Івасюкіада Парасковії Нечаєвої

Написав Administrator   
Субота, 05 серпня 2017 19:36

Ivasyuk

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нова книга про Володимира Івасюка

 

ВІРА СЕРЕДА

Нещодавно побачило світ нове видання Парасковії Нечаєвої «Наш камертон – Володимир Івасюк», що ґрунтується на документальному матеріалі. Перше - «Безсмертна тінь великих душ» побачило світ 2003 року, а друге доповнене вийшло вже наступного року («Зелена Буковина», Чернівці). Книга розповідала про життя й творчість Володимира Івасюка, його родину, друзів, епоху. Вона містила деякі записи із альбому відгуків Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка, листи Михайла Івасюка (батька) до сина, вірші, присвячені композиторові. На посаді директора музею Парасковія Нечаєва упорядкувала літературно-публіцистичне видання «Володимир Івасюк. Життя – як пісня. Спогади та есе» (2003, «Букрек», Чернівці) та путівник Чернівецького обласного меморіального музею імені Володимира Івасюка (2004, «Зелена Буковина», Чернівці»).

 

«Я прийшла в музей 13 вересня 1995 року»

Цікавитись і вивчати історію життя родини Івасюків автор розпочала з 1987 року. Можу припустити, що цікавість Парасковії Нечаєвої до ще незнаної постаті Володимира посіяв його батько Михайло Григорович, лекції якого їй пощастило слухати під час навчання в Чернівецькому університеті. Тоді ще не було «Червоної рути», й ніхто не чув про Володимира Івасюка. Відтак 26 лютого 1993 року представник Президента України в Чернівецькій області Іван Гнатишин підписав розпорядження про створення музею. Парасковія Нечаєва стала незабаром першим директором Чернівецького обласного меморіального музею імені Володимира Івасюка й намагалася разом із командою однодумців попри численні труднощі (бюрократичні й фінансові) втілити прагнення діячів культури й мистецтва Буковини - створити заклад пам'яті видатного митця.

- Я прийшла в музей 13 вересня 1995 року, - розповіла «Письменницькому порталу» вона. - Сама обрала цей день, коли вперше, 25 років тому, 1970 року, із Чернівців для багатомільйонної аудиторії телеглядачів України в розважальній передачі «Камертон доброго настрою» прозвучала пісня «Червона рута». До цього працювала головним редактором Головної редакції художніх програм на місцевому телебаченні.

На посаді директора закладу Парасковія Нечаєва мала ексклюзивну можливість не лише доторкнутися до меморіальних експонатів родини Івасюків, а й разом із ними докласти великих зусиль до створення чудового музею й використання всіх можливостей для його поповнення новими документами, записами, архівними матеріалами про Володимира Михайловича. Вона особисто спілкувалася з батьками композитора Софією Іванівною й Михайлом Григоровичем Івасюками, його сестрами Галиною й Оксаною, а на Чернівецькому обласному телебаченні працювала поруч із багатьма його друзями (зокрема, Жаном Макаренком, режисерами Василем Стріховичем і Василем Селезінкою, оператором Степаном Шпіцом, інженером Віктором Ожогіним, звукорежисером Ніною Щербаковою). На жаль, відходять у вічність люди, які не тільки знали, а й доклали свого часу певних зусиль, щоби творчість і талант Володимира Івасюка заграли барвами веселки й долинули до сердець людей. Вони також оживають із піснями Володі й на сторінках нової книги Парасковії Нечаєвої - Василь Стріхович, Юрій Візнюк, Мірча Кузменюк, Людмила Шкуркіна, Ігор Кушплер.

 

Дослідження одинадцяти років - в основі нового видання

Книга «Наш камертон – Володимир Івасюк» доповнює попередні. Автор цих рядків знайома з творчим доробком Парасковії Нечаєвої, тож із великою цікавістю взяла до рук щойно видану книгу із надією віднайти нові факти про Володимира Івасюка. Читала її на одному диханні.

«Івасюк – це той унікальний випадок, коли все виявилося правдою – і геній, і печаль, - пише автор книги у вступному слові. – Я щаслива, що одинадцять років мого життя за межами рідного міста й рідного краю не пропали намарне... я залишала собі можливість пам'ятати про творчість українського генія і про ті щасливі майже десять років роботи в Меморіальному музеї імені Володимира Івасюка...»

Саме дослідження й публікації за ці одинадцять років і стали основою нової книжки, а чотири публікації оприлюднені вперше - «Камертон на все життя», «Пісня – велика праця», «Досягнення гармонії» і «Моцарт пісні».  

«Ця книга про те, - пише дослідниця, - як Музи́ка від Бога Володимир Івасюк задав моральний і пісенний український камертон своєму поколінню, а воно передає його далі дітям і внукам».

Ось лише кілька заголовків: «Київські адреси Володимира Івасюка», «Відлуння вірності й любові», «Мальва для матері», «Музика прозорістю пропахла», «Перше кохання Івасюка», «Музи Івасюка», «Дівчина з жоржинного літа», «Смерічка» про Івасюка».

Книга містить цікаві спогади Ігоря Куриліва, Віри Хомюк, листи Ірини Шинкарук і Світлани Дейбук.

 

Шлях «Червоної рути» - від народження й до всесвітньої популярності

 

Автору цих рядків було надзвичайно цікаво знайомитись із публікаціями, що надруковані вперше. В одній із них - «Камертон на все життя» - дослідниця детально показує факти й розповідає про не завжди легкий шлях «Червоної рути» - від народження й до моменту, коли вона прозвучала на всю Україну, а відтак – на весь світ. Називає імена людей, які допомагали або ж надихали митця в цьому творчому пориві.

Багатьом із тих, хто знайомий із творчістю Володимира Івасюка, добре відомий талановитий звукорежисер Василь Стріхович (на жаль, нині покійний). Він став постановником найбільш цікавих музичних телепрограм Чернівецького телебачення. Парасковія Нечаєва коментує, посилаючись на документальне свідчення, що «Червона рута» народжувалася не лише генієм Володимира Івасюка, а й талантом Василя Стріховича. Коли в травні 1971 року журнал «Україна» надрукував пісню «Червона рута», Володимир подарував Василеві примірник журналу, в якому там, де був текст «Слова й музика В.Івасюка», ручкою дописав: «і В.Стріховича». На зауваження звукорежисера: «Володю, це занадто!», композитор відповів: «Ні, ми вклали в неї, на мій погляд, однакову працю».

Яскравим свідчення недолугості радянського режиму, за якого доводилося працювати й підлаштовуватися багатьом талановитим митцям стала вже легендарна розповідь про винесення догани режисеру Стріховичу (за те, що пустив у ефір «Червону руту»), що потім змінили на нагородження Похвальною грамотою.

«Камертоном на все життя стала «Червона рута» як для самого Івасюка та виконавців цієї чудової пісні, так і для покоління 70-х. Навіть попри негласну заборону виконання пісень Івасюка вона залишалася в назві вокально-інструментального ансамблю із солісткою Софією Ротару, перед воїнами в трагічні роки радянсько-афганської війни її співав Назарій Яремчук. Навіть у далекій Монголії його просили заспівати «Червону руту», - підсумовує Парасковія Нечаєва.

 

Композитор, котрий залишив людям «снів своїх красу»

Коли ми насолоджуємося гарною піснею, то не завжди задумуємось, яких зусиль доклав митець, аби вона зазвучала легко й полонила серце слухача. Парасковія Нечаєва присвятила цілий розділ «Моцарт пісні» секретам творчості Володимира Івасюка. Досліджувати було що, адже лише з того, що віднайдено й документально підтверджено, - сто пісенних і 50 інструментальних творів. Дослідниця детально аналізує процес творення пісні, підкріплюючи власними роздумами, зокрема, про побутові умови, розповіді колег-музикантів, співавторів і виконавців, які працювали з ним, спостереження однокурсників.

«Ні батько, ні мати не залишили спогадів про те, як Володимир працював над своїми музичними творами, - жалкує автор книги. – Батько у повісті «Монолог перед обличчям сина» згадує лише, що син не залишив жодних чернеток! Часто й не записував мелодії, бо мав надію на свою унікальну музикальну пам'ять. Справді, якби він залишав чернетки, не було б, приміром, складнощів із пошуками нот багатьох пісень, зокрема, таких перлин як «Літо пізніх жоржин», яку для публікації в збірнику «Пісні» у 1983 році вдалося знайти в єдиному примірнику Василя Зінкевича, чи «Колиску вітру», мелодію якої довелося записувати з фонограми».

Зважаючи на це, Парасковія Нечаєва, опираючись на деякі музейні експонати із проставленою датою, намагається дослідити хронологію й творчий задум написання окремих пісень («Балада про мальви», «Два перстені»). Вона цитує віднайдений запис самого Володимира Івасюка про те, як народжується пісня, а також уривок із його інтерв'ю журналістці Марті Кінасевич (програма львівського радіо «Мандрівний меридіан») і робить висновок: «Тобто, Володимир Івасюк добре усвідомлював значення пісні в житті окремої людини і в житті суспільства. Цієї теми він неодноразово торкався і в своїх творах». І наводить відповідні рядки з творів – «Водограй», «Мандрівний музика», «Пісня буде поміж нас», «Жовтий лист», «Кленовий вогонь».

«Коли в 1974 році Івасюк готував свою першу (на жаль, і останню) платівку-гігант, - пише Парасковія Нечаєва, - то в анотації до «Балади про дві скрипки» написав: «Композитор залишає людям «снів своїх красу». Поєднати радість і тугу, ночі і днини – ось про що мріяв Володимир Івасюк. Великою мірою йому це вдалося».

 

«Один грам зайвої ваги – і пісня не злетить»

Надзвичайно цікаве дослідження «Досягнення гармонії». Автор торкається архівів, що зберігаються в Чернівецькому меморіальному музеї, наводить кількість підтверджених документами пісень, намагається узагальнити методику їхнього творення (що первинне – вірш чи музика). Івасюк і сам писав слова пісень, але був дуже прискіпливий до їхнього художнього рівня. Іноді, вже давши пісні крила, він міг продовжувати працювати над віршем, а іноді й попросити співавтора написати вірш на запропоновану мелодію. Щодо цього читаємо: «Бабух (а перед тим – Вознюк) під час співпраці з Івасюком відчув не лише вимогливість до вживання слова, а й талант юного митця (якому було 18-19 років) до найтонших нюансів відчувати красу слова, його звучання.

- Ти дай мені таке слово, щоб воно у горлі не спотикалося, - говорив Івасюк Бабуху».

Дослідниця детально аналізує, як Володимир Івасюк працював над піснями «Казка гір» та «Світ без тебе», «Лиш раз цвіте любов і «Два перстені», про екзаменаційну роботу в консерваторії «Коли між нами не було нічого», джерела натхнення цих пісень, організацію композитором першого концерту «Смерічки» у Львові, в якому мали прозвучати і його пісні. Знову ж таки автор намагається встановити точну дату написання деяких творів, спираючись на документи й спогади. Цікавий порівняльний аналіз яскравих поетичних образів у Володимира Вознюка й Богдана Стельмаха, що мають змістовну спорідненість, але різняться поетичними нюансами. Автор припускає, що причина суголосся в тому, що Володимир Івасюк умів детально передати бачення свого музичного образу, втіленого в музиці.

«Якщо «Казка гір» оповідна, сповнена таємничості й деяких елементів смутку, можна сказати сугестивна, - підсумовує Парасковія Нечаєва, - то в «Колисці вітру» танцювальна мелодія збагачена інтонацією грайливості, радості, автор музично-поетичними засобами персоніфікує таке звичне природне явище як вітер, уособлює його із людиною-митцем, в даному випадку піснярем.

Вірш і музика вступають у синтез, і народжується життєстверджуючий, яскравий і самобутній пісенний твір. Один зі справжніх шедеврів Івасюка!

...композиторові ця пісня подобалася, він включив її в платівку-гігант. Але от яка прикрість: по його трагічній загибелі батько не знайшов цієї пісні в архіві сина...»

У книзі знаходимо й джерела творення однієї з найкращих пісень Івасюка «Балада про мальви» - шлях її від написання й до виконання Софією Ротару тривав майже дев'ять років.

Парасковія Нечаєва подає в книзі цікаві міркування виконавців Івасюкових творів, зокрема, Ігоря Кушплера: «Він писав не просто пісню із заспівом і приспівом, а цілі музично-драматичні сцени. Часом важко зрозуміти, що ж головне – слово, мелодійна лінія чи оркестрова гама. Усе в нього переплітається, взаємно доповнюючись, створюючи єдину драматургічну лінію».

Привертає увагу розповідь про роботу над віршем «Кленовий вогонь» - Володимир звертається в листі (11.11.1973) за порадою до батька, відомого письменника Михайла Івасюка, отримує від нього слушні зауваження, вдосконалює поетичну основу вірша, але все ж вважає його незакінченим і звертається до поета Юрія Рибчинського з проханням завершити пісню. Цікаво, що на початку 2000-ого про авторство на «Кленовий вогонь» заявив Мирослав Воньо. Парасковія Нечаєва досліджувала цей факт – у музеї віднайшли лист пана Воньо з віршем «Зупинися, час!» від 11.03.1974 (із ним читач може ознайомитись у книзі й дійти висновку, що тексти різні за змістом і настроєм).

Парасковія Нечаєва наводить також розповідь композитора Ігоря Куриліва, товариша юності Івасюка про пісенні вірші, котрий цитує Володимира: «Старий, пісня не повинна бути перевантажена, розумієш? Один грам зайвої ваги – і пісня не злетить». І далі продовжує: «Я запам'ятав це назавжди. Така сильна влучна фраза – один грам зайвої ваги...»

Насамкінець, Парасковія Нечаєва робить висновок:

«Однією з рис стилю його роботи над піснями є талант не поспішати - як він виношував свої твори й доводив «до кондиції», бачимо вже на прикладі «Червоної рути», праця над якою тривала мало не три роки. Це ж стосується й «Балади про мальви» та інших пісень. На жаль, на всіх нотних автографах, що зберігаються в архіві композитора, зазначено тільки дату завершення роботи над твором, чернеток нот він не залишив, а як і коли починав працювати над тією чи іншою піснею, можна відновити лише приблизно. І все ж це дає нам підстави стверджувати, що Володимир Івасюк, незважаючи на те, що не мав консерваторського диплома, був у музиці не лише великим талантом, а й серйозним професіоналом, який ясно бачив перед собою мету і засоби до її досягнення. Досягнення гармонії музики й вірша».

 

Володимир Івасюк у сузір'ї сучасників

Із різних джерел у різні роки ми знайомились із публікаціями про Володимира Івасюка й дізнавалися про думки різних митців, зокрема, й відомих і впливових композиторів про творчість Володимира Івасюка. Парасковія Нечаєва в одній зі статей книги зводить докупи схвальні (композиторів Андрія Штогаренка, Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Едуарда Ханка, Василя Михайлюка, Валерія Громцева, Давида Тухманова, музикантів Володимира Мулявіна, Ігоря Куриліва, диригента Ростислава Бабича, мистецтвознавця Юрія Щириці, педагога Лешека Мазепи, співаків Сергія Захарова, Віктора Шпортька, Ігоря Кушплера) й упереджено критичні оцінки. Останні, звичайно ж, стримували розвиток і популяризацію творчості Івасюка (наприклад, Ігор Шамо не давав згоди на випуск збірки пісень Івасюка, Анатолій Кос-Анатольський висміював замисел його рок-опери «Дарина»).

Парасковія Нечаєва згадує про творчу співпрацю Володимира Івасюка з багатьма творчими людьми, знавцями своєї справи – Арно Бабаджаняном, Євгеном Мартиновим, називає митців, які захоплювалися творчістю Івасюка (Тараса Петриненка, Кирила Стеценка, Ігоря Поклада), зокрема, й молодих, для яких творчість Володимира, за словами Тараса Чубая, «така собі консерваторія імені Івасюка», аналітиків його творчості – Валентину Кузик (монографія «Українська радянська лірична пісня»), Віру Марищак, Таїсію Кириловську. Звичайно ж, ідеться й про творчу співдружність із Софією Ротару.

 

Завершити враження від нової книги «Наш камертон – Володимир Івасюк» хочеться словами її автора Парасковії Нечаєвої: «Володимир Івасюк мав можливість після неймовірного успіху «Червоної рути» навчатися в «святая святих» тодішньої музичної освіти – Московській консерваторії. Але він обрав Україну. Обрав українську пісню українською ж мовою».

 
Популярне
Останні публікації
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори