Зінаїда БЕБЕШКО

Написав Administrator   
Неділя, 20 серпня 2017 16:24

Photo2

Зінаїда Прокопівна БЕБЕШКО народилася 7 лютого 1939 року на хуторі Терновому (нині – Запорізька область, Пологівський район, с. Федорівка, колишня назва – с. Чубарівка); померла 11 серпня 2002 року. Поетеса.
За життя видала три збірки:
1. Бебешко З.П. Оксанчині сніжинки: поезії для дітей молодшого та середнього шкільного віку. – Запоріжжя: РВП «Видавець», 1995. – 112 с.
2. Бебешко З.П. Тернівські зорепади: поезії. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 1999. – 75 с.
3. Бебешко З.П. Іду я рідною землею: збірка поезій. – Запоріжжя : Видавничий центр Запорізького обласного об'єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, 2002. – 64 с.
У 2014 році вихованці українського літературного гуртка (при Запорізькому міському палаці дитячої та юнацької творчості), а також їхній керівник (та учениця Зінаїди Прокопівни) – Ірина Вікторівна Поповська –перевидали книжку: Бебешко З.П. Іду я рідною землею: збірка поезій. – Запоріжжя : б.в., 2014. – 82 с.

Зінаїда Прокопівна спочатку ходила до хутірської початкової школи, потім до семирічки в сусідньому селі Березівці, середню освіту здобула в Чубарівській десятирічці. Закінчивши у 1969 році Запорізький державний педагогічний інститут, отримала диплом викладача української мови та літератури. Потім усе життя працювала в школі: п'ять років – у школі № 89 (м. Запоріжжя), 15 років кропіткої праці віддала учням Володимирівської школи Запорізького району. Із листопада 1992 року – до вересня 2000 року була керівником секції філологів у Запорізькому міському палаці дитячої та юнацької творчості.

Літературну творчість почала в 1957 році. Перші поезії надруковані в газеті «Зірка». Вірші писала й під час роботи на заводі «Комунар», і працюючи на цілині, і в роки навчання в педінституті, і в роки вчителювання. Загалом опублікувала понад дві тисячі віршів. Друкувалася у всеукраїнській (тоді – республіканській), обласній і районній пресі: у газетах, різних альманахах і антологіях ("Великий Луг", "Самоцвіти"; газети – "Червоний промінь", "Радянське село", "Запорізька правда", "Імпульс", "Дніпровський металург", "Комсомолець Запоріжжя", "Индустриальное Запорожье", "Інженер-машинобудівник", "Пологівські вісті", "Запорозька Січ" та ін.) Її поезії були надруковані в Канаді (збірник «Барви рідного слова»). Мріяла про видання окремої збірки.

Мрія здійснилася. У 1995 році Зінаїда Бебешко видала першу збірочку – «Оксанчині сніжинки» (поезії для дітей молодшого та середнього шкільного віку). У ті нелегкі «дев'яності» видання збірки було справжньою розкішшю, тому для поетеси як подарунок долі стала допомога й підтримка спонсорів – депутатів Запорізької міської ради (зокрема, Людмили Петрівни Островської), завміськвно Миколи Олександровича Фролова, директорів різних підприємств м. Запоріжжя.

Зібрані вірші пройняті ніжністю, добротою, ліризмом, окремі – урочисті, інші – грайливі, однак у кожній поезії проглядає любов. Любов до дітей, до батьківщини, до мови, до культурної спадщини українського народу тощо. Рецензент цієї збірки – Зінаїда Макарівна Куликова, свого часу зазначала таке: «Поезії Зінаїди Бебешко прозорі, як весняне джерело, вони зворушливі й теплі. Різноманітність тематики, простота викладу, образність мислення приваблюють читача – її вірші дохідливі, теплі, сердечні, щирі. Вони тактовно підказують дитині, як треба поводитися в тій чи іншій життєвій ситуації, ненав'язливо й без патетики допомагають осмислити життя, пробуджують кращі почуття, розвивають цікавість і допитливість».

У жовтні 1999 року побачила світ (теж не без допомоги меценатів) друга збірка поезій – «Тернівські зорепади». Про неї поетеса написала так: «Є на Запоріжжі славне село Чубарівка. Велике село, зелене. Його хати ген побігли далеко в степ і складають собою окремі виселки. А там, біля широкого ставка, що колись славився рибою, розташувався невеличкий хутірець Терновий. Так ось: у цьому степовому хутірці провела я свої дитячі роки».

Навесні 2002 року (за підтримки товариства «Просвіта») виходить третя збірка віршів «Іду я рідною землею», тиражем усього 200 примірників (тому й запланували перевидання). Мікрокосмос батьківщини поетеси вміщує не лише згадки про рідні ставки, поля, яблуні, що «гнуться від плоду», спогади про маму, про хату, хутір, але й захоплює обрії всієї України, виходить на орбіти ліричних філософських роздумів про материнську долю й долю України, сенс життя і його швидкоплинність (вірші «Мої літа», «Відлетіли літа», «Моя осінь журливо стоїть на порозі»), про кохання й зраду тощо. Розширюється хронотоп «рідної землі» також за рахунок пейзажної лірики: «Травень на рідній землі», «Зашуміла весна журавлиними крилами», «Літо в Україні», «Жнива», «Хортиця» та ін.

Поетеса планувала й видання збірки пісень, адже на слова її віршів пишуть музику композитори М.Сова, А.Урозовський, В.Томченко. Понад сто пісень виконують діти Палацу творчості, зокрема – колектив вокально-хореографічного ансамблю «Чайка», а також шкільні ансамблі. Однак плани не здійснилися: 11 серпня 2002 року поетеси не стало. На жаль, за життя вона не стала членом Національної спілки письменників України.

Зінаїда Прокопівна Бебешко виростила двох прекрасних доньок, трьох онуків. Та не тільки цим залишила слід на землі. Її поетичний доробок входить до найкращих зразків літератури рідного краю – Запоріжжя. Долучаймося, шановні читачі, до високодуховного українського слова, адже не хлібом єдиним...

Галина ВОЛИНЕЦЬ,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики ЗНТУ

 

Зінаїда БЕБЕШКО

Іду я рідною землею


Мене зачекались ставки,
І поле в задумі зітхає.
А марево, глянь, залюбки
Під сонцем пекучим стрибає.

Далекі блискітки грози
Дзеркально ріка відбиває,
Чекає дощу і роси
Трава, що веселкою грає.

В задумі хитають сади,
Схилившись плечима до плоту.
Полину у мріях туди,
Де яблуні гнуться від плоду,

Де м’яко лягли спориші,
Мов килим вкраїнський, під ноги.
Побіля ставка комиші
Видзвонюють пісню дороги.

Де все, що навкруг, - це моє,
І я нероздільна з тобою.
О земле, ти бачиш: веселка встає
І вслід поспіша за грозою.

 

Українська мова


Тож квітуй, моя мово, дзвени,
Хай тобою пишається світ.
Будь любима завжди між людьми
Не десятки, а тисячі літ.

Моя мова – м’яка ковила,
Тихий плюскіт ріки – моя мова.
Ти із давніх часів надійшла,
Як співучих струмочків розмова.
У широкі моря розлилась,
Щоб шуміти могутнім потоком,
Ти піснями у небо знялась,
Щоб сильніше бриніть з кожним кроком.

Моя мова вкраїнська ясна –
Мами очі і усміх дитини.
Ти така чарівна, як весна,
Гідність наша і гордість Вкраїни.

 

Тарасові Шевченку

Пророче наш, властитель дум високих,
Ми знову й знову згадуєм тебе.
Ти – сила й міць дніпровських вод глибоких,
Ти – українське небо голубе.

Без тебе ми не нація велика,
А просто так: збіговисько, народ.
Безмірна наша гордість многолика -
Злиття найкращих на Землі чеснот.

Ти нас навчив любити горду волю
І прагнуть Незалежності всякчас.
Ти закликав здобути кращу долю,
Щоб пісня зазвучала поміж нас.

Тарасе наш, ти, мов міцне коріння
Що націю здіймає до небес,
В тобі злилося всіх сердець горіння,
Ти – гордість наша, диво із чудес.

Великий ти, наш світоче яскравий,
Тому ж ми не мізерія – народ,
Такий же гордий, добрий, величавий,
Що теж пізнав своїх земних щедрот.
Твої пісні і думи пам’ятаєм,
Тримаєм в серці вічний «Заповіт»,
Тому й лунають рідним вільним краєм
Твої слова, що йдуть із роду в рід.

 

Лелеченьки


Ой лелеченьки-лелеки,
Повертайтесь з далини.
Покидайте край далекий
І прилиньте до весни.

До хатин, що зачекались,
Чорнобривців у садку,
Щоб серцями поєднались
У годиноньку дзвінку.

Ваші крила потомились
Шлях долати нелегкий,
Та в дорозі не зломились,
Покоривши шлях важкий.

Ой лелеченьки-лелеки,
Прилітайте до вікна.
Вас чекає із далека
Україна чарівна…

 

Героям штурму Дніпра


Славуто-Дніпре, дужий і глибокий,
Ти пам’ятаєш шквал вогню і дим?
Твій простір до безмежності широкий
Від зливи куль був сиво-голубим.

Цю широчінь прийшлося подолати
Безстрашним людям, що кидались в бій.
І падали під кулями солдати
За Дніпрогес, за край любимий свій.

Бетон стогнав, метал горів, мов свічка,
Та з виру й пекла піднімавсь солдат,
Щоб знов жила, текла до моря річка
Побіля верб і мимо рідних хат.

Пливе Дніпро між берегів квітучих,
І бачить мирні, мрійно-милі сни…
Ні, недаремно падали на кручах
Герої днів минулої війни!

 

Пам’ятник вдовам-солдаткам


Солдат летіла в поле зустрічати,
Змахнувши краплі поту із чола.
І так завмерла в сквері жінка-Мати –
У тому, що буяє край села.

На плечі впала з голови хустина,
В очах чеканням сплетена біда.
А біля ніг – крихітонька-дитина
Із сумом батька зірко вигляда.

Отак вони чекають і понині –
Вже п’ятдесят минуло відтоді…
Без батька довелось зростать дитині,
Без батька хліб ростити у житті.

Там, в сквері, поселилося чекання,
Вінками квітів стелиться печаль…
Солдатка-Мати звечора і зрання
Ще й досі жде і дивиться удаль…

 


Біля вічного вогню


Горить вогонь. Ялини в караулі,
І капає зелений сум із віт.
Там, де лежать бійці давно поснулі,
Червоний крик відлунює граніт.

Тут кожен камінь стогне вічним болем,
І хилиться зажурена трава.
Не тільки непоправним лютим горем –
Стражданням рідних пам’ять ожива.

Горить вогонь. Багато літ палає,
І осінь листя кидає до ніг.
Ця тиша й спокій розпачу не знає –
Тут воїн наш за щастя й мир поліг.

Не поспішайте, люди, стиште кроки:
Зелений сум сльозиться з довгих віт.
Ще буде вічність довгі-довгі роки
У серці щем відлунювать граніт.

 

Наша Батьківщина - Україна

Маєм рідну Батьківщину – Україну,
А у ній: ліси, гаї й поля.
І злилася в серці воєдино
Наших предків-пращурів земля.

Маєм українську рідну мову,
Від Русі-України вона,
І берем у душі за основу,
Бо у ній – імлиста сивина.

Не забудем звичаї народу:
Так жили, так житимуть віки.
І продовжаться від роду і до роду
Пам’яті священні сторінки.

Маєм рідну й щедру Україну,
Ненька мила й ніжна нам вона –
То ж любіть незрадно, до загину,
І вона розквітне мов весна.

 

 

Любіть нашу Україну

Любіть нашу Україну, -
Рідну Батьківщину, -
Її мову солов’їну
Вічно, до загину.

Бо вона нам мати рідна,
Така сонячно-погідна,
Ніжна, добра і проста,
Як хвилюючі жита.

Бо вона така ласкава,
Щиросердна, величава,
Буйноквітна, калинова –
На весь світ така чудова.

Любіть, діти, Україну,
Нашу мудру і єдину,
Щоб могли для неї жить
І добро завжди творить.

 

Моє село

Рідному Терновому

Село моє, немов калина в лузі
Село моє – веселка у росі,
Зі мною ти і в радості, і в тузі,
Зі мною в щасті, і в лихій сльозі.


Село моє, заквітчане садами,
Село – це жайвір ген у висоті,
Струна любові пролягла між нами,
Мені не буть без тебе у житті!

І хоч м’які стелилися дороги,
Хоч обрії розкрились увсебіч -
Завжди здалека кликали дороги,
Де найтепліша материнська піч.

Село моє, немов калина в лузі,
Село моє – веселка у росі.
Зі мною ти у радості і в тузі,
Зі мною в щасті, і в лихій сльозі.

 

Запоріжжя

Запоріжжя моє, велич, доблесть козацької слави,
Сяє греблі твоєї срібляста підкова дзвінка.
Ти - це гордість, колиска, перлина держави,
Нескінченна і вічна, як наша прадавня ріка.

Твоє небо бездонне, немов українські криниці,
А степи – то безмежні шовково-ласкаві моря,
Де є місце під сонцем жовтавій пшениці,
Над якою щовечора сходить Венера-зоря.

Горде місто моє, ти віками жило, не корилось.
Різні зайди бажали на тебе накинуть аркан,
Та з руїн піднімалось, ще краще на сонці іскрилось.
Після довгих тортур і кривавих, і зболених ран,
Запоріжжя, прекрасне і в будні, і в свято.
Твоя Хортиця-мрія у тисячоліття пливе.
Я бажаю тобі доброзиччя і щастя багато,
Хай земляцтво в надії на краще постійно живе.

Місто рідне моє, тобі зичу я чистого неба,
Хай хвилюються в полі твої золотаві хліба.
Окрім щастя твого, мені більше нічого не треба,
Хай тебе не торкнеться ні горе тяжке, ні журба.

 

 

На славетній Хортиці

На славетній Хортиці, де шумлять вітри,
І гуляє воленька, де гудуть бори,
Там збирались на Січі славні козаки,
Щоб відстояти свободу на усі віки.

Ой, летіли ураганом козацькі полки,
Гнали ворога до моря степом навпрошки.
Били шаблями, сікли вороженьків зграю -
Не бувати під ярмом козацькому краю.

Про Славуту й Хортицю, про козацький край,
Нам, кобзарю, вольную пісню заспівай!
Нехай славлять Україну внуки і батьки,
Хай живе вкраїнська мова, славні козаки!

На славетній Хортиці біла ковила.
Там гуляє воленька скрізь, де Січ була.
І гарцюють у степу юні парубки –
То гартують свої сили славні козаки.

 

***
Зірвався лист…Повільно впав на землю,
А інші не помітили цього:
Сміялись тихо в любощах приємних –
Немов ніколи й не було його…

А він скотився, зсохлий, призабутий,
У соковиту росяну траву.
І тихо скрізь. Про нього вже не чути…
Невже і я колись отак умру?

Тріпнеться гілка вітами дрібними,
Коли додолу лист мій упаде.
Вони не будуть в розпачах сумними,
Бо новий день усміхнений гряде.

І дійсно так: не треба сумувати –
На все в житті є місце й добрий час…
І тільки буде небо ще страждати
І лити сльози, згадуючи нас.

 

Ти завжди хороша

Моя Вкраїно, ти завжди хороша,
Коли дороги хуга заміта,
Снігами сіє золота пороша
Або ж спадає мряка-слякота.

А повесні прекрасна і чарівна,
Буяєш ніжністю садів.
Красі небесній, мабуть, завжди рівна –
Зрівнятися з тобою всяк хотів.

А літо прикраша тебе квітками
І вишнями червоними зорить,
Біжить удаль блискучими громами,
Пахучими хлібами шелестить.

Моя Вкраїна восени – калина,
Що кетяги червоні запліта.
Ти – яснозора рідна горобина,
Яка до щастя завжди поверта.

Ти в заметіль, серед буяння літа
Така сердечна, мудра і проста.
Тобі, Вітчизно, я дорідність жита
Бажаю, моя мила, золота!

 

 

Київські дзвони

Над полями древньої Вкраїни
Плив чарівний мелодійний дзвін,
І дивились прямо в небо синє
Очі справедливі куполів.

Тут загадкова наша Батьківщина
Здіймала Лаври золотої дзвін,
Щоб ним завжди гордилась Україна,
Віками линув у простори він.

Нехай же сяють куполи Софії,
І Хрещатик до Дніпра пливе,
Зберегли ми вірність своїй мрії,
Вона в серці кожного живе.

На Дніпровських кручах – цвіт каштанів
Сяє полум’яно до небес.
Аж до зір полинуть дзвони ранні –
Найдавніше диво із чудес.

 

Травень на рідній землі

Бризнув бузок синім туманом,
Вечір чорнильним крапнув дощем,
Вітер погнався за хмарою ланом,
Потім сховавсь під бузковим кущем.

Краплями сонечка квітнуть кульбаби,
Рвуться тюльпани увись до небес,
Зоряні квіти розвішують габи,
І колоситься у полі овес.

Зелень квітуча, налитая соком,
Хилиться шовком униз до землі.
Серцем радієш і радісним оком
Квіту грушевому на гіллі.

Бризнув бузок фіолетовим цвітом,
Серце моє розквітає бузком.
Знову всміхаються доброму світу,
Знову плекаються щастям-добром.

 

Пісня про матір

Мамо, рідна моя ненько,
Мамо, мамо, горлице сивенька,
Вже тепліє, сонечко леліє,
Летять птахи наші з далини,
Та не гріє, сонечко не гріє,
Хоч лелеки линуть до весни.

Мамо, мамо, ясная зорино,
Мамо, мамо, уквітчай хатину,
Хай всміхнеться, стрімко увірветься
У світлицю ніжний вітерець
І розвіє, леготом розвіє
Холод смутку, скруту на кінець.

Мамо, мамо, ніжна моя ненько,
Не зникає біль мого серденька:
Хоч весніє, все навкруг радіє,
Та не вернеш птахом з далини,
А без тебе сонечко не гріє,
Хоч лелеки линуть до весни.

 

***
Зашуміла весна журавлиними крилами,
Промайнув вітерець голубими вітрилами,
А над степом, ланами широкими,
Над житами, ставками, осоками
Скільки сонця, безмежжя і світла
Знову линуть до кожного житла.
Звеселилась верба, як дівча-наречена,
Тягнуть гілля тополі до неба, увись.
Рядом щогли високі, стрункі піднялись,
А над ними швидкі ластівки,


Кожній хаті несучи тепло залюбки.
Ген тріпоче весна лебединими зграями,
Снить земля золотими врожаями.
Скільки ока – навколо синява блакить,
І так легко на серці, так хочеться жить,
Дихать радісно й вільно на повнії груди,
Зичу щастя вам всім повесні, добрі люди!

 

Матері

Ти разом з сонечком у поле поспішала,
Там день крізь день губилися роки…
Колгоспної роботи було мало, -
Город чекав удома, діточки.

Невтомні руки встигли все робити,
Не помічала, як сріблить коса…
Та треба ж якось на цім світі жити?
Минали дні, спливала геть краса…

Війну і втрати, голод – все спізнала.
Ти билася, як рибонька об лід,
А злидні і нестатки з двору гнала,
Щоб врятувати генетичний рід.

Життя пройшло у клопотах, роботі,
Чи знала щастя хоч на хвильку ти?
Моя журавко, пташко у польоті,
Мені б до тебе, рідна, дорости…

 

Літо в Україні

Уже достигли злоті пшениці,
Зозуленька галушкою вдавилась,
Несуть снопи на покутя женці,
Щоб нива й у наступний рік родилась.

Зітхає поле спекою жаркою,
Під сонях жовтий загляда бджола,
Зерно в комбайні сиплеться рікою,
Щоб Україна щастям зацвіла.

Побігло степом марево тремтливе,
На обрії збираються дощі,
В садку вишневім сонечком грайливим
Між вітами гойдаються хрущі.

Ще квітнуть чорнобривці і майори,
Троянда жовта розпуска жалі,
І тягнуться до сонця матіоли,
Як синь небес до матінки-землі.

Духмяно дині пахнуть на узвозі,
Смугасто чепуряться кавуни,
Та тільки й осінь скиглить на дорозі,
Жовтаве листя кида на тини.

 

Жнива

Хліб лягає у довгі покоси,
І принишкла духмяна трава.
Щосвітанку збиваються роси,
Бо на полі панують жнива.

А комбайни, немов пароплави,
Серед моря пшениці пливуть.
Від світання до ночі – заграви,
То комбайни герої ведуть.

А жара аж до обрію скаче,
Десь далеко за ланом гроза…
Це ж тобі, комбайнере-юначе,
Підкорились самі небеса.

Це для тебе зозуля кувала,
І дзвенів перепел повесні,
Рідна мати у степ проводжала,
Щоб покоси ти клав запашні,

Щоб у кожному домі хлібина
Сонцем пахла щодень на столі,
Щоби наша вкраїнська родина
Мала щастя завжди на Землі.

 

***
Дощі такі принадні і пахучі.
Такі бувають влітку й повесні,
Коли спускають цівки кіс на кручі,
Тоді, повірте, хочеться мені,
Немов дитині, поплескать в долоні,
І закружлять в калюжах на дощі
В момент п’янкого, мокрого озоння,
Коли в листках сховалися хрущі.

Як з неба ллється, струменить дахами
Така весела, мокра благодать,
Тоді щось коїться, щось діється із нами,
І так приємно радість відчувать,

І хочеться покликать: «Доще, дощик,
Іди на наші золоті поля,
Тобі приготувала каші горщик,
То ти приходь і не мани здаля».

Хай вродить хліб, капуста, бурячина,
Нехай квітує зеленню земля,
Пройдись садами і омий ожину,
Хай зачорніє скибами рілля.

Люблю дощі я літні, грозові,
Коли скресають в небі блискавиці,
Вони такі принадні і живі,
Дивлюсь на них – не можу надивиться.

 

Наша хата

Засмучена хата і саду нема,
Без мами колодязь старий заваливсь.
Бузок біля вікон засох, бо дарма, -
Йому вже не квітнуть, на жаль, як колись,

А навколо хуга холодна зима, -
Ніхто не протопить задублену піч,
Бо в хаті так довго хазяйки нема,
Тут плаче у темінь зажурена ніч.

Стежина у двір вже давно заросла,
Не бачить вона теплих маминих ніг,
Отож не спішить до стежок край села,
Не манить її далеч рідних доріг.

Засмучена хата, в ній пустка гуля.
Там вітер самотнюю грушу трясе,
Яка все чекає весни й журавля,
Що, може, надію і їй принесе…

 


Спогад про матір


Уже на весну повернуло,
І сяє сонечко згори.
Тепленьким вітерцем війнуло –
На щедру радість дітворі.

Запахло свіжістю, теплом.
Ось бризнуть зеленню бруньки.
Промінням сонце проросло,
Співають птахи залюбки.

Від сонця руку взявши вгору,
Удаль загледілась вона
І бачить: ген за видноколом
Лягла від плуга борозна.

Така сухенька і маленька –
Зіперлась тілом на ціпок.
Ції людини просто жменька,
А скільки мудрості й думок!

Матусю рідна, вже весніє.
Твій двір же – пустка навісна…
Без тебе й сонечко не гріє –
І ця весна, мов не весна…

 


Твій хліб


Чи хліб твій чесний, друже, на столі?
Той перший, що поклала рідна мати?
А чи вставав ти рано, ще в імлі,
Щоб землю рідну восени зорати?

Чи знаєш ти, що хліб – душа землі,
Шматочок сонця і кришталик неба?
Його ростять нам добрі трударі,
І їхню працю шанувати треба.

Бо хліб великий, мудрий і святий.
Це піт і труд, безсоння селянина,
Це голос поля владний і живий
Та жайворонка спів – ота хлібина.

А як духмяно пахне на столі,
Мов сонцем добрим і озоном злива.
Низький уклін вам, мудрі трударі,
Хай колосом шумує ваша злива!

 

Недоспані ночі

У розпачі зламаних брів,
У зморшках тонесеньких губ,
Де іній на скронях присів,
І тужить протяжно, мов зруб,

Я бачу недоспані ночі,
Заради шматка полотна.
О ненько, твої бачу очі –
Ти завжди притихла й сумна.

Просторий верстат серед хати,
І човник до рук поспіша.
А мати – все трудиться мати,
Бо в домі давно ні гроша…

Потрібно дітей годувати,
Накинуть на плечі шмаття…
О рідна матусенько-мати,
То подвиг твій був – не життя!

Мелькають пучки вузлуваті –
В них біль таких довгих ночей:
До човника руки прип’яті,
Ні зойку, пісень, ні речей,

А тільки в недоспані ночі
Закладений каторжний труд,
І очі – матусині очі –
Безбожно-безвихідних пут.

 


Материнська доля

Скаче полем мокра кураїна,
А до неї діла всім нема,
Котиться по світу сиротина, -
Степ кругом замислено дріма.

Їй би за коріння зачепитись,
Тільки вітер в спину підпиха,
Тож трава не може зупинитись,
Хоч немає на душі гріха.

Так бува: матусенька старенька
(А на старість літ одним-одна)
Бог послав їй діток чималенько,
Тільки не потрібна їм вона.

Котиться по світу сиротина,
В її душу, хто б заглянуть зміг?!
Стара мати, мов мала дитина,
Як могли ви взяти такий гріх?!

Мати…Мати…Як нема, - де взяти?
Коли ж є, - цінуєм не завжди.
Якщо втратиш, зрозумієш: мати –
Твоє щастя, а не тінь біди…

 


Доля України

Моя Вкраїно, зоряна весна,
Освячена ти правдою простою,
Волелюбна, добра і ясна,
У майбутнє йдеш дорогою крутою.

Ти сотні літ боролась і страждала,
І падали бійці на твій кривавий шлях,
Та попри все ти завжди добре знала,
Що прийде воля, зникнуть страх і жах.

Нам прокладали шлях до волі Чорноволи,
Хоробрі Стуси й віддані Левки,
За ними люд, немов роїсті бджоли,
Шуміли хвилями могутньої ріки.

Моя Вкраїно, ніжна і єдина,
Хай вільним буде нетернистий шлях!
Хай щастям повниться твоя міцна родина,
І усміх сяє на твоїх вустах!

 


Сенс життя

Життя прожить – не поле перейти,
Проте в житті потрібно все іти
Вперед, вперед – не відступать назад,
Долати перешкоди всі підряд.

І тільки там, де сяючі вершини,
Може, пізнаєш мудрості глибини,
Щоб потім їх онукам передать,
Щоб діти і онуки могли знать,

Як подолать життєву крутизну,
І суть пізнати треба не одну,
Щоб збагатити людство хоч на крок,
Завчити треба не один урок.

Зате останнім легше у путі:
Вони пізнають істину в житті,
Їм легше підніматись до вершин,
І легше опускатись до глибин.

Життя прожить – не поле перейти,
Та кожному із нас потрібно йти,
Щоби здолать тернистий, битий шлях,
Потрібно пісню мати на вустах.

 


Зраджена любов

Зимно, зимно на душі і в серці…
А життя гарцює, ніби в герці.
Лист за листом – дні календаря
Падають, як зірвана зоря.

Скільки ж їх лишилось до кінця,
Усмішок зів’ялого лиця?
Господи! Приснитися б тобі…
Так приснитись, щоб не знав спокою,

Щоб тужив ти лебедем за мною,
І шукав крізь темні дикі ночі
Мої світлі сумовиті очі…
Що на тебе ніжно задивились,
І шукають поміж інших знов,
Твої очі, зраджену любов!

 

Відлетіли літа

Відлетіли у вирій літа –
Кожну осінь мене покидають.
Ой минула пора золота –
Відлітають літа й не вертають.

Поверніться, літа, не лініться,
Я вас жду на калиновім мості.
Бо не можу його перейти,
Там же вічність у сумі-печалі,

Мені ж щастя потрібно знайти,
Щоб відчути окрилені далі.

Я признаюсь: зовсім не жила,
А стою вже на краю дороги,
І душа, що згоріла дотла,
Полишила позаду тривоги.

 

Журналіст

Кличуть журналіста сонячні дороги,
Кличуть журналіста села і міста.
Де його проходять пилом вкриті ноги,
Квітнуть тихо трави і шумлять жита.

Серце журналіста не обійде горе:
До людей щоденно й вірно поспіша.
Він завжди в дорозі, одоліє море,
В дощ і в завірюху, в спеку поспіша.

Журналіст тримає пульс життя планети,
Щоб в рядки газетні вчасно перелить,
І йому відомі радощі і злети,
Саме для людини звик постійно жить.

І в мороз, і хугу, в дощ, і в завірюху
Його серце спокою не зна.
Воно зовсім розуму не слуха –
Поспіша, бо кличе далина…


Хортиця

О люба Хортице, дніпровськая перлино,
Тягнусь до тебе серденьком щодня.
Моя розраднице, наземная родино.
Моя ти втіхо і моя рідня.

Як любо відчувать твоє озоння,
І легід вітеречка з-за Дніпра,
Люблю твоє ромашкове осоння,
Коли теплінь здіймає на-гора.

І кличуть кручі Думної вершини,
Громаддя скель, стрімких, мов шпиль, печер.
Від них спускаюсь плавно до низини,
Де трави покотились до озер.

Вдихаю простір, обіймаю далі,
Лоскочусь пелюстками васильків,
Безмежність радує і ніжна зелень волі
Моїх далеких предків-козаків.

Люблю тебе, о Хортице святая,
Твої пороги, скелі і балки,
Ти вічно юна, вічно молодая,
З тобою завжди я, з тобою на віки!

 

***
Пада сніг, білий сніг,
Фуркає метелиця.
Припадає він до ніг,
Килимами стелиться.

Тільки я, тільки я
Зовсім не сумую:
Крізь завію голос твій,
Рідний мій, почую.

Хай мороз, Дід Мороз
Заморозить річки.
Не діждешся, Дід Мороз,
Гірких сліз на щічки.

Милий, любий, ми з тобою
Будем завжди в парі.
Не розлучаться зі мною
Сніговиці-хмари.

Пада сніг, пухкий сніг
Валиться стіною, -
Ми з тобою завжди разом –
Літом і зимою.

Будеш, милий, назавжди
В парі ти зі мною.

 


Радість навчання


Бачиш - жовте листя, знов нам сонце грає,
Літечко блакитне котить кавуни.
Дітвора у школу радо поспішає –
Під дощем і сонцем підросли вони.

Мов дзвінок, співучі і веселі, дужі:
В кожного лелітки радісні в очах,
А в руках гвоздики і пахучі ружі,
І вітрець легенький грає на плечах.

Зустрічайте класи, зали, кабінети,
Усмішку даруйте, мудрі вчителі,
Хай вам буде успіх і пташині злети -
В починаннях ваших в місті і селі.

Споришем-барвінком стеляться дороги,
Буде вам на користь радість пізнання,
На шляху далекім не підводять ноги,
До душі й до серця нелегкі знання.

Хай завжди вам сонце і веселка щиро
Повсякчас у всьому осяває шлях.
Успіхів вам, любі, радості і миру,
Усмішок щасливо-гарних на вустах.


Бабине літо


Лист осінній потемнів на вітрі,
І тремтить-тріпоче, мов сльоза,
Ти куди біжиш-втікаєш, літо?
Гуком ще відкочує гроза!

Я твоїм теплом не наласкалась,
І не збила вранішню росу…
А з тобою, милий, не пізналась,
Хоч давно утратила красу.

Літо лине бабине за обрій,
А за ним услід качки летять…
Де ж ти ходиш, друже незабутній,
Я так притомилася чекать…

Посивіла в тузі яворина,
Листя павутиння їй плете.
Де ж ти, доле, де моя зорина,
Може, метеорами спаде?

Лист осінній хилита тополя,
І тремтить-лепоче під вікном,
Забарилась-заблукала доля,
А вже осінь бродить за селом.

 

 
Популярне
Останні публікації
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори