Захищають

рідний край: 

 Ворсклу, Кальміус, Дунай

від нашестя кровожерної орди

 

Пилип ЮРИК, Олексій ЗАСОБА (фото)

Прохолодний ранок іще не встиг розплющити сонні очі, а волонтерська група вже запакувала вщерть невелику вантажну «Газель». У трьох місцях у Запоріжжі забрали хлопці й дівчата заготовлені ящики, великі рулони, наповнені й зав'язані мішки тощо. Усе це – для бійців, котрі перебувають у зоні АТО. І до світанку на мікроавтобусі «Мерседес», слідом за «Газеллю», вже виїхали в напрямку Бердянська. На заднє сидіння поклали чотири святкові торти, з яких вирізнявся синього кольору, обрамлений жовтою смужкою з великим Трисуттям (Тризубом) і написом «37 ОМПБ» (37-й окремий мотопіхотний батальйон). Волонтери вирішили привітати бійців із Днем захисника України. На саме свято воїни їх не змогли прийняти, тому домовилися з командуванням, що зроблять усе трохи пізніше.

ПАМФЛЕТ 

ЩО НЕ ДЕНЬ — то нове відкриття. Ну де б я, шановний читачу, міг раніше прочитати, що українці — це народ-паразит, який заслуговує тільки того, щоб його нищити, відправляти до білих ведмедів і т. д. і т. п.? Навіть батько Сталін, який сам і нищив їх, і відправляв, куди йому було потрібно, у пресі про це відверто не говорив. Нині ж деякі газети Росії публікують таке з номера в номер...

Ось їде якийсь попик С. Н. Логунов із Москви до Криму. Подорожує електричками. До Білгорода, Харкова... І що ж він бачить у вікні електропоїзда? Поки мчить по російській території — там мужики сіно косять, у копиці складають. Радіє душа Логунова — будуть тут і молоко, і м'ясо. Але раптом перетинає він кордон «нєзалєжной» України і що бачить тут? А нікого тобі на луках немає. І від самого Харкова до Криму — «ни одного украинца, ни одной хохлушки с граблями». Не бачить він жодного стогу чи скирти, «ни одной пяди скошенной земли». Зате в усіх поїздах і на всіх вокзалах — натовпи українців-«мешочников». Усі вони з ящиками, баулами, мішками — не пройдеш крізь них і квитка не візьмеш... І всі ці «толпы ржавоглазых (тобто українців — П. Ю.) визжали, что москали их сало сьели! А из России везли домой сало, мясо, колбасу, масло, сыр и даже хлеб!»

Ще бачив попик Логунов, як із Росії в «незалежную» йшли ешелони «с нефтепродуктами, мясом, пиломатериалом, продовольствием раз-ным и прочим, и прочим». І робить господін невтішний висновок: «Беспокоятся гайдаро-ельцинские жидьі о своих «незалежных» братьях по духу и делам. Чернлмырдин (кстати, мордвин по национальности, жена — єврейка) объявил, что с украинцев долги не потребуют. Труд русского мужика рассматривается как чисто рабский, а богатства России принадлежат не ему, а международному єврейству и странам СНГ».

Ось бачите, а я й не знав, що Україна розпоряджається золотим та алмазним фондами Росії! Білорусія, мабуть, — тайгою. Середня Азія — російськими нафтою і газом... Усі накинулися на бідну Росію, мов голодні вовки. Так і «норовят» ласий шматочок собі урвати! То чи не має рації Логунов, говорячи: «У русского народа друзей нет — єсть только враги».

Зрозумівши, що добряче переконав читача в тому, що українці страшніші від нечистого, господін Логунов подає портрет «хохла». Бо з тими, хто називає себе українцями, пише він, розібратися легше. А от є українці, які називають себе «русскими». Тут треба бути обережним і не потрапити в халепу. Бо, не дай, Боже, ще подружиш або й побратаєшся з хохлом, який себе росіянином кличе! А це ж — ганьба! Бачите, ваш покірний слуга, темний і необтесаний, чомусь думав, що національність визначається серцем людини. Тобто, відчуваю я себе українцем, хтось — росіянином, поляком чи євреєм. Ото і всі ознаки. Виявляється, помилявся... Отож, «совет русскому человеку» такий.
По-перше, волосся в українців темніше, а часто — зовсім чорне. У росіян же, як у всіх європейців арійського походження (!) — над скронями є округлі «залисини». В українців — жіночий «тип очертаний волосяного покрова, характерный также для евреев». «Залисин» у них або зовсім немає, або вони слабо виражені, або мають вигляд кута, трохи нагадують ріжки.

Отак прожив на білому світі більше сорока років, а дечого навіть не помічав! Ну, хай уже на азіата якогось був схожий, ну хай уже й на єврея. Але що в мене якісь «ріжки» на лобі — каюсь, цього ще не знав!

Тепер справжньому росіянину треба глянути ще й на очі співбесідника. У росіянина, виявляється, «внутренний угол глаза обращен к носу (Як у зайця? — П. Ю.), по уров-ню ниже внешнего. Обычно глаза глубоко посажены как у северян. У украинцев глаза — зачастую выпуклы, даже, как у евреев, навыкате».
 
Колір очей наших найчастіше коричневий, мутно-карий, прозоро-карий, рудий. Нерідко зустрічаються й сірі. А от синіх, зелених і голубих практично немає. Цікаво знати, про якого тоді полковника синьоокого співає народна артистка України Раїса Ки-риченко? Ну а ніс? Як же він відрізняється від російського? «Чаще всего тем, — повчає Логунов, — что это просто «шнобиль»...
У росіян губи рожеві. А в українців «они изредка приправлены смуглостью и часто пухлостью, как у иудо-хазар».

Багато ще «прикмет» називає піп Логунов. Виявляється, в українців і вуха біло-рожеві та «оттопыренные», а «мочка» — як у, звичайно ж, євреїв. Шкіра наша на руках більш засмагла, ніж у росіян. І навіть якщо на снігу сліди побачите, то можна безпомилково сказати, хто пройшов тут — українець чи росіянин. Голови наші виставлені «зубами вперед», як «у некоторых разновидностей (підкреслення моє. — П. Ю.) негров или у неандертальцев». І на закінчення душпастир цитує Євангеліє від Матвія, де Христос говорить: «По плодам узнаете их. Всякое доброе дерево приносит и плоды добрые, а худое дерево приносит и плоды худые». Цікаво, які ж це ПЛОДИ? Адже, як ми переконалися, українці тільки те й роблять, що з Росії возять хліб та ковбасу...
Останній же абзац справді як вінець усього написаного С. Н. Логу-новим:

«Завершая свой краткий рассказ о том, как можно нас и их различить, желаю всему русскому, добродушному и доверчивому до дебильности (!) народу открыть глаза, чтобы можно было дать отпор очередному, крайне опасному, в силу нашей мягкости и сердечности, палачу нашему!»

Отже, шановний читачу, від сьогоднішнього дня я не тільки петлюрівець чи бандерівець, не тільки український буржуазний націоналіст. Я ще й кат російського народу. Це завдяки мені Росія відстає від Америки та Японії. Завдяки мені вона своїх кращих синів перевішала, перестріляла, згноїла на Соловках. Але все це ясно, як Божий день. Хотів би запитати у господіна Логунова, як він відрізнить людийу, в якої батько — українець, а мати — росіянка? Які тут повинні бути очі, вуха або ніс? І за якими ознаками відрізнити нормального росіянина від чокнутого шовініста, якому годилося б одягати намордника, аби когось не покусав?..

А щоб читачі переконалися, що це все — не моя вигадка, прошу прочитати «Путешествие из Москвы в Крым» С. Н. Логунова в газеті «Русский взгляд», № 3 за 1996 рік.

Пилип ЮРИК,
 
газета «Запорозька Січ»
 
20 травня 1997 р.
 

Щороку Національна спілка письменників України проводить в одній із областей мистецьке Шевченківське свято "В сім'ї вольній, новій". Приурочується воно до перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Цьогорік свято відбулося на Буковині - в краю Черемоша й Прута, рясно розквітлого видатними постатями. Серед них - Юрій Федькович, Ольга Кобилянська, Михайло й Володимир Івасюки, Іван Миколайчук, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару... Тут вони жили й творили, продовжуючи справу Великого Кобзаря.  

Розвідка 

Радянські критики в цьому питанні одностайні - шедевр літератури. Та й хто міг сказати щось негарне проти твору, який високо цінували Сталін, Хрущов, Суслов й іже з ними? Нині ж тенденція інша: все це - не що інше як славослів'я тоталітарному комуністичному режимові та його «великим» вождям.

Представників старої школи називати не варто. Для цього треба всього-на-всього відкрити будь-яке видання творів Михайла Шолохова й почитати передмову. Інша ж думка з'явилася не дуже давно - коли дозволили говорити все, що кому в голову збреде. Добре, якщо критика хоч чим-небудь аргументована. От і вельмишановний Віктор Суворов у «Криголамі» й інших своїх книгах торкнувся цієї теми. Мовляв, мої земляки вмирали від голоду, а Михайло Олександрович у своїй «Піднятій цілині» нічого про це не говорить. Хоча книга саме про ті часи - колективізацію.

У цьому правда є. Люди, яким зараз уже 95 років і більше, пам'ятають і можуть розповісти про голодомор 1932-33-го. Ті страшні роки забрали мільйони людських життів. Але судити, напевно, треба все-таки про те, що вдалося написати тому або іншому авторові, та як він це зробив, а не що він не сказав. Адже ніхто не може засуджувати В.Суворова, що в «Акваріумі» не написав про валютні внески радянських лідерів у банки Швейцарії... Цінуємо ж згадану книгу за правду про ГРУ (Головне розвідуправління) СРСР.

У цьому плані можна згадати й іншого літератора – Євгена Маланюка, який закидав свого часу Павлові Тичині: “Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась”. Справедливо? Звичайно. Якщо не зважати на умови, в яких творили ці письменники. Маланюк стояв за вольєром, а Тичина сидів у клітці з левом. І перший каже: “Чому це ти не можеш смикнути звіра за вуса? Боїшся? Чи не сором тобі?” Що ж, “смикати” лева здалеку, із-за бар‘єра, набагато легше, ніж перебувати разом із ним у клітці...

Підійдемо з тих же позицій і до «Піднятої цілини». Що вдалося М.О.Шолохову розповісти про ті жорстокі часи, коли сталінська м'ясорубка перемелювала мільйони селянських доль? Зараз ми можемо говорити, що це було небачене в світі насильство - людей заганяли в колгоспи. Незгодних відправляли на Сибір. Тих, хто жив заможніше, розкуркулювали й теж виселяли. Пише про це Михайло Олександрович? Так.

Згадаймо приїзд осавула Половцева до Островнова, їхню таємну бесіду. Монолог Якова Лукича заслуговує, щоб його процитувати. «Говорять, нині надвечір приїхав якийсь робітник із району й буде всіх заганяти в колгосп. Кінець приходить нашому життю. Наживав пригорщі мозолів та горба нажив, а тепер добро віддай усе в загальний казан, і худобину, й хліб, і птицю, й будинок, напевно? Виходить, начебто: дружину віддай дяді, а сам іди до..., не інакше. Самі поміркуйте, Олександре Онисимовичу, я в колгосп приведу пару волів (пару встиг продати Союзм‘ясу), кобилу з лошам, весь інвентар, хліб, а інший - вошей повний очкур. Складемося ми з ним і будемо бариші ділити нарівно. Так хіба ж мені не кривдно?.. Він, може, все життя на печі лежав та про солодкий шматок думав, а я... та що там гутарити!»

Людей, які були вже дорослими при Лаврентії Павловичу, залишилося не так багато. Тих же, хто пам'ятає часи Леоніда Ілліча та Юрія Володимировича, просив би сказати, що було б з людиною, котра відверто заявила, що в Країні Рад йому живеться погано? Його попередили б, щоб не плів зайвого. Не допомогло - судили б за дисидентство. У тридцяті роки ніхто нікого не попереджав. Забирали вночі в «чорний ворон» і відвозили до в'язниці. Тому радянські люди «на всіх язиках» мовчали, або ж говорили про недоліки та звірства влади пошепки на кухні. М.Шолохов пише про це в книзі, видає її. «Підняту цілину» читають мільйони. Можна тільки диву даватися, як його тоді не взяли під білі руки?..

Островнову кривдно, але не так як Титові Бородіну. Яків Лукич у громадянську воював проти радянської влади. А от Тит був червоним козаком. Після громадянської війни гарно господарював. Старався, хліб ростив, годував її, цю ж владу. А його прийшли розкуркулювати. «Я був нічим і став усім, усе в мене є, за це я воював», - говорить він. 

Довоювався ти, хлопче! Твої ж учорашні однополчани сьогодні відберуть усе. Справедливі твої слова: «Та й радянська влада не на вас тримається. Я своїми руками даю їй що жувати, а ви - портфельщики, я вас в упор не бачу». Ще побачиш. У насіннєвих посівах пшениці жито є бур'яном. Агрономи ходять із ножицями й зрізують останньому колосся. Їм не сховатися - занадто високі. Тит також «піднявся», одержавши землю, не брехав і не зубоскалив, як Щукар, а працював до сьомого поту. Радянська ж влада прийшла для того, щоб усіх зробити однаковими в бідності, а не в багатстві. Куркуля знищують як клас, незалежно від того, за кого він воював у громадянську. Винятків немає. 

Згадаємо розмову Давидова із секретарем райкому. Останній говорить про те, що є куркулі, які виконують план із хлібозаготівель. Як ти, мовляв, із ними себе будеш вести?

- А я йому - нове завдання!
Секретар зауважує: 

- А що ж скаже тоді середняк? «От вона яка радянська влада! Сюди-туди мужиком крутить»... Це, брат, хлоп'яцтво.

- Хлоп'яцтво? - Давидов почервонів.- Сталін, мабуть... помилився по-твоєму?

Давидов бере «Правду» з промовою вождя, читає: «Тепер ми маємо можливість повести рішучий наступ на куркульство, зломити його опір, ліквідувати як клас...» Обережно треба? Та більшовикові Давидову плювати на те, що будуть думати селяни. Його завдання - проводити лінію партії. Про совість і справедливість не йдеться.

Більш відвертий тут Нагульнов:

- Та я... тисячі станови зараз дідів, діток, бабів... Та скажи мені, що треба їх геть... Для революції треба... Я їх із кулемета всіх поріжу!

Селянин Банник не хотів віддавати зерно до насіннєвого фонду. Макар б'є його за це наганом у голову. А потім: «Якби з кожної контри після одного удару наганом по сорок пудів хліба вискакувало, я б усе життя тим і займався, що ходив би та ударяв їх!»

От вам образи комуністів. Як живі. Нічим не гірші, ніж у Солженіцина. Правда життя - на долоні. Бери, учителю історії, показуй учням, який «справедливий» лад готували людству більшовики-ленінці! Урок, присвячений колективізації, - не треба вишукувати що-небудь із газет. У Шолохова написано все, що нині публікується іноді ледь не як сенсація.

Звичайно ж, про погане життя не міг говорити Нагульнов із Давидовим або Размьотновим. Усе це письменник укладає в уста так званим «ворогам народу». Але саме вони в нього й говорять правду. Як той же Банник:

- Зберете хлібець, а потім його на пароплави та в чужі землі? Антанабілі купувати, щоб партійці зі своїми стриженими бабами каталися? Зна-а-ємо, на що нашу пашеничку гатите! Дожилися до рівності!

Святкуючи не так давно ювілей Дніпрогесу, на жаль, не згадали того, хто фінансував його будівництво. Це наш, рідний селянин. У нього хліб забирали не тільки на автомобілі для керівних товаришів. За зерно купували в проклятих капіталістів турбіни для електростанцій, верстати й інше устаткування для «Запоріжсталі», «Дніпроспецсталі» й інших гігантів індустрії... 

Так, Шолохов симпатизує більшовикам. Але й вороги радянської влади в нього не просто чорною фарбою намальовані. Половцев, може, й не підняв би руку на Хопрову, але йому подітися нікуди. Тим більше, вона впізнала кума свого - Якова Лукича. Пожалій її осавул, і завтра на всій таємній його організації можна поставити жирного хреста, а самому здаватися на милість ГПУ. Островнова автор роману теж ставить у таке становище, коли йому немає виходу - або рідна мати, або організація й та справа, на яку сама ненька його благословила. І він заморює матір голодом.

Але й більшовики в «Піднятій цілині» не ангели небесні. Крім мракобіса Нагульнова Шолохов показує чекіста, котрий Льятєвському на допиті вибив око. 

Про «прекрасний» винахід більшовиків - комітет незаможних селян та товариство зі спільного обробітку землі (соз) - у народі свого часу ходили анекдоти й співомовки: 

Подивися, Ленін, сам,
Як гуляє комнезам:
Продав коні, продав воза,
А сам ходить кругом соза.
Він танцює, тупотить,
Щоб налогів не платить.

У Шолохова про це говорить сам комуніст Нагульнов: 

- Вони кредити беруть, але віддати їх не зможуть і за довгий строк. Ще скажу, що вони погану ведуть політику, і я їх давно б розігнав за те, що вони підлягли під радянську владу, як слабеньке теля, ссати - ссуть, а росту їхнього немає. І є такі проміж них думки: «Е, та нам однаково дадуть! А брати з нас за борги нема чого».

Ми свого часу сміялися з діда Щукаря за те, що хотів стати комуністом. Коли його запитували, навіщо йому це, він відверто відповідав, що хоче зайняти керівну посаду, ходити з портфелем і не працювати. А тепер згадаймо 70-80-і роки. Скільки таких щукарів було в КПРС? Чи не через це партія стала фурункулом на здоровому тілі суспільства, і її треба було вже розпустити як паразитичну структуру? Але ж Шолохов виявився пророком ще в тридцяті роки, за піввіку до краху компартії! Він тоді вже показав, що до неї лізуть кар'єристи й пройдисвіти, ледарі й торбохвати. Не важко здогадатися, до чого призведе все це будь-яку організацію, якою б міцною вона не здавалася на перший погляд. 

...Нині багато сказано про те, що, мовляв, не Шолохов автор «Тихого Дону», а Нобелівську премію незаслужено одержав. Хто написав «Тихий Дон» - хай розберуться літературознавці. А от Нобелівську, а не тільки Ленінську (її, до речі, теж не дурням давали) премію Михайло Олександрович цілком заслужив і за «Підняту цілину». Вона написана Майстром і майстерно.

P.S.

Нині триває дерусифікація. Автор цих рядків не проти неї. Але хотілося б, аби з водою не вихлюпнули дитину! Точно так, як у часи Горбачова повели боротьбу проти пияцтва й алкоголізму, а вирубали сотні гектарів садів та виноградників. Звичайно, антиукраїнську літературу зі шкільних програм, безумовно, потрібно прибрати - у нас немає іншого виходу, якщо хочемо, щоб жила Україна та була державою, а не колонією сусідньої країни. Але ж є й "Собачье сердце" Михайла Булгакова, "После бала" Льва Толстого, вірш "Прощай, немытая Россия" Михайла Лермонтова, "Самовластительный злодей..." Олександра Пушкіна, "Войнаровский" Кіндрата Рилєєва, "Крещенная собственность" Олександра Герцена та багато інших творів російських письменників. На них можна виховувати наших підлітків, українських громадян. Гадаю, не буде зайвою в цьому ряду й "Піднята цілина" Михайла Шолохова.

 Пилип ЮРИК