У Запоріжжі - «Чуття образу» подружжя Немир

049uhoru

Післямова

ВІРА СЕРЕДА

Одним із яскравих мистецьких незабутніх заходів на початку липня став творчий візит львівських митців - Володимира й Катерини Немир у Запоріжжя. Символічно, що їхнє «Чуття образу» (літературне й образотворче) прибуло із Заходу в місто на головній воднотранспортній магістралі України — річці Дніпро, в місці її перетину транспортно-комунікаційними магістралями, що з'єднують Південь України зі столицею, Заходом і Центром, Донбасом із Криворіжжям.

 

 

 

Дбала про лаконічність художнього твору і захоплюючий сюжет

Перша така зустріч відбулась у Центрі мистецтв «Арт-Простір», що розташований у Запорізькій обласній науковій бібліотеці. Люди мистецтва – здебільшого багатогранні особистості. Ось і скульптор Катерина Немира презентувала як письменниця свої прозові твори – збірку новел «Кольорові оповіді» й роман «Іногда».

Розповідаючи про роман «Іногда», вона пояснила, чому обрала таку назву. Галичани до 1939 року (а українці американського й канадського походження ще й досі) не розуміли російської мови, тож іноді надавали словам іншого змісту.

- Так сталось і з героїнею мого роману, - зауважила пані Катерина. - Вона думає, що «іногда» - це ім'я чоловіка, який приходить до її сусідки з другого поверху, бо чула, як та казала: «Хоть іногда заходіте». Це нерозуміння я й хотіла показати. Узагалі ж у мене кожен герой говорить своєю говіркою: волинською, галицькою, а людина, яка приїхала розвивати культуру, – з «культурним акцентом».

Письменниця дбає про те, щоб художній твір мав захоплюючий сюжет, адже в нинішньому стрімкому леті життя люди мають обмаль часу.

- Я довго билася над цією книгою, - поділилась вона секретом творення, - хотіла, щоб роман був лаконічним, щоб образи захоплювали читачів. Найбільше праці пішло на те, щоб перекреслити цілі уривки, робила кристалізацію кожного образу, аби він став яскравим.

Обкладинку роману «Іногда» прикрашає робота Катерини Немири з триптиху «Жінка» (де жінка з глеком дає силу, вагітна – життя, із хлібом – поживу). Книга ілюстрована цікавими світлинами з родинного альбому, деякі мають історичну цінність. Зокрема, фото, на якому зображені ще дітьми Катерина Немира з братом, їхні бабця й мати та Надежда Суровцева (з партії большевиків) і галичанка Олена Степанів (науковець, яка була в січових стрільцях), котрі 1957 року звільнилися з тюрми й побували у них у гостях.

- Але це не біографічна книга, - уточнила письменниця. - Лише одна сторінка в ній біографічна – про незабутню зустріч із другою дружиною Ярослава Галана, чудовою Марією, яка після його смерті жила в Москві. А зустрілась я з нею в Юрмалі, де була на симпозіумі з кераміки. Вона, зокрема, підтвердила мій сумнів, що Ярослава Галана вбили бандерівці. Насправді це зробили кадебісти.

Збірка новел «Кольорові оповіді» ілюстрована роботами Володимира Немири, що залишилися лише в цій книзі як згадка про його виставку в Польщі. Так сталося, що їх дуже довго не повертали, а коли вантаж прибув і відкрили ящики, то побачили лише рами - жодного листа з графікою не було.

Оповідання Катерини Немири й образи Володимира Немири, створені в різний час, раптом тематично співпали. Дизайнер Юрій Мориквас, готуючи книгу до видання, сказав, що не треба жодних інших ілюстрацій, тому що графічні твори відображали атмосферу оповідань.

Відчуття образу в літературі й образотворчому мистецтві дуже турбує мисткиню.

- Я насмілилася вийти зі своїми книжками до вас через багато років, - зауважила вона, - я пишу їх уже чималий період. У «Кольорових оповідях» є різні образи. Хоча я й говорю всім: не читайте оповідання перед сном і не беріть у руки, якщо носите в собі дитя, бо вони сумні, страшні. Там, може, два фінальних оповідання про Америку такі, що можна спокійно прочитати, але я мусила дати книзі таку назву, щоб заохотити читачів купувати її. Це роздуми про людське життя.

Катерина Немира вважає, що митець повинен говорити художніми образами й продумувати їх. Якось вона прочитала новину, що одна художниця назвала образ у своєму творі, викладеному з патронів, символом зла. Це декорація, а не образ, переконана пані Катерина. Або ж складена із писанок фігура іншою мисткинею – це не що інше, як креативне мислення подачі краси й багатства наших писанок. Але це в жодному разі не художній твір!

- Створюючи образи, - сказала вона, я хочу, щоб людина прочитала, відчула їх і щоб вона не «винаходила велосипед» як я, щоб колись хтось мудріший за мене прочитав мою книгу й сказав: та я б у тисячу разів краще написав. І щоб той твір був номінований на премію Нобеля. І тоді ми матимемо нарешті Нобелівського лауреата з літератури. А я буду тішитися, що колись цьому лауреату «поклала на підніжку» свою книжку, щоб він піднявся.

Писати, розповіла пані Катерина, вона почала давно. Перший її серйозний вірш вийшов в одному з чисел самвидаву «Скриня» в 1972 році. Потім журнал арештували, й усі його сім чисел ішли в усіх справах затриманих авторів (Калинців, Шубатури та інших) як націоналістичні.

- А той самвидав ніякий не націоналістичний! – зауважила письменниця. - Ми були молоді (нам було від 18 до 23 років) і знали (це ж тоді пропагували), що сім'я Леніна видавала свою газету – ми теж хотіли творити: кожен писав свій вірш або інший твір. Відтак зібрали все це, надрукували в журнальчику – тут нас накрили, багатьох заарештували. Мене спасло те, що якраз, коли йшла судова тяганина, народилася донечка. Тоді я висловила свої емоції у вірші, який мені єдиний не соромно читати не тому, що він має якусь художню цінність, він як ілюстрація, що я вже тоді почала думати про те, що ж таке я на цій землі.

Пані Катерина щиро переймається єднанням українського народу:

- Подорожуючи, ти не тільки віддаєш своє, а ділишся й руйнуєш оті стереотипи, які ділять нас, - зауважила вона. - У нас стільки жахливих стереотипів! Наприклад, коли я зустрічаю людину й вона каже, що не буде говорити українською, бо українська тієї місцевості – суцільний суржик, то відповідаю, що такого суржику як у нас, у Галичині, мабуть, ніде немає. Тож ми маємо простягнути руки до людей і сказати: «Браття, ми всі однієї крові».

Катерина Немира не зациклюється на своїх творах. Прекрасне вона черпає в інших письменників. Під час зустрічі звучали ліричні вірші Павла Тичини. Схвилювала розповідь про один вуличний епізод під час її перебування в Харкові:

- Уранці бігла на телебачення, а назустріч – хлопчик і дівчинка років семи-восьми. І він читає їй поезію: «Мов золото-поколото біжить, // Горить-тремтить... Біжить-тремтить...» - забув слова. А я йому підказую: «...ріка як музика». Він повертається до мене – обличчя світиться - і каже: «Ви що, знаєте?» «Аякже! – відповідаю. - Усі інтелігентні люди знають Тичину. Це мій улюблений поет». І він усміхнувся.

А потім додала:

- На виставці ви побачите наші роботи (чоловікові й мої), де немає природного відображення, а є утворений образ. Це теж така фішка, про яку я завжди наголошую дітям під час майстер-класів, щоб вони зрозуміли, що таке художній образ. Звичайна людина говорить: «Сонце зійшло», а мій улюблений поет Тичина: «Коливалося флейтами.// Там, де сонце зайшло».

 

Вернісаж у Запорізькому художньому музеї

На урочисте відкриття виставки в Запорізькому обласному художньому музеї зібралися палкі шанувальники образотворчого мистецтва, дехто навіть прибув із Маріуполя. Попри різноманіття виставок у Запоріжжі любителям завжди цікаво побачити щось нове. Зважаючи на те, що багато запорізьких художників пройшли львівську живописну школу, їм, звичайно ж, цікаво бути в курсі новин і позитивного досвіду колег. Львів'яни сім років тому презентували в залі ЗОНСХУ виставку «Дизайн в іменах. Львівська школа», що, зокрема, знайомила й із ремізним ткацтвом. Ніби в продовження – нинішня, але зовсім інша за сприйняттям, персональна виставка скульптора Катерини Немири й живописця Володимира Немири «Чуття образу».

Експонати прибули з Маріуполя. На жаль, митці мали труднощі з її транспортуванням у Запоріжжя. Проте залишилися приємні спогади про Маріупольський музей Куїнджі, де працюють надзвичайно цікаві люди, які люблять усім серцем і музей, й ім'я цього художника. Але, із сумом додала пані Катерина, там залишилися лише три роботи Куїнджі – всі інші вивезені прокремлівськими бандитами.

Розпочався творчий проект подружжя Немир три роки тому в Києві. Потім вони побували з виставкою в Миколаєві, Енергодарі, Новій Каховці.

 

«Хочеться, щоби люди зупинялися біля моїх робіт і спілкувались із ними»

Жваве спілкування шанувальників із винуватцями мистецького свята розпочалося ще задовго до його відкриття – біля творів митців.

У залах художнього музею уміло розташували малу пластику Катерини Немири – образи чоловіків і жінок («Вулиця», «Голова жінки», «Молодиця», «Жінка в дзеркалі», «Вчителька музики», «Очікування. Майбутня мати»). За словами скульпторки, митець творить, бо без цього не може жити й має передати час майбутнім поколінням. Скульптура ж прекрасна тим, що дає можливість оглянути роботи з усіх боків.

- Наші роботи не комерційні, - зауважила пані Катерина. - Можливо, не всім зрозумілі, але вони несуть у собі печать образу та його чуття – чи в кераміці, чи в живописі. Мені вдалося поєднати керамічні технічні прийоми зі скульптурною пластикою. Тому вони трішечки інакші - наближені до землі, передають настрій і емоції. Я люблю з ними розмовляти, мені здається, що вони також говорять із глядачем. У мене дуже багато образів жінок - я люблю показувати жінку зрілу, красиву, впевнену в собі. Цю впевненість дає творча співдружність із чоловіком, адже ми можемо критикувати нещадно одне одного, що водночас додає сили й емоційності нашим творам.

Їм дійсно повезло, що мають у своїй хаті критиків і мистецтвознавців – нещадних, але люблячих.

- Творчість чоловіка надихає мене, - розповіла пані Катерина, - мені дуже легко працювати, коли він прийде й скаже: «Що ти поналіплювала оцих плоских голів?» Тоді ми починаємо говорити, а що ж таке художній образ, і від того народжується інша голова, може, вже не плоска, а просто продавлена, у порцеляні – і це вже технологічний здобуток, який дає можливість і натхнення для подальшої праці.

Скульптурою «Молодиця» художниця показала привабливий жіночий образ - молода жінка усвідомлює, наскільки вона красива, їй цікавий цей світ, і вона як квітка у ньому.

Досить часто гаслом робіт Катерини Немири ставали поетичні образи. Зазвичай під час своїх творчих подорожей вона проводить майстер-класи із дітьми, навчаючи їх малювати та ліпити. На жаль, під час перебування в Запоріжжі в школярів були канікули, але в Енергодарі в лютому цього року такі майстер-класи відбулись.

Оглядаючи роботу «Молоді ми, молоді», вчуваєш вірш Павла Тичини «Молодий я, молодий...» Художниця передає віру молоді в те, що вона буде щаслива, що перед нею багате й цікаве життя, сповнене творчості незалежно від того, ким людина працює.

Катерині Немирі приємно, що одна з її композицій на поезію Тичини «Кукіль», присвячена Голодомору, експонувалась у Нью-Йорку. Зараз вона в музеї Торонто, а в Миколаєві (Україна) - скульптура «Поцілунок сонця».

- Мені хочеться, щоби люди зупинялися біля моїх робіт, спілкуватись із ними й придумувати собі свої образи, – говорить Катерина Немира.

 

У полоні асоціативного живопису

Відкриття виставки відбулося на тлі наповненої настроєвими кольорами футуристичної композиції Володимира Немири «Брилі», в якій злилися воєдино реальне й абстрактне.

- На ній те, що бачить глядач, - пояснив на прохання одного з глядачів живописець. - Я намалював космос: бриль - символ світу й такої української сили, що переможе все. Надія, віра... Люди їдуть хто за сіллю, хто за правдою... А глядач подивився (ви побачили одне, інші щось інше) - і робота закінчена. А як я її сприймаю, то вже інша справа.

Митець здобув освіту на відділенні кераміки Львівського державного інституту прикладного мистецтва. Під час навчання від своїх педагогів Романа Сельського й Зіновія Флінти, які втілювали авангардну методику паризької школи в навчальний процес, він почерпнув чуттєву семантику колориту та прагматичну конструкцію живописної форми.

Під час тривалого перебування в Америці художник пізнав класику абстрактного експресіонізму, це допомогло йому нарешті знайти свій неповторний стиль асоціативного живопису, через який він і висловлює свої почуття й сприйняття навколишнього світу на полотнах.

В експозиції – твори різної тематики, написані за останні три з половиною роки («Корабель», «Гавань», «Мамай», «Калиновий міст», «Тайна вечеря», «Яйце-райце», «Дощовий день», «Віддзеркалення» та інші). У кожного - свій кольоровий настрій, бачення й відчуття в момент її творення, що під час спілкування з журналістами підтвердив і сам Володимир Немира:

- Кожна моя робота відображає мій стан тоді, коли я її пишу. Сьогодні, приміром, у мене такий стан – пишу одну картину, завтра інший – іншу, побачив онуків – тішусь і малюю щось радісне, в сина товариш загинув на Східному фронті – інші плями лягли на полотно: інша фактура, інший настрій. Коли твориш, передаєш стан душі, енергію предмета. Приміром, якщо малюю будинок, я мушу відчути, хто там живе, або згадую, як я там колись ходив, коли був молодим.

Схвально відгукнулася про живопис Володимира Немири запоріжанка, мистецтвознавець Інга Янкович:

- Це незвичайна виставка для нашого міста. Роботи художника яскраві, філософські. Яку силу вони несуть! А ще не лише глибину технік, а й почуття. Художник бере одну тему й починає її розвивати, пише кілька картин на одну й ту саму подію (наприклад, «Тайна вечеря»). Назва виставки дуже влучна – «Чуття образу», адже роботи дуже впливають на наше відчуття. Живопис Володимира Немири - найбільш цільний для сприйняття. Але не менш цікаві його роботи в техніці монотипії («Очікування», «Вітрила», «Вітражі», «Сонце») - одного з видів друкованої графіки. Монотипія в перекладі на українську – один відбиток. Митець має необхідний досвід і вправність зробити такою технікою правильне враження, влучний відбиток.

 

Тандем художника, мистецтвознавця й глядача

Авторові цих рядків пощастило почути думку художників і мистецтвознавців про їхній творчий тандем. Катерина Немира сказала про це під час урочистостей:

- Виставка дає можливість художнику не тільки побачити свої роботи, зібрані в якусь певну групу чи певний відрізок часу, а й поспілкуватись із глядачем і відчути, як ти твориш, як впливаєш на людей, чи ти доносиш те, що зріло в твоєму серці й твоїй голові. Це дуже відповідально. Мене, нащадка двох великих гілок українського народу – одна звідси, з Великої України (козаки й лоцмани Будилівського порога), а друга – галицька інтелігенція (що дала світові композитора Людкевича) - завжди цікавило, як ці два роди вирішили для себе символ батьківщини й відповідальності перед рідною землею.

А виконувач обов'язків директора художнього музею Інга Янкович в інтерв'ю також відзначила позитив і користь тоді, коли в мистецтвознавця є можливість не лише побачити авторів, які творять дива, а й поспілкуватися з ними, послухати їхнє бачення твору.

- Науковці не завжди знають, що думають художники, - зауважила вона, - тому частіше висловлюють своє розуміння того чи іншого сюжету або образу, враження від роботи. Наша думка іноді відрізняється від того, що задумав художник, але кожен має право на своє враження. Зараз у нас такий щасливий момент, що ми можемо поспілкуватись із художниками й порівняти з нашим враженням.

 

Від художнього образу – до його відчуття

- Тепер перед нами, коли ми вже зрілі художники, коли написати портрет людини як живої – це дуже легко, - розповіла Катерина Немира. - Й ота вправність, що йде з підсвідомості, раптом допомагає вирішити для себе, що ж таке художній образ, художній твір, як його передати, як зробити відбиток часу, щоб наступні покоління чули оцей ритм, трагізм, радість звершень і щоби могли далі йти й продовжувати життя на землі. Це велика відповідальність. Так народжується чуття образу, чуття того, що ти хочеш сказати, але закодовано – так, щоб воно перейшло й було зрозумілим майбутнім поколінням. Я дуже тішуся, що саме в цих залах ви можете побачити наші роботи – підійти, сісти, поглинути поглядом цю глибину Володимирового кольорового живопису (а він працює в акрилі, дуже поступово). Він каже, що коли моделює свої образи, то відтворює на кшталт землі - магма, потім другий шар, потім третій, потім верхній шар. І коли ви глянете при різному освітленні під різним кутом зору на його роботи, ви побачите, що там проступають несподівані раптом образи, які тягнуться до нашої старовини.

На знімку вгорі:

Володимир і Катерина Немири

 

 

 013

Володимир і Катерина Немири під час презентації в бібліотеці

 

028

Церемонія відкриття виставки «Чуття образу» в Запорізькому художньому музеї. На задньому плані – твір Володимира Немири «Брилі»

 

030

Володимир Немира. «Арка» й «Ілюмінатор»

 

016

Катерина Немира. «Вулиця»

 

019

Катерина Немира. «Голова жінки» (угорі) й «Молодиця»

 

040

Володимир Немира. «Калиновий міст»