КОВАЛЬ Віра

 Лариса Коваль

”Сія мені з небес сузір’я Терезів”

Віра СЕРЕДА

Запорізька поетеса Віра Коваль (28.09.1948), член Національної спілки письменників України, авторка поетичних збірок: «На хресті любові» (2004), «Дідизна» (2007), "Повертаюсь до витоків",  "Побрехеньки моїх кумів" (2015), "Узбіччя" (роман у віршах - 2015), "У калиновім цвіті" (2018). Найбільшу популярність їй принесли пісні – вони в репертуарі не лише запорізького співака й композитора, заслуженого працівника культури України, заслуженого артиста естрадного мистецтва Анатолія Сердюка, але й у народних артистів України Алли Кудлай («Не повертайсь»), Таїсії Повалій («Горлиця») та Наталі Бучинської («Осіння вишня»), заслуженої артистки України Катерини Бужинської («Київська Русь»), співачок Лілії Остапенко («Біла лілея») та Оксани Вояж («Давай помиримся») – усі на музику Лілії Остапенко.

Пісня Віри Коваль та Анатолія Сердюка «Бабине літо» – лауреат Всеукраїнського пісенного радіофестивалю «Пісня року» (2000). Пісня «Не покидай нас, юність полум’яна» у виконанні народних артистів України Світлани та Віталія Білоножків на музику Лілії Остапенко стала лауреатом міжнародного фестивалю сучасної пісні «Шлягер року» (2003). Крім того, поетеса – лауреат пісенно-поетичного фестивалю в Запоріжжі «Мамині джерела» (2002, 2003). Із недавніх пір – учасниця засідань Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ».


Доленосний лист на радіо

Віра народилася в селі Біленькому Запорізького району. Уже школяркою почала писати вірші. Учителі української мови й літератури Марія Зіновіївна Булах та Лідія Остапівна Оксамитна просто заворожили своїм предметом. До того ж, удома було багато книжок, у тому числі й дитячих. Дід Іван Лаврентійович Коваль знав багато казок, примовок, пісень, писав вірші. Часто збирав біля себе дітей – із розкритими ротами вони слухали його оповідки. Батько також любив літературу, відвідував драматичний гурток. А ще, коли збиралися родичі, то неодмінно співали народні пісні. Усе це разом, мабуть, і вплинуло на світосприйняття майбутньої поетеси, спонукало писати вірші й пісні.

- Про що були перші вірші? – запитую пані Віру.

- Звичайно, про школу, - відповідає, - уперше я прочитала власний вірш «Прощання зі школою» на випускному вечорі. Потім закінчила філологічний факультет Запорізького педінституту, шість років учителювала у Великих Копанях на Херсонщині. Лише потім повернулася в Біленьке, в рідну школу.
Якось 1994 року почула по обласному радіо передачу Наталі Нескородової за участю молодого запорізького композитора Анатолія Сердюка, який звернувся до слухачів із проханням надсилати йому вірші для нових пісень. І вона їх надіслала.

- Після передачі на радіо прийшло багато листів, - розповів заслужений працівник культури України Анатолій Сердюк, - один із них був від Віри Коваль. У листі йшлося про те, що вона пише вірші, п’єси. А ще прислала свої поезії – гарні, не прості, цікаві. Я відповів на цей лист, похвалив за гарні твори. Незабаром народилася перша спільна пісня – «Журавлик». Але зазвучала вона з великої сцени лише два роки тому. Так почалася наша творча співпраця. Багато віршів отримав від Віри, зберігаю їхні оригінали. А ось першу нашу зустріч пригадати не можу.

Віра Миколаївна запам’ятала ту зустріч. Вона відбулася після презентації другої програми співака «Моя кохана» в листопаді 1994 року, після якої їх офіційно представили один одному.
1996 року вийшов альбом Анатолія Сердюка «Запоріжанки», в який увійшло десять пісень Віри Коваль: «Свічечка», «Ромашка», «Шкільні романи», «Люби мене», «Сліпий дощ», «Дві коханки», «Зухвале дівчатко», «Відлуння», «Телемани», «Розлучаюсь із тобою».

Доньки, подруги й матері

Поетеса співпрацює не лише з Анатолієм Сердюком.

Дуже цікавою була зустріч і подальша співпраця з відомою українською композиторкою і співачкою Лілією Остапенко.

- Як же ви з нею познайомилися? – запитую.

- Ця зустріч відбулася завдяки моїй давній приятельці Валентині, мамі співачки Тетяни Недєльської, - згадує Віра Миколаївна. – Ми з нею навчалися на одному факультеті. Коли я працювала на Херсонщині, ми втратили зв'язок. А відновився він зовсім несподівано. Моя дочка Галя, лікар-педіатр, пішла на виклик до хворої дитини. Цією дитиною виявивсь онук Валентини Недєльської. Зав’язалася нехитра розмова, в ході якої з’ясувалося, що лікар – дочка її подруги, яку вона неодмінно захотіла побачити.

Дізнавшись при зустрічі про те, що Віра пише вірші й пісні, прочитала їх, а згодом познайомила зі своєю дочкою Тетяною, а та, в свою чергу, - з композиторкою і співачкою Лілією Остапенко. Коли у Лілії був творчий вечір на головній сцені країни, в київському палаці «Україна», на нього запросили й Віру Коваль.

Нині поетеса мешкає в Запоріжжі. Її підтримка в житті – це люблячі дочки Галя й Катя, зяті. Коло інтересів Віри Коваль різноманітне. Облаштовує куплений будиночок, порається на подвір’ї. Її можна побачити не лише на концертах і презентаціях, але й на святах Запорізької дитячо-юнацької спортивної школи бойового мистецтва «Спас» або на Козацькому колі чи святилищах доби бронзи на Хортиці… Там і знаходить вона теми для нових поезій.

А тепер – слово її колезі-письменнику Пилипу Юрику:

- Віра Коваль продовжує найкращі традиції української пісенної творчості – Андрія Малишка, Володимира Івасюка, Володимира Кудрявцева, Дмитра Луценка, Михайла Ткача, інших поетів-піснярів. Над словом вона працює наполегливо. Саме через це поезія її витончена, метафорична, красива. Навмання розкриваю її нову збірку й читаю: «Дзвенять дуби назустріч нам гілками, наче струнами», «І пахнуть хлібом-паскою долоні у села», «І від холоду серцем прикрить кожну квіточку, кожну пташину»… Я із задоволенням дав рекомендацію поетесі до Національної спілки письменників. Бо переконаний, що саме таким як вона - там місце.

На знімку вгорі:

Віра Коваль із нагородою міжнародного фестивалю сучасної пісні «Шлягер року-2003»



  

Пародії 

 

Нічні польоти
   
     ...Мої очі, мов два НЛО, 
     полетіли у ніч.

                   Лариса Коваль

Ті НЛО, мов комарі,
вночі літають угорі
набридливо, безбожно.
А тут ще стали – просто жах! –
літати очі в небесах.
Від страху вмерти можна!

А там, дивись, не гірше мух
літає в небі двійко вух
і довгий ніс, як дишло.
За ними прилетів і рот,
поплямкав і сказав: «Ну от,
здається, круто вийшло!»


Помста
 
        ...Мої очі, мов два НЛО, 
        полетіли у ніч.

                       Лариса Коваль

Це вже мільйон разів було!
Їх бачить місто і село.
Як ніч – літають НЛО,
буденні, як трамваї.
Цієї ж ночі – що за біс! –
дивлюся: прямо і навскіс
літають очі, вуха, ніс!
Страх до кісток проймає.

З-за спини враз, як павуки,
лягли на плечі дві руки!
Липкі хапаю дрижаки,
немає сил тікати.
Аж тут звучить Ларисин глас:
– А добре розвела я вас?
Ото щоб знали, як на нас
пародії писати!


Своя компанія

    Перелякано скрикнув дзвінок.
    Відчинилися протягом двері.
    Вітер плів із гілляччя вінок 
    І жбурляв до моєї оселі.

    Щоб не звабить цікавість сусідів, 
    В морок ночі навшпиньках пішла.
    Для прогулянок відьм і поетів –
    Мокрий сніг, бездоріжжя, імла.

                                    Віра Шмига

Неначе на замовлення погода:
і мла, і бездоріжжя, й мокрий сніг.
Чудова для прогулянок нагода
і відьмам, і поетам, і мені.

Вже протяг двері розчинив для мене,
аж скрикнув перелякано дзвінок,
і я навшпиньках тихо і натхненно
роблю у морок ночі перший крок.

Не зваблю я цікавості сусіда,
тремтить від страху він уже і так.
Пересторога зайва, бо не піде
за мною підглядати цей лайдак.

Зібравши жмут підмочених сюжетів,
у затишок кімнат вернуся я.
Усі бояться відьом і поетів,
та я у цій компанії своя.



Парі


     Був джаз, кагор, на відео – Париж,
     кружляла вежа в ритмі саксофону.
     І наші вірші на такому фоні –
     Із Ейфелем укладене парі.
     Всі коми й крапки прагнули на волю,
     мінялися місцями інь та янь.
     І в котрий раз побито сто мовчань
     світлинами Ларисиної долі.

                         Ларисі Коваль – Віра Шмига


На відео – одна із дивовиж:
злітає вежа Ейфеля угору.
Дві пані, захмелілі від кагору,
запрагли так нестримно у Париж.

Солодкий джаз думкам дав певний лад,  
Отож, ці пані, сповнені азарту,
дійшли до згоди, що їм справді варто
із Ейфелем побитись об заклад.

Що довше буде в світі не старіть:
чи наші віршi тут, у Запоріжжі,
чи диво-вежа в їхньому Парижі?
Як, Ейфелю, ти згоден на парі?

Його мовчання – то знак згоди є.
Фон, етикет – усе, як і належить.
На фото і на відео – скрізь вежа.
Та Ейфель безнадійно програє!

Бо коми й крапки не втечуть на волю,
іржа ж порушить вежу без меча.
П’ємо кагор! Побито сто мовчань
світлинами Ларисиної долі!


Самі винні

      ...мов шашіль, поглинаєте чуже...
      Плітки, як звісно – це таки природно...
      ...Для дурників плітки – аерозоль...
      ...якійсь падлюці я стала на улюблений мозоль.
      ...пліткарі й пліткарки...
      ...мийте вуха – і тримайте марку.
                                          Любов Геньба

Плітки – це так, як дихати – потреба.
Для дурників плітки – аерозоль.
Ходжу завжди я, дивлячись у небо,
отож падлюці й стала на мозоль.

Мені начхати, пліткарі й пліткарки,
на шашіль ваших жартів і проклять.
Не мили вуха? Не тримали марку?
Не треба було й ноги підставлять .



Не пішла
   
     Питати про минуле недоречно.
     Майбутнього не знаю – не питай. 
     Душа вихолоняє, мов яєчня,
      а тіло – соломиночка пуста.

     Так запросто із салом до вечері
     віддати душу і податись геть.
     Але чомусь позачиняли двері
     і не їдять – повірили у смерть.

                            Світлана Аніщенко

Що я роблю – питати недоречно.
Сама не розумію, як це так:
з душі то вірш виходить, то яєчня.
І що із цим робити – не питай.

Подам яєчню з салом до вечері.
Переконайтесь: дійсно смакота!
Душа без сала – то якась химера,
а тіло – соломиночка пуста.

Вихолоняє! Ну ж бо до яєчні!
Щоб не втекли – ще й двері зачиню.
Та не їдять! Не вірять, то безпечно?
Чи їм мене не вистача в меню?


Не вдалося
   
        Просіяно мене крізь сито дня,
        розгвинчено на дріб’язок деталей.
        І мариться усяка чортівня
        усім, що так натхненно розбирали.
        Я знаю, що по-іншому складуть
        і скріплять в ціле так, як зрозуміли.
        І нададуть мені інакшу суть.
        І навіть не помітять, що убили.

                             Світлана Аніщенко

Просіяно мене крізь сито дня,
розгвинчено на дріб’язок натхненно, 
їм марилася чортівня зелена,
тому й зібрали знову навмання.

Спасибі, не лишили «запчастин».
Але ж і склали – трясця їхній мамі, –
мої кінцівки помінять місцями 
вдалося їм за декілька годин.

І надали мені інакшу суть,
гадали, може, що забуду вірші.
Я і ногою напишу не гірше,
тож цим від мене Музу не спасуть.


Не лоскочіть
   
      ...час густий, немов кисіль...
      ...і сумніви лоскочуть звідусіль.

                           Світлана Аніщенко

Потрапила я в лапи пародистів,
і сумніви лоскочуть звідусіль:
чи так пишу, чи вистачає хисту,
чи все покинуть і варить кисіль?

Кисіль – це проза. Вірш – вино ігристе!
Ви думали – заплачу? Я ж – сміюсь!
Та годі ж бо! Облиште, пародисти!
Я лоскоту ще змалечку боюсь.


Ех, ти!
   
     Метелик – я. Жахлива правда.
     Як запросто змінились ролі!
     А той, кому насправді рада,
     купує засоби від молі.

                      Світлана Аніщенко

Метелик - я. В кохання нетрі
заманює п’янка принада.
Прогризла дірочку у светрі
того, кому насправді рада.

А серце – навіть у цій ролі
така вже недосяжна мрія:
на кляті засоби від молі,
на жаль, у мене алергія.


Медитація
 

     Поезія... Я в ній знайшла секрет,
     як жити у кількох світах одразу...
     ...Мене монотонність давно б уже вбила.
     ...В недопалках кволо валяється долі
     народжений мертвим епітет.
     ...не мучить і докір незримий.
    Я час не жену. Буду просто сидіти
    і мовчки попльовувать рими.

                               Світлана Аніщенко

Мене монотонність давно б уже вбила,
якби я не знала секрету.
Із часом боротися – просто безсила,
якби не була я поетом.

А так от сиджу і знічев’я лузаю
я вірші, неначе насіння,
і спльовую рими, епітети зайві,
уже вся по вуха в лушпинні.

Спалю ще й синонім, якщо поталанить,
затягуюсь смачно поволі.
Це так розслабляє! Куди там кальяну!
Он скільки недопалків долі!

Це добре – отак заховатись від світу,
не мучить і докір незримий.
Куди поспішати? Я буду курити
і мовчки попльовувать рими.


Прикмети

     Повертатись – погана прикмета,
     тільки я все одно повернуся.

                      Пісня Анатолія Сердюка

Так влаштовані люди одвіку:
без прикмети – ні в хату, ні з хати.
Без прикмет – не життя чоловіку:
хто ж у всьому тоді винуватий?

Не сумуй, Запоріжжя кохане,
що Сердюк знов у мандри подався,
бо до віку прикметам негарним
повернутися я присягався.

Я не вірю в прикмети погані,
сам вигадую тільки хороші:
жінка стрілася – це до кохання,
кішка чорна – оце вже на гроші!

І поміж тих прикмет, всім відомих,
є одна, аж ніяк не найгірша:
як Сердюк повернувся додому,
так і знайте – знов пісню напише.


Не те шукала
   
     Знайти себе.
     І ще чогось шукати...
     ...І вислухати ґанок біля хати,
     і видивляти стелю по кутках...
     ...Стискать, як здобич, в кулаці спросоння
     і папірців перетрусити стос...
     ...Того не бачила рідня!

                                Ольга Гая

Я скрізь ЧОГОСЬ шукаю чи СЕБЕ? –
Спросоння дуже важко пригадати...
Спуститися на землю із небес
і вислухати ґанок біля хати...

Там порожньо. А я у кулаці,
як здобич, стосик папірців стискаю.
Писалося вночі – це пам’ятаю.
Перетрусити б тут їх на стільці...

Знайду чи ні?.. Ну я ж і розмахнулась!
Пил – догори! І порожньо в руках.
Поглянула на стелю – і вжахнулась:
від пилу сіра, павуки в кутках!

Таке жахіття, аж душа болить:
що як рідня оце усе побачить?
Коли ж ту стелю, Господи... білить?
За віршами нема коли, одначе...


Щось та є!
   
                         Дружині
      Я бачу, ти втомилася уже
      читати ці рядки каліграфічні...

                                  Михайло Буряк

Я бачу: ти втомилася, украй,
бо змушую читати мої вірші.
Вони ж (кохана, все-таки признай!),
як і в усіх, не кращі і не гірші.

Хоч ми з тобою стільки літ рідня,
ти кажеш: «Краще б Лютого читала,
чи серіал дивилася щодня.
Це ж стільки часу задарма пропало!»

Ну, може, я і справді самоук,
мої рядки, можливо, і не вічні,
і хтозна, чи читатиме онук,
зате, поглянь – які каліграфічні!


Подумай
   
       ...Мужчина я – це важить щось чи ні..
       ...і хоч у мене теж ні прав, ні хати,
       стара краватка, вицвіле пальто...
       Я – чоловік. Скажи, будь ласка, хто
       щось більше міг би запропонувати?
                                        Михайло Буряк

Не кину я Париж тобі до ніг,
не повезу на Капрі чи Багами.
Лежатиме під нашими тілами
старе пальто – все, що надбати зміг.

Ти зопалу мене не прожени,
все обміркуй спокійно і розважно.
Мужчина я – це щось таки та важить,
а ті світи – то марево, то сни.

В моїх кишенях – протяг вітряний,
в них зроду не водились грошенята.
Та, дяка Богу, маю ще штани
і те, що слід під ними приховати.

Що варті олігархи дурнуваті
Із їхніми котеджами й авто?!
Я – чоловік. Скажи, будь ласка, хто
щось більше міг би запропонувати?


Ліки від нудьги
   
             ...сонце від нудьги уже аж біле...
                                            Михайло Буряк

Щось наше сонце знудилось, сердешне,
аж побіліло, і тепла нема.
Це ж не достигнуть у садку черешні
і замість літа буде вже зима.

Ударю скільки сили в калатайло
і крикну сонцю з усії снаги:
«Читайте вірші Буряка Михайла,
бо це найкращі ліки від нудьги!»


Не моє діло
   
                            Про себе
       Тупим ножем хлібину ріжу білу
       спокійно та осмислено... Іще б!
       У призмі історичного прицілу
       для всіх нащадків я – космічний Феб.

                                        Михайло Буряк

Тупим ножем хлібину ріжу білу
спокійно та осмислено... Іше б!
Для всіх нащадків я – космічний Феб,
і кожен кусня жде свого несміло.

Хто писнув там, що ніж не ріже – кришить?
Не потерплю зневаги я до себе!
Ти, пуцьверінку, нишкни тут, як миша!
Гострить ножі – заняття не для Феба!


Прощай, Києве!
   
        ...Я був у Києві раненько навесні...
        ...Там довгі-довгі дні –
        немов за плугом. Там чужі кохані...

                                      Григорій Лютий

Я був у Києві раненько навесні.
Там довгі дні, і там чужі кохані,
такі звабливі, гарні всі й незнані,
і я від того дива геть сп’янів.

Я їм моргав, я вірші дарував,
стомивсь ходить за ними, як за плугом,
та жодна не лишила своїх справ,
не привітала, не назвала другом.

Образа стопудовою вагою
лягла мені на душу і болить.
Все! Я у Київ більше – ні ногою!
Що без кохання в ньому там робить?

 

Анатолій Сердюк на творчому вечорі Віри Коваль