Відкритий лист

У ГАЗЕТАХ «Труд» за 19 червня та «Днепровская правда» за 20 червня ц. р. опубліковано відкритий лист екс-прем'єр-міністра, голови «Всеукраїнського об'єднання «Громада», народного депутата України Павла Лазаренка відомому письменнику й політичному діячеві Росії Олександру Солженіцину.

 

Відкритий лист П. І. Лазаренку

Вельмишановний Павле ІвановичуІ

Прочитав Вашого відкритого листа й ще раз порадів за себе. Адже я — виборець 40-го округу, де Ви балотувалися в народні депутати. А радісно мені від того, що зробив правильний вибір, проголосувавши проти Вашої кандидатури, за Вашого конкурента — рухівця Анатолія Сокоринського. Можу тільки шкодувати, що мій кандидат виборів не виграв. Бо він був би кращим представником Українського народу, аніж той, кого обрали... Тепер конкретніше щодо Вашого листа.

Ви піклуєтеся про те, щоб Олександр Ісайович оперував об'єктивною і сучасною інформацією. Однак подаєте її не зовсім достовірною. Ну хоча б Ваш вислів «зсзсовцм «Галичины». Так назвали їх сталінські соколи (бачите, й тут абревіатура СС, як, до речі, й Советский Союз). Гітлерівські есесівці були карателями, виключно німцями, високого зросту, відданими фюрерові. Дивізія ж «Галичина» — це січові стрільці. Ось звідки ця назва взялася.

Тепер запитання до Вас. Ви особисто бачили, хто зняв і розбив у Бродах меморіальну дошку на честь Петра Федуна? Навіщо категорично стверджувати, що це зробили місцеві жителі? Те ж саме говорилося, коли двічі підривали пам'ятник Степанові Бандері в Калуші. Потім виявилося, що то справа рук московських кадебістів.

Мені приємно чути, що Ви турбуєтеся про долю національної ідеї, яку, за Вашими словами, офіційний Київ «грязньім образом использовал, а потом вьібросил ее на помой-ку, продав страну новьім хозяевам». Гарно сказано. Однак це сталося не тільки після того, як пан Лазаренко залишив пост прем'єр-міністра України. Від Вас особисто було тільки чути, що Ви підтримуєте Президента Кучму й навіть на наступних виборах голосуватимете за нього.

Те, ким Ви були, стосується й таких Ваших слів: «Они полностью играли и продолжают играть по предложенному (американцями — П. Ю.) сценарию». США, МВФ, Світовий банк хочуть «сломав национальную зкономику, по дешевке скупить самые ценные обьекты госсобственности». Хіба все це Ви побачили тільки тепер? Будучи прем'єром, цього не казали. Чому?

Багато уваги надаєте Ви «единению славянских народов». Тільки недалекі люди можуть виступати проти співпраці з сусідами. Але як Ви собі уявляєте оте «єднання»? З ким саме? Адже, окрім нас і росіян, слов'янами себе вважають білоруси, поляки, чехи, серби, словаки, хорвати, болгари... З усіма об'єднатися? Чи вони захочуть? З Росією? Це вже було. Нині в них і в нас, по-перше, різні економіки. По-друге, різні психології, бо російський народ — державницький, наш поки що не звик сам собі давати раду...

Не можу погодитись і щодо «насильственной украиниза-ции». Ви показуєте її на прикладі Києва, де з 365 середніх шкіл нині залишилося 18 російських. Така Ваша турбота просто вражає. А чому Ви не запитали господіна Солженіцина, скільки українських шкіл у Москві, де українців близько півмільйона? Скільки їх на Кубані, де живуть українці, і до війни більшість шкіл були українськими? Скільки їх на Став-ропіллі, Стародубщині, Курщині, Воронежчині, Тюмені, де переважна більшість населення — українці?

«Уверен, — пишете Ви, — пройдет еще несколько деся-тилетий, и государственньїй украинский язьік спокойно, без ексцессов войдет в плоть и кровь нового поколения». Звідки така впевненість? Коли в Донецьку одна-єдина українська школа! Якщо в Запоріжжі зі 128 шкіл тільки три десятки звуться українськими, хоча й там на перервах і вчителі, й учні спілкуються російською! Звичайно, ексцесів не потрібно. Але й необхідно неухильно впроваджувати державну програму вивчення української мови. Непомітними темпами робилося це за Вашого прем'єрства, ця тенденція спостерігається й тепер.

Ви пишаєтеся, що Московський патріархат нагородив Вас орденом «Равноапостольного князя Владимира». Якби його почепили мені — я б відвертався від свого відображення у дзеркалі. Впроваджуючи християнство, «равноапостольньій» знищив сотні тисяч русичів, які не хотіли зраджувати батьківську віру, поламав святилища, повбивав волхвів — духовних провідників нашого народу. Ось кого Вам, шановний, почепили на груди. Я вже не кажу про чужий українському народові патріархат, який видав цю бляшаночку...

Але особливо, Павле Івановичу, вразили мене Ваші поняття війни і миру. «Севастополь єсть алмаз военной доблести». В іншому місці Ви уточнюєте, чиєї — слов'янської. Яка може бути «доблесть», коли Росія там потерпіла поразку? Так, обороняли Севастополь моряки-украінці, котрих брали на флот тому, що вони, на відміну від росіян, уміли читати. Щодо Петра Кішки, то не вводьте, будь ласка, в оману Солженіцина! Бо не з Полтавщини родом Петро Маркович, а з села Ометинці на Вінниччині.

«Сегодня Александр Исаевич пишет: «Простьіе русские семьи на Украине справедливо рады: хоть не нашим детям воевать в Чечне». Те, що дійшло навіть крізь імперські амбіції до Солженіцина, мало зрозумів пан Лазаренко. Для нього це ще «єсть и жгучий стыд». «За преданную армию, в которой украинцы всегда были представлены достойно и сильно. За позор кавказского беспредела, распространившегося по всей России и уже зримо угрожающего нам». У тій армії, Павле Івановичу, ми були загарбниками Афганістану, Чехословаччини, Угорщини, Анголи, Куби, Єгипту... У тій армії ми були жандармами половини світу. Нас боялися, як бояться божевільної людини з сокирою в руках, бо наші престарілі керівники тримали ядерну кнопку. Таку армію зрадити не гріх!

Ви шкодуєте, що українці мало допомагали Росії у війні проти Чечні. Але ж чому Ви особисто або разом із сином не пішли воювати? Чекали, що я піду або свого сина пошлю? Якби й пішов, то тільки до чеченців. Я — не русофоб. Але в марксизмі, який ми з Вами вивчали, є гарне поняття справедливих і несправедливих війн. Не Чечня на Росію напала, а навпаки. Російському військово-промисловому комплексу треба було списати гроші, награбовані генералами та маршалами. І я повинен був їм помагати в цьому? Я ж іще з глузду не з'їхав... До речі, козацтво Кубані в Чечні не воювало. Лише окремі добровольці. Бо керівники тамтешнього козацтва — розумні люди — уклали з Д. Дудаєвим мирну угоду. А ті, хто всунув носа в конфлікт — чи й живими залишилися...

Підтримую Вас у тому, що росіяни в Україні повинні разом з нами піднімати національну економіку. Так, їм є гідне місце в нашій політичній нації. Але... «Именно за такую страну, а не за «самостийную колбасу» и бандуры проголосовал весь наш народ в декабре 91-го». Помиляєтеся, шановний! Якби народ проголосував за бандури (тобто за свою душу), він не допустив би до влади партапаратників, які десятиліттями гнобили його, не дав би грабувати Україну і сам би не розкрадав її. На жаль, більшість думала, що як тільки оголосять незалежність — одразу ж з'являться ледь не безплатні «ковбасні дощі». Сьогодні ці люди мріють про повернення до СРСР, де в кілометрових чергах можна було купити саме дешевої крохмальної ковбаси. І тільки оті «погані націоналісти» голосували «за бандуру» — за відродження мови й культури. Та разом з розграбуванням країни відбулося й подальше знекровлення культури. Вина ж у цьому не націоналістів, які Україною не керували.

На минулих виборах народ голосував за п. Кучму через те, що того «не любить Кравчук». І жорстоко помилився. Бо Леонід Данилович був лжемучеником. Нині мучеником і борцем за справедливість, за розквіт України видаєте себе Ви. Вас може народ обрати й Президентом. Але ж у цьому випадку він помилиться ще жорстокіше.

Пилип ЮРИК,
журналіст,
смт Томаківка Дніпропетровської області
«Запорозька Січ», 14 липня 1998 р.