Школа Бойчука постає із небуття

|

2

Унікальна колекція в Запорізькому художньому музеї

 

ВІРА СЕРЕДА

Майже півтора місяця в Запорізькому обласному художньому музеї тривала унікальна виставка, відкриття якої приурочили до Міжнародного дня музеїв - «Не забувайте незабутнє...» Школа Михайла Бойчука». Гасло 2017 року Міжнародної організації музеїв - «Музеї й суперечлива історія: розповідаючи про замовчуване».

Мистецька Україна має трагічну сторінку, про яку варто пам'ятати. Назва запорізької виставки не випадкова. Сто років тому, 18 грудня 1917 року, в Києві з ініціативи видатних діячів культури, науки й мистецтва — академіка Михайла Грушевського, вчених Дмитра Антоновича й Григорія Павлуцького, художників Василя й Федора Кричевських, Вадима Меллера, Михайла Бойчука, Олександра Мурашка, Георгія Нарбута, Миколи Бурачека, Михайла Жука, Абрама Маневича створили Українську академію мистецтв (її спадкоємицею є нині Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури).

Представники школи Михайла Бойчука, котрі закінчили академію, зазнали чи не найжорстокіших репресій, а більшу частину їхніх творів знищили. Михайла Бойчука, Івана Падалку, Василя Седляра, Софію Налепинську-Бойчук, Івана Липківського та Євгена Ситнянського розстріляли 1937 року, 1938-го - Миколу Касперовича. І це лише за те, що, навіть прийнявши нову комуністичну ідею, оспівували її українською, «а українська національна форма це є контрреволюція». Принизливе тавро «бойчукіст» переслідувало учнів Учителя все життя, ламаючи долі, не даючи ні творити, ні нормально жити. За науковим дослідженням Ярослава Кравченка, сина одного з бойчукістів, постраждали 37 осіб.

Бойчукізм — визначне, самобутнє явище в українському мистецтві першої третини XX століття, що, найперше, ставило за мету «створити свій, український стиль монументального й інших форм мистецтва... втілити мистецтво в усі галузі життя (побут, промисловість), у всі форми культурної діяльності (театр, друкарство)». Але в умовах «класового підходу», що на той час уже охопив усі сфери життя в СРСР, це було неможливо, стало крамольним викликом, приреченим на знищення.

Запорізький художній музей володіє унікальною колекцією, що зберігалась у фондах (здебільшого графіка). Навіть деякі співробітники музею побачили її вперше лише цього року. Зважаючи на те, що мистецьку школу Бойчука тривалий час замовчували, цілком зрозуміло, чому твори не виставлялися.

 

 

 

Це був сміливий крок - привезти роботи Бойчука для музею

- Наша виставка, на якій представлено 115 робіт - це роздуми про долі непересічних особистостей, загублене мистецтво, втрачені можливості, взаємини художника та влади і роль мистецтва в справі об'єднання нації, - так сформулювала ідею експозиції Людмила Травень, старший науковий співробітник музею, одна з кураторів виставки.

Колекція школи Бойчука почала формуватися в Запорізькому художньому музеї практично з перших днів його утворення (1971). Перший директор музею Григорій Соколенко був першопрохідцем – саме він привіз перші роботи бойчукістів у Запоріжжя 1972 року - це був досить сміливий крок на той час. Діяльність Григорія Соколенка започаткувала розвиток монументального мистецтва, і не лише в нашій області. Він був одним із організаторів Першої виставки монументального мистецтва України (Київ, 1969), де після років забуття завдяки йому показали надбання бойчукістів. Розуміючи художнє значення цього культурного явища, він зробив перші кроки для збереження імен митців для нащадків.

Автор цих рядків саме від Григорія Олександровича вперше почула й про школу Бойчука, й про те, який був супротив із боку деяких маститих художників під час затвердження експозиції виставки монументального мистецтва України щодо робіт бойчукістів. Тетяна Яблонська, за його словами, проявила себе тоді як чесний об'єктивний художник, і роботи пройшли більшістю голосів. То була, за словами Соколенка, блискуча, колосальна виставка!

Григорій Соколенко розповідав, що почув ґрунтовну розповідь про одного із засновників монументального мистецтва України Михайла Бойчука та його учнів від Оксани Павленко. «На жаль, - шкодував Григорій Олександрович, - Бойчук свідомо відмовлявся від участі у виставках, бо вважав, що призначення фресок монументалістів — громадські будівлі й широкі майдани. Чи міг він передбачити, що ці його монументальні твори радянського часу будуть знищені, а недоброзичливці казатимуть, що в нього немає творів».

У листопаді 1936-го органи НКВС арештували художника, а 13 липня наступного року в Києві його разом із талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли. Стратили також 11 грудня 1937 року його дружину - Софію Налепинську-Бойчук, як «шпигунку» й «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.

 

Хранителька безцінних творів Оксана Павленко

Оксана Павленко (1896-1991) була однією з найбільш здібних учениць Михайла Бойчука із першого його випуску. Запорізький музей зберігає близько ста одиниць її творів: живописні, фрагменти фресок, малюнки, начерки, ескізи, акварелі. Адже Бойчук викладав живопис, кераміку (всі його учні були з глиною на «ти», а Павленко дуже любила глину). Михайло Бойчук заснував український дизайн, займався гобеленами й сам їх прекрасно виготовляв. Бойчукісти займалися книжковою графікою, були гарними ілюстраторами.

Оксана Трохимівна сама привозила в Запоріжжя кілька разів свої картини, а також твори інших художників школи Бойчука, що зберігала в себе. Їздили до неї також співробітники музею. Колекція охоплює майже весь творчий шлях художниці, розкриваючи її як майстра зі своїм стилем, що природно ввібрав у себе характерні риси творчого методу школи Майстра.

В експозиції можна було побачити фрагмент епістолярної спадщини Оксани Павленко й Григорія Соколенка.

Оксана Трохимівна була надзвичайно старанною, скрупульозною ученицею й після страти наставника тривалий час підтримувала зв'язки з усіма, хто вижив, та з їхніми родичами. Із упевненістю можна сказати, що це - хранителька робіт школи Бойчука. Її врятувало те, що вона, працюючи в Межигірському керамічному технікумі, що під Києвом, саме в 30-ті роки, коли розпочалося переслідування бойчукістів, отримала запит на роботу викладачем у Москві. Усі учні Бойчука, хто врятувався від репресій, їхали або за кордон, або в Москву. За словами Оксани Павленко, 1952 року вилучили й знищили фрески Бойчука з Національного музею Львова, а в підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло ще 14 робіт Бойчука. На щастя, деякі твори та його невеликий, але значної наукової вартості архів, залишені митцем 1914 року в майстерні, зберегла львівська художниця Ярослава Музика.

В експозиції виставки – доволі сміливі роботи Оксани Павленко – ескіз керамічної тарілки (1928-1932), а в центрі написано п'ять – чотири (це тоді було гасло «П'ятирічку – за чотири роки»). Чи дизайнерська розробка – ескіз вази для квітів. А це ж був 1931 рік (синьо-жовті кольори). Або ж сміливий крок – ескіз урни (1931) – ілюстрації зустрічаємо в перевернутому вигляді - сучасні мислителі вважають, що ваза саме так повинна стояти. На урні зображені досягнення – те, до чого закликала партія (заводи, літаки), а художниця все це опускає в урну – за це одразу можна було отримати статтю.

У багатьох роботах домінувала сільська тематика, тому що більша частина студентів були близькі до цієї теми, а сільські жителі вважалися неорганізованими, бо проводилася політика партії на індустріалізацію, колективізацію й електрифікацію всієї країни. Дві картини Оксани Павленко із серії «Будівництво колгоспів» - «Працювати без ліні» (1931, папір, акварель) й «Суперечка в сільраді» (1930, папір, туш) – ілюструють цей період часу.

 

Життя із тавром «бойчукіста»

Після розстрілу Івана Падалки його дружина два десятки років перебувала в засланні на Півночі. Повернувшись в Україну, вона не мала жодних засобів до існування. Оксана Павленко надсилала їй кошти, щоб жінка могла хоча б купити хліб. Її трагічну долю зобразила Оксана Павленко в «Портреті дружини розстріляного Івана Падалки», що привертає увагу відвідувачів виставки.

Представлені також екслібриси (1968) Марії Котляревської (1902-1984), виконані з виразною графічною майстерністю - своєрідна розповідь про культурне життя Дніпропетровщини, про визначних особистостей, яких вона зустріла на своєму життєвому шляху. Марія Євгенівна була ученицею Івана Падалки, коли він викладав у Харківському художньому інституті. У 30-ті роки вона активно працювала в галузі книжкової графіки. Після арешту та ув'язнення вчителя тавро «бойчукістка» незримо тяжіло над нею. У 1946 році її арештували за «антирадянську діяльність» та позбавили волі на сім років.

Свідченням того, що попри замовчування, заборони українські художники завжди цікавилися творчістю Бойчука та його учнів, виставлена низка екслібрисів Михайла Бойчука (1969), Ніни Денисової (1942) та Марії Трубецької (1970).

Окрасою виставки стала надзвичайно гарна, подарована музею автором, ліногравюра Василя Перевальського «Портрет Михайла Бойчука» (1991). Треба віддати належне митцю, що обрав саме цю техніку, щоби передати образ Михайла Бойчука – в кожній лінії відчувається характер, сила.

Невипадковий твір колеги Бойчука Михайла Жука (1883-1964) - плакат «Григорій Сковорода» (1925). Адже бойчукістів та їхнього Вчителя можна порівняти з мандрівним філософом та його учнями-«сковородинцями», зауважує куратор виставки Людмила Травень. Як і Григорій Савович Михайло Бойчук ніколи не відступав від своїх творчих засад - «його вчення було в повній згоді з його життям». Учні-бойчукісти, зберігаючи вірність настановам Майстра, були схожі з учнями великого філософа.

Художник Охрім Кравченко, твори якого 1960 – початку 1980 років у техніці яєчної темпери («На буряках», «Біля клубу», «Праля», «У потягу», «Гра в шахи», «Піаністка») та єдина графічна робота (пастель «Дівчина», 1983) красномовно свідчать, що художник був у той час чи не єдиний, хто зберіг вірність традиціям школи Бойчука, продовжуючи та розвиваючи їх у своїй творчості. Він прожив складне життя. У 1930 році його заарештували й засудили, заславши до Котласа за «систематичну антирадянську діяльність». Він не мав почесних звань і нагород, у Спілку художників УРСР його прийняли лише у віці 72 років.

- Варто звернути увагу на понівечену роботу «Піаністка», - розповіла науковий співробітник Запорізького художнього музею Ольга Дворна, - ми дуже просили головного зберігача фондів дати цей твір в експозицію. Картина надто пошкоджена: піаністка поранена в серце, видряпані очі... Невідомо, в чиїх руках робота була. Справжній вандалізм – невизнання цього мистецтва. Після виставки робота поїде на реставрацію.

 

Урятовані... твори й митці

Оксана Трохимівна зберегла надзвичайно цінний експонат – фрагмент «Жіноча голова», частину великої фрески «Фізкультура і спорт», що на Червонозаводському театрі в Харкові (колективна робота, 1932-1934). Таких фресок було 20. Поруч - графічні зарисовки студентів, що потім переносили на стіну. Із якою точністю вимальовані обличчя й фігури!

- Знаючи, що колективна робота підлягає знищенню, щоб урятувати цей фрагмент, Оксана Павленко попросила абсолютно незнайому людину (розповівши як і чим треба працювати) зрізати його вночі, щоби зберегти для нащадків. Це було небезпечно. Сказати, чия це була робота, неможливо, адже творили колективно. У той час навіть за фотографію з цих робіт могли покарати, - розповіла Ольга Дворна.

До другої генерації учнів (1923-1930) школи Бойчука належав Олександр Мизін (1900-1984). На початку виставки відвідувачів зустрічало його велике живописне полотно «Ніч на Дніпробуді» (1937). Робота виконана за замальовками, що зроблені під час будівництва Дніпрогесу вночі. Автор показує велич споруди в дусі соцреалізму, адже в ці роки багато учнів Бойчука намагалися себе реабілітувати – тож робота відходить від тих первісних творів пана Михайла. Сам Бойчук також у 1935-37 роках намагався творити під замовлення, проте це його не врятувало від розстрілу. Дві інші роботи Мизіна - із серії «Сталінград» (1943-1944) - виконані в техніці темпери. Викладаючи в Межигірському керамічному технікумі, митець втілював установки Бойчука на розвиток творчої індивідуальності студентів, створював розписи Селянського санаторію в Одесі. Коли ж роботи потрапили під заборону, змушений був переїхати до Москви, де з 1936 року викладав у Московському художньому інституті.

На виставці лише одна, але цікава робота Михайла Осінчука (1890-1969) - «Полювання святого» (60-ті роки ХХ століття). Її подарував у музей не сам художник, бо автор був за межами України - він врятувався від репресій, емігрувавши до Нью-Йорка (США) перед приходом до Львова радянських військ, передчуваючи трагічні події, що згодом розгорнуться на галицьких землях. Це один із майстрів, який стояв на засадах «неовізантизму» Михайла Бойчука, творчо поєднавши його із традиціями галицької ікони та стінопису Східної Галичини.

На виставці приваблюють роботи одного з улюблених учнів Бойчука Онуфрія Бізюкова - «Старий Київ. Над Дніпром» (1947), «Весна. Дніпровські береги» (1963), «Натюрморт. Книги» (1959-1966). Спочатку митець закінчив художньо-промислову школу в Миргороді в Опанаса Сластьона, а потім уже навчався в УАМ (1924-1930) в майстернях Льва Крамаренка та Михайла Бойчука. Саме тут молодий художник прагнув до узагальнень та монументалізації живописної форми, вдавався до пошуку конструктивно-виправданих композицій.

Дереворит «Тарас Шевченко», що створила Олена Сахновська (1902-1958) в 1934 році, зображує поета та декілька композицій із героями його творів. Приналежність художниці до бойчукістів стала також причиною її переїзду до Москви 1932 року, де вона й створила цю композицію. Навчаючись у 1921-1926 роках в монументальній майстерні Михайла Бойчука та графічній майстерні Софії Налепінскої-Бойчук (традиції української книжкової графіки ХVІ-ХVІІІ століття) в УАМ, вона створювала свою власну манеру в техніці деревориту.

Зиновій Толкачов (1903-1977) був одним із перших, хто розповів про трагедію євреїв у роки Другої світової війни. Через це його творчість в 1950-1960 роках оголосили «релігійно-сіоністською». Учень Федора Кричевського згодом відчув потяг до монументального мистецтва й долучився до розписів будівель у Києві. Художник-бойчукіст Григорій Довженко (1899-1980) зберіг кілька копій фотографій, що дають уявлення про ці розписи. На виставці розмістили дві літографії Толкачова - «Німецькі окупанти» та «Білі у місті» (1962), що засвідчують не лише майстерність графіка, а й правдиву розповідь про жахи війни. Він також був репресований. Після війни, коли треба було жити й виживати, він не міг продати свої роботи. Тож колеги, друзі брали його твори, підписували за його згодою своє авторство, продавали й віддавали йому гроші. Це сильне ім'я - Зіновій Толкачов - настільки лякало, що жодну його роботу не брали на виставки – а теми ж були серйозні: Перша світова й громадянська війни.

 

Національну культуру – на чільне місце

Бойчук закликав студентів, щоб на чільне місце вони ставили свою національну культуру. Українська культура – це український націоналізм. Класи Бойчука дуже відрізнялися від інших в академії. До нього прагнули потрапити багато студентів, тому що він відходив від академічних канонів, і всі його студенти вже з першого курсу починали працювати разом із ним (теорія і практика йшли одночасно), починаючи з того, що замішували глину й працювали з натуральною темперою, в тому числі додаючи яєчний жовток.

Національні елементи, зокрема, в жіночій сорочці нескореної українки, простежуються в живописних роботах (темпера на папері) Оксани Павленко, що представлені на виставці - «В концтаборі» (1944) й «Нескорена» (1942). Її герої - сильні духом люди.

Працюючи в Москві, Оксана Павленко отримала замовлення на створення великої роботи на будинку уряду Киргизії. Прибувши туди, вона починає – ось вони витоки школи – з вивчення національного колориту, національного мистецтва. На виставці ми бачимо виразні образи різних людей – «Портрет киргизької жінки» (1936), «Абдурахманов – сказитель «Манаса» (1937), «Киргизька колгоспниця» (1936). Це люди, котрі займаються різними видами праці, але скрізь виокремлюємо їхню приналежність до киргизької культури. Коли оголосили конкурс на створення герба Киргизької РСР, Оксана Павленко його виграла. Можливо, це її й врятувало від репресій.

У Костянтина Єлеви, котрий навчавсь у майстерні монументального мистецтва Михайла Бойчука в 1917—1922 роках, також простежуємо в творах національні мотиви. Він викладав у Київському художньо-індустріальному технікумі, в 1944-1950 роках був професором кафедри малюнка КДХІ. Саме в цій техніці майстерно виконані роботи (дві - із серії «Самарканд» (1941-1943) та «У Пекарях» (1945-1950).

 

Кілька слів про колегу

На виставці представлено декілька творів Льва Крамаренка (1888-1942): малюнок тушшю «На заводі» (1925) та живописні роботи 30-х років ХХ сторіччя - «Натюрморт на тлі вікна», «Катер біля причалу», «Селище біля Сталіно», «Квітучі гліцинії». Лев Юрійович був колегою Бойчука по Українській академії мистецтв. Як і Бойчук, на початку XX століття він опинивсь у вирі мистецького життя Парижа, вивчав досягнення світової культури в музеях Франції, Італії, особливо захоплювався пам'ятками італійського і візантійського монументального мистецтва, вивчав давні техніки. Як підсумок цих студій 1913 року в петербурзькому «Товаристві заохочування художників» відбулася «Візантійська виставка робіт Левка Крамаренка й Андрія Тарана» створених за кордоном. Лев Крамаренко був прекрасним педагогом, гуртуючи навколо себе творчу молодь, але звернення в навчанні до традиції класичної художньої освіти було однією з відмінностей від майстерні Михайла Бойчука, який впроваджував власний метод.

Милуючись творами художників школи Михайла Бойчука, знайомлячись із їхніми долями, розумієш: якого рівня могло б досягти українське мистецтво, якби бойчукісти вільно творили, втілюючи настанови свого Вчителя. Навіть у тій невеликій кількості творів, що збереглися, та в роботах учнів Бойчука, які врятувалися від репресій і не могли втілити всі без винятку настанови митця, вражають сміливість задумів, самовідданість. Це були однодумці, талановиті художники, які прагнули сказати нове слово в мистецтві, створюючи його на національному ґрунті та впроваджуючи свої новаторські доробки в різні його галузі. Уже надійшла пропозиція Київського національного музею організувати виставку із фондів Запорізького художнього музею в Києві.

На знімку вгорі:

Ліногравюра Василя Перевальського «Портрет Михайла Бойчука» (1991)

На знімках:

111

Михайло Жук. Плакат «Григорій Сковорода» (1925)

IMG_5785

Експозиція творів Охріма Кравченка

IMG_5744

Оксана Павленко. Ескіз урни (1931)

IMG_5725

Оксана Павленко. Жіночі образи

IMG_5710

Оксана Павленко. Пейзаж у Межигір'ї (1929-1930)

IMG_5719

Оксана Павленко. «Суперечка в сільраді» (1930)