Вікторія СИРОВАТКО

Написав Administrator   
Вівторок, 13 грудня 2016 13:25

Сироватко

ПОЕЗІЇ

 

* * *

Голоси у церквах

Порозвішали крила на криласах,

Їхнім душам Господь

Роздавав сорочки гамівні.

Там стояла й моя

(Це насправді було, чи наснилося?)

І просила в піснях:

Отче, дай же одненьку й мені.

Підв'яжу нею біль,

Що зламався до самого кореня,

Нею піт промокну

І піду у спокуту й пости.

Та нікому, прошу,

Не показуй такого спотворення.

Хай пелéно твоє

Від самої себе захистить.

Хай твій праведний код

У наступному слові помножиться.

Я відкрию дорогу,

Мов перший у світі ходок.

I на промінь зорі,

За якою іти мені можеться,

Без вагань наступлю

Як пером на червоний рядок.

 

ПЛАСТИЧНА ОПЕРАЦІЯ

Клітинка за клітинкою, мікронно

Подовжуються зморшки на чолі.

Печальний лик подобою мадонни,

Пластична операція Землі.

Майстерний рух. А пензель, чи то скальпель,

Відтяти і додати поспішить.

Надіне на потвор прекрасні скальпи,

Чи перекроїть шкіру на душі.

Вже і Земля, мов яблуко пече́не,

З надією на молоду красу

Довірилась невігласам і вченим,

Що залюбки клонують божу суть.

Краса ніяк не виключає розум,

Та тільки він нікому не кріпак.

І хто довів, що Пані-Під-Наркозом

Захоче виглядати саме так?..

 

* * *

Не було бажання знятися у фільмі,

Замінити морем все життя земне...

Зовсім то не хвилі, а тіла дельфінів,

Як в кіні, на острів винесли мене.

Об мої долоні хвилі боки стерли,

Не було на човен жодної з дощо́к.

Від царя морського присилали перли,

Тільки нанизати не було на що.

Він сердито зводив свої пінні брови

І мені з акцентом тихо говорив.

Я тоді не знала ще морської мови,

Діалектів чайок і прононс вітрів.

І не знала тексту зі своєї ролі

Й водяної влади не хотіла мать.

Не бажала бути в острівному колі

І Його Величність зводити з ума.

У царя морського я позбулась трону...

Припливи до мене хоч один дельфін...

Прикладу до вуха мушлю телефонну –

То шепоче море чи говорить Він?..

 

* * *

Не передай комусь мій "добрий ранок"

І "добрий вечір" мій не говори.

Не схожа я на жодну із панянок,

Яким бажав і ранки й вечори.

Мені – моє. Скажи, якщо не шкода,

І знов причину зустрічі зумов –

Бо кожен раз я маю нагороду:

Мій добий ранок, вечір і... любов.

 

* * *

Випадок ні до чого -

В теслі - кумедний дар.

Руки ладнали човен -

Вийшли тіла гітар.

Тихо вони лежали,

Втомлені, горілиць.

В їхніх тілах дрижали

Щебети ранніх птиць.

Потім гітарний човен

В музику плив і слова...

Випадок ні до чого –

Тесля любив співать.

 

* * *

Від короля, чи то від принца,

Чи від пажа́ -

Мені незатишно у скриньці

Листом лежать.

Поштиві звернення вельможі,

Високий стиль.

Але прекрасна дама може

Палить листи.

У скриньки підняте забрало...

Прости її.

У ній всю осінь пролежали

Листи твої.

 

ГОДИННИК ЛІТА

На літній час будильник заведу,

Щоб на годину стало літа більше.

Секунда грому, півсекунди – тиші,

І півгодини – в літньому саду.

Ще на якихось декілька хвилин

Подовжу нам із літом існування.

Година ця у літа – не остання,

Але у мене ти – лише один.

Та все одно оту єдину мить,

Що взимку не дивився ти на мене,

Не зможу я найвправнішим катреном

До літа й до любові доточить.

 

* * *

Незакордонної краси

Мій мікросвіт бажав

На кавуневім глобусі

Найменшої з держав.

Хазяйкою і бранкою

Гула в пилку бджола.

Сюди я магеланкою

З дитинства прибула.

Крізь мене квіти зваблені

Ходили навпрошки.

І високо на яблуні

Росли мої роки.

Відкриті очі подивом.

І "Господи, спаси!"

Всі цвіркуни виводили

На різні голоси.

Дістала від праматері

Цей мікрокосм душа.

На літньому екваторі

Найкращої з держав.

 

* * *

Осінь з ранку свої

поробила діла -

Застелила хмарки,

журавлів провела.

Нанизала калину.

З легкої руки

Павутинок розплутала

срібні нитки.

Розпрямила травинку.

На краплі води

Залишила свої

непомітні сліди.

Так надворі волого,

аж в думці - вода.

Це тому, що мій дощ

Цілу ніч набридав.

 

* * *

Я на́вчена природою, як слід

Сховатися у купочці насіння,

Перетворитись у достиглий плід

Й зірватися у пригорщу осінню.

Котитись у легкому кураї,

Не визнавать погонича і збруї...

Мов крапля кровообігу її,

У тілі благодатному пульсую.

Ніколи не виходжу із думок

Її щоденних задумів і планів...

Моя природо, наче мудра пані,

Навчи завжди робити вірний крок.

 

* * *

Вибираюся у провінцію,

Де словечок пора золота.

Підбираю їх поодинці

У кишеню свого пальта.

Їм в одежі і тепло, й темно.

Листопадова благодать...

Хочу скласти осінній темник,

Та не знаю, із чого почать.

У тополі і у берези,

І у мене багато справ...

То слова із моїх поезій,

На листочках дерев і трав.

