На думку україножерів, патріоти Запоріжжя - пришельці. Цікаво, звідки?..

Орджонікідзевський районний суд Запоріжжя розглянув справу щодо надання статусу офіційної російській мові. А починалося все з рішення сесії міської ради, яка у ве¬ресні минулого року постановила, що в обласному центрі поряд з державною російська мова є офіційною. Прокурор міста Олег Скиданов виніс протест, вважаючи такі дії депутатів незаконними. Але позачергова сесія протест відхилила. Прокурор подав до суду. Справа тяглася чотири місяці.

І ось настав-таки день судового засідання. Він розпочався з великого пікету, організованого українофобами в підтримку рішення міськради. Чого варте хоча б таке їхнє гасло: "Пришельцы! Не учите нас, на каком языке надо разговаривать!" Тиск чинився на суд і в самій залі. Як тільки суддя оголосив засідання (як і треба, державною мовою), група підтримки російськомовності, ніби на мітингу закричала: "Мы не понимаем! Давайте на русском!" Тоді й подумалося: а якби я в Росії в суді заявив, щоб засідання вели українською, то чи не вивели б мене із зали під білі рученьки? Тут, на жаль, не виводили нікого. І люди, які сиділи на задніх лавках, не все могли почути через постійний гомін пікетників, котрі перейшли до зали.

Повторювалися україножерами аргументи про 39,5 мільйона доларів, які нібито треба підприємству "Мотор Січ" для перекладу технічної документації. Усе це чітко спростував член Українського Народного Руху й "Просвіти", підприємець, колишній інженер заводу "Іскра" Олексій Яценко. Він пояснив, що для перекладу на російську, англійську чи китайську мову в проект закла¬даються кошти, і все робиться паралельно мовою тієї країни, з якої надійшло замовлення.

Не зважаючи на тиск російськомовної частини присутніх, суд вирішив визнати незаконним пункт рішення міської ради щодо надання на території Запоріжжя російській мові статусу офіційної. Бо мовні питання, як зазначив суддя Василь Мазур, не належать до компетенції міськради.

Хто ми? 

Коли ми перестали гордитись, що ми - українці?

Ці слова Віктора Баранова з відомої пісні - не риторичні. Бо й справді, коли? Наші предки, як свідчать археологи й історики Англії, Німеччини та США, винайшли колесо, приручили коня і створили плуга. Коли вони, древні орії (арії), прийшли в Месопотамію, то місцеві аборигени дивилися на них широко відкритими очима. Там ще не бачили воза, не їздили верхи на конях…

Колись один співрозмовник у поїзді сказав:

- У росіян були такі вчені як Ломоносов, Попов, Яблочков... Щось українців не чути серед таких світил…

Тоді його запитали:

- А хто такий Сергій Корольов?

- Як хто? Російський радянський конструктор космічних ракет! - була відповідь.

Довелося пояснювати, що батько Сергія - Павло Король із Житомира. У тому ж місті народився й майбутній учений - в українській сім'ї.

Про Івана Пулюя, винахідника рентгенівського проміння, співрозмовник, звичайно, не чув. Не відає також, що герой оборони Севастополя матрос Кошка - українець Кішка. Що повстання на "Потемкине" відбулося під синьо-жовтим прапором, проводили його українські соціал-демократи Вакуленчук і Матюшенко… Отже, є ким пишатися - історією, народом, героями. Ніхто не заважає знати все це вже нині. Але гордяться ті, хто бажає цього.

Іноді чуєш: "Як тільки Україна стане багатшою, люди краще себе почуватимуть - вони й патріотами більшими стануть". Киньмо ілюзії! Матір дитина любить будь-яку, незалежно від того, багата вона чи бідна.

Легко буде любити Україну в квітучих садах, з повними базарами й магазинами, при великому заробітку. А ти полюби її такою, якою вона нині є! Обдертою різними зайдами та своїми ж "дітками", які, окрім власної кишені, нічого знати не бажають. А ти пишайся нею! Якщо не нинішньою, то минулою і майбутньою.

То коли ж ми перестали гордитись, що ми - українці? А ніколи! Українці - ніколи! Вони могли вірити в Христа, Леніна, Маркса, комунізм, але залишалися українцями, мріяли про Україну без кайданів і "братерської" опіки будь-якого сусіда. Малороси ж, манкурти змалку виховувалися в дусі нігілізму: якби тільки ковбаса була.

  Нашого цвіту - по всьому світу

Українцем можна бути тільки душею. Тобто, не соромитися на людях сказати: "Я - українець!" Знаю людей, які додають при цьому: "Українець російського (польського, єврейського) походження". Перед такими варто схилити голову. Вони для України - рідні діти. Гідні поваги й ті, котрі прожили десятки років на чужині, але й тепер не забувають українського коріння.

За даними журналу "Українська культура", в країнах СНД і Прибалтиці 1992 року проживало 7 мільйонів українців. У США - 2 мільйони, у Канаді - мільйон, по півмільйона - у Польщі, Румунії та Бразилії, 250 тисяч - в Аргентині, 100 тисяч - у Чехії та Словаччині, 60 тисяч - у країнах Югославії, майже 50 тисяч - в Австралії, 40 тисяч - у Франції, 25 тисяч - у ФРН, 20 тисяч - у Великобританії, 15 тисяч - у Парагваї, більше 10 тисяч – в Уругваї, 5 тисяч - в Австрії, 4 тисячі - в Бельгії, по 3 тисячі - у Швеції та Угорщині, 1,5 тисячі - у Венесуелі, тисяча - у Нідерландах, по півтисячі - у Данії і Новій Зеландії. В Іспанії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, Чилі, Перу, Китаї - від кількох десятків до кількох сотень осіб.

Це ті люди, які назвали себе українцями при переписах чи опитуваннях. Не так важко підрахувати, що за межами України проживають близько 12 мільйонів 86 тисяч українців. У нашій державі, за даними нещодавнього перепису – 37,54 мільйона українців. Як бачимо, на світі - близько 50 мільйонів людей нашої національності. Багато це чи мало?

У моїх руках - підручник "На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе. Выпуск 1". Видана вона "Госучпедиздатом" у Москві й Ленінграді 1931 року. На 112-й сторінці там є ось така табличка: "Цифры для диаграмм. Сколько жителей разных национальностей живет в СССР (в тысячах):

Русские 77791
Украинцы 81195
Белоруссы 4739
Казахи 3968
Узбеки 3905
Татары 2917
Евреи 2600
Грузины 1821
Тюрки 1707
Армяне 1568
Мордва 1340
Немцы 1239
Чуваши 1117
Таджики 979
Поляки 782
Туркмены 764

На этой табличке показаны только более многочисленные крупные национальности. Всех же народностей в СССР около 200".

Тут же слід відзначити, що це дані перепису 1926 року. Уже ж за переписом 1959 року в СРСР залишилося 104 національності, а 1979-го - 101.

Та повернімося до українців. Їх, як бачимо, більше, ніж росіян, понад 81 мільйон. Це в роки, коли до Радянської України ще не була приєднана Західна Україна. 1939 року на території Західної України і Західної Білорусі мешкало 13 мільйонів людей. Із них українців – 8 мільйонів. Отже, до 1932 року тільки на території нинішньої України та СНД проживало майже 90 мільйонів українців. Тепер в усьому світі - 54 мільйони. Де ж поділися десятки мільйонів?

Знищені голодоморами, війнами, сибірською радянською каторгою, фашистськими концтаборами і тюрмами. Так. Але найганебніше те, що певна кількість із них стала називати себе по-іншому. Росіянами, американцями, поляками, канадцями…

Україна, Малоросія чи Нью-Ізраїль?

Ніколи не чув, щоб росіяни відзначалися більшою плодовитістю від українців. Обкомівські лектори в 70-80 роках, торкаючись майбутньої (можливої) ядерної війни між СРСР та клятими капіталістами, відзначали: "Переможе той, хто матиме найбільше населення. Тобто,
найвірогідніше - китайці. На жаль, росіяни, українці, прибалти мають найменший приріст населення в СРСР". Цифри, наведені лекторами, свідчили, що найкраще розмноження відбувалося у республіках Середньої Азії.

Нині на території колишнього СРСР нараховується 140 мільйонів росіян. Порівняйте з цифрою 1926 року. Ледве не вдвічі їх стало більше. Їх що, війна обминула? Чи голодомор 1946-47 років? Ні. Просто КПРС повела таку політику, коли росіянам в СРСР морально й матеріально жилося краще. У відомому анекдоті б'ють не по паспорту, а по пиці. Але в паспорти малороси, білоруси, євреї, інші народи записувалися росіянами. І оті 99 національностей, які зникли, не всі знищені фізично. Їх просто записали росіянами: "Нос плюский, глаза узкий - совсем русский!"

Нігілістичне ставлення до рідної нації настільки в'їлося у свідомість наших людей, що нині, здавалося б, інтелігентні люди, з вищою освітою, говорять: "А навіщо в паспортах графа "національність"? Добре, що її нині й немає". Тоді, можливо, і стать не писати або місце народження. Бо хіба не однаково - жінка ти чи чоловік і де саме народився? Але ж пишуть. То чому ж наші законодавці не дають можливості мені записати до паспорта, що я - українець, росіянинові, що він - росіянин чи полякові, що він - поляк? Робиться все це спеціально, щоб ми з вами потім не знали, хто ми є. Через пару поколінь ми всі можемо стати іванами, не помнящими родства.

Переді мною - карта України. Землі, які визнав Ленін за УНР, коли давав їй повну автономію (при умові, що вона буде радянською). Із нинішньої території в Україні не було південного Криму - там кримські татари. Але Таганрог, Ростов-на-Дону, Кубань, південь Ставропілля аж до Каспійського моря - українські. Слобожанщина пролягла ледь не до Курська і Воронежа, угорі за Десною – наша Стародубщина, над Волинню - наша Берестейська область (нині Білорусь), на Заході - наша Холмщина (нині Польща), на півдні - наше Придністров'я (тепер Молдова). Як бачимо, будь-який поділ або переділ земель (при створенні СРСР 1922 року, після Другої світової війни) закінчувався не на користь нашого народу. На землях, відрізаних від України, людей легше було російщити, полячити і т.п.
Комуністична система гнула й нівелювала всіх. Та, на жаль, піддавалися цьому швидше представники саме української нації. Це можна побачити й тепер, як кажуть, неозброєним оком. Комуніст у Польщі - він, перш за все, поляк, патріот своєї землі і хоче бачити Польщу не у складі, скажімо, Німецької Федерації чи Російської імперії, а самостійною державою. Один мій колега сказав, що Зюганов не менший патріот Росії, ніж Путін. І це справді так. Від жодного російського комуніста ні в роки компартійного правління, ні тепер не чути, що Росії треба об'єднатися з Японією, і нехай японці керують таким союзом. От з Україною - хочуть. Але при єдиній умові - керуватиме Москва. І тільки від українського малороса-комуніста можна почути плач за колишнім Союзом і: "Чи не однаково, звідки керують - з Києва чи з Москви? Мені від того не легше!" На запитання: "А якби ще й з Вашингтона?"- вилуплює очі: "Мені кляті капіталісти не потрібні! Росіяни - мої брати!" Ось чому ми й бідні. Бо народом, котрий може й повинен збудувати власну державу, більшість населення себе ще не вважає.
Із такими людьми можна робити все, хто що надумає: і голодом морити їх, і в Афганістан посилати, і в Чехословаччину, і в Угорщину… Бо нормальна, самосвідома нація не їла б власних дітей у 1932-33 роках, а винищувала б комісарів, які вимітали все до зернини.

У 40-50-х роках українців не вивезли до Сибіру не тільки тому, що Жукову та Берії не вистачало вагонів. Головна причина в тому, що на Західній Україні діяла Повстанська Армія. Її лави зросли б удесятеро. Бачачи це, радянський уряд змушений був оголосити "амністію", припинити депортацію українців. Ситуація повторилася в Чечні.

Риба псується з голови. Найближче оточення Президента нігілістично ставиться до національної ідеї. У Верховній Раді засідають обмандачені особи, які хочуть бачити Україну знову в Союзі "непорушному". А колишній депутат Баулін закликав своїх виборців відірвати південний схід від України, створити автономію, а потім передати її в Російську імперію. Це так звані "патріоти" при владі. Що ж тоді питати інших, тих, що на місцях?

У місцевій запорізькій газеті один з таких писав: "Нещодавно звинувачено мене в тому, що я занадто піклуюсь про болгар чи євреїв. Якщо ми хочемо побудувати нове суспільство, в якому вільно будуть почуватися всі його громадяни, то чи вправі хтось "викреслювати" кожного третього мешканця нашого краю?"

От якби цей товариш дбав ще й про українців, яких у Запорізькій області, не зважаючи на політику Катерини ІІ та Суслова, що триває й досі, залишилася все-таки переважна більшість! А "звинувачення" колишньому партійному босові звучало так: "Болгарин може, в крайньому випадку, вивчити болгарську мову в Болгарії, єврей іврит - в Ізраїлі, росіянин російську - в Росії, але де, крім України, повинен учити українську мову українець? Невже для цього йому треба емігрувати до Канади чи Бразилії?"

В Україні ніхто якраз і не "викреслює" болгар, євреїв чи росіян. Але ж є корінна нація, яка дала назву цій державі, без якої Україна не існуватиме. Це буде Малоросія, Необолгарія або Нью-Ізраїль. Тому саме корінній нації повинне бути найбільше сприяння для культурного розвитку, освіти й відродження.

І що ж далі? Помріймо...

Можна тільки дивуватись, як за таких умов узагалі ще не задушено українську мову, культуру, звичаї… Отже, залишається нам з вами тільки помріяти… Настане день, коли при владі в Україні будуть патріоти. І тоді до кожної нації в Україні буде таке ж ставлення, як до українців у її країні. Скажімо, в Литві двічі на місяць виходить українська радіопередача і раз на місяць - телепередача. Все це гарантуватиметься і для литовців в Україні. Існують там недільні українські школи - отримайте, литовці, й ви такі ж самі - литовські. У Росії є дві українські школи (на всю Росію) - для росіян залишимо спочатку дві російські в Україні. І будемо додавати по мірі зростання українських шкіл в Росії…
Скажете, несправедливо? А як же інакше? Скільки в Росії україномовних вузів? Жодного! Немає навіть на Кубані, де козацькою (українською) мовою говорить майже
все населення.

Наші вузи й технікуми повинні перейти всі на українську мову викладання. Тоді батьки вимагатимуть українських шкіл і дитсадків. А діти ростимуть не хохлами-нігілістами, не манкуртами, не малоросо-яничарами, а українцями. Тобто, свідомими представниками своєї нації, які гордитимуться, що вони - українці. І тоді заголовок такої статті звучатиме майже по-ленінськи: "Про національну гордість українців".

Пилип ЮРИК

Збори

За статутом звітно-виборні конференції обласних організацій Всеукраїнського товариства української мови «Просвіта» імені Тараса Шевченка проходять раз у чотири роки. Тому й не дивно, що проблем, які треба було вирішити просвітянам області, набралося за звітний період чимало. Головне ж, що цікавило деяких членів товариства – використання коштів. І хоча голова Запорізької обласної організації Тарас ШЕВЧЕНКО пояснив, що з Києва, з Центрального правління коштів практично не надходило, тож йому нема чого сказати з цього приводу, окремі просвітяни наполягли, щоби хоча б про приміщення він прозвітував.

СПРАВДІ, після того як колишній Народний дім (він був побудований на кошти просвітян ще на початку минулого століття) колишня міська влада успішно продала, «Просвіта» поневірялася по чужих приміщеннях. То козаки давали їй тимчасовий притулок, то самі просвітяни орендували де-небудь у будинку культури (наприклад, ім.Дроб‘язка) кімнатку. І ось знайшлася добра душа – пан Пилип Тараненко, який придбав квартиру й подарував її «Просвіті». І деякі члени товариства почали підозрювати, що правління та його голова мали на цьому якийсь зиск. Заспокоїлися тільки тоді, коли Тарас Григорович зачитав дарчого документа, а голова зібрання Михайло Калиняк запитав відверто:

- Підніміть руки всі, хто не довіряє Шевченку, хто підозрює його в тому, що він міг прикарманити просвітянські гроші?

Не піднялося жодної руки. 

Ті ж самі „активісти” дуже намагалися звинуватити правління й у тому, що організація «нічого не робить». Мовляв, не було чути протестів «Просвіти» проти русифікації й наступу імперсько-шовіністичних сил. На це пан Тарас привів більш ніж переконливі спростування. Це – ледь не десятки звернень до багатьох владних структур. «Просвіта» чотири рази пікетувала міськвиконком та обласну державну адміністрацію, домагаючись захисту державної мови. А ще саме просвітяни ходили по судах, коли вирішувалося, чи законним буде введення в Запоріжжі другої державної (офіційної) мови.
Цим робота “Просвіти” не обмежувалася. Гордістю просвітян є народний самодіяльний хор культурного центру “Народний дім” “Запорозькі козаки” (керівник – заслужений діяч мистецтв України Петро Степкін). До речі, цього дня присутні послухали українські народні пісні у чудовому виконанні цього колективу.

Автор цих рядків нарахував на імпровізованому стенді більше двох десятків книжок, виданих запорізькою «Просвітою». Переважна більшість їх – саме просвітницького спрямування. Це – хортицькі легенди, словники, розвідки про підпілля ОУН-УПА в Запорізькій області, спогади воїна УПА… Усе це, звичайно, потрібне нашим людям, які в часи тоталітарного режиму чули тільки те, що було вигідне беріям і сусловим, андроповим і щербицьким. Ці книжки видані за гроші меценатів (голови правління ТУМ у Чикаго Віри Боднарук і референта цього товариства Євгена Боднарука). За їхній кошт видавалась і просвітянська газета «Дніпрові пороги» (редактор Анатолій Ажажа, поліграфіст Володимир Іванов). Марія Крижанівська зі Сполучених Штатів Америки передплатила Запорізькій обласній організації ВУТ «Просвіта» тижневик «Свобода». Оце й усі кошти, до яких було якимось чином причетне правління. 

За приміщення немає нині чим платити. Не ходити ж Тарасові Шевченку з протягнутою рукою й «колядувати»! Він знайшов вихід: одну з кімнат здав ЗОО КУН. Із умовою, що Конгрес українських націоналістів платитиме за всі комунальні послуги, квартирну плату, за електрику тощо (за все приміщення). І тому було чути ремствування деяких членів, що так робити не слід. А як? Критикувати можна кого завгодно й за що завгодно. От ще якби й справедливо критикувати…
Усі просвітяни працюють не за гроші. Майже всі вони намагаються донести до широкого загалу (кожен по-своєму) певні знання про мову, літературу, історію. Їм усім нелегко. Бо це – добровільне неоплачуване навантаження. Ще більший тягар несе голова правління. Тому дивною була агресивна позиція декого з членів «Просвіти», які готові всім і кожному перегризти горлянку, обрати будь-кого, хоч із вулиці, якби тільки не нинішнього голову, який, здається, нікому нічого поганого за вісім років роботи не заподіяв. І тому ваш покірний слуга поставив сам собі запитання: а якби там ще й оплачувана посада була? Чи не в десятки разів збільшилося б заздрісників і «доброзичливців»?
Кажуть, колись англійська королева відвідала астрономічна обсерваторію й була вражена, коли їй повідомили, що вчені отримують там дуже низьку зарплату. Але прем‘єр-міністр їй пояснив, що якби платили багато, то вчені там не працювали б і наукових досліджень не було б. Їхні місця зайняли б ділки й пройдисвіти. Щось подібне, на жаль, відбувається й у нашій “Просвіті”.

Та не їсти ж одне одного треба, а працювати, не покладаючи рук! Питати не тільки з влади, чому багато посадовців нехтують державною мовою, але й з прокуратури, яка повинна слідкувати за дотриманням усіх законів України, в тому числі й про мови. Залучати до своїх лав не крикунів, а тих, хто може щось робити: прочитати лекцію, провести цікавий пізнавальний урок, видати книжку, виступити на радіо чи телебаченні тощо. Бо кричати «ганьба» набагато легше, ніж займатися потрібними справами.

Головою обласної організації знову обрано Тараса Шевченка. Але навряд чи можна йому позаздрити...

Пилип ЮРИК

Відкритий лист члену Національної Спілки письменників України, кореспонденту газети "Запорозька Січ" Пилипу Юрику

Шановний Пилипе Юрику!

У своєму відкритому листі, опублікованому в газеті "Суббота плюс", Ви цікавилися, чий пам'ятник захищає голова обласної держадміністрації? Ще раз наголошую: своїм зверненням я, власне, захищав не пам'ятник Леніну, а громадський спокій і політичну стабільність в регіоні. Тож змушений знову вдатися до риторичного запитання: чи легше стало жити мешканцям селища Веселого після того, як нічний вибух зруйнував пам'ятник?

Ви привели дуже виразну цитату про те, з яким завзяттям вождь світового пролетаріату сам рушив пам'ятник представнику царської родини. Однак, шановний опоненте, Ви жодним словом не обмовилися про своє ставлення до вибуху у Веселому, а лише остережливо зауважили, що нікого не закликаєте брати мотузки і йти скидати ідолів тоталітаризму. Але оскільки тих, хто підірвав пам'ятник, Ви вважаєте патріотами, то, очевидно, й схвалюєте їх дії, фактично ставши на захист вандалізму. От і виходить, що ревні ненависники Володимира Ілліча діють його ж методами. Невже уроки історії нічому не навчили?

"Ломать - не строить" - сказано давно і влучно. Вже не раз руйнували, як співається в "Інтернаціоналі", "до основанья, а затем..." Та потім виявлялось, що нищити значно простіше, ніж будувати.

Історичну постать Леніна, як і його дітище – Жовтневу революцію, можна переосмислювати, ставитись до них по-різному, але минуле від цього ніяк не зміниться. Якщо ж ми почнемо встановлювати історичну справедливість шляхом руйнації, то опинимося там, де вже були, і де Вам, пане Пилипе, напевне, не подобалося жити, як і мені.

Тож навряд чи доречною є Ваша іронія з приводу того, що, мовляв, у моєму кабінеті пролунає дзвінок із Києва, і за наказом за одну ніч у Запоріжжі та області не залишиться жодного пам'ятника вождям революції. Час уже зрозуміти, що войовничим традиціям треба покласти край. Бо як би не маскувався за благородними цілями будь-який екстремізм, як би не виступали проти тоталітарної ідеології, його непримиренні борці, самі того не усвідомлюючи, діють саме по-ленінськи. Радикальний націоналізм є не меншою загрозою, ніж інтернаціональний більшовизм.

З огляду на це я не прихильник того, щоб влада спонукала до санкціонованого вандалізму. Був же час, коли відразу по всій країні зникли скульптурні зображення Сталіна. Але навіть тепер, через десятки років, дехто не перестав нудьгувати за "залізною рукою". Значить, справа не в ідолах, а передовсім у нас самих.

У цивілізованих країнах, які теж мають неоднозначно трактовану історію, не поспішають нищити пам'ятники національним діячам, які цю історію творили. Монументи залишаються як віхи історії. І ваша, пане Пилипе, пропозиція позносити статуї старорежимних вождів до краєзнавчого музею - хай стоять там поряд з половецькими кам'яними бабами, - як не мене, слушна. От тільки де ж візьмуться ті експонати, коли "патріоти" кинуться рушити монументи, які їм не до вподоби?

І наостанок. У своєму листі, пане Пилипе, Ви висловили сподівання, що "центральна влада в Україні ще буде колись українською". Але дозволю вдатися до відомого вислову: "Кожен народ заслуговує своєї влади, як кожен казанок - своєї кришки". Даруйте, що змушений нагадати Вам цю прописну істину. Влада, якостями якої Ви так переймаєтесь, переважним чином уособлює існуючий рівень розвитку суспільства. Можна зрозуміти, коли цього не усвідомлюють окремі пересічні громадяни, але, принаймні, дивно і дійсно сумно, що над цим не бажає замислитися член Національної Спілки письменників.

Олексій КУЧЕРЕНКО,
голова Запорізької обласної державної адміністрації