Із книги "Весела левада"
Степанова весна
Слова Василя Кравчука
Музика Наталі Бучель
Село на виднокрузі...
Щороку, як завжди,
І посмішки, і друзі
Злітаються сюди.
А з ними, як лелека
Незримо поспіша
В село своє здалека
Поетова душа.
Приспів:
Левадівка — Левада,
Степанова весна.
Хай світить людям радо
Твоя зоря ясна.
Пора квітнева рання
Брунькує тут сади.
Олійника Степана
Відшукує сліди.
Ось річенька Маленька.
Шепоче очерет,
Немов би з земляками
Говорить сам поет.
Приспів.
Родився в Пасиселах.
В Левадівці він ріс.
У всі міста і села
Усмішку він приніс
Про нього пісня лине.
Мелодія жива.
Хай чує Україна
Степанові слова.
Приспів.
Завжди з нами
Весна ласкавим озарінням
В цей край гостинно кличе нас
В квітневім сонячнім промінні
Поета знов згадати час.
Він був. Він є. Він вічно буде
Отут, в усміхненім селі
Допоки жити будуть люди
На цій осонценій землі.
Його душа із піднебесся
Сяйне в усмішці нам усім,
Її впізнає дочка Леся
Й запросить нас у рідний дім.
Приймай, Левадівко кохана,
І привітай сьогодні знов
Гостей Олійника Степана,
Що бережуть його любов.
Він як господар симпатичний
Гостей стрічатиме не раз,
Тому і буде жити вічно
Степан Олійник серед нас.
В душі лишилася довіку
Світлій пам'яті Марії Олійник
...А я так ждав. Я так чекав
Від Вас знайомого дзвіночка
І раптом громом в серце впав
Гарпун газетного рядочка.
...Нема Марії. Вже нема...
Сестри Олійника Степана
Прийшла здаля печаль німа
І заболіла, наче рана.
Ну як без Вас, Маріє, нам?
Із ким поїдем в Пасисели?
І як в Левадівці отам
Зустрінуть звістку невеселу?
Як пережити біль важкий
Степана доньці, милій Лесі.
Далекий шлях у Вас такий
Й душа вже Ваша в піднебессі.
В передосінній тихий час
Ви відійшли уже до брата.
Та образ Ваш завжди між нас —
Його рокам не подолати.
І знову кличуть ті стежки
Вітер хмарку в блакиті полоще,
Де купається сонце зухвало.
Я ж із полем зустрітися хочу,
Що на мене так довго чекало
Завітаю в гайок по дорозі,
Де в зажурі ялини журливі,
Привітаюся до верболозів,
Щоб погладити котики сиві.
І в село, де хатина матусі
Мене завше чекає у гості
Посумую отут. Зупинюся
На пісеннім калиновім мості.
Прийду весною до калини
Пісня
Прийду весною до калини
Де пахнуть травами луги,
І птахом сонячним прилине
До мене спомин дорогий.
Приспів:
Поспішаю, серцем лину –
Жде долина золота.
Ой, калинонько-калино,
Поверни мої літа.
Ми тут закохано стояли
У час вечірній навесні.
Нас квіти ніжно чарували
І соловейкові пісні!
Приспів.
Було. Пройшло, від даленіло,
Мов журавлів осінній клин,
Але в душі не відболіло
І нині тут стою один.
Притча про мову
Давно цю притчу в серці я ношу...
Болить душа: чи ж все в ній розкажу.
Було це так, чи снилося мені,
На Україні в рідній стороні.
...Коли у небі зблиснула зоря,
Явивсь Шевченко прямо з «Кобзаря».
— Ну, як ви тут? — озвався він до нас, —
Здається вже й держава є у вас.
А є держава, значить є народ,
Що береже у серці вічний код.
Нехай озветься гордо із віків
Козацьке слово в душах козаків...
— Ну што ви? Што ви? — раптом чує крик.
У нас пока не мова. А язик.
Ми — малороси, ми іще хохли,
Козацьке слово ми не зберегли.
Сложилось так, що ми не козаки —
На душі наші вчеплено замки...
Нам какось нині легче із чужим —
Зі словом розминулися своїм.
Зайшов у зал парламенту Тарас
Й вулканний гнів єство його потряс.
Там яничарський чує лемент-крик:
— При чем здесь мова, коли в нас язик.
Нам також какось легче на чужім
Національний лаяти режим.
Якийсь «свирепый» кличе у союз.
Він теж не українець-малорус.
В руках чужого прапора стиска.
Душа лакея, гнів більшовика.
Зітхнув Тарас: «О, Боже! Це ж хохли.
А предки ж українцями були.
Таким байдуже мова і народ.
Аби шматок жбурнули їм у рот».
І загримів Шевченка грізний бас:
— О люди, люди, що зробили з вас?
Ви ж українці. Мова у вас є.
Чому ж ганьбою криєте своє?
В святу криницю плюнули не раз
І в душах ваших сором не озвавсь?
О схаменіться, євнухи чужі,
Що біля прірви стали на межі!
Вам слово дав у спадщину народ.
Це ваш національний гордий код.
Лиш з ним в душі сягнете до висот.
Зречетесь слова — зрадите народ.
...І зал мовчав під куполом скляним,
Коли Шевченко мову вів із ним.
На мить погасло світло в залі враз.
Коли ж його ввімкнули — зник Тарас.
Лиш на столі президії як дар
Лежав його новісінький «Кобзар».
Така ось притча снилася мені.
Я й розповів її для вас в ці дні.
Ото ж читайте, люди, «Кобзаря» —
Нехай для вас всміхається зоря.
Хай рідне слово гріє вам серця
Во ім'я Бога, Сина і Отця!!!
З'яничарений Швайка
Рід увесь козачий
У Данила Швайки,
Бо його прапрадід
Запорожцем був.
А Данило виріс...
На московських лайках.
І козацьке слово
Він тепер забув.
Шпарить по-московськи
Перед всім народом.
Хоч гордиться часом,
Що він теж козак.
— Може й українську, — каже, -
Вивчу згодом.
А поки що как-то
Краще мені так.
Прадід козаком був.
Батько — син козачий.
А Данило...Хто він?
Знає тільки Бог.
Він на рідну мову
Шкіриться собачо,
Бо козацький корінь
У Данила всох...
Курка-терористка
В баби курочка жила
І яєчко їй знесла.
Баба те яйце взяла
Й на базарі продала.
Не додумалась Секлета,
Що яйце те із секретом.
В тім яйці був дивний гриф,
Що ховав пташиний грип.
Ще були у тім яйці
Здоровенні камінці.
І якийсь студент-холера
Тим яйцем звалив прем'єра.
То ж буває й кури часом
Теж несуть боєприпаси.
А тепер усі гадають,
Дивний випадок вивчають:
Чи то баба — аферистка,
Чи то курка — терористка...
Виконавець програми
В депутата Герасима
Вкрали гроші й лімузина.
А як злодій той попався,
То в суді в усім зізнався:
— Я вивчав разом із вами
Передвиборні програми.
Там писали, що багаті
Будуть бідним помагати.
Олігархи в нас шановні,
В них завжди кишені повні.
Кожен має вклад у банку
На дружину й на коханку.
Мій клієнт зробивсь багатим –
Став народним депутатом.
Я ж поки що безробітний —
Він багатий. А я бідний.
То для чого ж тут судитись?
Треба з бідними ділитись.
То скажу вам чесно й прямо –
Я виконую програму.
Не відкупився
Захворів багач пихатий,
Злодіяка-мільярдер.
Тут і смерть прийшла до хати:
— Ну, збирайсь. Підем тепер.
Помолись тихенько Богу,
Все, що вкрав, залишиш тут
І зі мною у дорогу.
То — кінцевий твій маршрут.
— Почекай, — багач благає. —
В мене ж грошей тьмуща тьма.
Може, в тебе їх немає -
Забирай те все сама.
Я тобі дарую дачу,
«Мерса», «Вольво» забирай.
Я за ними не заплачу,
Бо не хочу в інший рай.
Дам для себе я тут раду,
На проценти проживу.
Я ж бо вмію. Знов накраду.
На Канари попливу.
— Ні, голубчику, збирайся, —
Смерть нагострює косу.
Перед світом ще покайся,
Та й підеш на Божий суд.
І забрала бідолаху,
Й віддала його чортам.
Залишив і гроші, й лахи,
А очутився голий там.
Гей багаті, гей пихаті,
Не грабуйте так народ.
Все одно чорти рогаті
Вам наб'ють землею рот...
Почута молитва
Із базару до села
Йшла бабуся Настя.
Зозулясту продала -
Привалило щастя.
Ось дорога аж під ліс,
Вже й в ногах утома.
Це ж якби ще хтось підвіз —
Швидше була б вдома.
По шосе мчить лімузин,
Аж хурчить по бруку.
Просить баба: «Підвези!»
Піднімає руку.
За рулем сидить мурло —
В нього іномарка.
Поспішає у село,
Жде на нього чарка.
Бачив бабу та не став.
Отаке бурмило...
Тільки газу більше дав
І погнав щосили.
Баба глянула услід,
Плюнула й розтерла.
— Щоб ти їхав на той світ!
Щоб тебе розперло!
Все те бачив з неба Бог.
(Всі ж під ним живемо).
Слухав бабин монолог
І рішив проблему.
Баба й далі собі йшла.
Та спинивсь бурмило,
Бо у нього край села
Колесо злетіло.
Тост за жінок
Жінки — це радість для мужчин
І я скажу отут без жартів.
Так думаю не я один,
Що ми без жінки ніц не варті.
Хоч кажуть — муж — це голова,
А жінка — шия. Часом — жертва...
Та це, звичайно ж, лиш слова,
Бо голова без шиї мертва.
Якщо поверне шия вбік,
То й голова туди ж крутнеться.
І вже дивись, той чоловік
Дарує їй і руку, й серце.
То ж вип'єм, хлопці, в добрий час,
Аби жінки нас всіх любили,
Щоб завше думали про нас
І менше шиями крутили...
Невдала порада
Прийшов до лікаря Микита
Й розмову сумно з ним веде:
— Порадьте, що мені робити —
До мене сон вночі не йде...
Оце лягаю в хаті спати,
Подушку кину на диван,
Але не можу задрімати
Всю ніч лежу, немов баран.
Всміхнувся лікар: «Можу дати
Пораду гарну у житті.
Лягать потрібно й рахувати,
І сон прийде у темноті.
— Е, ні, — сказав на те Микита
І аж скривився та зітхнув. -
Я це вже пробував робити
Та від рахунку не заснув,
Не зміг ефекту домогтися,
Всю ніч отак лежав, крутивсь,
Нарахував сімнадцять тисяч
І на роботу запізнивсь...
Найголовніше
Дідусь Панас і внучка Клава
У час спокійний вечоровий
Сидять удвох собі на лаві,
І тихо чується розмова.
— Я вже казав про це і мамі, —
Дідусь зітхнув, щоб розпочати,
Ось віддамо тебе ще заміж
Та й буду я вже помирати.
Таке життя. Що тут поробиш?
Роки кладуть на плечі втому.
А ще ж домучують хвороби.
Піду назавше я із дому...
— О ні, дідусю. Й не гадайте,
Без вас родина стане бідна.
Живіть сто літ і не вмирайте,
Нам ваша пенсія потрібна...
Дороге кохання
Закохався дід Мехтодій
В молоденьку дівку Аллу,
Бо та дівка при нагоді
Дещо діду обіцяла.
Загорівся дід жаданням —
Дуже звабна буде дівка.
А вона за те кохання
Вимагала лиш готівку.
Алла знала, що у діда
У кишені є валюта.
То ж потрібно хоч для виду
Того діда пригорнути.
Заманила діда в хащі,
Обіймала, цілувала
І в години ті пропащі
Спритно діда обікрала.
Дід не радий тій пригоді,
Бо пропали в нього гроші.
Матюкається відтоді,
Що дівки всі нехороші.
Ой ти діду, ловеласе,
Не дивись на дівку ласо:
Будеш знати аксіому —
Без штанів підеш додому.
Не все вкрали
Із купе до провідниці
Чути лемент молодиці:
— Чи ж таке терпіть годиться?
Хтось украв мою спідницю!
— Повідомте, як це сталось? —
Провідниця обізвалась.
— Я лиш трохи задрімала.
І спідниця десь пропала.
— Так у вас же був мужчина,
Що вже вийшов з півгодини...
То, можливо, той п'яниця
Й потягнув у вас спідницю.
Нині тих злодіїв повно,
Що на руку всі нечисті —
Перевірте-но, шановна,
Чи труси у вас на місці...
Своя думка
— Для чого ліс оберігати? —
Спитали якось хлопці Гната.
Задумавсь Гнат. Нахмурив брови.
— Поети пишуть про діброви.
А в мене власна думка є.
То ж слово тут скажу своє.
Лісок — це дрова і гриби.
А ще — горілка і баби.
Грип і Архип
Архип до чарчини
Давненько вже звик.
Хитавсь біля тину
Й заліз у курник.
Тихесенько влігся
В тій хатці Архип,
А ранком зволікся
І дуже охрип.
Відразу ж подався
В лікарню Архип,
Бо в нього почався
Вже курячий грип.
Достойна пара
Ув Одесі біля моря
Закохався Жора в Лору.
Як такої не любити? —
Вміє пити і курити
Одягається по моді,
Бо татусь — відомий злодій:
Має «Вольво», має дачу
Та ще й фірму на додачу.
Він колись очолив трасти
І навчивсь в держави красти.
Тож зумів багатим стати,
Ще й прорвавсь у депутати.
Та, на жаль, той Жора й Лора
Розлучилися учора.
Бо в житті сімейнім Лори
Малувато стало Жори.
Перейшла на колектив.
Хтось їй краще догодив.
Жора також не вагався –
Із повіями злигався.
Розлучалися без сліз —
Який їхав, таку й віз.
Культура чи халтура?
Що там нині на естраді,
Глядачі побачить раді.
Телевізію вмикаєм
Й на екрани поглядаєм.
Ген на сцені у столиці
Виступають молодиці —
Голопупі, голозаді.
Це так модно на естраді.
Демонструють, що завгодно,
Нині так співати модно.
Щось волають про кохання,
Ще й нібито «на прохання»:
— На. Візьми мене, юначе,
Поки я іще гаряча.
Раз ти вже сюди приперся,
То дивись на мої перси.
Маю талію осину.
Покажу і пуп, і спину.
Глянь, які в нас вихиляси!
Ми сьогодні — папуаси.
Пропонуєм співи й танці,
Що навчили африканці.
І присяду, і підскочу.
Зрозумій, чого я хочу.
В нас мелодії модерні,
Як колись у круподерні.
І гуде, і деренчить —
Закохаєшся умить. -
Дим клубочеться по сцені,
Чути вигуки скажені.
Плеще публіка їм радо.
Он яка у нас естрада!
Що там негр із Мозамбіку!
В нас на сцені більше крику.
Ми тепер не українці,
Ми — розвихрені тубільці —
Голопупі, голозаді
Виступаєм на естраді,
Скиглим з вечора до рання
На екрані про кохання.
Лиш глядач плюється люто,
Бо хотів би пісню чути.
Щоб мелодія звучала,
Як ото колись бувало.
Гей, міністри, режисери,
Розвелось вас до холери,
Роздивись, номенклатуро —
Де культура, де халтура...
Куслива груша
Пішов Кіндрат у літній час
В саду поживу пошукати.
Солодких груш собі натряс,
Аби як слід, поласувати.
Вкусив швиденько — смакота!
Немов дістав дарунок Бога.
Не знав Кіндрат, що грушка та
Ще й піднесе сюрприз для нього.
Іще гризнув разок — і в крик,
Що аж лице перекосило.
Його вкусила за язик Оса,
Що в грушці тій сиділа.
Пожбурив грушку й заволав,
Немов підсмажили Кіндрата:
— Тебе не Бог, а чорт послав,
Бодай була ти всохла клята.
Собаче серце
Гордій жорстокий мав характер —
Хоч справно владі він служив,
Та, видно, роль зіграв тут фактор,
Що стрес глибокий пережив.
В Гордія серце заболіло.
І він подавсь в столиці десь.
Там вчені висновок зробили:
— Вас пересадка серця жде...
Тепер пішла вперед наука
І ми вас теж не підведем,
Знання в нас є і вправні руки.
Ось тільки донора знайдем. -
Та позаяк для пацієнта
Заміни серця не знайшли,
То, щоб не втратити моменту,
Собаку в донори взяли.
Достали серце у Барбоса
Й Гордію вставили його.
Тепер на всіх він зирить скоса
І завше злий, немов вогонь.
Якщо зайдете до такого
І він загавкає чогось,
То знайте, друзі, що у нього
Собаче серце прижилось.
Дорогий гість
Ведмідь у лісі — влада й сила
Авторитет! Величина!
Його у гості запросили
На ювілей до Кабана.
Прибув Топтига величаво
І тост сказав як депутат.
Фуршет відбувся там на славу –
Ведмідь з'їв троє поросят.
________
Не думав байку я писати
Про лісовий отой фуршет.
Але згадав, як депутати
З'їдають хижо наш бюджет.
Сміливець
На зборах в лісі Заєць виступав -
Лунав нищівний голос між пеньками.
Сміливо правду-матінку чесав:
— Пора вже розібратися з Вовками.
Ці зайцеїди чинять лиш розбій,
І нам пора зусилля об'єднати.
Єдиним фронтом виступить на бій
І всіх Вовків з посади геть прогнати. -
Вухань гримів усім Вовкам на зло
І заробив за це аплодисменти.
На той час Вовка в лісі не було.
Чому ж не скористатися моментом?
Баран в ресторані
Зайшов Баран у ресторан,
Замовив там скажені грами.
Набрався грамів тих Баран
І став орудувать рогами.
І де взялося стільки зла?
Почав громити все довкола.
Натовк Осла, штовхнув козла,
Нарешті гепнув сам додолу.
Сердито бекав, борюкавсь,
Пускав у дію роги й ноги,
Та в кліть усе-таки попавсь —
Туди рогатому й дорога.
____________
Якщо дурний, як той баран,
Не поспішай у ресторан.
З погляду Ведмедя
Ведмідь на пасіку заліз,
Його там Бджоли пригостили,
Що ледве ноги звідти ніс,
Коли тікав від них щосили.
— Нехай їм грець, — сказав Ведмідь,
Хіба ж із ними можна жити.
Там треба пасіку лишить,
А бджіл відтіль переселити.
Свій свояка
Попався злодій правоохоронцям.
Такого вже давненько не було.
— Тепер йому в клітинку буде сонце! -
Гуло із місяць місто і село.
То був начальник вищого масштабу.
— В тюрму його! — лунало звідусіль. -
Пора судити клятого нахабу,
Нехай пізнає хліб почім і сіль.
На наших злиднях він будує щастя
Давно живе, мов той шкідливий кіт.
В держави вміє з розмахом украсти,
Нехай тепер в суді складає звіт!
А в кабінетах вищих мудрували,
Як другу в тій біді допомогти.
Довгенько справу ту заплутану вивчали,
Який же вихід можна тут знайти?
Рішили не давать тій справі ходу —
Не варта, бач, порожнього яйця,
Бо ж він украв всього лиш півзаводу.
Якби деталь — судили б молодця.
Не впало з того злодія й галузки.
Його закон суворий не дістав,
Бо то був кінчик довгої мотузки,
Якої ще ніхто не розмотав.
АДРЕСИ ЛЮБОВІ
Любов над морем
Вони зустрілись біля моря.
Рука тремтіла у руці.
У нього серце дуже хворе.
У неї — в нирці камінці.
Він шепотів їй ніжно, чуло:
— Найкраща ти на весь курорт.
А в мене жінка, мов акула.
Вона ж йому: «А мій, мов чорт».
— Тепер твоїм навіки буду.
— І я твоя навіки теж.
Якщо немає в світі чуда,
То і нема в любові меж.
Немолоденькі вже обоє.
У нього й в неї є сім'я.
Цвіте любов під шум прибою
І чутно шепіт: «Ти моя...»
У нього серце дуже хворе.
У неї в нирку камінь всох.
Не вистачає їм на морі
Одного каменя на двох.
Вербова любов
— Я вас, кумо Харитино
Із дитинства ще люблю.
Ваші очі, шию, спину.
Бачу навіть, коли сплю.
То нічого, що старію,
Ще козак нівроку я.
І про вас так часто мрію,
Хартитиночко моя.
Біля вас, моя кохана,
Я стояв би всю добу. -
Так Омелько мимрив п'яний
Обіймаючи вербу.
Любов у лісі
Усе, як годиться, рюкзак, чемодан
У Пущу Водицю катає Іван
Путівка і гроші —
Десь тисяч із п'ять
І настрій хороший —
Якраз погулять.
А Пуща Водиця
То гарний курорт.
Там є молодиці.
Та водиться й чорт.
Знайомишся — краля.
А хто її зна,
Чи дійсно то Галя,
Чи відьма вона?
Подивиться в очі,
Бровою моргне
І вже серед ночі
Іван не засне.
Узяв ту Галину.
Повів її в ліс,
В недобру годину
Ще й гроші поніс,
І що вже там стало.
Це знає лиш чорт,
Бо гроші пропали,
Що віз на курорт.
Із ночі до рання
Зітха молодець.
Пропало кохання
І зник гаманець.
То ж раджу вам, хлопці,
Це добре збагнуть.
Бо ліс не квартира.
Там все може буть.
Якщо вже ведете
Кохану у гай.
Заповни анкету,
Тоді вже — нехай.
Тоді вже рушайте
Із нею у ліс,
А гроші ховайте,
Бо виманить біс.
І ще одне добре
Завжди пам'ятай.
Якщо в штанах гроші:
Штанів не скидай...
Підвищена готовність
Емма злиться:
Нащо люди
Розпускають язики,
Що тепер нібито всюди
Розвелись ґвалтівники.
Що нібито нападають
На дівчат і на жінок,
Хоч і судять їх, карають
І дають чималий строк.
Я не вірю в різні плітки.
В нас мужчин таких нема.
Вечорами я без свідків
Йду по вулиці сама.
Одягаюся по моді.
Те що краще мені йде —
Все чекаю на пригоду —
Може хтось та й нападе.
Я б його не відпустила.
Тільки б виявив почин.
Може б трохи підпоїла.
Та нема таких мужчин.
Кажуть декому везе ще,
Є щасливіші жінки
А мене минають все ще
І жонаті, й парубки.
Та нехай запам'ятають,
Що клієнтів я знайду.
Як вони не нападають
Я на когось нападу.
ПАРОДІЇ
Затятий шкідник
Не відпускаєш ти мене в цю ніч
І я відчую те, що відчуваю.
Володимир Барна
Не відпускаєш ти мене в цю ніч,
У мене ж завтра день робочий буде.
І я сидітиму надутий, наче сич.
І голова спадатиме на груди.
Не відпускаєш ти мене в цю ніч.
Чи ж можеш ти про те, кохана, знати,
Що я, дрімотний, серед всіх облич
Не зможу навіть твого упізнати.
Звичайно ж знов увечорі прийду
І знов мене додому не відпустиш;
Я другу ніч у тебе проведу
І буду вдень, мов квашена капуста.
Мене кохання кличе чарівне,
А ним потрібно завше дорожити.
Якщо ж з роботи витурять мене,
Я дні і ночі буду в тебе жити.
На жертву кохання
Неестетичні вийдуть вірші...
Та знову думка допіка.
Чи є на світі щось страшніше
Від колорадського жука.
Надія Кир'ян
Хтось любить лірику читати
Про квіти й музику струмка.
А я рішила написати
Про колорадського жука.
Він заповзає на городи
Отой гидкий картоплеїд.
Й приносить там чимало шкоди,
Про це нагадувати слід.
У час грози міняє місце
І там тихесенько сидить.
А потім їсть бадилля й листя —
Така вже в нього ненасить.
То ж я й пишу, хай знають люди.
Є скрізь комаха ця бридка:
Її знаходили повсюди
Навіть в колишньому ЦЕКА.
Менше пити треба
Ти випий мелодію срібної ночі до дна
Нехай прозвучить вона чисто
у краплях роси.
Володимир Барна
Я випив мелодію
срібної ночі до дна
І цього поету, здавалося б досить.
Та ні ж бо, друзяка, дістав десь
плящину вина.
Розлив у бокали і випити просить.
Хильнули удвох, закусивши якимсь огірком
Й відразу ж здалось,
ніби ми у буфеті,
А місяць ховатись ніяк
не спішить за гайком,
Бо хоче до нас приєднатися третім.
Десь гавкнув собака
і півень прозоро співав
І я прихилився
лірично до тину.
Для світу в ту мить
новий вірш написав,
Бо друг мій дістав десь
іще четвертину.
О, місячна нічко,
тебе випиваю до дна.
Потроху звикаю. Інакше не вмію.
Читачу, пробач,
не моя в тім вина,
Що я аж до ранку
від ночі хмелію.
Не там шукала
Мене мати шукала у житі.
А воно молоде, молоде.
Я притих, мов промінням прошитий
До землі. Дрібен дощик іде.
Микола Палієнко
Часто згадую роки прожиті.
В серці піснею час той шумить.
Мене мати шукала у житі, —
Я ж у гречку подався в ту мить.
Сниться час той далекий і досі,
Рідне поле і перша любов.
Не у житньому стиглім колоссі,
Я натхнення у гречці знайшов.
А дід бабу полюбив
Українську народну пісню «В місяці іюлі», знають усі. Для тих, хто її призабув, нагадаємо зміст:
В місяці іюлі випала пороша.
А дід бабу полюбив, що баба хороша.
Взяв дід бабу за рученьку
Тай повів в садочок.
Цілується, милується.
Рожевий цвіточок.
А далі, щоб не цитувати всієї пісні, скажемо, що та баба не така вже була й хороша. До того ж, іще й сварлива та язиката. Ото ж бо дід взяв її за рученьку, повів до броду та й жбурнув у воду...
А тепер спробуємо уявити собі, як молодий поет-початківець, начитавшись відомих українських поетів і перейнявшись їxнім стилем i наслідувавши їx, написав би таку пісню. А рецензенти прорецензували б її i висловили свої судження.
За стилем Максима Рильського
В місяці iюлi, в час благословенний,
Як на бліду гречку падала роса,
Дід почав кохати бабу здоровенну —
Зчарувала діда бабина краса.
Рвав в саду троянди 6a6i дарувати,
Виноградні грона їй щоденно нiс.
У ставок під верби вів її купати
I синіло поле, i музичив ліс.
А тоді, як серпень з вереснем зустрівся
Й помідори в полі стали червоніть,
Дід отой на бабу страшно розізлився,
I пoвiв до броду, щоб її втопить.
Баба наче риба плавати уміла.
Крикнула до діда: «Ти мене прости»,
Вилізла i діда теж вона простила —
Серце, ти не з криги. Не з заліза ти.
За стилем Павла Тичини
Глибинним будучи i пружним
В iюлі місяці дідусь
Зустрів бабусю i потужно,
Прихильно д'неї пригорнувсь.
— О, мила бабо, злотоцінна
Послухай, як шумлять гaї.
Тебе люблю я так, дитинно,
Удвох поїдемо, пoї...
Впишу тебе в свої реєстри
I небу знать, хто ти єси.
Регочуть, піняться оркестри
Аеролітної краси.
Тебе водив топить я вранці,
Щоб перевірити любов.
Тепер ми вдвох протуберанці
Я на тo6i женився знов.
За стилем Володимира Сосюри
Як порошею сипав черемховий цвіт
Й васильки заквітчали горбочок,
Закохався у бабу замріяний дід
I за руку повів у садочок.
Поміж вербами тихими йшли через гать,
Покупалася баба в ставочку.
Теплий вітер узявся косу їй чесать
Дід стеріг їй на гребл1 сорочку.
Л1зла баба з води, мов русалка жива.
Дід для неї заграв на гітарі.
Чула місячна ніч про кохання слова.
I зоря усміхалась тій пapi.
За стилем Дмитра Павличка
В іюлі, в тихе надвечір'я,
Коли туман на роси впав,
Дід бабу ніжно покохав
За блиск очей, не за ганчір'я.
Узяв ту бабу він за руку,
Та роздививсь i впав у лють.
Бо зрозумів ту підлу суть,
Що в баби серце, як в зміюки.
Сокоче, лається щосили.
На діда ллє усяку гидь.
З такою важко буде жить! —
І дід жбурнув її у хвилі.
Хай у воді побуде трохи.
Нехай усю міщанську гидь
Залишить в травні серед хвиль,
Щоб стать людиною епохи.
За стилем Івана Драча
Зоряні туманності стягували галактичними обручами пурпурно-блакитний трояндовий сад.
Сіялась космічна пороша. Синхрофазотронно ревіла ультрамаринова річка, гойдаючи осколок місяця у своїй невситимій купелі.
Дід тримав бабу за руку, аж чувся пальців хрускіт і спрагло вів її, мов Афродіту мілоську.
Дід:
Тебе веду я, бабо, в антисвіт,
Де роси вибухають сонцебризно
Лишають антитези в тезах слід.
Дивлюсь на тебе крізь космічну призму.
Баба:
Я твоя, мій мучителю рвійний.
Космосе сивий, я твоя Галактика!
Кожна молекула — нерв мій надійний,
Моно і Мане-теорія і практика.
Скупаю рештки свого тіла
У морі, що на місяці застигло
Лапатими відьмами, які душать свого брата
Конгломератом обіймів;
Обмиюсь чистим спалахом нашого кохання
І знову повернусь
У зоряний наш сад.
За стилем Степана Олійника
Оженився старичок
В місяці іюлі.
І за руку у садок
Він повів бабулю.
Про любов слова казав.
Цілував у щічки,
А вона, немов коза
Перлася до річки.
Захотілось в турпохід
Вередливій бабі.
Хоч сичав від злості дід
Та скоривсь нахабі.
Думав буде пироги
В теплій хаті їсти.
Довелось на береги
На скелясті лізти.
Як вернувся старичок
З того турпоходу,
Вивів бабу на ставок
І жбурнув у воду
Каже бабі: «Там сиди!
Холод хай проймає,
Бо вилазити з води
Вказівок немає...»
За стилем Павла Глазового
Оженився дід в іюлі,
В хату милу вніс.
А у серпні баба дулі
Тикала під ніс.
— Я з тобою в брак вступила,
Шльопнули печать.
Молодую жизнь згубила
А ти п'єш оп'ять?!
Ти мене шокіруєш
І компроментіруєш.
Дід тримався по уставу,
овго все терпів,
А тоді повів до ставу
Й бабу утопив.
Довго баба булькотіла
І пішла на дно.
А топитись не схотіла
Й винирнула знов.
Як взяла у руки діда, —
Стала в пику бить.
Це на діда повліяло.
Він покинув пить.
За стилем Володимира Гараніна
Оженився дід на бабі,
Думав буде в хаті рай.
Та до праці баба слаба,
А до сварки — хоч тікай.
Заставляє діда красти,
Верещить: «Вари обід!»
Здохла курка зозуляста —
В цьому винен тільки дід.
Каже: «Їдьмо вже в Одесу,
Бо втечу туди сама.
Жити тут без інтересу
Ніц желанія нема».
Дід розсердився страшенно
І наруги не стерпів.
Взяв за руку, мов скажену,
І в ставочку утопив.
Баба ж плавати уміла
І до моря попливла.
А дідусь, аж зашуміло,
Втік до другого села.
