ДІДЕНКО Василь

"Я – СИН ВЕЛИКОГО НАРОДУ..."

Григорій ЛЮТИЙ 

 Василь ДіденкоСвято вірую, що у розповідях про визначних людей Правда без прикрас і замовчувань допомагає зламати в нашій свідомості лаковані стереотипи, закостенілість. Зрозумівши і простивши великих, ми починаємо набагато великодушніше, милосердніше ставитися до тих, хто поруч. Осягаємо, що не варто, не доцільно жити у вигаданому світі манекенів і пам`ятників з одної причини: вони красиві, але неживі.

 



Це особливо актуально в розповіді про прекрасного поета Василя Діденка. Який він був, який він є – Василь Діденко, автор безсмертної (гадаю, так уже можна сьогодні сказати) пісні "На долині туман?"
Багато запитань задав я собі перш ніж узявся за перо. Чи маю право? Чи зобов`язаний? Якого масштабу цей поет? Чи хотів би я сам (даруйте за таку некоректну постановку запитання) бути схожим на нього, або, щоб хтось із моїх близьких мав його риси?

Може, варто було почати із мотиву, який звучав на перепохованні Василя Діденка у нас, у Гуляйполі, "на Сігорі", це біля маленької (Сігорянської) початкової школи, де в перших класах навчав поета мій тато, де вчився колись і я. Почати, процитувавши один із останніх Василевих віршів, який явив його Поетом високого громадянського звучання:

Я – НЕ ОСТАННIЙ IЗ МОГIКАН

 

Рідній мові


Мені сказав один ханжа,
Що наша мова геть відстала,
Що краще йшла б мені чужа,
Немов до хліба – кусень сала,

Що весь мій поетичний план
Спинитись може напівході,
Що я – останній з могікан,
Що наша мова вже не в моді.
Гей, проповіднику, стривай!
Твої слова – старенька ряса.
Я не піду в твій тихий рай,
Я – син великого Тараса.

Як Прометей не вмер від ран,
Не вмре і мова – гарна зроду.
Я – не останній з могікан,
Я – син великого народу!

Народився Василь Iванович Діденко З лютого 1937 року у сім'ї (Василь Федина пише – механізатора), а я б сказав – у сім`ї хліборобів. Бо працював його батько і на комбайні, і біля коней, і різноробом. Але я, його земляк, пам'ятаю Василевого батька тільки біля коней. Хоч притчу про те, як, працюючи "на прицепці", дядько сердився на товариша, що той поховав гаєчні ключі (на сорок вісім!), і він усі пальці поздирав, відкручуючи гайки пальцями, від Василя доводилося чути не раз.… Але то був, гадаю, просто гуляйпільський козацький фольклор. Бо який рід не візьми: Діденків, Рибальченків, Коріпацьких, Лютих, – у всіх були силачі такі, як "Берко сім пудів" чи "Кінь під пахвою"…... IІ кожен із того роду може виставити свою правду…...

Мама поета весь час працювала дояркою. Біля неї працювала і Василева сестра Галя.

При згадці про Василя Діденка у пам'яті постає недалечко від Грушевого одинокий (здалеку наче й невеликий, а зблизька – таки велетенський) горіх серед степу широкого. Все, що зосталось від хутора Шевченкового... I… хоч горіх не родить (нікому опилювати, сам), таки добре, що механізатори (всі вони з тих країв…...) люблять його, бережливо оборюють, а в начальства не піднялася рука знищувати... А, може, горіх захистив (здогад сяйнув тільки тепер, при написанні цих спогадів)…, зберіг агроном колгоспу ім. Енгельса Штепа, котрий на посаді агронома був грозою польових злодіїв, а на пенсії – став активним сількором, краєзнавцем. I навіть написав багато оригінальних легенд про життя людей на Гуляйпільщині іще до Київської Русі...

У Діденків (чомусь ніхто про це не писав) було три сини: Василь, I…Іван та Віктор і донька Галя. Василів брат ІI…ван (якому Василь присвятив не один вірш...) трагічно загинув іще в шістдесяті за городьми у моїх батьків на легендарній кладці-гойдалці.


Звичайно, у присвяті Ібратові Василь вийшов далеко за межі конкретних деталей і подій. На те він і справжній поет...

Весна шуміла водами,
Як тисяча приток...
В ярочку за городами
Робили ми ставок.

Гукали: «Гулі-гуленьки»,
Співали до ладу.
ІI роки нам зозуленька
Лічила у саду.

Нелегко з явориною
Вітрам було густи...
Над брата домовиною 
Схилялися брати.

...Я думами стольотними
Нові стрічаю дні.
Яскравими полотнами
Минуле у мені.

Сталося це на тій кладці, де призначали побачення закохані, де ми, звісивши ноги до води, ловили бубирів, де, йдучи із танців, пізно вночі збирались "косівчани і чапаяни" і так (вгору-вниз) розгойдували до самих зірок кладку на тросах, що серце вискакувало з грудей і, здавалося, летіли ми аж у космос...… I… ті, хто хотів, на ранок обов`язково прокидалися поетами...…

Та кладка-гойдалка з`явилася в шістдесяті. Троси для неї натягли надпотужними тракторами "С-100". А до того через Гайчур будували дерев`яні (на сваях чи стовпах) мости, які час від часу зносило весняною кригою. Залишалися пеньки, біля яких терлися коропи, де ми ловили раків...… Саме об них і вбився ІI…ван Діденко, викинутий із кладки-гойдалки бурею. Він ішов додому і не втримався за перила…...

Коли сказали, ми з дітворою повибігали хто в чому. Я – точно у великих батькових калошах. Бо, не забуду, назад біг із калошами в руках. Це був перший утопленик і взагалі перший мертвий чоловік, якого мені довелося побачити. ІI…ван був увесь у синцях, а на голові – гулі. Звідтоді, йдучи по кладці, я не раз згадував той холодний, похмурий, хоч і весняний, день. Тепер думаю: хіба ми могли тоді знати, зазираючи у вічі задуманого Василя Діденка, що він носив у своїх очах…... Що він міг носити при його феноменальній пам"яті, знаючи, як пішли із життя: Яновський, Курбас, Стус? I… чи були йому такі чарівні вечори, як нам, хто нічого того не знав і в голову не брав?

Отож, навряд чи хто може претендувати на об`єктивність розповіді про Василя Діденка… Та об`єктивність захована таки далеченько від людського ока. Найкраще було взагалі не розповідати свої враження-спогади, а спробувати проаналізувати його вірші, яким, до речі, так ніхто і не дав професійної оцінки. А ті відгуки класиків, які подають у своїх статтях М.Сом, Г.Гусейнов та В.Федина навіть із великою натяжкою, погодьтеся, не назвеш критикою. Загальники вони і є загальниками: талановитий, дзвінкий голос, барвиста мова, із кожної прорішки – поезія...

