БУРЯК Михайло

buryak 2

Михайло Михайлович БУРЯК народився 3 липня 1965 року в селі Совєтка Неклинівського району Ростовської області у сім’ї селян-колгоспників.
Із 1979 року мешкав у селищі міського типу Комишуваха Оріхівського району Запорізької області. Закінчив Гуляйпільське СМПТУ №28 у 1983 році, здобувши професію теслі. Працював черговим по режиму в Комишуваській спецшколі, зараз працює охоронцем на ТРК “Алекс” у Запоріжжі.
Поет-лірик. Член Національної спілки письменників України з 2001 року. Автор поетичних збірок “Криниця, що відлунює слова” (1999) та “Вибране” (2004). Лауреат премії Запорізької облдержадміністрації з літератури серед молодих авторів (1995). Друкувавсь у збірниках «Передзвін», «Великий Луг», альманахах «Хортиця», «Весела Січ», районних та обласних газетах. Вірші автора неодноразово транслювалися на центральних телеканалах та радіо.

 

 

ПОЕЗІЇ

 

* * *
Ще кілька мрій, і прийдуть перші сни,
І буде ніч крізь пальці сіять зорі,
А душі, наче янголи прозорі,
Притуляться до теплих крил весни.

І крізь гардин оманливу вуаль
Закотиться, щоб впасти в рими, місяць;
Для нього там сьогодні стільки місця,
Що зі стіни позаздрить сам Стендаль.

Ще кілька слів, і зрозумієш ти
(У чомусь – запізніла, в чомусь – рання),
Яке неопалиме це кохання,
Що поміж нами зводить знов мости!

 

* * *
У нас усе попереду іще –
Хвилюючі обійми, поцілунки…
Та серце вже сьогодні б’ється лунко,
Коли блукає містом під дощем.

Воно пірнає в срібну бистрину,
Аби пульсаром бути аж до ранку
І виконати кожну забаганку,
Принцесу визволяючи від сну.

Байдужий погляд – як порожній флірт…
Чужинська пісня – як німе кохання…
Я стиглим словом аж до невпізнання
Зміню з тобою цей лукавий світ!

 

* * *
Ляжу під осокорами, у спориші, замружуся... і обніму всю землю...
Гаряче. По-чоловічому. Наче востаннє...
Нехай моє серце, що давно уже вивчило азбуку Морзе, знову передає у Вічність поеми та вірші…
Нехай душа, накупавшись у росах, знову воскресне, а очі, що поцілує самотній сонях, знову прозріють…
Хай тіло, яке підніме мене над світом, наче прапор, стане моїм.

 

* * *
Ми відверті й ще не байдужі,
Але в душах вже – щось не так,
Бо півночі висить в калюжі
Місяць, мов запитальний знак.

У долоні б тобі подихать,
Шлях Чумацький вплести в косу,
Та скувала якась безвихідь
І мене, і твою красу.

Скоро вікон розквітне латаття,
Перший промінь провулком гайне,
Тільки рештки тепла під платтям
Не зігріють, на жаль, мене.

Я ніколи великого значення
Не надав би простим цим словам,
Але ти на моє «до побачення»
Не підставила навіть плеча.

Тож образ на свого «барбосика»
Не тримай за сльозу і хруст:
Не торкнулася пальчиком носика,
Скам'янілих в чеканні вуст...

 

Ще рано

У світ, де ні краплі сліз,
Де можна за хмари – птахом,
Життя торохтить, як віз,
Розбитим Чумацьким шляхом.

Прогнозам всім наперекір
(Програв ти, нарешті, Льоха!),
Батіг із зміїних шкір
Ні разу іще не цвьохав.

І це не тому, що лінь
(Де взятися їй, на Бога!) –
У мене розумний кінь;
Такого нема ні в кого.

У мене є …надцять мрій,
До мене прихильна Доля.
Ще рано казати: «Стій!»,
Щоб впасти обабіч поля.

 

Я знав…

Я знав завжди, що на планеті снів,
Яку щоночі обживають душі,
Обов’язково є та смужка суші,
Куди іще мій дід водив синів.

Чи думав він, що згодом і онук
Туди ж протопче між зірок стежину,
Щоб мудрості роздмухати жарину,
Яку хтось ненароком вклав до рук.

Життя, немов запалений сірник,
До пальців догорить і обпікає.
Та в мене й нині сумніву немає –
То був нівроку щедрий чарівник.

 

Думка, наче хміль…

Думка, наче хміль,
Повзе по олівцю
Над білою безоднею паперу.
За якусь мить
Бездарні емоції
Перетворяться
На геніальні ієрогліфи,
А в душі стане тихо і порожньо,
Мов у будинку,
Який покинули люди.

 

Непрочитаний лист

...Я все чекаю дзвіночка з борту твого авіалайнера. Впертий? Ні...Просто я кохаю твою душу, твої очі, безкінечні, як галактика, в якій ми зустрілися. Ще пронизливе «Милий!..» гріє моє серце, ще гарячий поцілунок ніжно пече вуста... А ти – все ближче й ближче до далекого Неаполя… Квіточко моя, повертайся скоріше додому, до мене! Я вже сумую за тобою... Так сумує небо взимку за журавлиним «Кру... Кру...». Так сумує гніздечко ластівок під стріхою – чекає на повернення пари… Обіймаю тебе через простір... Пригортаюсь лагідно до твоїх грудей…
Вдивляюся в темряву ночі, в невиміряні поки що кілометри до Італії... Страшенно хочеться відчути тепло твоїх простягнутих назустріч долоньок... вуст... Відчуваю себе Дон Кіхотом, бо боротися з розлукою – то справа марна...
Зустрічати з тобою ранки, милуватися вечірнім небом, чути твій голос, тримати за пальчики… А найцінніше – відчувати кожну мить, коли ти про мене згадуєш!..

 

Бентежна ніч

Бентежна ніч відлунює в тілах,
Рум’янить щічку в шибці спалах зірки,
Та скоро місяць з неба, наче з гірки,
Покотиться, й загубиться в степах.
А я тебе не відпущу ніде…
Вуста і далі хочуть залицятись,
І руки між колін твоїх ховатись,
Щоб слухати, як пристрасть в них гуде.
У ніжність розмалюю світ плечей…
Надихаю на сонних грудях квітку…
Щоб знала ти завжди, моя лебідко –
Любов не зрадить і не запече!!!

 

* * *
Пірнаю у вікна прозорі,
В грудневих небес акварель...
Нехай бережуть тебе зорі,
В полоні нерідних земель.

Наповнений працею будень,
Сьогодні такий – повсякчас...
Хай тепло і затишно буде
Тобі і крізь відстань, і час.

Я знаю, що тоскно й нелегко,
І більше снаги не стає...
Та знай, що далеко-далеко
Закоханий в тебе все ж є!

 

* * *
Гартую дух свій (він не обмілів),
Шукаю в росах молодість щоранку,
А світ зі мною грається в мовчанку,
Не присилає зоряних послів.

Чи то хиткий місточок між епох,
Чи, може, інша є на те причина?..
Я дочекаюсь точно, бо ж МУЖЧИНА,
(В коханої - синонім слова "Бог")!

Схиляюся над фресками долонь...
Як розгадати цей клинопис Долі,
Аби вони, в чеканні захололі,
Тепло відчули, що дає вогонь?!

 

* * *
Говорили сумління й докори...
Я не вірив... А що, як мине?..
Бо гойдали хмарки осокори,
Наче мама в колисці мене.

Вітер бігав хлопчиськом по балці...
Місяць срібло роздати спішив...
Олівець затерпав поміж пальців,
І словами в щоденник грішив.

Ті шаманні і ритми, і рими –
Філософія ночі і дня,
Що між істинами старими
Проросте попри все, як зерня.

 

* * *
Доторкнуться руки вуст твоїх і тіла,
Стане ясно-ясно на десятки літ…
Мрії наші поруч легко так летіли
І вони ще зможуть здивувати світ.

Наше спільне небо ще без небокраю,
Там лунати будуть ще не раз пісні…
Ми стояли в черзі дуже довго скраю,
Щоб побачить щастям, як і хто ряснів.

Розтинає туга думку на папері…
Зводить слово в муках від безсонь мости...
Може скрипнуть зараз ці безмовні двері,
І до мене знову посміхнешся ти?

 

* * *
Загірчили колись найсерпневіші в світі меди,
І затерпли вуста від найбільшого в світі прохання...
Безпричинно шукаю у небі забуті сліди,
Щоб по них повернутися знову у наше Кохання.

Горло міцно стискає від ранку й до вечора плач,
Кожен погляд поета – це просто погруддя в граніті…
Наче альфа й омега, благання: «Востаннє – ПРОБАЧ!
І я буду для тебе найкращим з найкращих у світі!».

 

* * *
Стали меншими ночі, ще меншими дні,
Відчувається втома…
Це кохання, як камінь у річці на дні,
Непотрібне нікому.
Ходить привид вчорашнього понад ставком
І літає над гаєм,
Через край уже ніжність парним молоком
У безвихідь збігає…

 

* * *
Знайти причину розлучитись можна –
Людський цинізм не відає жалю;
Він не почує, як кричить на жорнах
Чиєсь кохання: «Я тебе люблю!»…

Як зашморг, вузлик затягнула Доля –
Останній... Далі тільки – шиї хруст...
І запалає свічкою тополя,
Посмертну маску зніме небо з вуст...

І змиє слід пришестя в світ цей злива,
І виголосить Бог свій новий ...«ізм»,
Якщо для всіх людина та щаслива,
Що підняла на прапор егоїзм…

 

* * *
Будуть сильними руки,
Але віддаляєшся ти...
Може, досить науки
І вистачить вже сліпоти?

Може, сильно кохати –
Найбільше у світі зі щасть,
І воно надихати
Життя аж до старості дасть?

Не туди дужий вітер війнув –
Там лиш холод і лід...
Я за всяку ціну
Поверну наше щастя в зеніт!

 

* * *
Не знаю, хто й коли мене огранив,
Але змінити може Батько Бог...
Моя любов твої загоїть рани,
Щоб ми були щасливими удвох.

Не знаю, що там віщували зорі,
Гойдаючи в колисці Долі світ,
Аби не розминутись в коридорі,
Не втратити в пилюці буднів слід…

Не знаю, чи хмеліє хто від волі,
Але коли пробачиш все ж мені,
Зімкнуться руки в найміцнішім колі,
Найщасливіші будем на землі!

 

* * *
Задихаються груди від спраги,
Кожен спогад, як блискавка, б’є...
А хотілося ж просто уваги,
Розуміння, що я в тебе є.

Так хотілося бути найкращим,
Сіять Всесвітом щастя й зірки!..
Тільки досвід був важчим і важчим,
І, як вранішня кава, гірким.

На колінах прихильної долі
Хтось веселок чекав, хтось заграв...
Та пізнати, де образи й ролі,
Буде важко, якщо ти… не грав…

 

* * *
Істерика серпневої жаги…
У ній думки – як божевільні тролі.
Самотність – плата за борги,
Чи це – майстерно виконані ролі?..

Безжальна черствість зради і брехні
Нічому не навчить. Та і не скаже
За павутинку старості у хні,
За душу під непевним макіяжем...

Де Бог колись поміж зірок ходив,
В іконостасах – вітражів прохання,
Аби свідомість, як найбільше з див,
Прийшла колись сама на покаяння.

 

* * *
Цей липень все важче тисне на плече...
Без «На добраніч!» тиша – наче жорна...
Якби ти знала, як мені пече,
Коли ти – то байдужа, то холодна.

Без пальчиків твоїх рука пуста...
На них хтось інший вчиться ворожити...
Неспокій аж до дна думок дістав,
Втрачаючих бажання далі жити.

Пробач мені... Пробач мені.... Пробач!
Нехай зігріють душу нові весни...
І стихне цей такий убивчий плач...
А потім і сама любов воскресне!

 

* * *
Ти, як зірка, крізь вічність летіла;
Я, чекаючи, мріяв і млів,
Бо безгрішна жага твого тіла
Від емоцій найближча до слів.

Бо липневих обіймів ескізи,
Пристрасть доторків перших в імлі –
Як від Бога продовження візи
Для кохання цього на землі.

 

* * *
Скільки прагнень і чекань між нами,
Щирості бентежного “люблю”,
Поки на плечах твоїх вустами
Сонячного зайчика ловлю.
Абсолютність змін, бажань фатальність,
У серцях – емоцій перестук…
Літо відтепер – солодка крайність,
Для чуттєвих від фантазій рук.
А якщо спитають – в чому ж сила?
Що для Світу кожен з нас зберіг?
Розпростерті над Землею крила –
То і Покрова, і Оберіг!

 

* * *
Я живу серед віхол вишневих,
На квітневого неба озерах,
І шукаю у римах непевних
Півжиття, що сховалось в паперах.

Від найперших хвилин запізнання
І до втрати цнотливості Долі
Де ж ті відповіді та питання,
Закодовані зорями в слові?

Як себе спонукати до дії
Та пройти крізь горнило панічне,
Щоб жевріючу іскру надії
Зміг роздмухати в полум’я вічне?..

 

* * *
Грудневий монолог дощу,
Нічна, раптова сповідь вітру
Розбавлять перших снів палітру,
Якщо я в душу їх впущу.

А там – і ладан, і свічки,
Бо так боротись легше з тліном,
Коли своїм адреналіном
Чужі заповнюю річки.

Містичні танці почуттів…
Чи бездоганно це – не знаю.
Але я вірю: запізнаю
Все те, що хтось би й не хотів.

 

* * *
Де схилялись явори до води,
Хороводи з долею я водив;
Зазирав в обличчя їй день при дні,
На очах у вічності та рідні…

 

* * *
На срібній гойдалці зірок
Гойдався вітер.
Ховалось серце від думок
Посеред літер.
Можливо, саме в унісон
(Приспавши "телек")
Літав над свічкою мій сон,
Немов метелик.
Тремтіли в тиші на шпалерах
Ночі тіні...
Здавалось, світ увесь – "на нервах",
Навіть – півні...
Здавалось, що цьому нема
Кінця і краю...
Аж тут постукала кума –
Мабуть, із раю,
Бо "ахнув" грім на цілу вись,
В цій "цитаделі"...
Й меридіани всі зійшлись...
І паралелі!

 

* * *
     Безсоння не боюсь, бо то – мої години:
     У прірву зазирнуть, злетіти до зірок,
     Між білим і брудним відчути середину...
     Не сплю – плету ланцюг настирливих думок.
                                                            Ольга ЛІЩУК

Ланцюгами думок ніч до неба мене прикує,
Буде сріблом безсоння до ранку, мабуть, купувати.
Догматичне мистецтво метафор – спасіння, та є
Зовсім інша можливість поету себе врятувати.

Ритуальні мовчання і хитросплетіння розмов,
Келих пам'яті вкотре наповнений тихо по вінця...
Після нього життя перепише одну з передмов –
Без пера, бо сьогодні достатньо, мабуть, і мізинця.

Ворожитиме час білим снігом над брудом доріг;
Сивий вітер від втоми навчиться на площах бурчати.
Та якщо ти себе хоч у чомусь таки переміг,
Відтепер, крім кохання, немає чого вже втрачати!

 

Із записника біоенергетика

Іду вулицями живого міста... Після останніх подій душа почорніла, постаріла, як осінь. Спустошене серце то підходить до краю прірви, копіюючи поведінку самогубця, то голосно й пронизливо кричить: "НЯЯЯЯЯААААВ!!!". Перехожі озираються, крутять пальцем біля скроні, та навіть не розуміють, що все це – не гра вуличного актора, не стьоб знахабнілого від самотності придурка, а бажання почути у відповідь ЇЇ "Няяяяааааввввв!"...
До свідомості повертає кимось голосно кинуте у спину: "Придууууурок...". Повертаюсь обличчям до того, хто заочно виніс власний діагноз, прошу присісти зі мною хоч на декілька хвилин... Коротко розповідаю свою історію кохання... Заглядаю в очі... І чую: "Придурки...
На терезах історії вашого кохання жменька життєвих негараздів не може важити більше, ніж те добре й світле, що ви принесли спільно в цей світ...".
Людина пішла й навіть не озирнулася... Серпнева спрага, доторкнувшись до неї поцілунком вуст, вляглася мені на коліна й смиренно заснула... Підводячи очі до бездонного неба, я зрозумів: зараз буде встановлений зв'язок моєї свідомості з Ангелом-охоронцем на тому кінці Простору... Взявши олівець, я таки встиг записати декілька порад для розгублених і знекровлених поразкою чоловіків...
Перше.
Ви зустріли на своєму шляху людину, яка відверто вважає себе егоїстом. Не вірте.
Це – прихована форма агресії від зазнаного (можливо – в дитинстві) психологічного тиску.
Ховаючись за визначенням "Я – ЕГОЇСТКА", ваша кохана хоче замаскувати звичайне небажання змінювати хоч щось в собі, нав'язане кимось давно і без вашої допомоги... Психологічне навантаження, яке зазнала колись ваша обраниця, виробило в ній власний інстинкт самозбереження.
Друге.
Вам нав'язуватимуть свою думку, втягуватимуть вас у дрібні (й не тільки) сварки лише для одного – зробити вас винуватим у всіх гріхах і бідах... Пильнуйте... Бо наступним кроком буде розлучення.
Третє.
Не змінюйтесь для вашої коханої, тому що її заражена неповноцінністю свідомість все одно знайде сто перший відсоток вашої некомпетентності та недоцільної присутності в її житті, якщо ви вже вивели цю людину на певний рівень визнання в суспільстві. Бо саме власне самоутвердження й цікавило її при знайомстві...
У кожного з нас є чакри, що відповідають за власне самозбереження чи самоліквідацію... Будьте з ними в розмові... Це врятує і ваше життя, і ваше кохання.

 

Вранішня шизофренія думок про неї

Невже це буде цікаво комусь читати?.. Навіть якщо бродіння із крайності в крайність не дасть відповіді на жодне запитання? Як дивно розуміти, що зараз я стану передавачем енергії, а хтось добровільно погодиться її приймати...
…Вона й сьогодні для мене – Принцеса, яку я цілий рік незграбно пестив і пеленав у колисці своєї любові. То справді буда важка й невдячна справа, мов я не мав ані навиків, ані досвіду... Час від часу нерви напружувалися так, що навіть передчуття вибуху не лякало... Не вистачало часу перевести ці вибухи в тротиловий еквівалент, аби скоротити час, виділений Долею на притирання двох неприкаяних душ...
Наступний рік був усвідомленням того, що Принцеса вже підросла. Навчилася обнімати мене за міцну чоловічу шию, сідати на неї м’якою, фантастичною попою (яку я таки навчився виціловувати) й говорити: "Тепер я зверху. І більше ніколи з тебе не злізу!".
Комусь ще цікаво?
Заспокоєний доторками її ніжних усмішок, приспаний власною розсудливістю, я навіть не міг подумати, що вже завтра вона нарече себе Королевою й скаже, що я заслабкий для неї, що маю іще досягти чогось більшого, аби бути поряд...
Фееееее... Тобі також бридко?
"Не хочу! Не буду! Не треба!" – Принцеса за один вечір, в який зійшлися докупи обставини та сердитість довгого перебування поза зоною впливу кохання, перетворилася на вередливе дівчисько, що подивилось у викривлене дзеркало власних висновків.
Ти іще не став шизофреником? Напевне, ним скоро стану я...
А може, сховати сльози безнадії під маскою власної величі, занурити руки у холод невагомості самообману та самовпевненості? А далі – зрадити це несподіване кохання. Вимити кожен закуток Всесвіту, де були ми вдвох, як миють після покійника, і, не відчуваючи докору, піти бозна-де... одному...
Сумно?
Напевно, сумно. Маю надію, що й Королева більше не стане Принцесою теж. Філософія самовпевненої безжалісності – дорога до самознищення.
????????????
Піднімаю руки до неба, в якому – Вона...
Гладжу її щічки, шийку, волосся... Силою Всесвітнього Розуму знімаю все чорне, що притягла її орбіта, і віддаю свої ніжність, тепло й любов... Я кохаю тебе, моя Принцесо!

 

Я пакую свої валізи
(авторська пісня)

Я пакую свої валізи,
Довго риюсь у портмоне…
Навіть усмішка Мони Лізи
Не зупинить уже мене.

Навіть вічно-солодке: «Милий!»,
Навіть те, що тепер я – Бог…
Наші війни давно стомили,
Люба дівчинко, нас обох.

Поцілуй на прощання в щічку,
Пригорнись, як голубка. Все…
Може, кладочку через річку
І цієї весни не знесе…

Може, в небі, де білі хмари,
Де палає вночі зоря,
Ти не знайдеш для себе пари –
Пари кращої, аніж я.

 

Як на Конку…
(авторська пісня)

Як на Конку сяде воду пити
Після перельоту журавлиха,
У твоїх долонях ніжних звити
Я б хотів собі гніздечко тихе.

Я б хотів почути крізь кофтину,
Крізь її покрів’я білосніжне,
Як у грудях щемно й безупинно
Тріпотить твоє сердечко ніжне.

А коли з очей твоїх під вечір
Полетить в шпориш гаряча зірка,
Обійняв би я тебе за плечі
Та й разом поплакав гірко-гірко.

Натерпілись душі від розлуки
(Легко ми потрапили в ті сіті).
Сплетемо ж, кохана, наші руки
У вінок – найкращий в цілім світі!

 

На шляху до білих веж
(авторська пісня)

На шляху до білих безіменних веж
Доторкнуться руки зоряних безмеж;
Там думок прозріння морок осява,
Щоб прийшла відвертість у мої слова.

В суєті не згіркне на вустах жага,
Де колись на вірність щастю присягав.
Бо крамоли з кухля вічності – не пив
Там, де світ навшпиньки встав із-за кропив.

Там, де зупиню я вітер на льоту
І розпустить осінь косу золоту,
Буде милуватись в люстерку небес…
Де колись помер я, а тепер – воскрес!

 

Блюз кохання
(пісня; музика Дмитра Глушка)

Коли мій «цьом» зустрінеться з твоїм,
На перехресті думки і бажання,
Я пробіжу по небу, наче грім,
А ти засяєш, наче зірка рання.

Коли мій подих сам впізнає твій
І на вустах розбещених зомліє,
Я сколихну степи, як буревій,
Та чи мене ти зрозумієш, мріє?

Коли нараз серйозним стане сміх,
Коли спитаєш, чому так зітхаю...
Я доторкнусь до плечиків твоїх
І врешті-решт зізнаюсь, що кохаю!

 

Перони, вокзали…
(пісня, музика Анни Носенко)

Перони… Вокзали… Перони…
Я – в пошуках щастя й добра.
Уже і з найвищої крони
Не видно порогів Дніпра.
Вже Хортиця вічна далеко,
Степи та гаї молоді…
На хусточці білій лелека
Нагадує тільки про дім.

Перони… Перони… Вокзали…
Величні міста і мости…
А все-таки правду казали –
Розлуку не просто знести.
За вікнами – потягу морок,
Холодні обійми зими…
Моя Батьківщино, не скоро
З тобою побачимось ми.

Моя Україно! Мій краю!
Скажу (хоч, можливо, не час) –
Дорога від пекла до раю
Лежить, наче хрест, поміж нас.
Перони… Вокзали… Перони…
Я – в пошуках щастя й добра.
Як жаль, що й з найвищої крони
Не видно порогів Дніпра…

 

Пісне, лети!
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Серпанком сповиті ліси,
Прозорість джерел та річок...
Вплету у віночок краси
Своїх українських стрічок.

Приспів:

Лети моя пісне, лети,
В далекі, незнані світи –
На крилах любові і мрій!
Світанки холодні зігрій.

 

Життя – це наснага і рух,
Ніколи воно не мине...
Нехай запорозький мій дух
Ніде не залишить мене!

Приспів.

Для Космосу вистачить слів,
Для людства – неміряно справ…
У вольностях вічних степів
Сам Розум натнення черпав!

Приспів.

 

Удвох
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Безмежні плеса наших мрій…
По них так легко йти удвох…
Та скоро сонце із-за вій
Відпустить найдобріший Бог.

Приспів:

Щоб де в світанки голубі
Вплете весь небокрай Земля,
Була я вірною тобі –
І був для тебе вірним я.

Скупає квіти в росах світ,
Вітри заснуть в колисці ів…
Аби не охолов наш слід,
І душі вийшли з берегів.

Приспів.

Відвертість поглядів – не гріх,
А тільки заспів до життя,
Якщо хоч хтось один зберіг
Ці найсолодші почуття.

Приспів.

 

За крок до свята
(пісня; музика Ольги Ліщук)

В цю ніч – найкоротші у світі стежинки
І найневгамовніші срібні сніжинки,
Що будуть у білому вальсі кружляти
Від столу до столу, від хати до хати.

В минуле вдивлятися часу немає –
Майбутнє, мов казка, за ручку тримає,
Бо скоро за міжгалактичним прогнозом
Приходять Снігуронька з Дідом Морозом.

Хай весело буде на серці та лунко,
Коли під ялинку кладуть подарунки!
До свята, до щастя йдучи крок за кроком,
Дует наш вітає усіх з Новим роком!

 

Захмарні мрії
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Захмарна сутність невгамовних мрій
І березнева еротичність неба
Запитують: ну як жила без тебе?
Про що писала, як ще був не мій?

І чи було мірило почуття
Таким же точним, чесним, як сьогодні,
Коли я без жалю в твої долоні
Поклала, наче на ваги, життя?

Чи буду знемагать від безнадій,
Якщо ні слів, ні фарб не буду мати…
Коли не зможу більше вже тримати
Фатальність світу на краєчку вій?!

Захмарна сутність невгамовних мрій
І березнева еротичність неба
Запитують: ну як жила без тебе?
Про що писала, як ще був не мій?..

 

Зізнання
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Я знаю, ти – мій найсолодший гріх,
Що зі струмка перетворивсь на річку,
Бо знову прагну поглядів твоїх
І поцілунків – на прощання – в щічку.

Бо в вікнах, заримованих дощем,
Коли заснуть легкозаймисті очі,
Мій істеричний, безсоромний щем
Тебе одну малює до півночі.

До білини прикушую губу,
Примушуючи серце битись й битись…
Бо серед всіх найзгубніших табу
До тебе тільки я боюсь спізнитись!

 

В лабіринті мрій
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Знову світ на листочках груш...
Розгойдала німа блакить
Метафізику наших душ
Щоб на землю дощем пролить.

Щоб невиміряну безмеж,
Де піснями і я ряснів,
Засліпила вогнем пожеж
Безпричинна ліричність снів.

Хай хвилини – за роєм рій –
Поглина далечінь пуста...
В лабіринті майбутніх мрій
Я шукаю твої вуста!

 

Побачення
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Ми тільки вдвох за столиком в кав'ярні...
В моїй руці тремтить твоя рука.
Ти, як завжди, і лагідний, і гарний!
Ти ж, як колись, приваблива така!

Приспів:

Я думала: минеться – не минуло;
Я думала: забудеться – та ні...
У серці знов на весну повернуло,
І стали очі у душі ясні.

Ти щось мені розказуєш про себе,
З увагою твої слова ловлю
І згадую над річкою ті верби,
Під котрими сказав мені: “Люблю!”

Приспів.

Скрипаль натхненно і майстерно грає,
Але сьогодні чомусь, як на гріх,
Так швидко час побачення спливає,
Що хочеться розплакатись при всіх.

Приспів.

 

Найкращій
(пісня – три варіанти: музика Ольги Ліщук,
Людмили Бояринцевої та Жанни Арішаки)

Ти світліша за сто світів
І солодша за слово «жити»…
Я з долоньок твоїх хотів
Кожен ранок світанки б пити.

Бо за обрій твоїх очей
Зазирнувши, я знаю нині –
Так замало мені ночей,
Щоб в розлуці були ми сильні.

Щоб, пройшовши крізь вічність снів,
Крізь відвертість їх і прозорість,
Один одному навесні
Дарували ми тільки зорі!

 

Дзвони кохання
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Небо, як долоня, у малюнках,
Та по ньому маєм я і ти
Ніч, що заблукала в поцілунках,
До дзвіниці ранку довести.

Може, звідти йде життя до раю
(Чи ж мені від того до плачу?)…
Ревнощі, звеличені до краю,
Я з вітрами в полі відпущу.

Крила мрії розхитають крони
Пристрасті поза межею літ,
І кохання наше вдарить в дзвони
І розбудить врешті-решт цей світ!

 

Згадай!
(пісня; музика Ольга Ліщук)

Це серце – мов скляне: все «дзень» та «дзень»,
І біль полоще душу, наче злива…
Згадай, будь ласка, кожен гарний день,
Що пролетіли, наче мить щаслива.

Від звинувачень до образи – крок,
А далі кожен – під свою ряднину...
І це коли серед усіх зірок
Ми випестили нашу, як дитину.

Для поцілунку всепрощань вустам
Ніде не заховатися, не дітись,
Бо на краєчку небокраю нам
Прийшла пора обом порозумітись!

 

Голуби
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Небо між осінніх хмар – як став…
В ту людьми омріяну глибінь
Голуб за Голубкою літав
Кожен ранок, наче добра тінь.

Він для неї був – як вірний страж,
А вона – найкращою з усіх!
В небі їх найвищий пілотаж
Бути непоміченим не міг.

Може б, добре так було завжди,
Тільки Сокіл якось налетів –
Закружляло пір’я до води,
Бо на трьох він неба не хотів.

Відчайдушним був нерівний бій…
Світ надивуватися не міг –
Голуб мав таку любов в собі,
Що відстояв милу й переміг.

Є наука в цьому і для нас:
Зав’яжіть на згадку всі вузли
І любіть, аби в полон ні час,
Ані старість взяти не змогли!

 

Городна історія
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Пан Буряк ішов городом
В тілі та красі:
Хто ж найбільшу має вроду
Тут серед усіх?

Картоплинка, Квасолинка?
Ой, напевно – ні,
Бо зустрілася Морквинка
В гарному вбранні.

Ніжні ручки, світлі очі –
Серце б’є, як дзвін,
Бо в принади ці дівочі
Закохався він.

Постать – наче з галереї,
Ластів’ята брів…
Доходився навкіл неї
Так, що аж упрів.

Та Морквинка, любі друзі, –
От іще коза! –
Прикотила козарлюзі
В ноги… гарбуза!

Спершу аж здавило груди,
Добре, що не вмер…
Та в прийдешню зиму буде
З кашею тепер!

Знов Буряк пішов городом
В тілі та красі:
Хто ж найбільшу має вроду
Тут серед усіх?

 

Балакуча шафа

Ось вам хрест на вуха й очі,
Сто пір'їн у крила:
Нині в мене серед ночі
Шафа говорила!
Просинаюсь, а за мить
(Серце й зараз дзенька!)
Чую: "Все, Іван вже спить,
Тож піду тихенько…"
– Підеш!? Зась! – кажу сердито
І як заволаю:
– Я за тебе півкредита
Ще сплатити маю!

 

Запитання й відповідь

Першокласниці Наталці
Не скакалось на скакалці...
Цілий день в країні мрій,
Бо сподобавсь хлопчик їй.
Щоб розмову розпочати,
Все ж наважилась задати
Запитаннячко своє:
– А сім'я у тебе є? –
Засоромилась душа...
Погляд знітивсь в шпоришах...
Відповів на те кирпатий:
– Вибач, я ще не жонатий!

 

Чорне й біле

Під крамницею зустрів
Ромчик друга Толю;
Стали вони гомоніть
Про любов, про долю;
Пригадали, хто й коли
Кабанчика смажив…
А коли хильнули знов,
Ромчик йому й каже:

– Друже Толику, прости,
Не правий я, може,
Та на українця ти
Все ж таки – не схожий.
Ніби й сало добре жреш,
Батько твій – Валєра,
Але шкіра в тебе все ж
Чорна, як у негра!.. –

Толик весь змарнів лицем
І присів на п’яти:
– Ось послухай, що на це
Я почув від тата:
«Під пологовим будинком, –
Каже, – нашій мамці
Перейшли дорогу, синку,
Мабуть, африканці…».
Та це добре, що не зебра
Шлях їй перебігла,
Бо тоді б я був: так – чорне,
А отак ось – біле.

 

Рятівний часничок

Вийшла якось на зупинку,
Бо була причина,
Відчуваю – гладить спинку
Поглядом мужчина.

Добре що наїлась я
Часничку іще зрання –
Після нього мен і метр –
Всі десь там, за кілометр!

Сіла у маршрутку тиха,
Скромна, чемна, горда,
А водій, дивлюсь, не диха –
Засліпила врода.

Добре, що наїлась я,
Часничку іще зрання,
Після нього мен і метр –
Всі десь там, за кілометр!

Супермаркети, крамниці –
Обійшла до краю.
Скрізь казали : "Чарівниця!"...
Тільки точно знаю:

Добре що наїлась я,
Часничку іще зрання,
Після нього мен і метр –
Всі десь там, за кілометр!

 

Бісова собака

Пам’ятаю: ніч була –
Хоч виколюй очі;
Я сидів біля кубла
Поряд з Тамагочі.
Гладив поза вухом їй,
Наче після сварки,
Та усе через краї
Підливав у чарку.
Кров аж бурхала моя,
Погляд птахом бився...
За собачу долю я
Пив і не журився.
Так пройшло години три,
А можливо – й більше...
Я то плакав, то кадрив,
То читав їй вірші,
А тоді – як справжній друг
(Свідком тому – небо!) –
З Тамагочі зняв ланцюг
І надів на себе.
Та не встиг, зробивши коло,
Впасти біля буди,
Бачу – кум іде Микола
Від моєї Люди.
Так залив рідненький очі,
Аж ослаб на мізки:
– На ось, – каже Тамагочі...
Й кинув мені кістку.
– Ах ти, – кажу, – бісів сину,
Ах ти, харцизяко!..
І – зубами за штанину
Кляту москаляку!
Ще й хотілось під кінець
Гризонуть за пальця,
Але вирвався кумець –
Мамі його трясця!
Згодом, десь через добу,
Я зустрів небогу:
– Ти, – питаю, – чом забув
До кумів дорогу?
Сором з'їв Миколі очі,
І душа зів’яла:
– А тобі що – Тамагочі
Не розповідала?
Ех, я б зараз їй як дав...
Бісова собака!
Відтепер на кожне "гав"
В мене терпне...спина.

 

Найкращі ліки

Сварить жінка чоловіка,
Аж німіє палець:
«Ти – справжнісінький каліка,
Ти – неандерталець!
Самогон, тютюн… Що далі?
Схаменись, небого!».
«Далі? Я піду до Галі» –
Огризнувсь з порога.
«Боже, то ж – розпусти сіті!
Чорт в тобі дрімає!
Ліків, мабуть, в цьому світі
На те все немає!»–
«Є! І в них – найбільша сила!
Досить сліз – промокнеш!
Я здоровим стану, мила,
Коли ти замовкнеш!»

 

Хитрий москаль

Це було десь на Пречисту
(Добрий знак від долі!),
Перестрів сепаратиста
Наш розвідник в полі.
Приголубив його трішки:
В одну брівку... В другу...
І повів у табір пішки
Горе-волоцюгу.
Плакав сич усю дорогу,
Як останнє стерво...
Та розвідник, слава Богу,
Мав залізні нерви.
І тоді москаль (амеба!
Ні, він – просто вата!)
Вирішив чомусь, що треба
Зараз хитрувати.
Відкупитися аби,
Вийняв баксів купу...
Та за це біля верби
Мав кирза під дупу.
Обіцяв аж пів-Москви,
Мамі його трясця...
Наш боєць "пішов на Ви"
І додав... по пальцях.
Скільки б ще всього було,
Але тут несміло
Щелепа, мов НЛО,
В космос полетіла...
...У комбата регіт був
Майже чверть години:
– Де такого ти здобув?
Це ж – не від людини.
А тоді як зиркне строго
(Просто Кожум'яка!):
– Та йому б – копитця, роги –
Вилитий чортяка!
Наш розвідник в стійку СТРУНКО,
Клацнули підбори,
І до всіх – серйозно, лунко:
– Що це за докори?!?
Щоб на вас цей клятий псих
Страху не наводив,
Я його в "салон краси"
Тричі аж заводив!

 

Пісня про козла

Включаю телик свій – ой, мамо! –
Душі аж хочеться кричать!
Ні меркелі, ані обами
Не зможуть людство врятувать.
Є армії у них і флоти,
І грошенята – під зав'яз,
Але набрид всім до блювоти
Один російський "контрабас".
Злочинного у нього – доста,
Тримає міцно його біс,
Бо цей козел, мабуть, не просто
Вже й на чужий город заліз.
Його ай-к'ю – це нуль, ніскільки,
Ніщо його не звеселя,
Бо він на Україну тільки
Реве та стогне, як теля.
Ця ніч і темна, і глибока,
Але її я не страшусь:
Піду оце до Тягнибока
І до "СВОБОДИ" запишусь!
Відчую друзів плечі й лікті –
Нехай закрутиться Земля! –
Бо тільки сила в цьому світі
Спинити ладна москаля!

 

Волонтерам

Ні гривні, ані мідяка…
Та з іншим крокую в Європу –
Я вірю тій пісні, яка
Героїв підводить з окопу.
Я вірю дорозі в степах…
Коли ти виходиш за двері
Там, де не літатиме й птах,
Вона проведе волонтерів.
Я вірю і ночі, і дню…
Вони – там, де смерть лише вроде,
Жінок одягають в броню
Твоїх молитов, мій народе!

 

Героям Крут

Січень білими крилами врізався в ґрунт...
Біль... прокльони... суцільна каша...
Від Аскольдової могили до Крут
Всоте пам'ять крокує наша.
Всоте думка в криваві замети іде –
Позбирати свинцю кілограми...
Знайте, зайди московські, що помста гряде!
І вона уже – не за горами.
Українці ніколи не звикнуть до втрат,
Хай вар'яти над цим не лукавлять...
Триста свічок – за триста безвусих хлоп'ят –
В кожнім серці сьогодні поставлять!

 

Бійцям добровольчих батальйонів
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Вітер над Вкраїною гуде,
Душі ладні вийти з берегів.
Добровольчий батальйон іде
Захистити Край від ворогів.

Це, мабуть, якийсь фатальний рок
Чи – іще не сплачені борги,
Та коли ступаєш крок-у-крок,
Додається віри і снаги.

Той, хто не боровсь, той втратить все
На шляху від греків до варяг.
Тільки Воїн гідно пронесе
Аж до неба жовто-синій стяг.

Чуєш, друже, в сурми Бог заграв –
Наче грянув над землею грім,
Щоб, пройшовши пекла всіх заграв,
Повернувсь Героєм ти в свій дім.

Вітер над Вкраїною гуде,
Душі ладні вийти з берегів.
Добровольчий батальйон іде
Боронити Край від ворогів!

 

Кіборгам донецького аеропорту
(пісня; музика Ольги Ліщук)

Де небокрай так схожий на аорту,
Що різонули лезами зірок,
З бинтів стежок душа аеропорту
Зробила в Вічність відчайдушний крок.

Літа минуть, але вони – нетлінні,
Як ті, що стали в стрій на зламі ер,
Бо й сивий Бог на "СЛАВА УКРАЇНІ!" –
"ГЕРОЯМ СЛАВА!" – відповість тепер!

Хай плачуть птахи на руїнах ночі,
Коли вмирають молодими сни...
Там стануть всі думки її пророчі,
І кожен погляд буде голосним!

Літа минуть,але вони – нетлінні,
Як ті, що стали в стрій на зламі ер,
Бо й сивий Бог на "СЛАВА УКРАЇНІ!" –
"ГЕРОЯМ СЛАВА!" – відповість тепер!

Від гіркоти вже випитої туги
Слова чорніють, наче від пожеж..
Та хто став першим, той не буде другим,
Не буде третім і четвертим теж!

Літа минуть, але вони – нетлінні,
Як ті, що стали в стрій на зламі ер,
Бо й сивий Бог на "СЛАВА УКРАЇНІ!" –
"ГЕРОЯМ СЛАВА!" – відповість тепер!