 

* * *

Необережний шурхіт їжака

І вицвілий панич на огорожі...

Небесний дах потроху протіка,

Його ніхто полагодить не може.

Рослинних днів закінчені свята,

Художній безлад мокрої ожини.

Вже день недобачає полатать

Зі споришу зачовгану стежину.

 

* * *

У колообіг сонце вируша,

Своїм теплом випарює тумани...

В дитинства луках бігає лоша,

Воно колись моїм Пегасом стане.

Ще не існує жодної з принад

Його манити до своєї ватри.

Як стрічку часу повернуть назад,

І зупинитись на якомусь кадрі?

Де ще ніхто нікого не вбива,

Інфаркти не торкають жодне серце,

А на левадах – мудрості трава

І безтурботно лошачок пасеться...

 

* * *

Мій рідний сонях вибитий ущент,

Я – вилущене серце з насінини.

Хто бив мене – нехай поб'є іще,

Допоки збиті лікті і коліна

І літня кров олією тече,

І пахне свіжо золотавим полем...

Кладе руду голівку на плече

Мій рідний сонях. немає болю.

 

 

ПОРТРЕТИ


1

Наївності межа.

Пилок тепла на тілі.

Ніхто не заважав

Іти по лезу хвилі.

Розвітрений дивак

Художник – знаний профі –

Мені намалював

Панянки пінний профіль.

Мов янгол із небес,

Вона була красива.

Та я... лише себе

Намалювать просила.

То линула удаль,

То підбігала близько.

Мою струнку печаль

Підсвічували бризки.

Із нею tête-á-tête

Я не була фальшива,

Тому і свій портрет

На бе́резі лишила.

 

2

Етюди на повітрі –

художництво просте.

Мене ти на палітрі

старанно розітер.

Білилами біліло

обличчя і рука,

А потім все боліло

від кожного мазка.

Умовна і пласка я,

і так несхожа тут.

До тебе не пускає

глухий мольберта кут.

Вже не втекти нікуди,

хоч світ не має меж.

По плечі і по груди

ти по малюнку йдеш.

Захоплено радієш

від кожного штриха,

Але моя надія

потроху засиха.

Підмішуєш у фарби

таланти іменні,

А я, себе не варта,

стою на полотні.

 

САНАТОРIЙ "ГЛОРIЯ"

Санаторна тиха келія.

Весна.

Я у білому. Весела і

Одна.

Знов мовчання до обіду

Увімкну.

Навіть радіо повіда

Тишину.

Не крути мене, сумління,

Не боли.

Вже у ванну море синє

Налили.

І мене, як найважли́вішу

З персон

Забирає разом з віршем

Гіпносон.

А прокинусь, як Офелія,

Сумна.

Санаторна біла келія.

Весна.

 

МОРСЬКИЙ ЛИСТ

Безмежні володіння сюзерена *

Я оглядала верхи на киті.

Свій синій голос втратила сирена,

Щоб не змогла я збитися з путі.

Легенько хвилі підкидали чайок,

І знов ловили доторки крила.

Мій китоплав до берега причалив,

Щоб я із нього зістрибнуть могла.

В обіймах сну було волого й жарко.

Немов папір поштовий – небеса.

Щось намагалась видовжена хмарка,

Немов перо пташине, дописать.

_______

*Сюзерен – великий феодал-сеньйор, що був господарем над васалами.

 

* * *

Вечірній поїзд. В купе задуха

І незнайомець мені за друга.

У свято їхав, а я – із нього.

У різні боки – одна дорога.

Чай несолодкий, і їжа прісна.

Читаю вірші йому допізна.

Ще не встигаю спитати: "Хто ти?",

А незнайомець у ніч виходить.

 

 

СВІЧА. IКОНА


1

Край молитви мовчить

Потривожена тінями готика.

Жовте око свічі

Засльозилося, вколоте гнотиком.

А молитва текла,

Кожна крапля на скалки розбилася.

І душа до тепла,

Наче віск до руки, приліпилася.

 

2

Дитя... Напівпрозоре личко...

Святої матері анфас...

Голівкою хитала свічка

У такт умовних перифраз.

Незнана теплота долоні

Мого торкалася чола...

Душа моя на тій іконі

Маленьким хлопчиком була.

 

* * *

Втрачає кошт сім'я багатолиста:

Калини юні, літні явори...

Монетний двір ясно́го королівства

Банкрутом стане певної пори.

Мені кредити, надані у маї,

Поволі повертає скнара-час.

Осіння девальвація триває

І знищується золотий запас.

Я вмію на мізерію прожити,

Аби хоч повернулася мені

Листка банкнота, стерта до прожилків,

Де висушені знаки водяні.

Тепла відсоток матиму за вигад,

Життя у борг вартує півціни...

"Заначкою" кладу листок у книгу,

Щоб якось дотягнути до весни.

 

* * *

Перемінно радію і радую,

Хочу, щоб так і далі було...

Аж незручно не бути багатою

Моресвітлом і моретеплом.

Літо вікон заставлю геранями,

І у вересні і у маю.

І не краду, й себе не обманюю,

І біднішою все ж не стаю.

 

* * *

Замість телекіна -

телевізор вікна

Не набридло дивитися й досі.

Там улюблена мною

програма одна

Переключена зараз на осінь.

 

* * *

То світиться, то плаче без причини,

Залишившись, напевно, без гроша,

Та, осені розкроєна душа,

Яка невдалу вибрала кравчиню.

 

* * *

Небесний наш Гросмейстер залюбки,

(Коли пограти сам з собою хоче),

Нас рухає, неначе пішаків,

Із дня клітини – на клітину ночі...

 

* * *

Немає ще і натяку грози,

Та тільки Той-Хто-Все-На-Світі-Знає,

Довідавшись, що знову не свята я,

Мені травинки пальчиком грозить.

 

ВОДА

Що єднає цей світ чоловічо-жіночий,

Чи поділений він на твоє і моє?..

Непочата вода з четверга проти ночі

Проти нашої волі живою стає.

І лікує вона, і втамовує спрагу.

Ми говоримо з нею на "Ви" і на "ти".

Як одна зі щедрот незамінного блага

Наших тіл і думок наливає плоди.

Дотягтися до неї і складно і просто,

Як читать і не відать господнє письмо.

З нею входимо в світ на хвилинку у гості,

І з гостей в інший вимір крізь неї йдемо.

Акробатка вода на планетній арені

В колообіг річок і судин вируша...

Унікальність її досі нам незбагненна:

Рідина, пара, лід – триєдина душа.

У захмар'я летить, замерзає і тане,

Омиває глибини і сонячну вись.

Те, що є і було, все вона пам'ятає...

Перш, ніж пити її – помолись, помолись...

 

ТАНЕЦЬ ЖИВОТА

Фантазія доведена до краю

На східні налаштована пісні,

Іде в танок і на ходу скидає

Обов'язків патинки затісні.

Уява скута. Непластичні рухи.

Чи сором заважає, чи літа?

Я пробую, ще поки легкодухо,

Створити перший танець живота.

Вихляє не наложниця для ліжка –

У дзеркалі навпроти – візаві –

Уже не я – дівчисько-босоніжка

По килиму ступа, мов по траві.

Їй, що належить звабити султана,

Ні сором не завада, ні літа.

Вона – одна із генів-полонянок,

В моєму танці східно пророста.

Уже не треба натиску і сили,

І кругових надійних оборон.

Спокусливо просвічує шифон...

Здавайся переможниці на милість,

Ходи-но, повелитель у полон.

 

***

Чекаю терпляче візиту

Улюблених подружок-рим

На terra incognita літа

У мій зачарований дім.

Тут царська карета неважко

Народиться із гарбуза,

Погойдує шалька ромашки

Бджолу на легких терезах.

Тут різних прибульців нізвідки

Пилкова чекає вага.

Летовище кожної квітки

Забрати вантаж вимага.

Тут можна і двічі, і тричі

Ступити в ту саму ріку...

Хтось маминим голосом кличе,

Промінням цілує в щоку.

Нашіптує мальві на вушко,

Про світ чудернацьких проя́в,

Дюймовочка чи Попелюшка,

Чи казкою зменшена...я.

 

СПОСТЕРІГАННЯ ЗА МУРАХАМИ

Охоче нахилюся нижче

Заворожити зір і слух,

Де геніальне муравлище –

Мурашок броунівський рух.

Природний скарб мікроісторій:

Роботи, воєн і утіх.

Для них ми – величезні гори,

Молодші набагато них.

Свого невтомного народу

Хоробрі воїни-сини

Нагадують закон природи –

На старшого – не посягни.

Не зрадь товаришу і краю,

Сумлінно досягай мети ...

За нами теж спостерігає

Вселенське Око з висоти.

 

***

Як старенький човник ліжко лікарняне

Уві сні гойдає, наяву гойда ...

Чи Харон старанно гоїть мою рану,

Чи веслує лікар – сива борода?..

Довго випливає думка із наркозу

Крізь тумани Стікса* на лице бліде.

Хтось таки повільно розвидняє розум

На чоло долоню спокою кладе.

Стишені розмови пахнуть валідолом...

З усієї сили я шепо́чу теж:

- Не чекай, Хароне, ти іще не скоро

По поверхні Стікса душу повезеш.

Харон – старий перевізник душ померлих

через ріки підземного царства.

_______

*Стікс – річка у підземному царстві Аїда (грец. міфологія).

 

***

Ще стежка не протоптана до храму,

У птаха не загострене перо...

Дала бабуня теплими руками

Мені своє невидиме добро.

Ішли роки. Твердішала дорога

І об папір ламалися думки.

Але тепло й добро рядка від Бога

Беру уже з небесної руки.

Зате тепер я знаю достеменно,

Звідкіль сія лише моя Звізда -

Бабусин янгол приліта до мене

І під перо папери підклада.

 

***

Май досхочу

насіяв квіту у траву.

Я не топчу

і навіть поглядом не рву.

Але навколо

не знаходжу я ніде

Зелену любку* –

найріднішу з орхідей.

Спостерігай,

моя печале, з під руки,

Квітковий рай,

очима кольору "братків"*.

І повна смутку

тінь моя не обмине,

Ту незабудку,

на ім'я "люби-мене".

_____

*Любка (зеленоцвіта) – нічна фіалка (родина диких орхідей).

*Братки – фіалка-віола, анютини вічка.

 

ІЄРОГЛІФ

Від гілки вишні, вписаної в простір

В Японію розкритого вікна,

Мов ієрогліф, тінь лягла на постіль,

Яку мені послала тишина.

 

***

Дивитись на небесні шлюби

Любові не потрібні очі.

Молитві не потрібні губи,

Коли душа її шепоче.

 

***

У душу лізе, б'є, немов шомпо́ли,

Чи цідиться крізь зуби мимохідь

Нестерпне слово.

Обпече, чи вколе,

Яка різниця? Все одно болить.

 

ПАСЬЯНС

Мабуть, погано бачу

Стерті обличчя карт:

Хто ж то – зрадлива вдача?

Хто ж це – підступний фарт?

У вихідні і будні

Мозок іще не звик

Вірити пані Бубні

Чи то панянці Пік.

Знову банальна втеча

До розбитних дівах,

Стільки разів за вечір

Пущених по руках.

Знову у стані свідка

Наче застала ню

Панну Кістляву Плітку,

Пані Товсту Брехню.

Ментори і лакузи...

