Геннадій Євгенович Літневський народився 10 листопада 1951 року в м. Iртиську Павлодарської області Казахської РСР у сім'ї службовця. Але виховувала його бабуся в Хитрівці біля Комишувахи Оріхівського району Запорізької області.

14.05.1989 загинув в автокатастрофі в Румунії, похований у Києві. Поет, член Національної спілки письменників України.

Дитинство пройшло в с. Хитрівка Запорізької обл.

У 1973 закінчив Запорізький державний педагогічний інститут, філологічний факультет. Друкувався в обласній і республіканській періодиці. Був на педагогічній, журналістській, комсомольській роботі. Автор збірок віршів «Листи до запитання» (1979), «Літо» (1983), «Полюси» (1988), «Тільки без паніки» (1990), «Еліксир істини» (1991), «Вибране» (2005, посмертно).

 

Поезії

 

ЛИСТ

Від траси вліво

бачила село,

де між полів

лишилось трохи місця?

Я тут працюю

вже четвертий місяць,

уже поля

снігами замело.

Буває всяк...

Я зараз не про те.

Ось ти сказала:

«Кинь і повертайся».

Це дуже просто:

все по тій же трасі,

а тут —

хоч і трава хай не росте?

Та ти й сама

приїдь коли сюди —

тут дуже рівний степ,

вітри солоні;

у цих краях

усе як на долоні,

як на долоні, —

розумієш ти?

Тут видно,

де земля, де просто бруд.

I ясно так

собі самому видно,

що ти ніде

не зможеш бути гідним,

якщо не зможеш

бути гідним тут.

 

***

Контрольна з географії.

Я — більше, ніж Колумб.

Ось карта контурна. Це світ

Пустий і безіменний.

Вода вдаряється у твердь:

Велика — у малу,

I цілих сорок п'ять хвилин

На роздуми у мене.

Я цю ріку назву Дніпром:

(«Дніпро» — луна «добра»),

Та — буде Волгою текти,

Як воля, безбережна.

Обнявшися, мов дві сестри,

Арагва і Кура

Хизуються у іменах,

Як у новій одежі.

Мандруй, фантазіє моя,

На вістрі олівця —

Усе я знаю, вмію все

I все на світі близько:

Саджу в Зеландії зело,

Найменшим острівцям,

Немов цукерки, роздаю

Iмення королівські.

Копалини малюю скрізь:

Тут — нафта, там — руда.

I раптом... Що?

Гримить дзвінок

Від Кордільєр до Дону!

Урок історії гряде,

А в мене — от біда! —

На цілім світі ще нема

Ні жодного кордону...

 

КОМРОТИ

Iснують сотні чудернацьких звичок.

Я вже забув, хто так його нарік:

Комроти наш, колишній фронтовик,

Мав прізвисько «Любов до перекличок».

В нас їх було по сім разів на день:

I до занять, і після, і в перервах, —

I хоч би раз отой нудний перелік

Він пропустив. Ніколи і ніде!

О, як він слухав наші імена

I наші «я!» ловив різноголосі!

А ще одного разу навіть сльози

Помітив у комроти старшина.

Тоді ми все на світі розуміли

Чи навіть більше.

I, задерши ніс,

Поважно говорили: «Педантизм...»

Казали ще: «У самоволках діло!»

Розумники...

Я згадую весну:

Поповнення прийшло — такі зелені!

Врочистий вечір. Стоячи на сцені,

Розповідав комроти про війну —

Про вірних друзів, хлопців-одчайдух,

Утрачених, загублених, загиблих,

I кожне слово, тихе, наче видих,

Нам відкривало інший —

тонший — слух.

О переклички мирного часу!

Усі живі. Немає невідомих.

Цвіте каштан. Iдуть листи додому.

Стоїть комроти сивий на плацу.

 

СТРIЛЬБИЩЕ

А стрільбище — вважай, під боком.

Хоч будь цікавим, як дитина, —

За тиждень звикнеш. За півроку

Нудною стане стрілянина.

У тебе «комплексів» — ні грама,

Здоровий глузд і справні нерви.

Що стрільбище? Довгаста яма

Та шмат дірявої фанери.

Що стрілянина? Будні, клопіт.

Та враз прониже, струмом наче,

Шалена думка:

там, в окопах,

Iще відстрілюються наші!

Там — сорок перший! Там, у полі,

Колосся мнуть ворожі траки

I комісар, німий од болю,

Веде бійців у контратаку.

Я їм прийти на поміч мушу.

Вперед, солдатська доле строга!

...I щемно падає на душу

Учбово-бойова тривога.

 

***

Сидить солдат. Гітару обійняв.

Старенька дека, і на струнах «вусики».

Щовечора сидить, кладе на музику

Свій власний вірш на тему «жди меня».

Давно б уже мелодія знайшлась,

Але щоразу, мов піднятий поштовхом,

Коли приходить наш днювальний

з поштою,

Гітару — вбік і миттю — серед нас.

Щасливчиків глумливе співчуття,

Слова втішання, від ужитку витерті:

«Тобі й сьогодні пишуть, композиторе.

Візьми газетку свіжу, почитай».

I знову починає він з нуля.

Банальним бантом

чорний гриф увінчаний

Бере навідліт, наче руку дівчини,

Коли у вальсі з нею кружеля.

Він потайний, не ділиться ні з ким

Печаллю, ні гризотою не ділиться.

Яка вона — ота, для кого пісня ця, —

Які там брови, очі там які?

Моя кохана! Скоро вже два місяці

Ви з нею схожі. Просто — близнюки.

 

КОРОТКОХВИЛЬОВИК

Надворі ніч. На шибці мокра крапка.

Холодний вітер здув її. Тире.

Напевно, знову буде дощ, але

Я жду гостей. Я кличу їх. «А раптом?!.»

Гримить ефір. Який, у біса, сон!

Горлає світ — ридає і радіє.

Орган і бубон. Арії. Події.

Та ось — морзянка. Мій діапазон.

Крапки й тире — через кордони й грози,

Я впізнаю знайомі позивні,

Невидимі вони, непоказні,

Як щирі почуття без грана пози.

Розвага — то пусте, а слава — дим.

Не в цьому суть. Потрібно зрозуміти:

А що, коли якраз цієї миті

Крізь вас навиліт б'є сигнал біди?!

Бо є життя і так собі, присутність,

Доволі їх — не чують, хоч кричи.

Та ті, кому довірено ключі,

Не мають права у собі замкнутись!

Крапки й тире. Варшава і Мадрід.

У темну шибку б'ється дощ похилий...

Життя моє — така коротка хвиля —

Вмісти в собі увесь безмежний світ!

 

У МУЗЕЇ

Ось кулемет. «Руками не торкати».

Вже стільки літ не рушено приціл.

Почесна, строга старість експоната

Центрального музею Збройних Сил.

— Був сорок третій. Захищали місто.

Наш кулеметник (бачите портрет)

В однім бою поклав двохсот фашистів.

А це — його славетний кулемет.

Екскурсовод сьогодні дебютантка,

Конспекта вкотре прочитала зранку.

Ледь-ледь тремтить з указкою рука.

Притихла група. Пера наготові.

Дві вчительки нотують кожне слово,

I лиш пенсіонер сивоголовий —

Такий невдячний — без записника!

Перейдемо до інших експонатів. —

Зачовгали і слідом подались.

Пенсіонер залишився стояти —

Чи не розчув, чи ще не роздививсь.

Прийшла нова екскурсія і — далі.

А він стояв,

історії аннали

Перегортав, як молодість свою.

Тремтіли злегка руки, мов згадали

Віддачу кулемета в тім бою.

 

КРИМ

I

Торкнеться моря

стиглий апельсин

I тоне в нім,

і золотими снами

Синьо-зелену темряву глибин

Нагору,

в тепле небо витісняє.

Це ось відкіль береться кримська ніч.

Посидимо.

Нехай багаття гасне.

— Так завтра вже вертаємось чи ні?

— Авжеж, уранці.

Значить, саме час нам

Подумати про наше, про своє,

Згадати, на майбутнє загадати.

Минає щось.

Нове щось настає.

На що ми стали відтепер багаті?

 

II

Iшли ми по гальці,

по трасі,

Від спеки трохи не в трансі.

А навстріч від селища —

Ах! –

До шляху ідуть і сміються

Янголи у відпустці

З бісиками в очах.

На пляжі серйозніші стануть,

А одна,

чаруючи станом,

Під поглядами проходячи,

Аж губку закусить (неболяче),

Підійде до хвилі німо,

Розвіявши зачіску, зніме

Плаття з малюнком веселим,

Та так одчайдушно, ніби

Вогонь викликає на себе,

I враз навкруги — тиша.

На пляжі безмовно так...

Та ненадовго — лише

На один тільки такт

Прибою.

I все. I знову

Плюскочуть курортні розмови,

Гудуть анекдотів рої,

Та все ж таки в грудях,

де глибше,

Лишилась ця рідкісна тиша...

О, бережімо її!

Розкішні пальми, виноградні лози,

Трояндові долини, дикі кози,

I пляжниці засмаглі, граціозні,

I, врешті, сонця лагідний вогонь —

Усе це промовляло одностайно,

Що десь на світі

є полярне сяйво

I що потрібно бачити його.

 

III

З чубами, може, пишними

Чи з лисинами зрілими —

Ми станемо колишніми,

Коли ми знову стрінемось.

I справи незавершені,

I різні там «до відома»

Покинемо не вперше ми,

Покинемо й поїдемо

У Крим, де тихо й гамірно,

У незбагненний Крим,

Де спогадів і намірів

Мінливі кольори,

Де сонце з вічним усміхом

Над морем, над життям

Між чайкою-бабусею

I чайкою-дитям.

 

З ВУДКОЮ

Почую, як півень до сонця сурмить,

За вудлище світле візьмусь обіруч,

I ось починається дійство.

Впрягайтеся парою, мудрі соми,

По водах по тихих, від глинистих круч

Поїдемо, любі, в дитинство.

Я досі не дуже змінився з лиця.

В країні отій на кордоні

Цибата сторожа в коротких штанцях

Впізнає мене й по долоні:

Лишився і досі ще знак на руці

З тих пір, як із хлопцями драли

Сердитих, булькатих, вусатих ченців

Рачино-печерської лаври.

Там довгії дні. Там усе до пори.

Там друзі, іще не жонаті,

Майструють прекрасні свистки із кори

I шиють пальто цуценяті.

I може, за плесом живої води,

Позбувшися втоми своєї,

Я знову навчуся хотіти туди,

Де сходиться небо з землею.

Я буду терпляче сидіть на землі.

Ну де ж поплавки поховались?

Ривок...

I старенький сусід у брилі

Зітхнув співчутливо: «Зірвалась!»

 

МIСТО

Є місто — куди столицям,

А іншим — і поготів!

Воно із самих вокзалів,

А ще з аеропортів.

I жив я у цьому місті —

На диво прекрасно жив:

Мені вистачало місця

На лавах його завжди,

Води із його фонтанів

I хліба і солі — сповна.

Бувало іноді скрутно,

Та це не його вина.

Вагання — нетранспортабельні.

Я вірив у принцип один,

Одну визнавав постійність:

Постійність раптових змін...

Минуло. Давно вже плечі

Від рюкзака не болять.

Штормівку, йдучи на танці,

Вдягає молодший брат.

Сповідую спокій, та сняться

Вітри у чотири кінці,

Віщують, що я — тимчасово,

Проїздом у спокої цім,

Що знову транзитне місто

Дорогу мені нарече...

Здивуються Друзі: «Куди ж ти?»

— Додому, куди ж іще?

 

БIЛЯ ПАМ'ЯТНИКА ПУШКIНУ

Отак — з колотнечі,

Iз гамору і суєти,

Опісля дзвінків, телеграм

Та електрогітари —

Яка це полегкість —

Неквапно сюди увійти,

У тиху, задуману бухту

Тверського бульвару.

Сюди, де здалася б малою

Найвища зі щогл, —

Так високо Пушкін підвівся,

Не вистачить зору.

Є місце на лаві.

Ти можеш сідати, якщо

Ти зможеш сидіти,

Коли він стоятиме поруч.

Приходить на пам'ять

Луна романтичних імен,

Усе набуває нараз

Особливого значення.

I юна Земфіра —

Статистка театру «Ромен» —

Своїм шанувальникам

Тут призначає побачення.

Є бронза, є — поза.

Наш атомний вік у полон,

Бува, попадає

До хрестоматійної хиби.

Алеко, не маючи й гадки,

Що це вже було,

Вдягнувшися в латані джинси,

Подався у хіппі.

I Пушкін із нас, перехожих,

Не зводить очей.

Ми всі перед ним —

У любові, у дружбі, у слові.

Ополудні голуб сідає

Йому на плече,

В лице заглядає, поштивий,

А може — поштовий...

 

ТВОЇ ЛИСТИ

Це — ніби тайну в котрий раз відкрити

I знов радіти знаним вже словам.

Я ті листи поклав би на пюпітри

Найкращим у цім світі скрипалям,

Щоб виспівати до кінця, до денця

Дзвінкий твій погляд і русявий сміх...

Нехай іще раз хоч на мить озветься

Тонка струна, яку я не вберіг.

 

ВЕСЕЛКА

Веселочка, райдуга, раю дуга —

Брова здивування: а хто ж це зумів?

Поміж голубих танцюристок Дега

Дівчисько у сукні на сім кольорів.

Ударте по струнах,

Музики хороші!

Надягнемо фраки,

Закотим холоші,

I — прошу до вальсу

По синіх калюжках,

Травневої зливи

Усміхнена дружко!

Та поки музики

Чесали язики,

Стругали смички

Iз кривої осики,

А ще диригент

Набирався ума —

Пропала веселка,

Була — і нема!

Була — і немає, і слід її зник.

Ходімо шукати веселку, ходім —

Де сонце і хмарка стають на рушник,

Де бубон весільний вуркоче, як грім.

 

ОСIНЬ

 

МОРЕ

1

Хвилюється море,

До берега піну несе

На вигнутих хвилях,

Немовби на вигнутих спинах.

Несе обережно, побожно:

Чекає усе,

Що знов, як колись,

Афродіта народиться з піни.

Хвилюється море:

«От зараз...»

А дива нема.

Нема Афродіти,

I це, може, й краще, до речі:

Кінець листопада.

Вже, можна сказати, зима.

Куди ж їй, роздягненій зовсім,

В таку холоднечу?!

Та і взагалі вже не час їй

У атомний вік,

Коли охорона природи

Далеко сягнула...

А вітер

Свистів, і шумів,

I збивався на крик,

Щоб море

Оцих єретичних думок

Не почуло.

 

2

Після осінніх штормів

Гостре каміння

На берегах молодого моря

Стало круглішим.

Голоси чайок

Втратили категоричність.

Лісосмуги стали

Значно поступливіші

У стосунках з вітром.

Яка компромісна природа!

Я гортав довідник.

Промені світла

Теж, виявляється, можуть

Огинати перешкоди

(А мають же репутацію прямолінійних).

Навіть простір — і той викривлений.

Лишенько!

Де взяти еталон і взірець

Безкомпромісності,

Прямоти?

— Чого репетуєш? — озвались до мене

Берегові камені, чайки,

Лісосмуги та промені

(Простір змовчав). —

Ти ж людина,

То й будь взірцем, еталоном

Безкомпромісності і прямоти!

 

САД

        «...троянди й виноград...»

                                     М.Рильський

Погожий день, чи лагідніше: днина.

Ще сонячно, та на осінній лад.

Троянд уже нема. Самі жоржини

Ще ваблять зір. Жоржини й виноград.

Метелика б сюди, щоб він, барвистий,

Поміж дерев зигзагами летів!

А втім, це зайве. Тихо пада листя,

Під вишнями — мов тіні золоті.

А ще будинку поруділі стіни

Вбирають барв насичені тони...

Пора й собі отак — без мерехтіння,

Отак — без показної зайвини,

Як ця пора. Щоб у душі дружили,

Жили, мов двоєдині полюси,

Ясне цвітіння юної жоржини

I зрілість виноградної лози,

Щоб, наче сад, була вона гостинна,

I байдуже — чи сонце, чи сльота.

А ляже тінь, так не бува ж без тіней!

Нехай і тінь. Та тільки — золота.

 

ЖОВТЕНЬ

Щедрі промені в хмарці розтали,

I на площах, давно охололих,

Доцвітають останні фонтани,

Розсипаючи бризки по колу.

А за площею біля готелю

Світлофор, відповідно сезону,

Забуває про колір зелений,

Тільки жовтим горить і червоним.

Я до парку ітиму поволі.

Там, у рамці з опалого листя,

Є майданчик, як шаховий столик,

Де фігури у боки взялися.

Спочивають вони на дозвіллі,

Павутина над ними сріблиться,

I немає ні чорних, ні білих —

Тільки жовті на тій шахівниці.

 

ЛIС

З учора, після довгого дощу,

Не видко птиць серед рідкого листя

I тихо так на вогкому узліссі,

Далеко десь двигун і той ущух.

А стежкою між нелинів-дубів

Неквапно хтось іде. I так здається,

Що ось він злився, що не розіллється

Зі стовбуром, що стежку заступив.

Немов господар виїжджає нині

З обжитої оселі, із двора...

На стежці завтра забіліє іній —

Вселяється у ліс нова пора.

Старі зарубки на дубах, на грабах,

На стежці листя втоптане, а над —

Гіркий димок: тютюн, садибний запах.

Це ліс чи парк? Чи, може, навіть сад?

Це — ліс, осінній ліс. Яскраві дні.

Який розгардіяш у гущині!

Немов господар виїжджає нині

З обжитої оселі, із двора...

На стежці завтра забіліє іній –

Вселяється у ліс нова пора.

 

ЗИМОВИЙ ДОЩ

Розчулений і мокрий, як щеня,

Чужа рідня гучним травневим грозам,

Усупереч гаданням і прогнозам,

Непроханий приходить він щодня.

Подумати б — який йому резон?

Ходити в диваках — була б охота!

Хіба не видно: вже не та погода,

Не ті манери і не той сезон?

Хіба не видно: вже пора снігів,

Таких сухих, колючих, незворушних?

Візьми морозу у вологу душу

Й лежи собі у спокої лугів.

О, бач, таки послухався, ущух.

Шкода, звичайно, таж пора зимова.

Ні, знов іде, мов не про нього мова.

Ну що із нього зліпиш — із дощу!

А, може, це і справді неспроста:

Узимку — дощ? Принаймні не банально.

I хоч доречним бути — це й похвально,

Доречність — то іще не правота.

 

IПОДРОМ

Семеро скакунів —

аристократи крові.

Ось їх ведуть парадом

жокеї спортивно злі.

Притихли знавці.

Профани запнулися на півслові,

I навіть останній ревматик

бачить себе у сідлі.

Оце б і закінчить на цьому.

Але уже зроблено ставки:

Звичайно, хіба можливо,

без «інтересу» щоб?!

Ще раз, як у шпаргалки,

заглянемо у програмки,

I ось кавалькада шалена

минає стартовий стовп.

Збоку огрядна дама

світ мені застує кльошами,

Та мить —

скакуни вже поряд,

вітер свистить у гривах.

Люди! Якщо це правда,

що «все мы немножко лошади»*,

Які ж ми тоді із вами

маємо бути красиві!

  ______

 * В. Маяковський

 

Трибуни встають,

мов кожного

хтось підводить за комір,

Але не захватом пройняте

це одностайне «ах!».

«Номер який попереду?»

«Де мій виграшний номер?!»

Коней немає.

Вершники

скачуть на номерах.

Очі заплющу —

бачу:

В нашім селі, у Хитрівці,

Діти зеленим вигоном

Наввипередки біжать,

А коні, підвівши голови,

На них так лагідно дивляться...

Коли ту межу перейдено?

Де вона — та межа?

 

ПЕРЛИНА

Ясному султану заморські посли

В знаменну для владаря днину

Дарунок свого короля піднесли —

На диво прекрасну перлину.

I ось уже владар

забув про бої,

Молитви, гареми, гайдуків...

Перлина! Голублячи сяйво її,

Тремтіли султанові руки.

Та якось на радісну душу його

Упала гірка порошина —

Малесенький сумнів,

пекельний вогонь:

А що, як перлина фальшива?

I, скликавши сорок своїх мудреців,

Старих, як пергамент корану,

Насупивши брови, султан повелів

Розвіяти сумнів султана.

Уранці прийшли вони,

сорок старих,

Поважні, спокійні, як завше,

I двоє найстарших

султану до ніг

Поставили бронзову чашу.

— Пресвітлий володарю! —

мовив один.

— Султане! — продовжував другий, —

Ось — трунок у чаші,

гіркий, мов полин.

— Iз чого він?

— З болю і туги.

Це буде надійніше сотень знавців,

Тож випробуй нині перлину:

Коли вона справжня, то в трунку оцім

Згорить вона, щезне, загине.

Коли ж це фальшивка,

то в чаші на дні

Не зміниться навіть на колір,

Найменших не буде у ній перемін,

Бо фальш не страждає ніколи.

...Я досі такого тобі не читав.

Любові моїй ще рости.

Але випробовуєш ці почуття

Такою зневагою ти,

Такою бідою,

що скоро, либонь,

Розвіявши тіні з чола,

Ти врешті упевнишся:

«Так, це — любов».

Лишиться додати:

«Була...»

 

А ЗГОДОМ...

Уже всього траплялось на віку,

I вже сентиментальності не личать,

Та, наче символ нашого сторіччя,

Оця раптова зустріч в літаку.

— Ах, світ тісний!

— Ти дещо постарів...

— Чи маєш діти? – Двоє.

– Колосально! —

Пристебнуті надійно поясами,

Пустилися в розмові берегів:

Я у своєї долі фаворит,

I в тебе — де не кинь — саме везіння.

Які ж у нас в обох чудові сім'ї,

I як про них цікаво говорить!

Розмова наша жвава і легка,

Та спогадам у ній немає місця.

Ат, що тепер! Була якась дрібниця,

Немов оце гойдання літака.

...Ти знову про своїх дітей, про дім,

А я не в лад кажу, ковтнувши диму:

— Твого листа я справді не отримав,

Даремно ти не вірила тоді.

Недовго ще летітимем крізь ніч.

Посадку стюардеса оголосить...

Внизу вогні скупі, неначе сльози,

Далеко десь внизу,

аж там... на дні.

 

ВЕЧIР

Під місяцем —

ні обрію, ні краю...

М'якої сили повні

світ і серце.

Фіалка пахне так,

що аж здається —

прозора тінь від запаху лягає.

Мовчать садів вишневих

темні шати:

до ранку їм

у тихім сні радіти.

А лампи

з вікон дивляться,

як діти,

яких не випускають

погуляти.

 

ПIЖМУРКИ

Вже друзі всі сховалися

Аж на сусідній вулиці,

А він собі не квапиться,

А він стоїть і жмуриться.

Куток двора. Акації

Суцвіття їстівні.

Хлопчина літ п'ятнадцяти

Обличчям до стіни.

Хлопчино, чи не годі вже

Тобі лічилку мимрити?

Чи не пора доросліше

Тобі заняття вибрати?

Збираються на танці йти

Ровесниці ставні.

Хлопчина літ п'ятнадцяти

Обличчям до стіни.

Невимушено й весело

(Мені ж до всього діло є)

Підходжу і поплескую

По спині тій похиленій.

Він рвучко обертається,

Сполоханий, мов птах.

А зненависть у погляді,

А сльози на щоках!

Він плаче, а не жмуриться.

Побачив? То й іди собі!

Не треба тут ні мудрості,

Ні втіхи, ані присуду.

Тут не зарадиш казкою.

Ці сльози не про вас...

Її десятикласники

Запрошують на вальс.

 

МОНОЛОГ ДРУГА

Ви любите, мабуть,

Вмостившися зручно у кріслі,

Закутавши ноги,

Щоб не протягло від дверей,

Упитись Агатою Крісті,

Сторінок на триста,

Чи згаяти вечір

Удвох з комісаром Мегре?

Ну що ж, на здоров'я!

Нічого не маємо проти.

Та злочини є ще

Не тільки в романах, на жаль.

Я — з карного розшуку.

В нас вистачає роботи:

Ні свят, ні суботи,

Ні дня, ані ночі, вважай.

I, як не хитруй,

Не підглянеш в останню сторінку:

«А хто ж там злочинець?

В які він подався краї?»

Ти сам доведеш

Кожну літеру в цім поєдинку,

А може, і власною кров'ю

Підкреслиш її.

Наш бій — за людину,

За те, що для нас найдорожче.

I, мабуть, нікому у світі

Отак не болить,

Щоб люди —

Повсюди, завжди —

Були чесні й хороші

I всі їхні вчинки

Красиві і щирі були!

...Проспект обезлюднів.

По радіо дзвонять куранти.

Любителі гострих сюжетів

Поснули давно,

Та буде до ранку

Ясною зорею сіяти

В сузір'ї обов'язку

Друга мойого вікно.

 

КОСМIЧНИЙ МIКРОРАЙОН У ЗАПОРIЖЖI

Приїжджим буває інколи смішно,

А дехто — так зовсім дивиться косо...

Новий район назвали Космічним,

Для зручності кажуть коротше: Космос.

Послухать — навколо самі пришельці,

Хоч академію клич у свідки.

Бабуся, така собі старушенція.

— Ви звідки, бабуню?

— З Космосу, дітки.

А наші таксисти — куди астронавтам! —

Фірмові кашкети. Ключі на пальцях.

Оце вам і сервіс, оце вам і авто:

— Вже тричі сьогодні у Космос мотався...

Отак і живемо. А тим, кому смішно,

Гарячий привіт від царя Гороха.

У нас — індустрійне сучасне місто,

Двадцяте сторіччя у нас.

Епоха!

 

ЗЕМЛЯ I НЕБО

Поема

Це було вже давно, а було це так:

За селом, як іти до саду,

На колгоспному вигоні сів літак.

Вийшов льотчик. Пішов у сільраду.

I Грицько Суховий, найкмітливіший з нас

(Знав усе — про дівчат і про атом),

Порішив: «Мабуть, гусінь в саду завелась,

Оброблятимуть сад хімікатом».

А надвечір в селі новина, як дзвін:

За рекордний врожай, за турботу

З Запоріжжя прислали пілота, щоб він

Покатав дітей самольотом.

Хто уже не дитина? Ану признайсь!

Хто хвалився, що він найдоросліший з нас?

I були ми слухняні, як тільки могли,

I усі, як один, рано спати лягли.

Лиш Грицько Суховий (скоро в сьомий клас)

Не зрікався нічого в той вечір.

Як ішов у кіно на дорослий сеанс, —

«Пощастило, — казав, — малечі».

Рано-вранці, ще спали лящі у ставках,

Підмостивши під голову верші,

Ми вже бігли на вигін до літака

(I Грицько Суховий — найперший!).

Через рів, через дріт і кропив'яний брід,

Мимо зраджених нами футбольних воріт

Всі на вигін, де крила зелені простер

«Кукурудзяник» з написом «СССР»!

У нових сорочках, у нових трусах

Ми завмерли перед красою:

Де заклепки на ньому, а де — роса?

Наче склепаний він росою...

Так минула година, а може й, три,

Вже і старші на вигін зійшлися,

Вже додому синів одвели матері,

Хто не снідав або не вмився.

I коли вже набили оскому слова

I від сонця мружились очі,

Прикотили на газику наш голова

I високий чубатий льотчик.

Привітали усіх, обійшли самольот,

Побуцали навіщось колеса,

I поліз у кабіну чубатий пілот,

Наш кумир довжелезнотелесий.

А старий голова подивився увись,

Заклопотано, мов у жнива, подививсь.

Осміхнувся, губами поворушив

I почав, як на зборах: «Товариші!

Ми зібрали врожай до зернини увесь,

Потрудилися в кожній бригаді,

I за це нам по праву хвала і честь,

Ще і дітям, як бачте, радість.

Та й вони молодці: помагали батькам.

Є тому цілий ряд примєров,

От Грицько Суховий, Осипенко Iван —

Настоящі, сказать, піонери.

Ви ж там, хлопці, глядіть, не накойте чогось!

Авіація — діло строге.

I не зобиджайте дівчаток, бо ви такі, аби самим

Вікна позастувати, а вони хай як хотять, словом,

Щоб був порядок!»

Загуло, задвигтіло — дивись і дивуйсь,

Щойно мовлене слово вернулось до вуст,

Між землею і нами подули вітри,

I пірнули, немов поплавки, явори...

 

ЩО ЗБИРАВСЯ СКАЗАТИ

ГОЛОВА КОЛГОСПУ

Піднімайтеся, діти, Катерини й Васильки,

Над лелечим гніздом, над стернею серпня,

Подивіться на землю згори, та тільки

Не дивіться на неї зверхньо.

Пам'ятайте про неї,

Олексії й Оленки!

З висоти, де не чути ні пісні, ні крику,

Люди в полі

здаються такими маленькими...

Не забудьте — вони великі.

Бо, хоч є усього на землі і під нею —

I гладенький асфальт,

і глибокі руди,

Буде нікому

землю

назвати землею,

Як ріллі на землі не буде.

Коли треба —

літайте,

пливіть у водах,

Хай вам, діти, вдається усяке діло,

Тільки не забувайте,

з якого ви роду,

Щоб родило!

Над городом, над садом, над гуртом овець

Летимо без доріг, летимо навпростець,

I біжить, мов сполохана, тінь літака

По городах, по вівцях, дворах і садках.

Як назвати оце — висота? глибина?

Видно гору згори, видно річку до дна,

I стежину у полі, і шлях до Поліг —

Як багато на світі стежок і доріг!

Осипенко Iван заблукав: з висоти

Свою хату шукає, не може знайти,

Але тінь літакова — напнута струна —

Нас, немов пуповина, із землею єдна.

Скільки вереску з нас — аж у вухах лящить!

Лиш Грицько Суховий так незвично мовчить.

Він дивується тихо, — згадав чи впізнав —

Він усе те вже бачив, літаючи в снах:

I село, і річище, і поле руде,

I далеку дорогу, що за обрій веде...

Це йому ще насниться, як дитяче кіно:

Прилітатиме птиця під вечірнє вікно,

У годину непізню, в час некошених трав

Нагадає ту пісню, що льотчик співав.

 

ПIСЕНЬКА  ЛЬОТЧИКА

Звичайні рейси,

Рекорд на дальність —

Штурвал — це завше

Відповідальність

За нашу землю,

За наше небо.

Злетіти хочеш?

Штурвал на себе!

Коли, мов хмари,

Обляже скрута —

Штурвал на себе

I — вгору круто!

Лиш той висотам

Назветься братом,

Хто не боїться

На себе брати.

Не для кар'єри,

Не для нашивки —

Не був у небі,

То і не жив ти.

Оце мій приспів —

Життєвий принцип:

Як хочеш неба,

Штурвал — на себе!

Вже ополудні десь, на десятім витку,

Розполохавши встояну тишу,

Приземлився літак наш, і ми в літаку,

Але ми — на хвилину пізніше.

Ми, нівроку, ті самі і трохи й не ті:

Кожне слово — сама вагомість.

Ми додолу спустилися із висоти:

Так дитячий ламається голос.

То які ж тут причини для смутку?

Поглянь,

Як врочисто,

захоплено,

віддано,

Мов героїв, стрічає нас наша земля

У особі знайомого вигону!

Привітай же її в полудневій красі —

Нашу долю, повік нероз'ємну,

Збережи свого неба незайману синь,

Піднеси до висот свою землю!

Це було вже давно. I, відверто сказать,

Не усі ми лишилися друзями.

Та усім пригадається вигін і сад,

Пригадається той «кукурудзяник».

Я відкрию газету — новини які?

I поглянуть з портретів мої земляки.

Буде сказано у повідомленні ТАРС,

Що поповнились лави Героїв,

Бо ж летить по найвищій з космічних трас

Наш Грицько — Суховий Григорій.

А земляк його — наш Осипенко Iван —

Тим уславився поміж люди,

Що зростив урожай, аж вгинається лан...

Ось побачите,

так воно й буде!

            З книги «Літо» 1983

 

ТЕЛЕФОН

У редакції газети «Комсомолець Запоріжжя» зберігається телефон, яким, за переказами, користувався В.В. Маяковський, коли приїздив до Запоріжжя у 1929 р.

Газета живе лише день,

та він

вартий буває літ.

Редакція. Вихор гарячих новин

плавить на вікнах лід.

Вчись цінувати понад усе

вісті з полів, шахт.

Ось із Колхіди прибув Одісей.

Що він привіз? Факт.

Люди ідуть сюди хтозна-відкіль.

Пошта листи мчить.

По всіх телефонах – сотні дзвінків.

А один телефон мовчить.

Подарований нам чи куплений – не згадати, якого року – старомодний такий, облуплений, з чудернацькою ручкою збоку. Не помітивши – ні, не пройдете. I звисає трубка донизу – чорна трубка на довгому проводі, наче маятник, що спинився...

– Здрастуйте, хлопці!

– Привіт!

– Салют!

– Чули вже новину?

Завтра мільйонну тонну дають

нашого чавуну!

– Чули? Завтра вручають ключі

і закладають сади!

– Завтра змагаються орачі.

Я вилітаю туди!

Там, де робота, –

не штампів стерня,

а цілина тем.

Жити в газеті – це кожного дня

жити завтрашнім днем.

...а коли споночіє, міським ліхтарям на розраду, і в лунких коридорах уляжеться звук підошов, трубка злегка гойднеться, і в шелесті дальніх розрядів ледве чутно озветься натруджений бас:

– Хорошо!

 

ВИПРОБУВАННЯ  МОСТУ

Випробовують міст.

Залишайте свій захват на потім.

Досмалили шофери,

і кожен завмер за кермом.

– Все готово?

– Готово.

На сталі – краплинки поту.

Розхвильований острів

утерся Дніпра рукавом.

I виходить на міст,

на середину мосту виходить

головний Iнженер –

молодий і вродливий з лиця.

То вже звичай такий

у його будівничім народі,

то творець із творінням своїм

випробовується.

Заревли, оповилися димом

і рушили КрАЗи.

Пересипався сірий пісок

через вінця бортів.

Він рипить на зубах,

шелестить на осиках і в'язах...

Міст уперше здригнувся,

напружився і затремтів.

Як оглушливо-лунко

тріщать його куті суглоби!

На контрольному приладі

зблідла рожева шкала...

Все іде, як годиться.

Монтажник у випраній робі

поправляє сріблясту чуприну

на бронзі чола.

Випробовують міст.

Це непросто. Це треба уміти –

неспростовно довести

надійності щирий запас.

А котра вже година?

Спинилося сонце в зеніті.

Тіні сумнівів щезли.

Утоми і певності час.

...Вже підписано акта,

проставлено круглі печатки.

Iнженера качають.

Отут уже захват і сміх.

I закохані можуть

побачення тут призначати.

Міст – надійний.

Все інше залежить від них.

 

ХЛIБ

Ну от і все. Зробили все, як треба.

Тепер нехай погода хоч яка:

То падають серпневі зорі з неба,

А не зерно у полі з колоска.

Ще трохи є роботи скиртоправам,

Iще двигун комбайна не прочах,

I втома ще – важка, неначе слава, –

Лежить у комбайнера на плечах.

А на долоні на помічниковій

Лежать зернини, наче відкриття,

Підкреслюючи лінію любові,

Продовжуючи лінію життя.

 

ЛIТО

Нема дорогам ні кінця, ні краю.

...А, в нас авто. Чого іще бажать?

Вперед! Туди, де нас іще немає,

Відтіль, де нас і не було, вважай.

Хай дощ пере, хай вітер нас прасує.

Натискуй не на гальма –

на клаксон!

Нам лиш по тридцять.

Ще на нас працює

Всесвітньої інерції закон.

Iще поваги повен погляд сина.

Любові ще не на один ковток.

Чи ти помітив? –

Щось майнуло синє

В прогалинці малій серед гілок.

Що то було? Небес глибокий спокій?

Далекі гори? Чи якась вода?

Чи осені усевидюще око

Вже на твою дорогу погляда?

 

БАЛАДА ПРО ЯБЛУНЕВI ПЕЛЮСТКИ

Галки біля переїзду не хотять мостити гнізд.

«Так і я ж, – міркує Галька, –

не дурніша, ніж вони.

То шоферам – переїзд.

Машиністам – переїзд,

А для мене –

роздоріжжя на чотири сторони».

Мчать авто – які ти хочеш:

і колгоспні, і «свої»,

Хлопці оком накидають,

натискають на сигнали, –

Та хоч би один спинився

та й одвіз кудись її!

Та один же тільки й треба...

ах, якби ви, хлопці, знали!

То колись, казали мама,

приказка така була:

«Мов горох той при дорозі –

хто не йде, вщипне хоч трохи».

А тепер гороху добре:

всі спішать, у всіх діла,

I нема нікому діла

ні до якого гороху.

...А ночами,

як по рейках,

(це ж ізвідки і куди!)

та й упоперек шосейки

пролітають поїзди.

«Кину все, – міркує Галька. –

Що втрачати? Хто боронить?

Сяду в поїзд і поїду. Світ за очі. Назавжди.

Є ж міста по всіх усюдах!

А будови – згубиш лік!..»

Так вона всю ніч міркує.

Задрімає – аж насниться.

Пахне квітом яблуневим

(тут же сад неподалік),

а ще дужче – креозотом

(що поробиш – залізниця!).

Вранці – тільки знову поїзд

загуде звіддалеки –

в апельсиновій жилетці

Галька вискочить на шпали,

щоб із рейок позмітати

яблуневі пелюстки,

щоб колеса тих рожевих пелюсток

не потоптали.

 

КВIТИ

Отам на площі, як з трамваю вийдете,

На сходах

просто неба і стрижів –

Торгують квітами –

таке святкове видиво

У штилі полудневому дрижить.

Горять бездимним полум'ям у кошиках

Важкі букети,

аж кипить роса.

Оса гуде над кошиками пошепки.

Самокритично блякнуть небеса.

Баби із Вознесенки. Мед у голосі.

Поважні, тихі, наче аж смутні.

– Купуйте, хлопці. Осьде – гладіолуси,

А ось – троянди. Виберіть самі.

I нічого додати більше їм про те,

Бо ж як його – товар отой – хвалить?

Не довго носиться,

не тепле і не імпортне,

А ще улітку, то й не дефіцит...

Не знати їм, що їх дарує милістю

I над усі реклами йде до віч

Контраст межи пелюстковою свіжістю

I зморшками згорьованих облич,

Що хтось із покупців, хто встиг ізвикнути

I все купує айстри в однії,

Сюди щораз іде не так за квітами,

Як за благословіннями її.

Коли ж не пощастить і не попродає

Котрась із них свій запахущий крам,

Крізь натовп

із жіночною погордою

Вона іде із квітами в руках,

I щось таке відчується на хвильку їй,

Що вже давно за водами спливло,

Давно, коли вона була ще дівкою,

А нас іще й на світі не було.

 

БIБЛIОТЕКА

Вершина дня. Врочиста спека.

Роззяв примружених рої.

Переїздить бібліотека –

Ми перевозимо її.

I вже, братаючись азартно,

Переплітаються стократ

Пекельні запахи асфальту

I книг пречистий аромат.

I вже летять з провулка оси.

Вчуваючи віддалеки

Томи поезії і прози –

Медів столітніх стільники.

О як спокусливо: зректися

Усіх турбот жаркого дня

I, вибравши одну із тисяч,

Розкрити книгу навмання

I, затамовуючи подих,

Безсмертним ставши, мов Кощей,

Отут, на вичовганих сходах,

Читати – ще і ще, і ще!

– Втомився, хлопче?

– Що ви! Де тамі

То я замріявся на мить...

I знов несу униз портрети,

Енциклопедії томи.

Дзеркалить скло. Iскрить ув оці

Багета золото ясне.

Спокійно дивиться на сонце

Старенький класик у пенсне.

Бібліотеко! Час призначиш –

I я прийду до тебе знов,

Моя найперша – ще хлоп'яча –

Моя незраджена любов!

 

БАЛАДА ПРО СУХОВIЙ

Кричав цвіркун із ковили.

Горіла хмара. Вечоріло.

Бійці товариша несли –

Його важке від кулі тіло.

Втирав їм сльози суховій.

Стояла тиша між боями.

I на могилі степовій

Шаблями викопали яму

I погребли.

I тихий жаль

Теплів у скісному промінні.

Аж ген прослалися у даль

Бійців простоволосі тіні.

А як на шлях загін виходив,

Була вже пісня не сумна.

I лиш порожні стремена

Про сум дзвонили

чи про подив...

 

***

Коли, обтяжене передчуттями,

Багряне листя упаде до ніг,

Я всі твої листи перечитаю,

Немов уперше прочитаю їх.

Немов колись

на весняному вітрі

Тремтить папір,

не розібрати слів...

Я ті листи поклав би на пюпітри

Найкращих у цім світі скрипалів,

Щоб виспівати до кінця, до денця

Твій ніжний погляд

і лукавий сміх...

Нехай іще раз,

хоч на мить,

озветься

Тонка струна, яку я не вберіг.

 

РОЗЛУКА

                       Дружині

Ти так далеко звідси – аж під Талліном,

обложеним негодою фатальною,

і так давно – усі можливі виміри,

як мамонти,

забув, коли вже вимерли.

А я живу поміж нудьги й утоми

в кав'ярень цигарковому диму.

Ну що ті дах і стіни?

Я – бездомний,

коли тебе немає у дому.

З порога гляну – хоч не потикайся.

Твої газети жовкнуть на столі.

Без тебе знов зацвів той самий кактус,

який цвіте лиш раз на триста літ.

Розлука безкінечна, як число,

що зветься «пі».

Чи стачить в серця сили?

Якби воно із дерева було,

то дерево уже б закам'яніло.

Темніє. Ніч.

Розвиднюється. День.

Iще один. Роки. Віки. Епохи.

Кажу: нічого, вже недовго. Трохи.

Чиї це кроки?

Ні, не ти ідеш...

 

ЕКОЛОГIЯ

На стежині одного з естонських лісів

Серед білого дня я косулю зустрів.

Подивилась на мене красуня ставна,

I, здалося мені, посміхнулась вона.

Той поблажливий погляд розумних очей

Ще і досі мене, мов образа, пече.

Так, немов би ошуканий я, далебі:

Третій день я ношу цю пригоду в собі.

Розповісти комусь? Але прикро мені:

Хто здивується з того у цій стороні?

А коли я у рідні степи повернусь,

Хто повірить, якщо розповісти комусь?

 

РОМАН

Мов почерк лівої ноги,

Мов град серед зими –

Роман, закручений з нудьги

Дорослими людьми,

Де поцілунки – мов десерт,

Немов спокійне «ах!..»

Це – детектив, де ясно все

В найперших же рядках,

Де двоє вбивць

без зайвини

У передмові вже

Домовилися, що вони

Обійдуться без жертв.

А так – на рівні все:

листи,

Дотепний діалог.

Крім граматичних,

не знайти

Ніяких помилок,

Ніяких сліз,

ніяких сцен –

Обкладинка сама.

Нема на титулі імен

I назви теж нема.

 

ВАРЕННЯ З ПЕЛЮСТОК ТРОЯНДИ

Пишаючись власним талантом,

Цвіла господиня, коли

Варення

з пелюсток троянди

До чаю гостям подали.

Було все пристойно і мило:

Співали в саду солов'ї,

Розчулені гості хвалили

Варення і вроду її,

Ту вроду – останню, осінню...

А хтось споночіло мовчав,

Пригадуючи господиню

Ще зовсім зеленим дівчам,

Трояндові пишні букети,

Що він їй носив під вікно...

Здається, то вчора,

Та де там,

Яке там, учора!

Давно.

 

ГОЛОСИ

Вже пізній час. Райцентр одгомонів,

Та щось струмує ним, аж хилить віти –

Бентежне щось. То гук і запах жнив

З навколишніх полів приносить вітер.

Відкрий вікно і вслухайсь в далину,

Відчуй того вітриська дивну силу.

В дворі хлоп'ята грають у війну.

Гукни у двір: – Гайда додому, сину!

«Гайда додому...» Ніч така жива!

«Додому, сину...» Аж пашить обличчя.

Чи це луна верта твої слова,

Чи хтось тебе здаля у поле кличе?

Вже час і спати (треба, хоч-не-хоч!).

Лежиш і чуєш (то старий сусіда):

– Та сниться щось таке, немов на дощ,

А там – жнива! Піду в дворі посидю.

 

***

(з Iманта Зієдоніса)

Сонце у небі,

Врожай у полі,

Дитина в колисці –

Всього доволі.

А сніг забіліє,

I стане печально:

Всього наче вдосталь,

А не вистачає.

Ти – хлопець нівроку,

Та що там казати! –

Того лиш бракує,

Що в руки не взяти.

Зривається зірка,

Без диму згоряє...

Усе недостатнє,

Як світ, неокрає.

 

НIЧНЕ  ШОСЕ

Це було, як прозріння:

на нічному шосе,

на крутому підйомі,

на крутезному просто –

ні дороги, ні знаків,

ні дерев, ні осель –

фари світять у небо,

фари світять у космос.

Біла колія променів

кличе увись,

до сузір'їв рясних

і комет навіжених.

Он попереду віз

покотився кудись.

Та хіба вже ми

воза не наздоженемо?!

– Ну, газуй!

Він газує. I ми летимо.

Як це просто!

Простіше, ніж їхать волами.

В приймачі все тихіше

кричить Адамо –

чи гука, щоб вернулись,

чи проситься з нами.

А Земля даленіє. Триває політ.

Неможливіє наша зворотна дорога.

Чом же серце моє

не щемить, не болить,—

чи я ним на Землі не приріс ні до кого?

Як це так? Хто в цім винен?

А збоку шофер

тяжко цідить крізь зуби,

цигарку кусає:

«Хай собі непитущих шукає тепер,

некурящих тепер хай собі пошукає».

Я кричу: «Повертай!»

Я бажаю туди –

до побачень,

освідчень,

скандалів,

заручин.

Ніж байдужим летіти

в далекі світи,

хай мене в тих світах

краще совість замучить!

Але вже пізно. Попереду нас

гальмує МАЗ. Ми зупинитись хочем,

та стопсигнал – червоний, наче Марс –

летить у наші вирячені очі.

 

ПРОВУЛОК Â ТИХИЙ

                Хочу сравнить, быть может, невпопад,

                Висячие сады Семирамиды...

                                                Клавдія Білич

 

Давно не був – з минулої весни,

Якщо не помиляюся,

чи з літа?

Обставини тодішнього візиту

Мені, хоч це і дивно, не ясні.

Але провулка вид, будинків ряд

I мешканців характери та ролі

Мені запам'яталися доволі,

Дивлюсь, немов вертаюся назад.

Нічого не змінилося.

Усе

змінилося.

О, так, це – протиріччя.

Я поясню.

У вас тепер – обличчя.

Тоді ж у вас було своє лице.

Та ви не побивайтеся, не слід.

Я ж упізнав вас. Ще не все пропало.

Змініть адресу.

Ближче до вокзалу.

А втім, є правило, старе, як світ:

«Від переміни місць...»

О, долі гра!

Отак і тут. Iнакше треба якось,

Щоб та, раніш вам притаманна якість..

А він:

– Дивак! Це ж осінь. Це пора,

Коли вже час міняти точку зору

На точечку опори.

Бачив: зорі –

I ті о цій порі, бува, тю-тю!

Була й нема. Упала. Погоріла.

(Та й правильно: сіяла, а не гріла).

Життя суворе. Не переч життю.

...Чого мовчиш ти? Я правий чи ні?

Та так і не спромігся я на слово:

Я лаявся б, а це бездоказово.

Я вийшов, тихо двері причинив.

Провулок тихий, мов осінній день,

А осінь тут не золота, а мідна,

А на дахах – мільйон телеантен.

Стоять,

немов сади Семіраміди,

Морозом спалені...

 

ДОЩ

(гротеск)

Проспект. Година пік. Вперіщив дощ.

Півцарства – гей, кому? – за парасольку!

Дівочий вереск і жіночі зойки.

Шукайте, куме, броду в плесах площ!

Але ж і дощ!

Води вже – попід пахви.

Тролейбусів нема,

є – батискафи.

(Чи вже настала післянаша ера?)

Звідтіль

на нас, промоклих до кісток,

Як на глибоководних латімерій,

Позадивлялись жаки ів-кусто.

Це вже не дощ. Пливу у товщі течій.

Я не спішу. У мене вільний вечір.

Дивлюсь у натовп.

Он одна – як швабра,

А он – красуня пишна із лиця:

Яка луска! Які сережки в зябрах!

I манікюр вишневий – на плавцях!

 

НЕМОВЛЯ

Синові

Цвітуть на шворці пелюшки,

засвідчують весну.

Iще зозуля не кує, про долю не гадає.

А над колискою –

ім'я, мов добрий дух, витає.

Три тижні віку усього, із них – два тижні сну.

Iще не плаче. Це іще не той,

Не людський плач, виразніший за слово.

Це – голий крик буття. Це – передмова

До сущого на світі. Мезозой.

В малій гортані не згубився слід,

Утрачений у водах та у небі.

Цей дивний крик – нагадують про себе

Всі наші предки за мільйони літ...

До слова, як і до плачу, далеко звідсіля.

Iще плодами і не снить гнучка зелена павіть.

Та вже всміхається маля,

уже сміється навіть,

I вже – людина, хоч іще нічого не мовля.

 

ПОЇЗД

Крізь темну розгойдану відстань

Цей поїзд вертає мене

З малого вечірнього міста

У місто велике нічне.

I ні семафор, ані посвист,

Ні спогад, ні сльози в очах

Не спинять ніколи цей поїзд,

Що з другом мене розлуча.

Як справи? Та, наче, в порядку.

Нема ні хвали, ні хули,

Хіба що дитинство з рогатки

По вікнах поцілить коли.

Засмаглий від штучного світла,

Разом з усіма і ні з ким

Я житиму затишно й сито

В купейнім чи, може, в м'якім.

Та наче зо зла хтось наврочив –

Уперше за скількись-то літ

Якоїсь блаженної ночі

Правиця мені заболить,

Заниє нестерпно, збентежить,

I вже понад біль – переляк:

Чи я її якось відлежав,

Чи, може, це старості знак?

Та лікар коректно-байдужий

В діагнозі викаже хист:

«Давно уже щиро і дужо

Ніхто вашу руку не тис».

 

***

Ти й знов на цих стежках,

I, подивись, –

Все, як тоді...

Але ж яка немилість:

Від тих пісень,

Що ти співав колись,

Самі лиш приспіви

У пам'яті лишились.

Ти вже не той,

I помисли – не ті.

Тобі вже ближчі муляри –

Не зодчі.

Як згадуєш її на самоті,

То згадуєш коліна,

а не очі.

 

***

Коли я збирався в дорогу,

До мене

Печаль завітала.

– Візьми мене, – каже, – з собою:

Удвох веселіше в дорозі...

Коли я збирався в дорогу,

Пришвендяв до мене Страх.

– Візьми мене, – каже, – з собою:

В дорозі всього

може статись,

А нас буде все-таки двоє...

Коли я збирався в дорогу,

Прибігло до мене

Вагання.

– Ти нас прихопив би з собою

I радився б з нами в дорозі...

Отак я збирався довго,

Що йти мені вже розхотілося.

Та знов заспівали двері –

Прийшла до мене Любов.

Взяла мене міцно за руку,

I вийшли ми з нею в дорогу.

– Дивися вперед, – вона каже. –

Назад оглядатись не можна!

А я не послухав Любові,

Оглянувся я у дорозі.

Дивлюся: біжать вони слідом –

Печаль ота, Страх і Вагання –

I, бачу, вже доганяють...

 

***

Недільного ранку

повз голі старі ясени

ми мчали до моря

у третім ряду автостради

і раптом ускочили в дощик –

сіренький, дрібний,

нудний, як і всі вони

наприкінці листопада.

Приємного мало.

Це застує зір, мов сльоза.

Ці краплі на склі вітровому,

тремтячі надміру, –

немов не за комір, по шкірі,

а просто за шкіру

холодна краплина

поволі отак заповза...

Аж ось, подолавши нарешті

великий підйом,

з вершини горба

ми побачили сонце в долині:

попереду сонячно, зліва, праворуч –

кругом.

I близько. Хвилина їзди.

Ну, чотири хвилини.

Та вже і долина позаду.

Бодай він пощез,

цей капосний дощик!

Ніяк нам його не позбутись.

Минає година – те ж саме.

У нас із дощем

на цей раз, як видно,

співпали недільні маршрути.

А він розійшовся –

вже не накрапає, а ллє,

вже наша машина летить,

мов сполохана птиця.

Відносно дороги ми їдемо швидко, але

відносно дощу

ми не можемо рушити з місця.

...Блищали калюжі.

Ми їхали мовчки. Курили

I кожен своє, потаємне,

гортав у душі:

невдачі та успіхи важив,

надії та сили...

I де вже те море?

Дороги.

Дороги.

Дощі.

                     З книги «Полюси». 1988

 

***

Глибокі переміни — то не яв іще,

Хоч дехто вже доповіла: «Готово!»

Ті, хто купався у застійних явищах,

Пішли у сторожі перебудови, —

В регаліях, із посмішками ласими,

Упевнені, обслужені та ситі.

У них усе гаразд,

Вони на гласності

Уже сидять, немов на дефіциті.

На власну користь обертати навчені

Не тільки похвалу, але й огуду,

Як суд страшний почнеться —

ось побачите!

Вони урвуть і від страшного суду.

Пишаючись цинічною погордою,

Плюють на все ті хамовиті сноби,

Хто про Тичину знає із пародії

I тільки з анекдотів — про Чорнобиль.

Замало суми — їм потрібен добуток,

Хоча про це вони не виступають.

Немов барона Врангеля недобитки,

Щоліта знов до Криму відступають.

 

ПIСНЯ

Рожеві промені навскісні,

В дворі вечеряє сім'я.

«Послухайте народну пісню», —

Сказало радіо.

I я,

Малий іще, спитав у діда:

«Народна... Як це?» — I мені

Дідусь розважливо повідав:

«Це сам народ зложив пісні».

Наснилося тоді: з усіх усюд

Збирається, немов на раду, люд.

Встає край неба курява століть, —

Iще хтось там іде чи верхи їде,

I сонце в небі спечене висить,

Мов яблуко, якому впасти ніде.

Iдуть батьки, і дочки, і сини –

Плугатарі, каменярі, герої –

Від обрію до обрію вони

Широкий діл заповнили собою.

Це мій народ. Надія ув очах.

Усі — красиві. Вбрані, мов на свято.

I всі мовчать. Зійшлися — і мовчать,

Бо їм іще нема чого співати.

Згадати страшно мертву тишу ту.

Збагнув я, у чеканні захололий:

Як люди не здолають німоту,

То я вже не прокинуся ніколи.

I вже уяву застилав туман,

I в тім тумані я не снив, а марив,

Та голос чийсь, немов артезіан,

З глибин людських

у спраглу тишу вдарив.

Зливалися мелодії й слова,

Пісні творились — диво двоєдине...

Вони в мені — неначе кров жива:

Якщо я втрачу їх, то я загину.

Удосвіта — ще сутінки густі –

Збудився я від сну, сльозами вмитий,

I сліз чистіших, ніж були оті,

Мені уже довіку не зронити.

 

МОЛОЧАЙ

Я вже подумав: чи не сон це?

Я не повірив був очам,

Коли у квітнику в естонця

Уздрів звичайний молочай.

Поміж иастурцій та азалій,

Мов путнє щось — великий кущ.

Для чого? Для краси, — сказали. –

Як і усе у квітнику.

Це, — кажуть, — рідкісна рослина

(Дістати — справа нелегка), —

Хоч і примхлива, і вразлива,

Зате ж екзотика яка!

I я, хоч знав його з дитинства

I навіть їв його тоді,

До молочаю придивився,

Напевне, вперше у житті.

До сильних, повнокровних стебел,

Суцвіть химерних і листків,

Де гіркота, як присмак степу,

Загусла протягом віків.

Не стало звичності. Натомість

Відкрилася моїм очам

Довершеність, якої вдома

Я в нім чомусь не помічав.

Згадай, відкинувши обмови

Та упередженість свою,

Рожеві квіти будякові,

Хмарки зелені кураю.

Вони зневажені усюди

I гнані звідусіль вони,

Хоча ж і кактуси, по суті, —

Це мексіканські бур'яни.

А молочай і пахне майже

Як рідної оселі дим...

Ні, він іще себе покаже!

I я замилувався ним.

 

ПОЧАТОК

З глухих передмість,

з-під селянської чорної стріхи

на поклик свободи

рвонули, як шабля із піхви,

і замість старої примовки

«чи пан, чи пропав»

сказали ми так:

«Начувайся!

Як пан, то — пропав!»

Були молоді,

та коханню сказали ми: «Потім!» —

і змилена слава

помчала у нашій кінноті.

Вся правда — за нами

Всі гноблені –

наші брати.

Тремти, старий світе!

Всі сторони світу –

фронти.

I падали ми

в круговерті вогню і заліза.

Роки проступали

на сонця кривавому зрізі,

на чорно-червоному сонці,

в розпеченім тиглі –

то наші роки,

ті, яких ми прожити не встигли.

Та вірили ми,

ідучи на позиції вражі,

що праведне діло

із нами у землю не ляже.

Вже близько підмога,

вже чути: дзвенить стременами!

Вся правда — за нами,

для тих поколінь,

що за нами.

 

ПАМ'ЯТЬ

Облітають почуття,

лише спогади не в'януть.

Знову бачу ту могилу

на толоці край села:

дерев'яний обеліск

і парканчик дерев'яний,

навіть зірка, пам'ятаю,

дерев'яною була.

Iз недавнього тоді ще,

сорок третього ще року

спали шестеро солдатів

у могилі, як брати, —

заширокою здалась їм

ця пристріляна толока,

не змогли вони толоку

всю до краю перейти.

А одного разу влітку,

році десь у шістдесятім,

представник приїхав звідкись,

і сказав він річ таку,

що могила ця маленька —

тільки шестеро солдатів.

Треба їх у ту, велику,

Що за річкою, в парку.

...Перепоховали прах,

Загорнули чорну яму

(сльози, музика оркестру

і букети, як снопи),

десь подівся обеліск той

і парканчик дерев'яний,

ну а зірку наш сусіда

на воротях причепив.

Лиса пляма на толоці

заросла вже через місяць —

навіть сліду не лишилось,

хоч би цяточка мала,

та усі ми пам'ятали

те святе навіки місце,

де земля шістьох солдатів

після бою прийняла.

Ми збігались на толоку

у годину вечорову

і крізь сутінки вбачали

там якийсь таємний знак.

Нам здавалось неможливим

випасати там корову,

чи гуляти у футбола,

чи гуляти просто так.

Та і досі ту місцину

бистра стежка обминає.

I співає з неба жайвір,

і шепоче вітерець:

«Тут була колись могила,

тут нікого вже немає,

але буде гріх великий,

коли підеш навпростець».

 

ДЕРЕВО

Ми посадили дерево —

Усе як годиться зробили:

Щоб не зламав його вітер,

Ми поряд забили кілочок

I прив'язали мотузкою

Дерево до кілочка.

Вони однієї породи —

Суха обстругана палиця

I стовбур, зелений, мов пагін:

Так чи інакше — дерево.

Про що вони тихо бесідують

У теплі зоряні ночі?

Про що той кілок розказує?

Напевно, про те, як соки

Нуртують, гудуть під корою,

Коли у просторій кроні

Всю ніч соловей співає?

А може, про те, як солодко

Тримати зомлілою гілкою

Маленьке пташине гніздечко?..

Аж ось невідомо звідки

Почулися тихі сумніви:

– Це добре: гніздечко, пташечка.

Та тільки немає певності,

Що потім не буде сказано

Про те, як сокира з пилкою

Увесь той гайок понищили.

Про те, як стікає тирса

На землю тонкою цівкою,

I що означає, наприклад,

Вираз «пустити на дрова»?

Це надто жорстока правда.

Навіщо вона малому?

Чи зможе він потім вирости

Струнким і високим деревом?

А хто це, святий та божий,

Про дерево так турбується?

Хіба не впізнали голосу?

Та це ж ті сокира з пилкою.

 

ГРА

Чути постріли: «Падай, ти вбитий!»

«Ні, не вцілив! За мною, ура!»

Що ви хочете — діти є діти.

Це ж хлоп'яча улюблена гра.

I немає до того їм діла,

Що у ядерні будні держав

Їхня гра вже давно застаріла

(Але суть не змінилась, на жаль).

Невтямки ще хлоп'ятам бешкетним,

Що сучасні гравці у війну

Сотні тисяч курків і гашеток

Замінили на кнопку одну.

Все одразу списавши на втрати,

Без усяких красивих слівець

Лише раз можна в неї зіграти, –

I на цьому всім іграм кінець.

А над тим, хто у снах себе бачить

Переможцем, одним з надлюдей,

Чорні круки — і ті не закрячуть,

Їх-бо теж не лишиться ніде...

Чом це тихо так стало на світі?

Де на радість узяти снаги?

Вже звелися на ноги убиті,

Обнялися уже вороги.

I я певен — мені це не сниться.

Хлопчик піт витирає з лиця,

А ломака — колишня рушниця —

Наче посох в руці мудреця.

 

ПОВЕРНЕННЯ

Гаї, полустанки, шлагбауми –

все через кому –

Летить за вікном, відстає,

вдалині розтає...

Я з мандрів далеких

вертаюся знову додому,

У місто безладне, задимлене, рідне, своє.

Мене вже чекають, я звик до цього ритуалу:

Заграва всю ніч над заводами, наче салют,

А вдосвіта вулиці всі приберуть, наче залу,

I кожен газон підстрижуть і водою поллють.

Iще я в дорозі, а в місто вже подано сотні

Трамваїв, тролейбусів, ну і, звичайно, таксі.

Якими вродливими будуть дівчата сьогодні,

Якими привітними стануть обличчя усі!

...Виходжу на площу вокзальну.

Спинивсь на хвилинку

I чую — рече Запоріжжя в озоні й диму,

Як Бульба — Остапові:

«А повернися-но, синку!»

«Та вже ж повернувся,» —

відказую стиха йому.

 

ЗОРЯ

                     Григорію Лютому 

В нічнім степу,

безмовнім і безкраїм,

Широким шляхом я то йшов, то біг —

I всі зірки, мов перелітна зграя,

Летіли наді мною в той же бік.

Та ось одна із них, зірок небесних,

Раптово пада –

просто на очах,

I слід її все небо перекреслив,

Немов чернетку, щоб нове почать.

Я підійшов, підняв її, погладив,

Підкинув, мов горобчика: «Лети!»

Та пада зірка. Підлетить — і пада.

«Яка, — сказав, — безсила, зірко, ти!»

Вона на мене сумно подивилась,

Вона мене назвала на ім'я,

Вона сказала: «Я не притомилась.

Я через те упала, що твоя.

Колись була тобі я провідною —

В житті вела тебе я, далебі,

Та ти забув звірятися зі мною —

Під ноги тільки дивишся собі.

Все дивишся, щоб ніг не замочити,

Усе щоб не спіткнутися, бува.

Чого ж мені вгорі отам світити?

Упала я, хоч я іще жива.

Я смерті не віщую, то — неправда.

Якщо зоря упала з висоти,

Це означа, що хтось ту зірку зрадив,

Що зрікся хтось високої мети.

I ти... —

Вона затнулася на слові,

Вколовши промінцем моє плече. —

А втім, я, може, піднімуся знову.

Надія є: ти ж молодий іще».

I я пішов. Крізь нетрі бурелому.

Крізь чагарі. Через відьомський ліс.

Я пам'ятав сузір'я, у якому

Моя зоря пишалася колись.

Мені пройти вдавалося, на подив,

Де поламали б ноги і чорти.

Траплялося, що я ішов по водах,

Бо саме там повинен був іти.

Я іноді робив непевні кроки,

Я спотикався, я збивався з ніг,

Але не впав, бо думав про високе,

I через це упасти я — не міг.

Я йшов. Зірки зривались прямовисно.

Упало безліч їх. Зійшла — одна.

Мій братику, мій друже, придивись-но:

Ото, вгорі, — вона чи не вона?..

 

ВТРАТА

I

Хто тут винен — чарка чи цигарка,

З печі жар чи просто доля зла?

Загорілась хата у Захарка

Серед ночі на краю села.

Поки прокидалися сусіди,

Розганяли в жилах сонну кров

Та поки збиралися гасити,

То уже і попіл охолов.

А Захарко, уцілілий дивом,

Всівшись під прив'ялий осокір,

Все хвалився, як, ковтнувши диму,

Вискочив без пам'яті надвір.

Ну, громада, раз такеє діло,

Помогла Захарку-бідаку:

Толокою хату спорудила,

Тільки вже на іншому кутку.

I ніхто там не ставав на чати,

Але незабаром раз у раз

Односельці стали помічати:

Щось із тим Захарком негаразд.

Часто він збивається з дороги –

Йде на тік, а потрапля на став.

I немов не впізнає нікого, —

Ось уже й вітатись перестав.

То, бувало, з піснею й ночує,

Нині ж і за квартою вина

Ніби він ту пісню вперше чує,

Що і підмугикнути не зна.

На чуття родинні був багатий,

А тепер — уже, напевно, з рік —

Відцурався матері і брата.

Ну, їй-богу, дивний чоловік!

Втім, родинні чвари споконвічні –

Справа особиста як не є.

Але от узяв іще за звичай:

Позичає, а не віддає.

I тоді оту сумну пригоду

Пригадали люди недарма:

Вискочив без пам'яті... Виходить,

У Захарка пам'яті нема!

Тим-то і не радість, і не горе,

I не сподівання, і не страх —

Тільки сірий попіл охололий

Видно у Захаркових очах.

«Ні зцілити, ані обміняти,» –

Хтось придумав приказку лиху.

Стали всі Захарка обминати,

Ніби чорну яму на шляху.

А узимку Валька-листоноша

Бачила, йдучи через село,

Як Захарко сунув по пороші,

А за ним і сліду не було.

Ще вона й озвалася, бліда вся:

«Чим ти, вража сило, слід замів?!»

Він те чув, але не оглядався, —

Оглядатись він уже не вмів.

Він казав: «Така у мене вдача».

Він любив наливку і книші.

Так і жив. Без пам'яті.

Одначе

Всі чомусь казали: без душі.

 

II

Стільки тих пожеж відпалахтіло,

Стільки відгуло пекельних лих,

Що у тебе вже не тільки тіло —

I душа ув опіках від них.

Озирнися! Що ти там побачиш?

Полум'ям підсвічені дими,

А проміж вогнів — провалля наче,

Зяє морок чорний і німий.

Там обличчя, імена і дати,

Там усе — яке не є! — твоє,

Але знову: хочеш пригадати –

Переляк проклятий не дає.

 

***

...Коли, біля ніг вороного

Вмираючи в чистому полі,

Я рану на грудях затисну

й промовлю останні слова,

Мій кінь збожеволіє, мабуть,

Від того, що він —

не людина,

Що він передати не зможе

Нікому

того, що почув.

 

ПОДОРОЖНIЙ

                              IIду в полях. Нікого і ніде.

                                                    Ліна Костенко

 

Цього не зна, хто звик сидіти сиднем.

Погожий день.

Дорога і поля.

I хтось іде — аж ген! — ще ледве видно.

Ти йдеш туди, а він — ізвідтіля.

Iде собі, напевно ж, незнайомий.

Коли б оце на вулиці, то ти

Лише ковзнув би поглядом по ньому,

Неначе із якоїсь висоти.

Та все інакше тут, у полі чистім:

Уся природа дивиться на те,

Як він і ти, невпинно і врочисто,

Назустріч один одному йдете.

Iще утома не вступила в ноги,

Все ближче подорожній. Ти ідеш

I мимоволі думаєш про нього,

Й, можливо, він про тебе дума теж.

Хто ця людина?

Що вона спізнала?

Чи має у житті мету яку?

Яких жадань і пристрастей навали

Їй душу потрясали на віку?

Це ж цілий світ! I, може, в цьому світі

Є щось таке...

А втім, не буде див:

Ви стрімко розминулися, аж вітер

Між вами соломину закрутив.

I все. Летить потоптана дорога.

Літають над узбіччями стрижі,

I більш нема попереду нікого,

До обрію самого — ні душі.

 

***

I я згадав, що десь у цьому місті

Та дівчина — тепер, звичайно, жінка,

В яку я був закоханий колись, —

Десь тут вона живе, напевно, й досі.

Вона була скупа на поцілунки,

Про більше з нею я не міг і мріять,

I перша ж несподівана розлука

Між нами меч холодний положила.

Чого ж я ув обличчя заглядаю

Жінкам зустрічним?

I чого здригнувся

В ту мить, коли на людному проспекті

Моє плече торкнув хтось ненавмисне?

 

ПОДИВ

Уже ніщо не може здивувати.

Лазери? Голографія? –

Старий мотлох!

Відкрили невідомий вірус?

Краще б позакривали уже відомі!

Генна інженерія дозволяє схрестити

курку з крокодилом? –

А чи не забагато вона собі дозволяє?

Нові й нові чудеса техніки викликають

задоволення

або роздратування — тільки не подив.

Я вже не можу дивитися на отой Місяць,

витоптаний астронавтами на тирло,

увесь у коліях від місяцехода,

наче сільська вулиця після сезону дощів...

Та є на світі цирк –

я в ньому частий гість.

Неон його реклам,

немов маяк, палає.

Там ілюзіоніст —

він дурно хліб не їсть:

Щовечора жінок, як дрова, він пиляє.

Який атракціон!

Йому вже літ мільйон!

А ті жінки які –

вони усі красуні!

Маестро, це для них букети анемон:

Ви — вічний, а вони

іще, крім того, юні.

Як скрипку, у футляр

він кожну з них кладе

(I страшно, що футляр – як біла домовина)

I — навпіл: і футляр, і тіло молоде!

(I кожна з половин –

прекрасна половина).

Цього не може буть!

