Станіслав ЛЯЧИНСЬКИЙ

| Друк |
Субота, 28 липня 2018 14:14

l

Станіслав Станіславович ЛЯЧИНСЬКИЙ


Працює молодшим науковим співробітником Звенигородського районного краєзнавчого музею імені Т.Г.Шевченка Звенигородського району Черкаської області.
Народився 29 липня 1938 року у місті Звенигородка Черкаської області.
Освіта: Уманський сільськогосподарський інститут (1965), педагогічний факультет Української сільськогосподарської академії(1967).
Член Національної спілки журналістів України. Почесний член спілки краєзнавців України. Почесний громадянин міста Звенигородка.
Депутат Звенигородської міської ради  (2002 - 2015).

1958 - 1958 - працівник Звенигородського плодоовочевого комбінату
1959 - 1960  - працівник Звенигородського сирзаводу
1960 -1961 -  працівник комунального підприємства
1961 - 1964 - лаборант Звенигородського сільськогосподарського технікуму
1965 - 1966 - викладач Звенигородського сільськогосподарського технікуму
1966 - 1967 - Українська сільськогосподарська академія, педагогічний факультет Української сільськогосподарської академії
1967 - 1976 - викладач Звенигородського сільськогосподарського технікуму

1976 - 1979 -  директор Звенигородської районної  станції юних
натуралістів
1979 – 1980 - кореспондент районної газети «Шевченків край»
1980 - 1981 - старший інженер по кадрах Звенигородської сільгоспмеханізації
1981 - 2000 - кореспондент, завідувач відділу, заступник редактора районної газети «Шевченків край»
З 2000 року - молодший науковий співробітник Звенигородського районного краєзнавчого музею ім.Т.Г.Шевченка.

 
Станіслав Станіславович пише поезію, вірші громадянського звучання, краєзнавчі праці.



Станіслав ЛЯЧИНСЬКИЙ

 
ПОЕЗІЇ


***
     Що є істина? – запитав Його Пілат.
     І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними.
                                         Від Іоанна. 8.32.


Ти хочеш істини,
вельможний прокуратор?
То стань
із вершника
рабом.
І не суди.
Бо справедливість ката
Позначена
розп'яттям і хрестом.
Як зчепляться
голодні пси за кістку
В пориві гніву
їх не розганяй,
А щедрою рукою
дай всім їсти,
Лиш вірності
із ситих не питай.
Сумління чисте
не проси у Бога -
Від всіх спокут
я вже звільнив тебе...
Пророка серце,
що ти кинув псам під ноги
Безсмертям істини
одвічним спалахне.



***
Поганцем був.
Богів своїх ліпив
із матері-землі,
живої глини .
І світ тоді
на диво був простий
як і мої
не мудрії провини.
Та все минуло вже,
дитячим сном
і плачу я ,
за часом тим безвтішно,
коли добро було добром,
а кривда злом,
і сам я був
ще по-дитячому безгрішний.
Той Бог прийшов.
Єдин, як суті суть.
Сказав: віддай любов всю
ближньому на муку .
Та не навчив -
як тих людей збагнуть,
що камінь покладуть
в простерту руку.
Я тисячі ікон намалював,
возносив храми,
надірвавши жили...
Та щастя
Бог мені не дарував
і на молитви
вже не стало сили.
Як сивиною
промете зима,
Як сніг прийде,
мов біле милосердя,
тобі, мій Боже,
відслужу сповна
і стану знов
поганцем спересердя.



***
О, дайте,
дайте смолоскип!
Несіть сюди
побільше хмизу!
Однаково,
як суд вершить:
Чи зверху починать,
чи знизу.
А потім...
Себе в груди бить,
поганських
ідолів убогих
скидать в Дніпро,
рубать, палить
і ревно
знов шукати Бога.
Золотоверхі
мурувать,
до неба
вип'яті собори,
благословлять
і проклинать,
кров проливать
і сіять горе.
Єретику -
ганебний стовп,
Ісуса -
на хресті розп'яти...
Де щира
віра і любов -
чи в каятті,
а чи в проклятті?
Так повелося
від віків,
ведеться
прісно і донині,
що Бога
творимо зі слів,
облуд,
що зло несуть людині.
Що віра
вимага від нас?
Чи тільки вже
гріха спокути?
Коли настане
судний час,
дволикість нашу
як збагнути?
Коли святим
лиш зможеш стать,
як терном
встелена дорога.
І мусить знов
Пророк вмирать,
щоб люди
вірили у нього.
Який
ще знову Бог гряде?
Чи звільнить нас
від віри Страху?
За що
Предтеча покладе
провіщу голову на плаху?
Крила
Давно колись
це край села було:
До вітряка
збирались хлопчаки.
Як дужий вітер,
ухопився за крило -
I вже летиш
до неба залюбки.
Якщо боїшся,
то якоїсь миті,
Коли тебе
не полонила вись,
Відпустиш руки -
і скотився в жито...
Літати хочеш -
падати навчись!
А не злякався раз
стрімкого злету –
Сама земля
уже іде сторчма.
І розумієш,
що вона планета,
І неба
над тобою вже нема.
Так осягали
хлопчаки відносність,
Як вище стали
тополиних віт.
І, може, був
Тим першим кроком в космос
Цей безрозсудно
сміливий політ?
Мірошник мудрий
подивлявся скоса:
Воно, звичайно, бешкет,
але ж хай...
Коли душа бентежна
крила просить,
Щоб з висоти
оглянуть рідний край.
У хлопчаків
міцніли мужні руки.
Над світом
їх старий вітряк здіймав.
Він вимолов
людські одвічні муки,
І хліб, і мрії
щастя дарував.


Опубліковано в газеті «Шевченків край» 07.04.1988 року



***
Достигне біль,
як збіжжя золоте,
Впаде на землю,
кровію политу,
І гнівом праведним
скорботи проросте,
Колючим остюком
важкого жита.
Не буде суховій
його палить,
І не знесе
у вир шалена повінь,
Коли жнива
почнуть ще до пори –
Стальним серпом
зітнуть його під корінь.
І жорна невмолимі
розітруть
Зерно добра
в крутий заміс печалі.
Гіркий той хліб
нам матері спечуть,
Як будуть виряджать
в незнані далі.
Як ті жнива
сьогодні нам збагнуть?
Святі одвічні
материнські муки...
Коли, мій сину,
і твої жита зійдуть,
Яким ти хлібом
нагодуєш внуків?



***
     Максиму Богдановичу

Чорні коні...
коні воронії...
Грім копит,
як грім чужих навал.
Від якої
хижої погоні
В ніч летять,
як мого серця шал?
Степом, степом,
де вітрами хилить
На могилі
сиву ковилу...
Вже давно сховав
там волю й силу -
Та надію
світлу бережу.
Стоптана земля
лиш родить болем
І одвіку
щастя не було...
Та колись
же стане наша доля
На його
високе стремено!



***
Про спокій він
не марить і не снить.
На луках ситої
трави не толочити.
Як болю крик,
його не зупинить
Володаря висот,
натхнення миті.
Тримайсь за гриву,
хлопче, залюбки.
Живи! Шалій!
Бо так воно і треба,
Щоб він летів, крилатий,
крізь віки
Туди, де час
єднає землю з небом.


26.07.85



Диптих

 
Вірш

 
Починається він,
як на світі усе – з малого.
В глибині мого серця
він болю, як щастя просив.
І коли захлинуся,
від крику німого -
Значить він народивсь,
значить смерть я свою пережив.



Поет

 
В поезію ідуть,
як в бій на смерть.
Хто в розвідку,
а хто в обозі...
А хто грудьми
закриє кулемет
І стане
обеліском при дорозі.



***
А він тікав...
Вже не було рятунку.
Собача зграя
дзявкотіла люто,
Позаду постріли
гриміли лунко –
і то була
за всі гріхи спокута...
Він дерся
крізь кущі тернові,
давався важко
кожен той стрибок:
Розбиті лапи
крапельками крові,
На білий сніг
значили кожен крок...
І він завмер...
Став, розвернувши груди –
Хай ближче пси
підходять залюбки!
І той, що стрибне перший,
не забуде,
Як умирають
загнані вовки.


Червень, 1980 рік



***
                 Нуртують весни на тарелях...
                                   Василь Дергач.


Майстрові народної творчості, гончареві
із села Гнилець, що біля Моринець,
Дем'яну Оверковичу Косяченкові
А що лишилось... Черепки...
І хто знайде в них вічне, ціле?
А що по нас? Коли роки,
життя так круто замісили.
І скільки літ, і скільки днів
ліпив, крутив важку ту глину,
що розквітала у вогні
яскравим глечиком над тином.
Як бачив світ – так малював,
як пісню ту, що вчила мати.
І скільки глини від землі узяв,
що вже не страшно їй себе віддати.

 


Гра

 
Вітання... Квіти...
Шанувальниць поцілунки...
Та оплесків затихне
щедрий грім –
в прокуреній кімнатці
за лаштунками
актор знімає
свій веселий грим.
І дзеркало старе,
байдуже, звично
лише тоді,
на самоті, вночі
віддасть йому
те стомлене обличчя,
якого
не пізнали б
глядачі.


"Шевченків край" від 29 серпня 1970 року №103 (5962)



***
А то була любов
похмура, дика,
їй щастя не судилось,
тільки мука.
Бо я напевне знаю,
як ти звикла
до тих собак,
що лижуть твої руки.
Кохайся в них,
на ланцюжках прип'ятих,
вичісуй бліх,
клади до себе спати....
Бо вовчу вірність
щиру, як прокляття,
ти так і не навчилась
шанувати!



***
Любов моя колись тобі насниться,
І стисне серце біль пекучий.
Вона вмирала важко, як жар-птиця,
розбивши крила на стерні колючій.
Тобі одній вона із неба впала,
лиш ти її до себе поманила,
чого ж її ти не брала?
Боялась – опечуть вогненні крила?
Та і вона рятунку не шукала -
згубила все одвічна недовіра
І догоріла райдужна заграва,
І ніч лягла, як попіл, чорно-сіра...
Колись, як знову стисне серце болем,
як щастя кольоровим сном насниться,
стернею спогадів підеш, осіннім полем,
шукать перо немеркнуче жар-птиці.



Тріщина

 
Ми йшли по крижині,
по сліпучому білому полю
і відчували
напружену крихкість його,
відчували,
що під нами чорна безодня.
Боялись найменших розлук.
Були завжди разом.
І тримались за руки.
І все ж таки трапилось
те,
чого ми боялись,
чого ми чекали,
сховавши неспокій.
Рано чи пізно
так вийшло:
в хвилину розлуки
між нами майнула
тонкою гадюкою
звивиста тріщина.
Були ми ще близько...
Стояли віч-на-віч –
рукою дістанеш...
Та щоб бути разом –
Треба зробити крок.
І тут ми зрозуміли
таємну надію
чого сподівались
в напруженій кризі:
що так воно стане,
бо мало йти разом, -
що треба хотіти
завжди стояти пліч-о-пліч
по один бік тріщини.
Один лише крок...
Ми чекали –
хто його зробить?
Ставала все більшою
відстань між нами...
вже кроку не вистачить:
треба стрибати,
назад відійти для розбігу.
Та годі!
Хто стрибне –
коли лише кроку
здолать не змогли ми?
І ось вже між нами
Хвилі холодні,
Хвилі холодні і чорна безодня.
Кожен обрав
крижане своє поле –
крижину своєї свободи,
крижину своєї самотності.


Опубліковано 23 січня 1971 року



***
І споконвіку було Слово,
Що берегло душі людської цвіт.
Історії і пам'яті основа
Збереження впродовж тисячоліть.
Карбоване на кам'яних скрижалях,
Папірус помережило навік.
І на пергаменті століть здолало далі
Прийшло до нас, в двадцятий мудрий вік.
Все, що було... Гортаєм фоліанти,
Шукаєм – де та істина проста.
І незабаром вже проб'ють куранти
Тисячоліття третє від Христа.
Живе, ще слово вічне і правдиве,
Хоч на майданах спалене було.
Як Фенікс-птах розгорне крила-диво
Нам знову книга, подолавши зло.
Не тільки в свято вдячність наша щира
Тим, хто для всіх прийдешніх поколінь
Нам Слово – Книгу береже, як світло миру
Бібліотекарям навіки наш уклін!



У музеї

 
Тут в тиші цій,
Історія спиняється,
Щоб внуки
Могли побачити крізь час
Наш славний труд
І ті кріпацькі муки,
Що знав Тарас.
Щоб тут,
У тиші цій,
Змогли відчути,
як гуркотіли
по бруківці танки,
як
світлий день сьогоднішній
добутий
солдатським серцем
згаслим на світанку.


Опубліковано в газеті «Шевченків край» 07.11.1970 р № 133



***
А коли над Дніпром
вересневі пройдуть зорепади,
Коли бабине літо
сплете павутинь сивини
І в обіймах верби
буде мавка шукати розради –
Бо то падають зорі,
як щастя намріяні сни...
Коли тугу розлуки
лелеки піднімуть на крилах
І розвіє вітрами
чуприни струнких ясенів,
Буде місяць ночами
блукати в гаях почорнілих,
Щоб зібрати ті зорі
для неба нової весни.


Опубліковано в газеті "Шевченків край" від 7 жовтня 1972 року №120 (6288)



Вірність

 
Я тінь твоя.
Ти не зможеш від мене
втекти.
Я з тобою пройду всі дороги.
Стану згорблена поруч,
Як розвіються з вітром літа.
Я тебе не залишу,
Коли через вічні тривоги
В твоє серце, нарешті,
Остання прийде самота...
Бо я тінь. Я твоя.
Я тебе не покину,
Коли будеш один,
Коли зрадять нещирії
друзі, -
Та коли на вечірньому прузі Догорить у заграві.
Як сонце, кохання твоє,
Я від тебе піду...
Не почуєш зітхання
І сухі, як трава степова,
мої очі.
Я від тебе піду без
прощання.
Ти не знатимеш суму і болю.
Я іду...
Я зникаю у сутінках ночі...
Тільки знай.
На світанку
Я знову зустрінусь з тобою.


8 березня 1973 року


На знімках:
Під час зустрічей із випускниками Звенигородського сільськогосподарського технікуму

 

041

 

 

 

036

 

 

084

 

 

130

 

 

147

 

 

163

 

 

 


 
Популярне
Останні публікації
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори