Даремний переляк

Даремний переляк 

До збірки гумору й сатири «Даремний переляк», що вийшла у друкарні «Дніпровський металург» 1998 року, ввійшли гуморески, байки та сатиричні вірші автора, а також зібраний ним фольклор епохи соціалізму та будівництва комунізму. Оформив книжку світлої пам’яті Василь Лазунько.

Саме за цю збірку автора прийняли до Національної спілки письменників України. Багато творів книжки увійшло потім до збірки «Сповідь вовкодава. Вибране», а фольклор – до «Тільки Сталін на стіні». Тому подаємо ті твори, що ввійшли лише в книжці «Даремний переляк».



 

 Гумор і сатира


ЗВОРОТНИЙ ПРОЦЕС

Самогонні — аж гриміли
В баби апарати,
Ось — ні впало і ні сіло —
Старшина до хати.
Сулія була повненька
Біля піддувала,
Баба — хап її! Живенько
Знов у куб ввілляла.
— Що це ви?.. — дільничний очі
Вирячив булькаті.
— Всю цю погань, синку, хочу
В цукор перегнати.
                                  1985


ГЕТЬ ДЕМОКРАТІЮ!
(Монолог чинуші)


Ох, довели нас демократи! 
Ось я як голова облради 
(В душі, конєшно, комуніст),
Давав би їм у гриву й хвіст!
І гнав би їх з усіх посад: 
Голів адміністрацій, рад,
З усіх ответственних постів,
А з профспілок — і поготів!
Усі теплесенькі місця
Покинула 6 порода ця!
На жаль, не можу. Щоб ви знали —
Часи такі й не наставали...
Бо, бачте, жоден демократ
Ще не займав отих посад.


КАБІНЕТКОМПАНІЯ

 У колгоспі добре жить —
Один робить, сім лежить
                      (З народного гумору).


У колгоспі «Марна праця» 
(А таких до біса, братця) 
Є контора невеличка, 
Мов казкова рукавичка. 
А у ній такенні штати, 
Що ні сісти там, ні стати:
Обліковці по телятах, 
По курчатах, по ягнятах, 
По коровах, воликах, 
По індиках, кроликах... 
По картоплі, по пшениці, 
Кукурудзі, сочевиці, 
По акумуляторах, 
Ще й по культиваторах...
В них заступників загін, 
Секретарок і т. ін. 
Кабінеткомианія 
«Виполня заданіє»: 
Всі резерви відшукати, 
Скоротить роздуті штати.
Хутко узялись за діло, 
Не моргнувши, скоротили: 
Тракториста, комбайнера,
Коваля та ще й шофера,
Слюсаря, електрика,
Майстра-гідротехніка,
Трьох доярок, двох свинарок, 
З ними — четверо птахарок... 
Ну, а як же там контора?
Всі сидять, як миші в норах.
Скоротили тут зі штату
Лиш технічку — бабу Нату.


НЕ ВПІЗНАВ

До поета видатного 
Початківець завітав:
— Почитайте вірша цього,
Підкажіть, що в нім не так. —
Той читає, крутить носом:
— Не годиться він і край!
У поезії не просто,
Що побачив, те й співай... 
Образ треба, свіжу думку, 
Гарні рими віднайти. 
Не штампуй прості малюнки, 
А пиши картину ти!.. 
Отже, опублікувати 
Наш журнал не може це.
Треба, друже, працювати 
Над словами. От і все... — 
Встав юнак і, перш ніж вийшов:
— За відвертість вам — хвала!
Років двадцять цьому віршу,
Він із книжечки «Стріла»,
На обкладинці якої — 
Квіти в заростях трави 
І маленька гілка хвої... 
Ну ж, згадали?
Автор -— ви!


РОБОТЯЩІ

У їдальні роботящі
Є у нас працівники,
Бо роботи щонайважчі
Їм даються залюбки. 
День минає у турботах:
Варять, смажать і печуть. 
Та й додому ще роботу 
«Понад план» вони беруть.
Тільки ж техніку безпеки, 
Жаль, порушують жінки — 
Піднімають-бо важкенькі 
І авоськи, і сумки. 
Навантажились учора 
І тягли, як ті воли. 
Та з народного контролю
Хлопці
              їм «допомогли».
                                         1987


БУМЕРАНГ

— Ти чого це набурмосивсь,
Блимаеш з-під лоба? —
Запитав монтажник Осип
Костю-виконроба.
- Ой, погана перспектива, —
Той зізнався щиро, —
На новенькому масиві
Надають квартиру.
— Не сумуй!
  Готуй застілля!
Треба, брат, радіти...
То коли ж на новосілля
Купувати квіти?
— Не спіши! Ми на халтуру
Дім отой здавали.
Ось чому я і похмурий -
Браку там чимало...
Вибач, друже, часу обмаль —
Зараз не до квітів,
Бо в новій квартирі добре
Треба попотіти.



БАБИНІ «ВОЖДІ»

— Ой, біда триклятая,
Ой, нещастя! —
Бідкалась і плакала
Баба Настя. —
Сучки дві сусідськії,
Мов шакали,
Цілий день Дзержинського
Шматували.
Леніну і Сталіну
Ті псяюхи
Шкуру «полатали» геть,
Згризли вуха...
— Що це ви говорите?
В мавзолеї
У Москві похований 
Вова Ленін. 
Та і ті два гади там,
У могилах...
— Я про них і згадувать
Не хотіла.
Не дивись на мене так,
Люба дочко:
Сталін, Фелікс, Ленін — я
Зву цапочків.
 


КОЛИСКОВА

  Спи, пострел, пока безвредный!
  Баюшки-баю.
                          Николай Некрасов

Заспівала колискову
Няня в дитсадку,
Повторила знову й знову
Ще і ще таку:

- Спи, Оксаночко-дитино
Й оком не веди.
Батько твій придбав машину
За чужі труди.
І тепер тебе в садочок 
Возять «Жигулі».
Спи, лягай у холодочок.
Люленьки-люлі.

Мама Гриця у райкомі
Лиже п’ятоньки 
І дурному, й головному.
Спи, дитятонько!
Цим вона і заробляє
Юдині рублі.
Спи, поки цього не знаєш.
Люленьки-люлі.

Тато Каті, як вудильник
З річки бубирі,
З найманих бригадок «диких»
Тягне хабарі,
Має волохату лапку
У Москві, в кремлі.
Спи, хороший в тебе татко...
Люленьки-люлі.

Аж додому возять Вані
З бази дефіцит,
Бо його татусик — давній
Мера фаворит.
Завдяки цьому й долає
Він усі щаблі.
Спіть, Галинки, Колі, Майї.
Люленьки-люлі.

З ферми моні мама Нати
Вкрала піввідра.
Їй дали не так багато —
Років півтора...
А надворі замовкають
Пташечки малі.
Наш народ іще дрімає.
Люленьки-люлі...
                                 1990


ПЛІТКИ ПРО ДЕПУТАТІВ

 Словно мухи тут и там
 Ходят слухи по домам...
                           Владимир Высоцкий 

Йняти віри, чи не вірить? 
Чи, бува, не бреше сват,
Що не менш як три квартири 
Має кожен депутат?
Кожен рухівець — «Тойоту»,
Кожен кунівець — «Рено».
Яворівський на роботу
Їздить «Хондою» давно.
Спорудив аж п'ять будинків, 
Кажуть, екс-прем'єр Марчук, 
У Шотландії «хатинку» 
Збудував собі Кравчук.
Цей Макарович, до речі,
Розвалив СРСР 
І готується до втечі,
Як його віце-прем’єр.
Теща теж своє провадить, 
Ледь не плигне через стіл: 
- Чула, що Верховну Раду 
Всю ґвалтує Чорновіл!
Астраущенкову, Шкорик 
І Відренчиху — уже...
Ще й Мороза, певно, скоро 
Той пірат підстереже... 
Він за це в тайзі вечеряв
Років, мабуть, двадцять п'ять.
І хотів же цей бандера 
Наші пенсії віднять! - 
Ну, а тесть своє триндиче:
— Демократи довели,
Що ми всі у час космічний
Плетемося, як воли!
— Та вони ще не при владі...
— О! їх тільки допусти!
З комуняк голівки справді
Полетять, мов капусти! —
Ще пізніше, у трамваї,
Чую інший діалог:
— Та Левко в Канаді має
Дві коханки.
Щоб я здох!
— Він, Лук'яненко, — агентом
В ЦРУ та ФБР.
Звідти йдуть йому презенти. 
Присягаюсь!.. Щоб я вмер!
— В ЦРУ й Пинзеник Віктор.
Він реформи їхні гне.
— Плющ Іван за раз півлітра,
Тільки дайте, — налигне!
— Чув я, що уже до краю
Горинь Львівщину довів...
— Хмара в Кембріджі навчає
Всіх своїх п'ятьох синів...
— Хто, Мороз? Ото людина!
Він — прекрасний Голова!
— А парламентську машину
Братану подарував!
— Це — ніщо! Оно Ткаченко...
Тільки ж ви нікому, ша!..
Сто мільйонів «зелененьких»
Перечислив неграм США.
— Й Лазаренко, і Ткаченко —
Мафіозна каламуть!
Україну всю дощенту
З Симоненком продадуть.
— Всі вони «вгорі» добрячі...
Депутат — це вже агент.
Відчуваю, що неначе
Ним є навіть Президент... —

Отакі тепер плітки є. 
Тож і я безмежно рад, 
Що Томаківка* — не Київ
І що я — не депутат...

                                1996

________

*Томаківка - райцентр у Дніпровській області

 

ВНОЧІ НІЯК

Спиною підперши тин 
Біля магазину, 
Бравий парубок Мартин 
Цілував Дарину. 
Тут бабуся біля них 
Тишком зупинилась:
— Ну і молодь! Просто гріх!
От нечиста сила!
Совісті катма у вас, 
А стида й не буде... 
Нащо ж це демонструвать 
Вдень, та ще й при людях?! 
Дар'я й оком не моргне:
— І чого кричати?
Уночі гулять мене
Не пускає тато.


 

 

 Байки

 


ЛЕВОВА АРИФМЕТПКА

(За народними мотивами)

На весь ліс кричить Зайчисько:
— Ґвалт! Моя загибель близько!
— Що стряслось? — пита Сорока.
— Ой, біда! Біля протоки
Лев зайців усіх збирає
И зайві голови зриває! 
Ой, ой, ой! Лиха година! 
Каже: «Тільки по єдиній 
Голові зайцям залишу». 
Білобока:
— Тихше, тихше!
Чи тобі лякатись треба? 
Голова ж одна у тебе!
— Річ у тому, — мовив Заєць, —
Що спочатку він зриває,
А вже потім, стерво кляте, 
Починає рахувати...
_________
Я мораль уже до байки, 
Браття, не підкину. 
Бо й у мене, як у зайця, 
Голова єдина.



ДОБРИЙ ВОВК

Дурне Ягнятко якось 
Прибилось до ставка. 
Вовчисько-забіяка 
(Де тільки й взявсь) гука:
— Чого сюди забралось?
Ковтну тебе — і край...
Ягнятко заридало:
— Ой, Вовче, вибачай.
Це не моя провина —
Не гнівайся дарма, —
На фермі ж бо й краплини
Водиченьки нема.
Завфермою не дбає
Нітрохи й про корми,
А тільки обіцяє,
Що будем ситі ми... —
Задумавсь Вовк:
«Як бути?
Таке ж воно худе!
На нього лиш дмухнути —
Відразу й упаде.
Ой, жаль мені малого,
Та з радістю б я з'їв
Завфермою отого —
І кістки б не лишив». 
Вовк жалібно заскімлив,
Заплакав неборак, 
Лише почухав тім'я
Й поплентавсь у байрак.
__________
Я думаю, що байці 
Бракує кілька слів:
Бездушнії недбальці 
Не кращі від вовків.

                              1986



«ДАЛЕКОГЛЯДНИЙ» КІТ

Казкову Рибку злапав Кіт. 
Вона його до сліз благала, 
Півтонни риби обіцяла, 
Мишей півсотні на обід. 
— Не вірю я тобі, Карась!
Нехай дурні ковтають слину, 
Мене ввести в оману — зась! — 
Промовив Кіт і з'їв Рибину.
_____________  
Мораль за вуха не тягти:
Такі ж і в уряді Коти.

 

П’ятнадцята премія

 П’ятнадцята премія 

До збірки увійшли як прозові, так і віршовані гуморески, фейлетони, памфлети та бувальщини, написані переважно у 80-ті та 90-ті роки минулого століття. Оформив книжку світлої пам’яті Василь Лазунько. Тоді первинна організація Національної спілки журналістів газети «Запорозька Січ» виграла на лотерею автомобіль «Славута». Його продали, гроші поділили. За них 2001 року й видав автор цю книжку.
Подаємо твори, які не ввійшли до наступної збірки «Сповідь вовкодава. Вибр
ане».
 
 
 
Передмова

Відомий поет-гуморист Петро Ребро любить повторювати, що письменники є літописцями свого часу. Це в якійсь мірі виправдовує й мене в тому, що видаю, окрім сучасних, багато застарілих творів. Адже, може сказати читач, колгоспів уже немає, а тут - і про злодія-бригадира, і про нехлюя-тракториста пишеться. Компартія - давно не керуюча й не спрямовуюча сила суспільства, а в книзі - про "мудре" керівництво та розвал парторганізацій. Ще один виправдовуючий мене момент: видати все це в 90-х, коли кожна така усмішка своєю актуальністю попадала в десятку - не мав можливості. Своїх грошей не було. Знайти їх, як і спонсорів, виявилося завданням важчим, аніж написати саму книжку.
Утішаю себе тим, що збірка стане своєрідним посібником у вивченні не так уже й давньої історії. У тому минулому були письменники, які оспівували й звеличували колгоспний лад. Не маю жодного наміру засуджувати їхні вчинки чи світогляд. Вони - діти своєї доби, писати правду їм не дала б тогочасна влада. Як син колгоспної рабині показую інший бік того "прекрасного" життя. Скажімо, нині фермер нині не загубить причепа з мінеральними добривами, бо це - його гроші, праця, добробут сім’ї. Колгоспний тракторист - поденник, найманець, а не господар. У нього душа не боліла за спільне, але не його особисте майно. Та й результатами праці селян користувалися райкомівці, обкомівці та інші парткерівники... А втім, читач сам, гадаю, розбереться в усьому.
Висловлюю подяку письменникам Петрові Ребру. Миколі Білокопитову, композиторові Лелю-Анатолію Загрудному за критику окремих творів і. таким чином, допомогу' в редагуванні книжки. Схиляю голову перед світлої пам'яті Василем Лазуньком - художником. Він оформив цю збірку (це вже другу), не взявши з автора й копійки. Царство йому небесне й вічна пам'ять.

Автор




Приречені


- Ось... п'ятеро віддразу, - бідкався Іван Микитович, - шо робити - не доберу...
- Нічого! Хай ідуть, - заспокоював його Петро Васильович, -
скатертю доріжка! Вони ще лікті кусатимуть. Незабаром партія перебудується, обновиться, демократизується - від них відбою не буде. А тоді вже глянемо й ми, кого приймати, а кому на двері вказати... Збирай партзбори - виключимо!
З'явилося троє: парторг Іван Микитович, директор контори Петро Васильович та ветеран КПРС і НКВС Сидір Спиридонович.
- Товариші! На обліку в парторганізації вісім членів. Присутні - троє. Ваші пропозиції?
- Збори непідготовлені! - заявив Петро Васильович. – Навіть половини комуністів немає! Де інші?
- Як де? Вони не вважають себе партійцями. На збори йти відмовилися. Категорично.
- Постріляв би контру! - схопився зі стільця Сидір Спиридонович. - Це все Горбачов натворив своїми перебудовами, сто болячок йому в печінку! Раніше всі п'ятеро потрапили б туди, де Макар телят не пас. а тепер? Розпустилися, сукині діти... Ех! Де мої молоді роки?
- Заспокойтеся. Сидоре Спиридоновичу, - мовив парторг. – Це їхнє право - йти чи не йти на збори.
- Яке ще може бути право?! Для комуніста - право?! Іди й тягни їх сюди!
- Сидоре Спиридоновичу. - примирливо глянув на старого директор, - вони вже не комуністи. Та й тягти... якось нечемно це...
- Тоді панькайтеся з ними! Цілуйтеся! Перебудовуйтеся! Їх до стінки треба! Або мордувати, мордувати! Як ми, більшовики тридцятих...
- Ну, досить, - прорік парторг, - що було - не вернеш... Краще подумаймо, як збори проводитимемо. Кворуму немає.
- Піди й попроси всіх, щоб востаннє прийшли на збори та проголосували за свій вихід із партії, - подав ідею директор.
- Що?! - підскочив, мов ошпарений, ветеран. - Просити?! Кого? Зрадників, ворогів народу просити?! О ні! Не так нас батько Сталін виховував, щоби партія когось колись просила! Краще б мені крізь землю провалитися, аніж чути такі слова від керівника-комуніста!
- А що ви пропонуєте, Сидоре Спиридоновичу? Адже іншого
виходу немає. - Сумно резюмував парторг.
- Виходу немає, зате партквитки біля сердець є! Ми - комуністи, а не всяка там... контра! Нам би автомати до рук... Ех!
- Пропоную інший вихід! - переможно промовив директор. -
Дзвони, Микитовичу, до райкому, хай з'єднають нашу первинну із сусідньою. Скажімо, контори "Головкріппетрушка". Там шістнадцять
партійців. Буде кворум - приймемо рішення про наших утікачів.
Парторг якусь хвилину стояв, мов заворожений, із трубкою в руці, а потім з досадою гепнув нею на важелі телефона.
- Ну, чого мовчиш? - не втерпів Сидір Спиридонович.
- А того! - перекривив його парторг. - У «Головкріппетрушці» подали заяви про вихід із партії півтора десятка комуністів...

  1990

 


Святі та лукаві

Ярослав уже збився з ліку, рахуючи чарки сивухи, випитої з кумом Євгеном. Рахував про себе, бо кум такого не любив. Щоразу, коли господар наливав черговий келих і проголошував щось на зразок: "Хильнемо, братику, по четвертій, аби твій автомобіль їздив тільки на чотирьох", Євген гнівно позирав у його бік і крізь зуби промовляв: «П'ємо тільки по єдиній!» Це він робив для самоствердження, аби вдома, коли дружина скаже: "Ну й набрався ж ти вчора, як май груш!", "чесно" мовити: "Випили тільки по єдиній!"
Оковита закінчилась і Славко запропонував узяти зі стіни гарно оздоблені бичачі роги для вина та спуститися в підвал до чималенької бочки. Кум довго вертів у руках розцяцькованого рога, для чогось навіть приміряв його до своєї голови, проревівши "му-у!", але встати з-за столу йому було вже несила. Тоді Ярослав узяв на підвіконні глечика з кислим молоком, з якого вправний кіт Молібден уже встиг зняти сметану, вилив кисляк у велику миску, а з глечиком подався в погріб. Незабаром повернувся звідти з вином, у якому плавали залишки молока.
Євген ще пам'ятав, що випили по рогові за те, щоб усім ворогам очі повилазили. Потім - аби Бог дав пити не востаннє, а коли востаннє, то не дай, Боже! Допиваючи наступного рога, щоб жінкам сьогодні добре базарувалося, Женько помітив, що в кумового кота, котрий солодко потягався біля лежанки, виросли роги. Та ще й не менші, ніж ті, з яких куми щойно випивали.
- Куме, Що то таке?!
- Де?
- Он. біля духовки!
- То ж наш котяра.
- Та невже?
- Точно.
- Присягни!
- Щоб я здох!
- А чому ж у нього роги?
- То - вуха.
- Е ні, братику, ти вже недобачати став. У сорок років старість не радість! То ж чор-ти-ще!
- Тоді давай вип'ємо за те. щоб у моїй хаті не водилася нечиста. 
Кладучи порожнього рога на стіл, Євген раптом перелякано відсахнувся від Славка. У того над лобом виросли роги, скручені в три погибелі. Євген то заплющував очі, то розплющував. Роги то з'являлися, то зникали.
- А ти, куме, сам, бува, не той? - мовив він.
- Я той самий, що був.
- Тобто, лукавий!
- Звідки ти взяв?
- Це я тебе хочу спитати, звідкіля в тебе баранячі роги?
Ярослав мацнув свою лисину над лобом.
- Ще немає.
- Є. Неси ножовку по металу - я відпиляю.
- Далеко йти. Та й позичив я її сусідові Панькові.
- Тоді я їх тобі обламаю! Щоб людиною був. а не нечистим!
- Бог з тобою!
- Бач, про Бога згадав, коли роги треба зламати!
Євген потягся до кумової голови. Але в цю хвилину на порозі виросла величезна чортиха. У неї, мов у вола, стирчали з-під хустки в різні боки рівні роги, а над спідницею віялом ходив туди-сюди кобилячий хвіст. Щось знайоме побачив у цьому створінні Євген. Особливо, коли крикнула:
- Уже до чортиків напилися, паскуди!
Тоді й промайнула думка: "Як же вона на куму Христину схожа!"
- Куме, відріж їй хвоста - будуть гарні щітки – фарбувати підлогу.
- Я тебе як уріжу. - крикнула вона, - то нудно стане!
Євгена занудило. "От чортяче створіння, - подумав він, - що не скаже - все збувається! Упіймати б її та хвоста відрізати". Він схопив ножа, вже встав було з-за столу, простяг руку до того місця, де в чортиці мав бути хвіст. Та заверещала не своїм голосом. У хату ввійшла стара чорноока відьма з кігтями замість нігтів. На диво, була вона ще більш знайомою Євгенові, аніж чортиця з кобилячим хвостом.
- Ти ворожити сюди прийшла? - запитав він чорнооку, - чи чортів виганяти? Але як же ти, голубонько. їх виженеш, коли й сама – нечиста сила?
- Ви тільки погляньте на нього! Святим зробився. – зареготала відьма. - До "білочки", сонечко моє допилося, рідну жінку не впізнає? Я вже подзвонила, куди слід. Почекай, приїдуть...
- Така відьма - моя дружина? Свят. свят, свят!
До хати зайшли янголи в білих халатах.
- Хапайте їх! - крикнув Євген. - Он того, з рогами, оту – хвостату й оцю - з пазурами! Бачите, скільки тут нечистої сили розвелося?!
- Не хвилюйтеся, - владно мовив головний янгол. - Ми й приїхали для того, аби врятувати вас від лукавих. А щоб надійніше було – одягніть священний халат із довгими рукавами замість крил. А ви, - кивнув чортисі та відьмі, - по-своєму вплиньте, будь ласка, на іншого чудотворця (він показав на Ярослава, який міцно хропів під лавкою біля столу), бо йому не довго до такої ж святості залишилося...


 
 
ПРОСТА АРИФМЕТИКА


- Кого шукаєш, хлопче?
- Голову колгоспу.
- Немає його. А ти, бува, не ветфельдшер? Дзвонили, що направляють спеціаліста...
- Ветеринар я. Але розумієте...
- Що тут розуміти! Нам спеціалісти ось як потрібні. А від тебе вимагатиметься одне: бути людиною. Тоді швидко станеш на ноги.
- ?..
- Дуже просто. Ти молодий, одружишся - житло потрібне. А в колгоспі квартир немає. Самому будуватися доведеться. На сто карбованців у місяць до пенсії муруватимеш. Отоді й запитаєш себе: "Як же Семен Коновал, наш ветлікар (це я) за рік цілого палаца звів?"
- А дійсно, як?
- Е, брат, молодий ще таке знати. А втім, ти мені подобаєшся, розповім. Аби з першого дня орієнтувався, що й до чого. Отже, ти - ветфельдшер! Це тобі не інженер чи там плановик. Спеціаліст!
- Та я, власне, не той. не...
- Дарма! Аби диплом був. Лікувати майже не доведеться. Головне, щоб соображеніє працювало. Арифметику треба повторити.
- Чому арифметику?
- Бо, скажімо, племінниця головбуха заміж виходить. Двадцять п’ять їй стукнуло, пора.
- Хіба ж це арифметика?
- Еге. ще й яка! Можна навіть сказати - вища математика. Арифметика ж у тому, що на весілля бухгалтеру центнер яловичини потрібно. Б’єш бугая молотом по голові, а сторожа посилаєш за телятницею. Складаєш акта, що, мовляв, бики бились і вграли слабшого. Везеш ніби до скотомогильника, а завертаєш до бухгалтерової сестри на подвір'я. А там і тобі якась дещиця перепаде...
- Слизький шлях. Та й не кожного дня бухгалтерових племінниць сватають.
- Твоя правда. Обережність у цій справі - понад усе. А про замовників не турбуйся. Хором ходитимуть за тобою. Тому-на іменини, тому - на хрестини, третьому - на поминки, ще комусь - гостинця синові в місто хочеться передати. У колгоспі не випишеш - ліміт. А на базарі чи в магазині - дорого.
- Так це раз повірять, що бички бились. А потім що?
- Я ж і кажу: головне - соображеніє. На птицю тхори та лисиці існують, на велику рогату худобу – тимпанія, на свиней – диспепсія. Нічого, навчишся. Не святі горшки ліплять. Як, до речі, тебе звати? Мене Семеном Івановичем.
- А мене - Богданом. Із відділу боротьби з економічними злочинами прислали. Треба причину високого падежу худоби встановити.

                                                                                                                                                                                                                                1980



 
НУТРІЇ

Автобуса хитало на вибоїнах із боку в бік. Тому мало хто з пасажирів почув підозріле шкряботіння в паперовому ящику, що стояв на підлозі. Та раптом люди, які сиділи навпроти, з жахом в очах попіднімали ноги аж на сидіння. А хто стояв неподалік - кинувся наперед до водія. З ящика, із прогризеної дірки, висунулася вусата й зубата морда однієї, а потім і другої нутрії...
Господар тваринок, нічого не підозрюючи, мирно дрімав біля вікна. Розбудили його несамовиті крики пасажирів.
- Пацюки! Десь пацюки взялися!
Нутрії, вибравшись на волю, вишкіривши зуби, з диким шипінням кидалися то в один, то в інший бік. Люди також металися по салону, хто куди міг - подалі від гріха. Автобуса на рівній дорозі почало хитати.
- Господи, навіщо така напасть на мою бідну голову? – заголосила якась бабуся. - Хриців у війну не так боялася, як цього страховиська. Прости мене, Боже, спаси від нещастя!
- Водій! Відчини мені задній прохід - я вискочу! – кричав сивенький дядько, підстрибуючи на сидінні, немовби йому щоразу хтось шило підставляв.
Спереду почувся сміх.
- Кому там так весело?! - не второпав дядько. - Ось нехай вони до вас доберуться, тоді на кутні посмієтеся!
Нутрії, ніби почули його команду - кинулися наперед. Пасажири по сумках, по сидіннях, один по одному тікали назад. Лише вкрай розгублений господар бігав із мішком за звірками, намагаючись у піймати їх.
- Водій, зупини автобуса й відчини двері! - репетували люди
Машина зупинилася.
- Шофер! Не відчиняй дверей, бо потікають! - кричав хазяїн тваринок. - Ловіть їх, ловіть!
- Викиньте його разом із проклятими щурами! - радили одні.
- Хай у степу їх ловить! - додавали інші.
- Розумні ви, як дві кози разом, - огризнувся невдаха, ховаючи вже другу нутрію до мішка. - Я за них пів'ящика казьонки віддав...
- Щоб ти нею був залився! - гаркнула бабуся. - Мені через тебе бутля з молоком розбили.
- А мені всі яйця потоптали, аж два десятки, - розпачливо мовив згорблений дідусь. - І знайдеться ж така скотина!
- Сто чортів на твою голову! - закричав сивий дядько. - Віз оліфу з міста - вся розлилася. Плати мені, гаспиде, бо не знаю, що з тобою зроблю!
Він уже навіть схопив господаря за барки. Але тут їх роз'єднав натовп пасажирів, який знову з розпачливим криком кинувся ззаду наперед. Із мішка, прогризши дірку, вилазила нутрія...


 
ВИКОНУЮЧИ РІШЕНІЯ
(Майже "Кролики")

У передовий колгосп завітала кіногрупа - знімати документальний фільм. Верховна Рада щойно ухвалила Закон про мови, тому режисер вирішила вперше зробити його україномовним. Голова колгоспу також сприйняв цю ідею як вимогу часу і згодився.
- Хочу, щоб ви розповіли про трудівників. - мовила режисер. - Говоріть спокійно й невимушено. Спробуємо?
- Якби ви знали, які в нас люди! - почав той. - Узяти хоча б Івана Карпенка. Працює - любо глянути. Усі прополки міжрядні у бригаді йому довіряють. Бо так проведе культиватора, що жодну рослинку не виріже. А як він співає! І в хорі, і як соліст...
- Дуже добре, - похвалила режисер. - Тепер так говоріть у мікрофон і намагайтеся дивитися в телекамеру. Почали!
Голова надувся, мов бугай перед червоною ганчіркою, поправив краватку, кашлянув у кулак і басовито почав:
- Виполняя рішенія XXVII с'єзда КПСС, в свєтє доклада генерального секретаря ЦК Михаїла Сєргеєвича Горбачова, наші труженікі добилися значітєльних результатов в соціалістічєском сорєнованії...
- Іване Петровичу! - перебила його режисер, подавши знак операторові, щоб не знімав. - Ми ж домовилися з вами, що фільм буде українською мовою...
- Так то ж фільм, а то я... Скажуть - націоналіст.
- Ви хочете сказати, що я - націоналістка?
- Ніби не схожа...
- Ви також говоріть українською. Так, як розповідали про трудівників. Добре? Почали!
- Виконуючи рішення XXVII з'їзду КПРС...
- Іване Петровичу! - знову перервала режисер його промову. - ви можете й по-людському сказати. На біса вам здався той з'їзд і ЦК разом із Горбачовим?
- Але ж партія - наш рулєвой! Як же без цього?
- А вам не набридли бюро та пленуми, де вас можуть, як хлопчика, образити або й "з'їсти" в одну мить?
- Якщо чесно, то... набридли...
- Так от, починайте про людей, а не про з'їзд. Почали!
- Трудівники нашого колгоспу, виконуючи рішення партії й уряду, у світлі доповіді генерального...
- Ви що, знущаєтесь?
- Над ким? - не второпав голова.
- Над собою, перш за все. Я хочу показати вас людиною, а не пам’ятником, що вміє говорити бозна що. Ви серед цих людей виросли. Ви їх любите. Але балакаєте такою суконною, канцелярською мовою, що просто жах. Ось без мікрофона й камери говоріть так, як спочатку, які люди ваші гарні...
- Так, люди наші прекрасні. Ось на першій фермі, скажімо, працює дояркою Галина Кривоус. Надої отримує найвищі в районі. І людина добра, душевна. Вона - мати п'ятьох дітей. А якби ви бачили, які рушники вишиває ця працьовита жінка!..
- Дуже добре! Ось так і перед камерою говоріть, будь ласка. Зможете?
- Ні.
- Чому?
- А як на мене подивляться в райкомі? Скажуть, що я партію зовсім забув.
- Іване Петровичу! Хто ж добився отих успіхів, про які ви говорите? Партія чи Івани та Галини?
- Так, наші селяни...
- От про них і розповідайте. А партію з райкомом я беру на себе. Скажу, що ви говорили і про з'їзди, і про ЦК, а я повирізала з плівки. Я їм. якщо треба буде, навіть пояснювальну напишу.
- Добре, - зітхнув голова і сам скомандував: "Поїхали!"
Він говорив, а режисер раділа: по-людськи ж бо розповідав...
Другого дня треба було записувати головних спеціалістів. Спочатку - агронома. У того на столі виявилася ціла доповідь. Від паперу не міг ніяк відірватися. Режисер забрала шпаргалки. Тоді він говорив вільно, гарно, спокійно. Але досить було навести на нього кінокамеру, як починалися з'їзди й генеральні секретарі, ЦК і соцзмагання. А далі - центнери з гектарами. Зрозумівши, що на кожного спеціаліста треба "вбити" щонайменше день, режисер домовилася з головою колгоспу - влаштувати в диспетчерській сховану кінокамеру, а в столі – мікрофон.
За три дні зйомки благополучно закінчилися.

  1990

 

 
ОЦІНИВ

- О, Вітько! Якими вітрами?! - вигукнув Грицько, відсуваючи вбік доміно. - Йди, обніму тебе! Це, хлопці, Віктор, про якого я розповідав. У нього не голова - енциклопедія! Утрьох до інституту вступали. Він один серед нас за конкурсом пройшов. Молодець! На канікули? Ну, сідай, сідай, "козла" заб'ємо. Удвох ми їм покажемо!
Першого разу виграли Вітько й Грицько.
- А що я казав! От голова! Та з ним на чемпіонат Європи з доміно, якби такий існував, можна сміливо їхати! Не підведе. Вітю, я твого робочого картузика забрав. Бачиш, ношу його вже півроку. Сподіваюся, що з нього в мою голову хоч трохи твого розуму перейде. До чого світла голова!
Вітько й Грицько виграли і вдруге.
- Ну що, хлопці? З ким ви грати сіли?! Закінчуй, Вітю. Інститут і давай сюди. Ми тебе начальником цеху або й директором оберемо. Така голова!..
У кінці третьої партії Вітько ненароком підставив суперникові не ту домінину й той дав Грицькові й Вітькові "лисого козла". Грицько вирячився на Вітька, сплюнув, схопився з місця, мов ошпарений:
- Дурень! Чорти б тебе взяли! У доміно не можеш грати! І чому вас, ідіотів, у інституті навчають?! - він зірвав зі своєї голови Вітькового картуза й щосили гепнув ним об землю.


 
ПОДЯКА

Виступ голова колгоспу розпочав із моралі. Мовляв, багато водіїв порушують правила руху. Той швидкість перевищив, той перед перехрестям не зупинився, інший ще якогось "коника" викинув. На них надійшли скарги з міліції. "Усім водіям треба брати приклад із тракториста Грицька Полови, - мовив доповідач, - йому з державтоінспекції надійшла подяка за те, що допоміг ліквідувати "пробку" на перехресті. Від імені правління вітаю Грицька Несторовича. Думаю, четверта бригада врахує цей добрий вчинок при розподілі додаткової оплати. Спасибі вам, товаришу Полово!"
Гучні оплески лунали в залі, а бригадир Соломаха не міг збагнути, як сталося, що Грицькові оголошено подяку. У бригаді не було недбалішого тракториста. То він на боронуванні півзчіпки борін розгубить по полю, то на культивації огріхів наробить. А щоб комусь колись допоміг - такого за Грицьком узагалі не водилося. Тому після зборів бригадир кинувся шукати свого підопічного.
- Що ж ти не говорив нічого? Ну, молодець! Вітаю! – радісно мовив Соломаха. Але Грицько відмахнувся від нього:
- Не варто про це...
"Так він ще й скромний! - подумав бригадир, - а я й не помічав цього. В очах Соломахи Полова виріс за цей день, як гриб після дощу. І коли бригада розподіляла річні преміальні, Соломаха наполіг на тому щоби Полова одержав максимум, не зважаючи на колишні недоліки в роботі.
Якось бригадир на весіллі після чергового келиха оковитої попросив Грицька розповісти про шляхову пригоду.
- Нічого цікавого там не було! - відповів тракторист. - Під'їжджаю в райцентрі до перехрестя, а на ньому "пробка" машин і посередині стоїть причіп із добривами. Автоінспектор просить: "Забери його звідси й вези, куди хочеш. Бо якась роззява загубила..." Я підчепив і поїхав, а міліціонер записав номер трактора.
- І куди ж ти добрива подів?
- Як це куди? До нашого колгоспу привіз. Причепа того на перехресті я ж і загубив...



 
КУРИ
 
 
Ще ледь-ледь на світ благословлялося, а Данилів півень із Миколиного городу, мов сурмач, горланив «кукуріку», скликаючи сюди численне куряче стадо. В іншому кінці ділянки з'являлись Іванові несучки. Вони несамовито кидалися гребти маленькі паростки буряків, неначе під ними було заховано пудів двадцять збіжжя. Не встигав Микола виганяти непроханих гостей. Кидав на них грудками так, що й пір'я летіло. Але минало кілька хвилин і з городу знову долинало веселе сокотання.
- Люди добрі, - благав господар сусідів. - невже мені тільки те й робити, що вашу птицю стерегти? Хіба її не можна не випускати?
Данило та Іван намагалися поміняти тему розмови або просто відмовчувалися.
Минув тиждень. Одного разу Микола покликав до тину Івана "Стій, дивися, що зараз буде". Потім те саме сказав Данилові, а сам узяв тазика й, розкидаючи сірий порошок по городу, голосно примовляв: "Оце - і моїм, і вашим курям! Полізуть - хай їм тут жаба цицьки дасть!"
Від того дня курей у Миколи на городі не було. Сусіди ж, зустрівшись, кивали в його бік: "Не випускаймо птицю, бо потруїть. Він став якимось божевільним!.." Микола, чуючи те, лукаво посміхався. У його тазику був звичайнісінький деревний попіл.
Але пізніше, побачивши, що Миколині кури вільно гуляють у дворі й господар не боїться, що якась на город потрапить, сусіди знову випустили птицю. Микола попередив Данила та Івана: "Загородіть курей або замкніть, бо я їх усіх у себе на городі поприв'язую! Тоді будете викупляти за могорич". Сусіди сміялися, мовляв, хай собі жартує. Та одного вечора Данилова й Іванова жінки спохватилися: немає курей. Вони: «Тю-тю-тю» - не біжать. Глянули на Миколин город й остовпіли кури стояли біля позабиваних кілочків.
Секрет Миколиного "винаходу" був простим. Господар попросвердлював зернини кукурудзи, позатягував туди капронові нитки й поприв'яував до кілочків на городі...
 

 

ДУМАЙТЕ, ХЛОПЦІ

                                                                                                          Не базікай про порядність,

                                                                                          Як нечесний сам.
                                                                                                                                        Павло ГЛАЗОВИЙ

 

Коли міліція почала копати чорні справи бригадира Кузькіна, його терміново викликали до голови правління. У конторі, в розкішному кабінеті, радилися троє.
- Хороша він людина, цей Кузькін, - мовив голова. - та й бригада найбагатша в колгоспі. Прибутки он які дає! Треба рятувати.
- Давала, - не без іронії додав головний агроном, - коли на його дільниці був цех із виробництва "бормотухи". А як тільки прикрили - й доходи кудись поділися...
- Ти, Спиридоновичу, щось проти нього маєш? - не стримав злості заступник голови колгоспу. - Так, соки тих прибутків не дають. Але ж кавуни на його дільниці он які торік виросли! Усіх "потрібних" людей у районі забезпечили, ще й до області декому возили. Скажімо, Петро Гнатович, голова облапо, подейкують, півцентнера камінців із нирок вилив завдяки отим кавунякам...
- Шабаям кругленьку суму виплатили, - не здавався агроном. Та й сам Кузькін біля них руки нагрів. За літо синові й собі по особняку звів. Не за свої - за колгоспні... Йому й тепер байдуже. Ми ось голови собі сушимо, а він десь гуляє...
- Усі ми не без гріха, - примирливо мовив голова. – Ти, Спиридоновичу, не одного кавунчика мотоциклом додому притарабанив... Людина в біді - треба виручати. Десь затримується - з ким не буває... 
- Виручиш... Захомутали мого органи, мов їздовий Мирон бригадних коней, - сумно сказав заступник голови. - Треба через друзів у районі, через знайомих в області шукати підтримку. Інакше пропаде люди на нi за цапову душу.
Тут на порозі з’явився бригадир.
- Чому запізнився? - накинувся на нього голова. - У нас iншої роботи немає?.. Знаєш же, що вирішуємо, як тебе визволяти з біди, мiг би й раніше прийти. Чи, може, нам не турбуватися? Зрештою, не нас міліція тримає на гачку!
- А куди мені поспішати? - мовив Кузькін. - Я слідчому, коли мене добре припруть, багато не скажу. Лише про тi справи. що ми разом провертали. Документи потрібні покажу... Тому в буцегарні я без, вас не скучатиму. Отож думайте, хлопці, а в мене свої справи - гараж удома треба добудовувати. Жінка наполягає, щоб "Волгу" новеньку купив - дах машині потрібний...
Коли за Кузькіним зачинилися двері, вci троє важко зітхнули i обхопили голови руками.

  1987



 
ЗУСТРІЧ

- Привіт, старий! Пізнаєш? І її також? Та Галя ж дядька Микити. А тепер - моя половина. Перед Покровою побралися.
- Здорові були. Вітаю.
- Ну то як там наша Чабанівка?
- Угору димарями.
- Як це?
- А отак - он туди, в небо!
- Точно... Не второпав одразу. Що новенького? Бо ми там півроку не були. Чув щось про Женька Передеренка?
- Богові душу віддав твій Євген, царство йому небесне.
- Як?
- Хильнув якогось "Кайзера" чи "Распутіна" - біс його знає! Не встиг і помучитись як слід.
- Та він же десять років спиртного й до рук не брав!
- Отож бо й воно! Тим, хто постійно заливався, мов циган сироваткою, - хоч би тобі що. "Полякали" тини, тазики, побекали-повекали та й пішли похмелятися самогонкою. Натур продуктом, так би мовити. А його, бідного, - вперед ногами в гарному ящичку...
- Галю, не падай. Ось так, тримайся. Може, людина помиляється... Женько - то її рідний брат.
- Так, кажуть, що перед смертю дуже кликав Галю: "Прости, люба сестричко, якщо колись чимось образив..." Та тримай її міцніше, бо хитається!
- А його жінка? Марія...
- Що їй? Дев'ять днів одбула і вже заміж зібралася. На Трійцю й вечеринку призначили.
- Чи не з Микитою Заливахою?
- А то ж з ким іще? Звичайно, з ним!
- Чуєш, Галю! Я ж казав, що там щось не чисто... Вони на гулянках не раз, бувало, переморгувались, іноді й танцювали удвох. Це ж треба! Чоловікові ноги ще не прохололи, а їй уже й засвербіло - заміж. І Микиті слід би мордяку розмалювати! Своїх, значить, трійко діток покинув і подався до Марії... Оце так новина! Антона Дяденка не стрічав?
- Чому ж? Був, коли його судили.
- За що? Він же мухи не зобидить!
- Мухи - ні. А голові кооперативу пику набив, що й рідна мама не пізнає!
- За що?
- Бо зарплату людям не давав три роки. Платив продуктами, але вдвічі дорожчими, ніж на базарі. Ото Антон і не витримав. Прийшов у контору й віддубасив.
- Ти скажи! Ніколи б не подумав. І що ж йому?
- П’ять років дали.
- Оце так діла! Про Петра Левченка не чув, бува?
- На заробітки чкурнув.
- Як? Куди? Та він же без ноги! Бухгалтер-пенсіонер.
- Ну то й що? У нього, виявляється, якийсь родич у Франції з’явився. Покликав до себе. Буде Петро на фірмі обліковцем.
- Оце так диво! З жінкою, з Катериною, поїхав?
- Навіщо вона йому там, доходяга? Хіба здорової француженки там не знайде? Покинув.
- Катя хвора?
- Уже на ладан дихає...
- Невже? Півроку тому здоровісінька була.
- Е, друже, що таке півроку? Супутник за тиждень навколо Землі кільканадцять разів обмотується... Зсохлася твоя Катя на ухналь.
- Галю, заспокойся! От, горе! Катя - її подруга... Свят, свят, свят! Чи мені привиділося? Гляньте, сюди йдуть Євген з Марією, а за ними - Петро з Катериною... Слухай, Іване, ти нічого не переплутав?
- Не Іван я, а Василь.
- Ти ще скажи, що не з Чабанівки!
- Я там ніколи не бував. Ти запитував - я відповідав. Обізнався, чоловіче!
- Навіщо ж так обманював?
- Як умію, так і брешу. Перше квітня сьогодні.


 
 
 
ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТ
 
 
Що ти про своє горе розпатякався? Квартиру йому дайте! Та не абияку, а окрему! Я ж її тобі не намалюю! Ну, не галасуй. Знаю, що в тебе троє дітей, розумію, що в черзі десятий рік. Але потерпи...
Ти ж інтернаціоналіст? От і добре. А газет, бачу, не читаєш, програми «Час» не дивишся. Не вірю. Мабуть, лише спорт та погоду. Інакше не приходив би сюди вдесяте, не оббивав би пороги такої високої установи як райвиконком!
Невже невідомо, як негри живуть у Сполучених Штатах? Серце кров'ю обливається, коли глянеш на їхні халупи. От недавно показувані збиті з якихось дощок сарайчики. Та наші свині в кращих живуть. Я вже не кажу про Південно-Африканську Республіку. Там тисячі негрів узагалі не мають даху над головою! У кожній же їхній сім'ї не троє, а десятеро й більше дітей!
Та чи можна порівняти твої житлові умови з їхніми? Ніколи. Якби їм твоя тимчасівка - вони себе королями відчували б! Ну й що, що сира? Ну й що, що стіна хилиться? Підпирай, чим бачиш. Коли-небудь одержиш таку квартиру, що навіть Рокфеллер позаздрить!
А чи бачив ти, в що одягаються аборигени тихоокеанських островів? Лопухами й досі прикриваються! До них ще цивілізація не дійшла. Думаєш, не переживаю я за них? Що з ними буде через десять-сорок років? Гнилий капіталізм чи розвинутий соціалізм будуватимуть? А тобі - квартиру подай!
Як побачу по телевізору черги на біржу праці - аж у піт кидає. Мене можуть скоро комп'ютером замінити. Бездушну машину - замість номенклатурного керівника! Дожився. А я ж ночі не досипав, усе піклувався... про американських негрів.
Не твоє діло, яку я хату маю! Поробив би на моєму місці, попереживав би, що скоро можуть на пенсію за станом здоров’я відправити або дисплеєм замінити, то не радий був би й моїй чотирикімнатній з усіма зручностями!
Ось із цього й починав би! Це вже не абстрактний, а конкретний твій внесок у міжнародну солідарність. Не подумай, що хабара мені даєш. Усе це піде у фонд допомоги голодаючим неграм. Хоча й син мій потребує дещицю. Музичний центр японський просить... А ти не переживай! Був тридцятим у черзі, тепер станеш третім. Одержиш двокімнатну квартиру. І моя тобі порада - подавай одразу ж заяву на розширення.
Тільки ж обов’язково залишайся справжнім інтернаціоналістом!
                                                                                                                                                                                                                               1989
 


 
НАРЯД
 
 
Бригадир Гичка завжди ретельно перевіряв наряди, складені молодим обліковцем Петрусем. І часто-густо брався за голову: там було стільки помилок і плутанини, що розібратися в них міг хіба що цілий гурт економістів. Тому, читаючи ці документи, начальник завжди лаявся так, що на деревах листя сохло. Учорашній десятикласник Петя в цей час сидів у своєму кабінетику й червонів, наче дівка на виданні. Та раптом почув, що бригадир зареготав, аж й шибки задзеленчали.
...Своїх скиртувальників у бригаді не було. Отож, коли на роботу попросилися чотири дужих молодики, Гичка одразу ж запитав:
- Сіно скиртувати вмієте?
Ті ніяково переминалися з ноги на ногу:
- Не знаємо, не пробували...
Тоді бригадир вернувся за допомогою до діда Святослава, котрий свого часу славився на весь район умінням скиртоправа. Домовилися, що старий сидітиме біля скиртувальників і керуватиме їхньою роботою. Дід погодився.
...Гичка взяв до рук наряд. У графі «Прізвище, ім'я та по батькові» значилося: Коваленко Святослав Микитович". А трохи нижче: «Сидів, дивився на скирту 8 годин. Оплата праці - 7 карбованців 20 коп.»


 
КРАХ «СВЯТОЇ ТРІЙЦІ»
 
 
Побував нещодавно Володька у знайомого фермера. Довго не довелося гостювати. Бо Андрій тепер і швець, і жнець, і на дуду грець. І корів нагодувати, і землю зорати, і комбайна відремонтувати - удвох із сином все своїми руками. Нема коли йому навіть чарку з давнім знайомим перехилити. І згадався Володьці той же Андрій, який кільканадцять років тому працював слюсарем в автогаражі...
Шофери ще не встигали отримати наряди на роботу, а слюсарі Шурко й Андрій із токарем Василем уже ходили "заквашені". У три шиї вигнав би їх завгар Володька. Але... Око бачить, а зуб не візьме. Василь - єдиний токар у селі. Не буде його - нікому поганенької шайби виточити. Шурко й Андрій - прекрасні слюсарі, як воли працюють. Тільки ж, бісові діти, п'ють так, ніби змалечку замість молока горілку дудлили.
І на зборах лаяв їх Володька, і премії не давав. Не допомагало. Знав єдине: кожен з них сам не вживає оковитої - тільки в компанії. Але розколоти "святу трійцю", як жартома називали їх водії, не вдавалося - такою спаяною чи споєною була.
Одного разу Володька помітив, як Андрій сточив із машини, що стояла на ремонті, відро бензину, а Шурко перебіг із пальним через дорогу до знаменитої на все село самогонниці баби Марії. Повертався звідтіль усміхнений, з порожнім відром і повненькою авоською, з якої визирала горлянка чималенької сулії.
Шурко заніс "сидора" в токарню й почепив здобуток над вікном. Друзі погомоніли й, замкнувши приміщення, подалися до Андрія - порадувати. Володька швиденько взяв плоскогубці, витяг шибку з вікна. Зняв "тормозок", приготовлений бабою Марією, витяг сулію, заткнуту кукурудзяним качаном, відкоркував і вилив сивуху в траву. Почепив усе на місце, засклив шибку, а сам сів неподалік на лавочці під грушею перекурити.
Першим до токарні прибув Василь. Минуло ще хвилин десять - зайшов туди Шурко. Останнім, ще за якийсь час, заскочив Андрій. Спочатку хлопці розкладали помідори, різали сало, ламали хліб. Потім Андрій скомандував: "Наливай!". На якусь мить запала гробова тиша. Раптом почувся його окрик:
- Що, падлюки, не втерпіли?! Без мене вижлуктили! Та якби не я - ви б, песиголовці, ледацюги прокляті, навіть бензину не вточили б!
- Це – він, гадюка! - заволав Шурко, ткнувши пальцем у Василя.
- Брешеш, сучий сину! Ти приніс порожню пляшку - по дорозі висмоктав! - пащекував токар.
- Щоб ти, стерво, дьогтю напився! - не вгавав Шурко.
- Щоб ти був захлинувся! - парирував Василь.
Шурко не витримав і, схопивши у пригорщу порізані помідори, вдарив ними об Василеве підборіддя - аж насіння бризнуло. Тільки ж не встиг Шурко повернутись, як Андрій спочатку копнув йому кулаком у дихало, а потім з усього маху - під око.
- Правильно, братику! Так йому, собаці! - радів Василь, витягаючи з очей насіння помідорів. Андрій з розвороту зацідив Василеві в зуби. Але в цю мить сто тисяч іскринок засвітилися в очах Андрія. То очухався Шурко і влупив свого колегу сулією по голові.
Розборонили "святу трійцю" Володька з двома водіями. Привели до тями Андрія, виштовхали з токарні Шурка, вгомонили Василя. Із того часу колишні друзі навіть віталися один до одного крізь зуби. Більше не збиралися разом і не пили на роботі.
...Нині Володька дивився на фермера й міркував: "Ось що значить відчути себе господарем, власником! Нема коли людині про горілку думати. І бензину в себе не краде".


 
ЯКА ТАМ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ? 
 
 
Кому потрібна ваша незалежність? Мені? Раніше я про неї й не чула, й не гадала, але від того гірше не було! Це таким як Петро Степаненко вона необхідна. Бо із бандерами злигався. А то ж круті хлопці. Тільки скажи, що ти проти самостійної України – не радий будеш!
Той же Петро мені патякає: «Хіба ти, Федосько, хотіла, аби сусід твій, Іван Плюньуборщ, та порядкував у тебе в господарстві?» А про мене - якби тільки все гаразд було, то хай би й керував. Бо з мого Семена хазяїн, як із собачого хвоста сито. А в Івана - і хата дебела, і подвір'я гарне, і худоби - ціла ферма, і машину має! Такому чоловікові я все своє багатство віддала б: і город, і курей, і свиней. Хай би лише й мені від цього дещо перепадало. Ну, скажімо, молочка щодня та м'ясця хоч раз на тиждень. Та й Семенові сто грамів ради празничка. То не шкода мені було б для нього нічогісінько.
Що? Гі? Семене! Семене! Де тебе чорти носять? Чи тобі повилазило? Он Іванові кури в нашому городі! Жени їх к бісовій матері! Хай у нього помідори клюють. Ти ба, внадилися, проклятущі. А щоб ви йому виздихали всі до ноги! От нахаба! Не розуміє, що це - не його город, а мій: то кабана випустить, то корову відв'яже - так і пасуться тут, як у себе вдома. А кури, якби не ганяла - ночували б у моїх помідорах. А ви, кумасю, ще про якусь там незалежність говорите!
 
 
 
ПОХУДІННЯ

Думав схуднуть – порад наслухався.
Хліба навіть не їв днів шість.
А тепер – аж лящить за вухами –
Як верблюд, цілий місяць їсть.


ЗАНЕДУЖАВ

Крав гроші – мав здоров’я гарне,
І шию, й м’язи буйволячі.
Лишень забрали в буцегарню –
Де не взялись, аж сто болячок.

 
ДИКЕ ПЛЕМ'Я 
       Байка
 
Хочеться мило і гарно 
Баєчку цю розпочать: 
В лісі закінчила Сарна 
Школу шляхетних дівчат.
Потім зайчаток навчала, 
Білок, єнотів, цапів –
Курси культури читала 
В тінях крислатих дубів.
Звірі естетику вчили –
Мали уроки щодня. 
Раптом із виводком цілим 
В гай притаскалась... Свиня.
- Входьте, сідайте, будь ласка.
Вчитись ніколи не зле.
Діткам повідаю казку, -
Сарна сказала. Але...
Рити взялася кирпата 
Корені дуба тверді. 
А пустуни Поросята 
Жерли в цей час жолуді.
Потім прибув тупорилий 
Лютий чинуша Кнурець:
- Мнєніє єсть, щоб закрили
Школу оцю, накінець!
Бо покалєчім, в натурє, 
Душі звірячі колись 
Національной культурой! 
Бистро усім розійтись!
____

Дикого плем'я неситих 
Представники - не чужі: 
Нищать культуру й освіту 
Наші
         державні мужі.

 
ХТО БУДЕ ВИНЕН?

Я - Пришибеєнков Микола. 
Мені не треба Чорновола 
І на Лук'яненка начхать... 
Не вірю в їхню демократь! 
Сто років житиму без неї. 
Бо вірний ленінській ідеї! 
Була вказівка із ЦК – 
Голосував за Кравчука. 
А вже як той бандерой став –
Я Кучмі голос свій віддав. 
Усіх, хто зліва, справа й ззаду, 
Агітував я за "Громаду".
За це, скажу вам без секрету, 
Я мав червінця і газету. 
Мій син - коробочку цукерок. 
А що дали мені бандери? 
Лише герби і прапори... 
Навіщо? Дідько їх бери! 
Хіба що тільки для краси... 
Дали б побільше ковбаси 
Та самогону літрів п’ять –
Тоді б я міг агітувать! 
Загітував би тещу й свата, 
І жінку і сестру, і брата, 
І дядька, й дядину, й невістку, 
І друга, і сусідку Пріську. 
Оббігав би усе село –
Аби хоч випити було... 
А так - не буду ні греця. 
Он компартієць обіця 
Дешевше масло, хліб і сало, 
І самогончику чимало, 
І ковбаси - хоч завались. 
Якби ж то мрії ті збулись! 
Піду від хати і до хати –
За комунізм агітувати! 
Я вірю: стануть комуністи –
Безплатно будем пити, їсти... 
У черзі вистоїш годину –
І маєш ламану хлібину!
Не буде? Що ж, нам не звикати: 
Все звалим знов на демократів!

 
ЗАЛИЦЯННЯ
(Примовки до танцю)

- На городі пастернак і будяк, 
А я ж тобі запорозький козак. 
Я не маю ні двора, ні кола, 
Лиш чуприна аж за вухо лягла. 
- А у мене - повна скриня сорочок,
А у мене - повен мисник мисочок.
В мого батечка моругії воли,
На мені ж ось - чобітки - не постоли!
- Зате в мене - козаки всі у роду,
Я до тебе завтра свататись прийду, 
Гарне придане - воли - у тебе є, 
Одружуся - все те буде і моє...
- Чи тобі ж таки не сором це казать?
- Та хіба поганий з мене буде зять?
- Не люблю я отаких як ти, базік!
- Та хіба ж поганий з мене чоловік?
Я ж тобі і накошу, і наорю...
- Я для тебе, серце, борщику зварю.
- Я тобі намолочу, змелю муки...
- Я назавтра приготую рушники!

 
УПЕРТИЙ ДЯДЕЧКО

У тролейбусі дядько лається: 
- Ні, не можна, щоби жінки 
Кермували таксі, трамваями 
Чи рогатеньким отаким! 
Ну, погляньте, осьо поїхала! 
То смикне, то рвоне, мов кінь, 
То помчиться, неначе віхола, 
То - аж гальма кричать. О, блін! 
Як же, відьма вона, гуцикає! 
Не тролейбус це вже - гарба! 
Так ніколи мужик не їхав би... 
Ну, не дрова везе хіба? 
Чоловічим баском в динаміку: 
"Фестивальний майдан", - луна. 
Пасажири лукаво глянули –
Лопухнувся, мов, старина. 
Тільки дядька ніяк не знічує 
Придибенція отака. 
- Ти диви! - він сказав, - базікає 
Баба голосом мужика!