Тетяна СИДОРЕНКО. Ігри з Іваном - ІІ | Друк |
Середа, 16 листопада 2016 08:47

Продовження. Початок - на цьому ж порталі:

Українські літератори. Тетяна СИДОРЕНКО. Ігри з Іваном - І

 

22.

Блаженну викликали у відділ кадрів. Перед нею там побувала галя пірхун у парі з великим(?) начальником Батьтерезним. Мову вели про те, як юридично правильно випхати блаженну з роботи. Бо перед цим трохи юридично неправильно був випханий один викладач із кафедри філософії. То він узяв і подав на суд. І виграв той суд. На жаль, дорогою ціною. Виграти-виграв, але невдовзі помер. Як обійтися без жертв?

- Перевести її на строковий договір, - у жанрі колегіального рішення дали підказку ходаки схожій на маленьке пискляве курчатко чиновниці із чомусь завше заплаканими оченятами.

Що й було зроблено. Великий(?) начальник Батьтерезний ще ласкавіше після цього почав ставитися до блаженної, а галя-зіна – ще більше прессінгувати. Для кращої результативності вони підключили свою спільну подругу п'ятницю*. Схожа на курчатко чиновниця майже пошепки, бо з усіма говорила саме так, почала перелічувати переваги життя на пільговій пенсії. Система ролей! Блаженній до того стало бридко спостерігати цей цирк на дроті, цю мишіную возню, це змагання амеб звичайних в імітації чесності, щирості, людяності й порядності, що її рука сама потяглася до чистого аркуша паперу, на якому вона, подумки складаючи лапідарну молитву «Господи, тільки не відбери терпіння! Во ім'я...», написала так, як написала: «Прошу звільнити мене з посади, яку займаю, за в л а с н и м б а ж а н н я м». Хуууух! Аж полегшало! Як тільки полегшало! Блаженна з подивом виявила, що професійною дифузією вона нітрохи не була вражена! І галю-зіну не треба вже ні бачити, ні чути. На очі й вуха маски ж не зодягнеш... Занадто багато блаженна знала про них обох... Занадто. Та, власне, й вони про неї теж. А точніше, про її вразливість. Інакше би так не добивали...

Полегшало всім. І перед наступним першим вересням, на зборах трудового колективу, коли хтось із деканів доповідав про відкриття нової спеціальності, хтось інший – відразу аж трьох (!), а ще хтось рапортував про помітне розширення контингенту студентів, кафедра української літератури пишалася ще більшими здобутками: блаженну таки вигризли!!! Блаженна стала блаженнійшою: пішла на пільгову пенсію! Ось які ми круті! До блаженної через різні інформаційні канали стали доходити пенсійні легенди, синонімічно – кафедральні плітки. Найцікавіші з них такі: 1.Блаженна щось задумала. 2. Не поклонилася галі. 3. Якісь проблеми зі здоров'ям. 4. Немає впливових родичів. 5. Вигризли. 6. Вигнали за хабарі... Ну й ще там щось... Усього – дев'ять інтерпретацій. галя зіну з такого приводу преміювала: віддала їй половину навантаження блаженної, в тім числі й одну з т.зв. редакційних дисциплін – «Основи видавничої справи та редагування освітніх видань». зіна нічого кращого не придумала, як запросити відому ніжинську прожжону журналістку, яку поза очі характеризувала лише стилістично маркованою лексикою (бо всіх без винятку так характеризує), провести (саме так: не прочитати чи озвучити своє власне, давно розроблене, а провести! у стилі вільного плавання!) вступну лекцію. Прожжона журналістка, будучи професіоналом у своїй і тільки в своїй справі, в якості гостьової лекторки говорила про важливість журналістської професії в суспільному житті, про відповідальність у шліфуванні журналістської майстерності, про особливості сучасного світового й українського медіа-простору, про необхідність «працювать, працювать, працювати, в праці сконать»**. зіна її слухала дуже уважно, ще й конспектуючи дещо, можливо навіть починаючи відчувати: журналістика й редакційно-видавнича справа – це різні сфери діяльності. Зовсім різні. Ну кіно.

Але це буде згодом, через повних три місяці. А тоді, в день написання заяви***, блаженна прийняла два важливих телефонних дзвінки. Перший – від рідного брата (він же – впливовий родич, про відсутність якого гласила одна з пенсійних легенд), що завше відчуває, хоч і на великій відстані, коли з блаженною відбувається щось цікаве:

- Пробили тобі швидкий захист за старою схемою. Не потрібно складати ніяких додаткових магістерських екзаменів, платити благодійні внески чи ще там за щось. Тобі лишилося тільки формально захиститись і все.

- Я не буду захищатися. Не хочу й не буду. І працювати там більше не буду. Сьогодні написала заяву за власним бажанням. Ноги моєї там не буде!

- Одне іншому не заважає. Не хочеш там працювати – попрацюєш в іншому місці. Головне – не втрачай цього шансу. Приїжджай завтра в Інститут літератури з текстом дисертації й авторефератом.

- Мені це не потрібно! І взагалі не заважай мені займатися набагато важливішою справою! Я укладаю й скоро видаю книжечку віршів нашої матері. Вона все життя хотіла потримати в руках свою книжечку. Нехай хоч навздогін...

- Це добра справа. Я й допоможу, й підкажу, й проспонсорую. Але завтра приїжджай!

- Не приїду!

- Ну й дурна!

- Сама знаю! І не заважай мені укладати мамину книжечку! І не здумай до когось із них сюди дзвонити, якесь за мене слово замовляти! Взамін вони витребують од тебе присвоєння НДУ статусу національного! А він м е н і треба? Нехай самі домагаються цього статусу! Флаг їм у руки!!!

- І в ноги!

- І в інші частини тіла!!!

- На цій мажорній ноті й до побачення.

А інший телефонний діалог відбувся з науковим керівником, добрим-предобрим, сивим аж білим професором, який не надав особливого значення галиному дзвінку напередодні, коли вона радила краще не мати справи ні з блаженною, ні з її дисертацією****.

- Чекаю-не дочекаюся прилюдного вашого захисту, - сказав він блаженній. - Приїжджайте завтра. Будемо рухати процес.

- Я не буду захищатися. Я йду на пільгову пенсію. Це моє остаточне рішення.

...Хотілося плакати. Та було нічим... 

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«Бажаю здоров'я, владико! То неправду кажуть, що на пенсії – добре. На пенсії не добре, владико. На пенсії – д у ж е д о б р е ! Якби я це знала раніше, кулею б уже давно вилетіла із тієї круговерті, яка називається навчально-виховним процесом. Мій колишній чоловік, дізнавшися про моє пенсійне теперішнє, поклав мені на депозит величезну суму грошей. Відсотки з депозиту плюс пенсія – навіть трохи більше викладацької зарплати. Ні, ну Ви уявляєте, владико? Я не можу в нього розпитати для чого він це зробив, бо річ одібрало від несподіванки, а сам він нічого не пояснює. Дякую Господу за галю-зіну, які пришвидшили фінал моєї двадцятилітньої екскурсії в науку й освіту. Чому я не переношу будь-чиєї імперативності над собою? Я про це довго думала. Дуже довго. І, уявіть собі, владико, знайшла пояснення. Я – українка, владико. Українка не лише за паспортом та іншими документами. Я – українка генетично. Ментально. Психологічно. Емоційно. В нас, с а м е т а к и х українців, ніколи не було свого царя. Н і к о л и ! Ви, владико, за моїми здогадками, жили при Алєксію Тішайшому.

Він був Ваш цар. Але великоруський. Свого царя й Ви не мали. Бо ніколи, ні за яких часів Україна не мала с в о -г о царя. Мабуть, ми єдиний у світі народ такий – без свого царя. Фактично ні перед ким було поклонятися. Царепоклонство – це не наше. У нас один цар – Господь Бог. Йому й поклоняємось. Тому, коли галя почала вимагати до себе ставлення як до цариці-імператриці (і це при малочисельній кафедрі, - шість викладачів разом із галею!), я повстала проти цього кожною клітиною свого тіла, кожним фібром своєї душі. галя для мене стала ходячим утіленням тоталітаризму, на тему якого вона нашкрябала свою докторську дисертацію. Колись давно я жила в тоталітарну епоху, владико, я навіть творила її по-своєму, по-журналістськи. Але по-справжньому збагнула суть тоталітаризму при галиному завкафедральстві. Тоталітаризм, владико, - це тупо, це обмежено. Це характеристика імперативно хворої людини. Тоталітаризм – це дорога в нікуди. Це, щоб Ви знали, примітивно й щонайменше дурнувато. Фу та й більше нічого.

А на пенсії в мене все нормально. Робота мене любить, Ви ж це знаєте. Трохи пописую. Трохи почитую. Редагую чужі книжки й статті. Не відвертаюсь і від своїх. Підучую чужих дітей шкільній грамоті. А хатньої роботи – взагалі непочатий край! І павутину по кутках почала помічати*****, й не першої свіжості фіранки на вікнах. А самі вікна аж просяться: «Помий нас!». Є чим зайнятися. Усе буде добре, владико. Ось побачите».

 

ЛИСТИ З ДАЛЕКА

«Мир тобі, дитинко. У тебе й зараз усе добре. Якщо ти знайшла в собі мудрості не принижуватись і не плазувати перед кимось, кого вважаєш нікчемами, значить із тобою все добре. Наймудріше в твоїй ситуації те, що ти більше не витрачатимеш здоров'я на своїх недоброзичливців. А їм – Господь судія. Читав твою «Дамську кварту». Від першої до останньої сторінки читав. Що скажу? Скажу одне: пиши. Пиши й далі. Ось побачиш, що буде. Поменше відволікайся на побут, а побільше пиши й шліфуй своє слово. Як письменник письменникові кажу: Господь роздає нам свої дари, по-земному це талантом називається, не просто так. У Нього Свої плани. Тож нехай твої плани частіше співпадають із планами Батечка нашого. Ти ж тільки пиши. Цілую тебе в чоло.

P.S. Я не святий, дитинко. Хоча невизнаних святих набагато більше, ніж канонізованих».

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«Моє Вам шанування, владико! Ваш лист виявився таким доречним. «Дамську кварту» взяли на літературний конкурс, результати якого хтозна коли оголосять. Та й чи оголосять? Усім саме не до цього. Бо в нас тут війна, владико. Неоголошена, але, на жаль, справжня. Із убитими, пораненими, материнськими сльозами й плачами. Росія напала на Україну, владико. Бомблять схід України. Гинуть мирні люди. Страшне що робиться, владико. А ще страшніше те, що ця війна для багатьох можновладців – і не війна, а мати рідна. Для них це потужна фінансова піраміда******. Тому припиняти цю війну ніхто від влади насправді не збирається. Погані справи, владико. Вкрай погані. Не за неньку-Україну воюють на тій війні, а за переділ великих капіталів. А заручники – ні в чому не винні люди. Забирають юнаків і старших чоловіків до шістдесяти років на тую війну, а звідти вже вісім трун у Ніжин привезли із загиблими. Всім миром допомагаємо нашій армії – хто чим може: харчами, теплим одягом, грішми, бронежилетами, ліками... Не все те добро доходить до солдатів, - розкрадається, перепродується по дорозі. Отакі тут у нас дні настали... Помоліться, владико, там, на небесах, за всіх нас тут. Ви ж там ближче до Господа. Попросіть у Нього миру для нас. Попросіть».

 

ЛИСТИ З ДАЛЕКА

«Мир тобі, дитинко! Господь вірний, і Він ніколи од тебе не одвернеться. Молюся посиленою молитвою за тебе й за вас усіх. Кожне слово моє намолене цілими століттями багатьма вірними. С нами Бог, разумейте языцы и покоряйтеся, яко с нами Бог. Услышите и до последних земли, яко с нами Бог. Аще бо паки возможете, и паки побеждены будете, яко с нами Бог. И иже аще совет совещеваете, и разорит их Господь, яко с нами Бог. И слово еже аще возглаголете, не имать пребывати в вас, яко с нами Бог. Страха же вашего не имам убоятися, ниже соблазнитися, яко с нами Бог. Господа же Бога нашего святите, и Той будет вам в боязнь, яко с нами Бог. И иже аще Нанъ надеешися, и Той будет ти во освящение, яко с нами Бог. И уповающее будем Нанъ, и спасемся Его ради, яко с нами Бог. Се аз и дети, яже ми дал Бог, яко с нами Бог. Людие ходящии во тьме, видеши свет вели, яко с нами Бог. Живущие во страхе и сене смертней, свет воссияет на вы, яко с нами Бог. Яко Отроча родися нам, Сын и дастся нам, яко с нами Бог. Ему же власть бысть на раме Его, яко с нами Бог. И миру Его несть предела, яко с нами Бог. И нарицается имя Его велика совета Ангел, яко с нами Бог. Бог крепок, Владыка, Князь смирения, яко с нами Бог. Отец будущаго века, яко с нами Бог*******.

Молися, дитинко, за мир у серці й над головою цією молитвою, і Господь тебе ніколи не покине й не відвернеться од тебе. Цілую тебе в чоло».

__________

*Настав час пояснити це чудернацьке проробінзонівське прізвисько. Майже кожної п'ятниці до цієї сексуально стурбованої особи приїжджає гостьовий друг. Особа кричить диким криком у процесі статевих актів. Усі сусіди знизу, зверху й через стіну викладацької малосімейки змушені терпіти це аудіопорно. Особа є викладачем педагогіки й водночас посаджена в деканат для створення шумових ефектів, збирання хабарів та ведення інтриг.

**Простіть за плагіат, старий друже Франко! Це – від великої любові до Вашої поезії. Ще раз простіть. Навіки Ваша. Автор.

*** То була ціла процедура. На заяві спочатку потрібен був галин підпис. З ліричним трагізмом у голосі й таким виразом обличчя, наче півгодини тому здох її найлюбиміший хом'ячок, галя блаженній сказала: «Я не хочу почувати себе винною. Може, ви не поспішатимете? З наступного навчального року нам на кафедру додають півставки». Блаженна дивилася на цю гниду із гнид, на цю вчену дурепу, яка мчить по життю, не помічаючи самого життя, й почала снувати здогадки, що в неї, мабуть, є ще й театральна освіта. Інститут Карпенка-Карого як мінімум. Що я тут роблю? – вкотре подумалось. Але на черговому засіданні кафедри, на яке блаженна не прийшла за галиною вказівкою, галя була вже без маски. Вона з насолодою чомусь аж двічі зачитала заяву блаженної, оголосивши, що цей документ уже всіма підписаний. Хоча ректор підписав заяву аж 31 серпня.

****Насправді галя обдзвонила двох київських професорів, а не одного.

*****Одне при цьому втішає: в слові «інтернет» також є павутина.

******З Божої ласки блаженна перший раз у житті переживала війну, тому не знала жорстокої правди: будь-яка війна в усі часи – це перш за все фінансова піраміда. Гротескна п'єса Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти» дещо в цьому плані мислячим людям пояснює.

*******Канонічна православна молитва «Яко с нами Бог».

 

23.

Іванко не знав усієї правди про своє теперішнє й майбутнє життя. Та й навіщо було йому це знати? Шебушна Уляна, царство їй небесне, відчуваючи свій кінець, встигла перешептатися з умним попом про дещо. І таємно віддати йому чималенький капшук, туго набитий грошенятами. Покійний Яків, також царство йому небесне, заповідав їх витратити на Іванове виведення в люди. А заповіти треба виконувать. Тому Уляна, хоч і немічною вже була, та Яковів заповіт виконала. Умний поп тоді на прощі зробив усе правильно. Іван був прилаштований на службу в лаврську церкву, щоб невдовзі розпочати навчання в стольному граді Києві, в колегіумі Петра Могили. А в Ніжині після тої прощі й важливих перемовин із самим великим Лазарем, який аж урочисто передав до рук умного попа деякі дорогоцінні документи, почалося будівництво грецького Всіхсвятського храму.

...Баба Ївга, не діждавшись онука з прощі, хотіла піти до умного попа додому, щоб полаятись. Але передумала. Що Бог дасть – те й буде.

- І да прі-бу-дєт ра-дос-ті в ва-шей жиз-ні, - сказав їй одного разу умний поп. – І-о-анн, раб Бо-жий, бу-дєт свя-щєн-ні-ком.

 

24.

Про спудея Івана Величковського дехто з викладачів колегіуму казав так: «Бог налив йому в голову олійки, але забув кришечку закрутити». Дивний. Незрозумілий. Самозаглиблений. Усамітнений. Говорить невпопад. А очі розумні... Рідко хто із спудеїв не вчився по два, а то й по три роки хоча б у якомусь класі. А спудея Величковського жодного разу не залишали на повторний курс. Бо на екзаменах сипав такими знаннями, що всі дивувалися: як це може бути? Увесь курс – нічого особливого, зате на екзаменах – найкраще за всіх! Після першого року навчання вже вільно говорив і писав церковнослов'янською й польською мовами, після другого – ще й латинською. Давньоєврейською й давньогрецькою читав Старий та Новий Завіти. На екзамені кількома словами, тихими, але влучними, переконав молодого викладача: Старий Завіт в оригіналі – це поетична книга. Дивні діла Твої, Господи! Спасибі Тобі за таких Іванів – не від світу цього...

 

25.

...Прийшло перше кохання. Без дозволу, без попередження, без ніякого очікування, а прийшло. Марією назвалось. Іван спочатку й не зрозумів, що це в о н а, його Марія. Його важке щастя й солодкий біль, його і тільки його Марія. На все життя. Одна-єдина. Перша й остання його любов. Це він збагне аж через два роки. А поки що він тільки боязко обминає те місце, де вони посеред вулиці, обминаючи калюжу, ледь не зіткнулися лобами. Він і вона. Була тоді вже пізня осінь. З оголеними деревами, що стояли, як прочани, піднявши руки-віти до небес, рвучким вітром, обложними дощами. Калюжі, одна за іншу більші, залили весь київський Поділ, де Іван квартирував. Він ішов знизу вгору по узвозу, а вона – згори донизу. Їх призупинила калюжа, - не калюжа, а море житейське, суєта суєт. Калюжа наповнювалася згори й водночас ділилася в'юнкими потоками вуличного бруду з іншими калюжами, внизу. Це була незвичайна калюжа. Вона стояла на узвозі роками, а може, й десятиліттями. І ніколи не мілішала. Тая калюжа їх і звела докупи. Але швидко й розвела. Розминаючись, обоє нахилили голови так низько, наче погубили в тій калюжі найдорогоцінніші скарби свої. Мрячило. Студило. Аж зимно було як на небі, так і на землі. А в серці ворухнулося щось справжнє... З тих пір Іван це місце обминає. Обминає, але очей од нього одвести не може... Вдруге вони перестрілися біля цієї калюжі аж через два роки. Мрячило... Студило... Небо спостерігало за ними своїми очима свинцевого кольору... Понуро й строго, нічого не обіцяючи... Заплакана й печальна осінь для Івана весною обернулась...*

...Марія Лукашівна була родом із Полтави. Сирота. Була монашкою. Розстрижена. Розстригли за непослух перед ігуменею. То давня історія. Марія змушувала себе ту історію забути. Господа просила, щоби поміг те забути, бо в самої сил не вистачало притупити пам'ять. Історія – то й не історія, а незагоєна рана. Якщо на руці чи на нозі, чи на якійсь іншій частині тіла рана загоюється подорожником або чистотілом, або росою ранковою, що аж дзвенить іще, то які ліки треба шукати від рани в душі? І де їх шукати?.. Інколи до сих пір, посеред глупої ночі, вчуваються Марії ігуменині прокльони – хрипкі, тваринні, заслинені: «Проклянууууууууууу!!! – аж вила. – Не матимеш щастя зрооооооооооодуууууу!!!»** Марія жила з тією раною. І це було її жало. І вона з ним змирилася.

...Їх вінчав сам Варлаам Ясинський***. Свою Марію Іван уперше поцілував на вінчанні у гидливо підставлену бліду й холодну щічку.

_______________

*Остання фраза – переспів із якогось вірша світлої пам'яті Олександра Шульжинського, мого однокурсника по НДПІ імені Гоголя. Автор.

**Натяками прописана сцена домагання лесбійської любові.

***Тодішній ректор Києво-Могилянської колегії, високий церковний сановник, письменник-проповідник і видавець.

 

26.

...Їхали на Чернігів монахи трьома підводами. Взяли із собою й молодят. Іван більше йшов за підводою, ніж їхав. А Марія, вмостившися на клунку (ото і всі поки що їхні пожитки), їхала на возі й про щось думу думала. Мовчала всю дорогу... Іван знав, про що вона мовчить...

Йому з великої Божої милості й Лазаревої було уготовано в Чернігові аж дві служби. Одна – церковна: псаломником у Троїцько-Іллінському монастирі побіля Антонієвих печер. Інша – світська: письменним чоловіком у друкарні Лазаря Барановича. З недавніх часів великий Лазар відкрив у собі ще один дар Божий – поетицький. Поезія, ця витончена, строга й примхлива Дама, почала владарювати над чернігівським архієпископом і в часі, і в просторі. Написано вже було стільки всього! Й церковнослов'янською, й малоросійською, і польською мовами. А видавати написане не всі бралися: не всім зрозумілі були глибокі думки великого Лазаря, його образи-символи. «Красиве те, що незрозуміле», - заспокоював видавців і сам себе архієпископ-поет. А тоді взяв і збудував у Чернігові свою друкарню. Щоб ні від кого не залежати. Тож роботи в Лазаревій друкарні було – непочатий край. Гуртувалася пишуча братія: і поети, й проповідники, й художники*, й науковці. І всім хотілося потримати в руках свою власну книженцію!.. Лазар тішився: багата земля чернігівська талантами! Який щедрий Господь на свої благословення!.. Він обдарував Лазаря великим майном, достатками, а головне – мудрістю. Лазар у своїй щирій молитві пообіцяв Господу, що розпоряджатиметься своїм майном і витрачатиме свої достатки з розумом, во славу Божію... Заснував мистецьке братство «Чернігівські Атени». Відправив навчатися за кордон талановитих молодих художників Щирського й Крщновича. Стипендіював їх. Збудував ще одну друкарню в Новгород-Сіверську. Нехай шириться слово книжне. Нехай твориться. Бо Господь – сам Творець. Він ліпить до себе словолюбців, а не словоненависників. Ще Платон колись ізрік: із усіх лютих бід, які можна уявити,

найбільшою є ненависть до слова... У Лазаря було перевірене чуття на словолюбців, як у дикого звіра – на воду чи добру поживу... Тому й дав згоду на замовлене слово свого брата во Христі Варлаама Ясинського прилаштувати молодого духівника й піїта Величковського на добру службу...

- Про що мовчиш, Маріє? – хоч і знав про що, та спитав, щоб якось за цілий день обізватися... Монахи випрягали коней, підсипали їм у мішечки вівса. Треба відпочити й худобі, й людям... Добралися з Божою поміччю до якогось невеличкого монастиря, майже не звертаючи з дороги. Готувалися на нічліг... Завтра – знову в дорогу. В довгу дорогу на Чернігів...

- Пилипівка...**- звільняючись од його руки на плечі, відповіла Марія. Розламала навпіл ще вранішню, з Києва, проскурку. Півпроскурки – собі, півпроскурки – йому. – Вечеряй.

- Пилипівка... - погодився Іван. – Пилипівка...- Святий хліб вирішив спожити завтра, натщесерце...

Холодно було. Аж зимно... А в нічному небі – один сум...

__________

*Художники також пишуть, а не малюють (це, якщо говорити про їхнє ремесло професійною мовою).

**Великий строгий піст із кінця осені й до Різдва.

 

27.

Блаженна ж, хоч і була блаженною, але інколи перебувала ще й у адекваті. Ні з того, ні з сього захотілося їй зробити make-up, розфуфиритися й вийти меж люди. Згадавши перший бал Наташі Ростовой, розпочала свої урочисті приготування. Передивилася давно засохлу косметику, - лише від «Мері Кей» тональний крем не зовсім засох, а від «Буржуа» й «Оріфлейм» усе дружно полетіло в сміттєве відро. Плюнула в бросматик від «Ейвон». Для гарантії ще раз плюнула. Створила своє лице. І через дві з половиною хвилини на неї із дзеркала дивилася вже інша блаженна – оновлена й доповнена, як чиєсь художнє перевидання. Згадала про скромненьку боброву шубку під колір своїх очей. Шубку вже давно треба було проносúти на свіжому повітрі. Отож – уперед! Годі скніти рабами! Меж люди! Та й сміття заодно винесеться... Коли виходила з квартири, здалося, що величезне дзеркало в передпокої саркастично зітхнуло їй услід: «Не дав Бог краси – у чорта не проси...». Та нічого. Воно – всього-на-всього середнього роду. Що з нього візьмеш?

Куди ж піти? Куди податься? На Гоголівську*, мабуть. Там фундаментальна бібліотека. Давно вже пора простудіювати Шопенгауера... Розвиватися треба! Та й з Кантом бажано ближче познайомитися. Щось він колись про простір толкове написав... А Еліот узагалі знахабнів, - ночами снитися почав: начитайся мене! Я ж тобі не ворог!.. Харашо, рєбята. Там разбірьомся...

- Ой! Доброго дня вам! Яка я рада вас бачити! – Це мадам Щебетушечка.

- І вам того ж!

- Ой! Там же зараз таке робиться!.. таке робиться!.. – мадам Щебетушечка, під синонімічним іменем Інформбюро, завше в курсі найновіших віянь. - Яка ви розумничка, що пішли звідти! галя вигризає й Герасимчука на пенсію. Професор Герасимчук накатав на галю тєлєгу на ім'я ректора! Про це знає весь факультет! Він там таке понаписував! І головне - все правда!.. галя додому до нього ходила, пробачення просила. Як вам на пенсії?

- Не добре, а дуже добре! – як за протоколом, заспокоїла мадам Щебетушечку блаженна.

- Ну й ладненько! Рада була вас бачити! До побачення!

- До побачення!

- Ой! Ледь не забула! У «Дивослові» за цей місяць є ваша стаття!..

- Упс!...

...Шопенгауер пішов, як по маслу...

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«Здоровенькі будьте, владико! У «Дивослові» за цей місяць є про Вас стаття! Ось прочитайте, будь ласка.

ОБРАЗ ІСУСА ХРИСТА В ХРИСТИЯНСЬКІЙ ЛІРИЦІ

ІВАНА ВЕЛИЧКОВСЬКОГО

Центротворним образом у християнських текстах Івана Величковського є образ сина Божого Ісуса Христа. Це та ключова фігура, те духовне ядро всього образно-тематичного наповнення поезії, навколо якого групуються інші (хоча й не другорядні) персонажі Святого Письма з відповідною їхньою канонічною діяльністю, „переплавленою" на поетичну мову: ангели, архангели, святі зі своїми власними земними іменами, що здобули ласки Христової вже на Небі; херувими, серафими. Аналізуючи „Размышленіє о страстєх Христовых", по-своєму синкретичний, навіть калейдоскопічний в жанровому відношенні текст, найперший проміжний висновок напрошується такий: маємо справу з поетичним житієм – панегіриком, написаним у стилі високої проповідницької барокової орації. Для розуміння художньо-стильової еволюції української герменевтичної (тобто тематично та образно зануреної в священні тексти) поезії, ідеальним зразком якої є „Размышленіє...", необхідно зробити бодай невеликий історичний екскурс.

Старо- та Новозавітні теми почали свого часу розвивати католицькі духівники. Наслідуючи західно-європейські зразки, в середині XVI ст. магістр Вендроговський в латинський оді оспівує Різдво; майже одночасно з ним це ж свято прославляє латинськими гекзаметрами Соліковський , щедро використовуючи міфологічні ремінісценції. Українська література XVII ст. також мала цілий ряд творів подібного змісту, починаючи, за спостереженнями В.Перетца, з „Вирша о трагєдіи Григорія Богослова на священный великій пяток и на день воскресіння Христова" (Львів,1630) і „Размышленія о муцѣ Христа Спасителя" (Львів, 1631) – і до кінця століття, до 1670 – 1680 рр., коли Іван Величковський склав і вмістив до своєї збірки „Вѣнец от 12 звѣзд страстѣм Христовым".

Розглядуваний твір структурований в оригінальний спосіб. Однак це не суперечить бароковим традиціям щодо художньої організації літературного матеріалу. Перша умовно-композиційна частина „Размышленій..." – „Стихи предословныя к Господу нашему Ісусу Христу" – це риторично-патетичний шестирядковий заримований текст, інтонаційно витриманий в манері етикетного самоприниження. Цей своєрідний „літературний реверанс" – не що інше як відголосок середньовічної літературної традиції, згідно з якою кожен книжник, розпочинаючи свою священну справу книгописання, повинен був щонайперше вдатися до самоприниження (чи не для того, щоб потім возвеличитися?). З цього приводу філософськи-повчально сказано в Євангелії від Луки: «...кожен, хто сам себе підносить, принижений буде, а хто принижує себе, - возвеличиться". Івана Величковського як автора вказаного тексту можемо назвати консерватором у кращому розумінні цього слова. Риторична фігура "кто благодарити тя (Ісуса Христа) возможе" сприймається як одне з вічних питань усіх праведних християн, а не однієї людини, що займається приниженням заради приниження. Отож ця етикетність наповнена вже новим, християнським змістом, який засвідчує про соборність, вселюдськість християнського віровчення. Красномовне свідчення цьому – потрійне вживання займенників у множині: „о нас", „єсмы", „ за нас" (за людей). Поет-священик, отже, бере на себе велику відповідальність звертатися до Того, в Кого вірує, не суб'єктивізовано , а від імені багатьох віруючих людей, а можливо – і всього християнського люду. Мобілізуюче-заклично звучить передостанній рядок: „Обаче должны єсмы воздавати славу", глибинний зміст якого можна зрозуміти так: у взаєминах людини і Бога людина не звільняється від обов'язків. І лише ту людину можна вважати щирим християнином, для якої цей обов'язок перед Богом приємний, яка свою віру проносить не через безтурботну свободу, беззмістовну радість, а саме через прославлення Бога своєю працею, творчістю, стражданнями й сльозами, а затим уже й радістю, що перемогла ці сльози.

Людина-творець із Богоодухотвореним, молитовним типом свідомості, Іван Величковський естетизує релігійні ідеали і в цьому, і в інших своїх поетичних текстах християнської релігійної тематики. З високим рівнем художньої досконалості йде до цієї мети поет, оволодіваючи для того барокового часу літературними прийомами, аби досягнути найбільшої інтенсивності у вжитку поетичних засобів.

Друга умовно-композиційна частина розглядуваного тексту – „Предословіє". На наш погляд, це несміливо ритмізована проза, що пластично накладається на декілька найвідоміших епізодів тієї чи іншої книги Святого Письма: старозаповітня «Книга Буття" та новозаповітнє Євангеліє від Луки. А ще – як не дивно! – присутні тут кілька деталей явно апокрифічного походження. Ні про те, що Адам у свій „післяяблучний" період грішив у Едемі п'ять разів (через складові процесу пізнання) „п'ятьма чуствіями своїми»: слухом, зором, дотиком, нюхом, смаком; ні про те, що на землі на нього чекали ще сім смертельних гріхів, - у „Бутті" не прочитаємо. В канонізованому тексті Біблії, в епізодах, про які йдеться, цієї знаково-цифрової символіки немає. Можливо, цю систему виробила власне церковна література суто утилітарного призначення. Так чи інакше, поет-священик використовує цю цифрову символіку, перенісши її знаковість на образ ідеального християнина та найголовнішого новозаповітнього героя Ісуса Христа. Саме йому Всевишній повелів розплатитися за «дванадесятократныя перваго человѣка паденія". (Проти процесу пізнання як обов'язкової прикмети світської освіти рішуче виступав апологет християнства Іван Вишенський у своїх "Посланнях", ортодоксально вважаючи, що для богоугодної людини вистачить однієї лише церковної освіти. Все інше - "єресь", „ комедійство" і "машкарство". З цього приводу можемо провести певні аналогії зокрема на тематичному зрізі, творчості двох давньоукраїнських письменників. Заодно апелюємо до аналітичної формули Д. Чижевського про те, що українські письменники барокової доби черпали зі світових джерел і самі впливали на ці джерела.

Аналізуючи прозову частину „Размышленій...", є сенс говорити про автора як популярного тлумача тексту Святого Письма. Це так званий нижчий рівень аналізу Біблії, який обмежується лише доступним, зрозумілим навіть для малоосвіченої пастви переказом та поясненням певних Біблійних епізодів. До так званого вищого рівня аналізу книг Святого Письма, який передбачає власне науковий підхід до цієї справи, І. Величковський, здається, не дійшов. Мабуть, тому, що не ставив перед собою такої мети.

Отже, за принципом антитетичності (Старий Завіт – Новий Завіт, перша Богом створена людина Адам – друга Боголюдина - Ісус Христос, гріх – його відкуплення), І. Величковський творить грані ідеального образу Спасителя людства від гріховної загибелі, доводячи, що силою слова – поетичного чи прозового – можна визначити два поетичні стани „христолюбної душі": її сльози „о невинності смерти сына Божія" і її вічну радість від усвідомлення присутності Бога, що дає про себе знати через „дари єго дивныи и добродѣйства многіи и неизреченыи и невидимыи".

Авторське поетичне резюме „Страсть Ісуса мого з жалем размышлею / и из глубины сердца сице возываю...", хоча й витримане в експресивно-екзистенційному тоні, проте цілком логічно підводить читача до сприйняття наступних текстів збірки, які згруповані під спільним заголовком „Вінці" і які збірно можна назвати поетичною Біблією, наповненою найдостойнішими іменами канонізованих осіб, подіями та фактами їхнього подвижницького життя. За жанром – це панегірики (беремо на себе сміливість не погодитись із самим Д. Чижевським, який вважає "Вінці" за жанровою природою епіграмами).

Одне з "найсвіжіших" визначень епіграми, наприклад, таке: це жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом). І оскільки це так, то сам жанр у силу своїх специфічних ознак (піднесеність, урочистість, безмірна патетика) диктує поетові свої правила, зобов'язує його до відповідної організації художнього матеріалу. Але це є не світський, а духовно-релігійний панегіризм. Оспівувані тут особи – це Біблійні та агіографічні персонажі. Задля їхнього возвеличення, в ім'я ідеалів святості поет не скупиться на церковне ораторське красномовство, урочистість, пишність стилю, застосування дивовижних мовних фігур і тропів. Назвати таку поезію поезією Ім'яславства буде цілком умотивовано.

Цікавим видається те, що автор лишається вірним знаково-цифровій системі, яка в християнський свідомості сприйняття світу (в тому числі й есхатологічного) відіграє немалу роль. „Вінців" рівно сім. Знакових цифр у християнській свідомості дуже багато („Об'явлення Іоанна Богослова" зіграло в цьому плані відповідну роль), і всі вони наповнені сакральним змістом. Більше того, на глибоке переконання автора, навіть кожна літера українського алфавіту має сакральний зміст. Одна частина вірша – це своєрідний код мови Пресвятої Богородиці, а інша– це „мова наша ко Христу" (йдеться про азбучний вірш).

У збірці вміщено сім натхненних богословських панегіриків. Вони витримані в дусі традицій патристичної літератури, що нагадують про себе ще з часів перекладної літератури Київської Русі. Це означає, що автор був знайомий з такого роду літературою, чим ще раз довів свою освіченість і духовні пріоритети.

Найперший „Вінець" – „главѣ церковной Ісусу Христу от звѣзд дванадесят от молитв чрез праздники єго дванадесят". Через окремі факти Новозавітної Біблійної історії (від хрещення в річці Йордані і до посмертного воскресіння) образ Ісуса Христа прочитується так, як він поданий в канонічно-Євангельському контексті. Цей християнський вірш Івана Величковського, можливо як ніякий інший, є реальною художньою ілюстрацією деяких естетичних засад української літератури бароко, зокрема щодо поєднання, здавалось би, непоєднуваного: високого й низького, небесного й земного, духовного й тілесного і т. д. Антитетичність як бароковий мистецький виражальний засіб ефективно увиразнює закладену поетом тему. Перший рядок кожної строфи– тематично із сфери „Небесного", духовного, а другий – це вдало вмонтоване в художню тканину твору молитовне прохання, адресоване Всевишньому, мовлене вустами слабкої, грішної, земної людини. Звертає на себе увагу структура цих прохань: на перше місце, як правило, ставиться дієслово-імператив: дай, змири, воздвигни. Це надає особливої значущості змісту твору, „працює" на його загальну ідею взаємин людина – Бог, Бог – людина. Не лише Бог потрібен людині; людина також потрібна Богові. Бо саме через дії земної людини й відчувається практична реалізація його Закону і Благодаті. Отже, Івана Величковського можна назвати ще й „проповідником народного християнства", творцем ідеї „про демократичного Христа".

Другий „Вінець" можна вважати достойним внеском поета в творення Богородичого культу як явища українського літературного бароко. Це світлий, наповнений Євангельською благочестивістю текст, у якому відкрито звучить хвала святій жінці, обраній Богом серед усіх жінок для народження Спасителя людства. Текст структурується за тим же бароковим принципом антитези: перший рядок кожного з дванадцяти двовіршів – це слава Богородиці, другий – молитовне звернення до неї з надією на духовне земне життя. Ось деякі з цих молитовних прохань: „дажд душе ми неплодной быти доброплодной", «очисти мя, стрѣтенна в беззаконніи", „облеци душу нагу в благодать єя".

Далі йдуть „вінці" во славу святих, носіїв особистих чеснот (архистратиги Михаїл, Гавриїл, Рафаїл, св. Варвара, ангели, архангели, серафими, херувими, Іван Предтеча). Кожен із цих текстів по-своєму цікавий, прикметною тематичною ознакою їх є орієнтація на вітчизняну агіографію.

Особливою деталізацією біографічних моментів, узятих із житійної літератури, відзначається „Вінець", присвячений святій Варварі. Сюжет заримованого тексту по суті не виходить за рамки сюжету прозового – анонімного житія про одну із православних святих. Ось кілька життєписних уривків:

Три окна повелѣвша в банѣ сотворити,

Свѣт троичный вожделѣвша сердцем чисты зрѣти...

О, твердѣйша над камень отца, тя гонивша,

В отверзшѣмся камѣне, дѣво, себе скрывшаю...

Обнажѣнна бѣзстудно водима по градѣ,

покров свѣтлый аггельскій имѣвша во отрадѣ...

Блажѣн град Кієв, хранящ святое ти тѣло,

єже больни(ы)х врачуєт и хранит в нем цѣло.

Останній – сьомий вінець – логічне завершення першого (отже, тут присутнє ще й обрамлення. Чи не з православної іконографії запозичений Величковським цей прийом ?) знову - співає славу Ісусу Христу, безмірну вдячність за його свідому жертовність і спасіння через цей акт всього людства від загибелі. Детальний, навіть натуралістичний опис катувань Ісуса Христа перед стратою, пересипаний численними церковнослов'янізмами, – це знову ж таки літературне втілення барокових естетичних концепцій. Емоційність, експресивність стилю, поєднана з „тихою мовою молитви" (вислів А. Макарова), не може не вражати.

Таким чином, під вправним пером Величковського – поета- священика – у віршованому варіанті ніби ожили події та герої Біблійних та агіографічних текстів, явивши взірцеве терпіння й подвижництво во славу Божу.

Важливе місце в структурі текстів (на цьому вкотре наголосимо) займає молитовне звернення до персонажа. Прохання про заступництво за вірних перед Богом виражене ясно й прямолінійно, але значною мірою охудожнено, багатотропно - дається взнаки постійна барокова схильність до метафоризації.

Алегоричний образ Ісуса Христа – „хліба живого", котрий зійшов з Небес, - проєвангельський. Символіка євхаристичної жертви використовується в поезії І.Величковського, виходячи з тієї ролі, яку відіграє образ хліба у Біблійних чи агіографічних сюжетах.

Отже, як і багато інших православних барокових письменників ХУІІ – ХУІІІ століть, Іван Величковський своєрідно моделює виміри універсального відношення Бог і людина в Біблії. Після аналітичного прочитання християнських поетичних текстів Величковського стає зрозуміло: головною ознакою Біблійного розуміння Бога людиною є персональний монотеїзм – віра в єдиного Бога, творця і промислителя Всесвіту, верховну, Абсолютну силу, та сина Божого Ісуса Христа. Зв'язок людини з Богом можливий через сприйняття Божественного Об'явлення, молитовне звернення, поклоніння та виконання заповідей. Цим, зрештою, визначаються певні граничні умови духовно-релігійного життя людини та її земного існування.

Ну як Вам, владико? Годиться? Гарно я оцінила Ваш версифікаційний внесок у річище барокової поезії XVІІ століття? Пишіть. Жду».

 

ЛИСТИ З ДАЛЕКА

«Мир тобі, дитинко! Дякую за увагу до моєї скромної персони. «Штучками поетицькими» своїми хотів я тільки одного: довести й собі, й людям, що словом можна любити. Іншої мети в мене не було. На цьому й лишайся здоровенькою. Цілую тебе в чоло».

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«Доброго здоров'я Вам, владико. У мене знову погані справи. Вкрай погані. Жуки поїли мою квасолю. Там тієї й квасолі було пара пригорщ. А вони й ту поїли. Збиралася харчуватися тією квасолею під час посту, - як не як, хоч і рослинний, та все ж білок. А вони... Ну не жуки, а напасть якась. Де вони взялися? Такі маленькі, чорненькі, трапецієвидні. Викинула вчора в сміття й тих жуків, і недоїдену ними квасолю. І навіть сміття те з хати винесла. Чим буду в піст харчуватися – ума не приложу. Така ж квасоля була гарна: домашня, без ГМО, без гербіцидів і пестицидів. Ну, а так все нормально. Завтра знову збираюся посидіти в бібліотеці, - треба освоїти теорію архетипів Юнга. Кажуть, той Юнг такий розумний, що здуріти можна. Ну, добре. Якось воно буде».

 

ЛИСТИ З ДАЛЕКА

«Мир тобі, дитинко! Ти збираєшся постувати – і це добре. Піст очищає душу й серце, і свідомість. Але звичайна людина ніколи не постує, бо це їй не під силу. Звичайна людина лише сідає на дієту на п'ятдесят чи менше днів і каже, що постує. За всю історію нашої ери лише одна людина постувала, коли сорок днів у пустелі, будучи й без того безгрішною, власне тільки цим і відрізняючись від усіх людей, очищала своє серце, душу й свідомість перед Своїм служінням Батькові Своєму. Ось що таке справжній піст. Ми такого не витримаємо. Але пробувати треба. Головне – психологічна установка на добровільність. Тоді обмеженість у харчуванні (те, що люди називають постом) проходитиме радісно і з користю для душі та тіла. Це маленький крок до власної свободи. Бо свобода – це не свавілля. Свобода насправді – це вміння самому собі відмовляти й відмовлятися від якомога більшої кількості спокус. Нехай Господь береже тебе і навчає мистецтву маленьких кроків. Цілую тебе в чоло».

______

*Пішохідна вулиця в Ніжині, де постійно виставляються місцеві художники, вишивальниці та інші народні майстри.

 

28.

...Марія затяжіла дитинкою після Стрітення. Іванові про те нічого не казала. Мовчки молилася й уникала будь-якої його ласки. А Іванові й казати нічого не треба було. Він потроху вчився жити всередину. В самого себе. Йому вся правда... приснилася напередодні. Снився покійний батько, - радісний такий, спокійний, у білій вишиванці, а за плечима – мішок жита. Той мішок він поставив у світлиці, навпроти вузенького Маріїного ліжка. Мовчки оглянув усю світлицю та й пішов собі, звідки прийшов. Іван, прокинувшись, пояснив собі той сон: Марія народить йому сина. То нічого, що вона від нього свою вагітність приховує... Головне – вона народить йому сина...

... Його вперше за багато років потягло раптом до Ніжина. До баби Ївги... Так сильно, так непереборно! Нема спасу. Їхали туди майстри на перекладних, зводити іконостас у Всіхсвятському храмі. Він сказав Марії, що поїде з ними. В її очах побачив: вона цьому зраділа, хоча радість приховувала старанно.

- Бережи себе, - сказав їй. – Я скоро повернусь.

- Повертайся швидше, - відповіла для годиться. – З Богом.

- З Богом...

...Ніжин зустрів їх роззявленими пащами брудних вулиць і майже весняною надокучливою мрякою. Вечоріло. Івана так тягло до своєї баби Ївги, що, не витерпівши розміреного алюру перекладних, зістрибнув із повозки й прожогом побіг до себе, на Кручу.

- Шпіжнившя, - прошепелявили йому бабині сусідки. По Ївзі вони саме дев'ятини одбували...

- Спізнився... -погодився з ними Іван.

У хаті було прибрано й натоплено. Поминальниці ще трохи посиділи, «Смертію смерть поправ...», «І святоє Воскрєсєніє Твоє» поспівали та й порозходились. А Іван, прочитавши акафіст Богородиці, а потім сто вісімнадцятий псалом*, поліз на піч, сподіваючись хоч трохи поспати. На цій печі він виріс, вона його вигрівала й лікувала, коли кашляв, вона знала всі його думки й страхи, вона бачила його сльози, вона знала про нього все... Колись, зовсім малим, він її назвав пані Піч. Бо сусідка Радміла, довга й розпатлана, навчила таки його називати себе панею... Іванкові тоді ще когось хотілося так назвати... А кого? Обидві баби за це карали його... А піч – ні... Пані Піч... Тепер ця піч здалася Йванові маленькою, тісненькою й чомусь ображеною. Але зігрівати його не переставала. Піч уміла бути вірною... Теплою черінню гріла йому боки, всі кісточки-суглобчики, що добряче промерзли в дорозі з Чернігова до Ніжина. Піч була вірною... Її теплἀ на всіх вистачало... Чи спав Іван, чи не спав, - і сам не знає. А примарилась йому... Ні, не баба Ївга, а інша баба, що вже давно померла, - баба Уляна. Весела й шебушна. Як жива. «Зайди ж і в мою хату! - радісно наказала. – Там, на горищі, за третьою кроквою праворуч од городу, забери те, що на тебе давно чекає». І зникла. Була баба – й нема... Іван діждався ранку. Розпалив од блимаючої лампадки велику воскову свічку. Ледь засіріло, пішов у хату баби Уляни. Ключ од сіней знайшов у тому ж місці, куди поклав його аж кілька літ тому, - під протрухлою дошкою збоку на призьбі. З потугами відсунув сіни.**

- Здрастуй, хато, - хотілося йому сказати. – Здрастуй, рідна...

Свічка, принесена із собою, наче зраділа: затріпотіла живим вогнем, вихоплюючи з пітьми все, що колись було таким дорогим: рушники над вікнами, і хрещиком, і гладдю вишиті, мисник із посудом, застелений рядниною піл, старі аж чорні лави, гола, давно не мазана долівка...

- Здрастуй, хато... - і підніс свічку до ікон на покуті. Все, як і тоді. Дві великі ікони: зліва – Богородиця з немовлям Ісусом, праворуч – Господь Ісус Христос. Спаситель наш. Син Божий. За іконами, Іван знав, лежить старе-престаре Євангеліє. Його він і забрав із собою. Бабиних ікон не зайняв. Ікони зі своєї хати не виносяться. Ікони в своїй хаті повинні бути до кінця. Що із хатою – те й з іконами.

Виходив із хати з дивним відчуттям. Наче хата обняла його навздогін за плечі. Може, прощалась? А може, просила оглянутися? Не оглянувся. Щоби хата не побачила його сліз. Нехай хата думає, що йому радісно...

Аж у сінях згадав про якусь третю крокву, за якою щось на нього чекає. Сховав Євангеліє за пазуху, поліз по драбині на горище. Свічка тремтіла, але не гасла. Бо, якби погасла... Іванові аж моторошно стало од самої думки про це... Де ж та третя кроква?.. праворуч... від городу... За кроквою справді щось намацалось... Якийсь сувій чи що... Іван висмикнув той сувій із-за крокви, обсипавши себе струхлою соломою, і з тим сувоєм ізліз по драбині вниз. Що воно таке?.. Коли розвидниться, Іван усе те роздивиться...

Постояв на обійсті трохи. На одному й на іншому. Попрощався навіки зі своїм минулим. Відчув: у Ніжин він більше не повернеться ніколи...

Передвесняна мжичка розходилася в дощ. Холоднющий, аж бридкий... Куди від нього сховатися? Куди? – звичайно, в церкву. В ту, що на Магерках! У якій він дитиною вперше сповідався і розсмішив священика, і приймав перше причастя. Семимильними кроками Іван побіг до церкви! Ось вона! Церква його голопузого дитинства!..

- Ти Лукерчин?! – аж верескнув хтось із-за спини. Іван заціпенів. Він знав, хто так уміє питати. Обертатися чи ні? Чи може краще б крізь землю провалитися?.. Параска, руда макоцвітна Параска, вистрибом стала перед Іваном, уп'явши в нього свої туманенні очі:

- Лукерчин чи не Лукерчин?!

- А чий же ще? – відповів їй, як у далекому дитинстві за нього відповідали крученські парубки.

- Хочеш подивитися квітку папороті? – погладила себе Параска по крутих стегнах.

- Іди собі, Параско... Іди собі з Богом... - і тільки тепер помітив, що Параска вагітна! Дуже вагітна!

- Ич, який виріс... Мо' вже й жонатий? – І Параска почала його пильно розглядати. Отим поглядом, що тримає, як на прив'язі.

- Жонатий.

- Де ж твоя жона?

- У Чернігові. Ми там мешкаємо... А ти, бачу, заміжня жінка? – спитав у свою чергу, хоча й здогадувався: мабуть, покритка.

- Я? Заміжня??? – зареготала, ніби помщаючися за щось, Параска. – Щό я?.. Дурна чи що??? По руках ходить набагато легше!!! Як була я молода, дак була я рєзва!!!.. Сіла...

- Цить!!! Цить, Параско! – Іван злякався, що вона може доспівати той сором до кінця прямо тут, під церквою. – Іди собі! Іди собі з Богом. – І перехрестився.

Параска й собі махнула рукою вліво-вправо-згори-вниз:

- Кажуть, на попа вивчився... Грамотним став... А твоя жона тебе не любить!!! От що!!!

- Цить, Параско... Христом Богом прошу... Цить... - і, дивлячись їй прямо в очі, долаючи її в'язкий погляд, почав по пам'яті читати п'ятдесятий псалом... - Помилуй мя, Боже, по велицей милости Твоей, и по множеству щедрот Твоих очисти беззаконие мое. Наипаче омый мя от беззакония моего....

Параска відступилася...

- ...и от греха моего очисти мя; яко беззаконие мое аз знаю...

Параска злякано одбігла од нього й кинулася втікати... -...и грех мой предо мною есть выну. Тебе единому согреших и лукавое пред Тобою сотворих яко да оправдишися во словесех Твоих... - перейшов на речитатив, виголошуючи його в спину Парасці... Параска зникла... Один раз тільки оглянулася, втікаючи...

Церква була ще на замку. Величезному такому... Як чиясь давняшня й глибока таємниця... До утрені було ще довго... А дощ лив усе рясніше, змиваючи людську печаль...

Іван присів на паперті, де старці милостиню просять. Вийняв той сувій з-під поли, обмацав його... Іван знав, що там – гроші. Багато грошей. Їх він однесе отцеві Маркові, своєму умному попові, на розбудову Всіхсвятського храму...

- Знал я ра-ба Божь-є-го Лу-ку. Хо-ро-ший бил рє-мєс-лєн-нік, Царст-во є-му Нє-бєс-но-є, - сказав отець Марко, приймаючи від Івана пожертву. – І-мя є-во за-пі-шу в кні-гу мє-це-на-тов, што-би всєг-да мо-лі-цца в е-том хра-мє за вєч-ность е-го ду-ши.

Розв'язавши сувій, звільнивши його від добре просмоленої дратви, обидва побачили там і золоті дукати, й півтораки, і срібні таляри, й орти, і навіть мідні боратинки...*** Умів Халдей складати копійку до копійки... А Іван же свого діда Халдея чи то пак, Луку, зроду в житті й не бачив... Бо народився, коли той уже давним-давно помер... І справдешнє його ім'я тільки зараз почув... Лука... Євангельське ім'я... Хочби приснився коли чи що... І враз Іван усе збагнув! Ім'яносність – то великий Божий дар. Його дід – Лука, батько – Матвій, умний поп, духовний його навчитель – Марко, а сам він – Іоанн. Благодатні імена. Євангельські. А другий дід – з патріаршим іменем Яків. А дружина – Марія. Так звали Ту, що народила нам Бога во плоті... Будь прославлений, Господи, іменами роду людського!..

Отець Марко, не рахуючи, набрав добру жменю з того скарбу й аж урочисто віддав Іванові. Й чомусь не по-церковному сказав:

- Бє-рі. В ха-зяйст-вє прі-го-ді-цца...

__________

*За церковною православною традицією цей псалом читається над небіжчиком.

**Відсунути сіни (по-просторічному): відімкнути спеціальним ключем сінешні двері.

***Українська валюта сімнадцятого століття.

 

29.

- Це великі гроші, Іване. Дуже великі. – Марія одірвалась од шитва, побачивши з чим Іван приїхав із Ніжина. – Що будемо з ними робити?

- Набагато більші я віддав на Всіхсвятську церкву. А це – нам на безбідне життя. Так розпорядився отець Марко.

- Ти все правильно зробив... І отець Марко – теж. А ці гроші заховай десь надійно... У нас буде дитина, Іване...

- Знаю.

- Знаєш?.. Звідки?

- Звідти. – Тикнув пальцем у небо. – Ти народиш сина, Маріє. І не одного. – Останні слова самі вимовились. Мова промовляє нами.

Марія лише мовчки нахилилася знову над шитвом.

- Яко ниву рясно плоды украшают,

Тако деву красно роды ублажают73...

-Що?

-Яко рясно плоды украшают ниву,

Тако красно роды ублажают деву...*

-Ой, Іванеееее... - солодкою краплею потекло його ім'я з її вуст. – Іване-Іване...

______

*Вірш-протеус Івана Величковського.

 

30.

Марія виношувала дитиночку, денно й нощно просячи Господа умудрити її, укріпити тілом і духом та тримати в смиренні. «И да прилепится жена к мужу», - написано в Біблії. Марія пообіцяла самому Господу, пообіцяла ще там, на вінчанні, що буде хорошою дружиною Іванові, - доброю, турботливою, роботящою, несварливою... Вона народить йому сина. І не одного. Він сам так сказав. Вона поважатиме його. Намагатиметься навіть розуміти його писанину, в якій усе так заплутано. Вона й надалі буде чистоплотною, слідкуватиме, щоби ніде в їхній хаточці не було ні смітинки, ні пилинки. Вона все робитиме для свого мужа. Все. Крім одного. Вона його ніколи не кохатиме. Він хороший-пригожий, але вона його ніколи не кохатиме. Якби вийшла заміж за когось іншого, то й когось іншого не кохала б. Нікóли. Бо це не в її силах. Будь-які тілесні втіхи для неї бридкі, ненависні. Це її жало... І вона з ним змирилася... Ігуменя тоді, тягаючи її за коси, трясла усім своїм огрядним голим тілом... Вагіна ігумені була для народження дияволят... Ігуменя боляче щипала Марію, торсала, шипіла на неї й сичала, намотавши на свою руку її коси, аж гуділа: «Проклянуууууууууууууу!!!» А на ранок Марію розстригли за непослух... Молоді монашки тоді стояли з низько опущеними головами...

- Прости, Іване... - ковтаючи сльози, відразу по вінчанню сказала йому Марія. – Я буду тобі хорошою дружиною.* – Сказала собі.

...Іван знав, що Марія його ніколи не покохає. Але що ж? Така воля Божа. Його кохання, Іванового, безмірного й глибокого-преглибокого, ніжного, вистачить на обидвох: на нього й на неї.

А там – підуть діти... Буде кого любити й Марії...

________

*Ще раз простіть, Іване Яковичу. Так говорила Ваша Анна Миколі в «Украденому щасті».

 

31.

Синочок народився такий гарнесенький, спокійний, як янголяточко після купелі. Народився якраз на Іоанна Милостивого.* Назвали Іваном. І стало в сім'ї два Івани: батько й син. Їхній первісточок. Янголяточко їхнє...

- Господи, Иисусе Христе, буди милость Твоя на дитяти моему Иоанну, сохрани его под кровом Твоим, покрый от всякого лукавого похотения, отжени от него всякого врага и супостата, отверзи ему уши и очи сердечныя, даруй умиление и смирение сердцу его. Господи, все мы – создание Твое, пожалей дитя мое Иоанна, и обрати его на покаяние. Спаси, Господи, и помилуй дитя мое Иоанна и просвети ему ум светом разума Евангелия Твоего, и настави его на стезю заповедей Твоих, и научи его, Спасе, творити волю Твою, яко Ты еси Бог наш**. – Іван щоденно молився за своє дитя, своє янголятко щирою молитвою. Молився і в Храмі, і вдома, схиляючися над дитячою колискою, і навіть коли вичитував коректури в Лазаревій друкарні... А в серці ворушилася тривога, як поранений лютий звір...

Коли Марія очистилася*** й почала дозволяти Іванові хоча би доторкатися до себе, він підійшов до її ліжка посеред ночі... Тихо сказав – як видихнув:

- Маріє... рідна моя Маріє... радосте моя... моя любове... Народи мені ще одного сина! Благаю тебе! Народи...

- Великий піст уже почався****, - спасенні для себе слова прошепотіла Марія. – Чи забувся?

- Так... і справді... великий піст... завтра на утреню... Доброї ночі, Маріє... - торкнувся вустами її чола.

- Доброї ночі, Іване...

Тої ночі спав лише малий Іванко, янголяточко їхнє... Іван і Марія очей не зімкнули... Тільки вдавали, що сплять... Кожен на своєму ліжку...

Словом теж можна любити. Сильно, глибоко й ніжно. І по-справжньому. У п'ятидесятиденний піст Іванові так писалося! Як одержимому! Він кохав свою Марію – своє важке й болюче щастя. Милувався її поставою, кожним порухом її рук, кожним поглядом її найкрасивіших у світі очей. Бачив її ніжність, рідність і світле материнство. Не міг натішитися й надихатися тихою радістю від того. Він так її хотів! Він так хотів іще одного сина! І просив у Господа прощення за потаємні плотські думки... «Пісня пісень» Соломона так гарно тоді лягала на душу... Бавився Маріїним ім'ям, закохувався знову й знову в музику її імені... Занурювався в кожен звук і відголосок тої дивовижної музики, що здавалася ангельським співом... Музикою з Небес... Мааааріііііяаааааааа... А що М – то солодка мука зріднення й любощів. А що А – то перший крик немовляти, з любові народженого. А що Р – то твердість духу і стяжання його на все життя. А що І – то голос, до піднебесся посланий. А що Я – то малἀ частка твоя в тому піднебессі, бо там твій голос почуто й кожну буковку імені твого записано.

МАРІЯ

ЯМ РАІ***** Котрі були з раю вигнані, не дбайте,

ЯМ РАІ – Марія, до мене тікайте.

МАРІЯ

РАЯ МІ******

Марія є надія РАЯ, МІ єдина,

Вона мі рай знайти випросить у сина.

МАРІЯ

РАЯМИ

Раями Маріїне ім'я насадилось,

Воно над всі розкоші раю полюбилось,

Коли б я міг Марію, рай мисленний зріти,

То усіма РАЯМИ згодився б гордіти.

МАРІЯ

ЇМ РАЯ

Хто за мною простує, в цноті та в звичаю,

Я, Марія, від серця ЇМ РАЯ бажаю.

Двадцять шість «штучок поетицьких» написав про свою Марію*******. Бо ім'я її священне... Найлюбіше в світі ім'я. Так звали Богородицю... Ту, що народила нам Бога...

...І приснився Іванові сон на тридцять третій день посту. Не день, а ніч. Знову приснився батько. Прийшов до нього з порожніми руками, сумними очима, сивим чубом, у чорній вишиванці********. Сказав:

- Віддай мені мішечок жита. Отой, що скраю стоїть... Отой, що більшенький...

__________

*25 (12) листопада за церковним православним календарем.

**Канонічна православна «Ежедневная молитва о чадах».

***Післяпологовий період.

****Згідно із церковними канонами у піст слід утримуватися від статевих стосунків.

*****Тобто: Я є рай. (Відомий акровірш Івана Величковського).

******Тобто: раю мені.

*******Тут бажано знати Біблійну символіку чисел: 2+6=8. Біблійна вісімка означає «нове починання».

********Чорна українська вишиванки в старожитні часи була ритуальним одягом, - її зодягали лише на похорон.

 

32.

- Христос Воскрєсє, Маріє!

- Во Істину Воскрєсє!

Вони прийшли із всенощної, переповнені по вінця найбільшим та найсвятковішим святом, тричі похристосувались, розговілися і... потупили очі. Малого Іванка, крихітку їхню, їхнє янголяточко ще не принесла годувальниця... Ще тільки на зорі ставало... І Господня Благодать ширилася землею, дзвеніла Великоднім дзвоном, наповнювала серце й душу... І зачала Марія ще одного сина, коли Пасхальний день лише на ноги спинався, заливав сонцем та чистотою весь білий світ і вітав усе живе:

- Христос Воскрєсє!..

 

33.

Народився Василько. Так і назвали. По святцях. Іван радів тихою радістю... В нього аж два сини!.. Два сини і матір їхня – рідна його Марія, вірна його Марія... Чи ж може так бути, щоб із роками муж усе більше закохувався в жону свою?.. Виявляється, може. В потаємних своїх молитвах до Господа Іван неодноразово прощення просив. Бо здавалось йому, що свою Марію він любить більше навіть за самого Нього. А так не можна... І що то за щастя було для Івана тихо спостерігати як Марія годує дитиночку!.. Не міг відвести очей від її груденят – і не жіночих навіть, а дівочих: невеличких, тугих, налитих молоком для Василька. Марія, соромлячись, одверталася разом із немовлям на руках...

- Не одвертайся, Маріє... - благав її. – Ти ж не знаєш, яка ти зараз красива... Не одвертайся... я тільки здалеку помилуюся тобою...

...Такі близькі – й такі далекі...

Василько – на руках, Іванко – побіля... І вже щось наспівує... Іван прислухався. Псалом сто другий «Благослови, душе моя, Господа»... Янголяточко їхнє! Учора Іван уперше взяв його до храму, а сьогодні янголяточко вже наспівує такий прекрасний псалом! Ще й не говорить – тільки лепече. А вже співає... Дякую тобі, Господи! Дякую тобі за все! Вустами дитиночки Істина промовляє...

А рочків у п'ять малий Іванко почав чахнути. Меншенький, Василько, все його допитувався:

- Що в тебе болить, братику? Скажи!

Іванко лише заплющував сині-сині, як погідне небо, свої оченята. Йому завше хотілося спати. Кожного вечора жаром горів. Коли наставала ніч, починалися муки для всіх. Іванко не плакав, не кричав, а лише тихо стогнав і так важко дихав... Мати подавала йому то теплого молочка, то свяченої води. А батько мовчки молився. І згадував віщий сон про мішечок жита... Прикликали одного лікаря, іншого... Лікарі розводили руками... Замовили сорокоусти за здравіє Іванка по всіх чернігівських церквах і монастирях... Дитя чахло... Чахло... За якийсь день-два Іванко вже не піднімався з постелі. Марія підкладала під дитя свої руки, тулилася до нього, стоячи на колінах перед його ліжечком, плакати вже не було чим... Молилася всіма молитвами, які знала... Адже материнська молитва із дна криниці піднімає... Марія не відводила виплаканих, аж порожніх очей од дитини. Іванко, янголятко її, вже й рученяток до неї не простягав... Тільки раз по раз шепотів: -Мамо... ти... тут?

- Тут, синочку, тут, рідний. Я з тобою, пташечко моя...

- І я тут... благослови, душе моя...

Марія тримала своєю любов'ю дитя на цьому світі. Не відпускала на небеса янголяточко своє...І три дні, і шість, і сім... Іван знав: доки Марія хоч на хвильку не відійде від сина, доти й... Просив у Господа мудрості... Просив помочі, і щоб на все була воля Його... Вийшовши з хати, далеко на вулиці зачув якісь перегуки, іржання коней, гамір, гамір... То поверталися козаки з війни...

- Маріє! – вбіг у хату. – Козаки з війни йдуть! Вийди розпитай про свого брата Гордія! Мо' хто що знає...

Марія прожогом кинулася з хати... Козаки! Де ж ті козаки? Он завернули вже до Десни!.. Козаки!..

- Маріє! – вибіг із хати Іван... – Маріє... Наше янголятко вже на небесах...

- Мамо... Братик уже заснув? – запитав меншенький.

- Заснув...- та й зомліла...

...А Іванові прямо на похороні свого дитяти вірш написався:

На глазки синие, прелестные

Нисходит сумеречный хмель:

Качайте, ангелы небесные,

Все тише, тише колыбель.

В заре сгорели тучки вешние

И поле мирное темно;

Светите, дальние, нездешние,

Огни в открытое окно.

Усни, усни, дитя любимое,

Цветок, свернувший лепестки,

Лампада, бережно хранимая

Заботой Божеской руки.*

Над свіжою маленькою могилочкою закрапав дощ першими важкими краплями... А потім як линув! Небо – як прорвало! Дощ аж ревів... Наче хотів зійти з неба на століття вперед... Ридає небо... Ридає всіма сльозами... Аж захлинається... Не заважайте йому... Хай виплачеться...

___________

*Вірш Івана Буніна. З його біографії відомий факт смерті малолітнього сина Колі.

 

34.

А літа – як бистра вода... Мчать собі без перепочинку, додаючи кому чого треба. Комусь мудрості, комусь сивини в голову, комусь багатства, комусь – страждань. Кожному – своє... Іван уже не псалмоспівець у Троїцько-Іллінському монастирі, а протоієрей. Його Марія, майстриня на всі руки, навчає послушниць вишиванню й мережанню в монастирській швейній майстерні. А Василько, десятилітній їхній синочок, співає вже дискантом у церковному хорі. І все йде, все минає...

Мине слава,

Мине багатство,

Мине честь,

Мине пияцтво,

Мине помпа,

Мине гордість,

Мине марнославство...

Мовить, знаю, Господь: «Небо і земля

Мимо йдуть.*

...Великий Лазар, сповідаючи Івана на Водохрестя, сказав йому не поспішати додому, бо після літургії розмова є:

- Господу угодно поміняти місце служби...

- Благословіть, отче, - відповів Іван. – Якщо це угодно Господу, я змирюся з будь-яким його рішенням.

- У Полтаві добудовують Успенську церкву. Господу угодно, щоб ти, раб Божий Іоанн, був її настоятелем.

- Благословіть, отче... - попросив ще раз.

.... Так Іван став родоначальником династії пресвітерів Полтавської Успенської Соборної церкви.

Тоді, десь у році сімдесят п'ятому**, коли й сніг ще не весь зійшов із землі, Іван поїхав до Полтави добудовувати церкву. «Я її зроблю, як наречену... - мріяв. – Бо Церква – це тіло Христове. Так написав про Церкву святий апостол Павло. Краще за нього ніхто й ніколи ще не написав».

... Полтава зустріла його понуро й тривожно. В повітрі стояв запах горіляччя***... Смута... Смута... Вулицями снували міщани, чомусь усі в чорному і чомусь у одному напрямку – до приміщення консисторного суду. Завернув туди й Іван.

- Ведуть... ведуть... та не пхайтеся... ведуть... - загомонів натовп.

- Убивця!!! Відьма!!! – натовп перейшов на крик. – Каменувати її!!!

Що тут робиться?.. Хто ця дівчина, яку вивели із консисторії, як злочинницю?.. Вона бліда, змучена, аж од вітру хитається, в довгій сорочці з грубого темно-сірого полотна, коси розпатлані й нечесані бозна скільки... Іван протовпився наперед... Тἀ дівчина йшла прямо на нього... Не дівчина – одна порожнеча. В погляді. В тілі. В дусі...- п о р о ж н е ч а. Босими ногами ступає по холодній землі... І тремтять пальчики на босих її ногах...

То була Маруся Чурай...

_________

*Зварійований фрагмент «Минут» Івана Величковського.

**Мається на увазі рік 1675-й.

***Свідома авторська історична помилка. Насправді Полтава горіла (і згоріла дощенту) влітку 1658 року.

 

35.

Блаженній знову захотілося провітритись. Цього разу – на базар. На овочевий ряд. Куплю гарбуза та хоч каші гарбузової наїмся, - вирішила. Тиць -.издиць, а по-руські здрастє! Із зіною лобами ледь не стукнулись! Між вузькими рядами щедрих плодів осені з картоплею, червоним буряком, петрушкою, морквою. зіна йшла з гарбузом. Замасковані свої погляди вони відвели одночасно одна від одної. Ніхто й не хрюкнув...

А були ж часи, коли із зіною купляли тут один гарбуз на двох*, прямо на базарі розрізали його навпіл, уподовж, і задоволено клали кожна до свого продовольчого кошика... Разом вибирали тут домашню антонівку й часник із цибулею... Невже то були кращі часи?.. Ой... тільки без сентиментів...

Задоволена собою, бо покупка вдалася, блаженна разом із гарбузом чимчикують додому. Перепочити чи що?.. Сіла на лавочку під березками**, почала збагачуватися вітаміном D***. Студенти курять, плюють... Все, як завше. Ті самі «тіпа», «блін», «я в шокє», «ну ти дайош!», «карочє», «пофіг-нафіг», «я не поняв» і «вабщє»... Ой! Ні. Є дещо й новеньке...

- Ну шо? Багато було дибільних питань? (хтось перескладав залік чи екзамен).

- Придовбалась до мене: хто такий дон Жуан? Хто такий дон Жуан? Що я їй скажу? Дімка з нашої групи чи хто?..

- Здай за мене ТЗН! З мене два піва!..

- Відправила дочитувать! Що за маразматічка! Я сюди приїхала вчитися писать, а не читать!..

- Пацани! Де пишуться курсові? Плачу триста п'ятдесят гривень!..

- У мене алергія на валеологію... .бонуться можна!

- Як вона орала на мене за недобрані десять балів! А я ж їх зроду не наберу!..

- Сдєлка состоялась! Я їй – триста, вона мені – шістдесят.**** Тільки, каже, іди отсюда!..

- Ти зачєм білєт мій витіг?..

- Ща' піду на залік. Скажу: я ваш внєбрачний син... -Пішли разом. Щоб не так страшно.

- Волка бояцца – в лєс нє ходіть!

- Да! А зубов бояцца – в рот нє давать!

- Інтернет-версія їй не нравиться, бля... та на себе в дзеркало б глянула – кому вона нравиться?..

- .іздєц! Пішли швидше в драпський парк!*****

- Главно –улибаєцця, бляха муха, а зачьота не ставить! Краще б на .уй послала!

- Да ето ващє звєрство!!! 500 грн за зачьот!..

...Перерва тривалістю в двадцять хвилин закінчилася... Студенти пішли вчитися далі...

Ну вабщє капєц... Блаженна, всунувши у вуха навушники, почала слухати іншу музику – гурту «Atmasfera» зі Львова. Так набагато кращенько. Співають мовою санскриту, якої блаженна не розуміє...

Блаженна не була би блаженною, якби щось не втворила та ще й на рівному місці. Це ж так пришпильно – з нічого зробити щось! По дорозі додому її перестріла одна стражденна жінка зі спитим-преспитим личком, яка вже кілька років на одному й тому ж перехресті просить милостиню. Цього разу на її звертання блаженна відповіла:

- Не чую! – й вийняла з лівого вуха навушник.

- Трі пятьдєсят! На праєзд! На маршрутку! – стражденна жінка вимогливо простягла руку.

- Окупаційної мови не розумію! – достойно відповіла блаженна, задоволена від власного know-how щодо утвердження державної мови. Кацапське сміття... Грязь Москви

Блаженна, прийшовши додому й готуючи гарбузову кашу, почала творити власну теорію словопростору. Основні викладки такі:

1. Повітря, яким ми дихаємо, приблизно на 75% складається з води.

2. Вода – це та животворна субстанція, яка має інформативну пам'ять.

3. Кожне слово, позитивно чи негативно заряджене, буквально зависає в повітрі, ніде з нього не дівається, бо (див. 1-й і 2-й пункти).

4. Оскільки вулична лексика в абсолютній, навіть не в переважній кількості слів – негативно заряджена, то чому в багатьох із нас часто виникає питання про те як нам важко живеться? Одна вода переливається в іншу: людина, як відомо, відсотків на 75, якщо не більше, також складається з води..

5. Ми живемо у хворому просторі, бо самі його таким зробили: захарастили й заразили словесним та емоційним брудом.

6. Як на небі, так і на землі – не просто рядок із молитви «Отче наш». Якщо ми в простір випускаємо негативно заряджену лексику чи емоції, вони звідти повертаються нам сторицею: хворобами, війнами та іншими неприємностями.

Що кому неясно?

______

*Бо на ц і л и й гарбуз просто не вистачало грошей ні в однієї, ні в іншої.

**Титуловане місце в Ніжині, - біля старого корпусу НДУ імені Гоголя.

***Дихати свіжим повітрям під кронами беріз дуже корисно. Березове листя виділяє в повітря згаданий вітамін.

****Для позитивної оцінки чи зарахованого заліку студентові треба набрати за КМС 60 балів (Е).

*****Цей парк у Ніжині називається Графським.

******За мотивами творчості Тараса Григоровича Шевченка.

 

36.

Блаженна проснулася рано-пораненьку й відразу вирішила: сьогодні зі мною станеться щось неймовірно цікаве. Заради сміху проґуґлила останню сотню сторінок так званої докторської дисертації галі пірхун. Бо мадам Щебетушечка тоді, на Гоголівській, щось їй ще й про це натякнула: «Спеціально навчені люди проґуґлили галину дисертацію... Ой! Краще б не ґуґлили!». Блаженна й забула про це, але вранішнє передчуття чогось цікавого рухало її вперед... Ой! Краще б не ґуґлила... Хаотичний набір цитат від Оруелла, Джіласа, Гройса, Сойфера, Хайєка, Голомштока* тощо з де-не-де лапідарними спробами галиних коментарів... Велика наука великої галі... Що сказати, якщо сказати нἰчого?..

Але це не ц і к а в е . Що ж тоді? Зварила борщ без м'яса, на смак - як із м'ясом. Ні. Не це. Хоча борщ, люби Боже правду, смачний. Але не це... Нашаткувала капусти й напхала її в трилітрову банку, - хай кваситься. Через два-три дні буде готова. Знову не це... То що ж тоді ц і к а в е? Де ж воно?..

Обідньої пори їй зателефонували й запросили на чергове засідання кіноклубу**. Пообіцяли о 18.00 демонстрацію французького фільму «Читальниця» режисера Мішеля Девіля.

- Фільм недовготривалий, - усього на півтори години, - попередили з повагою до чужого часу.

Це блаженну влаштовувало. То й пішла. А чому ж не піти? Доки запрошують, треба ходити...

Фільм виявився настільки багатим тематично, мотиваційно й парадигматично, що блаженній аж полегшало. Нарешті! Оце ж воно й є, - ц і к а в е !!! Вранішнє передчуття не підвело!

...Констанс, читальниця, справила на блаженну цілком пристойне враження. Дбаючи про свого чоловіка, зокрема про його ненаглядні оченята, сама читала для нього художню літературу (перед сном, звичайно). Талановито й проникливо. Настільки проникливо, що прочитане уявляла як своє і тільки своє власне. Тому фільм виявився насправді книгою у фільмі. Своє вміння високоякісно читати Констанс перетворює на професію: сама для себе створила робоче місце, подавши оголошення в газету. На це оголошення відгукнулося чимало людей – від малого до старого. Кожна вікова категорія «делегувала» свого представника: шестирічну дівчинку, дванадцятирічного підлітка, сорокарічного чоловіка й сімдесятилітню бабушенцію з вишуканим почуттям гумору, - вона стверджувала, що їй трохи більше ста. Такий підбір персонажів можна назвати своєрідним зрізом цілого людства – різновікового, різностатевого й різностатусного в соціальному відношенні. Єдина їхня спільна риса – всім хочеться щастя. Знаючи те, що читати можна не лише книги, Констанс прочитує ще й д у- ш у кожного, кому читає поезію чи прозу, чи навіть «Капітал» Маркса впереміж із «Порадами постороннього» Леніна (це – в естетичних смаках отієї бабушенції, через образ якої зреалізована в фільмі історична ретроспекція). І починається «швидка допомога». А можливо, ширпотребний альтруїзм. Шестилітній дівчинці, яка самотня, бо в мами робочий день розписаний по хвилинах, нἰ з ким порозважатися в дитячі забавлянки, - Констанс перетворюється на гувернантку. Закомплексований дванадцятилітній підліток мріє про перше кохання, - його еротичні мрії Констанс частково перетворює в реальність. Ще більше закомплексований розлучений сорокалітній чоловік потребує сексуальної втіхи, - Констанс його втішає. Соціально й політично активна бабушенція потребує революції та ще й у прикметний для світової історії день – день смерті В.І. Леніна, - Констанс допомагає їй влаштувати вуличний мітинг. Ширпотребна альтруїстка! Ну як сіамська близнючка Наталії Павлівни з «Брехні» Володимира Винниченка. Всім вона потрібна і на всіх її вистачає! Лише в передфінальній сцені кінострічки персонажниця каже своє «ні» трьом друзям – суддям, які зібралися в одного з них удома і всілися дружненько за столом, як у президії, в очікуванні почути сексуально збочений текст. А судді хто? – відповіла їм очима Констанс, красиво махнула ручкою й пішла геть***. Кінець альтруїзму.

Сам перегляд фільму багато часу не зайняв. Набагато довше тривало його обговорення. Учасники кіноклубу, чоловіки, засудили Констанс як проститутку. Учасниці кіноклубу, жінки, розділилися на два табори: викривально-засуджувальний і адвокатський. Блаженна була «річчю в собі», суверенною й незалежною, як рідна Україна. Не ліпилася до жодного з опозиційних угруповань. Бо фільм ще ширше відкрив їй очі на філософську проблему альтруїзму, який на рівні побутової свідомості часто межує з ідіотизмом та аморальністю. Так воно й є.

Оце ж воно й було, - прогнозоване ц і к а в е .

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«Вітаю Вас, владико! Такої доброї капусти я наквасила, ну такої доброї, що сказати с м а ч н о ї язик не повертається. Шкода, що не маю можливості Вас пригостити. Ви б не пошкодували. Я й Вас можу навчити квасити таку добру капусту. Дивіться. Все дуже просто. Ідете до моєї сусідки Надійки Лабути і просите позичити на 15 хвилин спеціальну тертушку. Надійка не жадна, - позичить навіть на 20, не тільки на 15. Швиденько шаткуєте на тертушці свою капусту, посипаєте трохи сіллю й переминаєте все це руками. Додаєте горошок духмяного перцю й лаврового листу і ще раз переминаєте. А потім згаптовуєте в трилітрову банку. Два дні нехай стоїть на кухні, в теплому місці, затим, зливши зайвий сік, винесіть її на ніч на балкон, щоб холодом пройнялася. Краще висипати її у велику миску чи каструлю й кілька разів протягом ночі перемішати. З неї вийде непотрібний запах і гіркота. На ранок капуста готова. Полийте олійкою і смачного Вам, владико!

P.S. А ще я навчилася варити смачнючий холодець із свинячими ніжками й узвар із сушеної антонівки. А також за 5 хв. смажити на сковороді піцу. Якщо Вас це зацікавило, звертайтеся».

 

ЛИСТИ З ДАЛЕКА

«Мир тобі, дитинко! Радію твоєму кулінарному хисту. Господь тебе храни! Цілую тебе в чоло».

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«Я вперше не зрозуміла Вас, владико. Чому від Вас такий короткий лист? Не лист, а телеграма. Може, Ви за щось на мене образились? Мені й без Ваших обрἀз тут зараз не солодко. А Ви, владико, ще й підливаєте олійки у вогонь... галя не ставить моєму синові екзамену з теорії літератури. Уже з півтора місяця як не ставить. Екс-колеги кажуть, що якби це був хтось інший, а не мій син, то за такі знання вона б поставила навіть із першого разу. А моєму нащадкові не ставить, бо він же м і й. І отих балів за КМС не хоче мій нащадок набирати. Не хоче демонстративно. Каже: найголовніше – самоосвіта... Єдине при цьому втішає, що й Григорій Сковорода не довчився в КМА, і Ваш великий правнук Паїсій Величковський - теж. Сковородин, між іншим ровесник. Ой! До речі, про Вашого правнука. Один відомий науковець – Іван Огієнко – називає його Вашим сином. Прочитавши таку інформацію в якійсь Огієнковій праці і, зважаючи на високий авторитет Огієнка, я відразу подумала: мабуть, я й справді дурна! До сих пір не знала цього факту! Паїсій Величковський, великий син великого батька, поета-священика, опора української духовності... Ну й т.д. Але потім я розібралася, що це - Огієнкові наукові брехні. Він переплутав Іванів. У Вашому роду було кілька Іванів. І Ваш рід по чоловічій лінії – майже всі священики. Але Паїсій (в миру Петро) Величковський – усе-таки Ваш правнук. Ваших двох синів звали Іван і Василь. Це я точно знаю. Але ж дивіться, що найголовніше: віра й Богопошук передається генетично, по спадковості. Ваш великий правнук продовжив Вашу святенну справу. Писав. Молився. Займався аскезою. Був ченцем по духу, а не напоказ. Бо генетика – серйозна справа, владико. В мене є передчуття, що колись я щось напишу і про Вашого великого правнука. До побачення.

P.S. Ой, владико, подзвонила мені зненацька зіна. Почала на галю таку пургу гнать, як колись у добрі старі часи. Я здогадалася, що галі саме немає в Україні. Бо зіна галю лає тільки тоді, коли тἀ поза межами досяжності. Перелічила деякі її старі звички (хабарництво, істерики) та болячки: і мігрень, і печінку, і дещо по гінекології. Я кажу: ти ж її лікуй. А вона каже: нехай твій нащадок підготує психоаналіз, я його саме з цієї теми питатиму. Кажу: він його й так знає краще за свою біографію. А вона каже: скільки ж можна мучити дитину. Це поганий знак, владико. Знаючи зіну, скажу одне: своїм дзвінком вона розписалася у мовчазній згоді з галею, яка, мабуть, того екзамену зроду не поставить.

P.P.S. І ось іще яке питання мене хвилює, владико. Коли я Вас побачу т а м, бо всі ми там колись будемо, тільки не в один день, як я Вас упізнаю? У мене ж немає ні Вашої фотографії, бо й не може бути, ні малюнка з Вашим портретом, геть нічого, крім двох Ваших книжок – 1972-го й 2004-го років випуску. Як же я Вас упізнаю? Чи Ви русявий, чи білявий? Чи брюнет? Високий чи не дуже? Огрядний чи худенький? Як Вас хоч уявити?».

 

ЛИСТИ З ДАЛЕКА

«Мир тобі, дитинко! Не хвилюйся. Впізнаю я тебе. Але тобі сюди ще рано. Ти ще не все зробила на землі. А щодо Паїсія, світоча української духовності, мого великого правнука... Йому Господь проторував ширшу й довшу дорогу, ніж мені. На всіх нас у Господа свій погляд, свої плани. Паїсій у нашому роду досяг, мабуть, найбільшого стяжання духу. Богові видніше. На все Його ласка й милість, і любов, якої на всіх вистачає. Цілую тебе в чоло.

P.S. А син твій складе той екзамен, обов'язково складе. Ось побачиш. І свою магістерську роботу, яку творить ото щовечора, захистить блискуче.

P.P.S. А самоосвіта, дійсно, - найголовніше».

__________

*Ці та інші вчені займалися теорією тоталітаризму як суспільно-політичним та культурологічним феноменом.

**Це не письменницька фантазія. У Ніжині справді є кіноклуб.

***Можеш вважати, шановний Читачу, що Ти переглянув «Читальницю» режисера Мішеля Девіля. Сюжет фільму, до речі, - лише бурхлива уява Констанс.

 

37.

- Я зроблю цю церкву, як наречену... - пообіцяв Іван самому Господу... Полтава після тієї кривавої пожежі відбудовувалась, піднімалася з Руїни... Руїна... По всенькій Україні... На ворогів нашій історії завше везло. І на чужинських, і на своїх, власних... Багата наша історія на ворогів. Якби так - на щирих друзів. Але що ж? Якщо Господь це допускає, то ми повинні вчитися дякувати Йому за це. За все Йому треба дякувати, а не лише за манну небесну... Великою кров'ю напоєна земля наша. Напоєна й перепоєна. Тому й проростає на ній не тільки жито-пшениця, а й зло... Багато зла... Але ж сказано в Євангелії: і спасеться град сей, якщо в ньому живе х о ч о д и н праведник. Хоч один.

Усім миром добудовували Успенську церкву. Вона була дерев'яна, висотою тридцять і два метри, а довжиною – сімнадцять. Градським собором названа полтавцями. Бо зведена в центрі старої оборонної фортеці, і сама була обороною людських душ від усякого врага-супостата.

... Іван обережно й дуже повільно спускався із дзвіниці вниз. Закріпленим важезним чавунним дзвоном і двома меншими з обох його боків Іван лишився задоволений. Майстри зробили все на совість, - переробляти після них не доведеться.

- Отче Іоанне, могли б і не підніматися, - сказав старший майстер Олексій, якого всі тільки й називали: Олексій, чоловік Божий. – Мої майстри знають своє діло.

- Добре, чоловіче Божий. Але це стара моя звичка - до всього докладати свою руку, все самому перевіряти...

Олексій оцінив гумор отця Іоанна, якому ледь за тридцять повернуло. Застеріг:

- Будьте обережні... Донизу спускатися важче, ніж підніматися вгору...

...Це сталося в одну мить... Іван оступився на наліпленому карнизі верхнього ярусу й упав на риштування, а звідти - донизу майже з десятиметрової висоти.

- Ой матінко ріднеееессссс...!!! – тільки й устиг вигукнути... Той крик так і завис у повітрі... Пам'ятає ще мить: наче хтось під нього, падаючого, руки підставив... Опритомнів уже на землі. Навколо нього – робітники, паламар, два дячки зі своїми дружинами, - саме білили церкву ізсередини. Всі тільки мовчать... Іван ворухнув руками... Цілі... Ногами... Цілі... Почав повільно підніматися... Цілий і неушкоджений!.. Трохи забився тільки...

- Ох, батюшко... Ну ви й джвякнулись... - нарешті розтулила вуста одна із дячúх. – Хай Бог милує!..

- Яко с нами Бог... - відповів усім їм тихою молитовною мовою. Тихою, та аж під куполом вона луною відгукнулась... А подумав про інше: «Це ж я вперше в своєму свідомому житті матір свою покликав...».

 

38.

... Він зробив її, як наречену... І завше йшов до неї, як ідуть до любові своєї... В ній прижився Дух Святий і постійно трудився, не стомлюючись, у серцях прихожан. А захожан усе більшало... І все більше з них ставали прихожанами. Тяглися люди до Слова живого, до Хреста Животворящого... Це те, що н а ш е, – в усьому бачити Бога, його волю, благість і милість. Успенська церква, - Градський Собор, стала тоді хранителькою людських душ і людських скарбів. Навіть матеріальних. Бо полтавці чомусь відразу повірили отцю Іоанну. І коли траплялося якесь лихо чи незгода, несли в церкву на збереження свої коштовності. Бо знали: в отця Іоанна ніде нічого не дінеться й не пропаде, й на перше прохання він поверне все до єдиного шеляга.

Недалеко за церквою височіла гора. Іванова гора* - назвали її полтавці. Бо часто перед утренею, по східсонцю, бачили міщани маленьку сутулувату чоловічу постать, усю в чорному, на верхівці тої гори. Любив отець Іоанн схóдити на ту гору, як у Біблійні часи старий Мойсей - на Сінай, де знайшов скрижалі. Іван молився на своїй горі, на своєму полтавському Сінаї. Йому так гарно думалося там про Нагірне... А ще йому там завше писалось... Про чудотворні ікони, про апостолів, про найбільші християнські свята, про Марію... Матінку Божу і вірну свою дружину... Небо і земля мимо ідуть...**

І вважав себе лише маленькою людиночкою перед Батечком своїм... Маленька людиночка з великим серцем...

Прийшов колись на сповідь дорослий хлопець, наче трохи не весь:

- Батюшко, я боюся, - сказав.

- Чого ти боїшся? – запитав його отець Іоанн.

- Усього боюся, навіть спати і їсти. Бо можна заснути й не проснутися. А коли їси, можна вдавитися й задихнутися.

Отець Іоанн пильно подивився на хлопця. Цей хлопець народжений на світ, щоб примножувати страх...

- А ти не бійся. – Все, що сказав йому. І більше нічого не сказав. І юнак змінився прямо на очах у священика: став спокійний, з осмисленим поглядом. Приклався до ікони Богоматері. А в кінці служби причастився й поцілував Хрест. Під церквою похвалився:

- Отець Іоанн вигнав із мене страх! Бо треба жити з одним страхом – Божим.

І як стали напливати прихожани разом із захожанами! Хтось боїться смерті, хтось – чоловіка, хтось – сусідки, хтось – сам лишатися вдома, хтось – можливої війни, ще хтось – усього на світі. Скільки люди того страху в собі носять! Вся земля страхом оповита! То – від маловірства... Як тоді, в Біблійні часи, коли самі апостоли спочатку не повірили, що Ісус Христос воскрес...

- А ви не вірте в страх – і він вас покине.

- Якщо віриш у Бога, ні в що інше вже не віриш.

- Моліться. Молитва витісняє страх.

А найчастіше повторював просто-просто, простіше бути не може:

- А ти не бійся.

Господь вірний. Він укріпляв Івана, приліплював ще більше до себе. Учив його стяжанню духу. Робив його щасливим. Щасливі – багаті. А не навпаки .

Підростав син. Його надія і опора. Василій. Разом із матір'ю, Івановою солодкоголосою Марією, співали тут таки в церковному хорі. Син – тенором, Марія – першим альтом.

...Був поетом, називався Іваном, знав Бога... Що ще потрібно для щастя?..

______________

*Це не письменницькі фантазії. В Полтаві й справді є Іванова гора недалеко від Свято-Успенського кафедрального Собору.

**Заключний рядок із «Минут» Івана Величковського.

 

39.

Блаженній зателефонували з екс-роботи й сказали таке:

-Звільнилося місце редактора газети «Альма матер»*. Колишня редактриса чи психонула на когось, чи грошовитіше місце десь віднайшла, чи просто в Київ поїхала прогулятися... Приходьте, якщо бажаєте, бо нам потрібна справді досвідчена журналістка. Напишете заяву, складете резюме... Ви ж колись уже редагували цю газету, тож робота вам знайома.

Чи й справді сходити? Можна спробувати... Та й сміття заразом винесеться...

Екс-рідний простір майже безлюдний. Студенти саме на парах. Де-не-де майне постать когось із сіячів розумного, доброго й вічного. А в туєвих кущах між навчальними корпусами, де в гордій самотині видніється мармуровий Гоголь, – той самий ексгібіціоніст із розстебнутою ширінкою. Син Отєчєства... Кожному своє...

- Ой! Доброго вам дня! Яка я тільки рада вас бачити! – мадам Щебетушечка, як завше, на трудовому посту.

- А я яка рада!

- Ой! У нас же тут таке робиться! До сих пір обговорюються підсумки державних екзаменів!

- ???

- Члени державної комісії між собою не домовилися, бо в усіх же репутація, і заочники аж тричі в одній групі з дванадцяти чоловік «тягли» один і той самий білет. Номер тридцять. Уявляєте? Трижди тридцять!

- Уявляю.

- Перше питання в тому білеті – творчість Сковороди, а друге – поетика української народної пісні. По тих курсах, що ви читали.

- Але ж я в цьому не винна?

- Ні в якому разі!! Що ви?? зіна кровпивчук звертає все на інших членів комісії, всі інші – на зіну. Правда ж, цікаво?

- Та звичайно. До побачення.

- До побачення.

...На манєже – всьо тє же... Мадам Праведна спілкується з мадам Правильною на тему особливостей сучасного навчально-виховного процесу... Мадам Нєвіноватаяя обпрягла доцента Солоденького... В її очах – «Нада!!!» В його очах – «Дешево не продамся!!!». Зайшли за пам'ятник Гоголю, злякавши сина Отєчєства-ексгібіціоніста, й вийшли кожен у своєму напрямку. Мадам Нєвіноватаяя перестріла іншу мадам - на прізвище Віноваталія. До них підійшов поет Віновний. Він саме на зв'язку із Космосом. Зав'язується мила говорильня.

- Яка красива смерть... - поет Віновний передає сигнали з Космосу.

- Де!!?? – верескнули в два голоси Віноваталія й Нєвіноватаяя.

- Навколо... - заспокоює їх поет Віновний, меланхолійним поглядом указуючи на осінню експресію барв. Кипариси й туї відчайдушно зелені, такими й залишаться, а берези й клени вже вбралися в осіннє золото. – Скоро опаде й помре, але ж як красиво... А чому? Бо це не людська смерть. Вмирає, а не воняє... - продовжує поет Віновний розвивати свою меланхолійно-паталогоанатомічну філософему космічного походження...

- У вас на лівому ботинку шнурок розв'язався! – відповіли йому Віноваталія й Нєвіноватаяя, відразу почавши з недоліків.

- Дякую, - рефлексує поет Віновний. – Я чекаю, доки розв'яжеться й на правому...

Це був єдиний цікавий для блаженної епізод в тому часі й на тому просторі. Далі йти і з кимось про щось говорити перехотілося... Там не буде поета Віновного... Ніякої заяви чи резюме!.. Я тя умоляю...

А чи не сходити нам на Кручу за свіжими враженнями? – міркує блаженна А йти навіть і не обов'язково. Якраз їде маршрутка під №12. На лобовому склі так і написано: НА КРУЧУ. Паєхалі!..

Круча – це Круча. Гамірна, запилена, наповнена гіперактивними циганчатами. Обговорюють якусь циганку Аварію, яку побив чоловік. Бо вкрала всього одну мобілку на базарі, а не три. Чи вичухається сердешна Аварія цього разу?.. В продуктовому магазині «На Околиці» сіль та сірники в таку ж ціну, що й у центрі Ніжина. А шоколадка «Оленка» на 65 копійок дорожча. «Желейки» ж від «Рошен» - дорожчі аж на дві гривні за кілограм... Навіщо нам таке марнотратство? – і блаженна рокірувалась... Вулиця Халтуріна... Провулок Вересневий... Осінь і тут відпускає на волю свою щемну красу... Жовто-зеленою аркою замріялися в глибині вулиці якісь дерева... А небо!.. Господи, яке ж тільки високе й синє небо!.. Краса і сила!

І раптом!!!:

- Конь пєдальний!

- Лох пєчальний!

- .обар-перехватчик!

- .издострадалєц кончений!

- Таких, як ти, фуфлижників, я по зоні бушлатом ганяв!

- Срань тропічєска!

- У.обище недобите!

- Сучара бацильна!

- Хряк потнорилий!

- Харькотіна чахотошна!

- Конський випєрдиш!

- Чухан обдристаний!

- Козьол обоссаний!..

Лаялися між собою два водії маршруток. За пасажирів. Кому везти їх зараз, а кому – зачекати на нових. В одного – зовнішність Алена Делона, в іншого – Богдана Ступки. В обох, здається, зламалися замки від рота, і з рота поперла саранча... Блаженна заскочила в маршрутку, де водій – із зовнішністю Богдана Ступки, звичайно. Він якраз казав заключне слово:

- Фашистська гидь! Тремти! Я розвертаюсь! (блаженна похвалила себе за правильний транспортний вибір), – і різко здав задній хід! Із Кручі! Додому.

... Над Кручею піднімалася міцна чоловіча лайка й опускалося велике, аж криваве сонце... То – на передзим'я. На холод.

Завтра – Покрова... Ярмарок буде... Кручі треба виспатись...

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«Здрастуйте Вам, владико! Побувала сьогодні на Вашій малій батьківщині – на Кручі. Хотіла уявити, де Ви там могли виростати, бігати й стрибати, мріяти й радіти, плакати й сміятись у Вашому голопузому дитинстві. Не вийшло. Суєта суєт, владико. Все суєта... Приїхала додому – теж суєта. Під двері квартири прибилося кошеня. Бліх більше, ніж шерсті. І їсти просить. Впустила. Де ж дінешся? Витруїла йому блохи спеціальним тальком, покупала, висушила полотняним рушником, Марусею назвала, молоком напоїла. Будемо жити разом. Бо мені одній трішечки самотньо. Сина видзвонили аж у Грузію, - аж там йому робота знайшлася, магістрові української філології. Двічі в місяць спілкуємося по скайпу. Маруся – порядна кішка. В усіх відношеннях. Шкода тільки, що нявкає в тональності ля-мінор, а я більше люблю сі-мажор, і майже нічого не їсть. Тому борщ мій скис, капусти з банки їй не пропоную, а самій – не хочеться, узвар пити нікому. Отака реальність, владико. А втім, що Ви знаєте про реальність? Про те, які тут у нас зараз ціни на хліб, олію чи навіть сіль та сірники? Які платежі за воду, газ і тепло? За вивезення сміття й кабельне телебачення? За телефон, домофон та інтернет? За ліки!!?? Не знаєте, владико, бо це – не Ваше. Ваше – це розмови про вічне, вселюдську любов, милість і духовне зростання. Яка любов, владико? Де вона? Покажіть мені на неї пальцем! І я підніму її хоч і на битому шляху, очищу від пилюки й заведу в масивну рамку, й буду милуватися нею вранці, в обід і ввечері!.. Нам би вижити хоч якось тут, владико. Хоч і вовна – якби кишка повна. Де та любов? Її й тоді не було, у Вашому сімнадцятому столітті. Просто Вам треба було про неї балакати в силу службових обов'язків. Ото і все. Де вона, та любов? Задушили її, забалакали... Самого Бога забалакали до неможливості. А дехто навіть Його приватизував. Вам там добре – на Небесах розсусулювати про благість і милість, терпіння й милосердя. А тут, владико, не так усе просто. Сидіть ото на своїх Небесах, владико, і не трандіть!».

 

ЛИСТИ З ДАЛЕКА

«Мир тобі, дитинко! Отримав твого знервованого, аж злого листа. Дякую. Він надихнув мене на новий вірш. Дарую його тобі.

...у цій опівнічній розмові,

у змові, у зливі, у зльоті,

у цім опівнічнім польоті,

у зроненім слові нічному,

у зраненім морі, на зломі,

на синій оцій паполомі**,

на зорянім лоні,

в полоні,

у присмаку кави гіркому –

додому, дитино,

додому,

на білій долоні,

при скроні,

солоні, дитино,

солоні,

нервові, дитино,

нервові,

в нічному оброненім слові,

у схлипі оцім світанковім,

в короні, в долоні, в долині,

на битій морозом калині,

останні, бо невідмоленні,

калені, дитино,

шалені,

нетлінні, стосильні, осінні,

в коліноукліннім сумлінні,

в тремтінні тонкого спокою,

в нестерпнім жаданні двобою,

у присмерку давнього літа,

як рані останній, боліти,

зотліти, злетіти з орбіти,

любити, дитино,

любити...***

Цілую тебе в чоло».

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«Ви спеціально, владико? Знову про Вашу любов? Нема її тут! Зрозумійте це, нарешті! Роздавили її політичною, педагогічною та іншою демагогією, затоптали важкими солдатськими чоботами. Нема! Чи й була? Чи й буде? Про любов краще не говорити: нема її в людях. До любові краще не закликати: хто розбудить її у черствих серцях? Світом правлять г р о ш і, а не любов! Що??!! До сих пір не знали цієї правди??? .. Та не прикидайтеся! Не маскуйтеся під святою простотою. Скиньте маску блаженного. З н а ю я ц ю м а с к у. Не перший день сама її ношу... А вірш хороший, скажу Вам чесно. Я такого зроду не напишу, як би не тýжилася. Я завжди знала, що Ви талановитий».

 

ЛИСТИ З ДАЛЕКА

«Мир тобі, дитинко! Ти й права, й неправа. Збери, будь ласка, докупи своє нетерпляче терпіння і вчитайся в мою думку. Тією дорогою, дитинко, якою ти йдеш уперед, я вже давно повернувся назад. Не можна людині прожити без любові, тому що любов сама в людині прокидається і владарює над людиною. Це Богом нам дане. Нам не дано довільно розпоряджатися у нашому внутрішньому світі, видаляти одні духовні сили й заміняти їх іншими. Як обійтися без любові? Чим замінити її? Чим заповнити страшну порожнечу, що утворюється при її відсутності? Не можна людині обійтися без любові ще й тому, що вона є головною силою в житті, - силою, яка вибирає для нас найпотрібніше. Не те, чого ми бажаємо, а те, що нам справді п о т р і б н е. Життя подібне великому стрімкому потоку, який хоче понести нас за собою. Не можна жити всім тим, що несе цей потік, віддаватися хаосу його круговерті. Хто спробує це зробити, той розміняє себе на дрібниці й згубить себе, з нього нічого не вийде путнього. Треба вибирати: відмовлятися від багато чого заради відносно мало чого; і це м а л о щ о треба берегти, цінувати, вирощувати й удосконалювати. І цим творити свою особистість. І силою, що може керувати цим вибором, є любов. Це вона цінує, береже, допомагає бути вірними у не-вбивстві самого себе. Заповідь «Не вбий» стосується щонайперше самого себе, Бога в самому собі. Господь же скрізь і в усьому: в мені, в тобі, в наших душах, у свідомості нашій. Не вбий! А зумій розібратися... Хоча би спробуй... Краще запалити маленьку свічку, ніж скаржитися на велику темряву... Ні, нам зовсім не можна без любові: вона є великий дар – побачити краще, вибрати його й жити ним. Саме любов є головна творча сила в людині: Людина-творець бачить серцем, бачить любов'ю. Лише любов відкриває людині світ і саму себе, духовний зв'язок зі своєю релігією, історією, рідним лоном землі, із самим Господом Богом. Так, у людях мало любові. Вони викреслили її зі свого культурного акту: з науки, мистецтва, етики, політики, виховання... Хто її розбудить, якщо навіть Слову самого Сина Божого Ісуса Христа це далеко не завжди вдається? Як братися за це з нашими малими людськими силами?**** ...Але ж і після поганого врожаю треба сіяти. І тільки з любов'ю. Випрошуючи її в Бога, -дорогоцінну милостиню й водночас найбільшу щедрість, благаючи Його відкрити очі наші й поселитися в серці нашому. Бог є любов. До Нього й звертаємось. І ліпимось. І тішимось: не сироти ми на білому світі, а діточки Божі. Вчися, дитинко, робити добро зі зла. Тому що його більше нема з чого робити. Цілую тебе в чоло».

Цей лист владики залишився без відповіді. Так часто буває: аргументи мертвих сильніші за аргументи живих. Практично завжди...

_________________

*Багатотиражка НДУ імені Гоголя. Блаженна колись два роки поспіль справді її редагувала.

**Паполома (з давньоруської) - погребальне покривало.

***Вірш Ірини Козлової, талановитої поетки із Конотопа.

****Сильно зварійований фрагмент філософського трактату Івана Ільїна «У чому сенс життя».

 

40.

...Прийшов до отця Іоанна чоловік із магістрату, коли служба вже й закінчилась:

- Отче Іоанне, сам градоначальник велів вам кланятися і просить вас прибути в маєток свого поважного кума, найбагатшого в Полтаві купця.

- Осмілюся запитати: з якою метою? – поцікавився отець Іоанн.

- Поважному кумові градоначальника привезли із-за границі десяток дорогих мисливських псів. Сам градоначальник просить їх освятити, щоби звірюки добре здобич ганяли на полюванні.

- Що ж... І пси, й інші звірі – то тварь Божа. Але я не буду їх освячувати, так і передайте градоначальнику.

- Градоначальник просив сказати, що його поважний кум пожертвує на вашу церкву стільки, скільки весь приход і за півроку не пожертвує.

- Освячувати хортів не буду. А вас – спаси, Господи, - закінчив розмову отець Іоанн.

- Будь-яку владу треба поважати, святий отче, - блиснула злість у очах чиновника. – Бо влада Богом дається.

- Спаси вас, Господи, - повторив отець Іоанн своє благословення і зник за олтарем.

Так отець Іоанн потрапив у опалу Полтавського магістрату. Молився щирою молитвою:

- Умягчи злыя сердца наша, Богородице, и напасти ненавидящих нас угаси, и всякую тесноту души нашея разреши. На Твой бо святый образ взирающе Твоим страданием и милосердием о нас умиляемся и раны Твоя лобызаем, стрел же наших, Тя терзающих, ужасаемся. Не даждь нам, Мати благосердная, в жестокосердии нашем и от жестокосердия ближних погибнути. Ты бо еси воистину злых сердце умягчение. Аминь.*

...Десь років через двадцять прийде до отця Іоанна якийсь поважний пан на сповідь, як виявиться, - син отого купця, - й скаже:

- Я слышал столько клеветы в Ваш адрес, что у меня нет сомнений: Вы – прекрасный человек!

- Господу видніше, бо Він не дивиться на лиця, - відповість йому батюшка... А прийшовши додому, довго й старанно митиметься, - у семи водах...

Бог широко відкрив Іванові очі на людську недосконалість, на гріховність людської природи. Відкрив і одночасно застеріг: «Не суди!». Сповідаючи прихожан і захожан, звертався думкою до Нього словами псалмоспівця: не убоюсь, Господи, не убоюсь! Тієї страшної безодні, гріховної прірви між Словом і ділом, Любов'ю й ненавистю. Породілля втопила своє немовля... Чоловік забив великого цвяха в печінку сусідської корови, коли та була на випасі... Менший брат оббрехав старшого перед батьком... Мати відбила чоловіка у своєї доньки... Батько зґвалтував дочку... Хлопець обікрав сусідів... Дівчина отруїла свого коханого... Через спадщину найрідніші стали найлютішими ворогами...Гріхи наші многоцвітнії... Не хотів перетворитися на збирача людських гріхів:

- Господи! – молився. – віддаю себе в Твої руки. Нехай Тебе буде більше в моєму серці, в моїй душі, в мисленні моєму, в поведінці, в кожній клітині мого тіла. Нехай Тебе буде більше в мені, ніж мене.

І коли прийшли люди з консисторії, аби отець Іоанн прилучився до засідань церковного суду, відповів Євангельською мовою:

- А хто скаже, що він без гріха, той є найперший грішник. – І ногою не ступив до консисторії.

Отець Іоанн прочитував не лише слово книжне. Він прочитував людську душу. Більше світла в ту душу просив у Господа...Бачив навіть що в кого болить... Знав що з ким буде далі... Чув людські думки... І молився, і плакав, рятуючись од тих думок:

- Господи! Навіщо мені бачити й чути людину ізсередини? Навіщо мені це?.. Відбери ц е в мене!.. Мені так важко із ц и м жити!!! Я ж лише маленька людина!..

І прокидався посеред ночі, і сідав, і писав... Говорив із чистим аркушем паперу:

Господь мені всміхнеться:

«Не жалій.

І не тривожся.

Буде все, як треба.

Пташина знов повернеться у небо,

А квітка знов цвістиме на землі.

І в яблука є ціль, і місце є...

А свічка зійде в Царствіє Моє...»**

І знову молився:

- Господи! І не дозволь мені впасти у відчай! Укріпи мене в дусі, приліпи ще більше до себе. Нехай на все, Господи, буде воля Твоя...

Церква ізсередини була влаштована так, що в сонячні дні на горішнє місце, кафедру, де отець Іоанн читав прихожанам Святе Письмо під час літургії, падала масивна тінь од віконної рами зі східного боку церкви.

- Як тобі, Іване, за ґратами почувається? – спитала якось Марія.

- Про що ти, Маріє?

- Сонце кидає тінь од віконної рами прямо на тебе, коли читаєш Євангелію... Мені з кліросу видно... Ти наче за ґратами... В'язень... Невільник...

- Мені добре за тими ґратами, Маріє. Бо зі мною – Слово Животворяще. А над ним ангели літають...

Марія провела рукою по його скроні, що взялася вже ранньою сивиною. Іван затримав її руку біля своєї щоки. І поцілував її в долоньку... В лінію життя на найріднішій у світі долоньці...

...Завтра – Свята Тройця... Після вечірньої отець Іоанн довго не виходив із церкви. Старанно виконував усі приготування до завтрашньої утрені. Кілька разів піднімався на клірос: чи всім співцям розкладені ноти для церковного завтрашнього співу?..

Прискіпливо придивлявся до підсвічників: чи добре начищені?.. Переклав, як треба, буйну зелень для освячення назавтра... Перевірив скільки і в якому посуді приготовано води на завтрашнє свято... Вода завтра стане святою, од усіх бід рятуватиме... Аж раптом – якесь миготіння!.. миготіння!.. За вікнами храму... - вогонь!!!.. Отець Іоанн миттєво збагнув: пожежа! Хтось ізнадвору підпалив його Церкву!!! Його наречену!.. Його Божий дім!.. Не убоюсь, Господи! Не убоюся!.. Погаси цю пожежу, Господи! Погаси її моїми руками!.. Двоє великих відер води в руки – і - на вогонь!!! На чиєсь зло! А зло аж сичало... не хотіло швидко здаватися... велика сила нікчемності... Та Божа сила – найсильніша! Отець Іоанн, що від природи мав тихий голос, закричав усіма силами своїми, всім серцем своїм:

-Пожежа!!!.. Рятуйтеся!!!.. Пожежа!!!.. Рятуйте душі свої!!!.. – і в найближчій до церкви хаті його почули, а їх почули далі, а тих – іще, хто далі... І загасили ту нічну пожежу... І не встиг вогонь піднятися вгору... І не згоріла, тільки обпалилася із північного крила церква, його Божий дім, наречена його... Господь вірний. Від дітей своїх не відвертається...

... Майже чверть століття отець Іоанн вірою й правдою служив у Храмі Божому – Полтавській Успенській Соборній церкві. Було всього... Унадилася до церкви одна молодиця з темною душею. І посипἀла якоюсь пилюкою перед іконами, й чорні нитки після себе лишала... Отець Іоанн бачив те відьмацтво, наскрізь бачив. І кропив свяченою водою ті лихоносні місця в своїй церкві, просив і навіть благав прихожан вірити тільки в Бога. Бо якщо віриш у Бога, - ні в що інше вже не віриш... А захожани інколи й розсмішити могли строгого з вигляду батюшку. Ховав тоді непомітний свій усміх у бороду. Неподалік од церкви – міський базар. Прямуючи звідти, заходили міщани до церкви, інколи разом із живністю, бо мешкали на околицях Полтави й тримали худобу та птицю. І чиїсь курчата колись на службі цявкали, й порохкувало одного разу ні в чому не винне порося. Батюшка виразно тоді дивився на піддячого, який розумів ті погляди, і швиденько залагоджував недоречності... Колись подали на часточку дивний список «за упокій» - з одним-єдиним іменем: Цецілли***. Отець Іоанн відчув щось не угодне Богові, й не зачитав того імені. А після служби підійшов до найстаршої церковної прислужниці й запитав:

- Чи не знаєте, сестро, в Полтаві жінку на ймення Цецілла?

- Знаю, отче Іоанне. Це стара добра єврейка, мешкає неподалік звідси... Сьогодні зранку бачила, як вона з базару несла вінок часнику... А чому питаєте?

Нічого не відповів. Подумав лише про грішний рід людський...

Ох, скільки всього було за ті чималі літа... Скільки всього почуто й побачено!.. Господь – пастырь мой. И я ни в чем не буду нуждаться. Он покоит меня на злачных пажитях, выводит к водам тихим, укрепляет душу мою, направляет меня на стези правды ради имени Своего. Если я пойду и долиною смертной тени, не убоюсь зла, потому что Ты со мною...****

- Отче Іоанне, благословіть мого меншого сина на достойну справу, - призупинив Іванові розмисли диякон. – Хоче бути священиком. Як отець Іоанн, каже, хочу бути.

- Приводь завтра на причастя. - Один раз бачив те чотирирічне хлоп'я, Богданчика, а не забувся, бо нагадав той Богданчик батюшці його самого в далекому-предалекому дитинстві – Лукерчиного Йванка із Кручі. – На п е р ш е причастя. Бо вже пора.

Останнім часом поколювало в серці... Змушував себе не вірити в недугу. Бо, якщо віриш у Бога, ні в що інше вже не віриш. Навіть у смерть... Ой ти горличко, в серці голочка... - заримувалося, йдучи сходами... Маленька сива горличка сьогодні на поруччі при вході в церкву чомусь одна. Завше прилітали вдвох... А сьогодні – одна. Пташка Божа... Отець Іоанн поклав для неї дрібку жита... Божа мова – зернослово, проростає в серці знову... - вдруге заримувалося...

- Чому ти такий блідий, Іване? – стривожилась Марія. – Аж землистий... Що в тебе болить?

- Не тривожся, Маріє... Це я просто стомився. Ось приляжу, відпочину... Сон – найкращі ліки... Але ж ні. Треба спочатку перечитати апостольське послання. Завтра на літургії говоритиму про любов... - ніжно подивився на свою Марію, рідну Марію, славну Марію... - Словами апостола Павла говоритиму...

- Любов не притворна, довготерпелива, не хизується, не підноситься, не шукає вигоди для себе, не робить зла ближньому... Не лишайтеся боржниками один перед одним ні в чому, крім вірної любові. Любов відвертає від зла, перемагає всякого врага-супостата... Відвертайтеся від зла, приліплюйтеся до добра. Будьте братолюбні один до одного з ніжністю; в повазі один одного шануйте; духом проростайте, Господу служіть...***** Передусім майте щиру любов один до одного, бо любов покриває багато гріхів...******- надсилав свої слова отець Іоанн наступного ранку Господу Богу, усім вірним і самому собі...

...Отець Іоанн не встиг тоді завершити свою проповідь перед прихожанами... Не встиг договорити про любов, про яку ніхто й ніколи не скаже всього до кінця... То була остання його літургія...

...Бачив нахилену над собою Марію... По її вустах прочитав:

п р о с т и ... Встиг іще подумати: обдаруй її, Господи, ласкою й милістю,- мою Марію, - ту, яку я любив усе життя...

- Богдана я встиг причастити... - видихнув останні слова...

____________

*Канонічна «Молитва Пресвятой Богородице в честь иконы Ее, именуемой «Семистрельная».

**Рядки з вірша «Любов» Ірини Жиленко.

***Список імен при подачі на часточку пишеться в Родовому відмінку.

****Початок 22 -го Псалма Давидового.

*****Квінтесенції з Послання апостола Павла до Римлян, гл. 12-13. 107 І Петра, 4:8.

******І Петра, 4:8.

 

ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ПОДІЙ

***

Владика Іоанн помер ледве на шостому десятку літ земного життя. Занадто глибоко він переймався людськими гріхами, незгодами й нещастями, - вони й укоротили йому віку. Його син Василь продовжить справу батька, - священикуватиме в Полтавській Успенській Соборній церкві. Затим, передавши цю Богоугодну справу своєму синові Іванові, переїде до Ніжина, стане Ніжинським полковим обозним. Сином Івана Величковського-молодшого буде видатний релігійний діяч і духовний письменник Паїсій (в миру Петро) Величковський (1722-1794), який закінчить свій земний шлях архімандритом Нямецького монастиря. Нащадок владики Іоанна в шостому коліні Олександр Величковський буде настоятелем. Замкової церкви в Ніжині. Саме він збереже й передасть у науковий вжиток рукописну спадщину Івана Величковського, священика й барокового письменника другої половини сімнадцятого століття. Замкова церква нині діюча в Ніжині. Зведена у XVIII столітті на місці колишнього оборонного валу, сьогодні вона розташована посеред таких прикметних координат: міський ринок, психонаркодиспансер, станція «Швидкої допомоги». У Замковій церкві справді владарює Дух Святий.

***

Іван і на тому світі любитиме свою Марію.

***

Альянс галя-зіна буде й надалі ситуативно діяти, творити, співпрацювати, сіяти розумне, добре, вічне. І все в них буде так, як повинно бути, - житимуть радісно й щасливо, у чесності із собою. «Там усе упирається у фізіологію», - казатимуть і надалі про галю-зіну екс-колеги блаженної, хоча вона ніколи й ні про що в них не питатиме. І не дозволь нам, Господи, зловтішатися... Усім без винятку екс-колегам блаженна бажатиме всього доброго і щоб не було каміння в нирках.

***Блаженній стане скучно, й вона як національно свідома громадянка візьме свій паспорт, військовий квиток, зубну щітку та пасту «Лісовий бальзам» із кальцієм і без фтору, зодягне жовто-блакитну блузку із чистого ситцю й піде до військкомату. Так і так, - скаже. Беріть мене на війну, бо я національно свідома. Хочу проявити себе не лише в мирних б/уднях. У Чорнобиль колись їздила за репортажем – і нічого: нормальний репортаж вийшов.* У військкоматі на неї довго й підозріло дивитимуться якісь пани полковники синьоокі, а потім скажуть: «Купляйте собі бронежилет, спальний мішок, військову форму і – вперед». Іти н а в і й н у з а с в і й р а х у н о к блаженній виявиться не по кишені... Тож війна, «яка чим скінчиться, Бог відає»109, проходить без блаженної.

***

Блаженній знову стане скучно, й вона напише нову книжку. Назве її відверто по-вітальному «Гопак на могилках». Поставивши останню крапку на 144-й сторінці та ще й красивим почерком, здивовано оглянеться на годинник... Без десяти осінь...

___________

*15 серпня 1986 року блаженна справді їздила в журналістське відрядження – в Чорнобиль, звідки привезла репортаж про наслідки аварії на четвертому блоці ЧАЕС.

 

Дописано в бабине літо 2014 року.

 

 



 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Українські літератори

Зарубіжні літератори