Це тільки спритність рук,

Це хитра гра дзеркал —

пускають пил у вічі.

Але чому ж тоді змінився серця стук,

Хоча на видноті мій усміх іронічний?

Могуть наук росте, немов бамбук.

Проте

Не зачіпа душі.

Як кажуть, не колише.

Чому ж хвилює те, що, зрештою, просте,

Ба навіть і пусте?

Воно якесь людськіше.

Та ось уже факір поклони роздає.

Він знову поєднав

прекрасні половини

I водночас мене — того, хто зараз є,

Iз тим, хто був колись,

він злив, мов дві краплини.

 

***

Чужого краю випадковий гість,

Не знаючи ні звичаїв, ні мови,

Щоб довгий вечір згаяти зимовий,

Купив квиток я на спектакль якийсь.

Не оперета з королями вальсу,

Не опери багатомудрий спів –

Психологічна драма почалася:

«Слова, слова...» Я їх не розумів.

Вони текли, зливалися, злипались,

Вони летіли, мов пташки у скло,

I золоте мовчання довгих пауз

Для мене просто тишею було.

Один герой (це жити, а не грати) –

Тужливий погляд, саркастичний сміх...

Я відчував, що в нім знайшов би брата,

Коли б хоч слово зрозуміти зміг.

Лише одну запам'ятав я фразу –

Запам'ятав на слух, немов мотив,

Бо він ту фразу аж чотири рази

В останній дії тихо повторив.

Я потім переклав її, як мито

Сплатив отій далекій стороні.

I довго ще вчувалося мені:

«Ну чом ніхто не може зрозуміти?!.»

 

СIЧЕНЬ. ПРО ГОРОБЦIIВ

Атож, про них. Мені й самому дивно:

Традиція ж велить про солов'їв.

Про гордих лебедів із зоопарку,

А в горобця — ні голосу, ні виду,

Та ще й кленуть же їх у нас по селах —

Так, що, бува, і солов'їв не чути.

Я все те знаю, а сьогодні вранці

Побачив горобця і так подумав:

Кленуть, а, бач, у клітки не саджають

(Хіба не диво — ця непослідовність?),

Ніхто не бачив горобця у клітці,

Немовби він — якась персона грата.

Не беркути і зовсім не орли,

Що вже охороняються законом,

А горобці — нужденні розбишаки —

Повинні бути символами волі.

Сьогодні вранці я ще так подумав:

Ні голосу у горобця, ні виду,

А як він зими наші прикрашає!

I вирієм його не спокусити –

Мов грудочка землі оцей сіренький –

Не покидає він землі своєї.

Я вранці вийшов і його побачив:

Чи вік його скінчився гороб'ячий,

Чи він замерз, чи ще якась причина...

Я йшов і думав: воля, Батьківщина.

 

ЯКБИ У МЕНЕ БУЛО ОДИНАДЦЯТЬ КАПЕЛЮХIIВ

(За К.-I. Галчинським)

 

Якби я, припустимо, мав

одинадцять (ого!) капелюхів,

Одного я віддав би Рябкові —

хай не бачать, що він капловухий.

А другий курці на сідало прилаштував би

вміло.

У третій можна складати зубний порошок

і мило.

Для фокусів знадобився б четвертий

мій капелюх.

А п'ятим я накривав би сир і повидло

від мух.

Шостий кудись подівся б,

і я б його не шукав.

У сьомому поселив би колючого їжака.

Восьмий було б непогано

вапном побілити у травні.

Дев'ятим ловив би рибу

або у футбола грав ним.

Десятий надів би на голову і бігав би

під дощем.

А що з одинадцятим діяти –

я не придумав іще.

 

***

Жив чаклун коло річки,

робив серед літа повені,

та бурхливі такі,

що помилуй, спаси і прости!

Кладку зносило в море.

Коти рятувались на комині,

і, немов острови,

в сизих водах чорніли мости.

У причинах стихії

щоразу копалась ревізія,

і виходило:

винні якісь у верхів'ях дощі.

А чаклун злоумисний

робився тоді перевізником

і за той перевіз

по карбованцю брав із душі.

Він і весел ніколи не мав –

гріб старою лопатою,

аж вкривалося потом солоним

обличчя рябе.

Я і досі

того чаклуна-перевізника згадую,

коли чую про когось:

«Лопатою гроші гребе».

Пам'ятаю і дах черепичний,

і сад з огорожею,

та нема вже ні хати, ні саду –

самі бур'яни,

бо немає на світі давно

чаклуна зловорожого.

I не вірить ніхто,

що на світі були чаклуни.

Та і як тут повіриш –

усі вже освітою втомлені:

телевізори, преса,

не кажучи вже про кіно...

Головне ж —

не бувало давно уже

справжньої повені.

Та, відверто сказати,

і річки нема вже давно.

 

ЄФРЕЙТОР ТОЛЯ

Він був найкращим кіномеханіком

нашого полку,

Він був єдиний кіномеханік,

та річ не в тім.

Він був звичайним собі солдатом

до того, поки

Зеленим «газиком» замполіта

привозив фільм.

У нашім клубі,

куди заходили ми поротно,

Де кожен місце своє,

мов слово Статуту, знав,

Ми почувалися не підрозділом, а народом

I свято вірили,

що мистецтво належить нам.*

 ___________

 * «Мистецтво належить народові» – плакат з цими словами В.I. Леніна був і в нашому солдатському клубі.

 

Вимоги наші були невеликі,

але принципові:

Уже навчившися розпізнавати добро і зло,

Ми всі воліли,

щоб на екранну пречисту совість

Ні плями фальші, ні цятки фальші

та й не лягло.

А фільми, звісно, бувають різні...

I це не смішки,

Коли виносиш із фільму лише нудьгу й мінор:

Після відбою

кіномеханіка

разом з ліжком

Під схвальний регіт

ми викидали у коридор!

Жорстоко, правда?

Таке, звичайно, було не завше,

Але бувало.

Я не забуду того повік,

Як він, те ліжко у коридорі розмонтувавши,

Залізні бильця

в чужу казарму собі волік.

Моя би воля –

я б це питання розглянув пильно

I присудив би

замість рецензій чи там хули,

Щоб режисери і сценаристи

поганих фільмів

Щоразу Толю

на власних плечах

назад несли!

 

ПАПIР

(За Людмилою Бахаревою)

 

А ось понурий кінь з останніх сил

Везе кудись паперу цілу хуру,

Чи, кажучи точніш, макулатуру,

Чи вторсировину. Сиріч утиль.

Чиїсь листи із почерком навскісним,

Iз «Огонька» розгаданий кросворд,

Студентського конспекта синій бісер

I книга, що являє п'ятий сорт...

Все рівноцінне з даного моменту,

Нікому не потрібне вже воно,

Бо складені всі іспити давно

I застаріли ніжні компліменти.

Та час мине, й оновлений папір –

Чистісінький! — готовий знов прийняти

Освідчення, прокляття, і цитати,

I мій, можливо, найдорожчий твір.

А що, коли, немов хамелеон,

Колишній текст не щез, а причаївся?

(Мене лякає із часів учнівства

Збереження матерії закон).

I тільки-но пером я доторкнусь

Паперу, як на нім проступлять знову

I компліментів архаїчна мова,

I титули, чужі для наших вуст,

I сургучу гарячого сліди,

I нотний стан із нотами хоралу,

I розчерк чийсь, довершено-недбалий,

I профіль на полях, і ще один.

Проступлять, але тільки лиш на мент –

Усе таке минуще в цьому світі.

Колись — надбання вищої освіти,

Тепер це зна вже абітурієнт.

А зміна вражень, а мінливість мод,

I поглядів, і виразів на лицях!..

Лише словам, записаним в кросворд,

Весь вїк сидіти, мов пташкам у клітці.

 

ПIВНIЧНИЙ  КАВКАЗ

Бувають ранки росяні чи в інеї,

Коли, мов найчистіша зі спокус,

Якій іще не підшукали імені,

Над обрієм видніється Ельбрус.

I то недовго. Як буденні клопоти

В долинах здіймуть хмари куряви

I пристрасті по людях підуть потоптом –

Не видно сніжно-білої глави.

I ти товчеш пилюку між загатами,

Притершись до житейського ярма.

Про ту вершину ти уже не згадуєш,

Немов тобі й потреби в ній нема.

Та знаєш ти,

і це знання — мов гордощі,

Це увійшло уже в єство твоє:

На світі — не лише загати й торжища,

Високе й чисте щось на світі є.

 

***

Доволі прості підрахунки:

Населення світу постійно

Зростає. Щодня, щогодини

У ньому людей прибуває,

Яких я не стріну ніколи.

Що довше я зможу прожити,

То більше картин не побачу,

То більше лишиться на світі

Книжок, не прочитаних мною.

Життя, однією рукою

Даруєш ти щедро, безмірно,

А другою все забираєш!

А що ті галактики коять? —

Вони розбігаються, ніби

Злодюжки, що здобич вхопили,

Зі швидкістю світла тікають,

А я ще стою і гадаю,

Яку з них мені доганяти?

 

ФУТБОЛЬНЕ  ПОЛЕ

(З армійського зошита)

 

Лежимо біля воріт. Усі — у захисті.

Комірці порозстібали самочинно.

Не існує ні печалі, ані радості,

Що змогла б оце урвати наш спочинок.

Тридцять кіл у протигазах подолали ми,

Сорок пар чобіт у землю так влучали —

Далебі, за океанами, за далями

На сейсмографах шкали не вистачало!

...Пил улігся. Пахне гумою і глиною.

Скрекотить сорока в лісі, як причинна.

На гарячому піску штрафної лінії

Протигаз лежить, неначе м'яч з очима.

 

***

Кує зозуля за стіною,

I дзвін курантів долина,

Ще молодість моя зі мною,

Та вже прощається вона.

Не озирнувшись, вийде в сутінь,

Почую лиш прощальний сміх...

А я ж із нею ще, по суті,

Й наговоритися не встиг.

 

ДАВНЯ  IСТОРIЯ

1

Назріла вже потреба прояснити

Iсторію оту довкола древа.

Найпершою людиною на світі

Був не Адам. Була спочатку Єва.

I не з ребра, о ні — з морської піни

Бог сотворив ту жіночку для себе,

Коли відчув, як буйно і невпинно

Iдуть у ріст усі його потреби.

Вона вдалась на диво досконала –

Уводночас тендітна і розкішна,

Хоча іще аналогів не мала

У практиці у світовій тодішній.

I скинув бог новий халат на ваті,

I кинув Єві той халат під ноги:

– Я досі жив, мов космонавт на вахті,

А ось тепер я буду врешті богом!

Так він сказав. Чудовий був початок,

Та Єва зіпсувала все те діло.

Вона взялася господа повчати,

Виховувати бога захотіла.

Він, хто вдихнув у неї вічну душу, –

Творець усього сущого, владика,

Для неї був немовби... петеушник –

Таке щось необтесане і дике.

– Чого сидиш? Піди та витри небо!

Поговори іще! Розумний дуже!

О господи, невже я справді в тебе

Оце такого заслужила мужа?!

Насуплений, скуйовджений, небритий,

А поглядає — наче кіт па сало!..

Бог ще не встиг був пилку сотворити,

Та Єва вже його тоді пиляла.

 

2

Він довго думав у куточку раю,

I висновок був точний, як в аптеці:

– Ну що ж, її провини тут немає,

Усе у порівнянні пізнається.

Я можу бути ідеал ходячий –

Носій добра і всіх найвищих істин,

Це так і є. Так їй же не втовкмачиш!

Мене ж тут просто порівняти ні з ким!

I він узяв тоді кавалок глини,

Зліпив нашвидкуруч, поставив прямо,

Подмухав, плюнув, скільки стало слини,

I так пустив на білий світ Адама.

 

3

Господь вважав, що він попав у точку:

Глевкий Адам у лідери не п'явся,

А цілі дні лежав у холодочку —

На сонці він потріскатись боявся.

З лиця не дуже — сірий, ямкуватий,

Зате не переслухаєш — базіка.

А сам не міг і яблука зірвати.

Як треба що — одразу Єву кликав.

Він кров псував і голову морочив,

А їй того здавалося ще й мало —

Його дурниці слухала охоче,

У спеку лопухами накривала...

I мовив Бог:

— Та де ж на світі правда?

Ти знехтувала мною!

Задля кого?

Чиї ти примхи вдовольняти рада,

I хто він є порівняно із Богом?!

Вона встромила носа у шавлію

I так сказала:

— Тут людські мотиви.

Адам слабкий, і я його жалію,

А Бога пожаліти неможливо.

Адам не подарунок, що й казати,

I всі ті вади я чудово бачу.

Та глина має здатність розкисати

Від сліз моїх, коли я часом плачу.

Нехай тяжку взяла собі я ношу,

Та з плином літ із радістю й журбою

Я виліплю з Адама щось хороше

Й відтак сама зрівняюся з тобою!

Такого чути Бог не сподівався

Нізащо, ні від кого і ніколи.

Пожовкло листя й вилягла трава вся,

Де він стояв, на сто верстов довкола.

Ні, він їх не збирався виганяти,

Це просто випадковості гримаса —

Чи то в раю скорочували штати,

Чи переатестація велася...

Туди, на Землю!

Там лиха година,

I труд, і піт, і небезпечні лови...

Палка любов. Тверда, мов криця, глина,

Яка пройшла через вогонь любові.

 

ПОБАЧЕННЯ

Дзвінки, листи — мала то втіха,

Коли вони — заміна стріч.

Та потім він таки приїхав

На цілий день і цілу ніч.

I, затуляючи коханців

Од віч цікавої юрми,

Пішов лапатий сніг уранці –

Останній сніг тії зими.

Вона невдало жартувала –

Мовляв, охочі на чуже!

I так щоразу цілувала,

Мов прощавалися уже.

А він — і ніжний, і зухвалий —

Пишався, голосно радів...

Струмком сліди її впадали

В прямий потік його слідів.

Удвох, сховавшися від лиха,

У любощах забули час —

Такі гарячі,

що відлига

Тієї ночі почалась.

А на світанку після свята,

Як заперечення чудес, –

Один, заздалегідь узятий,

Квиточок на зворотний рейс.

I, нарікаючи на відстань,

Жаліла милого вона...

Та що там! Кілометрів двісті —

Хіба це, справді, далина?

От їй вертатись —

так вертатись!

У позавчора, в не своє,

Туди, де поряд — винуватець,

Що благодійника вдає.

А їй би натяк — хоч єдиний

Чи обіцянку — хоч пусту,

I щасливішої людини

Вже не було б у хвилю ту.

Чи він це знав, коли прощався,

Коли в автобусі дрімав?..

А сніг уже водою брався,

Уже і сліду не тримав.

 

***

Коли на людях ми, про їхнє око

Я зберігаю незворушний спокій –

Дивлюсь на інших і жартую з ними

Чи осторонь стою, немов чужак,

I думаю, в любові невситимий:

«Невже це я? Хіба я зміг би так?»

Коли ж, бува, недовго і нечасто,

Ми тільки вдвох, і ти уся — моя, —

Невже це знову я?

Такого щастя,

Здавалося, не витримав би я!

 

***

Вона десь поруч, за стіною.

Вона ні з ким і не з тобою.

То безтурботна, ніби птах,

То засміється, як востаннє...

О, на яких тебе думках

Цей сміх, мов злодія, застане!

Не смій. А може... Що? I ти

В нічне вікно вдивляєш очі –

Є вибір: вир перепливти

Або пожежу перескочить.

 

ДВОЄ

Вона його хотіла оновити:

Спалила все, щоб зміг її вогонь

Неоскверненні храми Атлантиди

Осяяти на дні душі його.

Але уся любов її палка

Відбилася в душі цього гульвіси,

Як вогники нічного літака

Ув озері серед глухого лісу.

 

***

Душа в тобі — хмарина в небі.

В цю мить вона — мов білий лебідь,

Мов білий, та уже... ведмідь.

Отак змінилася за мить!

То враз вона— казковий замок,

Хто знайде ті слова-сезами,

Тому відкриється... а втім,

Не замок це уже, а дім.

То наче воїн у шоломі,

То наче курка на соломі...

Аж ось, налившися грозою,

Несе в собі тяжкі громи,

I палить блискавкою злою,

I сповідається слізьми.

 

***

Колись у юності

він призначив милій побачення

у парку, біля пам'ятника Поетові,

а сам не прийшов.

Чи то забув,

чи роздумав,

чи термінові справи завадили –

зараз не має значення.

У нього усе гаразд:

він захистив дисертацію

про творчість Поета.

Сина, якого народила йому інша жінка,

він назвав ім'ям Поета.

Йдучи через парк на роботу,

він щоразу проходить повз пам'ятник,

і щоразу Поет,

побачивши його,

одвертається.

 

ВОРОЖБА

Я на тебе, дружину чужу,

Серед білого дня ворожу.

Я і вірю, й не вірю цьому, –

Та не збіг це, не здвиг, не мана:

Першу-ліпшу я книгу візьму

I відкрию її навмання.

Затріпоче вона у руках,

Мов голубка у борозні:

На обох, на обох сторінках

Про щасливе кохання пісні!

Так одразу — я просто не звик,

До полиці я знов підійшов.

У руках опинився словник

I відкрився на слові «любов».

Я і втретє рукою сягну,

Та наткнеться рука на стіну.

 

ДОН-ЖУАН

Прости мене. Вже час мене простити.

Я тут стою й не піднімаю віч.

Я завинив. Мов цвяхи до.магніта,

Гріхи до мене липнуть зусібіч.

У виправдання можу я сказати

(Обставина пом'якшувальна ця):

Грішив я привселюдно і завзято

I в тім завжди доходив до кінця.

В лихих ділах не був ні разу скраю,

На сто спокус я мав хотінь мільярд.

Прошу тебе, благаю, вимагаю:

Прости мене, хоч я того не варт!

Гірським обвалом котиться минуле

I вже із пекла дістає вогонь...

Невже моя вина ще не сягнула

До рівня милосердія твого?

Вже скоро мстива доля вийме душу,

I спопелить, і попіл рознесе.

Який ще злочин скоїти я мушу,

Щоб ти змогла мені простити все?

 

ВIРА. НАДIЯ. ЛЮБОВ

Встає тамада весільний,

Згадує тост повчальний:

Віру, мовляв, і надію

Завше любов увінчає.

А біля щасливої тещі

Схиливсь такелажник п'яний.

Що він верзе, сердешний?

«Віра... надія... майна».

Пояснює всі невдачі

Наша свята наївність.

Немає любові, — то, значить,

Її нам недодано кимось.

I ти, причесавши чуба,

Чекав, наче з неба манни,

Та опадів щось не чути.

«Віра... надія... майна!»

Женитися час нарешті.

У інших уже он діти!

Чи сам ти ніяк не зберешся,

Чи черга до тебе не дійде?

Нічого, ще все можливе.

I треба ж тобі так «мало»:

Аби лиш була вродлива,

Якусь там квартиру мала,

Варити й пекти уміла,

Кроїти, шити, в'язати...

А головне — щоб любила

Ні за що, як любить мати.

...Встає тамада весільний,

Тост виголошує звично

I на широке подвір'я

Гостей танцювати кличе.

I радісно в танці хмеліє

Партнерша твоя незрівнянна.

– Як звати вас? Віра? Надія?

– Ні, не вгадали. Маня.

 

***

Колись, ведучи попід руку,

Спитав я знайому гадюку:

«Мені все не йде з голови:

Коли ви міняєте шкіру –

Сумуєте, мабуть, надміру

Чи, може, радієте ви?

Ніяк я не можу збагнути:

Це втрата для вас чи набуток?

Пробачте нескромність мою...»

Вона лиш плечима здвигнула,

Всміхнулась,

і раптом збагнув я,

Що... сам на бульварі стою.

I як вона вирвалась? Наче

Тримав її пальці гарячі

Я міцно...

Та що це? О жах! –

Це шкіра, ще тепла, ще звична,

Немов рукавичка медична,

Лишилась від неї в руках...

 

***

Уже не лютий,

але ще — ніякий.

Від ранку до смерку —

туман і мряка.

Цей краєвид, куди ми забрели, —

не явлена іще у лузі флора,

і мокро, грязько,

наче тільки вчора

вода і твердь розділені були.

Не віриться іще,

і в день суботній

по вулиці ти йдеш — такий самотній

Аж раптом —

в синій хусточці — Вона!

I ти збагнеш:

це жде твойого звіту

пора нового сотворіння світу,

або, інакше кажучи, весна.

 

***

Зроби, квітникарко, вінок із ялини —

останній дарунок любові,

Вплети найніжніші троянди червоні

і юні галузки дубові,

А завтра, під музику вітру прощальну,

поклавши на хвилю незриму.

Пущу я вінок цей рікою Печалі

і берегом поруч ітиму.

Пливтиме вінок не повільно, не швидко,

і ген у серпанку туману

На другому боці побачу ту жінку,

яку називав я «кохана»:

Так само іде вона, а поміж нами

ясніє, вбираючи очі,

Немовби дитя межи тата і мами,

неначе синочок, — віночок...

Прости нас, любове! Тебе ми згубили.

Ми стали чужі та байдужі.

Але ми любили — мандрівному щастю

притулок давали у душах.

Що вік твій короткий, ми знали спочатку.

Не втримались, грішні ми

люди.

Та, може, колись нам провина ця наша

найбільшим із виправдань

буде

Зі смутку колись, може, визріє втіха,

як вистачить власного

віку.

...А хвиля віночок мій винесла тихо

на острів пустельний

і дикий.

Гілки ялинові — ялинами стали.

Дубами — галузки дубові.

Всі квіти, які дарував я коханій,

розквітли у темній діброві.

Та тільки за ними

на другому боці

я жінки тієї не бачу,

За квітами та за гілками густими –

отак, за сльозами неначе...

 

***

Як мої нерозумні печалі

Коли-небудь перейдуть межу,

Я згадаю далекі причали,

Посміхнуся і тихо скажу:

Ще на світі доріг вистачає,

I не треба поводиря.

Ще не впала роса.

Ще літає.

Ще стоїть над душею зоря.

 

***

Ось випадок, їй-богу, правда.

Один мій родич у селі

Розводив гусінь шовкопряда

(Він заробляв на «Жигулі»).

На кухні, у світлиці, в сінях

Точила листячко черва.

У плямканні та шарудінні

Я розібрав такі слова:

«В ім'я майбутньої краси

Ми пожираємо ліси.

Без особливої мороки,

Та, певно, не без талану:

Те, що росло десяток років,

З'їдається за мить одну.

То є прогрес чи примха долі:

В лісах колись ходили голі,

Тепер ліси перевелися,

А ви збулися наготи.

То, щоб самому одягтися,

Планету треба роздягти?..»

Таке почути — чи не диво?

А втім, це, мабуть, неможливо.

Це припустити важкувато,

Тут неймовірності печать,

Бо ті, хто звик весь час жувати,

Вони, як правило, мовчать.

 

УРБАНIСТИЧНА  ПIСЕНЬКА

У нас така подія — просто драма,

Ніхто із нас такого не чекав:

Отой сусіда, що живе над нами,

Сьогодні нам потоп улаштував.

Прибіг він вибачатися одразу,

А потім ще приніс букет гвоздик.

На нього ми не маємо образи –

Він милий і приємний чоловік.

Сім років ми жили у цьому домі,

Сусіда той весь час над нами жив,

А ми були б і досі незнайомі,

Коли б сусіда нас не затопив!

У нас нова подія — просто драма,

Що трапиться таке, подумав хто б?

Сусідові, який живе під нами,

Сьогодні влаштували ми потоп.

Побігли ми пробачення просити,

Вчорашній понесли йому букет,

I з радощів затоплений сусіда

На нашу честь улаштував бенкет.

Сусіда унизу — ну просто комік!

Сусіда — я сказав би — ого-го!

А ми були б і досі незнайомі,

Коли б не затопили ми його!

 

ЗАГАДКОВЕ  СЛОВО

(Для дітей і не тільки)

 

Усім я віднині надійна опора —

Мене записали в тимурівці вчора.

Тепер, працьовитий, неначе бджола,

Щодня я робитиму добрі діла.

Виходжу я з дому бадьоро і чітко,

Стрічаю на сходах стареньку сусідку,

I просить вона мене ледь не до сліз,

Щоб я з магазину їй хліба приніс.

– Я вам допоміг би з охотою, бабо,

Та ніколи дуже: чергую по штабу,

Отож поспішаю.

Ви ж думали, як? —

Тимурівець я, а не просто хлопчак!

Ось іншого разу проходжу я сквером,

Де люблять сидіти пенсіонери,

I каже один мені:

– Слухай-но, синку,

Далеко відціль до поштової скриньки.

Ти взяв би у мене — це справа проста —

Відніс би та вкинув у скриньку листа.

– Ні, діду, — кажу йому, —

це неможливо,

Оскільки ви в зоні не нашого впливу:

Коли ми район поділили увесь,

Ця зона дісталася : 6 «В».

Коли б ви жили у сусіднім кварталі,

Листа я відніс би до скриньки, ще й далі.

Мене б не спинили ні дощ, ні сльота —

Я аж до поштамту відніс би листа!

Почав той старенький мені докоряти:

– Така ще малеча, а вже – бюрократи! –

I я оце й досі не втямлю як слід:

Що мав на увазі розгніваний дід?

 

***

Дорога довга і тверда,

I вже замучила спокуса:

В слідах копит блищить вода...

– Сестрице, можна, я нап'юся?

– Не треба, братику, не пий,

Бо станеш ти конем, а потім,

Як запряжуть — о боже ж мій! —

Весь вік мине в тяжкій роботі.

Послухав брат, бо то — рідня,

Вона добра бажати звикла.

Сахнувся від слідів коня,

Припав до сліду мотоцикла.

Чи ти хоч згадуєш про це,

Чи, мо', було для тебе дивом,

Як він дихнув тобі в лице

Бензиновим ядучим димом?

Поглянь: у сотнях міст і сіл

Газує він через калюжі.

Не з кінських сил – з пропащих сил

Складається його потужність.

Ти можеш тішитися вже:

Його ніхто не запряже.

Чого ж ти плачеш край вікна,

Чого хапаєшся за груди,

Коли він ревом двигуна

Тебе ночами нагло будить?

 

***

От же ж брешуть рибалки безбожно!

Я сміявся з таких балачок,

Буцім риба ловитися може

Без наживки, на голий гачок.

Iнше діло, що зайде у ятір

Чи з блешнею гачок проковтне.

Але якось рибалки завзяті

Узяли із собою мене.

Так і є! Можу бути за свідка:

Кинув снасть — і одразу тягни,

I на кожнім гачкові — ставридка,

Мов зурочені кимось вони.

О, вудіння — хлоп'яча потреба!

За селом, коло глинистих круч,

Наче леза, пожбурені в тебе,

Перехоплюєш голіруч.

Так згадалось. I тут із безодні

Знов летить, проти сонця блищить

I тремтить під руками, холодне,

Увігнавшись в невидимий щит.

«Пощастило нам! Бачиш, як густо!

Це — косяк», — пояснили мені.

Та я знав уже: це — самогубство

Відбувається у глибині.

Точно так під квиління чаїне

Десь на берег, обдерши хвости,

Всім на подив, немов без причини,

Викидаються з моря кити.

Котять хвилі отруєні води.

Ми труїли і знали про те,

Так чого ж нас дивує

природи

Привселюдний «пасивний протест»?

 

***

Був глибокий твір,

усім відомий,

Як, скажімо, озеро Лох-Несс.

Бо усі казали, що у ньому,

Десь у глибині, живе підтекст.

Бачили його лиш одиниці,

Лиш ясного, сонячного дня.

Автор міг відкрити таємницю,

Але він казав, що то брехня.

Бо за ГОСТами землі тієї

В творах, що прозорі, наче скло,

Мали бути рибки та лілеї,

А підтекстів бути не могло.

Та минали дні, котили хвилі, —

Клімат потеплішав, як на гріх,

I підтекст одного разу виліз

I гуляв по березі — при всіх.

Збіглись люди. Мацали за роги.

Заглядали в зуби та під хвіст.

«I нічого тут нема страшного!» –

Вголос дивувався гімназист.

Дуже швидко пристрасті вляглися:

Навіть люди, спраглі до чудес,

Вздрівши, що підтекст уже полисів,

Втратили до нього інтерес.

Та не обійтися без повторів,

Є резон у них, напевно, свій.

Кажуть, десь, уже в новому творі,

Бачили підтекст уже новий.

Кажуть, пахне він одеколоном

I маленький, наче жабеня,

Та такий страшний, що кров холоне!

Але це, по-моєму, брехня.

 

ОСIНЬ

На етюди зберешся і довго

Все натуру шукаєш, та — всує.

Де мазок той, заради якого

Пізня осінь на світі існує?

Йдеш додому крізь дощик колючий.

Під ногами сяйне востаннє

Лист кленовий у синій калюжці,

Як Австралія в океані.

 

ЩЕ  РАЗ  ПРО  БАЙДУ

(Антиалкогольна фантастика)

 

– Дивіться — п'яний! –

Кинулись до вікон,

Штовхаються, когось там придавили.

Жіночий голос:

– Граждани, посуньтесь!

Пустіть дитину, хай дитина гляне!

За вікнами ж — картина дуже звична:

По естаконах котяться мерсоди,

Спалахують і гаснуть метебліци,

I в їхнім світлі дуже добре видно,

Як на жіночих гамма-артефонах

Погойдуються блайти новомодні...

– Та де ж той п'яний? —

Тихо у салоні

Міського магнітобуса, а потім

Веселий сміх (на кутні б ти сміявся!):

– Та заспокойтесь, я пожартував!

Усі на те обурено зітхнули:

«Оце вона і є — сучасна молодь!»

Аж ось дідок, на вигляд —

років двісті:

– Чи ти собі хоч уявити можеш,

Які вони були — оті п'яниці?

Юнак зніяковів, стенув плечима.

– А ви самі їх бачили?

— Аякже! —

Умить усі до діда повернулись.

– Дідусю, розкажіть! —

Старий всміхнувся,

– Ну, слухайте!

Я був тоді хлопчиськом,

Коли у мегаполісі-12

Знімали фільм про Байду.

Iсторичний,

А отже, мало бути все по правді.

Та от біда — актор у ролі Байди

Не міг зіграти справжнього сп'яніння,

Не вмів він передати стан людини,

Яка вживала алкогольні дози

Та ще до того ж —

«і не день, та й не два,

Не одну нічку та й не годиночку»!

Тоді знайшли якогось каскадера,

Що звик життям своїм ризикувати,

Вдягли його у відповідні строї,

Загримували — викапаний Байда!

I ось перед фінальним епізодом

Влили йому в горлянку аquа vita.

Він як стрілив —

режисера вцілив,

Його доньку — в головоньку,

Її сина — нижче спини,

А свекруху — в ліве вухо,

А зовицю — у сідницю.

Так, так, я бачив те на власні очі,

До чого алкоголь страшний призводить,

I після того прикрого випадку

Вже не знімають історичних фільмів...

 

ЕКСПРОМТ

Негатив. У світлій рамі —

Два обличчя. Хто вони —

Негри з білими бровами

Біля чорної стіни?

А наступні кадри –

леле!

На сусідськім димарі

Ґава — біла, наче лебідь,

Чорне сонце угорі.

Є ще плівка в апараті?

Так чого ж це я стою!

Треба сфотографувати

Репутацію свою!

 

МОНОЛОГ У КУПЕ

Хто в неонові заграви,

хто — в глухі кути...

Ми — цигани, ми не «звідки»,

ми — «куди».

«Добре там, де нас немає»,

тільки то дарма,

Бо нема землі на світі,

де циган нема.

Ми — цигани, архаїчна новизна.

Кажуть, нас поети люблять... —

Хто їх зна!

Як напишуть про Кармен,

то просто — блиск.

Ми — не проти,

та який нам з того зиск?

Археолог нас не любить —

не з руки.

Наші шатра комунальні –

нетривкі,

Не було в нас фараонів, пірамід...

Так прожить без фараонів треба вміть!

А столиця в нас була,

я сам читав:

Циган Шліман — може, чули? –

Трою розкопав.

Ті троянці — наші предки,

як не кинь.

А коня вони не крали,

то ж троянський кінь!

...I куди нас довезе оцей вагон?

Ет! Мені якби у Лейпціг!

Як «чого»? Там же ж ярмарок всесвітній —

диво з див!

Ех, ото б я там, хазяйко, походив!

Поспівав би я по ярмарку пісні.

Заспівати?

А заплатиш?

Ні — так ні.

Слухай радіо своє, коли скупа:

Там сьогодні

ваш Сліченко виступа.

 

***

Улежалося, почорніло листя,

I стала невпізнанною трава,

Але поглянь: і досі край узлісся

Уперто зеленіє кропива.

Не бійсь, не вжалить. Зеленіє лише.

Тули її до пальців, до щоки –

Безпечна вже. Та це чомусь не тішить.

Не тішить, ні. Скоріше — навпаки.

 

***

Бабусині листи

як «Повість временних літ»

ще немає розділових знаків

абзаців і великих літер

слова зливаються як день і ніч

єдиний у світі почерк

міжусобиці сусідів

нашестя чужих курей

щось пропущено в рядку

який починається з «ой»

а решта про те

як я маю берегти своє здоров'я

Бабусині листи

як прощення гріхів

починаю читати стискає горло

закінчу читати не відпускає

«внучок мій ріднесенький»

це до мене

я ще внучок

життя ще попереду.

 

***

Упоравши неміряні труди,

Піднявся я на п'єдестал науки.

– Земля і небо, підійдіть сюди

I станьте під мою всевладну руку!

Від голосу здригнулася імла,

Далеко покотився він луною,

Але Земля своїм шляхом ішла,

I небо залишилось наді мною.

В мені від того закипіла кров!

Я блискавку в нависле небо кинув

I п'єдесталом Землю розколов,

Немов дубовий пень

залізним клином.

I задвигтіло небо від громів,

I так Земля озвалася в печалі:

Ти на Землі прожити не зумів —

Живи тепер собі на п'єдесталі.

 

ОСIННIЙ  КРАЄВИД

Поема

                           Григорію Лютому

Це пізня осінь. Пада присмерк ранній.

Все посмутніло. Навіть дітвора.

Минуло вже «очей очарованье»,

Лишилася «унылая пора».

Оце б нам стрітись, як бувало, сісти

Погомоніти в затишнім кутку,

Бувальщину якусь би розповісти

Чи вигадку... Наприклад, отаку:

 

***

Палітра розлюбила Краєвид

У цих краях, у цій частині світу,

I Краєвид, стомившися від кривд,

Засвідчив шану сірому Графіту.

Тримався в рамках. Аж у трьох одразу.

Ніс на собі їх, наче хомути.

Ще не затих дверей зубний мотив,

Як він прорік свою уклінну фразу:

– Шановний метре! Згоджуюся з тим,

Що сам свойого лиха винуватець.

А те, що я вважав у вас вузьким,

Насправді гострим має називатись.

Я сам. До того ж негативні впливи,

Звичайно, теж дали свої плоди.

Ті Барви... О, вони такі мінливі!

Я зрікся їх віднині й назавжди.

Пробачте мій колишній епатаж,

Нескромне намагання впасти в око...

То — суєта. Душі потрібен спокій.

Я ваш васал. Тепер довіку ваш.

I той зарозумілий лицемір,

Отой Графіт, сірятина в футлярі,

Упрів увесь до скелець окулярів,

У позу став і зверхньо процідив:

– Ну, що ж, мій друже! Бачу, голови

Не втратили. Прийшла коза до воза.

Цікаво б знати, де хильнули ви

Тверезості таку пристойну дозу?

I млявим жестом гостя запросив

У крісла перед вигаслим каміном.

Милуючися попелом і тліном,

Вони удвох повісили носи.

Хилило в сон. Точила крапля камінь.

Ліниво цербер гавкав у дворі.

У павутинні між двома шибками

Висіла муха, наче в янтарі.

А за шибками — порожньо, як в небі,

Оскільки Краєвид сидів по цей бік.

Сидів — безликий, мов інфінітив,

Iзбляклий весь, безколірний напрочуд.

Він змерз, але посиніти не смів,

Щоб у халепу знов якусь не вскочить.

Почав Графіт:

— Коли на те пішло,

Я сам

за юних літ

дружив зі Спектром.

Таке було вже, знаєте, уперте,

Таке відверте — просто як на зло.

Все викладався, розкладався весь —

I що він мав? Недовговічність райдуг!

А слухався би мудрої поради,

То, може б, вийшов з нього Олівець —

Простий. Звичайний, тобто як усі.

Нормальний. Що?

Ви згодні, сподіваюсь?

— Авжеж, —

кивнув колишній самозванець,

А нині скромний послуху носій. —

Дивак, не міг простого зрозуміть!

Графіт примовк, на гостя глянув гостро,

I аскарида темної підозри

Прокинулася в сірому за мить.

– Ти он який? Ти думав: вені, віді...*

Стривай-стривай, — господар пробурчав.

Так, щось було у цьому Краєвиді

Таке, чого Графіт не пробачав.

_______

* Vеnі, vidi, vici — прийшов, побачив, переміг (лат.).

 

Прискіпливо вдивившися у нього,

Графіт сердито знов заговорив:

– А що ото — не розберу, їй-богу, –

Петляє там, по схилові гори?

— Оце? Стежина. Стежечка...

– Ну, добре.

Хоча, чому вона — між бур'яну?..

Куди ж вона веде?

– Кудись за обрій.

— Точніше?

— Я не знаю. Вдалину.

– Ти не крути. Кажи відверто й прямо.

— Не знаю.

– Ой, дограєшся колись!..

А що ото — вгорі, над яворами?

— То журавлі у вирій подались.

— Це за кордоном — «вирій»?

— Ну, звичайно!

— Та ти не прикидайся немовлям!

Чого ж їм тут, у нас, не вистачає —

Отим твоїм так званим «журавлям»?

Пейзаж, такого не чекавши зроду,

Вже ледь було у пляшку не поліз,

Затим послався на закон природи

Й почув:

– Природа — це натуралізм.

I взагалі, облишимо дебати!

Стосовно стежки я вважаю: тут

Її спрямити треба і вказати,

Який конкретно за горою пункт.

Сама гора повинна бути нижча:

Навіщо ж випинатися отак?

I ще оцей — ліворуч — будячище...

Подумай сам: до чого тут будяк?

Гість тихо застогнав.

Графіт скривився

I мовив, наче кинув мідячок:

– А втім, нехай будяк би й залишився,

Якщо, звичайно, він без колючок.

Iз відчаєм заглянувши у себе,

Поблідлий Краєвид прошепотів:

— А журавлі?

– А журавлів не треба.

Так, так. Ліквідувати журавлів!

Це дуже вредна птиця. Міг би знати.

Я чув колись, буваючи в селі,

Як журавель до конопель унадивсь

I заподіяв збитки немалі *.

____________

 * Унадився журавель

 До бабиних конопель...

                (Жартівлива народна пісня).

 

На місці отого сумного клину,

Який обрав чужу для нас мету,

Нехай літак оптимістично лине

З міндобривом якимось на борту!

Графіт підвівся — важко, мов вагітний.

Попив води.

Нарешті гість озвавсь:

– Я мушу вам сказати:

ви — негідник.

Ганьба мені, що я прийшов до вас.

Я вирішив собі на безголов'я,

Що можна жити й серед марноти,

Що можна поступитися любов'ю,

Але при цьому душу зберегти.

Доволі!

Гірко, мов од молочаю.

Неправдою себе я утішав.

Коли любові у душі немає,

Як можна довести, що то — душа?

Для вас це все — дрібниці і дурниці.

Відкіль вам знати, що таке любов?!

Прощайте, метр. Не випустіть синиці

I бережіть полуду на очицях,

Бо як спаде — осліпнете, либонь.

Від слів таких

помітно зблідли стіни,

Та більших не зробилося чудес,

I в попелі холодного каміна

Вогненний жар в ту хвилю не воскрес.

Графіт іще, як кажуть, — під завісу,

Сказав йому:

— Дурний ти, хлопче, з біса.

А все ж не пропаде і цей урок.

Ти був уже за крок від компромісу.

Подумай. Зваж.

Тобі лишився крок.

 

***

Стояли дні четвертого кварталу.

Стояли там, де осінь їх застала, –

Порожні й тихі, наче дерева.

I я іду, бувало, і не знаю,

Чи день мина,

чи я його минаю

I чи не заблудився я, бува,

Задумавшися про своє?

Зокрема,

Я думав: чим закінчити поему?

Фінал же не виходив, як на гріх,

I кілька днів

я жив, немов сновида.

Обложений похмурим Краєвидом

З усіх боків,

я зволікать не міг.

Кортіло, не порушивши традицій,

Закінчити усе це як годиться.

О, як тоді хотілося мені,

Щоби Графіт –

мій особистий ворог —

Від слів отих розсипався на порох,

А Краєвид зацвів, мов навесні!

Та це було б відвертою брехнею,

Я і Графіта насмішив би нею:

Кого, мовляв, злякати захотів!

I сам же ти чудово знаєш, друже:

Його, тупого, навіть не підстружеш,

А не перекуєш і поготів.

Отож і тут Графіт лишився в силі

I так пребуде у своєму стилі.

А Краєвид?

На що ще здатен він?

Чи буде він несхитний, хоч печальний,

Чи, може, лікті гризтиме ночами,

Чи піде знов до когось на уклін?

Так думав я тоді під сірим небом

Про них обох,

а зрештою — про себе,

Про друзів і про недругів своїх,

I раптом —

на, лови!

Я тільки зиркнув:

На мене просто з неба впала зірка.

За нею — ще.

Це був, звичайно, сніг.

Він просто йшов.

Він не питався броду.

Він сам собі творив зручну погоду –

Відверто-білий, сніжно-білий —

ось,

Дивіться!

Тут безсила описовість.

Як літер сім

зійшлися в слово «совість»,

Сім кольорів у білому злилось.

I мовив твердо я в цю білу тишу,

Що я свого героя не залишу,

Не дам йому я схибити — і квит!

Нелегко буде іноді, але ж бо

Від нас усіх,

від кожного залежить,

Який довкола буде краєвид.