Якщо бути об`єктивним, то справжньої оригінальності Василь боявся. Його зацькований розум, як равлик, не часто визирав із свого панцира. ІI оте, взірцеве: "Ввійдуть в пісню вдень а чи вночі Земляки з гравованими лицями, сталевари, теслі, сіячі!" дуже схоже на "Хай живе радянська Україна!", яке М.Сом цитує, як зразок гасла для компетентних органів, яке Василь вигукував на Хрещатику, щоб убезпечити себе, аби не дати приводу причепитися. Цінність Василевих поезій в іншій площині – у тій, де працювали Катерина Білокур, Ганна Собачко і ще багато народних майстрів...… Чи точніше – майстрів із народу.

Справжнє обличчя Василя Діденка зовсім не монументальне. Василь – це суцільна легенда. IІ якщо у моїх спогадах Ви натрапите на (дозволю собі таке визначення) легендарну Правду, не ремствуйте. Бо ж та легендарна Правда, гадаю, розкаже про цього легендарно-дивовижного чоловіка незрівнянно більше, ніж гола правда, про яку із зневагою говорив сам Довженко: "Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді."
 

Василь Діденко був Поетом – од Бога. Хоч і не завжди, і далеко не у всьому його образ відповідав образу саме українського Поета, який віками утверджувався на Україні, яким його подавали у шкільних хрестоматіях. Він не був схожий ні на Симоненка, ні на Стуса, ні на Шевченка. ІI хоч Василь у якийсь момент почувався сином великого Тараса, однак навіть на хруща на Шевченковій вишні (як про себе написав Богдан-ІIгор Антонич) схожим він не був. ІI все ж він був плоть од плоті – глибоко українським, я б сказав навіть народним поетом…...

Якщо порівнювати із деревами, явищами природи то, може, був він явором, осокором на Чапаєвці, очеретяною сопілкою, туманом нарешті...… Прекрасним молочним туманом над Гайчуром...… Не знаю – ким...

Був він Василем Діденком, який жартував: "Я вбиваю кожну муху, що не знає правил руху…..." Але ніде і ніколи він не вчинив жодного зла, навіть найменшого психологічного тиску на людину. У нас про таких кажуть: "Не зобидить навіть мухи…..."

Думаю, для більшості земляків він до самої смерті залишався Васьою. Не Васею, як цього вимагає правильна вимова, а саме Васьою, як вимовляють на Гуляйпіллі.

Звертаючи увагу на це, я стараюсь дійти до найтонших нюансів існування його аури в цьому світі. Пробую почати із майже невідчутного і непередаваного...…

Вася. Доросла дитина. ІI… причини саме такого його вираження, і причини саме такого природного відбору поетів на Україні, – аж на вістрі голки. Пам'ятаєте, як у казці… На дубі сундук, у сундуці заєць, у зайці качка, у качці яйце, у яйці голка, у голці Смерть Кощея…... В іншій якості – такій, як Симоненко чи Стус поети взагалі не могли існувати Тоді, коли поетів починали сприймати всерйоз, їм не ставало місця на землі.

Світ, реальність, а українська особливо – настільки відрізняється від світу поетів, поезії, що представити їх якщо не придурками, то диваками – і взагалі просто. До речі, як ось тепер і вчителів, працівників культури, що скоморошать у під'їздах і переходах. Бо працювати задарма – хіба це не дивацтво?

...Про Василя Діденка я чув іще, навчаючись у початковій Сігорянській школі. Школа була по дорозі із центра Гуляйполя на Чапаєвку і Василь не раз потрапляв у поле нашого зору а іноді і розмов...… Хоч по Гуляйполю і розповсюджувалися чутки, що Василь, м'яко кажучи, дивак, але інтерес до нього був. Вірші його час від часу з'являлися в районці. ІI… не тільки в нашій. Василь мав звичку розсилати свої вірші по дуже багатьох районних і обласних газетах України, як правило, переписуючи їх власноруч. Заробляв копійчину. Тоді навіть у райгазетах був гонорар. Це завдяки і Василеві районки були трішки і літературками, що, безперечно, збагачувало нашу культуру. Поетів прокльовувалося – як солов'їв навесні. Почерк у Василя був розбірливий, красивий. Як не дивно, помітив я, що почерк красивий, тільки після того, як Василь сам звернув мою увагу на це, до деякої міри (тепер думаю) переконав мене…... Але об'єктивно він таки красивий.

 Ось так (через дефіс) навперекір усім комуністичним правописам писав назву рідного міста Василь Діденко.

У школі ми, пам'ятаю, говорили про те, що Вася допоміг вступити до Київського театрального на кінофакультет нашому земляку Валерію Маляревичу. I… це змушувало якось із більшою серйозністю ставитись до Васі. Хоч і дивак, але щось таки може. Якусь вагу таки має...

Iз Чапаєвки в центр Гуляйполя (був і такий час!) у 70-ті роки став ходити автобус. За проїзд по п`ятаку. В тім автобусі люди дізнавалися новини не гірше, ніж біля магазину чи на ярмарку. Одного разу мій батько розповів: «Сьогодні їхав із Василем Діденком. До нього чіплявся п`яниця Зінзіков: «О, з нами і поєт їдуть. Шо, у Києві кісно? Чи вже наладили, га?»

– Не поєт, а поет, це знають і в третьому класі, якого ви не доходили, – відрубав Василь. – А в Києві не тісно тим, у кого є щось у голові...

Люди схвально загомоніли: «Василь за словом у кишеню не полізе...»

Уперше наші долі перетнулися літнім вечором десь 1963 року. Василь ходив Гуляйполем – розповсюджував новостворюваний журнал "Ранок". (Потім я довідався, що за це йому пообіцяли надрукувати добірку його віршів.) Забрів на вогник і до вчителів, моїх батьків, які в той вечір докінчували трусити сажу. Уже смеркло, на порозі горіла лампочка, біля якої билось кілька бджіл (у сусіда Рибальченка були вулики і запізнілі бджоли часто прибивались до нас, тому ми старалися не вмикати на порозі світло, але в той вечір ще було повно невідкладної роботи...…).

Батько, як Марко з пекла, весь у сажі присів випалити цигарку, світив червоним ротом, блискав зубами. Мати продовжувала підмазувати грубу, замітати. Але Василь не зважав на все те. Він жив своїм світом і часто не відчував своєї зайвості. Багатьох це дратувало. Але не моїх батьків, які звикли панькатись із дітворою, повторювати одне й теж безліч разів і вислуховувати немало найрізноманітних і найбезглуздійших запитань. Отож, на просьбу Василя дати води батько сполоснув руки, виніс кавуна і великого (одержаного у спадок від діда Грицька) ножа. I… повний місяць над самим подвір'ям був – як відображення спілого півпудового кавуна, якого ми їли не раз на порозі проти ночі, не боячись, що наші ліжка підпливуть.

За кавуном батько, який сам у молодості, коли навчався в Гуляйпільському педучилищі, прославився тим, що присвячував вірші моїй мамі – Козеті (таке прізвисько прилипло до неї після перегляду популярного американського фільму), розказав Василеві, що його син (себто я) пише вірші. Десь він наглядів зошит із моїми віршами, хоч я і ховав його від людських очей, бо таки в Гуляйполі слова "поет" і "придурок" означали дещо спільне. Василь сказав, щоб я прийшов до нього на Чапаєвку завтра. Він подивиться. Хоча, варто зізнатися, що дивитись там іще не було на що...…

Чапаєвка – на околиці Гуляйполя. Така собі вулиця в осокорах, що врізалася-простяглася в луги понад Гайчуром. У дворі у Діденків колодязь. Працював Василь, як правило, на веранді, де стояв старий диван і стіл. На столі – відро з холодною водою, кухоль.

Відразу, з перших відвідин, запам'яталась його манера глухаря чи солов'я (бо обоє, коли співають – не чують нічого, і можна їх брати голими руками), читати вірші. Але в тому токуванні було стільки чарів, що вони, як липа запахами, просотували все навколо. I… побувавши раз у тих чарах, уже не хотіти побувати в них іще раз ти не міг...…

I… я зачастив потім до Діденків. Василь іноді змушував мене сидіти у дворі чи на веранді годинами, вручивши якусь книжку. Я терпів. Тоді це було для мене неабияким випробуванням. Тепер я згадую, як Василь при мені (саме в той час, як я сидів поруч) написав не один вірш, що ввійшов ось і до посібника "Письменники запорізького краю". Як він тоді ще і ще раз виспівував:

Повів катрану й темні лужечки,
Гілку з-під грому я обнародую.
За яворами дзвякнуть вуздечки –
Батько мій рідний котить підводою….

Аж ось і батько вигулькував із провулку, розпрягав коло двору коней...… Батько, котрий «Зінкола вип`є тії нежурниці...» До речі, я ніколи не чув, щоб про горілку хтось говорив «нежурниця». Таке міг вигадати тільки Діденко...

Потім ми з Василем унадились разом ходити на плеса, повз городину, де бригадирував його дядько Григорій Колісник.

Василь показував мені дикі "півники" на мілинах весіннього Гайчура. Голосно, на весь берег демонстрував їхні латинські назви. ІI… нині, як їду на Київ і біля колій бачу весною у залитих ровах і болотцях півники, кожен раз згадую Василя.

Одного разу я утік зі школи і пішов "бастувати" – до Василя на Чапаєвку. Ми ходили понад Гайчуром. Василь читав вірші, розповідав київські придибенції, і ми не зчулися, як набрели на копанку вщерть повну риби, що зіпала ротами. Риба потрапила в западню. Після весіннього розливу вода раптово спала і карасі залишились відрізаними. Поступово вода висихала і риба скупчилась у невеличкій копанці. Не довго думаючи, Василь зняв штани, зав'язав холоші. Ми двічі носили повні штани в Гайчур і випускали. А де крупнішої риби Василь набрав повні штани, і ми на палиці принесли її на Чапаєвку. Отут я довгенько вагався чи залишити слово "повні". Бо ця деталь якось, наче, не прикрашає поета. Як не прикрасили спогади Н.Крупської про те, як В.Ленін (як дід Мазай, але навпаки) разом із мисливцями набив на острові повен човен оточених повінню зайців...… Повагався, але вирішив не відступати від правди. Хочу тільки додати, що по дорозі Василь вголос радісно ділив рибу: "Занесу сестрі, братові, дядькові Коліснику...…" Хай що не кажуть, а й тоді жили селяни таки далеко не розкішно. Багато з нас пам`ятає натерту часником хлібну шкуринку – як верх щастя. Мені кортіло теж узяти риби додому, але ж я не міг. Бо тоді батьки б довідались, що я не був у школі...…

Я вже говорив, що Василь був одним із "найбезобідніших" людей, яких я будь-коли зустрічав. До нього важко було причепитись хоч кому. Найбільший гріх, який йому ставили на карб (це йшло від райкому), що він у гастрономі відразу із двох пляшок пив пиво. Хоч, віриться в це з трудом. Бо при його любові до пива я ніколи не бачив його п'яним. Та й сп'яніти від одного пива таки непросто. Але п'яним від весни, віршів він був майже завжди.

I… все ж довелося побачити, коли якось загруз "Москвичем" на Чапаєвці, що були люди, які ставились до нього вороже. Хлопці-чапаяни добровільно взялись випихати мого "Москвича" із баюри. А коли підійшов Василь, ті ж хлопці гаркнули на нього із якимись "скотиняче-нутряними, істошними" прокльонами як, бува, визвіряються на шкодливу неслухняну скотину перевтомлені, набігані за день пастухи, кидаючи в неї палицею…... I…Інтересно тепер спитати чого вони так кричали, що викликало в них той дикий гнів? Пояснити це інакше, як десь закладеним загальнолюдським інстинктом кидатись на беззахисного, того, хто ніколи не дасть здачі, – я не можу. Василь одійшов якось задки, рачкуючи, і розтанув у ночі. А я, заклопотаний машиною, залишився з хлопцями.

Хіба десятки разів вони не чули (як і я), вийшовши на город чи просто, стоячи у дворі, Василеву пісню "На долині туман"? Хіба в них не закарбувалася в пам'яті неділя, вранішній гул, туман над річкою. ІI схожий на туман голос Кондратюка. Не Гнатюка, а саме Кондратюка (ще змалку, коли навіть не знав їх прізвищ, я завжди розрізняв їх…...). На долині туман упав...… Хіба, як я, всім єством не бриніли у пісні? Звідки ж брався той гнів?

Я ніколи не повертався до цього випадку в розмовах із Василем. Не розповідав і про те, що тоді я втрапив додому аж за північ. На душі було, прямо скажу, марудно. Я тоді поїхав на цегельню – це край Чапаєвки. Вночі цегельня чимось нагадувала пекло. Ми хлопчаками не раз приїжджали туди на великах і разом із робітниками ходили по печі зверху, підсипали вугілля («сємочку») у топки... Відсвіти із топок кидали десятки стовпів світла у небо... Пекло – та й годі... Багато усвідомив я тоді.

А хіба не було раєм – сидіти із Василем у нього на Чапаєвці, говорити про літературу. А на вулиці гасала дітвора. А через вигін – ферма, де працювали Василеві батьки…...


... Така вже в нас доля, Василю, –
Глевка й копітка, як слово.
Буть сильним в житті – красиво,
Краса ж – золота полова.

Чапаєвка понад плесами
Крилом яворів маячить.
Вершинами, як череслами,
Черка голубінь гарячу.

 Не вмовче криниця пам`яті –
Десь там повз бентежні вічі
Біжать вечори хлоп`ятами,
Порепано п`яти світять...

Ми вдвох за столом кленовим
Забули за віршем щастя.
А в яблуньок перса повні
Й бруньки молоком сочаться.

Враз вирне дівча на стежечці
I… станом шмагне, як лозами.
– Од матері, з ферми, – гречно так, –
Ось вам запашне молозиво.

– Спа-си-бі... – услід запізниться,
Луною з-за річки вернеться.
В долині туман – як пісня,
У небі зоря накерниться.

I… жаби-царівни сядуть
За круглі столи латаття.
I… вітер майне над садом,
Як повів твойого плаття…...

 
Якось Вася приїхав із Києва і зайшов до мене:

– Ходімо, Грицю, в кіно "Царі". Там моя пісня.

I… хоч тоді в кіно ходили рясно, фільм "Царі" був не касовий і пускали його вдень – на 14 годину. Пам'ятаю, вмостилися ми на останньому ряду. В залі де-не-де бриніли купки глядачів.. Господи, як прекрасно звучала пісня у фільмі! Василь сидів притихлий. Не проронив ні слова, що було зовсім на нього не схоже. Ми вийшли з кінотеатру на сонце. Я поздоровив Василя. А він стояв якийсь розгублений. Наче винуватий. Нікому не потрібний.

Як це страшно – отак віддавати душу, перетворивши її у вічну пісню, а люди проходили мимо. ІI… не брали. Чи мені так здавалося...…

Я довгенько не міг визначитися куди піти вчитися після школи. Бо з раннього дитинства мріяв стати лісником. А десь у сьомому класі почав подумувати чи не піти, як більшість моїх вуличан – у механізатори. Рішення вступати до педінституту на філфак прийшло таки не без Василевого впливу. I… не без його допомоги...…

Перед екзаменами ми ловили з ним раки. Я пірнав під вербою. I… Василь загадував: "Оце скільки зловиш раків, стільки й балів набереш…..." Але потім поїхав зі мною до Запоріжжя. Пішли ми з ним до педінституту, в коридорі зустріли декана філфаку ІI….С. Олійника. Відбулася приблизно така розмова: "Гляньте, який Гриць чорнобровий. На Вас схожий. (Iван Степанович Олійник був викапаний циган. Міцний, з крупними рисами обличчя, пишними чорними бровами і великими карими очима). ІI… вірші в нього красиві. А як він раків ловить!..". Ніхто навіть не записував мого прізвища. Потім ми пішли до легендарного викладача М.Чемерисова додому. Він пригощав нас (Василя) спиртним. Я випив (і досі пам'ятаю!) чарочку солодкого лікеру. Мене зварило. I… я, згорнувшись калачиком на дивані, задрімав. Вони ж до самого вечора змагалися в демонстрації пам'яті. Обоє мали пам'ять просто феноменальну, демонстрували її із хлоп'ячою задерикуватістю. Добре б тепер створювати такі турніри! Але для цього треба малість – щоб були Чемерисови і Діденки…...

Вдома я розповів про "протекцію" Василя батькам. Тато тільки безнадійно махнув рукою. Я теж погоджувався, що все те "вилами по воді" писане, бо, щоб такі "рекомендації" сприймати всерйоз, мабуть, треба було бути хоч трохи схожим на Василя…... Але на письмовому екзамені до мене підійшла екзаменатор. Вона ходила між рядами, ставала, зазираючи в написане. Біля мене пристояла більше, ніж біля інших. Ткнула пальцем на дві помилки. Я виправив. ІI одержав п'ятірку за твір. (Може, її попросив Олійник, а може, просто тому, що хлопців на українську філологію вступало мало…...).

На мій усний екзамен Василь теж явився до Запоріжжя. Він вештався коридорами інституту (тоді ще під час екзаменів не барикадували інститут), сподіваючись зустріти когось із знайомих викладачів. Не зустрів. Точніше, кілька разів натикався на викладачів, ті віталися з ними, але він їх не бачив. Дивувався, як я йому про це казав, і знову поринав у себе. А коли я зайшов на екзамен, Василь услід заглянув до аудиторії.

– То не до вас? – спитала мене (потім я довідався – Ганич, таємна любов декана Олійника. Настільки таємна, що знали про це навіть ми, студенти).

– Ні, ні, – злякано замотав я головою, спантеличений такою невихованістю Василя. Але Ганич уже явно віддала мені свою прихильність. ІI… хоч, розбираючи речення, я дещо заплутався, все одно вліпила мені (а точніше – нам із Василем) п'ятірку. Дві п'ятірки по профілюючих – то вже була гарантія вступу!

Сказати, що я мав достатньо для вступу знань – не можу. Але напам`ять уже тоді я дещо знав. Вчив не як на екзамен, а скоріше для себе: «Я на гору круту, крем`яную буду камінь важкий підіймать. I несучи ту ношу страшную, буду пісню веселу співать...» Прагнення знати якомога більше напам`ять – мабуть теж і від Василя Діденка.

Спілкуватися з Василем було непросто. Маючи просто феноменальну пам'ять, а відповідно – цілі скарби інформації в голові, він користувався тими скарбами зовсім нераціонально. Міг прийти до нас, у редакцію гуляйпільської районки, принести вірші. I… – раптом ні з того, ні з сього почати розповідати приблизно таке: "Королева Єлизавета друга мала стільки то карет. Одну – для проргулянок на природі, іншу – для виїжджання в світ. Коли виїздила за місто, то обов'язково брала з собою кота і одягала рожеве плаття з мереживом...…" I… це він на повному серйозі розповідав редактору В.О.Скорику, котрий у цей час дочитував газетну полосу, поспішав на бюро райкому. Микола Лиходід у таких випадках (я був цьому свідком не раз!) казав: "Вася, закрийся." Чи й ще простіше: "ІI…ди ти...…" I… Вася замовкав. I… зовсім не сердився, наче тверезів. I поводив себе дуже тактовно. Все це тільки утверджувало на думці, що він мав ясний розум. Просто грав роль дивака. I… часом перегравав.

Варто зазначити, що Василь мав феноменальну пам'ять не тільки на історичні події, вірші. Часто, зайшовши до секретарки райгазети, щоб та передрукувала його вірш, він міг розповісти, що вона говорила при зустрічі в минулому році, в що була одягнена і навіть якими парфумами користувалась...

Хороший поет Василь Діденко. Але якщо порівняти те, що він зробив із його можливостями – то це мізер. Зовсім мізер! Складається враження, що він геть не знав, як і де застосувати всі оті знання, весь отой потенціал.

Як він уважно читав газети! З яким педантизмом аналізував стиль навіть простих, прохідних заміток! Для чого? Що це йому давало? Що незапитане так алкало в ньому виходу?! Спиняв перехожих і на вулиці розтлумачував різницю між "шкідником" і "шкодником" чи "індійцем" і "індіанцем". ІI…ноді брав твір якогось нашого класика і так вичитував, що на кожній сторінці ряхтіли зауваження. Писав приватні критично-доброзичливі листи Загребельному, Гончару, Мушкетику. ІI… ті потім визнавали, що Василь таки має феноменальне чуття мови…...

Василь дуже любив жінок. Просто марив ними. Але постійно влипав у комічні ситуації. Бо шукав він жінок зовсім не адекватних своїй зовнішності, а якби дзеркальне відображення своєї душі: "Попід гору дівча ішло, мак червоний в село несло…..." Був же неповоротким, дещо вайлуватим. Нагадував і Дон Кіхота, і Санчо Пансо водночас. Одного – зовнішністю, іншого – суттю. З нього і кепкували точно так, як із легендарного борця із вітряними млинами. Може, і знайшлася б жінка чи дівчина, яка полюбила б його. Але сформована суспільна думка упереджувала всяке серйозне сприйняття поета. Ходив він і справді у невипрасуваних штанях і невипраних шкарпетках. А, заночувавши якось у Гуляйпільській школі-інтернаті, породив цілий шлейф анекдотичних пересудів про свій одяг, білизну. Яка жінка після такої слави розгорне скатерть-самобранку своєї душі!

I… все ж така жінка знайшлася. Це була дружина покійного поета I…Івана Хоменка – Надія. Вони прижили із Василем сина ІI…вана. Мабуть, назвав його Вася в честь свого батька – незвичайної сили тихого роботяги-конюха. Мені колись довелося бачити, як він переставляв залізне корито з водою. Було це на колгоспній фермі. Ми з хлопцями привели увечері коней. А корито з водою хтось поставив так, що прив'язані коні не діставали через загорожу. Треба було або виливати навезену бочкою (тоді водопроводу ще не було) воду, або руйнувати загорожу. Двоє конюхів спробували пересунути корито – не зрушили. Тоді через загорожу поліз схожий на оцупок дід I…Іван.

– Дивись очкур не загуби, – реготнув хтось із парубчаків. Але дід I…Іван наче і не чув. Повільно взявся за ручку корита, заніс один край, так же повільно і безпристрасно, без геройства попрямував до іншого краю, теж заніс. Спраглі коні потяглися до води.

– Еге, діду, Вам би в цирку виступати, – вже з іншою інтонацією озвався той же голос. I… звідтоді я не пам'ятаю, щоб хтось кепкував із Василевого батька. Але і не пам'ятаю, щоб той десь іще виявив свою силу.

Після одруження життя у Василя змінилося на дуже короткий час. Невдовзі він знов практично оселився у своїй комуналці. Щоправда, як підріс син, часто жили вони там із сином ІI…ваном, якого Василь водив до школи, як міг опікав і зігрівав. У Спілці навіть ходили жарти, що тепер стало модно письменникам-чоловікам самим виховувати своїх дітей. I… ставили в приклад Яворівського, Діденка. І, думається, ні до, ні після того ніхто не обдаровував Василя такою щирою взаємністю, як його кровинка – Ванько. Я знав ІI…ванка малим – школяриком років десяти. На перепохованні Василя в Гуляйполі ми фактично познайомилися з ІI…ваном вдруге. Од хлопця віяло розумною, глибокою рідністю. А те, що він написав на вінку батькові, і що згадує Микола Сом: "Спасибі тобі, батьку, за те, що навчив мене любити Україну", – взагалі рвало душу...… "Спасибі тобі, Василю", – хотілося прошепотіти і від себе, – спасибі, що жив-був, спасибі за все…...

Із меблів на всю квартиру було в нього тільки одне-однісіньке ліжко. Стоси рукописів. А на підвіконні – зимові (семеренка) яблука із гуляйпільського (Косаренкового) саду. Привозив сам чи брат Віктор, який працював у цьому ж саду на тракторі. Був я у нього там багато разів, але не ночував ніколи. Хоч одного разу і просився переночувати. Якось взимку я заявився до Києва без попередження. Засидівся в друга, а він, як на те, посварився з дружиною. Довелося ретируватись. Пішов до іншого товариша – поцілував замок. Ну, думаю, подамся до Васі. Бо до інших, сімейних, (уже під північ) і йти якось незручно. Василь стрів мене наче і привітно, але коли я заїкнувся про ночівлю, розвів руками, мовляв, сам бачиш – ніде. Мені було все одно де – навіть на газетах у кутку. Але, ображений, я не посмів наполягати. З готелю (місць немає) мене теж видворила міліція (виходьте, виходьте, будемо зачинять двері). I…ду в метро. Бабусі метуть тирсу. Підхожу до однієї, зазираю в очі. Тітонько, я сільський хлопець. Ось паспорт, ось десятка. Візьміть на ніч. Ні одна не взяла. ІI… гнувся я всю ніч на холодному цементовому підвіконні вокзалу. Застудився. До самої весни не міг відійти. Але на Василя всерйоз не розсердився. Тепер от думаю: то був випадок, коли, може, не слід було йти у ніч од Василя. Не виштовхував же б він мене! ІI… не було б цього єдиного негативного спогаду...… Бо, гадаю, вчинив він так зовсім не зі зла. Та й причин для зла не було. Ми ніколи з ним не сварилися. Та він, мабуть, ні з ким не посварився. А ще – я пробую уявити, що робив би на моєму місці Василь…... Може, він, "ночоброд", маючи виняткове здоров'я і витривалість, всю ніч проходив би вулицями Києва і навіть не відчув дискомфорту?.. Хіба не проговорював він усю ніч в гостях у Миколи Лиходіда навіть тоді, коли господар засинав? Було і таке…...

Дехто думає (іноді і я підозрюю), що був Василь "собі на умі". Навчений тим, що поруч відбили печінку Симоненкові, знаючи гірку українську історію, Василь, гадаю, грав блаженного, а іноді і придурка. Давав владі те, що тій було вигідно, хотілось бачити. 

До моїх батьків Василь не раз підходив і таємниче-довірливо казав: "Скажіть Гриші хай не пише політичних віршів. Хай пише про луг, про квіти, про дівчат…...". Як тут не згадати присвяту Василя Симоненка автору збірки "Зацвітай, калино".

Калина зацвіла – стоїть казково біла
I… соловей пісні свої плете…
Про що ж тоді співатимеш, Василю,
Коли калина одцвіте?
Хіба це не ланки одного ланцюга?

З одного боку у мене залишилося майже фізичне відчуття поетичної атмосфери, яку творив навколо себе Василь Діденко. Це можна порівняти із тим, як змінює навколо себе атмосферу кондиціонер, лампа Чижевського чи дерево, наприклад, ялина. З іншого боку останнім часом я довго не міг біля нього затриматись. Зустрівши його, чомусь завжди згадував, що маю кудись бігти.

Пам`ятається випадкова зустріч із Василем у письменницькому книжковому магазині "Сяйві" у Києві. Я тоді тільки-тільки став членом Спілки письменників, ще не мав квитка, а прийшов скуплятися до "Сяйва", куди пускали тільки по квитках. Мене не пускали. Де не взявся Василь: "Та хіба ж ви не бачите, це ж Гриша Лютий, мій земляк із Гуляйполя...…" I… мене пропустили. Але невдовзі він взяв мене під руку біля книжкових полиць і зашепотів на вухо: "Чи в тебе нема трояка? Не вистачає на книжку, а так хочеться купити…" У мене залишалося грошей в обріз на квиток до Запоріжжя. Я так і сказав. А про себе подумав: "скільки ти будеш побиратися? Здоровий бичок, не пішов би ти розвантажувати вагони, як робили це ми у студентські роки? "Я хотів так прямо і врубати це Василю, але стримався, бо розумів, що для нього це буде – як по воді батогом. Тим часом Василь уже крутився коло Галини Гордасевич...… Я вийшов із "Сяйва". Та Василь на диво прудко наздогнав мене на зупинці: "Дивись, – похвалився, – ось купив книжку. I… тобі нічого не винен...…"

Вже після того, як написав оце, я натрапив на спогад мого побратима голови Черкаської Спілки письменників Гриші Білоуса, який розповідає зовсім протилежне: "Читав твій спогад про Діденка і згадалося, як він доклав до моїх студентських коштів кілька своїх карбованців, щоб я таки купив отой зелений тритомник Довженка, хоч йому самому кортіло його придбати. Але він, певно, побачив у моїх очах таку жагу на Довженкове слово, і – поступився…... Я, поки й житиму, буду йому вдячний."

У моєму щоденнику чи точніше в одному із зошитів для записок є іще й таке. Якось я зайшов у Спілку письменників до П.I.Осадчука. У нього уже сидів В.Терен. Присів і я. Ось забігає Василь Діденко. Засипає балачками. Щось казав, що він геніальніший Загребельного і Осадчука разом. У Терена з бокової кишені виглядала п`ятірка. Осадчук, як фокусник, дістав її, і віддав Василеві. Терен знітився, скис. Василь окрутнувся, зробив своє: «Привіт!», і поскакав із кімнати. Осадчук глянув на Терена, на мене – і ми залилися сміхом. А Терен заусміхався криво.

– Я віддам, – сказав Осадчук, – і поліз за гаманцем.

– Та не треба, – сказав Терен

В Осадчука не знайшлося п`ятірки, одні трояки. I він дав Терену трояк: «Хай мої три пропада, а твої – два, – сказав». З Терена зійшла ніяковість. Ми ще посміялись, обговорюючи цю подію. Осадчук сказав, що інакше б од Василя і до вечора б не відв`язався...

Бачите, настільки непередбачувано-різним був Василь.

До речі, щоб заохотити листоношу, котра носила йому на Чапаєвку гонорари, він дав слово віддавати їй всі копійки. Районки ж чомусь часто присилали гонорари приблизно карбованець сімдесят-вісімдесят копійок, а іноді і всі дев`яносто дев`ять копійок (як у капіталістичних країнах ціни...). Василь бурчав невдоволено, але слово тримав.

А це нещодавно одна жінка, котра в сімдесяті роки працювала в гуляйпільській книгарні, розповіла, як Василь Діденко не просто довго бував у книжковому магазині, а приходив туди, як у бібліотеку, і читав книжки… Було й таке.

Ходив Василь, відвівши назад плечі, а голова – вперед, (казав Лиходід) як котомка, схилена в задумі на груди. Бачу його з п'ятірнею в чуприні, без нічого суттєвого в руках, часто – з пучечком польових квітів. Із постійним звертанням: «Чуєш?» Причому «є», як правило, губилось. Виходило приблизно таке: «Чуш, Грицю, сьогодні вже не клюватиме. Риба, як той казав, чорти його батька, взяла відгул. Чуш? А що, де ти бачив дурну рибу? Дурну всю переловили, чуш?» Взагалі звертання «чуєш» було в нього словом-паразитом. Мабуть, це від того, що суспільство таки не чуло поета.

Вдатний до письменницьких жартів Олександр Шостак, бувало, питав: "Відгадай загадку. Дід до обід, дід – після обід. Хто це? ІI… сам відповідав: Дід-енко і Лихо-дід".

Пам'ятаю виступи Василя Діденка у першій Гуляйпільській школі. Як він мелодійно читав вірші, як потім у якомусь класі писав крейдою на дошці експромти для нас. А потім (самотній) ішов додому на Чапаєвку. То тут, то там пристоював (ще казали "чіплявся") коло людей. Зараз це бачиться зовсім інакше. Ті вуличні розмови у більшості були якісь несерйозні, поверхові. Чомусь стоять у пам'яті фрази типу: "Ну, як там, Василю, гонорари великі платять?" Чи "Вася, про що то твоя пісня, про туман чи про дівку?" Звичайно, ті розмови не втоляли Василевої спраги, як вода, що не мокра, хоч і зветься водою... …От, не мокра і все...…

Ще частіше бачу Василя в розмовах із дітворою. В більшості ті розмови перетворювались на насмішки дітей над Поетом. ІI…ноді його дражнили, просто дратували…...

Звідки це йшло? Гуляйполе, Махно, Василь Діденко. Ці поняття стояли десь поруч. Якщо чесно, то натерпівся і я від такого іміджу: "А, ти з Гуляйполя, Махнограду? ІI… Вася Діденко твій кумир? "Так мене зустрічав Київ. Так, як україномовного райцентрівця Запоріжжя – з насмішкою. Звичайно, не весь Київ. Григір Тютюнник, Петро Засенко, Олександр Шугай, Світлана Йовенко та інші, хто знав справжню ціну Махнові і Діденкові, прискалювали око, придивлялися. Але ж я того не знав. Я ходив оточений чужиною. Так, що на репліки деяких гуляйпільців після моїх перших широких публікацій у київських журналах я тільки криво усміхався. Бо в Києві я якраз старався не хвалитись, що я з Гуляйполя та ще з одного крайка з Василем Діденком. Бо рекомендація Василя Діденка мала тільки зворотню реакцію. Але це так, до слова. Щоб не видавалося все таким солодким! Хоча, був випадок, коли рекомендація Василя таки спрацювала. Але було це ще тоді, коли я був зовсім жовторотим школярем. Василь послав мої вірші у "Запорізьку Правду" Миколі Лиходіду з приписом: "Колько, вибери щось із віршів Гриші Лютого…..." I… Лиходід надрукував мого віршика з двох строф під рубрикою "Виходять молоді мої краяни!".

Якось ми згадали про Васю із Любою Голотою. Вона не раз у "Енеї" пригощала Васю обідом чи давала кілька карбованців...… До речі, свідчила, що Василь, якщо позичав сам, а не користувався подачками, завжди пам'ятав борг і навіть через рік-два, коли одержував гонорар за чергову книжку, урочисто повертав до копійки. Люба говорила: "Я в "Енеї" за обідом, влучивши хвилину, коли ми залишилися удвох, нахилилася до нього і сказала : "Вася, ти ж не дурний. Навіщо ти на себе це напускаєш?" Вася злякався, взяв тарілку і пересів до іншого столика.

Особисто мене Василь навчив багато чому не лише в поезії. Якось ми гуляли на плесах, ловили раків, купалися, грали в карти, читали, розважалися. Його племінниця, яка приїхала з великого міста, стрибнула з верби і зламала ногу. Який же я був здивований, коли Вася, даруючи мені другого дня книжку Єсеніна, написав так: «На згадку Гриші Лютому – про те, як ми ловили раків, грали в карти під прохолодною вербою, яка нас так радувала, а потім накінець засмутила, бо племінничка зламала ногу.»

Тоді я здивувався такому несимволічному, фотографічно-простому підпису. А тепер, як читаю, згадую... Той підпис, здається, ввібрав у себе все – до лугових запахів…... до хмарок, що пролітали між вербового віття. Я теж тепер іноді так підписую на згадку книги…...

I…ноді Вася приїздив до Гуляйполя із відомими поетами: Миколою Сомом, Миколою Лиходідом, котрий якось про такі відвідини написав:

Там курінь, наче купа соломи,
I… в рябих сорочках кавуни.

Ті приїзди ніколи не були публічними. Тобто, в місті крім нас та Василевих сусідів ніхто про те не знав...… Хлопці приїздили (тепер розумію) в Гуляй-Поле не випити пива чи половить раків. Вони приїздили відчути, ввібрати таку неосяжну (гуляйпільську) глибінь степу, якої не відчуєш більше ніде…... Досить тільки вийти отуди, за кар'`єри чи до поперечної посадки...… А там – далі уже й кінзавод, а ще далі – Дібрівський ліс, де Щусь і Махно гуляли, дуб Смерті. А по балках у кожній ярузі, у кожній степовій пазусі тушканчики і ховрашки, тюльпани і горицвіт…... Піди, поговори з ними, вони таке тобі повідають...… Куди тій золотій рибці…...

Згадую Василя біля спуску "Сталінського ставка", до пояса голим, із закоченими холошами і з коропом (хвіст – до землі) через плече. Згадую із лозовою вудкою (поплавки – із проса) на плесах...… Якось, повертаючись пізно ввечері із плес, боронячись од зубатих, як вовки, комарів, Василь наспівував:
 
Не вбиваю комара,
Хай од злості помира…...

I… раптом ні з того, ні з сього: "Грицю, якби ми сьогодні потопилися, у вівторок "Літературна Україна" дала б некролога про нас. I… ці плеса стали б знаменитими..." 

Такий спогад можна б залишити без коментарів…... У цьому був весь Василь. Той Василь, якого високо цінували Максим Рильський і Володимир Сосюра, Андрій Малишко і Михайло Стельмах…... Той Василь, із якого насміхалась дітвора і про якого ми, його сучасники, теж думали із усмішкою…... Та був такий час. Час, у якому хіба хто з нас міг припустити, що в суперечці між Махном і Леніним врешті переможе батько гуляйпільської вольниці, а не вождь всесвітнього пролетаріату?

Тепер я усвідомлюю, що це саме Василева заслуга в тому, що я вчасно облишив свою двомовність? Адже, як і більшість, починав я писати вірші російською. Був переповнений "тайожним" романтизмом. Василь не говорив про це в лоб! Але постійними розповідями, всім єством показував, як треба знати, любити рідну, пісенну, шовкову українську мову. Десь підводив до висновку, що зрада мови – це близько до зради Вітчизни. Бо, втративши мову, ти станеш зовсім іншими очима дивитись на світ, по-іншому сприйматимеш його і почуватимешся вже не самим собою. Це ж треба перейменовувати все на світі. А йому ж назви давали не тільки люди, а й сонце, вітри, сама мати-Природа. Ні "полотенце" не огорне тебе так, як рушник, ні "колодец" не напоїть тебе так, як криниця, ні "девушка" не пригореться так, як дівчинонька. 

I… це в жодному разі не тому, що "полотенце", "колодец" чи "девушка" об'єктивно гірші за "рушник", "криницю" чи "дівчиноньку". Не гірші для росіянина. Але ж ти народився українцем. ІI… ці слова, словечка позгорталися дрібнюсінькими насінинками у твоїй генетичній скарбниці. Тільки назви їх – так і бринять, так і озиваються-зацвітають…... Стільки думано-передумано, скільки прийшло, відчулося на Василевій веранді в ті часи, коли він мене "маринував", змушував чекати…...

Про Василеву творчу лабораторію можна наговорити іще багато загальних і конкретних фраз. Про його унікальну здатність не уривками, сідаючи за стіл, в робочому порядку вводячи себе в творчий, натхненний стан, бути Поетом, а постійно – вдень і вночі, у свята і в будні, під час найпрозаїчніших занять залишатися Поетом. А тих занять, які все-таки і його не залишили б (на той час) Поетом, він просто не приймав і все. Були речі, які Василь не зробив би, якби навіть умирав з голоду. Та що там.… Він ніколи не працював більше місяця на жодній роботі. Не утримувався. Спочатку люди обурювалися на це. Потім – звиклися. Ну що з ним удієш? Такий він є: некерований, непередбачуваний, кучерявий, наївний, не пристосований до життя, дивак Василь Діденко. Звідти, з тої равликової оболонки, з того вутлого захисного будиночка він і співав своїх пісень. Так, саме співав. Це ніяка не метафора. Ніяка. Василю важко давалося відтворення ритму. Щоб не помилятися, він писав під якусь пісню. Наприклад, під пісню вантажників, яку любив співати батько О.Довженка:

Чувалы тяжелы,
Ох, да плечушки болять.
Лучше бы я нанялся
Судном бартижать.
Эх, да за рюмочку водки.

Дивно, як під такі, прямо скажемо, важкі пісні писались такі життєрадісні, аж наївні вірші! Хоч у історії траплялися випадки і крутіші. Кажуть, Олександр Олесь написав найпалкіший гімн життю, який мені доводилося чути, "Чари ночі" – "Сміються, плачуть солов'ї...…", працюючи на бойні.

Хоча, писав Василь і під гумористичні, суто гуляйпільські пісні типу:

Ой, гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись...

Але я не про те. Я про пісню, про клей пісні, який так неповторно склеював слова віршів Василя Діденка. Це унікальний клей. ІI… хоч це не лак Страдіварі, однак його таємницю не міг у свій час розгадати навіть такий естет і дока, як А.Макаров. Він говорив, що Василь має унікальний дар. Вірші навіть наших класиків можна сплутати, а вірші Василя Діденка – не сплутаєш ні з чиїми. А.Макаров приписував це божому дару. Криміналіст шукав би мотив. Я той мотив просто знав. Читач логічно спитає, чому про це не здогадалися інші – той же Микола Сом, який дружив із Василем і, подейкують (оце саме та легендарна правда!) навіть квартирував разом із нашим героєм у мами одного із класиків?

Бо мені довелося пересвідчитись у цьому на власному досвіді. Серед багатьох моїх віршів (коли давав композиторам) обирали саме ті тексти, які я написав не за столом, а заспівав (це траплялося досить таки часто), ідучи ввечері додому понад річкою...… Це спрацьовувало безпомильно. Мотив, який звучав при написанні, просотував, об'єднував слова, надавав їм особливого звучання. ІI… це обов'язково ловили чутливі душі композиторів. Отож, і у Василевих віршах спрацьовує цей же закон. Фактично всі його вірші писані під пісні. Він їх співав, обтесуючи, облизуючи кожне словечко.

Написав Василь дуже багато. ІI…ноді за день він писав по кілька десятків віршів. Любив цим похвалятися. Казав: "А я сьогодні вже написав аж дев'ять віршів. Думаю, до вечора ще кілька буде…..." У його комуналці біля стіни громадились папки і папки з рукописами. Писання віршів було для нього своєрідною манією...… Але сказати, що він копав углиб – важко. Це, як правило, були вірші-метелики, про те, що тільки но відбулося, що потрапило в поле зору поета. Так пишуть чи співають азіати в пустельних степах…... Але в тому багатослів'ї час від часу можна натрапити і на справжні перлини, як от "На долині туман", "В хату ластівка залітає…..." Те постійне писання тримало його у формі, здавалося, робило його самого віршем…...

Багато, цілі мішки, Василевих рукописів успадкував його менший брат Віктор. Але сам він у тому поетичному морі розібратись не спроможний, а до спеціалістів чомусь не звертається. Та нічого, головне – щоб усе те не пропало...

Не стало Василя Діденка 13 квітня 1990 року. Не стало за дуже загадкових обставин. Його знайшли повішеним у його київській комуналці на Постишева. Я навмисне не виправляю слово "повішеним". Бо, що б не говорили, елемент морального чи й фізичного насильства там був. Сусіди по комуналці весь час виявляли бажання заволодіти всією квартирою. Та і сталося це після того, як Василь одержав чималенький гонорар...… Звісно, грошей при ньому не виявилося…... 

Хоч заради справедливості слід сказати, що в листі брату Віктору буквально за два тижні до трагедії (30 березня 1990 року) Василь просив його: "Вітю, брате мій рідний! Швидко їдь до мене, а то я вмру. Нікому й спадщину віддати. Їдь!" В цей же день він написав листа і Вікторовій дружині: "Я вмираю. Будь ласка, приїдь до мене враз із моїм братом і своїми синами...… Поховайте мене в Гуляйполі…" (Це вперше Слово Гуляйполе було написане ним не через дефіс…) Микола Сом говорить, що в нього є заповіт Василя, у якому він пише, що добровільно іде з життя. Так то так. Але ж цілком ймовірно, що заповіт Василь міг покірно написати і під примусом…... I… Ів принципі, яка вже тепер різниця – під примусом особи чи самого життя. Світ усім жорстоким громаддям тис на поета. ІI… він не витримав. Фінал закономірний для нашого суспільства.

Микола Сом пише: "Його убила проклята проза."

А я б сказав, що він, як соловей, "похлинувся високою українською піснею"...…

Спершу поховали Василя Діденка на околиці Києва. I… стояла довгий час його могила в бур'янах, ніким не доглянута. Але клопотанням його брата Віктора, при активній допомозі народного депутата А.Ярмака, письменника-земляка О.Михайлюти, літератора В.Федини, М.Сома, голови гуляйпільської райадміністрації ІI….Бірюкова, голови Гуляйпільської районної ради Є.Коровки і ще багатьох киян і гуляйпільців тіло Поета було перевезено, як він і заповідав, до рідного Гуляйполя. Там він і знайшов вічний спокій…...

Я писав про це у Гуляйпільській райгазеті. Тепер перечитав і бачу, що точніше, яскравіше, ніж по гарячих слідах, навряд чи скажу. Тому, дещо скоротивши, процитую звідти.

«Перепоховання праху поета – у кожному разі явище унікальне. Це факт солідарності народу, усвідомлення неперебутності своїх духовних цінностей. Автор пісні "На долині туман", яка ввійшла в золотий фонд українського мистецтва, заповідав поховати його в рідному Гуляй-Полі. Той дефіс у слові Гуляй-Поле – був, як протест поетової душі, що боялася фальші, як Гарсіа Лорка боявся темряви.

У глибині ззаду сестра Василя Галя. На першому плані зліва направо: Г.Лютий, О.Михайлюта, В.Федина, Василів брат Віктор, П.Засенко, В.Яланський, Т.Кульбашна.

За життя далеко не всі розуміли Василя Діденка. Зближення його навіть із тими, хто був близьким по духу, навіть після його фізичного відходу відбувається непросто. Це тепер, згадуючи, як він стояв десь серед міста із стуленими очима, із запущеною в чуприну рукою починаєш усвідомлювати його внутрішній стан. Свідомо глухий до бруду, ханжества, він, як Бетховен, жив тільки в своїй стихії, не виходячи до нас…... Можливо, тому й до перепоховання гуляйпільці дозрівали аж вісім років. Але ж таки дозріли. ІI гості цієї події відзначали одухотвореність облич земляків, що прийшли на Сігорянське кладовище.

Був сонячний привітний день 26 червня. Пахли столочені трави. Од сестри, з Чапаєвки, де привезений з Києва прах перебув ніч, рушила процесія. Луками, потім по вулиці Дачній (жителі якої вийшли з пропозицією перейменувати її, увічнивши пам'ять поета) потяглася процесія. IІшли, гомоніли про життя сьогоднішнє, про живого Василя ІIвановича. ІI все це ніяк не скидалося на похорон. Скоріше – на поминки, де "ІI ці гробки, як пасіка, ласкаві, де через хрест – і прізвище твоє..." (П.Вольвач). Ішли вуличани, ішли керівники району, гості з Києва, Запоріжжя.

На кладовищі теж чекала юрма. Керував дійством голова Ради ветеранів рійону П.IІ. Доля. Поближче стали друзі, ті, хто мав казати слово.

Першим говорив однокурсник по Київському університету, поет Петро Засенко. Згадував ті нелегкі далекі часи, торкав струни душ. IІ настала та висока мить, коли кожен, здавалось, чув стукіт власного серця. Бо, як молодий птах, випурхнув у гуляйпільське небо вірш: "Я не останній з могікан."

I розправлялися плечі хліборобів, учителів, пригнічених нуждою пенсіонерів.

Потім слово брали: однокурсник, диктор обласного радіо В.Я. Федина, від адміністрації – Є.Г. Коровка, письменник Олександр Михайлюта та інші. А люди стояли, а люди не розходились. IІ промови, це відчувалося шкірою, навіть у спеку нікого не стомлювали. Люди скучили за щирим словом. Прийшли всі по своїй волі. Ніхто нікого не силував. А народу таки зібралося чималенько. IІ ящірочка, яка потрапила в свіжовикопану могилу, звеселяла тих, хто стояв поблизу. Вона то вилазила із ями, то влазила туди знов. "То вона його зустріча...…" – шепталися навколо. ІI щось у цьому було поетично високе і містично-світле, як добрий знак небес…...

Та ось почали прощатись: рідний брат Василя IІвановича Віктор, сестра Галя, родичі і друзі. IІ так хотілося, щоб залунало у виконанні Кондратюка: "На долині туман упав, білі ніжки в росі скупав...…" Бо бриніла та пісня в людських серцях.

Люди іще довго гомоніли, висловлювали подяку і голові районної адміністрації Ігорю Бірюкову, депутату Верховної Ради Анатолію Єрмаку, секретареві Ради СПУ Олесеві Лупію, голові жіночої Ради Гуляйполя Т.Кульбашній за те, що допомогли виконати поетів заповіт. Віриться, що тепер могила поета не тільки не заросте, як у Києві, травою, а стане своєрідним центром посіяного ним духу сина великого Тараса.»

У Гуляйполі добрим словом згадують Василя Діденка. Радісно спостерігати, що чимдалі все дріб`язкове і другорядне поступово відсіюється, як полова. Залишається несуєтне і вічне, залишаються вірші і пісні Поета. До речі, увічнюючи пам`ять земляка, гуляйпільці назвали його іменем районну бібліотеку.

Нині могила Василя Діденка впорядкована і, сподіваюсь, стежечка до неї не заросте ніколи...… Як не забудуться прекрасні вірші Поета, і не згасне його пісня про туман, з якою може зрівнятись хіба що народна "туман яром, туман долиною…..."