СТЕФАНОВСЬКИЙ Василь

Василь СТЕФАНОВСЬКИЙ

Коротка автобіографія


Василь Сергійович СТЕФАНОВСЬКИЙ народився в місті Кобеляки на Полтавщині в багатодітній родині. Мати походила із старовинного козацького роду, а батько - з дворян. Дитинство і юність Василя пройшли в місті Дніпродзержинську Дніпропетровської області, де батько й старший брат працювали на металургійному заводі імені Дзержинського.

Виховувався в спартанському дусі. Змалку навчився самостійно пришивати відірваний ґудзик, накладати чергову латку на потерті штани й міцно триматися на ногах у нашому непростому житті. У шкільні роки писав вірші, брав участь у виставах драмтеатру. Мріяв стати режисером. Та не так сталося, як бажалося.

1941 року був достроково призваний до лав військово-повітряних сил Радянської армії. Навічно залишилися спогади про безкрайнє небо, 11-у авіашколу пілотів, Чугуївське військово-авіаційне училище льотчииків і 206-у штурмову авіадивізію. 

У повоєнні роки працював у редакції газети «Прикарпатська правда» (Івано-Франківськ), учителем у Запоріжжі, 25 років - у ракетно-космічному комплексі (Дніпропетровськ) на різних інженерних посадах.

Друкувався в газетах і журналах «Перець» та «Крокодил».

На його вірші написані пісні, які передавалися по радіо й телебаченню. Брав участь у створенні фільму про ракетників на Московській кіностудії.

Член Асоціації «Весела Січ». Переможець конкурсу «Городская поэзия» (газета «Горожанин»).

На жаль, йому притаманні значні негативні риси: палить цигарки і, як пан-виборець, брутально ставиться до слуг народу, які засідають у нашій рідній Верховній Раді.

Має шухляду, де зберігає офіцерські погони, державні нагороди та дипломи про вищу освіту. А в серванті, про всяк випадок, тримає для друзів пляшку оковитої.

P.S. Із запису в особовій справі:

«Не був. Не відхилявся. Не притягався. За!».

Від редакції порталу:

Автобіографію Василь Сергійович писав сам.

На жаль, 2 червня 2013 року, на 91-у році життя Василь Стефановський помер, залишивши по собі гарні твори.

 

 

ВСЯКА ВСЯЧИНА

 

ТРЕБА Ж!


Тільки потрапивши на базар, курка зрозуміла, як вона себе недооцінювала.

Потомствений мисливець

Навіть уві сні чув постріли — стріляло в попереку.


ІЗ ОБ'ЯВ


Даю уроки найбільш розповсюджених виразів у міському транспорті.

Для роботи в бюро прогнозів погоди терміново потрібний працівник на посаду заступника начальника. При собі мати диплом синоптика або довідку про наявність ревматизму.

Молода кароока шатенка, без шкідливих звичок, познайомиться (для створення сім'ї) з чоловіком, не позбавленим почуття гумору, машини і дачі.
Вік значення не має. 

Кооператив «Усмішка» за помірну платню назавжди позбавить вас зубного болю. Приходьте!
Наш девіз: «Чим менше зубів, тим менше зубного болю!» 


ДОЗВОЛЬТЕ ЗАПИТАТИ

Чи може Стецько Гикавка одержати через суд грошову компенсацію за моральні збитки від сусідки Фроськи? Вона при всіх заявила, що Стецько пропив розум, а в нього його ж зроду не було.
 

ІЗ ПІДСЛУХАНОГО

- Давно я тебе не бачив, куме! Ти би пригостив чарчиною.

- Так грошей чортма!

- А я тобі позичу.



ПОРАДА

Богиня Перемоги,

звісно, жінка.

Ти в цьому сумніватись

не берись,

Коли ти повертаєшся

із шинку,

Щоб зрозуміти це,

мій друже, одружись!


 

ПЕРЕКОНЛИВИЙ ДОКАЗ

З дитинства він уміє майструвать -
 
Від Бога Гриць дістав

такого дару.

Без нього Діогенам

не бувать —

Він все життя клепає

бочкотару.



ВІЧНЕ ПИТАННЯ

— Скільки я можу тобі пояснювати, Оленко? Я тебе купила в крамниці.

— На всі дєнюжки?

— На всі!

— А папу?

— Папу?.. Дали на здачу!



ДОПИТЛИВИЙ


— Дарованому коневі в зуби не дивляться!

— А куди?!
 
 


СИТУАЦІЯ

Світанок. У небі ні хмаринки. Вітерець то дихне, то не дихне. Голова після вчорашнього тріщить, руки хоч прив'язуй.

— Що треба? Точно. Як ви догадались? Але ж де її, кляту, знайдеш в такий ранковий час у селі?

Микола Голопупенко пройшов вулицею. Тихо. Нікого.
Коли зирк: сусіда, та ви його знаєте — Стецько Варивода, сидить на подвір'ї і замислено чухає потилицю. А на столі, щоб ви думали? Шмат сала. А в банці з-під огірків добрячий первак. Обіч нього пес Рябко.

— Стецьку, друже, виручай. Тяжко мені. Хоч дві краплини.

— А ти заходь. Радий тебе бачити, Миколо!

— Так он злющий собака, пошматує.
 
— Отож! Авжеж!

Біля крайньої хати баби Килини дзвінко проспівав півень. Із-за гаю над яворами піднімалось сонце...


НА ЦЬОМУ І СТОЮ

Гумореска в двох частинах, без передмови, але з натяком

І

Ви коли-будь нездужали? Га?

Якщо того... то до ваших послуг чудова лікарня з усім своїм висококваліфікованим штатом.

Правда, після того, як вам пощастить взяти талон на прийом до лікаря і ви вистоїте чергу (а до черг у лікарні, думаю, ви звикли), вас люб'язно, не відриваючи очей від історії хвороби попереднього відвідувача, спитають:

— Що болить? Чим хворіли в дитинстві?

Поцікавляться посадою. Бо без знання останньої важко призначити ліки і виписати бюлетень.

— Кажете, температура? Ну і що? Вона не резон. Зараз у нас усі дуже гарячі. Прийде час — охолонете. А на всіх бюлетенів не вистачить. Тим більше, що кожен намагається підсунути лікарю ребус. Спробуй-но вгадати, що там у хворого в середині!

Мовчіть краще. А то, що у вас апендикс або виразка дванадцятипалої кишки виявиться.
 
— Відкривайте рота! Покажіть язика! Скажіть а-а-а!.. Діагноз: гостре респіраторне захворювання...  

— Наступний! Коли за три дні вам не покращає, прийдете ще, станете в чергу і, може, навіть одержите бюлетеня ще днів на три...

Не перевелись у нас ще такі, що набридають лікарям своїми скаргами, чим затримують чергу до кабінету.
Таких ніхто не любить. Ні лікарі, ні ті, що чекають за дверима.

- Бувають і «артисти», що при діагнозі «ГЕЕРЗЕ» навіть умирають від іншої хвороби. Хто ж їм винен, коли вони вдалися до плюралізму і залишилися при своїй думці?

Ну а ви ж не лікар, а всього тільки середньостатистичний хворий! Ковтайте свої порошки, пілюлі, приймайте мікстуру та радійте, що після відвідування лікарні ви ще побачите небо і сонце.
 

II

Деяких дуже настирливих все ж направляють до стаціонару. Звичайно, коли є вільні місця.

Якщо вже вас туди визначили — не дуже радійте, бо в палаті, як у міському транспорті — один до одного... Правда, є прохід для медперсоналу.

Без цього не можна: не стане ж поважний лікар стрибати через ліжка! Це не етично!

Лежіть мовчки і чекайте, доки ваша дружина чи чоловік, або друзі принесуть вам їжу. Бо меню і якість харчування в лікарні усім відомі...

Оце недавно контролери перевіряли (чи робити їм нічого?) відділення лікарні.

Такі вже попались вередливі. Бачте, все їм не так: і щоб чистота була, і в борщі картопля, і вага порцій замала; а то ще: чому на кухні і в підсобках прусаки..? Бач, які!

Ну, не доклали в каструлю, чи в котел продукти, ну, забули в борщ картоплю вкинути, ну прусаки... Так вони ж не кидають їх у їжу! Що ж, може, вам забажалось отих рудих вивести, як в нашій країні, вже вивели багато видів риб та звірів? А потім, що? Заносити їх до «Червоної книги» або купувати на валюту?! Це ж наші, вітчизняні! Хай живуть — вони не кусаються...

Отим контролерам скажу прямо (і хто їх тільки сюди послав, навіть за тиждень не попередили?):

— Не подобаються вам порядки в рідній лікарні — не хворійте. Від вас ніхто не вимагає температурити, чхати тощо. Я — рішуче на боці керівництва лікарні. Нас — багато, а вони — одні. А щодо акту перевірки, то я такої думки: здоровий напише що завгодно, а хворий хай дивиться на «Цельсій»! А поїсти, якщо будеш жити, принесуть. Отака моя впевнена думка!

На цьому я і стою.



ТЕЛЯЧІ НІЖНОСТІ
 
Це було під Новий рік. Пухнастий сніжок ніжно обгортав землю...

Та ото, значить, вирішили ми з кумом піти на свято до Петра. Ковтнули потроху на дорогу, щоб міцніше на ногах триматися. Кум сулію прихопив, на випадок, якщо заблудитися доведеться.

Вийшли на вулицю... Край села собаки, бодай вони лоздихали, гавкають. Через двір жінка чоловіка лає — такими словами, що й сказати не можу.

Йдемо, значить. Щоб не так моторошно було, пісню співаємо про щось дуже хоробре. О, згадав — про Наливайка. Я тенором, а кум дискантом виводить. Присвітив сірничком на годинник — розумієте, спізнюватися в такий день якось незручно, а стрілок майже не видно. Так що не розбереш, чи ще старий, чи вже Новий рік. Присіли на хвилинку біля копи.

— Давай, куме, — кажу, — потроху, щоб в очах просвітліло - шляху-то зовсім не видно...

Добренько-таки причастилися. Кум із кишені дістав солоний огірок і дві печені картоплини - як у найкращі часи — повний порядок!

Випили за все добре, потім за всіх поіменно, щоб їм щастило в Новому році.

Кум хотів ще випити за односельців, що живуть з ним на одній вулиці, починаючи з крайньої хати баби Явдохи, та я його сіпнув за руку.

— Бачиш, онде світяться вікна за левадою? Пі-пі-шли...

Невдовзі постукали до хати. А назустріч - дружина Петра Кварти. Ой, що за полум'яна жінка, запрошує до господи.
 
І чого тільки не було на святковому столі! Боже мій! Усякі найсмачніші страви: пампушки, порося з хроном, хрін без поросяти, картопля зі шкварками... А помутнілі графини, а огірки, матінко моя, такі ніженські з цяточками, а гуска з яблуками на здоровенному листі... І все це залите підливою... Кхе...

Якось так вийшло, що ми з кумом розсілись по різні боки...

Раптом чую, як ніжні жіночі руки впали на моє плече.

— Оленко, - шепочу, - ти що це - чоловік поруч!

— Ну й що, ти найкращий у світі.

Та все горнеться, та все горнеться... У мене аж серце завмирає. Бачу, що як піде так і далі — неодмінно почне цілуватися. Уже відчуваю на своєму обличчі її гаряче дихання. Обхопила мене руками та як поцілує, я аж здригнувся, а тут Петро як гаркне:

- Ти що мою жінку з пантелику збиваєш?!

Та як улупить мене під ребро, я аж підскочив... Глянув навкруги, а то кум мене ногою дістав із-під копи. А чиєсь теля — таке руденьке, з білою цяточкою на морді, схилилося наді мною, гаряче дихає та так і хоче лизнути.

Розбуркав я кума. Уже світати почало. Вилізли ми обидва з-під копи, обтрусилися.

- Наливай, - кажу, - що залишилося, бо вже не дійдемо до гостей. Час додому вертатися.  

Тепер уже Новий рік зустрічаю тільки вдома. Бережу традиції сімейного свята.

Василь СТЕФАНОВСЬКИЙ

 

ЯК СТАТИ САТИРИКОМ-ГУМОРИСТОМ

(Для початківців)

Перш за все ретельно ознайомтеся зі статистикою. Середній вік життя, за досконально перевіреними даними, тих, хто пише гуморески, — 39-41 рік. Буває, коли навіть доживають до 50, але це щасливий випадок.

У відсотковому відношенні: 15 зі ста гине від удару цегли, що чомусь звалюється на їхні голови, 10 - від квітів, що злетіли з підвіконня в міцних полив'яних горщиках, 20 - від серцево-судинних захворювань після неодноразових викликів до керівництва, п’ять - від дорожньо-транспортних пригод і 50 відсотків - від сміху за одержаний гонорар.

Ретельно ознайомившись із вищезазначеним і порадившись із рідними й близькими, приймайтесь за працю.

Для написання візьміть шкільний зошит вашої дитини, ручку, в крайньому разі, олівець.

Сідайте, розслабтесь, запаліть цигарку і - за роботу.

Виберіть тему, розуміючи, що сатира — це саме життя.

Починайте з критики прибиральниці. Так, мов, і так, Тетяна чи там Килина погано протерла вікна в кабінеті, в результаті ваш безпосередній керівник не зміг своєчасно розгледіти реальну дійсність.

Можна й фантастику. Буцімто ви на загальних зборах піддали нищівній критиці директора.

Зранку наступного дня до вас телефонує секретарка:

— Петре Гнатовичу, вас терміново викликає директор. На вас уже підготовлений наказ по заводу.

Тут, звичайно, товариші дають слушну пораду:

— Петре, не гайся, пиши "за власним..."

У кабінеті зустрічає сам Дмитро Пилипович. Він піднімається з-за столу і запрошує сісти.

— Сідайте, шановний Петре Гнатовичу!

— Нічого, я постою!

— Сідайте, сідайте. У нас довга розмова. Скажіть, тільки чесно, це була ваша особиста точка зору чи на виступ вас підштовхнули співпрацівники?

— Ні, я сам!

— Ось що, я тут порадився, подумав і вирішив підписати наказ. Ознайомтесь і розпишіться. Вас із сьогоднішнього дня призначаю на посаду мого заступника.

Головне у творчості — це натхнення, повсякденна праця. І якщо з вами після перших надрукованих рядків нічого не трапиться — з часом може вийти перша збірка, звичайно, під вигаданим прізвищем, тобто, псевдонімом. Оскільки, як показала практика, підписування своїм власним прізвищем ні до чого доброго не призводить.



Першоквітневе

УПЕРШЕ В ЗАПОРІЖЖІ ТА В УКРАЇНІ

Незважаючи на похмурі дні, нестійку погоду, запоріжці сповнені оптимізму в очікуванні численних заходів у парках і скверах міста. А їх і справді буде чимало. Ось і у вівторок вирішено провести свято зустрічі весни.

- Семене Марковичу, - запитали ми одного з організаторів заходів щодо зустрічі весни, - що ви підготували для запоріжців?

- Підприємці-патріоти провели нараду, на якій одностайно ухвалили рішення виділити на ці заходи необхідні кошти, щоб жителі міста могли повеселитися, мали хороший настрій.

- А конкретніше?

- За рахунок отих коштів підприємців, у вівторок, 1 квітня, з 16-ї до 18-ї години на бульварі Шевченка біля годинника організовується вручення тюльпанів усім жінкам. А о 19-й - на площі Фестивальній відбудеться гала-концерт, у якому візьмуть участь Йосип Кобзон і Клара Новикова. А відомий у всьому світі комбінат "Славутич" надішле сюди дві машини пива, яке роздаватимуть безплатно. Якщо ж комусь не дістанеться - не впадайте у відчай. Адже поруч продаватимуть таке саме пиво за півціни. З 18-ї до 22-ї години весь міський транспорт, включаючи маршрутки й таксі, працюватиме безкоштовно. Та, на жаль, усіх бажаючих ощасливити ми не зможемо. Тому й вирішено, що безплатно перевозитимуть поки що тільки жінок із карими очима та чоловіків із лисиною (площа її значення не має). Отож жінки, сідаючи в таксі, повинні "пускати бісики" до водіїв, а чоловіки - знімати капелюхи.

Редакція разом із організаторами свята бажає запоріжцям прекрасного весняного настрою, усмішок та сонячних днів.



ПСИХ0ТЕРАПІЯ

- Привіт, Ганно!

- Добридень, подруго! Чи не позичиш до зарплати п'ятірку?

- А, чого ж. З великою радістю. Можу й більше. Я сьогодні найзаможніша людина. Мій благовірний сп'яна замість мізерної зарплати віддав гроші із заначки. Як я пригадую, подібний випадок колись уже був у нашому місті. Про це навіть газети писали.

- Везе ж людям!

- Заходь, вип'ємо по келеху шампанського з цЬОГО приводу.

- А як у тебе? Все ще займаєшся психотерапією?

- Інколи буває. Мій, коли приносить гроші за заведеним звичаєм, завжди кладе їх на холодильник. Я, звичайно, залишаю йому певну суму на особисті потреби. А вчора дивлюсь, а на холодильнику чортма. Так я, не гаючи часу, провела профілактичні психотерапевтичні заходи - виставила милого за двері.

- Ну й що ?

- Спав на порозі на ганчірці Рябка. А сусідка Хвеоька, ну до чого противна баба, все допитувалася, чого це він не спить, як люди, НА пуховій перині?

- І що ти їй сказала ?

- Не суй свого носа, кажу, в чужі справи й не попадайся мені на очі. Бо я людина нервова - за себе не ручаюся. Запам'ятай, що мій чоловік найкращий з усіх чоловіків у світі. Його рішення для мене - завжди закон. Я ні в чому не можу йому перечити. Він же – хазяїн! Де захоче, там і спить.

А що далі?

Холодильник на місці, тряпчина біля порога, а чоловік - у Феськи.

 

УСЕ Ж ТАКИ ПРИЄМНО...

Директор міцно потис мені руку.

- Ну й Петренко, ну й молодець! Мудра голова й золоті руки. Усі мої технічні служби на чолі з головним інженером тобі й у підметки не годяться! Цілий тиждень возилися з обладнанням і нічого не змогли зробити, а ти за одну зміну ввів до ладу виробничу лінів. Ціни тобі нема. Якби я був Президентом, то вручив би зараз найвищу нагороду. Ти заслуговуєш велике матеріальне заохочування.

Він натиснув кнопку на пульті.

- Знайдіть негайно головбуха й нехай він терміново зателефонує мені.

«Боже, - подумав я, - це ж одержу не менше окладу, а мо' й значно більше. Як усе це доречно. Післязавтра у дружини день народження. По-перше куплю їй найкращі троянди, які вона так полюбляє. І вранці, а цей день припадає на вихідний, накрию святковий стіл так, що в неї від радощів голова піде обертом.

- Іване Степановичу, ви мені потрібні. Тут у мене слюсар Пе¬тренко - зробив конче потрібну справу, його треба преміювати за найвищим розрядом. Подивіться, що там у нас на рахунку... А ви уважно дивилися? Так-так, зрозумів!

Директор повернувся до мене й ніжно поглянув у вічі:

- Ти, Олександре Павловичу, мудра людина і, сподіваюся, мене зрозумієш. Головбух, з яким я зараз говорив, доповів, що у нас на рахунку нині поки що аж нічого. Отака ситуація на заводі, та, мабуть, і в країні. Так що вибач!

Він піднявсь із-за столу й ще раз міцно потиснув руку. З невеселими думками повертався я з роботи додому.

- Тобі обід подавати?!

- Сам! - буркнув я дружині, миючи руки.

Відчинивши двері на кухню, завмер від подиву... На столі - балик із чудовими приправами, салат із крабами, порізаний тоненькими скибочками сир, та не якийсь там плавлений, а голландський із дірочками, кришталеві фужери, пляшка коньяку п'ять зірочок".

У мене аж дух перехопило. Люди добрі, де це ви таке бачили в наш час? Як зачарований, сидів за столом, усе вдивлявся на блюдо й сервізні тарілки, повні всякої всячини. Із задуми мене вивів голос дружини.

- Ну що, Сашо, поїв? Це від нашої сусідки Марини Петрівни, така добра, душевна людина. Як презент вручила. Від усього цього в неї вже оскомина.

Дружина вправно забрала зі столу книжку «Про смачну та здорову їжу», розгорнуту на найбільш мальовничій сторінці.

- Ця багато ілюстрована книжка краща будь-якого збірника гумору, Сашо.
Дивлюсь і сміюсь від душі, часом крізь сльози. Усе це - на кольоровому фото, а все ж таки приємно.
Дружина дістала з полиці тарілку й ложку, налила супу.

- Хліб відріжеш сам!

І вийшла з кімнати.

 


УТІШИВ
(Фрагмент одного дня Івана Пилиповича)

 

Лікарня, кабінети. Хворі і не дуже. Медпрацівники й, звичайно, черга.

- Хто на перев'язку?

- Дозвольте?

- Прошу. Медсестро, покладіть йому мазь, та не Вишинського, а Вишневського. І чому вас тільки там учать?!

- Наступний!

- На що скаржитесь?

- Та на хворобу.

- Де болить?


- Ось тутечки.

- Текс! Послухаємо, простукаємо. Вік?


- П’ятдесят.

- Де ви проживали до цього?

- В Україні, в МІСТІ Запоріжжя.

- І дожили до п'ятдесяти?! Олено Дмитрівно, впишіть його до списку довгожителів.
 
Лікар перегорнув медкартку, поцікавився аналізами.

- Так що ж таки болить, Іване Пилиповичу?

- Ви краще запитайте, що не болить.

- Дихайте. Не дихайте. Покажіть язика... Н-да випадок унікальний. Коли я простукую по ребрах, то як? Не дуже?

- Аж нічого. Це ж не в МІЛІЦІЇ.

- Текс! Ось що, дорогий Іване Пилиповичу, за діагнозом
захворювання вам терміново потрібна поїздка в екологічно чисті райони. Ну, скажімо, на Канарські острови або Богами. У крайньому разі в Бердянськ на грязі.

- А навіщо мені грязі?

- Ви що, не зрозуміли? Вам давно вже пора звикати
до землі.


ПРИМОЧКА ДО ЛОБА

- Скільки тобі казати, Грицьку? Ну, що за чоловік у мене нетямущий! Другий рік суха гілка на груш!... Уже й сусіди пальцями тикають. Чи є господар у цьому дворі?

- Та не лайся, Тетяно, все якось не виберу часу.

- Годі відкладати. Бери пилку й давай!

- Тільки, мила, прошу, не стій над душею. Не люблю цього.

Грицько поставив драбину й неспішно забрався на гілку. Підіслав під себе ганчірку, щоб не муляло й почав пиляти.

- Ти що надумав? - обізвався до нього дід Андрій, - хто ж так робить? Допиляєш і впадеш разом із гілкою.

- Не вчи вченого. Краще б дивився ва своєю козою Манькою, не вперше забрідає в наш город. Дождешся таки, що я їй роги обламаю.

- Кажу тобі: пересядь!

- Не твоє собаче діло! Йди своєю дорогою. Допиляю й злізу.
Не встиг Андрій відійти й на десять кроків, як почув тріск і щось важке гепнулося на землю.

- Ти не дуже забився? - співчутливо спитав він, - допомагаючи Грицьку вилізти з-під гілки.

Той важко підвівся й, потираючи бік, пробурчав:

- Це, мабуть, ти наврочив.

- Сидів би вже мовчки. Поклади он краще примочку до лоба, може, не так ребра болітимуть. Бо, як казав Кашпіровський і стверджує баба Мотря - все починається з голови, - хмикнув Андрій, запалюючи цигарку.