хоч сотню разів! – зрадів Сриб.

– Ні, лише тричі, – спинила його запал дівчина. – Якщо ти не забув: після третього разу пару вважають зарученою, і парубок та дівчина мають стати на шлюбний рушник. Не боїшся?

– З тобою стрибну з радістю не тільки через полум'я, а й у сімейне життя, – Стриб ухопив дівчину за руку. Вони розігналися – й перелетіли через кострище. У Полі від того лету аж дух перехопило. Один раз отак майнули, другий, третій.

– Вітаємо вас! – залунали привітання сельчан з усіх боків.

– Дострибався ти, Стрибе, закінчилося твоє парубоцьке життя! – під'юджували ровесники.

А Стриб ніжно пригортав до себе Полю.

На Овсеня, після закінчення усіх польових робіт, вони збиралися зіграти весілля. Щасливий Стриб, набравши гостинців, носився стійбищем та запрошував огнищан на своє свято. І треба ж такому статися – прочув про те Громовержець Перун, бог над богами. Коли Стриб запрошував наступного сельчанина, Перун саме об'їжджав свої володіння на золотій колісниці, запряженій дев'ятьма крилатими кіньми.

– А чому це Стриб мене не запрошує? – чи то здивувався, чи то образився Перун. – Може, боїться, що відіб'ю його наречену? І хто ж ота Поля, що полонила серце Стриба?

Глянув Перун з небес на Полю, яка саме набирала воду з колодязя, та й теж закохався до безтями. Він, безсмертний, не на жарт захопився простою смертною дівчиною. Таке часом дозволяли собі боги. Він забув про своє покликання нищити зло на землі, захищати людей від Змія Горинчища. Тільки й дум – про орійську красуню. От на що здатна краса!

Щоб не злякати дівчину, Перун тут же спинив баских коней, перетворився на бравого парубка, спустився до колодязя, в зіницях – пристрасні зірниці закоханості, в голосі притишений задушевний рокіт – мов далекий-далекий грім. Таким постав перед Полині очі. Досвідчений залицяльник, він знав, як розчулити дівоче серце. Почав здалеку.

– Яка в тебе гарна коса! – торкнувся пальцями – і в ній на грудях замість звичайної червоної стрічки вплелася золота, що заяскріла, ніби блискавка.

Поля страшенно здивувалася. Як таке може бути?!

– Яка в тебе прекрасна смужка навколо голови! – торкнувся її – і вона перетворилася на сонцесяйну корону.

Поля зиркнула у повне відро з водою, яку щойно витягла з колодязя, – і в ньому, як у дзеркалі, відбилося її зображення: князівна та й годі! Вона не знала, що й думати. Засоромилася, збентежилася, зашарілася.

– Паничу, ви такі щедрі. Але я не можу прийняти від вас оці дорогі дарунки, – взялася знімати золоту корону.

– Чому? Я ж від щирого серця, – спинив її незнайомець і збирався обійняти.

– Я вже заручена, – й подала корону красеню-залицяльнику.

– І хто ж той щасливець? – набундючився парубок, відсторонюючи її руки.

– Стриб, – ледь чутно вимовила знічена дівчина.

– Отой довгоногий стрибайло-побігайло? – захихикав незнайомець.

– Він. А ви хто? – все дужче бентежилася Поля.

– Я – Перун, – засміявся так, що й у небі луна загримотіла.

– Бог грому та блискавки? – перепитала злякано дівчина.

– Власною поставою! – загримотів Перун, задоволений тим, яке враження справив на дівчину.

– Відпустіть мене! Благаю! – запросилася Поля, беручись за коромисло. – На мене матінка чекає.

– Е ні! Ти мене закохала в себе, і я бажаю взяти тебе за дружину, – Перун відібрав у дівчини коромисло.

– Але я вам не пара, – ледве не плакала Поля, відступаючи. – Ви – безсмертний бог, а я смертна дівчина. Ваше помешкання – на небі, моє – на землі. Не ганьбіть мене.

– Так не піде! Невже я, Громовержець, гірший від якогось там Стриба? Або ти даєш згоду стати моєю жоною, або я знищу твого жениха, – пригрозив самовпевнений Перун. – То як, красуне, згодна?

– Перуне, ви мене приневолюєте. Це не по Праві, – Поля у розпачі залилася слізьми. – Ви мене змушуєте відмовитися від Стриба й стати з вами на рушник. Я ж цього не хочу. Мені до вподоби Стриб. Я йому обіцялась. Пожалійте нас та благословіть на злюб.

– Нізащо! І хочу, щоб ти зрозуміла: у твоїх руках життя отого юнака, – продовжував шантажувати Перун.

Полі ж хотілося будь-що врятувати свого судженого. Вона вичавила з себе:

– Я згодна, – і сльози заструменіли щоками, вона їх, навіть, не витирала.

Шукаючи свою кохану, Стриб почув ту розмову та мерщій на виручку.

– Геть звідси! Поля – моя наречена! – підскочив впритул до незнайомця і кинувся з кулаками.

Той, сміючись, набрав повні груди повітря й гучно видихнув. Стриб полетів шкереберть і розпластався на доріжці, що вела до колодязя.

– Стрибе, не треба! – зойкнула Поля й подала руку нареченому.

Та парубок, наче не чув, рвучко підхопився і знову понісся на незнайомця.

– Стрибе, спинись! – кинулася йому напереріз Поля. – То бог грому та блискавки! Куди тобі з ним тягатися! Він тебе може спопелити! Ти відважний, мужній, але я хочу бачити тебе живим! І тільки через це я дала згоду вийти заміж за Перуна. Стрибе, не чіпай його. Я кохаю тебе!

Після тих слів Стриб, спустошений, зломлений, так і застиг, безсило опустив руки. Думка допікала: якщо бог чинить отаку несправедливість, то де ж правду шукати?

– Отак би й давно! – владно сказав Перун. – Теж мені герой! З богом надумав битися. Ха-ха! Скажи спасибі Полі. А то від тебе б тільки попіл лишився. – І звертаючись до дівчини: – А ти, моя люба, готуйся до нашого весілля!

Сказав і за мить став невидимим, наче випарувався.

– Вибач, що я тебе не захистив, не відстояв твою гідність, – спантеличено мовив Стриб. – Мені соромно через те, що ти жертвуєш собою заради мене. Я того не достойний. Яка ти благородна! Спасибі тобі! Недоля, оте зле божество, стала на моєму шляху. Не думав і не гадав, що Перун, якого називають милосердним та добросердим помічником нужденних, отак вчинить. Прощавай, моя мила, – і чимдуж подався до Данапра.

Поля спочатку сіпнулася за ним. Та Стриба й слід прочах. Дівчина обхопила голову руками, гірко заридала і в нестямі кинулася в колодязь. Наступного дня у стійбищі тільки й балачок було, що про утоплеників. Інші боги Вирію дорікали Перунові:

– Як ти міг таке вчинити? Замість того, щоб дбати про благо людей, призвів їх до загибелі. Та який ти після цього Змієборець чи Громовержець?!

Перун глибоко переживав те лихо, розкаювався, сумував. І, коли побачив, як оте страховисько Пек, бог Пекла, син Чорнобога й Мари, радо потирав руки, чекаючи на нові жертви, щосили загримів і вдарив блискавками:

– Сур тобі, Пек!

І серед темряви засяяло Сонце-Сур'я. Пек злякано зіщулився і, мов щур, сховався в печері. Перун набрав живої води на горі Алатир і взявся оживляти Полю. Та був спроможний лише перетворити її на Тополю біля того колодязя. Люди, дивлячись на те струнке гарне дерево, скрушно повторювали:

– То Поля! То наша Поля! Тополенька!

Перун оживив і Стриба, якого орії виловили в Дніпрі. Спокутуючи свою провину, зробив його богом вітрів – Стрибогом.

І тепер щоднини Стрибог, пробігаючи, ніби тінь, полем, ніжно перебирає усі листочки своєї Тополі та шепоче:

– Ти найкраща у світі! Ти моя радість!

Тополя відповідала шелестом листя. Стрибог, набігавшись протягом дня, на ніч вкладався під Тополею і засинав до ранку під її задушевну пісню.

14 липня 2014 року, день Бога повітряного простору Стрибога

м. Миргород, Полтавщина

 

 

                   Змій Горинич і Ясна (8650)

                                                    Оповідання

У Змія Горинчища-Горинича, сина Чорнобога та Марени, всякого добра було вдосталь, як кажуть, купався в золоті. У величезній печері-вертебі, куди не поткнеться, золоті та срібні прикраси. На голові золота корона, на кожному пальці каблучки з діамантами. Та це його не радувало і з кожним днем дратувало все дужче. Йому хотілося кохання. Та такого, щоб ницу драконівську душу за живе взяло. Без нього, навіть, він, злий та жорстокий, вважав своє буття нікчемним. А кохання не приходило. Змій несамовитів у гніві, ладен був усе розтрощити. І тоді гора, в якій знаходилася печера, здригалася. Орії-арії в навколишніх стійбищах тремтіли від жаху – раптом ота гора розколеться, бризне полум'ям і впаде на їхні голови. Мати Марена, прибувши до сина в гості, зразу ж зрозуміла, що коїться з сином.

– Настав час тобі одружитися, – порадила вона. – Та й діток пора мати. Бо кому ти свої скарби передаси та владу над огнищанами. Усяким чортиками та бісикам? То невдячне поріддя – розтринькає добро без толку. Так що женись.

– Та хто ж за мене отакого – з драконівським хвостом, страшними пазурами, здоровенним дзьобом та крилами, що застилають півнеба, – піде? Жодна орійка! Я сто разів у цьому переконувався. Хапав дівчат, тягнув до своєї печери, а вони, капосні, ладні були вмерти, але стати моєю дружиною відмовлялися. Скільки я таких розтерзав – не пам'ятаю.

– Я допоможу твоїй біді, – сказала Марена і подала дзбан з чудодійним напоєм. – Проковтнеш – і станеш красенем, якого світ не бачив.

– А далі?

– Спустишся ген до того стійбища у долині. Там живе найчарівніша дівчина – Ясна. Її вважають богинею добра, краси й справедливості. Але пам'ятай – вона посестра тих, кого я ненавиджу: Берегині, Мокоші, Живи та Лади. То мої віковічні суперниці. А ще, синку, знай, що Ясна за добро платить сторицею, – напучувала Марена. – За кривди – також. То ж будь не скупим, а щедрим, уважним, мудрим. Хоча б на перших порах.

– Саме цього я й не вмію, – злостився Змій. – Ти, матінко, ніколи цьому не навчала.

– Що ж, хочеш кохання – змінюйся на краще, – переконувала Марена. – Вихили оцей напій – і станеш таким, що й огнищани поважатимуть.

Змій вилив у пащу дзбан напою, глянув у велике золоте люстро – звідти на нього дивився усміхнений парубок небаченої краси, у шовковій вишиванці, червоних шароварах, з оселедцем на голові.

– Це – я, Змій Горинчищ? – не вірив очам своїм. – Матінко, ти справжня чарівниця! – вигукнув захоплено та так, що гора здригнулася.

– Ну, в тебе ж і басище! Дівчата як зачують – з ляку розбіжаться! – захвилювалася Марена. – Зроби три ковтки з оцього глека, – подала синові.

Змій випив – і його голос став лагідний та воркітливий.

– Тепер можеш відправлятися на пошуки Ясни, – задоволено сказала мати, любуючись сином.

– А як же мені назватися? – спохватився Змій.

– Назвися другом Перуна. Можна б представитися самим Перуном. Та орії можуть не повірити, – зловтішно захихикала Марена.

Змій в обидві бездонні кишені насипав дрібного золота та дорогоцінних камінців, які були лише в його горі, за звичкою змахнув руками, збираючись злетіти – забув, що віднині він безкрилий. Та вчасно відсахнувся від краю гори – а то б полетів униз сторчма.

– Чіпляйся за мої плечі, як колись у дитинстві, – сказала Марена і за хвилю перенесла свого здорованя в долину. На прощання сказала: – Пам'ятай, ти красень і багач. Таких дівчата люблять. Гадаю, і Ясна з їхнього десятка.

І було те напередодні улюбленого свята орійців – Купайла. Змій увійшов до стійбища. Подалі обминув майдан зі святилищем та образом Дажбога і сваргою – від одного споглядання його тіпало. Подався вулицею, на якій мешкала Ясна. Дітлашня першою оточила дядька в багатій одежі, сіпала його за сорочку та шаровари, допитувалася, хто він і звідки, а невдовзі й дорослі обступили. Змій, аби спокусити люд, витягував із бездонних кишень золотий дріб'язок і тицяв усім підряд.

– Який же він красивий! – шепотілися поміж собою дівчата. – І який щедрий! Видно, золото й кури не клюють.

– Кого шукаєш, парубче? – спитала смаглява дівчина з кучериками, в якій стриміла мальва.

– Ясну, – обернувся до неї Змій.

– Всі чомусь шукають Ясну. Хіба я гірша? – вдала образу смаглявка.

– Ти дуже гарна, як і всі орійчанки. Але мені потрібна Ясна, – повторював Змій і сипав на їхні долоні золото та дорогоцінні камінці.

– А як же тебе звати, парубче? – допитувалися огнищани.

– Зовіть мене поки що другом Перуна, – навіть, не почервонівши, збрехав Змій.

– О, то ти гарна пара для нашої Ясни! – продзвеніла одна з дівчат.

Подивитися на того парубка вийшла за ворітця своєї садиби і Ясна. На перший погляд, звичайна сільська дівчина. Але... Очі – як вранішнє небо, брови – що темні шнурочки, личко біле, щічки рум'яні, світловолоса коса із вплетеною блакитною стрічкою до пояса.

Змій був спантеличений її красою. Саме такою й має бути його дружина. Він хотів і в неї викликати таке враження, як у решти сельчан. Чинно підійшов, привітався, навіть, голову схилив, хоч зазвичай, будучи у драконівській шкурі, ніколи цього не робив. І зразу ж з однієї кишені вийняв злиток золота, з іншої – велике намисто із різнобарвних самоцвітів.

– О, богине, прийми від мене ці скромні дарунки, – і простягнув Ясні.

Вона застережно виставила перед собою долоні й відступила на крок.

– Мало? – здивувався Змій. – Я тобі можу принести цілу гору золота. Тільки скажи.

– Мені й без золота добре у цьому світі живеться. Від нього одне зло, – поблажливо сказала Ясна. – Ти, юначе, спочатку представся, скажи, як тебе звати.

– Я – друг Перуна, – без тіні сум'яття сказав Змій.

– Ти – друг Змієборця, Громовержця? – неабияк здивувалася Ясна. Вона зразу ж зрозуміла, що це самозванець. Кого-кого, а друзів Перуна вона знала.

Змій, не відав, що Ясна не просто красуня, а ще й ясновидиця, проводирка білих вил, які здатні не тільки передрікати те, що було, а й що буде. Схоже, і Марена забула про це попередити Горинича.

– Я друг Перуна! – лукавив Змій, проте говорив твердо, впевнено. – Хіба не видно?

– То, може, і в тебе є вогненні стріли, що здатні знищити бісівське поріддя? – допитувалася Ясна.

– Авжеж. Тільки я їх не взяв, збираючись на стрічу з тобою, – все так же переконано просторікував він.

Ясна хитро всміхнулася. І раптом запропонувала:

– Сьогодні, на свято Купайла, опівночі, за повір'ям, Перун своїм диханням має запалити чарівну квітку папороті... Впевнена, він і тебе цьому навчив.

– Звичайно. Ти хочеш в тому переконатися? – криво усміхнувся Змій, трохи збентежившись.

– Лише хочу глянути, що ти перейняв від свого благородного друга, – весело відповіла Ясна.

– Я ладен виконати будь-яке твоє бажання, красуне! – пообіцяв Змій.

– А поки що запрошую тебе на наше свято Купайла. Он біля річки вже починаються молодіжні ігрища. Прошу на наші гуляння, – і попрямувала в долину. Змій за нею.

Пісні, танці, хороводи Змій спостерігав з задоволенням. Але, коли під вечір парубки підпалили опудало Марени, а потім ще й утопили в річці, він ледве стримався, щоб не кинутися на його захист. Адже то символ матері. Тільки кулаки стиснув так, що вони аж побіліли. Ясна те помітила.

Після гулянь Ясна запропонувала Змієві відправитися до лісу на пошуки папороті.

Простуючи стежиною під ясними зорями, Змій сказав:

– Давай, красуне, домовимося, якщо я запалю квітку папороті, ти вийдеш за мене заміж.

А про себе подумав, що, коли вдасться заманити Ясну, то він її просто викраде, віднесе до своєї печери, замкне за решітку, і вона прислуговуватиме йому до кінця віку.

Ясна здогадалася про наміри Змія.

– Я згодна, – сказала вона. – Одначе, якщо ти не запалиш квітку папороті, то зникнеш із нашого краю назавжди. Домовилися?

– Хай так і буде, – погодився Змій.

Ось і високі зарості папороті. Опівночі. Високі дерева затихли, чекаючи тієї миті, коли відбудеться оте диво.

– Пора запалювати чарівну квітку кохання, щастя і добра, – нагадала Ясна.

Змій один раз подув на папороть – не зайнялася, другий – те саме. Він напріг усі сили і як дунув – вогнем спалахнув кущ і за хвилю згорів дотла.

– Та ти самозванець, парубче! – розреготалася Ясна.

– Ти ще й насміхаєшся з мене?! Ну, стривай! – Змій схопив дівчину, щоб потягти до свого лігва на горі. Та забув, що він нині безкрилий. Кликнув Марену, аби допомогла.

Та в цю мить небо розверзлося, вдарила блискавка, пролунав грім.

– Це наближається Перун, – випручавшись, сповістила Ясна. – Тільки від його доторків розкривається та засвічується квітка папороті. А тобі ніщо й ніхто не допоможе – ні золото, ні самоцвіти, ні твоя мати Марена. Зло має згинути.

Знову вдарила Перунова блискавка. І від Змія Горинича залишилась лише велика купа попелу.

З тих пір орії-арії на Купайла вшановували силу, мужність Перуна-Змієборця і мудрість Ясни.

20 червня 2014 року, Купальські свята

м. Миргород, Полтавщина

 

Біографія Віктора Стуса і його байки в прозі - на цьому порталі, в розділі "Весела Січ" (Майстри гумору)

 

 Твори Віктора Івановича можна почитати в Інтернеті, набравши "Віктор Стус - офіційний сайт", або http://viktor.stus.name