ХТО СМІЄТЬСЯ, ТОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ

Бувальщина

Пилип ЮРИК

Олександр Зайвий, член Національної спілки письменників України, був чудовим поетом і неперевершеним дотепником. Але в рідному селі, де, навіть за твердженням Біблії, не може бути власних пророків, на нього багато хто дивився спогорда. Мовляв, що той поет із його, нехай навіть прекрасними віршами? Завжди у скруті! А я ось тут (це було у брежнєвські часи) і хату маю, і корову, і мотоцикла, і на стіл є що поставити...

Приїхав якось Олександр із Дніпра в село, заходить у кузню до дядька Мирона. А там селян назбиралося, мов на збори: тому сапу нагострити треба, іншому – ободи до коліс (для візочка) полагодити, третьому – рогача склепати. Знають, що Мирон усе це вміє. Виготовить за невелику плату якісно, надійно.

Але кремезний і досить добродушний коваль, піддаючись загальному стадному інстинкту, щоразу починає здіймати на кпини молодого поета:

– О, привіт Сашко, привіт! Ну, і як ти там у городі?

– Добре. Воно, дядьку, було б і краще, та далі вже нікуди!..

– Он воно як! А ти, кажуть, усе пишеш і пишеш, га-га-га!

– Пишу, дядьку Мироне, пишу.

– І що ж ти там пишеш?

– Як завжди, вірші. Закінчую поему про Джордано Бруно...

Чоловіки, які курили в кутках великої кузні, почувши цю розмову, й собі помалу підходять ближче із єхидними посмішками на обличчях – усім цікаво, до чого ж усе-таки добалакаються дядько з племінничком.

– І звідки воно в тебе береться? Невже все в самого отак і виходить? А чи не списуєш у когось? У Рильського чи Сосюри, – продовжує Мирон.

– Я ж у вашій праці не сумніваюся, не кажу, що ви в когось крадете підкови чи обручі. Чому ви натякаєте, що я нібито якийсь злодій?

– Але я своє вміння ось тут, хоч зараз, покажу, а чи зможеш ти своє?

– Чому ж, зможу!

– І що, оце зараз, при всіх, візьмеш отак і тут одразу ж придумаєш вірша? Га-га-га!

– Звичайно!

– І навіть про мене зможеш скласти? Ха-ха-ха!

– Так!

– Ану ж ну, склади, хах-ха-ха-ха! Послухаємо!

І Олександр, не довго думаючи, показуючи усміхненим селянам на розжарене вугілля в горні, починає декламувати:

– Горить вогонь,

Шумить, гуде  паяльник,

Стоїть Мирон,

Розкрив борщехльобальник!

І чоловіки, які перед цим були солідарні з ковалем, від реготу ледь під лавки не попадали.

– Ну що, Мироне, отримав по саму зав'язку? – казали вони. – Будеш знати, як із молодими та ранніми тягатися!

Після того в селі над Олександром уже ніхто не кепкував. Натомість Мирона майже завжди питали: «Ну що, як ти там розкрив борщехльобальник?»