Знаю, що не святі

І кавалери-друзі,

І королі-свати.

Карти у жанрі блефу

З повним набором вад,

Що ж ви, панове Трефи,

Брешете всі підряд?..

Врешті врятує диво

Очі мої сумні.

Серце положить Чирва

Прямо на стіл мені.

 

ЗООПАРК

Крила – за ґратами,

Роги – за ґратами -

Волю захоплено

Homo-піратами.

Тісно і голодно,

Холодно й жарко їм

Концтабори

Нарекли зоопарками.

Зроду не знатимуть

Де вони, хто вони –

Вічні заручники

З рук нагодовані.

Стали вони

Рукотворними блазнями,

Їм присудили

Довічне ув'язнення.

У зоопарк і сама я

Заведена -

Клітка назовні

І клітка всередині.

Братиму з рук,

Чи з долоні даватиму –

Грати між нами

Та хто з нас за ґратами?..

Не розібрати

Чи звірі, чи люди ми

Ними були,

Або тільки ще будемо?..

 

МЕТАМОРФОЗИ

То плавцями хлюпо́чу,

То крилами висну.

Часом, хто я насправді

Не знаю сама...

А, можливо, і досі

Особа перві́сна –

Чи плисти, чи летіти

Різниці нема?..

Мені кожну пір'їнку

До тіла пришили,

Чи приклали на бо́ки

Сріблясту луску?..

Я – маленька звіринка

У шубці шиншили,

Чи бджоли поцілунок

У гроні бузку?..

Моє серце тріпоче

У зляканій сарні,

Я, мов лялечка, крильця

Виймаю, бува...

А з тобою мої

Перевтілення марні:

І розмови безкрилі,

Й безхвості слова.

 

***

В крамниці літа вбрання шукаю

Його обновам нема кінця

І вибираю з того розмаю,

Що до смаку мені й до лиця.

Тулю до шиї черешень буси,

Вдягаю думку у тінь струнку

І виглядати гламурно мусить

Будяк, приколотий на паску́.

Все, що плига́ло, повзло, летіло –

Перетворилось на глядачів.

У літніх шатах душа і тіло,-

Вгадайте, Моди Будинок чий?

Не від Кардена, чи від Діора

Так пишно вбрані мої літа.

Весну носила іще учора,

Сьогодні літом я молода.

Якої примхи ще тут немає,

Який прикрасить наряд мене?..

В крамниці літа вбрання шукаю

Собі чи Музі, хто ж те збагне?..

 

***

Я часто думаю про те,

Як в лазареті безнадії,

Утративши імунітет,

Любов'ю важко захворію.

І не звернусь до лікарів –

Вакцина будь-яка безсила.

Я – інфікована згори,

Бо цю хворобу попросила.

В легенях вітер забринить

І будуть вени моря повні,

Як тільки Лікар Головний

Хворобу випише любовну.

 

***

Великий клопіт малої квітки –

Хто зрозуміє нектару смак?

Не прилітає бджола нізвідки,

Не забирає пилок за так...

Такі рослинні мої печалі...

Чи Ви, бува, їх не помічали?

 

КРАКІВСЬКИЙ СОН

Згортається теплий простір,

Вкорочено літа час.

І Ви не йдете у гості,

І я не чекаю Вас.

Не Ваша у тім провина,

Не в тому й моя вина,

І зустріч на площі Ринок

Заграє сурмач* не нам.

Ваш сон у мою посте́лю

Спустився - не знав, по що...

Неначе нічний метелик,

Не спійманий у сачок.

Він пурхнув у штучний комин,

Розтав у його вогні...

Я, певно, Вам не відома -

Так само, як Ви мені.

Осінню мою записку

До ніг листопад кладе...

Ви будете близько-близько,

Не знатиму тільки де...

_____

*На краківській вежі кожну годину грає сурмач.

 

ДЕФІЛЕ

Не виходила з тіла

І чекала нагоди,

Щоб зима настелила

Чистий килим на сходи,

Щоб ступати по ньому

Не слідами, а звуком,

Щоб припудрили гноми

Ялинкові перуки.

Незапрошена гостя,

Ще й нічийна дружина...

І нашиті на простір

Ексклюзивні сніжини,

І відсутність охоти,

Щоби запам'ятали

Кіноплівки і фото

Дефіле досконале.

Не порівняні зовні,

Ми із нею сьогодні –

Пані вельмишановні,

Пані вельмихолодні.

І виходячи з дому,

Наче з теплого тіла,

Залишаю нікому

Слід по білому білий.

 

ПО́СТРИГ

Молитви слів не доберу,

Хоч пам'ятаю здавна.

Була – Вікторія – в миру,

Як зватимуся з травня?

В Соборі Світлих Воскресінь –

Птахів хори вінчальні

І чується чиєсь: "Амінь!"-

В бузковій сповідальні.

Струмує соку смакота

З березового тіла,

Змикає, стерпкує вуста,

Щоб я мовчати вміла.

І зацукровується час,

Де я себе забула...

"Ти хто?" – питає в котрий раз

Допитлива зозуля.

Ім'я, немов кору стару

Змінить мені не жалко:

Вікторія – була в миру,

А тут – сестра Фіалка.

 

ПЕРЕ́КЛАДИ

Думок дослуха́юсь барвінку і м'яти,

Бузку й полину.

І вчуся Всевишнього перекладати

На мову земну.

Хто дав мені право на спробу зухвалу –

Земля чи вода?

Ступаю безстрашно у сяйво Порталу,

Бо кличе Звізда́.

Збивається подих і муляє рима,

І слово пече.

Та присланий Ангел торкає незримо

Мене за плече.

Тримаю у серці небесну надію,

Олівчик - в руці,

Хоч, може, й не зовсім сама розумію

Переклади ці.

 

ПО́ЗИ

Тобі повіки ніч стуля,

А я стаю від втоми сонна.

Ти спиш у "позі короля",

А я – у "позі ембріона".

Ти походжаєш між колон

У мантії із горностаїв,

А я у твій прадавній сон

Із пуп'яночка проростаю.

Козулі й олені біжать

На пишні королівські лови...

А вірш виношує душа

Неначе зародок любові.

І словотворення нічне

Гойдає сну мого колиску,

Щоби невиспану мене

Ім'ям назвав ти королівським,

Щоб повернутись звідтіля,

Де бродять мармурові леви,

І ти – у "позі короля",

І я – у "позі королеви".

 

***

Коханому


Наче юність мила й про́ста*

У омріяні постої

Я іду до тебе в гості,

Коронована косою.

Зараз я не гонорова,

Не вельможа, не еліта...

Легко йду до твого слова,

Лиш любов'ю оповита.

Усміхнуся разів зо три

І у люстро гляну тричі,

Щоби впевнитися вкотре,

Як весня́не щастя личить.

І мене не буде кращих,

І мені не буде рівних...

Це тому, що тихо скажеш:

– Ти прийшла, моя Царівно!

______

*Тут – рівна станом, струнка.

 

КАВ'ЯРНЯ

Винайдено пристрій

для керування снами...

Замов мені солодкий сон...

Я так люблю тепло кав'ярні,

Маленькі філіжанки парні,

Що принесе для нас гарсон.

Ти почитай мені своє –

Таке довірливе і щире,

І відпусти печалі з миром,

Бо він таки на світі є.

Розчиняться твої слова

У нашій нерозчинній каві...

Напевно, ми були непра́ві,

А сновидіння – мирова.

А за вікном холодний душ

Голісінькі дерева приймуть.

І ми шукатимемо рими

Для їхніх перемитих душ.

За столиком на двох персон

Задумливо прикрию очі...

Давно солодкого я хочу,

Замов мені кав'ярний сон.

 

ЗА́МОК

В моєму замку - готичні стелі,

Дзеркальні стіни.

Розумні люди, думки веселі

Ідуть постійно.

Гостей годую, даю надію

Таємним словом,

І розквітаю, і молодію

Для тебе знову.

Не просить птаха моєї згоди,

Кує спросоння.

У повний місяць герані ходять

По підвіконнях.

Малює зранку сади квітучі,

Ліси багряні

Кохана жінка, і мама лучча,

І файна пані.

Хай не повірять, що так буває,

Та я відверта.

Там срібна флейта мені співає

З мого мольберта.

В моєму замку синів немало,

Багато дочок.

Замо́к закрию. Ключі сховаю

Під килимочок.

 

***

Я осінь довго не пускала в сад.

Вона через паркан вмовляла квіти

Від спраги і утоми пожовтіти

І запашних позбутися принад.

До гурту неприручених рослин

Себе тулила золотава пані,

Осінніх фрейлін сорочки останні

Чіплялися за потемнілий тин.

За крок тепло у вирій відлетить.

Змаліє день.

Та у найдовші ночі

Намарить сад собі липневу мить,

Де квітка для бджоли замироточить.

 

ЗІЗНАННЯ У КЛЕПТОМАНІЇ

Немов лисиця до винограду

(Солодке треба),

Тебе цілую, неначе краду

В самої себе.

Тихенько вийду зі сво́го раю

Простоволоса

І загортаю, і заплітаю

Тебе у ко́су.

Чи здогадався, чи певно знав ти,

Що і донині

Мені не важко тебе тримати

На волосині.

На повідочку, в моєму ліжку -

В моєму схроні.

Такі солодкі мої крадіжки,

Що аж солоні.

Моя обожнювана хвороба

Не пройде з віком.

Даремно вірші для мене роблять

Таємні ліки.

Та намагання ці безнадійні,

Бо, безумовно,

Я є злодюжка, я є крадійка -

Невиліковна.

 

ОСІННІ ГОСТИНИ

О.С.

Там дикий сад і місце потайне,

Яке зійшло з буденної орбіти.

І котик супроводжує мене,

Що не навчивсь по ланцюжку ходити.

Остання вереснева благодать –

Панують хміль і дикі виногради,

Шатри шовковиць прихищати раді.

Блаженну мить ні вкрасти, ні продать.

Її лише в блокноті повезу.

Хоча папір утримає навряд чи

Вагітних яблунь стомлену красу

І котика теплесенький калачик.

 

***

Мого безсоння свічка золота

Сторінку ночі не перегорта.

Не до снаги їй, Господи прости,

В ній дірочку для зірки пропекти.

Вона слабка, голісінька, мала

І тягне гнотик до мого тепла,

Неначе я повинна їй зарадить,

А не вона горить мене заради.

Ти в мене товариства попроси,

Ще стане парафіну для сльози -

Обидві ми у темряви в неволі...

Моя сльоза, як і твоя, – без солі.

 

МИРГОРОДСЬКІ ДОЩІ

Олександрі Самарцевій

1

Сьогодні зранку збурення небес:

Така первісна, допотопна злива –

Неначе Ной із безвісти воскрес,

Щоб рятувати вибрано-щасливих.

Я – горілиць під куполом води

На дні сухого теплого ковчега.

Нікому не дібратися сюди –

Тривожити моє прозоре Его.

Йому не треба люстра і прикрас,

За подарунок – водяна неволя.

Відкладена в позаминулий час

Не рятівна - банальна парасоля.

Свої думки надвір не відпущу,

Які по світу бігали донині...

Намотується прядиво дощу

На гострі верете́на тополині.

Душа дощем наповнена ущерть...

Вірш бурмочу, немов закляття жриця...

Моїм думкам дозволено іще

У цім дощі уперше розчиниться.

 

2

У вірш мандруючи зі сходу,

З нічним озоном у крові,

До мене вчора дощ приходив –

У гості крапельку привів.

Таку непевну і наївну,

Аж до прозорості легку,

Моєї рими королівну

У ненаписанім рядку.

Вона повідала чимало

Про ворожіння на воді –

У захваті аплодували

Берізки й липки молоді.

І захотілося крізь квіти,

Давно приручено-сумні,

У Миргород вікно відкрити,

Щоби озонувати дні.

Сміюся дощику і плачу:

Якщо не шкода, то залиш...

Твоєї краплі, крапки наче,

Мені не вистача на вірш.

 

***

Мені соромно, що досі я не пишу про війну –

Я боюся її і осмислено, і підсвідомо.

Лиш вмочаю олівчик в це слово і зразу ж тону

Із усім своїм родом, що в небі, у мрії і вдома.

Відчуваю, що так небезпечно багато мене.

Можна навіть не цілитись, все ж – гарантовано влучить,

Поділивши мій рід на земне і на позаземне,

Зачинивши ворота на підлості схований ключик.

Моя сила мала, її наче і зовсім нема,

Та Надія жива, що утримаєм рівними спини...

Стільки ран і гріхів забинтує терпляче зима,

Наче милиці з неба підпорки пошле тополині.

Нам устояти треба. А щоб не зігнути колін,

Нам – вишивані шати, натомість фуфайок убогих.

Це природно - боятись.

Допоки є тиск у судин -

Не зникатиме страх. Було б тільки боятись за кого.

 

НА ВИСТАВЦІ КАРТИН

Олександрі Самарцевій

з Луганщини, де зараз,

на жаль, стріляють...

1

Виростають любисток і м'ята -

Хоч патрони посій...

Не була я ні клята, ні м'ята

У гостині твоїй.

В подарунок гаптовані шати

Принесли голуби,

А повітря куди набирати -

У сумки́ чи торби́?..

Не надихатись, не надивитись:

Мальви й ружі цвітуть...

Я хотіла б іще опинитись

Тут.

 

2

Ми успіх твій пили в столиці

З дзвінких бокалів,

Які, наповнені по вінця.

Нам "ля" співали.

Чи дзвони чулися рефреном,

Чи голос лютні?..

Та тільки слух, на жаль, у мене

Не абсолютний.

Мене відволікати годі,

Земна рутино.

Ідуть по подіуму гордо

Твої картини.

Позагорталися у вірші,

Вдались нівроку...

Уже ніхто не перепише

Квіткові кроки.

 

ПАНЯНКА МУЗА

Я люблю всіх жінок,

наче зорі і квіти.

В їхніх посмішках теплих

згораю дотла.

Але є лиш одна –

найдорожча у світі,

Що торкається легко

руки і чола.

Панянко Музо,

Під звуки блюзу

Я пив кохання

Хмільне.

Панянко Музо,

Ми ж з Вами друзі,

Тому не зрадьте

Мене.

Юна Муза моя

не старіє з роками,

Кличе душу щодня

у пісенні краї.

Знову очі мені

затуляє руками,

Щоб у кожній з дівчат

я впізнав лиш її.

 

***

Час не вблагати,

але нас багато

На цій брехнею скривдженій землі.

На кожен мозок є окрема зрада

Й рої жуків на наші картоплі́.

Та все одно – тепло не за гора́ми,

Та все одно – зимі кінець бува...

Хворіємо на пандемію страму,

Щоб згодом просвітліла голова.

 

***

Мені не хочеться додому,

Де мало світла і тепла...

Не найрозумнішу із homo

Лукава стежка повела

До листопадового храму,

Під яблуневі корогви,

Де птаство молиться без тями

Тотемам вітру і трави.

Вони виходять непомітно,

Цілують легко у чоло.

І я наповнююся світлом,

Щоб це уже колись було.

В якомусь не моєму тілі

Блукатимуть чиїсь думки...

Цієї зустрічі хотіли

Усі нащадки і батьки.

І, вже здогадуюся, звісно,

Та тільки віри ще не йму,

Що ця, язичницьки-первісна,

То я... лише віки тому.

 

***

Моя самотносте, не сердься,

Що я неначе й не була, –

То ластівка мені по серцю

Черкнула кінчиком крила.

Невмисно врізала безсоння,

Яке вже ніби й не болить,

Та скапує мені в долоню

Моєї крові тепла хіть.

І вже із пригорщі лоскочуть

Солоні запахи сумні

І я, примружуючи очі,

Сповзаю тінню по стіні.

Замурзані душа і тіло

Об це сукрів'я золоте...

До ранки вишенька уміло

Листок цілющий прикладе.

 

***

Нездужала осінь, кахикала хрипко,

Боліли суглоби кістлявої хвіртки...

І не вистачало озону

Цій вічній хворобі сезонній.

Топтав листопад свої ковдри картаті,

Скидали дерева поношені плаття

І вже не знаходилось бренду

Із вицвілого секонд-хенду.

І холодно думать, і боляче дихать,

І паляться вогнища вітру на втіху,

Лишаючи після згоряння

Обвуглені татуювання.

Та я серед безладу все-таки мушу

Знайти хоч би латочку літа на душу

І отвір закрити незримий,

Щоб витік озону утримать.

 

ВИ́НА

«Моим стихам,

как драгоценным винам,

Настанет свой черед».

Марина Цветаева

1

Не втратила букет вина

Терплячіша з дружин,

Роками закоркована,

Немов у пляшці Джин.

Відбиток винного рядка –

У тисячах дзеркал.

Як брати (аж тремтить рука)

За талію бокал?

Неначе Ви дали мені

У келиху рубін,

Настояний на імені

Дорогоцінних вин.

Все випите до мізера,

До невпізнання рис...

Бокалом пальця врізала,

Аж на душі – поріз.

 

2

Чи то брага, чи то моря піна?..

Сургучева зламана печать.

Відкоркую амфору Марини,

Кажуть, п'яній море – по коліна,

Тільки б на колінах не стоять.

У бокалі і у мові – красно.

Я смакую виброджений вірш,

Де рядок з'являється невчасно

Тільки зараз і ніколи більш.

Тут ніхто не відає загрози

І зі мною, мабуть, заодно

П'є і п'є (і не втрачає розум)

Встояне Маринине вино.

Почуття наповнюю по вінця

Смаком грона, сонця і трави...

Від свого до Вашого мізинця

Я така ж гурманка, як і Ви.

 

3

Заховатися від чужих очей,

В кров підмішувать молоде вино –

У червоному – буде га́ряче,

А у білому – дуже холодно.

Серцем живлений кров'яний лафіт*,

Ваша Щедросте, наливайте ще.

Розсургучила, і на тому квит,

Книгосховище – виносховище.

У душі моїй і за межами.

З ними – рима я, з ними – пані я...

Незалежні і незалежані –

Вина віршів – моя компанія!

______

* сорт червоного виноградного вина

 

КОКТЕБЕЛЬ

Моя вигадка боса

В Коктебелі була...

Там до осені носять

Загорілі тіла.

Там не ждуть Афродіту

Золоті «бідняки»

І поділене літо

На дохідні шматки.

Я ставала тамтешня

В колообіг розваг,

І возив обережно

На горбу Кара-Даг.

Гальки дивні карати

Потрапляли до рук.

І погодився знятись

Волоокий віслюк.

Туї довготелесі

Зупиняли щокрок.

Цілувала я персик

У засмаги пилок.

І від тиску одежі

Вивільняв обережно,

У полон беручи,

Дикий пляж уночі.

.......................

Там, де змінюють пози

Море й хвиля людська,

Моя вигадка й досі

Коктебелем блука.

 

* * *

Ніхто іще не має на прикметі,

Незнайдені до певної пори,

Ці вірші, як затоплені у Леті

Галери, чайки, шхуни й катери.

Блискучих слів піастри і дукати

Тому лиш пощасливиться знайти,

Хто із глибин наважиться підняти

Своїх думок затоплені флоти.

Я на глибини не дивлюся зверхньо,

Ладнаю човен з вибраних дощок,

Допоки підіймаю на поверхню

Хоча б один-єдиний черепок.

 

***

Я прокидаюсь від вібрацій

Космічних рим.

Мене лишає рано-вранці

Сон-анонім.

Йому зійти за панібрата

Я не боюсь,

Бо вени звикли відчувати

Вселенський пульс.

Забуду, як душа летіла

В сліпучий блиск,

Щоб знову дарувати тілу

Небесний тиск.

На ганок вийду у сорочці

Ще теплих крил,

Прокліпаю в небеснім оці

Зірковій пил.

Фантазія-майстриня тонко

Рядків натче

Із райдужної оболонки

Моїх очей.

У колір дня моя дорога

Вже вируша,

Де тихий шепіт діалогу

Душа – душа.

 

***

Прямо у груди постукає грім -

зустріч так близько.

Викличу дощ і побігаю з ним,

наче дівчисько.

Легко зроблюсь незнайома собі –

юна бігунка.

Та не втекти від вологих обіймів...

І – цілунків.

Пестощі краплям не забороню –

дуже хотіла

На акварелі накапати ню –

вигини тіла.

І розчинити слова молоді

наче любисток,

І сполоснути в небесній воді

Душу Пречисту.

 

ДО ПЕРЕКЛАДАЧА

Тепер, коли Ви так неблизько

(Щоб не забулися бува),

Перекладіть на італійську

Мої промовчані слова.

Зробіть улюбленого чаю,

Пишіть на клаптику жалю.

Я досі Вам не пробачаю,

Що Вашу мову так люблю.

Холодний напій в порцеляні

Долонька блюдця ще трима...

Зінайтесь, пане italiano,

Чи легко володіть двома?

Де замість місяця є luna,

Amore – і життя, і мить...

Прошу, на італійські струни

Мою любов перекладіть.

 

***

Рань вереснева. Яблук щічки свіжі.

Забутий сад край неба і села.

Росте на кронах молодильна їжа,

Щоб я в собі здитиніти могла.

Собі я дозволяю самочинство,

І залишаю крихітні сліди.

Я не впадаю – падаю в дитинство,

Бо кроками земними не дійти.

Ношу дитяче вранішнє одіння,

Уявою пошите нашвидку́...

Не подолати яблучне тяжіння,

Коли зоря цілує у щоку.

 

ПРИЙМАЧ

Приймачиком володію,

Що хвилю небесну ловить –

Од відчаю до надії,

Від ненависті до любові.

Вмонтовано просто в груди

Живий геніальний пристрій.

Служити ще довго буде –

Гарантія років триста.

Дай сили, маленьке серце,

В собі не відчути втоми.

Не треба твоїй поетці

Неякісного прийому.

 

ЗБИРАННЯ ЯГІД

Запросини як годиться...

Зелені мої батьки –

Малина і полуниці –

Годують мене з руки.

З налитих теплом по вінця

Маленьких яскравих тіл

Солодка стікає крівця

У серце та у поділ.

На пальцях її потьоки...

І смачно, і залюбки

Злипаються літнім соком

Слова мої у рядки.

Із фактором-резус – згода,

Ти, серце, і стук притиш.

Спасибі тобі, Природо,

За донорство і за вірш.

 

***

Де тиша голуба

настояного ставу -

Розкладені тільця

лілейні навзнаки,

Занурила верба

у глиб легкі рука́ва –

Збирать зірки із дна

чи полоскать хмарки.

 

***

На могилах трава забуття.

Вже і нікому помолиться,

Бо давно перезріле дитя

Забуває себе по столицях.

Ні на кому ні гріх ні вина...

Охоронниця в них є святая...

На могили синичка одна

Помолитися прилітає.

 

В'ЯЗАННЯ

Плету мереживо автоматично,

В'яжу-розв'язую вузли кармічні.

Плету і плутаюсь в собі безладно,

Гачком підхоплюю нить Аріадни.

Часу не гаючи, працюю хватко.

Іду по ниточці, мов акробатка.

Узор придумую вночі та зрання

І розпускаю знов своє в'язання.

 

ГРА ІЗ ДЗЕРКАЛОМ

Дзеркальце моє, не показуй виду

Довгого життя ти іще не відай.

Не пускай за край простору і часу

І не пам'ятай жодної прикраси.

Кутики очей не розтиражовуй.

Відбиття пече – припалило брови...

Покажу усім для проміння тацю –

На люстерці дім сонячного зайця.

 

***

Мій замкнено простір,

Заховано ключ,

А за́гадка в гості

Прийшла голіруч.

Навшпиньках, роззута,

Весела й легка,

Змогла зазирнути

У шпарку замка.

Під поглядом синім

У рими хмільні

Дозволила тіні

Пройти по стіні.

Дощу домішала

У фарби густі,

Щоб не залишилась

Я на самоті.

 

РОЛІ

Боржниця вічна у своєї Долі,

Яка чарівним помахом руки

З дитинства щедро роздавала ролі:

Онуки, першокласниці, доньки́.

Ніколи не насуплювала брови,

У ніч впускала сіроокі сни,

Найперші вірші, як першолюбові,

На вічність від весни і до весни.

Безжально, ніби пензлем ковили,

Літа перемальовують обличчя.

Нечутно підступає час, коли

Онучечкою вже ніхто не кличе.

І роль за роллю на очах зника.

І повертаюсь майже кожен вечір

У фото, там де я іще дочка,

А мама обійма мене за плечі.

 

***

Я вдячна за усі Твої щедроти –

За те, що є, і буде, і було...

За те, мій Боже, що сидиш навпроти,

Коли беру до рук Твоє перо.

 

ОБ'ЯВА

Віддам в хороші руки

Приблудне кошеня,

Усі "ази" і "буки",

Уздечку для коня.

Думки і вікна чисті,

Троянди запашні,

Коралове намисто,

Що личило мені.

З бабусиної скрині -

Натільний образок,

Як макове насіння -

Краплин легкий разок.

Неношену перуку,

Із липи мед і чай...

.........................

Візьму в хороші руки

Маленьке онуча.

 

***

Я – жертва незворотнього прогресу,

А нерви - як дорожній серпантин.

Вже по мені проїхали колеса

Мільйонів бричок і автомашин.

На порівняння посміхнуся гірко –

Шаманьте, небайдужі лікарі.

Моя одвічно бунтівна підкірка

Ніколи не належала корі.

Їй надто важко розуміти вчинки

Сусідів, ще не піднятих з колін...

В собі важливо не втрачати Жінку,

Коли живеш в епоху перемін.

У час такий нелегко мати друзів

І заглядати в очі і серця...

Там, десь на споді, причаїлась гусінь,

Готова з'їсти все до корінця.

Чому б з собою в злагоді не бути,

Сховавшись у обіймах самоти?..

Але ідуть і йдуть до мене брути

І кожен раз питаю:"Брут, і ти?.."

 

* * *

Якою ж тоді я була маленькою,

Теперешня, можу себе узяти

Не те, що на руки, навіть у жменьку

І як горобчика поколисати.

Тоді не умілось летіти нікуди,

Тільки випасти, як із гніздечка.

Закону тяжіння – найперше чудо

Вивчали коліна і лікті малечі.

Химерні сюжети людині кожній

Уява дає у своїй щедроті...

Шкода, що пізнати ніяк не можна

Вагу невагому своєї плоті.

 

ВЕСНЯНА ПЕРУКАРНЯ

Сивіють каштанів голови

В грайливих люстерках вікон.

Газонів легка неголеність

Так личить міському лику.

Вже кожна рослина комусь жона

Від пахощів і до лона.

Фонтанчик на губи збуджено

Побризка одеколоном.

Гортаю весни журнальчика...

І знову мені здалося –

Занурились вітру пальчики

В вербове моє волосся.

 

* * *

Ідемо́ по принишклому раю,

Оминаємо місячні квіти.

Соловей нас терпляче навчає,

Як цей світ обережно любити.

Щоби килим живий не зім'яти,

Роздивитись квітковії лиця,

Не ступити на шлейф аромату

Маттіоли – нічної цариці.

 

ЖАРТОМА

Ти іще недавно говорив медово,

Що для мене душу вийняти готовий.

Так чому ж це зараз я тебе не змушу

Вийняти для мене кавунову душу?..

 

* * *

Не усі співати хором згодні,

Винятковість і дана на те.

Післязавтра чи післясьогодні

Вишня аж під осінь зацвіте*.

*Осіннє цвітіння вишні одиничне і нетипове.

Вона – символ появи людини на землі.

 

* * *

На аптеці буква "А" не світиться.

Вечір гасить позолоту листя.

І мого платка шовкові китиці

Пальчиками вітру заплелися.

Вдома кіт нудним чеканням змучений,

Чай імбирний, на платівці джаз...

Наші листопадові заручини

Вкотре відбуваються без нас.

І акацій копійки знецінені

Сиплються на віртуальний шлюб,

На твоє мовчання заосінене,

На моє нецілування губ.

 
Популярне
Останні публікації
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори