Долі людські
Хутір Ганно-Томаківку, що у Верхньодніпровському районі на Січеславщині, де мешкали шестеро господарів, яких радянська влада назвала куркулями, тріпали всі, кому не лінь. Особливо червоні. Тільки щось треба: «Едьте к этим собственникам!». Пилипові тоді було п‘ять років, але ті часи він добре пам‘ятає й досі. Жили заможно. Бо робили все самі. Батько, Микола Пантелеймонович Тараненко, був і ковалем, і теслею, і столяром, і муляром, і землеробом. Діти змалечку вчилися все робити власними руками.
Заскакували будьонівці, червоні моряки та латиські стрільці. Забирали все, що потрапляло на очі. Латишами бабуся навіть дітей лякала (вони були страшні - в баранячих шапках із довгою вовною)... Махновці застрелили пса Білка. Його гавкіт, мов постріли, їм не сподобався. Один і каже старенькій: «Закрий рота своєму псові». Бабуся крикнула, але Білко не вгавав. Тоді вояк устав, поволі дістав маузера й вистрелив у собаку... Одного разу червоні грабіжники ледь не розстріляли маму, допитувалися, де заховані скарби.
Але навіть громадянська війна потім здавалася не такою вже й страшною, як колективізація...
Пилип навчався, закінчив чотири класи. У п‘ятий радянська влада не пустила. Для багатих наука була закрита. Дозволялося далі вчитися тільки тим, хто давав повідомлення в газету, що він чи вона відмовляється від своїх батьків як ворожих робітничому класу елементів. Такою була «найгуманніша» в світі комуністична ідеологія! На хуторі Ганно-Томаківка не відмовився від батьків ніхто. Один із заможних хазяїнів дуже хотів дати синові добру освіту. Він наймав учителя, той приходив із сусіднього села. Але навчався не один його хлопчина – приходили ще троє, в тому числі й Пилип. Мали надію здати екзамени за семирічку. Тільки ж у школі відмовилися прийняти іспити в куркульських дітей.
Колективізацію вели по-єзуїтськи. На господарів накладали великі податки. Після сплати – додаткові, ще більші, ніж попередні. Сусіди-комунари мали тонкий розрахунок: змусити заможних селян виїхати звідти, тоді їхнє майно можна прибрати до рук. Але й чекати довго не хотіли, тоді почали виселяти людей. До Тараненків прийшли активісти на чолі з районним начальником міліції. Дали півгодини, щоб зібрали речі. Потім – усіх на підводи й повезли на станцію Верхньодніпровськ. А звідти в товарняках – до Вологди.
Усіх працездатних – у ліс на роботу. А малолітніх, глухонімих, інвалідів, стариків тримали в церкві Андрія Первозванного, з якої напередодні комуністи вигнали священнослужителів, сам храм пограбували.
Двоюрідний брат Михайло не терпів рабства. Він утік із лісу, забіг по Пилипа, запропонував добиратися в Україну. Доїхали в Ленінград, потім у Москву, а звідти – додому. Але тут – Павлоградське повстання, про яке радянська історіографія ніколи й не згадувала. Повстали селяни Тернівки й Богданівни проти комуністичної окупації. Убили голів сільрад та новоспечених колгоспів, парторгів та активістів.
На станції Зайцеве потяг зупинили. Забрали хлопців до ГПУ, почалися допити. Довелося зізнатися, що вони - втікачі з Вологди, щоб не пришили участі в повстанні. О другій ночі, коли все спить (по-злодійськи) перевезли в тюрму. Відправили назад. Тікав Пилип знову й знову. Але й у Дніпропетровську, й у Запоріжжі, коли називав прізвище Тараненко, арештовували й відправляли на північ. Тоді й придумав: треба поміняти прізвище. Довго не вигадував, узяв зятеве – Вовк. Поміняв й ім‘я та по батькові – став Григорієм Івановичем. І жив під чужим іменем аж до приходу німців.
На заводах Запоріжжя спочатку працював теслею. Відкривалися тут школи бухгалтерів, токарів і слюсарів. Бухгалтерам тоді видавали тільки 400 грамів хліба. Вищою була зарплата слюсарів і токарів. Тому вирішив навчитися саме токарству. Жив біля феросплавного заводу, а практику проходив на алюмінієвому. В позаурочний час приходив сюди, допомагав токарям. Учитель токарства Донцов був мудрою людиною. Він говорив, що професія ця згодиться при будь-якій владі й у будь-якій країні. Розповідав, що за царату токарі високого розряду жили, мов королі. Вони мали зарплату по 110-114 рублів на місяць. За п‘ять рублів тоді можна було купити корову...
Але після школи учнів не хотіли брати ніде. Казали, що треба токарів п‘ятого розряду. Пилипові (Григорію) поталанило: на феросплавний, де він працював теслею, привезли токарний верстат. Підійшов до майстра, попросився токарювати. Той погодився. Почав виконувати завдання. Наточив втулок, але досвіду не мав - наробив браку. Вигнали. Хоча в трудовій написали, що працював токарем. Цього було достатньо, щоби потім влаштувався на інше підприємство – ремонтний завод. Там пройшов екзамен: дали виготовити патрон до свердлильного верстата. Зробив добре. Прийняли.
Це було 1932-го. А вже за два роки потому мав сьомий розряд. Придивлявся до інших висококваліфікованих токарів. Біда змушувала трудитися: вся родина (мати й батько також утекли з Вологди, малолітніх сестер зятеві вдалося привезти) була на його утриманні. Працював, як віл: був стахановцем, перевиконував норми. Тому настирливо пропонували йому вступати в компартію. Сказати відверто, що в цю банду не піде – не міг, тому викручувався, як тільки міг. На нього почали дивитися з підозрою. Вирішив шукати іншу роботу.
1933 року до нього поставили учня – американського комуніста Івангелова – боснійського походження, який у США влаштовував страйки й протести проти капіталістичних порядків. У їдальні не вистачало ложок. Пилип (Григорій), коли пили суп прямо з мисок, питав: «Що, і в Америці так?» Івангелов плескав його по плечу й казав тільки: «О Гришо!..» І не більше. Говорив він, що в Америці жити погано, бо там – безробіття.
Навколо лютував голод. Після першотравневої демонстрації Івангелов покликав Пилипа, мовляв, підемо зі мною. Зайшли в перший на той час блочний будинок на шостому поселенні. Івангелов дістає вино, ковбасу й хліб.
- Де ти береш це все?
- У торгсині (торговля с иностранцами). Купую за долари.
- Відкіля вони в тебе?
- Товариші присилають із Америки.
- А якщо в товаришів не буде? Ти їм посилатимеш?
Знову Івангелов поплескав його по плечу: «Гришо!..»
Мав американець цілу скриньку фотографій. Передивляючись їх, Пилип зрозумів, яке капіталістичне «пекло» покинув Івангелов. Виявилося, що щотижня вони з друзями виїжджали на пікніки за місто.
- Чим ви їздили?
- Наймали авто.
- А ти сам авто мав?
- Ні. Бо там немає де його паркувати. Тому вигідніше взяти таксі.
У СРСР тоді таке собі могли дозволити хіба що народні комісари. Пізніше, в середині тридцятих, Івангелова послали у відрядження за кордон. І він там залишився – не повернувся комуніст у комуністичний «рай».
Поїхав Пилип на Поволжя в Сальські степи. Радгосп там мав токарні верстати. Треба було токаря. Дали оголошення в газету. Претендентів прибуло чимало. У радгоспі ж був старий верстат, на якому, щоб виконати ту чи іншу операцію, треба було підбирати шестерні. Із усіх претендентів тільки Тараненко зміг це зробити. Обслуговував ледь не всю область. Обточував вали й поршні. Там від молотобійця в кузні почув уперше про Думенка, засновника кінної армії. Розповів, що тоді іногородні повстали проти козаків-донців, які їх за людей не вважали. Думенка потім убили, як і Щорса.
Повернувся до Запоріжжя аж перед війною. Влаштувався на «Запоріжсталь». Почалася друга світова. Виступає перед робітниками лектор, говорить про міжнародне становище. Хвалить союзника – фашистську Німеччину, яка має переваги на всіх фронтах. Потім - питання. Один робітник і запитує:
- Що ж СРСР робитиме, яка наша роль?
- А ми поки що будемо дивитися, - відповідає лектор. - І коли ці два півні (Європа та Німеччина – П.Ю.) ослабнуть – ми підемо наводити порядки.
Нині деякі історики сталінського ґатунку заперечують, що СРСР готувався до нападу на Німеччину. Відповідь лектора – яскравий тому приклад.
...Два тижні місто було безвладне. Уперше побачив молодого німця, який возився біля мотоцикла неподалік стежки. Потім Пилип пішов у центр міста. Зустрів двох сивобородих євреїв. Під‘їхав до них на бричці німецький офіцер, запитав, скільки кілометрів до Дніпрогесу. Один із євреїв відповів йому по-німецьки. Офіцер поїхав, а той: «Не бійся, хлопче, це прийшла європейська цивілізація».
Того ж дня Пилип на власні очі побачив фашистську «цивілізацію». Люди сходилися до тюрми, щоб серед розстріляних гепеушниками перед втечею, впізнати рідних. Але нові окупанти ту юрбу людей розігнали великими палицями, б‘ючи всіх прямо по головах. Тому коли на рідному хуторі, куди він приїхав після евакуації «Запоріжсталі», нова влада вимагала обрати поліцая, й люди пропонували його кандидатуру як найбільш постраждалого від комуністів, Пилип навідріз відмовився, сказав, що в нього хворе серце.
Коли підходив фронт, вирішив Пилип Миколайович утікати від комуністичного «раю» на Захід. Поїхали з хуторянами підводою. По дорозі їх арештували калмики, привели до німців. Відвезли як остарбайтерів до Німеччини. Працював у Браншвайгу майстром у школі типу нашого ФЗУ. Навчав остарбайтерів.
Звільнили їх війська союзників, намагалися відправити в СРСР. Англійці не могли зрозуміти, як це люди не хочуть повернутися додому! Поселили в табір, де колись були французи. Сюди прийшли радянські агітатори - вмовляли, щоби поверталися в СРСР. Їх жінки закидали камінням, ледве ті втекли.
Там же зустрівся Пилип із майбутньою дружиною, Олександрою Андріївною. Жили в Німеччині до 1946 року. Потім переїхали до Англії, де працювали на фабриці робітниками аж до виходу на пенсію. У передмісті Лондона мали двоповерховий будиночок. За сорок років поміняли шість автомобілів при малій, за англійськими мірками, зарплаті. Дай, Боже, нашому робітникові так заробляти!
Повернувся з дружиною до Запоріжжя вже в середині 90-х. Любить Пилип Миколайович Україну. Але не тільки до глибини душі, але, як казав Євген Чикаленко, й до глибини власної кишені. Тому й придбав за власні гроші, зароблені на чужині тяжкою працею, офіс для Запорізької організації ВУТ «Просвіта». На жаль, деякі так звані просвітяни з великими пельками вже й не приховують, що хотіли б продати офіс, а гроші поділити. Дав би Бог свині крила, то вона б і сонце рила... Але це вже тема для іншої розмови.
Пилип ЮРИК