Володимир ДАНИК

| Друк |
Вівторок, 05 червня 2018 12:07

Лірика

й вірші громадянського звучання

 

УКРАЇНОНЬКО,  ДОЛЕ МОЯ

Ніби хвиля важка по піску,

Знов літа – на тривожній сторінці...

У хвилину таку нелегку

Не забудьмо, що ми – українці!

А у буднів – стрімка течія...

Де і щастя, і болю, і гніву!

Українонько, доле моя,

Українонько доле мрійлива...

Де вогнем чорний вихор війни,

Де кипить стрілянина кривава,

Там твої, Україно, сини –

Ніби символ козацької слави!

І хай пісня нас не залиша

В ці часи непрості і суворі,

Хай завжди українська душа

Розцвіта, ніби вранішні зорі!

А у буднів – стрімка течія...

Де і щастя, і болю, і гніву!

Українонько, доле моя,

Українонько доле мрійлива...

 

ЗАПОРІЖЖЯ

Це недовго – зібрати збіжжя...

І дороги стрімкої мотив!

Дороге серцю Запоріжжя

І для київських парубків.

Вистачає і солі, й перцю,

І любові, і доброти!

Запоріжжя – шматочок серця,

Запоріжжя – це назавжди!

Повороти – і різко, й круто!

І то вгору, то вниз шосе...

Запоріжжя – це не забути...

Як забудеться майже все!

А це місто стрімкою тінню,

Щирим серцем, яке навпіл...

Запоріжжя – углиб корінням,

Щоб додати і волі, й сил!

Вистачає і солі, й перцю,

І любові, і доброти!

Запоріжжя – шматочок серця,

Запоріжжя – це назавжди!

 

* * *

Є те, що не забудеться ніколи,

Те, що і в снах тривожних... доганя!

А ти люби до болю рідне поле –

Коли колосся... і коли стерня!

 

* * *

А думки – мов безмежжя хвиль...

Що до серця твого звідусіль!

Бо Вітчизна не просто слово –

Це твої і щастя, і біль!

 

ВУЛИЦЯ

Тут, ніби до страви – і перцю, і солі,

І шуму доволі, і руху доволі!

А потім – не зразу... та все сміливіше! –

І спалахом – тиша... І полум'ям – тиша!

Ця вулиця лагідна, радісна, тиха,

Що спомином – цвітом... що спомином – сміхом!

Та їй би – цій вулиці... – трепетні крила,

Щоб у призабуті літа полетіла!

 

ВДИВЛЯЄМОСЬ

А сумнівів – і трохи, і... не трохи!

Але жарин – все ж більше... ніж золи!

Ми вкотре вже – вдивляємось в епоху!

І в тих поетів – що у ній... були!

 

КРІЗЬ РОКИ

Олексію Софієнку

Поет писав складно,

бо і життя

буває надміру складним.

Та і світ навколо

складний настільки,

що його

однією дише

солодкавою

простотою не осягнути.

І прозорою,

як вранішнє скло,

арифметикою не обчислити.

Поет писав просто,

бо у кожному його

(тривожному, ніби спалах!)

слові були

і щира, ніби незаспокоєна дніпрова хвиля,

стривоженість душі,

і гострий, ніби полум'я, біль,

і некриклива, ніби цвіт,

але п'янка і квітуча

любов до Вітчизни.

Отож, може,

саме тому

його слова,

ніби проміння крізь темряву,

і здатні озватися до нас –

крізь нестерпну,

крижану прірву літ!

 

КРАЇНА

А надія горить, як свіча,

І невпевнено так, і стооко!

Ну, чого нам завжди вистача

І біди, і тяжкої мороки?!

Але кожен погодитись рад –

Бо і доля до болю смугаста! –

Що країна маленьких зарплат –

Все ж... країна найбільшого щастя!

 

СОЛОВ'ЇНІ ТРЕПЕТНІ СЕРЦЯ

Усміхнеться сонце лагідне уранці

І зігріє серце знов і знов,

А на вишиванці, а на вишиванці –

І вогонь, і доля, і любов!

А літа укотре і важкі, і грізні,

Але нам стояти – до кінця!

Cолов'їна мова, солов'їна пісня,

Солов'їні трепетні серця!

А ще наша доля піснею полине,

Бо таки для серця як магніт,

Що на вишиванці ненька-Україна

І її пісень тривожний цвіт!

Усміхнеться сонце лагідне уранці

І у серці стільки ніжних слів,

А на вишиванці, а на вишиванці –

Те, що ти іще не пережив!

А літа укотре і важкі, і грізні,

Але нам стояти – до кінця!

Cолов'їна мова, солов'їна пісня,

Солов'їні трепетні серця!

 

СПРАГА

Петру ПавловичуЛиновицькому

Стріла – стрімка! А тятива туга...

А сніг – все не на землю... А на скроні!

Час непростий – як доля, що ляга,

Вкарбовується – важко! – у долоні.

О скільки світу не відкритих драм –

Як блискавка... Від снігу та до цвіту!

Бо час – це ми... Допоки жити нам,

У пам'яті людській – як спрага! – жити.

 

* * *

Жариною... поміж золи –

Хто ж ми у долі на крилі!

Невже звитяжні – як орли?

Чи – мов черствий окраєць... – злі?!

Та ще зустрінеш – між облич,

В глибинах душ – відчуєш ти!

Щось спрагле... ніби слово – Січ!

Де стільки волі й гостроти.

 

ІСТОРІЯ

Григорію Михайловичу Голишу

Історію – ту, що поруч...

бува, називають зовсім інакше –

поезією... краєзнавством...

ну, чим завгодно, але ж не історією!

Історія – та, що поруч...

і не є по суті історією!

Бо це частина кожного з нас.

Тих, хто поруч.

А життя складне

і, як добре придивитись,

дуже коротке.

Ото ж бо і нам –

тим, хто поруч...

встигнути б збагнути,

що та історія,

яка поруч з нами –

це теж... історія.

 

* * *

В тобі живе дзвінка потреба –

Душа ж... колоссям серед нив!

Усе ж відкрити те для себе,

Що ти... і досі не відкрив!

 

ДЕМОКРАТІЯ

Ох, яке ж

розкішне слово – демократія...

Скільки

і кричущої кривди,

і прихованої несправедливості

прикривається

цим дзвінким словом,

ніби тонесеньким,

майже прозорим

фіговим листочком!

Але ж і справедливість

у цьому слові є,

справедливість,

схожа на гостре лезо хірурга,

що робить

легкий, ледь помітний рух

і вже густий гній,

що був прихований у глибині тіла,

починає виходити назовні

і це і справді ж оздоровлює організм.

Демократія – надто дешеве слово...

Якщо це тільки слово!

І слово надто вартісне,

коли стає –

суттю, думкою, дією!

 

ДЕМАГОГІЯ

А чи партократія,

чи демократія,

а без демагогії –

важко обійтися...

Гарячу,

добре зварену лапшу

нині навчилися

накладати на вуха так,

що і день,

і тиждень,

і рік ходитимеш,

і зовсім не помічаючи –

а скільки ж лапші у тебе на вухах!

Хтось, може,

з таким твердженням

і не згодиться,

а суспільний прогрес – без лапші на вуха?! –

просто неможливий...

Будемо блукати –

у болоті гнітючих сумнівів...

А болото і є болото –

смикайся не смикайся,

а втонути можна!

Отож чи партократія,

чи демократія,

а без демагогії –

обійтися важко...

 

ІЗ  ГЛИБИНИ

У житті –

стільки трагізму...

І трагізму відвертого,

такого, що поглядом –

не обминути!

І трагізму прихованого –

того, що десь на денці...

Того, що не кидається у вічі!

У житті – стільки драм.

Що драми на сцені

(так інколи здається...)

дивишся саме тому,

що суть подій ніби позбавлена

(таке, бува, складається враження!)

того убивчого змісту,

якого стільки – у житті...

Але, може, саме тому

ми і тягнемося так до усього

радісного і світлого.

Бо і радість інколи –

мов блискавка...

А блискавка з'являється –

звідки?!

З тривожної глибини почорнілих хмар.

 

А УКРАЇНКИ ТАКІ ВРОДЛИВІ!

А українка – вона ж як пташка!

Що в синє небо ще не злітала.

А все ж нелегко, їй, бідолашці,

Бо натерпілась вона немало.

А українки такі вродливі,

Про це укотре – і тільки віршем!

То ж їм на щедрій, родючій ниві –

Не краплю щастя... А значно більше!

Краса – і справді ж велика сила!

Кажу це щиро і без єлею.

А українки квітучі тілом,

А ще до того – добрі душею!

Бува, що вітер – холодним січнем...

Та цвіт квітневий іще прилине!

А українка вона ж одвічно –

Така ж мрійлива, як Україна!

А українки такі вродливі,

Про це укотре – і тільки віршем!

То ж їм на щедрій, родючій ниві –

Не краплю щастя... А значно більше!

 

ДЕРЕВЦЕ

Можна і думку – мов тоненьке деревце! –

Сокирою... під корінь!

Чому?! Тому, що надто стрімко росте...

Тому, що має... надто глибоке коріння,

Тому, що надто спрагло тягнеться – до сонця і неба!

І що ж?!

З'явиться ще одне тоненьке деревце...

Тоненьке, але міцніше...

Яке ще стрімкіше ростиме угору,

Яке матиме... ще глибше коріння,

Яке ще більш спрагло тягнутиметься – до сонця і неба!

 

А  МАРУСЯ  НЕ  ЗАБУДЕ

Вирушали козаченьки у важкий похід,

А заплакана Маруся стала край воріт.

Простелилась для звитяжців, ох, далека путь,

А козак сказав Марусі: «Мила, не забудь!»

А Маруся не забуде, бо вона така,

Бо всім серцем молоденьким любить козака,

А у неї, у Марусі, серденько – не лід,

А у неї очі ніжні, як калини цвіт!

Довелося побувати козаку в боях,

Умирали побратими на його очах.

А минала небезпека – думав про одне:

Чи Маруся сіроока згадує мене?..

Повертались козаченьки у своє село

І лягала щира пісня вітру на крило.

І схвильовано забилось серце в козака,

Як побачив, що Маруся вже його чека.

А Маруся не забуде, бо вона така,

Бо всім серцем молоденьким любить козака,

А у неї, у Марусі, серденько – не лід,

А у неї очі ніжні, як калини цвіт!

 

НУ, ТО ЯК?

Ну, то як –

вас ще морально...

не добили?

Чим саме?!

Та як це... чим!

Недолугою критикою...

ваших бездарних творів,

ваших незрозумілих вчинків,

вашої (о, який шалений несмак!)

аж ніяк не найкращої зачіски,

вашої

уже усім і дуже давно

украй набридлої манери одягатись!

Уже добили?!

Ну, то вам уже можна

і щиро поспівчувати!

А якщо – навпаки?!

А якщо тим,

хто вас оточує,

абсолютно байдуже,

чи пишете ви щось...

чи, скажімо, посилено вживаєте

високоградусні напої –

звичайно ж, у міру!

Тільки у міру...

А якщо

усі ваші вчинки

цікаві тільки вам –

і то не завжди...

А якщо громадськість –

ну, хоча б у її найближчому варіанті! –

не дуже переймається

животрепетним питанням:

плутаєтеся

ви у всіх під ногами

саме тут...

чи, можливо,

у зовсім іншому місці!

То що тоді?!

Тоді треба теж...

щиро співчувати,

хоча при цьому

і вам слід замислитись –

настільки глибоко,

наскільки це вам

узагалі удається!

 

ВИШИВАНКА

Вишивала мати сину

Празникову сорочину

Не хвилину, а годину не одну.

Вишивала для синочка,

Ох, сорочечку-сорочку,

Голка бігала-пливла по полотну.

Вишивала йому долю,

Вишивала вітер в полі,

Вишивала і надію, і любов.

Вишивала і дорогу –

То круту, а то розлогу,

Шаблі блиск і тихе цокання підков.

Вишивала сину щастя –

Хай воно йому удасться!

Вишивала щире серце молоде,

Вишивала карі очі,

Силует стрункий, дівочий,

Що в очах його калиною цвіте!

Вишивала-вишивала,

Ніби долю його знала,

То співучу, то солодку, то гірку.

На сорочці барви грають,

Ніби сонце серед гаю,

У життя стрімку зливаються ріку.

 

ДРУЗІ, КАВА І ГІТАРА

А літа тепер суворі

І така тривожна тиша.

Надто холодно надворі,

Та від пісні нам тепліше!

Хоч, бува, і чорні хмари!

І життя – таке смугасте...

Друзі, кава і гітара –

Це одна із формул щастя!

Та бува – буксують справи...

І буксують – не те слово...

Але ж є гаряча кава

Та і приязна розмова!

Але бути серцю юним –

Хоч важкі проблеми мучать!

Бо такі співучі струни

Та і ми такі співучі.

Хоч, бува, і чорні хмари!

І життя – таке смугасте...

Друзі, кава і гітара –

Це одна із формул щастя!

 

НЕ ДОПОМАГАЮТЬ

О, це чудово...

Глибоко аргументовані наукові теорії!

О, це ще краще –

пристрасна, зубаста, розгониста публіцистика...

О, це взагалі апофеоз –

вдумливі,

пронизані надзвичайно тонким відчуттям

і написані таким вишуканим стилем

статті мистецтвознавців!

І вже цей

такий незрозумілий світ

стає.. потроху... потроху...

набагато зрозумілішим.

І ми вже бачимо

не тільки

усім помітні наслідки,

а і починаємо

помічати приховані пружини,

що до цих наслідків приводять.

І вже можна було б

і зовсім заспокоїтись.

Але, на жаль,

минає дуже небагато часу

і світ цей чомусь

стає знову незрозумілим

і уже не допомагають

ні чудові теорії,

ні розгониста публіцистика,

ні вдумливі... ну, це ж просто апофеоз...

статті мистецтвознавців.

Ну, хоч кричи – рятуйте!

Кому саме кричати?!

Ну, зрозуміло кому...

гостро мислячим ученим,

пристрасним публіцистам

і вдумливим мистецтвознавцям!

 

СИНЬООКА ЖУРБА

І ріка почуттів, і душі береги,

І любов, що охопить серця так неждано!

Ніжний цвіт навесні – ніби ранні сніги...

Ніби ранні сніги, що так швидко розтануть.

Кажуть, доля бува на удачу скупа,

Ніби круча висока – літа чорноброві!

А у серце влилась синьоока журба,

Синьоока журба і суцвіття любові.

А вже вітер легкий верховіття досяг.

Цвіт кружляє й летить, мов завія, додолу.

Теплий мед на устах і вогонь у очах,

Що горітиме і вже не згасне ніколи.

Бо і серце цвіте, коли травень розцвів,

Коли небо рікою тече голубою.

І весна навкруги, і весна почуттів –

Та весна, що і взимку їй бути весною.

Кажуть, доля бува на удачу скупа,

Ніби круча висока – літа чорноброві!

А у серце влилась синьоока журба,

Синьоока журба і суцвіття любові.

 

МОРОКА

Та і справді ж...

А чому б когось з поетів –

і не підхвалити!

Мовляв, талановито пишете, хлопці і дівчата...

І що не вірш – то тема актуальна!

І що не вірш – то шедевр...

Або навпаки – критикнути!

Хоч трохи...

Але так, щоб – аж до п'ят дістало!

Та хіба ж ви...

та ви уважніше гляньте на себе...

поети?!

Так, посередні писаки...

Строчать – вірш за віршем!

Видають – книжку за книжкою...

А читачу,

спраглому поетичного слова –

і почитати нічого!

Дехто вважає, що поети –

літають десь там у хмарах!

Нібито трохи неуважні –

так і ловлять гав...

Та нічого подібного!

Та ви придивіться –

так і пильнують,

щоб таки вистежити –

а де ж він...

той бідолашний літературознавець!

А вистежили –

ну, то зразу ж притиснути

усмерть переляканого знавця

красного письменства

до стіни (ну, щоб не втік...).

І хай не сачкує,

хай, нарешті, скаже –

який у них великий талант!

І які неймовірно вдалі твори...

А літературознавці з досвідом

знають (з власного ж досвіду...),

що з подібною публікою

треба бути ще обережнішим,

аніж старшому Кличку

у поєдинку з Ленноксом Льюїсом!

А літературознавцям з досвідом

добре відомо:

писати треба про класиків,

а з оцими

(прости, Господи...) сучасниками –

краще не зв'язуватися!

А зв'яжешся,

то – матимеш мороку.

 

КОЛИСЬ

Сперечатися –

роз'ятрено і довго!

Добре знаючи,

що в результаті

кожен залишиться...

при власній думці.

Сперечатися,

чітко усвідомлюючи,

що краща думка та –

що своя...

Бо вона і тому своя,

бо краща.

Так само

як чиясь думка

краща для когось

саме тому,

що вона чиясь.

Сперечатися,

твердо вірячи,

що спільна думка –

таки знайдеться...

Безумовно знайдеться!

Колись.

 

ЛЬВІВСЬКІ  ДОЩІ

Перші краплини упали на вулиці

І вже на брук полетіли хутчіш.

Знаю довіку мені не забудуться –

Львівські дощі... український Париж!

Тут магазинів усміхнені вивіски,

Гомін трамваїв і струн дощових.

Львівські дощі так не схожі на київські,

Та щось з'явилося спільне у них.

Линуть літа, та пригадую знову я –

Краплі густі на трамвайнім вікні.

Львівські дощі українською мовою

Щось намагались сказати мені.

Трохи поїздити зміг Україною –

Споминів стільки зосталось в душі!

Щоб наша мова була солов'їною,

Нею заспівують львівські дощі!

Тут магазинів усміхнені вивіски,

Гомін трамваїв і струн дощових.

Львівські дощі так не схожі на київські,

Та щось з'явилося спільне у них.

 

СЛОВО

Мовчимо...

Творимо тишу!

Яка уже і так існує...

Існує і без наших творчих зусиль!

Аби потім раптом її порушити –

Спочатку думкою...

Сміливішою, ніж завжди.

Потім посмішкою.

Не вимученою, ні...

Не для годиться,

а навдивовижу природною!

Природною, мов сонце і небо –

коли ранок тихий і щасливий...

А вже потім прийде слово.

Слово, що буде почутим!

 

Біографія та сатиричні твори Володимира Даника - на Письменницькому порталі:


 
Популярне
Останні публікації
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори