Анатолій СЕМЕНОВ

 Семенов Анатолій Павлович

Коротка біографія 

Семенов Анатолій Павлович народився 22 травня 1941 року в містечку Костянтинівка Донецької області. Того ж року разом з сім’єю переїхав у село Купріянівка, нині Вільнянського району Запорізької області, де й пережив німецьку окупацію. Після війни шість років навчався у сільській школі, а потім вся родина виїхала до Казахстану, на освоєння цілини. Проте сам Анатолій дуже сумував за рідним краєм і на його настійливу вимогу, родина повернулася на Вільнянщину.

По закінченні середньої школи Анатолій Семенов працював на різних підприємствах у місті Вільнянськ, спробував нелегкого романтичного заробітчанства в Сибіру – за комсомольською путівкою подався на будівництво Братської ГЕС. Словом, побачив світ. За своє життя освоїв багато спеціальностей. Працював будівельником, експедитором, продавцем, слюсарем, кореспондентом районної газети, охоронцем...

У 60-ті роки, без відриву від виробництва, взявся за перо. Починав із віршів, а потім з’ясувалося, що його покликання – проза. Та ще й гумористична. Перші свої гуморески й фейлетони публікував у районній газеті „Дніпровські вогні”. Згодом його твори з’являються на шпальтах обласних газет „Комсомолець Запоріжжя” та „Запорізька правда”. А починаючи з 70-х років майже всі всеукраїнські журнали, зокрема, „Старт”, Ранок”, „Україна” і, зрозуміло, „Перець” регулярно публікують гуморески Анатолія Семенова. Його твори з’являються також у столичних газетах, альманахах, колективних збірниках. Але з виданням гуморесок та веселих бувальщин окремою книгою у автора якось не склалося.

І ось, нарешті, завдяки обласній організації Національної спілки письменників України, читач має змогу ознайомитися з творами Анатолія Семенова.


Анатолій Семенов тепер - автор двох книг: "Льох на двох" та "Спонсор напрокат".

 

 

БЕЗГЛУЗДА ПОЇЗДКА


Петро Гаркусенко копирсався в ящику з паперами і натра-пив на по¬жовклий конверт. Прочитав адресу і мало не пустив сльозу: від мамані. Витіг листа, пробіг поглядом пару рядків. Лист писаний на початку березня, а зараз вже кінець вересня. Мати повідомляла, що скрутно одній без родичів, що дах на ха-ті протікає, паркан геть завалився набік, а полагодити ніко-му, то вона його дрючками підпирає. Якби ж хоч сини навідува-лись коли-не-коли, а то старший — Іван, живе аж у Сибіру, а він — Петро, не так і далеко, та, мабуть, дуже зайнятий, бо теж не приїздить. А так хочеться онуків побачити, з невістка-ми погомоніти. У кінці листа ненька хвалилась, що купила на базарі по¬рося — свинку кілограмів на десять, відгодує, а во-сени буде з м’ясом.

- Оце так діла, — почухав потилицю Петро. — Як же це я забув...

- Клаво! — гукнув дружині. — А йди-но сюди.

- Чого тобі? — підійшовши, запитала огрядна Клавдія.

- Ось, від матері лист давній, весняний. Почитай. А втім, слухай: мати у кінці листа повідомляє, що купила порося весною, а зараз вже кінець вересня. Уявляєш, яку пацю вона вже вигодувала? 

- Не легшу, ніж я, — жартівливо відказала Клавка.

- Ти теж у селі жила. Ану, згадай, який, середньодобовий приріст у свинок?

- Такий, як і в кабанців, — не досить впевнено відказала Клава. — Грамів чотириста, гадаю.

Петро взяв папірця, авторучку і швидко почав підрахову-вати, але збився, бо від хвилювання всяку арифметику забув. Нарешті, відклав письмове знаряддя і мовив:

- Добре, що у мене відпустка. Позичу в Омелька Кандиби швайку й обробного ножа, та й рушимо у неділю бо, чого добро-го, із Сибіру Іван припреться з кагалом своїм, все підметуть, мов мітлою.

- Електричкою поїдемо? — запитала Клавка.

- Скажеш таке. Від райцентру до села дванадцять кіломет-рів, та й чи ходять автобуси, як раніш? А назад же будемо пе-рти сала кілогра¬мів п’ятнадцять, та м’яса з двадцять п’ять.

- Це ж свекрусі треба щось у подарунок купити, — мовила Клавка.

- Віддаси хустину, яку Пилипчаки тобі подарували на со-рокаріччя, купимо хлібину, пачку чаю, лимон.

У неділю, обідньої пори Гаркусенки під’їжджали до Колоб-родівки.

- Перед тим, як вилізти з кабіни, зволожиш очі, — кинув Петро Клавдії і, помітивши здивованість на її обличчі, про-стягнув баночку з хрі¬ном. — Спочатку нюхнеш його, а тоді ко-лупнеш пальцем дещицю і — до рота! А ти, — звернувся до шко-ляра Василька, — зніми з обличчя отой похмурий вигляд, бо твоя бабуня може подумати, що ти приїхав хоро¬нити її.

Аж ось і рідна хата. Петро кинув побіжний погляд вздовж паркану й повеселішав. Ну, й маманя, подумав. Писала, що пар-кан геть зава¬лився, а він, мов по шнуру стоїть, ще й пофарбо-ваний. Та й шифер на хаті, як новий. Помітивши гостей, з по-двір’я поспішала старенька мати, трохи зігнута, але ще жвава.

- Маманю! — кинувся Петро до матері. — Живі, здорові, слава Богу! А ми оце вибрались, нарешті, а то все діла, та діла...

Обнялись, поцілувались. Затим невістка, витираючи хусти-нкою носа і рясні сльози, бо “переборщила” з хріном, кинулась в обійми до свекрухи.

- Здрастуйте, бабуню! — навчений батьком, притулився до старенької третьокласник Василько.

- Заходьте, заходьте, — метушилась баба Явдоха. — Я вже думала, що й не дочекаюсь вас у гості, бо ж болячок, як на пеньку грибів.

Попрошкували подвір’ям. По ходу Клавдія обмацувала по-глядом усі закутки. Помітила, що на городі гребуться з деся-ток ку¬рей, та ще й півень. А свині не видно, мабуть, у сарай-чику відпочиває, добре нагодована, бо й не рохкає і не вере-щить, подумала.

- Хоча б попередили, — заходячи до хати, дорікнула мати. — Я борщу б наварила з куркою.

Що з тої курки, подумав Петро. Незабаром будемо ласувати свіжиною, а вголос запитав: 

- Ну, як поживаєте, маманю? Я позавчора перечитував ва-шого листа, так оце приїхав паркан відремонтувати, та пере-крити дах. Аж бачу, ви й без мене упорались.

- Паркан? Його відремонтував ще торік Іван, твій брат. Приїздив із Сибіру з сім’єю. Тоді ж і шифер купив за свої гроші, дах перекрив.

- Ага... Торік, — затнувся Петро. — Але ж ви писали у березні, що...

- У березні минулого року, — пояснила мати. — Тобі пи-сала й Іванові. О цій порі, в кінці вересня він і приїхав, свиню заколов...

Подружжя Гаркусенків розгублено перезирнулось і на кіль-ка хвилин їм мовби заціпило. Коли трохи отямились, попили чаю з лимоном, якого привезли, і почали збиратись додому. 

- Може б переночували? — з надією запитала старенька.

- Та, воно, як сказати, — зам'явся Петро. — Ми б не про-ти, так Василькові ж завтра до школи, а мені на роботу.

Вже у дорозі він мовив Клавдії:

- Скільки ж це ми бензину витратили на цю безглузду по-їздку? Гадаю, літрів вісім. Та на зворотній шлях витратимо...

- Сам винен, — відказала Клавдія. — Треба було штамп на конверті роздивитись, а то: березень, березень... А якого ро-ку, то й байдуже!

 

“БОЖИЙ ДАР”


Ніхто не підозрював, що молодий співробітник Квасюра має "божий дар". Коли заввідділом Лимарець побіг на вулицю дізна-ватися, квас чи пиво привезли у жовтій бочці, а на його столі дзеленькнув теле¬фон, Пилип кинувся на слухавку, мов кіт на мишу, й чисто завовим голосом відказав:

- Слухаю вас. Так, так, Ігоре Дмитровичу. Працюю...

- Міраж та й годі, - здивовано відповіли на іншому кінці дроту. - Ось дивлюсь у вікно і мені здається, заввідділом Ли-марець, що ви крутитесь біля бочки з пивом...

Співробітників відділу, звичайно, обурила поведінка ко-леги. Назрі¬вав стихійний осуд його майже негідного вчинку, але в цю справу втрутився заввідділом, що повернувся до кабі-нету.

- Негоже отак ставитись до таланту, - мовив, поплескуючи широкою до¬лонею по череву, заповненому пивом. - Може, з Ква-сюри виросте другий Винокур, чи "кролик". До речі, сьогодні він виручив мене, погомонівши з нашим директором моїм голо-сом, а завтра може виручити будь-кого.

Незабаром Квасюра на прохання зава вже міг копіювати всі голоси співробітників відділу. Якось нормувальник Палій мовив Лимарцеві:

- Час би ширше використовувати талант Квасюри. Тоді, як у робочий час ми граємо в шахи, "морський бій", чи прогнозує-мо результат нас¬тупного розіграшу "супер лото", нехай "си-дить" на телефоні й балакає з шефом нашими голосами.

Лимарець не заперечував. Відтоді обдарований природою Квасюра про¬тягом робочого дня чергував біля апарата. І так захопився своїм амп¬луа, що одного разу сам побіг до директо-рового кабінету замість Палія.

- Я, Пилипе Йосиповичу, викликав до себе нормувальника, а не вас, - помітивши його на порозі, мовив суворо Бараболь-ченко.

- А я і слухаю вас... Тобто, не я... - затинаючись, по-чав викручу¬ватись Квасюра Палієвим голосом.

- Авантюрист ви, одначе, - Барабольченко впритул піді-йшов до підлег¬лого й зміряв довгим уважним поглядом. - А я от сушу собі голову, як може роздвоюватись людина: бути водночас біля телефону та біля бочки з пивом...

У Квасюри затремтіли ноги й він почав осідати на коліна.

- Не треба, Пилипе, - раптом перейшов Ігор Дмитрович на лагідний тон. - Ну, збочив на слизьке, буває. Добре, що вчас-но вийшов на потрі¬бну стежину. Віднині підлягатимеш тільки мені.

- Та я для вас готовий в ліпеник... - запевнив зраділий Квасюра. - Та я...

- Обійдемось без марципанів, - остудив його поривання шеф. - Сьогодні чергуватимеш до пізньої ночі В моєму кабінеті на випадок, якщо мене розшукуватиме дружина.

- Ваша? - уточнив Пилип.

— Звісно, а чия ж іще? Якщо дзвонитиме, відповіси моїм голосом, ЩО нарада триває, ну й проімітуєш перед трубкою го-лос колективу, щоб і дурневі було зрозуміло, що кабінет не порожній.

Пилип виконав доручення Ігоря Дмитровича на совість і Барабольченко був задоволений.

- З твоїми даними далеко підеш, - хвалив його щоразу, залишаючи в кабінеті.

Все йшло гаразд, доки Пилип не збагнув, що починає забу-вати не лише домівку, дружину, а й власний голос. Якось випа-дково вчасно з’явився з роботи. Дружина на нього нуль уваги, наче й не Пилип він, а просто незваний гість. Тільки присів, як тут - телефон. Квасюра за трубку і давай імітувати голос дружини.

- Рибонько, - чує чоловічий бас. - Твого телепня нема вдома? Пилипові язик кілком став і мову одібрало: то був ба-сок Барабольченка. Вже що-що, а цей голос Квасюра вивчив, як свої п’ять пальців...


БОЙОВА НІЧИЯ

Йде спортивна телепередача. Навпроти екрана на дивані в позі пляж¬ника лежить Терешко. Його фізично змістовна Мотря час від часу пори¬пує стільцем поруч.

- Отак справжні мужчини нагороди завойовують! — повчаль-но каже вона чоловікові, коли один зі штангістів фіксує над головою рекордну вагу. — Підняв коліщата і — золота медаль!

- Колись у школі я теж гирями бавився, — пробує відстоя-ти свою при¬четність до чоловічої когорти Терешко. — Було ха-пону пудову...

- Обома руками, — під’юджує Мотря, скептично оглядаючи непоказну ста¬туру чоловіка, що просвічує ребрами, мов пошар-пана байдарка шпангоу¬тами. — Уявляю тебе під отією купою за-лізяччя!..

Від обурення Терешко свиснув грудьми, але не здався.

- Не обов’язково штангою медалі заробляти. Якби я не ку-рив з дитин¬ства й не пив замолоду, а серйозно займався яки-мось видом спорту, до¬сі теж мав би, нехай не золоту, а бодай бронзову нагороду.

Дружина втупилась у нього оцінюючим поглядом.

- Одна б тобі не завадила, — погодилась по хвилині.

- Чому одна?

- Дві на твоїх грудях не вмістилися б! — сказала наче забила гол.

- Звичайно, вони в мене вужчі, ніж у тебе талія! — від-квитав його Терешко.

Коли ж на екрані з’явилися гімнастки, він недвозначно зиркнув на дружину й дошкульно захихотів.

- Ти чого? — озвалася та.

- Та от уявив тебе, Мотре, в спортивному трико. Серед отих грацій. І реакцію глядачів на твої спроби крутонути са-льто.

- Влучно б’єш! — жартома згребла чоловіка в оберемок Мо-тря. Ну, го¬ді ребра пролежувати на дивані. Ходімо до кухні змагатися, хто більше вареників з’їсть.

- Тут я пас, — добродушно згодився Терешко.

І недавні “супротивники”, мирно обійнявшись, почовгали до столу.



ВАРЕНИК У СМЕТАНІ

Тато давно підбивав мене женитись. Йому, бач, кортіло мати онуків. Та не на того напав! Легше окрутити цигана, ніж мене, думав я. Та по¬милився, бо тато був хитріший за єврея і свою задумку тримав у собі до пори, до часу.

Одного разу підходить до мене, якийсь не в собі, бо очі так і бі¬гають, мов у кота, що у присутності господаря гре-беться на клумбі.

"Давай, сину, - каже, - сходимо в Спасівку. Один знайо-мий ще по ко¬лишній роботі обіцяв продати двигун "беушний" до мопеда. Допоможеш нести, якщо у ціні зійдемось".

Мене здивувало те, що на подвір’ї, до якого ми підійшли, нас вже чекали. Тут би слід було насторожитись, розвернутись і - дьору, та...

- Проходьте, гості дорогі, - відчинивши хвіртку, запро-сив кремезний дядько. - Почувайтесь, мов удома! "Радий, що здихається мопедного двигуна", - подумав я.

Усадовивши нас під розлогою грушею за невеличким столом, господар пішов у хату й за кілька хвилин повернувся з пляш-кою, чарками і за¬кускою. "Мабуть, двигун несправний, - зарої-лись у мені сумніви. - Інак¬ше, від чого такі щедроти?"

Після другої чарки господар повідомив мені, що його зва-ти Степаном Івановичем, господиню, якої зараз немає вдома - Розалією Гаврилівною, а дочку - Анжелою. Я запитливо подивив-ся на тата.

- Дочка у дядька Степана - вищий клас, - підморгнув мені тато і зве¬рнувся до господаря: - До речі, де ваша щебетуха?

З коридору вичовгала дівка зі стажем, тримаючи в одній руці запа¬лену сигарету, в другій - пляшку пива. Перше, що я помітив, у госпо¬даревої дочки й натяку не було на фігуру. "Не вищий клас, а - тов¬щий", - подумалось.

- Курить сигарети, щоб приобрести хвігуру, - мовби вга-давши мої думки, пояснив дядько Степан. - Дорогі сигарети, "Чортифіль..."

- "Честерфільд", - поправила Анжела і пустила з ніздрів у наш бік потужні струмені диму, яким позаздрив би Змій-Горинич. Попаде комусь "щастя", думаю.

- Піднімись, вклонись дівчині, - штовхає під ребра бать-ко і, помі¬тивши мою нерішучість, непомітно для інших штрикає мене виделкою У сідницю. Я підскочив, мов на пружині.

- Шустрий кавалер, - задоволено відзначила Анжела.

- Така вже у нас порода, - погодився з нею мій тато, а я йому ше¬почу: - Ви що собі надумали?

- Дурень, - тихо відказує тато. - Вони в придачу двигун до мопеда дають. Женись, будеш, як вареник у сметані кача-тись. Бо вони багаті, куркулі.

- Не хочу я ніякої сметани, - скупію.

— Тю на тебе, - трохи підвищив голос тато. - Ти що, зби-раєшся вік на моїй шиї сидіти?

Хоч ми з татом і перемовлялись пошепки, дядько Степан, видно, здогадався, про що йде балачка.

- Ніхто поки що не примушує вас розписуватись, - встряв у розмову. - Поживете у цивільному шлюбі, притретесь одне до одного, а там во¬но покаже. Місяця через три, як усе буде в нормі, купимо вам мото¬цикла з коляскою.

Затиснутий між двома чоловіками і стовбуром груші я по-чувався, мов рак на мілині.

- Жирна дуже, - мало не плачу.

- Як будеш старатись по мужській часті, то вона швидко схудне, - заспокоює тато. - Не встигне минути "медовий мі-сяць”, як життя їй вже буде здаватись дьогтем!

- А заявиться перше онуча, купимо машину, - підсолоджує Степан Іванович.

Коротше, мене засватали. Бо, чесно кажучи, мене почала розпирати цікавість: чим же воно оце все скінчиться?

Поселились ми з Анжелою у будинку дядька край села. Той поїхав світ за очі щастя шукати. Дім з усіма зручностями: газ, сортир, ванна.

Скажу по секрету: наші з Анжелою спроби пізнати глибше одне одного ні до чого не привели, окрім обопільного розчару-вання. Ну, не лежить у мене душа до повних жінок, зрештою, до худих теж. Причина, на мою думку, ось у чому: раніше дівчина для хлопця була загадкою. Бо ж ті¬ло її було максимально при-крите вбранням. Ні колін, ні пупа, ні гру¬дей не видно. Зараз же все навпаки, плюс у роті сигарета, у руці пляшка пива, а замість мелодійного сміху - матюччя прокуреним голо¬сом. Отож і виходить: у хлопців від однієї лиш думки про любощі з су-часною "Афродітою" падає настрій. І не лише...

Зрозумівши, що з мене чоловічої користі, як з цапа моло-ка, Анжела захопилась безкінечними телесеріалами, повністю ігноруючи мою при¬сутність, "О-о, як я чманію від Хероса Каба-льєро! - час від часу вчувається її хрипкий голос від телеві-зора. - У-у, Хуліо Аморалес, ну чому ти такий слабак?!"

Отак минуло місяця три. Одного разу я натякнув Анжелі про мотоцикл, якого обіцяв її батько, а вона відказує: "А ти його заробив?" - І ледве не стогне, у телевізор дивлячись: "О-о, зараз Хуліо спробує знову оволодіти Піпітою!" - "У спо-рті за безрезультатні спроби його давно б дискваліфікували", - відказую. "Разом з тобою!" - штрикає на¬тяком Анжела.

Коли вона додивилась фільм, смикаючись на розхитаній та-буретці, наче маніяк на електричному стільці, я запитав: "Ти, видно, вирішила боротьбою "сумо" зайнятись? Під тобою вже па-нцирна сітка провисає, мов гамак!” - "Що ж ти за чоловік та-кий, що не здатний зі своєї жінки зайву вагу зігнати?!" - огризається вона. Знайшла народного цілителя, думаю. "Ти ж обіцяла сісти на дієту!" - кажу. "А ти посадови мене!" — па-щекує Анжела.

Я вже нагадував, що дім мав сантехнічні зручності. Так я одного разу на унітазі збоку, від стіни, фарбою жирне слово "ДІЄТА" написав. Своєю винахідливістю був задоволений, як ри-балка гарним уловом! Особливо втішався, коли Анжела із санте-хнічного “загашника" з’являлась. "Ну, як воно почувається на дієті, дорогенька?" - єхидно запитую що¬разу. У відповідь Ан-жела дивилась на мене, мов атеїст на привида...

Та якось розкусила у чому справа. Скандалу було, хоч з хати втікай. Маючи за мету перевиховати дівку, я невдовзі сходив у райцентр прові¬дати стареньких, та й позичив з їхньої пенсії грошенят, на які Анжелі обруч купив у подарунок. "Ху-ла-хупом" називається. "Чіпляй на поперека й крути навкруг того місця, де повинна бути талія, - кажу їй, вру¬чаючи пре-зент. - Через місяць фігура буде, як у тих моделей, що топа-ють.

Помічаю, це Анжелу зацікавило! Та й мало хто з жінок не захотів би бути схожою на "тон-модель". Анжелі ж, якщо чесно сказати, зовсім і небагато треба для схуднення: скинути з се-бе половину ваги!

Так от, спробували ми той "хула-хуп" поверх сукні їй натягнути, не лізе! Некондиція попалась чи що. "Можливо, - кажу жінці, - натиснемо його на твоє оголене тіло?" - "Про-буй, та дивись, не зґвалтуй, - ущип¬нула вона з ледве вловимою іскрою надії в голосі й почала роздягатись.

Хвилин з десять ми натягували той обруч на її стан: і сопіли, і кректали. Нарешті наші зусилля окупились: натиснув-ся той "хула-хуп" на її черево, наче шлюбна обручка на вели-кий палець ноги. "Крути нав¬коло тіла!" - командую.

Випливає Анжеліка на середину кімнати, наче діжка де-рев’яна у по¬вінь, і застигла у задумі. "Ехе-хе, - удавано зі-тхаю. - Не бути тобі, дорогушо, "топ-моделлю"... - "От, гад! Ти що мені підсунув? - нама¬гаючись провернути обруч двома ру-ками, починає галасувати моя поло¬вина. - Невже більшого роз-міру не було?" - "Були трохи більші, - кажу. - Та їх оптом цирк закупив. Вони так надумали дресирувати слонів!"

Погиркались ми того разу серйозно. Виплюнув я зуба, у якому й так дірка була, і знову до роботи взявся: кільце те стягувати з її тілес. Та марна справа!

“Не засмучуйся, - відхекуючись, заспокоюю Анжеліку. - Пару тижнів посидиш на водяній дієті, ця штуковина сама впаде до твоїх ніг! Як і поклонники при одному погляді на твою оно-влену фігу¬ру." Бід почутого у жінки аж очі заіскрились.

Минуло кілька днів. Однієї ночі дивовижний сон мені на-снився: чи то русалки, чи то "амазонки” напівоголені. Десь із десяток гарненьких створінь. Що вони зі мною витворяли, не берусь описати. Мене аж у піт кинуло! Між нами, цей сон при-ємно розбурхав частину моєї плоті і я проснувся з певним на-міром, вперше за "медовий місяць”, спробувати подружнього "меду". Та "хула-хуп" капосний на Анжелиному попереку встав на моєму шляху психологічним бар'єром: всяке бажання знищив у корені! Їй, мабуть, і не снилось, як близько пронеслось повз неї "щастя". Вона безтурботно спала, похропуючи, мов трактор на малих обертах. Мене до того розізлив той "хула-хуп", що я тихенько сповз із ліжка, пішов до чулану, а звідти повернувся з парою дебелих моту¬зок. Обережно протиснув їх між обручем і її тулубом, зав’язав рибаль¬ським вузлом, а протилежні кінці до бильця ліжка приторочив. Вий¬шовши на кухню, підпалив у сміттєвому відрі мотлох усякий. "Пожежа-а! - горлаю несамови-то, коли дим доповз до спальні. - Рятуйся, хто може!"

Ну, Анжела - дівка спритна. Вчувши, що запахло смаженим, напівсонна вистрибнула з ліжка, аж шибки у вікнах забряжчали! Рвонулась вона з нагрітого місця, та не так вийшло, як їй хо-тілось. Нічого не розумію¬чи, метрів зо два тягнула моя подру-га ліжко, мов коняка бричку без коліс, а після наступного па-нічного ривка "хула-хуп" не витримав над¬мірного навантаження й луснув. Анжелу по інерції несло б ще невідомо скільки, якби не простінок, у який вона буцнулася лобом.

"А вона ще й з характером!” — втікаючи у ніч від розлю-ченої Анжели, що хряснула мене межи плечей чавунною сковорід-кою, подумалось.

Удома я пожалівся батькові на свої сімейні поневіряння і дорікнув:

- А ти ж запевняв, що буду, мов вареник у сметані..,

- Не переймайся, синку, - відказує тато. - Головне, що ми з тобою маємо безплатного двигуна до мопеда. А там, ди-вись, у когось вияв¬ляться зайві колеса, бо на наших гума вже - ні к чорту!



ВІЧ-НА-ВІЧ З АРХАНГЕЛОМ

Ми з дружиною були впевнені, що у новорічні свята заві-тають у гості онуки.

- Пройдусь, може добуду десь хоч цурпалок з голками, — кажу своїй Мані. — Малеча ж не повірить, що ми не змогли ви-кроїти зі своєї куцої пенсії грошей на ялинку. Жаль, що проти “Універмагу” та біля “Пошти” хтось постарався раніше: такі деревця понівечив, щоб йому руки повсихали!

- А ти біля заводу спробуй, — кинула дружина. - Ялини там добрячі вимахали. Та пильнуй, щоб не прибило, коли дерево падатиме!

- Я ж не чокнутии, щоб під корінь пиляти, мені верхівки вистачить, - заспокоюю.

З пісенькою: “У лісі, ой у темному, де ходить хитрий лис, росла собі ялинонька...” прошкую до заводу.

І ось зі спритністю кота дряпаюсь угору по стовбуру. З колючих гілок за пазуху сиплеться холодна пороша, мов лупа з голови, яка вік не знала “Хелден шолдерсу”. Нарешті дістався потрібної висоти. Боже, яке краса навкруг! Над головою Місяць золотим рогом виблискує, внизу снігова ковдра, мов неторканий папір перед носом початкуючого літератора, який замислив на-писати роман століття!

“Спиляю метра півтора верхівки, — вирішую, — бо більшої не дотягну”.

Тільки чиргикнув пару разів ножівкою по корі дерева, краєм ока помітив: чалапає якийсь тип до моєї ялинки. Видно, дебелий добродій, бо сніг під ногами аж стогне! А піді мною, скільки помічав, навіть не рипить. Бо важу два пуди з валян-ками і кухвайкою! Мене на перший лід рибалки у розвідку поси-лають і кричать з берега: 

— Поплигай тро¬хи, Толян, чи не тріщить? Якщо не провали-шся, то й ми поліземо!

Так от, сиджу я, вичікую, що ж далі буде. Тим часом уни-зу те без¬совісне мурло плюнуло на долоні, хекнувши, врепіжило сокирою по стовбурі з такою силою, що у мене на голові під-стрибнула шапка!

Еге, думаю, що ж буде, коли хряснусь разом з деревом? Хіба що від¬бивна з кістками!

Вирішую перш за все продемонструвати тому чмурові свою присутність, так би мовити, своє право на ялину, оскільки пе-ршим уподобав її.

- Зупинись на мить, чоловіче! — подаю простуджений голос з верховіття.

За роботою те мурло, видно, не допетрало, звідки лунає голос. А можливо подумало, що йому вчулось. Незнайомець ви-простався й почав прислухуватись.

- Зараз я спущусь на землю! — скориставшись затишшям, продовжую.

- Свят-свят-свят... Отче наш, іже єси на небесі... — чу-ється у відповідь, за тим стогін: — Рят-ту-ту... швидк-ка-ка-к...

Спускаючись донизу, я гарячково міркував: на незнайомця від пере¬ляку “швидка” напала, чи він благав про “швидку допо-могу”? Коли уни¬зу зрозумів, що сердезі непереливки, а допомо-гти йому не в змозі, урвав з місця пригоди так, що й не зчув-ся, як опинився в рідних сті¬нах. А вже за пару хвилин, відди-хавшись, зателефонував до “Швидкої” й повідомив, де знахо-диться потерпілий.

Та пригода якось швидко вилетіла з голови. А оце вчора завітала до нас сусідська баба Василина й розказує моїй Мані, що один чоловік з нашого містечка серед ночі на власні вуха чув глас божий з небес і на власні очі бачив, як з-поміж де-рев з неба спускався Михаїл архангел!

Я миттю здогадався, звідки вітер дме, але промовчав. На-віщо розча¬ровувати людину, та ще и напередодні Різдва!



ДЕСЯТКА

Напередодні полювання Микита Козоріз вилучив із шафи рушницю і, переламавши навпіл, зазирнув до стволів. Канали були порожні.

- Непорядок, - розгубився Микита і, не довіряючи очам, вхопив шомпол. Чистка шомполом бажаних результатів не дала.

- Мотре! - гукнув на кухню чоловік. - Ти рушницю брала?

- Що мені нею часник товкти, чи борщ помішувати?

- Це тоді той шибеник. Де Валерка?

- Де ж йому бути, як не в школі.

- Ну, я його навчу, - багатообіцяюче промовив батько.

Коли син з’явився зі школи, Козоріз грізно запитав:

- Ти рушницю брав?

- Позавчора, - насупився хлопець, очікуючи критичного момен-ту.

- А у тебе дозвіл від когось є на це?

- Та я лише двічі бабахнув за городами по старій макітрі.

- Ну, заєць, постривай! - Батько вхопив хлопця за вухо. - Ану, ходімо, покажеш, де стріляв.

Прийшли до стрільбища.

- Ось тут, - показав син, потираючи вухо. - А он макітра, я у неї не вцілив.

- Зараз побачимо, - батько подріботів до "мішені", присів навпочіпки і став щось шукати. Нарешті стомився, змахнув з чола піт і підішов до сина:

- Ти точно у макітру цілився?

- Більше нічого не було під рукою.

- Бовдуре! Як отак стрілятимеш - без нових джинсів зостанеш-ся, - кинув батько і вже собі під ніс пробурмотів: - Добре, що у стволі я заховав усього червінця, а не півзарплати...

 

КОЗАЦЬКИЙ ДУХ

Якось у хвилину відвертості Василь Жабокряк мовив дружи-ні:

- Не знаю, чи тому причиною є демократизація суспільст-ва, чи щось інше, але останнім часом відчуваю, що у мені по-чав нуртувати коза¬цьким дух моїх далеких предків. Так оцей дух так і пре, так і випирає з мене...

- Нічого дивного, - пробурчала Мотря. - Вже третій тиж-день сидимо на супові з горохом та борщі з квасолею, бо заро-бити на м’ясо ти не спроможний.

“Не з того кінця почав, - з жалем констатував Жабокряк.- Треба прямо заявити, що йду у розвідку на Січ, де відроджу-ється козацтво. А, власне, що я втрачаю? З роботи потурили за скороченням штатів, ще й зарплату за півроку не віддали. Та й що то за козак, який у жінки питав би на все дозволу. Значить так, гайну на Хортицю — давній осе¬редок козацтва, розповім отаманові про свої печалі, поїм з братами-козаками їхнього кулешу приправленому салом, зареєструюсь у якомусь курені, а там, дивись, дадуть конячину й шаблю. Звісно, шаблю я продам рекетирам та куплю плуга, а весною оратиму за містом людські городи за грошики. Отоді вже їстимемо з Мотрею і м’ясо і ков-баси”.

Збагатившись думкою, Жабокряк почвалав до світлиці доши-вати шаро¬вари, викроєні власноручно з двох поношених штанів майже однакового кольору, бо чомусь був упевнений, що шарова-ри слугуватимуть своєрід¬ною перепусткою на острів.

- Мотре! - гукнув Василь. - Ти випадково не пам’ятаєш куди ми запро¬торили червоні стрічки з весільного вбрання Зі-наїди?

- Для чого вони тобі? — зазирнула крізь прочинені двері дружина.

- Лампаси на шаровари нашию, - пояснив Жабокряк.- І відшукай свою медаль “Ветеран праці”. Начеплю для куражу, бо у козацького началь¬ства, сам бачив по телевізору, і хрести на грудях ї всякі цяцьки виблискують. Справжні тобі павичі! А я з’явлюсь перед їхні очі, мов обпатраний півень. Хто ж мене до козацьких лав прийме!

- На справжніх запорозьких козаків схожі оті, що у теат-рі коза¬цькому, - відказала на те Мотря. - У них і шаровари без лампасів і груди не поцяцьковані, але ти до того театру не попадеш, бо з тебе артист, як з багна куля.

Та Жабокряк не прислухався до жінчиних теревенів. Наспі-вуючи: “У сільської дівки Люди товсті стегна, пишні груди, на ній гарна спідниця, а під нею сідниця, Люда має порося...”, вправно проштри¬кував голкою зношений матеріал штанів.

- А ти точно їдеш отуди... на Січ? — прислухаючись до слів пісе¬ньки, підозріло запитала Мотря.

- Вранці першою ж електричкою шурую до Запоріжжя, а там махну на Січ, - відказав Жабокряк і пояснив, які перспективи перед ним відкриваються.

Всупереч очікуванню, Мотря не кинулась йому на шию зі словами: “Я — дружина твоя, я козачка твоя...”, бо у її голо-ві ще дзуміло Василеве: “У сільської дівки Люди...” Лише єхи-дно мовила:

- Їдь “зайцем”, бо грошей і на хліб нема.

- Козаки ніколи “зайцем” не їздили, — гордовито мовив Василь. — Якої ти заспіваєш, коли повернусь додому верхи на коняці...

- Дай Бог нашому теляті... — не досить упевнено промим-рила Мотря, бо знала, що перечити чоловікові у його намірах марна річ.

Наступного дня після незначних сутичок з транспортними контроле¬рами Жабокряк добрався до Хортиці. Сонце ще не досяг-ло зеніту, а в животі після пісного супу бурчало, мов три дні не їв.

- А скажіть мені, де тут козацькі курені? — запитав пер-шу стрічну бабцю Василь, подумки зазначивши, що вона, мабуть, пам’ятає ще ті часи, коли турки навідувались до нас у “гос-ті”, а не ми до них.

- Гась? — приклала до вуха засмаглу долоню стара. — Де курені, питаю?! — підвищив тон на дві октави Жабокряк.

- Не кричи, не позакладало, - образилась баба. - А куре-ні на башта¬ні, та у них повно сторожів-наймитів, бо баштан орендований місце¬вим начальством.

Жабокряк махнув рукою і вирішив було пошукати джерело більш досто¬вірної інформації, та бабця, що підозріло спогля-дала його шаровари, раптом лагідно мовила:

- Гаразд, хлопче, відведу куди треба.

- Отак би й давно! - зрадів Жабокряк.- А то розвели сек-ретність, мов на м’ясокомбінаті.

Невдовзі провідниця зупинилась біля якогось казенного будинку, і Василь лиш встиг подумати, що опинився біля штаб-квартири наказного отамана, як на східцях появився міліцейсь-кий сержант.

- Грицько, — звернулась до нього бабця і тицьнула паль-цем на Жабокряка, — мені здається, оцей тип картоплю з наших городів ночами цу¬пить. Поглянь лиш на його холоші, справжні лантухи...

- Ви що?! — обурився Василь. Та міліціонер жестом запро-сив його до приміщення, зачинив у заґратованому закапелку, а сам поважно всівся до столу.

- Хто, звідки, ваші документи? — випустив словесну чер-гу. Жабокряк документи забув удома, але розкрив душу перед сержантом, мов грішник перед попом в останні хвилини життя. Розповів, що ли¬шився без роботи і без засобів існування, що читав десь про відрод¬ження козацтва і що сам би хотів попов-нити його лави з тим, щоб у лиху годину відстоювати вагомі завоювання демократії.

- Значить, козаки, — посіпав носа сержант. - А я думаю, чи мені вчувається останнім часом коняче іржання над Дніпром, чи й справді... Зараз вияснимо, уточнимо і вирішимо...

Він кудись подзвонив по телефону, кинув кілька слів і через певний проміжок часу під вікном зупинилась якась маши-на, а в приміщенні з’явились два амбали у білих халатах: один з гумовим замашним “демократизатором”, інший з довгою сороч-кою на зігнутій руці. Вони ува¬жно обглянули через решітку Жа-бокряка, і вищий зростом мовив кате¬горично:

- Не наш. Від нас утік старіший... “Скарбник” гетьмана Полуботка. Ось вже з місяць ні слуху, ні духу... Не інакше, добрався до Англії і напав на слід українського золота. Та як тільки він тим золотом заволодіє, його й накриє наша служба безпеки, яка не дрімає.

Санітари поїхали, а сержант мовив спантеличено:

- Я спочатку подумав, що ти їхній, бо з толку збили твої штани-чували з лампасами. Щодо козацтва... Воно вже існує. Але якесь при¬марне і безлике, як профспілка. Словом, не таке, на яке багато хто сподівався. Так що поганяй додому й не мо-роч собі й іншим голову.

Того ж вечора Василь переробляв свої шаровари на мішки під карто¬плю.

- Хоч супу горохового поїж, — поторсала його за плече Мотря. — А я піду нагодую коняку, на який ти приїхав.

Жабокряк хотів було дати гідну відсіч, та відчув, що йо-му забрак¬ло козацького духу. Тому він скрутив у спину Мотрі дулю й смачно плюнув на підлогу.


ЛЬОХ НА ДВОХ

Мачула помітив, що Грицько Лопух перебуває у піднесеному на-строї.

- Щось маєш? — мацнув поглядом кишені приятеля.

Зиркнувши у бік кухні, де поралась Мачулиха, Грицько повід-омив:

- Щойно я підстеріг, куди Інокентій Халява ховає свій само-гон...

Почувши таке, Мачула засмикався, мов двигун, що допрацьову-вав на ос¬танніх краплинах пального.

- Сьогодні, як стемніє, беремо, — не дав йому отямитись Ло-пух. — Го¬туйся.

Інокентій Халява з дружиною додивлялися теледетектив “Зухва-ле викра¬дення”. Саме тоді дві зігнуті постаті розгрібали купу сміття, що мас¬кувала ляду їхнього потаємного льоху.

- Лізь першим, — внутрішньо здригнувся опецькуватий Мачула, коли з отвору війнуло могильною прохолодою. — Я прикрию... ляду за собою.

Опустились на дно глибоченького сховища, Грицько ковзнув променем ліхтаря по ніші льоху, заставленій повними і порожніми бутлями.

- Ого! — копнувши носком черевика купу залежалої моркви, по-жвавішав Мачула. — Тут і закусь є.

- Продукту не чіпай, бо це вже крадіжка, що тягне за собою кримінал, — застеріг Грицько, втискуючи бутель з самогоном до торби. Він хотів ще блиснути своїми юридичними знаннями, та рап-том вгорі вчувся деренчли¬вий жіночий голос:

- Драбину витягни, нехай не гниє. Та замок почепи, бо це з гостей раніш, ніж через тиждень, не вирвемось.

...Вулиця дізналась про зникнення двох чоловіків на третій день.

- Мов крізь землю провалились, — бідкались кожному жінки Ло-пуха і Мачули, яких поєднало спільне лихо.

- Ви не ятріть душі, — заспокоювали одні. — Може хлопці у якихось молодиць затримались.

- Або ж п’яних міліція забрала, — підказували інші. — Якщо інопла¬нетяни не поцупили у свою тарілку.

- Сходіть до баби Вівді, нехай на картах поворожить, — ради-ли треті. — Коли Кирило Печеріг одного разу повернувся з базару без паспорта, у якому були гроші, баба, кинувши на картах сказа-ла: “Чекай, твій паспорт знайдеться”. Так воно й сталося: свою пропажу Кирило невдовзі виявив у своєму поштовому ящику біля хвіртки. Але вже без грошей.

У цей час призвідники переполоху вели кротячий спосіб життя: бата¬рейки у ліхтарі “сіли”, сірники скінчились. У перервах між кошмарними сновидіннями приятелі робили підкоп невеличким склад-ним ножем, та робота посувалась, як мокре горить.

- Цим інструментом жаб розтинати, — потерпаючи від задухи, жалівся Лопух. — Хоча б поганенька лопата була...

- А екскаватора не хочеш? — уїдливо пробурчав Мачула ї гнів-но кинув на адресу господаря льоху: — Ледацюга. Не міг витяжної труби встановити. Ніякої тобі вентиляції... Добре, що порожні бутлі є замість унітаза.

Одного разу Лопух запитав:

- Як думаєш, нагорі день, чи ніч?

- Нагорі рай, а отут пекло, — майже простогнав Мачула. Від-чуваючи себе винуватцем, Грицько, як міг, розраджував приятеля.

- Чим довше ми отут пробудемо, тим для нас краще, — якось сказав і, не дочекавшись відповіді, пояснив: — Ми так охлянемо й обростемо бо¬родами, що й мати рідна нас не впізнає, а Халява й поготів. По-друге, у мене отут геть зовсім пропала охота до ви-пивки.

- А мене тягне до води. Так де ж її взяти, — відповів Мачула і, раптом схлипнув: — Моя Настя, мабуть, посивіла з горя.

- Якщо приймака не прийняла, — бовкнув Лопух і хрумкнув мор-квиною.

Якогось дня нестійкий сон приятелів розігнав шурхіт над го-ловами і вони зрозуміли, що надходить кінець їхнім поневірянням.

- Немов навколо світу подорожував, гад, — з притиском мовив Лопух і мобілізуюче штовхнув Мачулу під ребра: — Тільки-но опус-тить драбину, рвемо кігті.

Інокентій Халява підняв ляду і відчув, як залоскотало у но-сі. Смач¬но чхнувши, вкинув до льоху драбину, ледь не прибивши неповороткого Мачулу, і вже збирався занести над щаблем ногу, як з отвору вигульк¬нула волосата мармиза, схожа на воскреслі мощі святого. Від несподі¬ванки Халява сахнувся, як чорт від ладану, за тим схопився за груди і з відчайдушним вереском, що аж ніяк не пасував його показній стату¬рі, урвав до відчинених у коридорі дверей. За мить вони грюкнули і все стихло.

- Дай, Боже, ноги! — прикриваючи брудною долонею напівосліп-лі в те¬мряві очі, Грицько почовгав у напрямку своєї садиби, зві-дки линуло ра¬дісне скавуління Рябка. Позаду, тримаючись за полу його піджака, лед¬ве встигав Мачула, вихрипуючи, мов списана ду-хова труба.

- Ну куди ти летиш, мов реактивний, — канючив він. — Прига-льмуй трохи.

З деяких причин ця історія розголосу в містечку не набула. Невдовзі після тієї пригоди Грицько Лопух став помічати, що сусід Халява свій злощасний льох використовує під смітник. При цьому він не просто наб¬лижається до ями з відром сміття, а мовби під-крадається до ведмежого барлога. Тричі перехрестившись, висипає сміття у яму, за тим тричі плюнувши туди ж, розвертається і чим-дуж біжить до будинку.

З тих пір Лопуху і Мачулі про випивку й не заїкайся, а ви-гляд морк¬ви викликає в обох напад алергії. Їхні жінки стверджу-ють, що вночі чоловіки сплять при освітленні, бо темряви не пе-реносять, як кажани сонячного дня.

МЕНЕ НЕ ОБДУРИШ!

Максим Небога проснувся, потігся до потемніння в очах! Мимохіть зазначив, що йому все частіше сняться гроші. Небозі стало сумно, бо ще від свого діда Самійла, який вмів розгадувати сни, він чув, що коли сняться гроші, то ЇХ не буде. Щоб з’явились гроші, треба, щоб присни¬лось зовсім протилежне, те, що не хрустить, не дзвенить, а пахне так, що й носа відвертаєш. А гроші ж, як відомо, не пахнуть. Навіть уві сні.

Небога сповз із ліжка, почалапкав босоніж до кухні, зачадив недопал¬ком “Прими”, а вже тоді випадково поглядом наникав на столі записку: “Максиме, у холодильнику ковбаса, яйця й інше. З роботи прийду рано”.

До холодильника Максим не зазирав тижнів зо два, маючи за принцип: нічого нишпорити у кишені, коли в ній дірка.

— Знайшла дурнішого, - пробурчав Небога й перекривив: - Ковбаса, яйця... Теж мені жартівниця. Вона гадає, я забуду, яке сьогодні число...

Невдовзі Максим всівся проти телевізора дивитись реклами. Останнім часом він тримався на поверхні життя завдяки їм. Зловтішно спостері¬гаючи, як на екрані клацають зубами, жують і трясуться, мов у пропас¬ниці, Максим відчув свої душевні переваги над отим звіринцем і дедалі більше впевнювався: Дарвін не набагато помилився зі своєю теорією про походження людини. Його розмірковування обірвав дзвінок над дверима.

— А-а, це ти, куме! - зрадів господар, побачивши на порозі Інокентія Халяву. - Цигарка знайдеться?

— Іду й думаю, - зацокотів у відповідь Халява. — Сьогодні ж день сміху. Дай, думаю, заскочу до свого друга, може відзначимо.

— Чим? — здивувався господар, прошкуючи на кухню. - Хіба запискою, що лишила Катря?

— Мене не обдуриш, — підморгнув Халява. Затим по-господарському по¬ліз до холодильника, видобув з нього пляшку, ковбасу, яйця й з удава¬ним докором похитав головою: — Ая-яй... А казав...

У Небоги від подиву очі полізли на лисину, ще й виступив піт.

— А я думав — жарти жіночі, - спантеличено промимрив.

Куми випили. Халява почав уминати ковбасу, наче поклав за мету вря¬тувати її від передчасного псування. Господар, хоч і був голодний, жував мляво, мов поранений вовк, даючи зрозуміти Халяві, що необхідно до¬тримуватись хоч якогось етикету. Та усвідомивши, що його приклад не надихає кума, взявся за наїдки по-справжньому.

Невдовзі на столі лишились прозорі шкірки та яєчна шкаралупа.

— Непогано живеш, - кивнув на стіл розпашілий Халява. - В наш час... Та він не скінчив, бо повернулася з роботи господиня і, відчинивши двер¬цята холодильника, розгублено глипнула на приятелів.

— Ви що, все підмели?!

Інокентій Халява завовтузився, мов шкідливий кіт на клумбі, потому, підхопившись, подріботів до дверей. Максим, залишившись наодинці з дружиною, запитав суворо: - І що цього разу продала?

Жінка, ніяковіючи, промовчала. Потім мовила:

— А хіба кум Халява тобі нічого не сказав?

— Що він мав сказати? — здивувався Небога.

— Те, що я продала йому твої спінінги, аби купити продукти. Ти ж якось сам казав, що треба позбутися снасті, щоб не тягнуло на ставки, де браконьєри й орендарі вицідили всю рибу. То ж нехай Халява ловить облизнів.

— Поки що ловимо ми, - зиркнув Максим на порожній стіл.

Його більш за все обурило оте Халявине: “Мене не обдуриш!” А сам узяв та й пошив його у дурні! До вечора Максим не міг заспокоїтись, думав: “А все ж таки прикро, коли тебе дурять, хоч і жартома. Простимо чужим, отим, що сидять в затишних кабінетах від низу до верхів. А це ж — приятель і кум. Можна сказати — близька людина!”



МІСТИЧНІ ВИВЕРТИ

Якось Грицько Неборак зібрав нас, давніх приятелів, у своїй оселі посидіти за пляшкою пива. Причина була банальною: Неборак, вкотре вже, отримав від якоїсь фірми приз — телевізор японського виробниц¬тва! Це сталося після того, як він у бандеролі надіслав на якусь ад¬ресу п’ятдесят кришечок з-під “Пепсі-коли”.

- Везе тобі, — заздрісно зітхнув Василь Жабокряк. — А тут хоча б хто на долоню плюнув!

- Не у везінні справа, — озирнувшись, стишив голос Неборак. — Варто заснути, як чийсь голос настирливо торочить мені: “Зби-рай кришечки та наклейки з-під напоїв і відсилай на адресу...” Вранці йду на смі¬тники й збираю. Як гриби.

- Містика якась, — пробурчав Терешко Бамбула, який не вірив ні в чортів, ні владі, а лише своїй дружині, яка постійно настав-ляла йо¬му роги.

У відповідь усі загули, мов бджоли, загомоніли, але суть зводилась до одного: у світі існує щось таке, незбагненне, не підвладне ніякому розуму! З’ясувалось, переважна більшість при-сутніх вірить у всілякі забобони і ворожіння. Хильнувши ще по склянці пива, розбавленого перваком, почали “перемивати” кістки не лише чорним котам і сичам, а й бабцям з порожніми відрами та депутатам з повними гаманцями.

Зрештою, найнебезпечнішою істотою визнали бабцю з порожнім відром, а то й двома. Від неї, здавалось, не існувало ніяких за-стережливих заходів: хоч плюй їй услід, хоч хрестись! Але життя на місці не стоїть і забобонна частина людства й на бабцю з цебе-ркою знайшла управу. Варто бабці гукнути: “Бабо, це не ви, бува, грошики “посіяли”?!” Бабця, якою б вона глухою не була, обов’язково зупиниться, а ви, тим часом: шух-шух мимо неї! Звіс-но, бувають і казуси. Не так давно одна бабуленція пожбурила ме-ні услід порожню цеберку й ледве з ніг не збила, коли зрозуміла, що її ошукали. Та ще й на всю вулицю зарепетувала: “Не віддаси мої гроші, сидітимеш у “ДОПРі”!”

Щодо мене, то я з дитинства знаю, що робити, коли дорогу пе-ребігає чорним кіт, а ти не встигаєш перетнути йому шлях. Все дуже просто. Аби уникнути будь-якої неприємності, варто тричі плюнути услід ко¬тярі, перехреститись, за тим заплющити очі, взя-тись двома пальцями за ґудзика на одежині і спокійно прошкувати далі, поки не перетнеш уявну стежину, протоптану тварюкою. Звіс-но, бувають і осічки.

Одного разу йду вулицею до фотосалону, щоб знятись на новий пас¬порт, аж тут кіт чорний. Здоровенний, з усього видно — “віс-касом” відгодований! Суне, значить, мені напереріз, мов привид. Я прискорив хід, та кіт виявився спритнішим. Дотримуючись запо-біжних засобів, відомих з дитинства, я наосліп рушив далі і, спіткнувшись у якійсь вибоїні, хряснувся носом в капот “Вольво”. Чутлива машина, навіть сигналізація спрацювала!

Помічаю краєм ока, з подвір’я господар поспішає. Дебелий, видно, з “нових”. Бо голова поголена, мов після тифу! Ну, думаю, зараз по¬чне викручуватись, мовляв, не в тому місці припаркував машину, ви вже вибачте. Візьміть ось компенсацію в доларах за по-шкодженого но¬са, та випийте за моє здоров’я. Словом, розшаркува-тиметься у реве¬рансах з півгодини, а мені ж поспішати треба, бо незабаром у фото-салоні обідня перерва!

Та мої фантазії були марними. Той “крутий” без зайвих слів і емо¬цій, пробурчав лише: “Куди прешся, бидло!” — хряснув мене правим кулаком по вже постраждалому носі, а лівим під праве око! Яке вже тут фотографування! Розвернувся я і почовгав додому, розмірковуючи про суєтність життя та його сюрпризи.

Глянув удома в дзеркало й волосся на голові заворушилось, мов пирій під вітром: анфас і профіль такий, що міліції й на очі не попадайся. Міліція такі пики завжди звіряє з тими, що на дош-ці: “Їх роз¬шукує міліція!”

Після того випадку я часто розмірковував, чи не помилились люди, століттями відшліфовуючи застережливі заходи проти всякої нечисті? Можливо цих заходів узагалі не існує?

Якось ми з Клавкою після перегляду телереклам, змішаних з уривка¬ми фільмів, спати вляглись. Вона, за звичкою, на ліжку, я — на ди¬вані. Звичка така виникла після того, як одного разу Клав-ка ледь не розплющила мене, накотившись спросоння на мою тлінну плоть. Такий вже я від природи — тендітний! Щоправда, мені іноді лестять знайомі жінки, кажучи, що я — “мощний” мужчина, але то, мабуть, натяк на живі ходячі мощі.

Так от, вляглись ми кожний на своє ложе, лежимо. Клавка, ви-дно, молодість свою згадала, бо хвилин з п’ять позітхала, а по-тім похро¬пувати почала, мов коняка, що зачула близькість вовка. Відчуваю, мене теж сон огортає, мов у лазні пара. Раптом хропін-ня порушив мото¬рошний звук знадвору, схожий на виття змішане з плачем. Чую, моя Клавдія завовтузилась на ліжку й поривчасто за-дихала, наче перед першим шлюбним контактом!

- Сич десь поблизу. Це, кажуть, не до добра! — тихо кинув я припущення в те¬мінь кімнати. — Ти, випадково, не знаєш запобіжних заходів від лиха, яке сич накликає?

- Наслухаєшся забобонів і верзеш казна-що, — позіхає Клавка. — Це кіт подругу підзиває.

- В кінці грудня? — мовлю іронічно. — Нехай буде тобі відо-мо, доро¬гушо, з настанням холодів коти стають імпотентами!

- Ти по собі не рівняй, — єхидно кинула дружина. — У тебе й серед літа того... цього... На пів-шостої за зимовим часом!

З моєю дружиною скандалити, лише час гаяти! Коротше, ми таки пос¬нули, десь опівночі. Мені навіть сни встигли наснитись, але страхіт¬ливі: то баба Яга, то відьма. І кожне намагається мене в кущі затягти. Видно, казкова нечисть голодна на чоловіків. Доб-ре, що сон обірвав дзвінок у помешкання, а то б зґвалтували! Ви-тираю спіт¬нілого лоба, дивлюсь на будильника. Кого це принесло так рано, думаю. Ще ж і десяти нема. Чалапаю босоніж до дверей, дивлюсь у “вічко” і чимдуж повертаюсь до Клавки, що вже просну-лась.

- Ну що, кіт подругу підгукував? — іронічно кажу.

- А в чому справа? — сполошилась Клавдія.

- Я тобі казав, що сич — не до добра. А ти: кіт подругу під-гукує, кіт подругу... Яка подруга може бути у грудні, окрім твоєї матері. Йди, відчиняй навстіж двері, теща моя у гості приперлась!