Віктор СТУС
Написав Пилип   
Вівторок, 27 вересня 2016 08:55

1_11

Про автора

Віктор Іванович СТУС – автор дев'яти книг, що побачили світ у період з 2011 по 2015 роки, а саме трьох романів: "Помста атлантів. Стріла для мудреця", "Арійський Спас", "Зловити характерника", десяти повістей: "Цариця Амага – донька мага", "Чуні", "Біолокатор", "Повернення з іносвіту", "Привид у храмі", "Клейноди у спадок", "Запізніле прозріння", "Таємниця Берегині", «Судний день на Покрову», «Пастка», а також трьох десятків оповідань, сімдесяти байок під загальною назвою "Байки – казки і навпаки".

Більшість творів на історичну тематику, про події, що відбувалися на теренах України. Так, у повісті "Цариця Амага – донька мага", що вийшла у збірці "Пісня амазонки" (2011), розповідається про похід роксоланської цариці Амаги на Неаполь Скіфський (на теренах нинішнього Сімферополя) у ІІІ столітті до нової ери. Історичний роман "Помста атлантів. Стріла для мудреця" (2012) присвячений 2600-літтю так званого Великого скіфського посольства (VI століття до Різдва Христового) до Еллади, Єгипту та країн Близького Сходу на чолі з сколотським княжичем Анахарсісом, уродженцем Голуні (нині Полтавщина), який згодом став відомим античним філософом. У збірці "Чуні" (2012) надруковані однойменна автобіографічна повість та байки у прозі. Історичний роман "Арійський Спас" (2013) розповідає про події, що відбувалися на теренах Русі-Арійстану в ІІІ – IV століттях нової ери, зокрема про антського князя Божа, Буса Білояра – слов'янського Спаса, діяння якого незаслужено замовчуються й донині. У збірці "Повернення з іносвіту" (2013) у розділі "Совість і булава" поміщено повісті та оповідання, в котрих простежуються трагічний шлях України від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи, наслідки їхнього гетьманування та причини Руїни. У пригодницькому романі "Зловити характерника" (2014) зображується життя в Україні у кінці XVII століття, зокрема в часи походу козацького отамана Івана Сірка до Криму, та в наші дні. У збірці прозових творів "Таємниця Берегині" (2014) представлена однойменна повість, де автор намагався зобразити життя мешканців Причорномор'я та Криму в дев'ятому тисячолітті до нової ери, у післяльодовиковий період (!), а також подав у власному художньому викладі праукраїнські міфи та легенди під назвою "Давні орійські оповіді про наших пращурів". Під рубрикою "Легенди рідного краю" опублікував повість "Судний день на Покрову" (2015), в якій розповідається про бій запорожців, очолюваних кошовим отаманом Іваном Сірком, з людоловами 14 жовтня 1673 року на березі річки Вовчої (нині там селище міського типу Покровське Дніпропетровської області), і повість «Пастка» (2015) - про трагічні події у вересні 1943 року побіля хутора Червоного Новомиколаївського району на Запоріжжі, де через недолугість командування загинуло 287 бійців.

Твори Віктора Івановича можна почитати і в Інтернеті, набравши "Віктор Стус - офіційний сайт", або http://viktor.stus.name

Віктор Стус – член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України, заслужений журналіст Автономної Республіки Крим. Народився 1 лютого 1946 року. Ріс на Запоріжжі – в селах Михайлівському та Трудовому Новомиколаївського району. Закінчив Новомиколаївську середню школу (1963), радіолокаційне відділення Дніпропетровського механічного технікуму (1966) та філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету (1972), працював у районних, міських та всеукраїнських періодичних виданнях. Нагороджений срібною медаллю Нестора Літописця, Золотою медаллю української журналістики. У кримських республіканських журналістських конкурсах йому присвоювалися звання "Журналіст року" (2008) та "Журналіст року друкованих ЗМІ" (2009). Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Степана Руданського (2013).

"Прадавні орійські оповідки" Віктора Стуса

читайте на цьому порталі в розділі "Українські літератори"

       

 

Байки в прозі

                           

Чуні та Калоші

Мокрою бруківкою назустріч один одному йшли старі Чуні на валянках і нові Калоші на модних ботах. Заклопотані Чуні кудись поспішали у невідкладних справах. А Калоші, вилискуючи свіжим чорним лаком, ступали ч謬¬нно, гоноровито, наче належали олігархові. І треба ж такому статися, зблизившись, Чуні ненароком зачепили одну Калошу.

– Ей, дєрєвня, смотрєть надо! – зневажливо гуркнули Калоші. – Вештається тут під ногами усякоє безкультуріє.

– Вибачте, – чемно вклонилися Чуні.

– Що мнє з твоїх вибачень! Наступають тут різні нечепури на культурних перехожих. Заставіть б тебе язиком злизати свій слід на мойом ліце! А я це можу! – заводилися Калоші.

– Ще раз прошу вибачення, – ввічливо проказали Чуні, збираючись іти далі.

Та Калоші перекрили їм шлях:

– Е, ні, гультіпаки! Змитися хочете? Не вийде! Я навчу вас культурному обращєнію з сановними людьми! – І заволали на все горло, звертаючись до дільничного міліціонера: – Агей, міліція, ко мнє! Тут нарушитєль! Він мене штурхонув! Мене – народного депутата! Мою нєпрікосновєнность!

Міліціонер миттю прибіг, відкозиряв:

– Де порушник?

– Хіба не відіш? Ось оцей хам і грубіян! – визвірилися Калоші.

– Я втретє при свідках прошу вибачити мені. Ненавмисно доторкнувся, поспішаючи, – виправдовувалися Чуні.

– А це мене не колишєт! – аж пінилися від злості Калоші. І, звертаючись до міліціонера: – Ти уявляєш, ледве мене з ніг не збило оце мурло! Нагадую, мене – нєпрікосновєнноє ліцо! Якщо кожний ізбіратєль буде отак накидатися, то що залишиться від моєї нєпрікосновєнності?! Зовсім голотьба розперезалася!

– І що мені вчинити з цими Чунями? – ніяково спитав страж порядку.

– Як то що? В СІЗО єво! Нехай посідіт та пошєвєліт своїми нікчемними мозгамі над своїм безкультурним повєдєнієм!

– А, може, досить вибачень? – міліціонер переминався з ноги на ногу.

– Ти каво защіщаєш? Нарушітєля обществєнного порядку?! – напустилися Калоші. – Нємєдлєнно в СІЗО оцього бовдура! Пусть відповість по всєй строгості закона! А я провєрю. Якщо відпустиш – должності лішішся! Понял?

– Так точно! – виструнчився міліціонер. І до Чунів: – Ходімо!

Коли завернули за ріг будинку, де Калоші вже не могли їх бачити, міліціонер мовив:

– Ідіть своєю дорогою. Та більше не потрапляйте на очі отому чванькові!

– А як же ти? Тебе ж з посади знімуть, – Чуні вдячно дивилися на правоохоронця.

– То краще, аніж служити усяким нікчемам, у яких апломбу більше, ніж розуму та виховання, – раптом зізнався міліціонер. – Охороняти таких – себе не поважати.

Міліціонер пішов, а Чуні ще довго здивовано поглядали йому вслід. І таке буває. ...От якби траплялося якомога частіше.

 

                        Троянда та Баран

Забрів якось Баран до квітника, побачив юну Троянду, що тільки-но розпускалася. І замекав у компліментах:

– О незрівнянна! О світ моїх очей! Ти яскравіша самого сонця! Ти богиня!

– Пожартувати закортіло? – зашарілася Троянда, прикриваючи очі пелюстками-віями.

– Та що ти! Я зачарований! Про таку, як ти, я все життя мріяв! Які ніжні у тебе щічки! А губоньки! Прямо слинки котяться. Так би й проковтнув тебе всю, мов цукерочку.

І раптом випалив:

– Ти диво! Стань моєю! Прошу тебе! Молю тебе!

Троянда й зовсім розчервонілася, ще пишніше розправила пелюстки. Хоч біля неї й Баран. Проте приємно чути ласкаві слова.

– Не бійся мене, – жагуче бекав Баран, підступаючи все ближче. – І сховай, будь ласка, свої гострі колючки. Я хочу доторкнутися до тебе, відчути твою ніжність.

Троянда спочатку легенько відсахнулася, знітилася. Та все ж повільно вбрала кігтики.

– Не бійся мене, красуня моя ненаглядна, – улещував Баран. – Я нічого поганого тобі не зроблю.

Саме в цю мить на доріжці показалася Вівця з ягнятами – дружина Барана. Здалеку напустилася на нього:

– Так ось де ти час проводиш – біля ніг цієї паняночки! Душу свою баранячу перед нею виливаєш! Про дім та сім'ю забув!

– Та я що? Я нічого. Збирався квіточок скуштувати. Вони такі прекрасні, – виправдовувався Баран. І, забувши про все, що тільки-но обіцяв Троянді, широко відкрив над нею пащу:

– Йди до мене, моя красотулечко! – і проковтнув довірливу Троянду. Та навіть охнути не встигла.

 

                        Гонориста Авторучка

Авторучка з чорною пастою, переповнена натхненням, звернулася до свого давнього приятеля – списаного нанівець Олівця:

– Вгадай, що я сьогодні зробила? Нізащо не дізнаєшся!

– Куди вже мені, старому огризкові. Я ледве лінію можу провести.

– Та ні, ти все ж спробуй вгадати, -– приставала Авторучка, виписуючи чорні кренделі на білому папері.

– Пожалій мою старість, голубонько. Колись і я, як ти нині, радів кожному написаному рядкові. Особливо, коли когось до живого діставав. Любив я познущатися над усіляким людом, -– Олівець, здавалося, ожив і випростався, згадуючи минуле.

Авторучка наполягала на своєму:

– Ну, хоч трішечки поворуши мізками! Напруж уяву! Ох, який же ти неповороткий навіть у думках! Та годі тебе мучити. Слухай. Накатала я скаргу! На цілісінький лист! На одному диханні!

– На кого?

– На червоного Фломастера. Ти ж знаєш, він завжди красується, часто перекреслює те, що я пишу. Все помилки чужі вишукує. Терпіти його не можу!

– І що ж ти накалякала?

– Я його так очорнила – рік не відмиється. Ха-ха! У всі інстанції, у всі газети таке скарги повідправляла. Нехай народ знає, який у нас насправді красень Фломастер. Мені що важливо: аби й мене врешті-решт запримітили та рахувалися зі мною. Відверто скажу, не пошкодувала я на нього чорної фарби! Кожну букову так виводила – сокирою не вирубаєш. Він мене ще не раз згадає та пожалкує, що червоні закорючки ставив на моєму чистописанні. Він тепер у моїх руках!

Авторучка так розходилася, що чорна паста почала розбризкуватися. Навіть Олівець злякався – як би й на нього не прилипла чорна крапля. Та на свою радість помітив, як чийсь масивний палець натиснув на кнопочку на самісінькому тім'ячкові Авторучки. Клац – і стрижень з чорною пастою зник у пластмасовім корпусі. А згори почувся владний голос:

– Ти ба, як розбазікалася! Забула, що лише інструмент в моїх руках. Ти повинна виконувати тільки те, що я накажу!

 

                               Два шпаки

Давненько не бачилися двійко друзів-шпаків. А зустрілися – як годиться, обнялися, привіталися. Слово за словом – та вже й хвалитися почали. Кожному не терпілося похизуватися своїми досягненнями.

– Оце навчився я, брате, співати по-солов'їному. Віриш, навіть солов'ї заслуховуються. Бувало вечірком як тьохну, як свисну! Так усі пташки в окрузі аж мліють, а сльози з їхніх очей так і бризкають.

– Домігся й я дечого, -– перебив його інший шпак. – Чув, як ластівки щебечуть? Правда, добре? Ото і я так. У конкурсі на кращу ластів'ячу пісню одне з перших місць зайняв. Уявляєш? А це, сам розумієш, не шутєноє дєло.

Скільки б іще шпаки один поперед одного самославилися – хтозна. Та тільки Жайвір, досвідчений співак, обірвав їхні баляси. Не втерпіла його тонка степова душа:

– І по-солов'їному ви співаєте, і по-ластів'ячому, і ще, може, по-якомусь. Та коли ж вашу, шпачину пісню, почує птаство?

 

                            Трутні-олігархи

У вулику трутнів розвелося тьма-тьмуща. Аж кишать. Вина в цьому, звісно, пасічника, та бджолам від того не легше. Оті трутні так медок глитають – аж за вухами лящить.

– Хоч трохи апетити приборкайте, – бідкаються бджоли. – Зима ж на підході. Економічна криза от-от гряне. А там і до голоду недовго.

Не чують «бідолашні». Знай, набивають медком барильця. Наче глухі й сліпі. Ще й огризаються:

– І навіщо так хвилюватися? У нас усе законно. Для чогось же пасічник залишив нас. І всі пільги нам зберіг.

-– Ой, лишенько! – заволали бджоли. – Чого доброго, ці глитаї нас по світу пустять.

А трутні все хрумають та прихвалюють свого господаря – який він турботливий та чуйний, жодного трутня в скруті не залишає. Всі умови для нього створює.

– Так що насолоджуйтеся життям! Як ми! – трутні радять бджолам.

Та гнівно загудів вулик. Бджоли взялися до зброї – повисувавши гострі жала і потяглися на трутнів.

– Або залиште вулик, або ми вас уколошкаємо! – бджоли загрозливо почали обступати пасічника.

– А ми пожаліємося пасічникові! Він вас ураз димком викурить! – оборонялися трутні.

– І сам залишиться без меду, без бджіл, без оцього вулика. Опинитеся біля розбитого корита, -– наїжачилися жалами бджоли.

Трутні зрозуміли, що справи кепські, ніякі умовляння їм не допоможуть і пустили в хід останній аргумент:

– Якщо ви нас почнете виганяти, ми заберемо увесь мед та з ним і чкурнемо за межі пасіки до чужих вуликів.

– Летіть! Медок у вас, ясна річ, відберуть, а самих випруть геть. Кому ви потрібні, такі ненажери, -– напирали бджоли, відтісняючи трутнів до льотка.

Ще кілька хвилин – і трутні опинилися б поза вуликом. Та тут нагодився пасічник з димарем. Зрозумівши, що у вулику назріває революційна ситуація, зняв дашок та й давай «заспокоювати» димком бджолину сім'ю. Одначе бджілки прагнули справедливості і роєм накинулися на господаря. Тому нічого не залишалося, як тікати з пасіки.

...От до чого призводить несправедливість.

 

                     Рейдери Лев і Вовк

Лев з кущів довго спостерігав, як Вовк із селянської кошари тягнув ягня. І коли сіроманець зі своєю здобиччю наблизився, Лев шаснув із схованки та й вирвав ягня з Вовчих зубів.

– Це беззаконня! – вигукнув Вовк. Відскочивши у бік, він з-під лоба хижо зиркав на лісового рейдера. Та вдіяти нічого не міг – надто сильний супротивник.

Той, не випускаючи ягня з пазурів, тільки хитро всміхався.

– Хто б про закон згадував, тільки не ти! Адже ти самочинно у селянина викрав ягня. Я власними очима бачив, – дорікнув Лев.

Вовк почав напирати на совість:

– Бач, який ти підступний – слабкіших від себе грабуєш. – Я до суду подам на тебе позов про відшкодування моральних збитків.

– Та будь ласка! Скільки завгодно! Тільки не забувай, хто судді, -– нагадав Лев.

– Яка різниця – хто. Суд має виносити справедливий вирок згідно з законами лісу, – стояв на своєму Вовк.

– Ти, мабуть, забув, що суддів призначаю я, цар звірів. І яке рішення я прийму – такий і вирок матимеш. Інакше вони перестануть бути суддями, – зловтішався Лев.

Вовкові нічого не залишалося, як, підібгавши хвіст, мовчки піти геть. А Лев звалив на плечі ягня та й посунув до свого лігвища, де сімейство його стріло як вправного мисливця.

 

                         Вороняча похвальба

Соловей щебетав цілісіньку ніч, а на ранок раптом захрип. Що робити? Не годиться ж усіма визнаному співакові мовчки зустрічати схід сонця. Набрав у груди побільше повітря і хотів тьохнути. Та замість співу каркання вирвалося.

Як на лихо, Ворона поблизу пролітала. Почула щось знайоме та й умостилася на сусідній гілці.

– У тебе так мило та ладно виходить, -– взялася нахвалювати Соловейка. – Слухала б, не наслухалася. Справжня класика. Кар-р-р! Певно, довго репетирував, аби отак класно заспівати.

Повеселів Соловей. Бо вже гадав, що з нього кепкуватимуть. Аж ні – хвалять. Значить, не все втрачено. Є ще добрі птиці.

Ну ж бо, Соловейку, ублажи ще мою душу, -– заохочувала Ворона.

– Кар-р! – захрипів щебетун.

– Це геніально! Навіть слів не вистачає, щоб передати, як це прекрасно звучить!

– Кар-р! – натхненно продовжував Соловей. Потім на радощах знявся й полетів гаєм, каркаючи по-воронячому. Та так голосно, що врешті й зовсім зірвав голос.

Ворона, коли почула, що Соловейко замовк, вигукнула радісно:

– От тепер і мене усі слухатимуть – нікуди не дінуться. Бо теж співаю не гірше Солов'я. Кар-р!

 

              «Мерседес» і «Запорожець»

Шестисотий «Мерседес» мчав, мов стріла, обганяючи всіх на крутому підйомі, навіть не зважаючи на суцільну смугу (йому все дозволено). І настиг старенького «Запорожця». Той ледве сунув автотрасою і аж захлинався від напруги – віз в салоні томати в коробах з написом «Банани».

– Ти звідки такий змучений? – весело привітався «Мерседес».

– Хіба не бачиш? З городу! – огризнувся «Запорожець», пихкаючи чадом.

– Краще б здоров'я поберіг. Я б на твоєму місці повикидав усі оті коробки та відпочив по-людському. Скажімо, подався б на кримський курорт. Набрався там сил. Я щойно звідти. Бачиш, який доглянутий, -– чи то радив, чи то хвалився «Мерседес».

– Я з радістю б і помідори вивантажив, і до моря чкурнув. Та якщо так вчиню, ні за що навіть бензину буде купити, – тяжко зітхнув малюк. – І не те, що до моря, до власного гаража не доїду.

– А хто твій господар? – допитувався «Мерседес».

– Та фермер. День і ніч городину вирощує та змушує мене її на продаж возити. Сам ледве кінці з кінцями зводить і мені передихнути не дає, – задихався від натуги «Запорожець».

– Не повезло тобі з господарем, – згодився «Мерс». – А у мене хазяїн – народний депутат. І не тільки у вихідні, а й у робочі дні частенько змушує мене мчати до Ялти на відпочинок. Там у нього дача – справжнісінький королівський маєток. Сам господар як гайне по ресторанах – і про мене забуває. Я тому й радий. Уявляєш, лежу під сонечком, загораю і дихаю свіжим морським повітрям.

– Як я тобі заздрю! У мене ж не життя, а каторга, -– «Запорожець» надривно чхнув, кашлянув і спинився на обочині.

– Ти чого? – пригальмував «Мерс».

– Перегрівся, -– знеможено видихнув паром «Запорожець». – А ти лети. Бо твій господар розсердиться на тебе й придбає собі новенький «Бентлі». І тоді тобі не доведеться на курортах спочивати.

– Ти правий, -– просигналив на прощання «Мерседес» і додав газу.

«Запорожець» оглянувся, а від того шикарного колеги й слід пропав. Постояв, охолонув, нехотя завів двигун і посунув далі на ринок. Утішав власне сумління тим, що комусь же треба й працювати.

 

             «Вільні» Газета та Телебачення

– Я пишу, що хочу, правдиво та об'єктивно, – хвасталася з трибуни Газета на зборах з нагоди Дня журналіста 6 червня.

– А я говорю та показую теж усе, що мені диктує сумління та мої чисельні слухачі-глядачі. І працюю лише з урахуванням їхніх уподобань, – пафосно розпиналося Телебачення.

– То, виявляється, ви працюєте на дядю, а мої інтереси для вас – ніщо? Тоді який сенс мені вас утримувати? – зірвався з місця Олігарх, власник Газети та Телебачення, який у свій час заробив чималі кошти на махінаціях. Він трохи закуняв під виступи промовців. – Хіба забули, що хто платить, той і музику замовляє? З сьогоднішнього дня я припиняю фінансування ваших контор! Нехай народ вам виділяє гроші. А я подивлюся, що з того вийде.

– Вельмишановний володарю, ви не зовсім правильно нас зрозуміли, – збентежено залепетало йому на вухо Телебачення. – Для нас ваше побажання і навіть примха – закон. Що велите – те й озвучимо.

А Газета передала Олігархові записку: «О, Господарю, ми були, є і будемо віддані вашій Величності. Просто на такому святі заведено говорити про демократію, свободу слова та інші нісенітниці, які полюбляє публіка».

Олігарх кілька разів уважно перечитав писульку, зім'яв її, підвівся, пильно оглянув присутніх і полегшено прорік:

– Вибачте, трохи погарячкував. Як справжній борець за нове життя я не шкодуватиму коштів на своїх вірних помічників – Газету та Телебачення. Хай живе вільна преса!

Усі в залі зааплодували.

 

                      Корупція та Корозія

Високопоставлена Корупція напустилася на Корозію:

– Ти що твориш? Від тебе ржавіє все – машини, труби, кораблі, верстати. Ти розвалюєш державу!

– Правильніше буде сказати: ми розвалюємо державу – ти і я. Адже ми двійнята. Тільки я видима, мене помацати можна. Ти ж невидима. Тебе ніхто не бачить, але присутня повсюди, – оборонялася Корозія.

– Та хіба? – зневажливо засміялася Корупція.

– Не віриш? Так от, від мене справді ржавіє техніка та обладнання. Ти ж вкриваєш іржею невидимі душі, свідомість, знищуєш любов і совість! – злостилася Корозія і викрикувала все, що наболіло. – Ти ще страшніша, ніж я!

– Нічого голослівно звинувачувати! Докажи! Адже від мене не залишається рудих слідів, як від твоїх доторків. Ти кидаєшся в очі на кожному кроці. А я... Жоден слідчий до мене не докопається. На тебе ж хоч зараз можна наручники нап'ялити, – намагалася досадити Корупція.

– Яка ж ти підступна, Корупціє! – гнівалася Корозія. – Та я виведу тебе на чисту воду! Я докажу, що ти така ж реальна, як і я.

– Ну-ну! Прошу пані! А я послухаю та посміюся.

– То ж скажи, яка у тебе, Корупціє, зарплата?

– П'ять тисяч гривен. То й що?

– А в яку суму обійшлося тобі спорудження будинку?

– У п'ятсот тисяч. Ти до чого ведеш?

– Тобто будувала за зарплату?

– Звісно.

– Брехня! – вигукнула Корозія.

– Не доведеш!

– Гаразд. А скільки коштує твоє авто?

– Ну, двісті тисяч. Та в мене скромненька машина, – чомусь почала виправдовуватися Корупція.

– І теж придбана на зароблені?

– Звичайно.

– А скільки вартує твоя хатинка на березі моря? Мільйон гривен?

– Звідки ти знаєш?

– Її теж за зарплату купила? – допитувалася Корозія.

– Ясна річ.

– Тоді скажи, де ти нашкребла стільки грошенят? На хабарах? На відкатах? На обманах?

– Це не твоя справа! – гаркнула Корупція. – Ти мене дістала! Пора тебе на місце поставити! – і натиснула потаємну кнопку на столі.

До кабінету ввалився начальник служби безпеки, чимось схожий на тигра. Роззираючись, сердито покрутив урізнобіч головою. Побачив лише видиму Корозію. І тут пролунав владний голос невидимої Корупції:

– Негайно арештуй оцю іржу! Інакше вона все отут роз'їсть і знищить!

Службист, не роздумуючи, накинув наручники на зап'ястя Корозії.

– Прошу до в'язниці! – повеселів від того, що нарешті з'явилася робота.

– А чому ж ти Корупцію не затримуєш? На її рахунку значно більше бід та нещасть, – запручалася Корозія.

– Та хіба я проти? Тільки де та Корупція? В упор не бачу! Вона не видима – значить, її немає. А ти ось – на виду. Ти іржею все вкриваєш. За це й відповіси згідно закону, – підштовхував до виходу арештантку.

– Знаєш, за що тебе пов'язали? – пролунав вдоволений голос Корупції.

– За те, що мій гріх видимий, – відказала Корозія.

– Ні, через те, що тобі багато стало відомо – і про маєток, і про дачу, машину, мою зарплату, – навздогін говорила Корупція. – Є таке прислів'я: менше знаєш – краще спиш. Бо якщо про все це дізнаються люди, то повстануть і відберуть усе мною нажите. Коли ж таке трапиться, то я їхнє невдоволення переведу на тебе, Корозіє. Бо ти – мій видимий двійник. Так що мужайся!

 

                        Сорока та Соловейко

Депутатша Сорока зачула мелодійне тьохкання Соловейка в гаю і захвилювалася:

– Якщо він так гарно співатиме, то мене більше не оберуть до лісового парламенту. Мені таких конкурентів не треба.

Аби заглушити отой дзвінкий спів, Сорока стала щосили стрекотати. Та марно. Її торохтіння не могло завадити Соловейку. Тоді вона вхопила першу-ліпшу палицю, піднялася над деревом, де сидів співак. Хотіла нею згори поцілити в Соловейка. Одначе це їй не вдалося – палиця зависла на вітті. Сорока несамовито затріскотіла, вергаючи матюччя.

– Хіба так воюють з солов'їною мовою? – дорікнув двоголовий Орел, вміщуючись на усохлому вершечку сосни. – Ти ж народний обранець. Взяв би та й запропонував своїм колегам по фракції та всяким «тушкам» проголосувати за законопроект, який би забороняв Соловейкові та іншим птахам співати на їхній мові. Можу подарувати тобі такий проект – він у мене давно готовий і валяється без діла.

– От спасибі за добру пораду! А ще більше за законопроект! Який же ти, Орле, розумака! Недарма в тебе аж дві голови! – раділа недоумкувата Сорока. – Тепер ми змусимо Солов'я замовкнути.

– А ти частіше до мене прислухайся – і будеш жити, як у бога за пазухою, – наставляв двоголовий Орел. – Зі мною дружитимеш – матимеш владу і гроші.

– Гаразд, можеш вважати, що віднині я твій друг, а ти мій наставник. Зараз же завізую твій законопроект і віднесу до нашого-вашого парламенту. Хай начувається Соловейко!

 

1_12

 

1_13

Обкладинки книг Віктора Стуса


 

1_14

Під час зустрічі в Новомиколаївській школі (Запорізька область)

 
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

  эбу vw passat b3 цены