Зміст статті
МАМИНА ХАТА
Сива мати сорок літ
Прожила в тій хаті,
Де за ґанком —
вишень цвіт,
Яблуні крислаті!..
Доглядала свій садок,
Мальви буйнорослі...
Але ось — прибув синок
До матусі в гості.
На машині «Жигулі»,
Стрижені по моді...
— Годі жить вам у селі,
Порпатись в городі!
Вже давно пора до нас
Перебратись, мамо:
Телевізор, ванна, газ —
Шик, сказати прямо!
Не ходить ні до гусей,
Ні по воду вранці,
Кожен вечір — то хокей,
То спортивні танці!
— Не вагайтесь! — говорив.
І, знайти щоб «свата»,
В райгазеті об'явив:
«Продається хата!»
Налетіли покупці —
І нема вже хати!..
Втерши сльози на лиці,
В путь збиралась мати.
Походила по двору,
Щоб одвести душу,
В сад зайшла і,
мов сестру,
Обіймала грушу.
Щебетали в синь небес
Птахи на світанні...
І повіз її експрес
До синочка Вані!
... Був давно готовий план,
Як зустріти неньку:
Одвели старій диван,
Тумбочку гарненьку.
Вечорами внук Артур
Грав їй на баяні.
Потім — з бази гарнітур
Притаскали Вані.
Інші меблі — інший план!
І невістка строга
Пересунула диван
Ближче до порога.
Згодом десь припер синок
Дзеркало у рамі,
Та в «передню», у куток, —
Розкладушку мамі.
Повалило в Ваньків дім
Більше друзів, звісно...
Рік минув,
і в домі всім
Стало «дуже тісно»!
Про повернення в село
Не могла й гадати:
Вже в старої не було
Ні грошей, ні хати!
Сварки, чвари почались...
А за тиждень Ванька
Розліпив об'яви скрізь
«Є хороша нянька!»
**************
В мамин сад іде весна,
Знов цвісти він буде...
Де живе тепер вона —
Знають добрі люди!
1974
РОЗЛУКА БАБИ І ВНУКА
Став наш поїзд край села,
Поблизу Чонгара...
І в купе моє зайшла
Ультрамодна пара:
Він — нестрижений, як піп,
Що чита псаломи,
В неї зачіска — мов сніп
Житньої соломи.
З ними хлопчик, їх синок,
Не дитя, а муки:
Батько держить за пасок,
Мамочка — за руки...
А малий щипає всіх,
Як щипають краби,
Та благає, молить їх:
— Не беріть від баби!..
Не беріть! — здіймає шум,
Дріботить ногами.
І цукерки «Каракум»
Не прийма від мами!
— Бабо, де ви? — поспіша
Вирватись синаша.
Батько гнівається: — Ша-а!
Я же твой папаша!
Зиркнув зляканий
Івась на його борідку:
— Я не знаю дядьку, вас,
Як і вашу тітку!..
Вісім місяців було,
Як оці патлаті
Завезли Васька в село
До бабусі Каті:
Щоб без клопотів їм жить,
Підросте аж поки;
Щоб у ясла не носить
І не знать мороки;
Щоб на пляж у вільний час
Вирушати вранці,
Вечорами — слухать джаз
І трястись у танці!..
Грівся син їх років п'ять
В баби біля серця...
І приїхали забрать —
Щоб у місті «терся»!
Щоб дружків культурних мав,
А не пас корову,
Щоб потроху забував
Українську мову...
Мама тиче в пляшці квас,
Батько — пиво свіже...
— Все одно втечу від вас! —
Їм синочок ріже.
Не було таких розлук
Ще в оцім вагоні:
У купе ридав онук,
Баба — на пероні...
Поїзд рушив — і пішов...
А мораль єдина:
Ну яка до них любов
Може бути в сина!
1970
І ТАКА БУВА ЛЮБОВ
Любить Женя молода
Свого Петю-мужа
Так ревниво, що біда, —
Аж, бува, нездужа.
«Ти мій бог і ти мій чорт!»
Чуть на всю домівку...
Раптом Петі на курорт
Видали путівку.
Женя в плач... І коли він
Виїздив учора,
Бігла Женя навздогін
Аж до семафора.
Що кричала — не почув:
Грюкали ж колеса.
Ніч не спав він і прибув
На курорт «Одеса».
Пляжі!.. Море... Кораблі...
Чудо-панорама...
А в конторі на столі
Бомба-телеграма:
«Викликай на телефон,
Бо я... лопну з горя».
Мчить на пошту взять талон —
Петі не до моря!
Аж захекався, як біг,
Побілів, як стінка:
— Дайте, тьотю, Кривий Ріг,
А то лопне жінка.
— Що з тобою? В чому річ?
Гнався, ледь віддихав!..
— Нервувала я всю ніч:
Як ти там доїхав?
І реве у телефон:
— Ти там не влюбився?
Щось мені поганий сон
Тої ночі снився!
Ще не встиг він забрести
В чорноморські хвилі,
к посипались листи
Полюбовно-милі:
«Пропади він, той курорт,
Розлетись від грому!..
Йди бігом в аеропорт
І вертай додому!»
Прощавай на всі часи
Пляж, Одеса-мама!
Взяв білета, склав труси...
Вранці —
телеграма:
«Не лети! І на піску
Грійсь уже до строку».
Цілий місяць отаку
Петя мав мороку.
То ховав білет, то знов
Витягав з кишені —
Через ту палку любов
Дорогої Жені!
...Повертавсь худий, як хорт,
І, сказать при слові,
Гірко думав:
«Хай їй чорт,
Отакій любові!»
1964
ПОЯСНИВ
Діда, сторожа нічного,
Внук малий пита:
— А не страшно вам нічого?
Ніч же! Темнота!
І почув на ці турботи
Відповідь ясну:
— Сильно страшно, — каже, — доти,
Поки не засну!
1976