Ольга ЛІЩУК

lishuk

Ольга Миколаївна ЛІЩУК  народилася 1966 року в Казахстані; батько був зоотехніком, а мама - вчителькою. Ольга закінчила дитячу музичну школу з класу баяну, середню школу із золотою медаллю, а також фармацевтичний факультет  Запорізького медичного інституту з червоним дипломом. Працювала в аптеках Запоріжжя та області. Деякий час була "аптечним лікарем" в госпіталях Північної Африки та Близького Сходу.

На даний момент - автор семи книжок (три поетичні збірки, два пісенники по п'ятдесят пісень та дві фантастичні повісті); член Національної спілки письменників України, міської організації композиторів Запоріжжя та Всеукраїнської асоціації "Весела Січ" ім. П.Ребра. Працює в аптечній мережі НВПП "Олєкс".

 

КАЛИНА

(Казка)


День задався хороший. Випроставши різне зелене листячко, поважна Калина спостерігала, як на небі весняне Сонечко свариться з Хмаркою. Вітерець-жартівник, який легко міг би це припинити, заховався у вже зміцнілій траві і звідти пирхав зо сміху, примушуючи заклопотану своїм цвітінням Кульбабу незадоволено хитатися. Калина зверхньо поглянула на квітку – куди поспішає? Аби зголоднілим бджолам догодити? От вона особисто чекатиме ще з місяць – поки бруньки з тендітними квіточками не вигріються як слід. Що там Сонечко – перемогло? Ні, поступилося – перші веселі краплі квітневого дощику заходилися напувати степ і… знайшли Вітерець у його схованці! Удавано зітхнувши, Вітер вилетів з трави та взявся допомагати Хмарці, штовхаючи її небом – щоб добре дощила!


За годину Калина, як порядна господиня, задоволено оглядала свої володіння, що й досі виблискували крапельками під Сонечком, яке сьогодні вже ні з ким не збиралося ділити небо. Он – ледь видно село. Від нього біжить у степ дорога, але повертає вчасно – далеко звідси, то ж машини, що іноді проїжджають по ній, не заважають. З інших боків підступається ріденький лісочок, з якого взимку прилітають пташки, щоб ласувати червоними ягідками. Майже з-під коріння вибивається ввічливий Струмочок. А ось, зовсім поряд – найбільша радість і втіха – ледь помітна тоненька гілочка з двома листочками. Це донечка, що проросла з позаминулорічної ягідки. Живи й радій! Але…


Вже й не пригадаєш, коли це почалося...Час від часу спочатку здалеку, а потім все ближче й ближче лунав грім, але поганий – не з хмар. Іноді прилітали бджоли, та не з вуликів, а бездушні, безжальні, що боляче обривали листя. А минулого літа дуже налякали великі неживі птахи, від яких мало не загорівся степ. Кожного разу Калина благала, щоб то було востаннє!.. Може, й справді – скінчилося?.. День – такий чудовий!..
Раптом перелякано загомоніли пташки у лісочку, відволікаючи від роздумів. Що таке? Хто це з’явився з-за невисоких дерев? Люди? Так, троє. Та нехай собі… Але куди вони йдуть? До неї?!? Для чого? Вірніше, йдуть двоє, а третього, зовсім молодого хлопця у закривавленій порваній одежині, тягнуть за собою, неголосно перемовляючись. Мови людей Калина не знала, але ті двоє так випромінювали ненависть, що аж листя почало скручуватися…
Та що ж вони роблять?!? Для чого майже кинули до стовбура того бідолаху? Щось запитали сердито, з презирством... Хлопець не погодився… Тоді один з тих двох підняв чорну палицю, і Калина відчула, що зараз має статися щось жахливе!.. Біля неї!.. Хто-небудь – допоможіть!!! Чорна палиця пахне страшними бджолами! Допоможіть!!!


Сонечко з Вітерцем перезирнулися – чого зазвичай спокійний кущ репетує? Що йому до людей? Чи й справді допомогти? Вже як так просить… Сонце блиснуло променем в очі чоловіка з палицею, Вітер дмухнув щосили... Страшна бджола вилетіла, врізалася у груди хлопця, і він упав. Чомусь незадоволений вбивця протер очі і знову підняв палицю, але в цю мить пролунав поганий грім, другий чоловік щось прокричав, і вони обоє побігли до лісу.


…Калина й досі не могла отямитися від жаху. Але вона відчувала, що людина біля неї – жива. Ще – жива… Якщо нічого не робити, то…


– Струмочку, – тремтячим голосом звернулася вона, – подивись, як він?


– Погано, – почулося у відповідь. – Непритомний. А кров витікає…


– То похлюпай на нього водою! Я не хочу, щоб він тут помер!!!


– Добре. Зараз покличу Жабу…


Калина спостерігала, як біля юнака вовтузилися мешканці Струмочка, як незабаром хлопець відкрив очі, деякий час розгублено роздивлявся навколо, а потім слабкими руками намагався закрити травою рану. Кров зупинилася, але й сили людини скінчилися.


– Він знов знепритомнів, – сумно сказав Струмок.


– Бачу…


Що ж робити?.. Калині була гидкою сама думка про те, що біля її коріння лежатиме небіжчик. Вона дивилася на бліде обличчя спочатку з відразою, а потім – з сумом: зовсім молодий, чиясь дитина… Дитина… Блискавкою спалахнуло у розумі – ДИТИНА!!! Догідлива уява вмить намалювала її крихітку з двома листочками, висмикнуту з землі… НІ!!! Врятувати!!!


Як?.. Потрібні люди. Інші люди – хороші… Вперше Калина пожалкувала, що росте так далеко від дороги. Але вона має покликати на допомогу! І знову те безпорадне – як?..

…Калина знайшла вихід – єдино можливий, і прийняла рішення. Аби встигнути!.. Сонечко з Вітерцем намагалися відговорити. Звідкись прилетіла Хмарка – вмовляла і навіть трохи поплакала дощем. Струмочок розумів, що всі ці балачки зайві, тому лише дзюрчав зажурено. А Калина, не звертаючи уваги ні на кого, до пізнього вечора спілкувалася з донечкою – вчила її рости. Потім проспівала колискову, благословила на життя… Вночі почала готуватися – рішуче і впевнено. Зорі позбиралися всі над степом – співчували, Місяць сварився на неї, та все – марно…


А на ранок під зойк Сонечка Калина розцвіла… Безжально тягнучі стовбуром та витрачаючи свою життєву силу, вона передчасно розкривала бруньки. Сонні квіточки здивовано блимали очками й позіхали, коріння стогнало… А вона вже за годину урочисто стояла у повному сніжно-білому вбранні, гарна, як ніколи, відкривши свою душу, віддавшись у руки Долі…

– Тату, дивись – калина цвіте! – здивовано сказала дівчина, поглянувши у вікно автівки.


– Не може бути, доню,– відповів чоловік. – До травня ще далеко.


– Ні, цвіте!


– Все в світі перевернулося… – і собі поглянув у вікно.


– Тату, я хочу подивитися!


– Доню, не маємо часу! Що тобі до неї?


– Таточку, зупини машину! Прошу!

Калина трималася, все ще у піднесеному жертовному стані. Та могутній сплеск енергії ось-ось мав змінитися повним знесиленням. Невже дарма?.. Розкаяння не прийшло, лише – сум… Востаннє розправивши гілки з квітами, що зовсім скоро почнуть в’янути, вона… побачила дівчину, що бігла степом. Посміхнулася – не дарма… Немов уві сні, Калина дивилася, як та дівчина, скрикнувши, помітила хлопця, як поспішав чоловік, як вони вдвох несли юнака до машини… Не дарма…

…Коли влітку від великого неживого птаха почав горіти ліс, Калина була зовсім хвора. Вона не могла навіть втримати листя, і воно безпорадно опадало у зажурений Струмочок. Вогонь не вщухав, загрожуючи степу. Калина не хвилювалася за себе, бо вже вкоротила собі віку, але думки про донечку рвали серце. Якщо те полум’я не вщухне, то… Як же боляче!..


Калина прикрила очі, тому не відразу помітила вже знайому машину. Що таке? Не може бути!.. Юнак – так, той, врятований! – і дівчина швидко йдуть до неї… З лопатою… Чому з лопатою?.. Наблизилися… Поки дівчина з жалем роздивлялася кволі гілочки, хлопець заходився обкопувати стовбур. Калина здогадалася, що її намагаються врятувати від вогню. Посміхнулася – дякую… Але ж… донечка!!! Не можна там копати!!! Гілка так затрусилася в руках дівчини, що вона відсахнулася і… зрозуміла!


– Обережно, любий! Краще я спершу подивлюся!

Вони знайшли маленький паросток з кількома листочками… Спочатку Калинятко злякалося, але мама тихо-тихо сказала йому: «Так…», і дитина-рослинка довірливо далася людям викопати її та загорнути в хустину… Вони ще постояли, ніби прощаючись, і пішли до машини… А Калина закрила очі. Вона попросила в свого коріння останні сили, бо воліла… зазирнути у майбутнє. Коріння здалося: «На, отримуй…» – і вона… побачила!.. Її донечка – доросла вправна рослина – біля чепурної хатини, вкритої снігом; отой хлопець – уже сивий чоловік у дебелій темній курточці – тримає на руках онуку, вдягнену у веселу жовту шубку та таку ж пухнасту шапку, і дитина поважно зриває та кладе до ротика налиту соком червону ягідку; он стоять вулики, в них сплять добрі працьовиті бджоли, і тільки вони літатимуть у садку, а ті – страшні, смертоносні – щезли назавжди!..


…Сили закінчувалися, і видіння почало танути. Гілок торкнувся жар від полум’я, але Калина його не відчула. Невимовно щаслива, вона знов полинула думками до тієї хатини і… заснула навіки.

 

 

Лірика,

громадянська лірика

 

СКІЛЬКИ ІСНУЄ ЖИТТЯ...

Скiльки iснує життя,
Стiльки з тобою ми разом.
Разом iдем в небуття,
Щоб вiдродитися з часом.

Маємо рiзнi шляхи,
Любимо рiзних коханих,
Сплачуєм рiзнi борги
В рiзних столiттях роками.

Так - до знесилля обох...
Потiм - за бiль нагорода -
Разом життя живемо
В щастi, любовi та згодi.

Радiсть берем в напуття,
Щоб зiгрiвала крiзь роки...
Доти iснує життя,
Разом з тобою ми доки.

 

СОНЕЧКО СЯЄ НАДВОРІ

Сонечко сяє надворі,

День розпочався новий.
Нашу він зустріч прискорить
Хоч на відсоток малий.

Чуеш годинника цокіт?
Ще на секунду скоріш
Зможу відчути той дотик,
Бажаний зараз найбільш.

Нічка - шановная гостя -
Кілька годин відлічить.
Сон ще з тобою приносить
Зустрічі радісну мить.

Час, хоч повільно, минає,
Сплинуть хвилинки і дні,
І не вві сні, а у яві
Очі побачу твої!

 

У теплому морi

Тепле море, синє й чисте,
I таке прозоре...
А коралiв тих барвистих -
Безлiч неозора!

Точно так, як на екранi
В Travel - передачах,
I смугастi, й рiзнобарвнi
Рибки скрiзь маячать.

I оце я тут - у ластах,
З трубкою, у масцi.
Все - замрiяно-хвилясте...
Я - в пiдводнiй казцi!

Група вся тут недалеко -
Риф стримить донизу.
Тож ми й дивимось великий
"Аква-телевiзор".

"Finish!" - з берега прохання.
Жаль, це - неповторно!..
Озирнулась наостаннє...
Ззаду - прiрва чорна!

Це ж як глибоко там, люди!..
Вабить та безодня...
Рух, ще рух - пiтьма усюди...
Дивно, надприродньо...

"Oh, madam!!!" Прийшла до тями.
Хутко розвернуся -
Берег знов перед очами!
Бiльш не обернуся!

Раптом - торк мене по спинi!
Ззаду!! Iз безоднi!!!
Руки, ноги вмить застигли
В панiцi холоднiй.

Торк iзнову!! Мама рiдна!!
"А-а-а!.." - i захлинулась.
Моря, сонця вже не видно.
Все. Пiтьма зiмкнулась...

"What?!!" - iнструктор за волосся
Боляче тримає.
В мене - бульби лиш iз носа.
А ... ТОГО немає?..

Є... А я ж могла втонути...
"N-no problem, mister", -
Хоч дихання досi скуте,
Як мотузка стисла...

Берег. Потiм - птах залiзний
За Днiпра пороги.
Казка скiнчилась безслiзно,
Дякувати Богу.

Вас цiкавить те страшило,
Що й забути важко?
Те, що ледь мене не вбило -
ПЛАСТИКОВА ПЛЯШКА.

Люди, не засмiчуйте довкілля!

 

ВЧИТЕЛЬСЬКИЙ ВАЛЬС

Сонце тягне свiй промiнь до класу -
Знову червень до вас завiтав.
Вiн - iнспектор навчального часу,
Випускних вiн керуючий справ.

Вчителям не зарадить нiколи,
Найдорожче вiн вiзьме за все -
Випускник ваш виходить зi школи,
Вашу частку з собою несе.

Скiльки було їх - сотня, чи бiльше,
Скiльки буде ще - хто полiчить...
Ваше серце їх кожного втiшить,
Ваша мудрiсть усiх їх навчить.

Ваша чемнiсть усiх заспокоїть,
Ваше слово до справи привчить,
Зможе щирiсть образи загоїть,
А знання - таємницi вiдкрить.

Та згадають вони все пiзнiше,
Як на зустрiчi вечiр прийдуть...
Ви пробачте їх вчинки невтiшнi ,
Дайте час вашу велич збагнуть.

Зустрiчайте нове поколiння
З "Букварем" у маленькiй руцi.
Дай вам Боже здоров′я, терпiння,
Майбуття ви почеснi творцi!

 

 Я існую!

Я завтра прокинуся зрання,
Бо виконать хочу і ваші
Щоденні важливі завдання.
Які? Я вважаю - найкращі!

Я Сонечко маю зустріти,
Сказати: "Тебе всі чекають!
Хоч часу не мають радіти,
Уваги тому не звертають..."

До дерева я доторкнуся,
Листочки його поцілую.
До квіточки стиха озвуся,
Що барвами око дивує.

Від вас я подякую бджілці,
Що робить вам справу корисну.
Подякую птаху на гілці,
Бо ж вам він витьохкує пісню.

Підставлю я вітру обличчя
І дощик зловлю на долоні...
Стежину знайду на узбіччі
До поля в пшеничному дзвоні.

Я землю від вас привітаю,
І небо - високе, безкрайнє!
Ви б теж це зробили, я знаю,
Якби не турботи звичайні.

Вночі зірочок дочекаюсь,
Щоб мрії до них відпустити.
Так, навіть на мріях я знаюсь,
Не можу й одну загубити!

Це - просто, бо все розмаїття
Тих мрій, що випестують люди,
Я можу зібрати в суцвіття,
То - Щастя, Любов, Мир усюди.

Отак попрацюємо з вами...
Я ж в пам′яті мить зафіксую
І день я закінчу словами:
"Спасибі, Життя! Я - існую!"

 

ОЙ, ДЛЯ ЧОГО Ж ОЧІ МАЮ...

Ой, для чого ж очі маю -
Та щоб надивитись
На барвінкові світанки,
Та щоб нарадітись.

Ой, для чого ж вуха маю -
Та щоб наслухАтись:
Соловейковим відлунням
Щоб намилуватись.

Ой, для чого ж мову маю -
Та щоб оспівати
Україну. Та про неї
Світу розказати.

Ой, для чого ж серце маю -
Та щоб покохати
Рідну землю. Та нікому
Її не віддати.

 

Будьмо, українці!

Де б провидця відшукати,
Того, що все знає -
Про країну запитати,
Що цю долю має.

Всяк охоч шматок поцупить -
З давнини ведеться...
То керує хтось підступний,
То сусід озветься.

Та не лагідним вітанням -
Зливою із "Градом"...
Як би ж тому зазіханню
Та вже дати раду...

То планета рідна наша,
Мабуть, завинила -
Бо з усіх країн найкращу
Землю нам зростила.

Що природа невимовна -
Щедре розмаїття,
Що у надрах скриня повна -
На багатоліття.

Як красуня, що бажання
Завжди викликає...
То й приходять без прохання
Ті, хто силу має.

Доки ж буде беззахисна,
Як мала дитина?
Доки ж кривдитимуть злісно?
Ще й ламають тина...

А відступлять лиха різні
Лише коли люди
Зрозуміють, що Вітчизни
Іншої не буде.

Що не можна далі спати -
"З краю моя хата" -
Та візьмуться працювати,
Волю надихати.

Щоб змарніла Україна
Випростала крила -
Піднялася із руїни,
Силу відновила!

Щоб хлібА зростали дружньо,
Сталь лилась рікою,
Щоб вояки були мужні,
І щоб мали зброю!

Не для нападу - для миру!
Бо в міцну країну
Не летіла би із виру
Із орла й пір′їна.

Як прокинеться у кожнім
Дух національний -
Буде і життя заможнє,
І кордон охайний.

Спільно змінимо ми долю!
Всі - не по одинці.
Хай нам щастя! Хай нам воля!
Будьмо, українці!

 

Молитва

Матінко Божа, діво Марія,
Вкотре до тебе звернусь.
Матінко, лише на тебе надія,
З відчаєм в серці молюсь.

Матінко, бачиш, що коється в світі -
Діти в заклання ідуть...
Не попусти їх загибель на зліті,
Дай їм продовжити путь.

Тих, хто грошима ніяк не награються,
Прагнуть цієї біди, -
Хай вони вдома у себе втішаються,
Далі від нас відведи.

Матінко, розуму дай і рішучості
Тим, хто при владі стоять.
Щоб домоглися ми кращої участі,
Аніж поминки справлять.

Рід в лиходенні картається знову.
Втрати незмога нести...
Матінко, прошу я твОю ПОКРОВУ -
Дай. Поможи. Захисти!

 

НЕХАЙ  ЗДІЙСНЯТЬСЯ  МРІЇ

Дощик хутко дріботить
Звечора до рання...
Чом же дівчина не спить?
Де думок кружляння?

Згадки, роздуми, або
Мрії, сподівання?
Чи скопичення турбот?
Може, то - кохання?

І кохання, і журба,
Перед всім - тривога,
Бо покликала труба
Милого в дорогу.

Скільки ще потрібно днів
І ночей безсонних?
Скільки ще мине дощів,
Завірюх невтомних?

Сонце вранішнє нехай
Дасть тобі надію -
Хлопець вернеться в свій край,
І здійсняться мрії:

Ви - в весільному танку,
Батьківські вітання...
Хай майбутщину таку
Збереже кохання!

 

Головна Мрія

Зібрались Мрії в голові,
ПочАли сперечатись -
Котрій з них бути головній,
Котрим на час сховатись.

Кохання вабить почуттям
(Зомліти б в зорепаді...),
Добробут - впевненим життям;
Робота врочить радість.

А ще - ВизнАння. В тім числі -
В поезії. Майстерність
Так суттю та відтінком слів
Розфарбувать буденність,

Щоб зачарований слухач
Приходив знову й знову.
І щоб у залі - сміх і плач,
А ти ведеш розмову...

Шановні, дякую вам всім
І здійснення волію -
Колись. Бо зараз, річ у тім, -
Лише про МИР я мрію.

Хай буде МИР, а з ним - Життя,
А із Життям - Кохання!
Хай буде МИР, і в небуття
Відправляться страждання!

Хай буде МИР, бо лиш тоді
Здійсняться інші Мрії.
Хай буде МИР!.. І я - в труді,
В добробуті, в НАДІЇ!

ХАЙ БУДЕ МИР!!!

 

ПОВЕРТАЙТЕСЬ!

Розляглася журба, повкривала дерева і річки,
Обгорнула хатИ та на вікна розвісила стрічки.
Навіть птах у гаю невеселую пісню виводить...
По Вкраїні моїй сум зухвалим господарем бродить.

Розляглася журба - чоловічого духу не чує -
Матерів обійма та з жінками дбайливо ночує.
Навіть сонце палке подолати журбу ту невзмозі.
Сумно вітер кружля жухле листя по тихій дорозі...

Повертайтесь скоріш, з Перемогою ви повертайтесь
До простого життя та в цивільні одежі вдягайтесь.
Матері вас чекають, жіночі обійми гарячі,
Діточки - ті, що є, та що з вами лиш світ цей побачать.

Ти збирайся, журба, вже збирайся у дальню дорогу,
Бо все ближче той день, як засяє Свята Перемога.
Знов наповняться хати батьками, синами і святом,
Та відновить життя Україна щаслива завзято!

Повертайтесь скоріш, з Перемогою ви повертайтесь
До простого життя та в цивільні одежі вдягайтесь,
Щоб наповнились хати батьками, синами і святом,
Відновила життя Україна щаслива завзято!

 

ТАНГО НА ГОРОДІ

Сонце лиш з′являється на сході,
А мене картопля вже гука.
І танцюю знову на городі
Танго колорадського жука.

Всіх я поважаю в цьому світі -
Пташечок, тваринок і комах;
Радо й ці жуки були б зустріті,
Так вони ж приносять тільки ЖАХ!

Жадібна нападницька навала
Поїда картопельку мою.
На таку підступність не чекала,
І тепер навколішки стою.

Ні, не перед ворогом зомліла -
То картоплі я поклони б′ю.
Через цих жуків я зрозуміла,
Як я рідну земленьку люблю.

Відсіч дам ганебному нахабству:
"Ти - агресор! Шлях тобі - у тлін!"
Гідно подолаю колорадство,
Підіймусь назавжди із колін!

То ж востаннє я попереджаю:
Щоб своє життя ще вберегти,
Забирайся геть із мого краю,
Звідки прилетів - туди й лети!

Кропом я засію всі міжряддя,
Щоб це було видно іздаля!
Не дозволю вторгнення й безладдя -
Це моя картопля і земля!

Хай укроп росте по всій країні,
Хай зі Сходом Захід він змика,
Щоб не танцювати Україні
Танго колорадського жука!

 

Про мої вірші

Якщо поезія - це Храм,
То я - хатки будую;
Барвисті квіти краплю там,
Ще й гойдалки лаштую...

Десь, може, стріха зависа,
Шибки в віконцях - криво...
Та є в них сонячна краса,
І мешкає в них Диво!

Ховатись можна від дощу,
А ще - відпочивати...
Я щирістю вас пригощу -
Заходьте гостювати!

 

Я книжку пишу...

Я книжку пишу. Із уяви слова
Сукаю, неначе із вовни;
І на веретЕно ляга зіркова
Чи нитка, чи повість казкова...

І створений світ – то лиш примха моя,
Герої чекають наказу;
І, хоч неслухняні, та їхня зоря
Від мене залежить щоразу.

Не завжди логічний сценарію зліт...
Тому, як в реальність прокинусь,
Спадає на думку: а може, й наш світ –
Лиш книжка, написана кимось?..

 

Щоб легше йти...

В голові блукає віршів сомн,
По аксонах гупає, пече...
Знов у жертву кидатиму сон,
Щоб, схилившись в ліжку на плече,

Виливать рядочки-почуття,
Закодовані малюнком слів -
Не для когось, не для майбуття,
А щоб легше йти серпанком днів.

Лікарі колись пускали кров,
Щоб покращить пацієнтів стан -
Я ж ось "випускаю" знов і знов
Гумореску, віршик, чи - роман...

 

ТИ МЕНЕ ПРИДУМАВ...

"Захмарна сутність невгамовних мрій..."

                                           Михайло Буряк

Ти мене придумав уві сні,
Відчай фарб розкидав мимохідь.
Зорі, мабуть, втрутились рясні,
Й образи хтознА-яких століть.

Ти в мені зібрав усіх принцес,
Юних Попелюшок і... повій,
Що звичайний з′єднання процес
Переносять у захмарність мрій...

Чи зберешся кликати сватів,
Скаже лише час, який мине -
Може, ти багато захотів?..
Може, ти придумав не мене?..

 

 ПРИВІТ!!!

Відкрию я віконечко
В чудовий білий світ
І вранішньому Сонечку
Я вигукну: "Привіт!"
А Сонце посміхається
В краплиночках роси,
Зі мною теж вітається
На різні голоси:
"Доброго дня!" - то пташечка співає,
"Щедрого дня!" - то дощик дріботить,
"Гарного дня!" - веселкою палає,
"Мирного дня!" - то листячко бринить!

Між квітами розкинуться
Доріжки від воріт -
Всім людям, що зустрінуться,
Я вигукну:"Привіт!"
І люди посміхаються,
І квіти, й колоски,
Зі мною теж вітаються
На різні голоси:
"Доброго дня!" - то пташечка співає,
"Щедрого дня!" - то дощик дріботить,
"Гарного дня!" - веселкою палає,
"Мирного дня!" - то листячко бринить!

Насіє нічка зірочки
Із місячних чобіт;
Я стану на одвірочку
І вигукну: "Привіт!"
І ніченька всміхається
У мареві краси,
А завтра привітається
На різні голоси:
"Доброго дня!" - то пташечка співає,
"Щедрого дня!" - то дощик дріботить,
"Гарного дня!" - веселкою палає,
"Мирного дня!" - то листячко бринить!

 

МОЄМУ АНГЕЛУ

Із Нічого в Ніщо пролягає мій шлях,
Десь він – радісний, десь – небезпечний:
То – оманливий лід, заіржавлений цвях,
То – імла, то – журба недоречна...

Я – людина, я – сильна й слабка водночас,
Та негода щасливо минає:
Ангел, мій помічник, він – на варті щораз,
Як солому, крило підкладає.

З чим зрівняти любов, що лікує мене,
Що від прірви невтомно відводить,
Що, як мама, прощає гірке і сумне,
У безвиході стежку знаходить?

Я з любовью цією блукаю в зірках,
Пещу мрії – сміливі й казкові...
Ангел мій прибере павутиння в думках,
Зробить правильний наголос в слові.

Охоронцю мій – Ангеле, вдячна тобі!
Хоч не вмію всю душу відкрити,
Хочу встигнути крізь небеса голубі
Я любовью й тебе оповити.

Танго Вічності вправно танцюють світи,
Миті з′єднує Часу дорога...
Моє щастя, і совість, і щирість – це ти,
Рятівний подарунок від Бога.

 

БІЛЯ  ВОРІТ  КОХАННЯ

Ой, підбігли двоє до воріт Кохання:
"Спробуєм постукать, милий мій, чи ні?
Чи достатньо буде нашого прохання -
Музики, що в серці грає на струні?"

Пташечка злетіла в них над головами:
"Гості дорогенькі, прошу вас зайти!
Тільки пам′ятайте - з райськими кущАми
Можете доріжку не завжди знайти.

Лише доторкнуться Ревнощі до квітки -
Враз вона зів′яне, стане остюком;
Недовіру краще не пускайте, дітки, -
Чагарник від неї поповзе кругом.

Приморозить листя вічне Сповідання,
Поламають гілки Сварки запальні..."
...Зупинились двоє край воріт Кохання:
"Будемо заходить, милий мій, чи ні?.."

Хай вони заходять! Хай же Щастя буде!
А сміття колюче, що в душі пече,
Край воріт Кохання залишайте, люди,
І гуляйте садом до плеча плече!

 

Найкраща пісня

Чи я хочу бачити минуле -
Ким була в імлі тисячоліть?
Мабуть - ні; забула - то й забула...
Чи змогла б усе в собі стерпіть?

Може, я палала у багатті,
Чи в кайданах знапастила вік?..
Може, у пекельному завзятті
Воювала я із року в рік?..

Скільки ж там розбитого кохання,
Сліз і втрат, і болісних вагань,
Непочутого ніким благання,
Недозволених кудись втручань...

От майбутнє бачиться щасливим -
Мабуть, зореліт зведу я ввись!..
Дипломатом - мовчазним і сивим -
Між світами стану я колись...

...Як і є життя і ДО, і ПІСЛЯ,
Мабуть, краще нам того не знать...
СЬОГОДЕННЯ - цю найкращу пісню -
Боже, дай з натхненням проспівать!

 

Я ДОВГО ЩЕ ЗМОЖУ ЛЮБИТЬ...

Я довго ще зможу любить
І пісню складу не одну,
Та вабить небесна блакить,
І ночі частіше - без сну...

Все менше сумую по тих
Дорогах, що вже не пройти -
Неспокій завзяття затих,
Щоб мудрість у діях знайти...

Шукаю не слово, а суть,
Ще вчуся любов віддавать...
Та сонячний зайчик, мабуть,
Ще довго в душі буде грать!

Продовжує пташка політ,
По хвилях пливуть кораблі...
Майбутній мій ЗАХІД - це СХІД
На іншому боці Землі...

 

ПІСНЯ ПРО КОХАННЯ

 

Без Кохання людина – гітара без струн:
Хоч живе, та не може співати;
В цьому впевнені зорі та Місяць-віщун,
Що вночі заглядають до хати.

Без Кохання людина – що піч без вогню:
Хоч живе, та не може зігріти;
Так мене запевняв соловейко в гаю,
І в садочку підтвердили квіти.

Без Кохання людина – колодязь пустий:
Хоч живе, напоїти не може;
Розповів це туман березневий густий,
Що на хмару загублену схожий.

А з Коханням людина – пташиний політ,
Вільний вітер, що душу лоскоче!...
Це – щасливе життя, не рахуючи літ;
Так замріяно серце шепоче...

 

 ЧЕКАЮ НА ЩАСТЯ

Грається в піжмурки щастя зі мною -
Вкотре обіймів палких уника:
Лиш поцілує легенько весною,
В схованці осені спритно зника.

Хоч самотність у виграші знову,
Від журби і в цю ніч не засну,
Під морозну зимову розмову
Я чекатиму нову весну.

Сонце із Місяцем суму не знають
Зорі плетуть візерунки рядна...
Навіть сніжинки по двоє літають!
Чом же я й досі на світі одна?

Хоч самотність у виграші знову,
Від журби і в цю ніч не засну,
Під морозну зимову розмову
Я чекатиму нову весну.

Я сподіванням думки розмалюю -
Крихта надії у серце впаде:
Щастя далеко чи близько танцює,
Вірю - й до мене дорогу знайде!

Хоч самотність у виграші знову,
Від журби і в цю ніч не засну,
Під морозну зимову розмову
Я чекатиму нову весну!

 

Я НАВЧИЛА ТЕБЕ

Я навчила тебе любити,
Та втомилася від навчАння.
Щирість змусила все ж зробити
Це болюче й гірке зізнАння.

Тож пірнай у цей світ безмежний,
Де сплітають суцвіття долі!
Все - від тебе тепер залежне,
Випускай почуття на волю!

Я не буду тебе тримати -
Все в "нулях", і нема бажання...
Ти вже знаєш, як щастя дати,
Запалити п′янке кохання...

І не стукай в моє вікно ти:
Що зачинено - не відкрити...
Це - занадто важка робота:
Знов навчити МЕНЕ любити...

 

Поверніть професію!!!


(написано о 4.30 ранку, а о 5.00 - вже вставати...)

Чому нема професії - ПИСЬМЕННИК?!?
Несила: ніч у віршах і думках,
Вже плутаєш з іменником займенник,
А сон веде мелодію струмка... -

Вставати треба, плентатись до ванни,
Чекати на зупинці довгу мить...
Ще й працювати - впевнено и старанно...
Панове, нам професію верніть!!!

Звичайно, ніч така - висока нота!
За неї вдячна Богу й Небесам!
Якби ж не та настирлива робота!..
Я з нею - як мисливець: сам на сам.

Професія ж була... Та як Аляска,
Вона з корінням викинута геть!
Шановні депутати, Ваша ласка,
Верніть! Бо так - і не життя, й не смерть!..

 

Я знаю...


Я знаю, як воно - писати,
Коли немає дня і ночі,
Коли - настирливі й пихаті -
Із неба сипляться рядочки.

Я знаю, як воно - творити,
Коли сама кудись зникаєш,
І світ, серпанком оповитий,
Замріяно в руках тримаєш...

Я знаю, як воно - радіти,
Коли твій твір пішов у люди;
Я знаю (ніде правди діти),
Коли й ніхто його не любить...

Хай линуть ці слова і звуки!
Любов їх лагідно готує...
Душа диктує, пишуть руки -
А твір Землею вже мандрує!

 

ХАЙ БУДЕ ВСЕ У ВСІХ!

Хай буде все у всіх, чого хто скільки хоче;
Хай радість обійма зажурені серця!
У кожній хай сім′ї мале дитя лопоче,
І зерна золоті хай поле обіця.

Хай буде все у всіх, нехай здійсняться мрії;
Добробут завіта і в місто, і в село!
Хай в спеку мовчазну і в снігові завії
В душі у всіх живе лиш затишне тепло.

Хай мають всі усе, до чого є бажання!
Хай щастя завіта упевнено до вас,
Здоров′я приведе, і успіх, і кохання!
Життя - найбільший скарб - із нами повсякчас!

 

ЛЮДИ, Я ВАС ЛЮБЛЮ!

Між зірок в розмальованій хаті
Моя Доля щасливо живе
Та плете візерунки строкаті -
То мій час між долоньок пливе.

В тім мережеві - друзі, родина
Й вороги - то їх Доля дала...
Дорога мені кожна людина,
Всім - уклін, і любов, і хвала!

ПРИСПІВ: Небу відкрию душу,
Сонцем журбу спалю,
Втому затихнуть змушу...
Люди, я вас люблю!

Ось набігла на місяць хмаринка
І дощем запишалась своїм...
Пам′ятаю я мами сльозинку
Над забитим коліном моїм...

Ген розцвівся бузок, як востаннє,
Хміль жартує - повзе на межу...
Подаровано скільки кохання -
День чи рік - я його збережу!

ПРИСПІВ.

Де стогнала земля і палала,
Проростає трава знов і знов...
Туга душу мою гартувала,
Та й її подолала любов.

...Заплітається щастя та врода,
Віра, успіх, а ще - каяття...
Кожна зустріч - то мов нагорода
За зухвале бажання життя.

ПРИСПІВ.

 

ЗІРКА МОЯ

Моя Зірка на небі живе -
ЇЇ бачу в безвітряні ночі -
То замріяним світлом пливе,
То негоди зажурено врочить.

Зірко моя, знову лечу до тебе,
Звідти, згори - як на долоні світ.
Прошу лиш - будь довше на цьому небі,
Щоб напилась я із потоку літ...

Як кохання накриє сповна,
Моя Зірка заходить в сузір′я;
Як одна, то самотньо й вона
Мерехтить крізь хмаринове пір′я.

Зірко моя, знову лечу до тебе,
Звідти, згори - як на долоні світ.
Прошу лиш - будь довше на цьому небі,
Щоб напилась я із потоку літ...

Моя Зірко, триває буття...
Підкажи - все ж у світі ти знаєш! -
Як прожити найкраще життя?
Що душа моя вічна бажає?

Зірко моя, знову лечу до тебе,
Звідти, згори - як на долоні світ.
Прошу лиш - будь довше на цьому небі,
Щоб напилась я із потоку літ...

 

НЕ СПЛЮ...

І знову я не сплю... Не можу "вимкнуть" мозок,
Хоч Ніч уже прийшла, і світять ліхтарі,
Бо я складаю вірш чи діалоги з прози -
Можливо, саме це ще вивчать школярі.

Від праці - і до сну, від сну - і до роботи...
З уривочків таких складається життя;
Відкусять свій шматок ще й побуту турботи,
Залишать лише мить на пісню й почуття.

Безсоння не боюсь, бо то - мої години:
У прірву зазирнуть, злетіти до зірок,
Між білим та брудним відчути середину...
Не сплю - плету ланцюг настирливих думок.

 

ВЛУЧНІСТЬ СЛОВА

Слово вчепилося в олівець –
В зошит записуватись не хоче!
Мабуть, урветься мені терпець,
Й так вже сиджу майже до ночі!..

Віршик – простесенький, ні про що –
Слово оте мало б скінчити...
Раптом подумалось: а якщо
Іншим – синонімом – замінити?

Так! І від того віршик ожив;
Нібито мушля стулки відкрила,
Й ніжна перлина – диво із див! –
Мудрість свою світу явила!..

Влучністю слова барвиться твір,
Щоб заримоване зернятко сутнє
Стрімко доправить, мов річкою з гір,
В душі, в серця й далі – в майбутнє!

 

ПОКЛИЧ МЕНЕ

Візьми мене з собою у весну –
Я прочитаю там по буквах акварелі,
Перекладу тобі й мелодію капелі,
Кульбаби попробуджую зі сну...

Поклич мене у літню голубінь –
У різнотрав′ї я знайду найкращу квітку!
Та й мед пронизливо-жагучий саме влітку –
Секрет його розкрию лиш тобі...

Поклич у щедру осінь – не забудь!
Душа ж моя – то стигле гроно винограду!
Ми позбираємо плоди й думки із саду,
А потім – хай вже з неба – каламуть!..

Зимою теж уникни самоти –
Я хуртовину оберну на колискову,
Ми потанцюємо в зірках... А потім знову
Зустрінемо весну – і я, і ти!

 

* * *
Книжки - мої примхливі діти,
Безсонням надбані вночі;
Якби ж то спромоглись зігріти
Вони вас, любі читачі!

Бажаю вам без міри щастя,
Надійних сонячних доріг,
І щоб годинник на зап′ясті
Чіткий подовше пульс беріг.

Нехай зіллються передзвони
Конвалій ніжних у гаю,
Зустрінуть кожного перони
В омріянім колись краю.

І хоч на небі динамічні
Сузір′я носяться кіньми,
Як Світло й Темрява одвічні,
Такі ж у Бога вічні й ми!

 

ПІДСЛУХАЛА...

Вишнево-абрикосова країна
(Медвяна – влітку, щедра – восени,
У квітнику – замріяна жоржина,
В гайочку – вперті й сильні ясени)

Звітує перед Богом, вкрай сердитим
(Підслухала я – вуха аж горять!):
– ...Ні, Батечку, хороші в мене діти!
Ти ж бачиш – захищають кожну п′ядь!

Так, водночас – незрілі й недалекі,
Зізнаюся: бува – ледачі вкрай...
Та ось вже напрацьовують лелеки –
Й підніметься малечі урожай!

Я впевнена – новітнє покоління
Тебе здивує палкістю сердець!.."

І я молюся – за людське прозріння,
Та щоб у Бога не урвавсь терпець...

 

ПІСНЯ ПРО НЕБАЙДУЖИХ ЛЮДЕЙ


То не грім, то війна виганяє з домівки солдата,
Та стає в нього більш, ніж по одному, мами і тата,
Бо немає чужих серед тих, що підставили груди,
За них моляться щиро звичайні турботливі люди.


ПРИСПІВ:

Волонтер - небайдужа людина,
Хай таких родить більше Земля!
Як приходить тривожна година,
Україна для нього - родина:
Душу й руки свої підставля.

То не вітер, то мчить бездоріжжям старенька машина,
В ній дарунки везуть незнайомому рідному сину:
Всім селом наліпили вареничків, ось і сметанка,
Передача із міста - одежа та ще й вишиванка.
ПРИСПІВ.

То не Сонце, то сяє вогнем волонтерськеє серце:
Захистить, як броня, і напоїть, як чисте озерце,
Покрову виплітатиме, вперто долаючи втому,
Щоб скінчилась війна і щоб всі повернулись додому!
ПРИСПІВ.

 

ЖИВІТЬ!


Цілувала Доля мої руки,
Добровольцем як ішов на Схід,
Обіцяла переможні звуки,
Обіцяла щастя на сто літ...

Та, мабуть, в бою перелякалась,
Бо втекла... А "гради", бачте – ні:
Блискітками в мозку застрокалось,
Почорніло тіло у вогні...

Там я залишився, серед поля,
Під селом... Немає вже села...

Час минув. Малесенька Тополя
Крізь моє серденько проросла.

Доля повернулася в намисті –
Хоч, лисиця, вкоротила вік! –
Обіцяє шовковисте листя,
Дощ – за розкладом, на цілий рік.

Їй не вірю. Буду виростати
Завдяки чи всупереч дощу!
Спробуйте з′явитись, супостати, –
Разом з Вітром Смерч на вас пущу!

Я вже бачу – з кожного Героя
Тягнеться сплетіння верховіть.
Не припинено служіння боєм:
Ми тепер – кордон, а ви – живіть!

 

ЗАВАРЮ СОБІ ЗІЛЛЯ


Заварю собі зілля чарівне,
Щоб кохання зустріло мене!
Будуть зорі щасливі танок танцювати весільний,
Соловейко всю ніч не засне.

Заварю зілля милій родині,
Щоб здоров′я й багатство цвіло!
Хліб духмяний до столу дарує хай лан кожній днині,
Привітає лелече крило.

Заварю Україні я зілля,
Щоб одужала, врешті, вона!
Щоб їй небо всміхалось на мирне та щедре привілля,
А у грудях розквітла весна!

 

Гумор і сатира

 

СЮРПРИЗ


Ой, збирала мати сина
В гості до Агати:
День народження в дівчини
Шостий - гарне свято!

З подарунком вийшов клопіт:
"Все не те й не гоже!
Лялька, фарби, джем із вишні...
Ну, й на що це схоже?!? -

Хлопченятко супить брови:
Може, й не ходити?.. -
Враз згадав: - Павук чудово
Має догодити!"

Мама в шоці, бо страхіття
Розміром із миску
Хоч із гуми та лахміття,
Гудзики на писку,

Та лякає! Що за жарти
(От купив вже тато!..)?
"З ЦИМ ти підеш до Агати?!?"
"Так!!!" - і геть із хати.

Вечір. Хлопчик повернувся.
"Як?" - питає мати.
"Ще не знаю, - посміхнувся. -
Треба почекати.

Павука я тишком-нишком
(При сюрприз-бо мріяв!)
Положив під ковдру в ліжко -
Хай дівча радіє!"

 

КОМПЛІМЕНТ


Вітер хмарки розганяє,
Наче біле пір′я...
На перерву висипає
На шкільне подвір′я

Дітлашня. За мить вчинився
Галас!.. Біганина!..
Першокласник зупинився
Враз біля дівчини.

Та (вже, мабуть, клас десятий)
Нігті полірує -
Так старанно і завзято!..
А малюк - пильнує...

Старшокласниця пихата
Погляда з-під лоба:
- Що? - запитує в хлоп′яти, -
Нігті до вподоби?

- Дуже!.. - і зітхнуло гучно. -
Довгі, як у лева!..
З ними, мабуть, дуже зручно
Лазиь по деревах!

 

ТРЕНУВАННЯ


Зупинка біля магазину.
Зима. Надвечір. Сипле сніг...
Маршрутку, мабуть, вже з годину
Чекаю. Торби - біля ніг...

О, їде! Стала. Двері хутко
Відкрились коло водія.
Юнак зіскочив, і в маршрутку
На його місце влізла я.

Водій чомусь почав кричати:
- Куди?!? Дурепа ти стара!
І лайкою став поливати,
Неначе брудом із відра.

- Я не стара! Чого ж - дурепа?!?
Отой юнак враз підбіга,
Мене хапа, по шиї гепа!..
...В очах - метелик сновига...

За мить в снігу я опинилась,
Упали сумки врізнобіч...
"Патруль..." - почула. Зачинились
Дверцята... Та у чому ж річ?!?

Із мене сльози ллються градом,
В душі образа аж пече!
Та я в газету!.. Дам вам раду!
Ніхто від кари не втече!

Де номер? Зараз ви у мене!..
Що там за смуги по боках?
"Ін-ка-са-цій-на служ-ба..." Нене!..
Була в снігу - вже на ногах...

...Спортсменам корисно дізнатись,
Як мчала я крізь весь район
З сумками... Так ось тренуватись
Мав олімпійський чемпіон!..

 

Випадок у парку


Сонце щедро поливає
Сяйвом променистим
Парк і панство, що гуляє
Килимом барвистим.

Поясочком огортає
Річечку місточок;
А під ним - качина зграя
Лапками "лопоче".

Хлібом качечок годують
Тато, мама й дочка...

Стежкой берегом крокують
Пані з повідочком
І собака...

...Раптом: "Мамо!.."
Пес - шубовсть у воду
І пливе до кАчок прямо
З поглядом голодним!

КАчок грубо розпихає,
Бо ж мисливець ніби!
Та із жадністю хапає...
Що? Шматочки хліба...

Здивування у родини...
"По імунітету
Приписали для тварини
Ту нову дієту!" -

Виправдовується пані,
Мало не ридає.
А собака - "у нірвані":
Хлібчик наминає!

Пані жаль - і сміх, і гріх...
Та у ЦЬОМУ справа:
Український хліб - для всіх
Найсмачніша страва!

 

Напросився


Сиджу в кав′ярні - з чаєм та млинцями...
Юнак підходить (помпи - досхочу!)
І каже (й не ховає залицяння):
- За вас, дозвольте, пані, заплачу!

А я, хоч задивилася на вроду,
Не розгубилася: знайшла у гаманці
За світло, газ, опалення і воду
Квитанції (як віяло, в руці!)

- Оце, - кажу, - заплатите - й до банку
Мерщій біжіть, неначе від вогню,
Бо маєте ви встигнути до ранку
Кредит мій погасити, ще й пеню!

 

Ліс чи море?..


Господиня прибирає
Хату у суботу.
Враз - дзвінок! Вона питає:
"Любий, ти з роботи?"

"До вподоби більше, мила,
Ліс тобі чи море?"

"Ах! Коханий, зрозуміла!..
Може, ще і... гори?
То сюрприз мені готуєш,
Мабуть, в турагентстві?
Їдьмо! Ти не пожалкуєш:
Гори - то блаженство!
У газеті он вважають..."

" Та яка газета?!
В "АТБ" я - вибираю
Спрей для туалету."

 

Суп і дуб


- Милий, як тебе люблю!
Як про тебе дбаю!
Я ж тобі, як королю,
Завжди догождаю!

Скільки вже зробили справ
Ручки мої гарні...
Пам′ятаєш, як лежав
Місяць у лікарні,

Суп зварила, ще й який!..
- Схаменися, люба, -
Після супу, навпаки,
Ледь не врізав дуба!

 

Кіт напрокат

 

Плаче й плаче наша киця...

То ж сьогодні, як годиться,

"Напрокат" взяла кота -
Справа нібито й проста,

А в синочка - здивування.
Мабуть, будуть запитання...

Точно: - Мамо, а цей кіт
З нами житиме, як слід?

- Ні, бо мушу повернути
Я назад.
-То йому бути

Татком Мурчиних малят?
- Так, майбутніх кошенят.

Довго хлопчик міркував,
А тоді ще й запитав:

- Мамо, чом же МОГО тата
Ти не стала повертати?

 

Мисливська наука


Ех, зима! Скрипучий сніг,
Кришталевий ранок!..
Довго спати я не зміг,
Швидко з′їв сніданок

І - до лісу: нині тут -
Гомін, як годиться,
Бо мисливський ліг маршрут
Пана із столиці.

Вчасно я, бо саме він
З "Лексуса" вилазить.
Охоронець - як заслін!
Та панок хлоп′язі

Каже - лева навіть брав,
І слона, і тура!
Страху геть не відчував -
Отака натура!

Я - мисливцю: "Так і так,
Буде Ваша ласка,
То - повчіть, щоб мав я знак,
У житті - підказку!"

На широкі лижі став,
Подививсь зневажно...
"Та вже вчися",- відказав
І пішов вольяжно -

Ніж - з долоню, камуфляж,
Цейсівська гвинтівка...
Раптом - підсвинок здаля,
Так, на півавтівки.

Мій панок завмер на мить,
Кинув геть гвитнівку,
Вийняв ніж... Ото вже вчить!
Треба б знять на плівку!

Діє швидко та без слів -
Хряк вже поряд клаца!
І герой зігнувсь, присів,
Кріплення намацав

(На які він лижі взув),
Зрізав їх поволі,
І за три стрибки вже був...
Зверху на тополі.

Швидко впорався і я,
Вилізши на дуба...

Присягаюсь - не гуляв!
ТАМ сидів я, люба!

 

Про кулінарію


Господиня молода
В розпачі гарячім
Руки в боки приклада,
Ненці каже й плаче:

- Мамо, знаєш, а твій зять
Знов не хоче гречки!
Чим його ще годувать?!?
Так болить сердечко...

- Галю, ти йому скажи:
"Зварено з коханням!.."
Гарно в миску положи
З чарівним зітханням...

Галя мовила: - Чекай!..
Дай-но зрозуміти:
Гречку тобто, зазвичай,
Треба ще й ВАРИТИ?!?