Анатолій РЕКУБРАЦЬКИЙ

Анатолій РЕКУБРАЦЬКИЙ

Дружній шарж Жанни ЗІНЧЕНКО

 

КОРОТКА БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА


Рекубрацький Анатолій Захарович народився 21 листопада 1945 року в селі Зеленопілля Куйбишевського району. Дитячі та шкільні роки пройшли в селищі Комиш-Зоря. Після закінчення школи вступив на філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту. Писав і друкувався з дитинства. Перший вірш опублікував третьокласником у дитячій газеті "Зірка". Ще школярем його помітили запорізькі письменники Петро Ребро та Микола Лиходід і схвально відгукнулися про юного автора в газетах «Запорізька правда» та «Комсомолець Запоріжжя».

1975 року побачила світ перша збірка Анатолія Рекубрацького "Сурми", яку високо оцінила республіканська преса. Того ж року його прийняли до лав Спілки письменників України.

Творче життя Анатолій Рекубрацький поєднував із журналістикою, працював у газетах "Комсомолець Запоріжжя", "Запорізька правда", власним кореспондентом "Правди України" по Запорізькій області.

Він завжди був активним у громадському та літературному житті області. В його активі сотні читацьких конференцій і літературних зустрічей, він — учасник літературних семінарів, молодіжних фестивалів у Москві, Нижньому Новгороді; декад української літератури в Калмикії, Хакасії.

Твори Анатолія Рекубрацького перекладалися на англійську, німецьку, болгарську, польську, російську, білоруську, грузинську, вірменську, башкирську, азербайджанську, хакаську та калмицьку мови. Свій літературний і журналістський досвід письменник щедро передавав обдарованій молоді. Поезії його відзначалися мелодійністю, тому деякі з них покладені на музику запорізьким композитором Анатолієм Сердюком.

А ще Анатолій Захарович, за влучним висловом Петра Ребра, іноді «стрибав у гречку гумору й сатири». І не просто стрибав, а дещо за це мав. Скажімо, багато разів за читання власних гумористичних творів він ставав лауреатом і переможцем обласного літературно-мистецького конкурсу «Весела Січ» у Запоріжжі.

Помер Анатолій Захарович 7 жовтня 2011 року.

Нижче представлені його гумористичні та сатиричні твори.

 

ШУРМУРЛIСТИКА

Раз приходжу я з райкому,
Шеф мене спитав:
– Що там нового і чому
Довго так блукав?

Я стаю одразу в стійку
(Не прогавить мить),
Шеф наш любить побазікать,
Треба зупинить.

Там, кажу, таке твориться,
Там – такі дива.
В нас зелена ще пшениця,
А в них – чорта з два!

Вам і досі невідомо:
Що? Коли? I де?
А в сусідньому районі
Косять третій день!

Бачу: в шефа вже звисає
З вух моя лапша:
– Там такі машини мають,
Привезли із США.

Ми сидим тут босі й голі,
Нам тут і не чуть,
А машини косять в полі
Й там же хліб печуть.

Там на кожному комбайні
Десять зірочок.
Шеф встає: "Ану, негайно..."
Я – під козирьок:

– Розумію, це ж приманка
Нашим читачам.
Буде вам стаття до ранку,
– Вмить я буду там.

...А в сусідньому районі,
Саме в цей момент,
До редактора заходить
Теж кореспондент.

Вгору руки підіймає:
"Там ... такі дива",
I дослівно повторяє
Всі мої слова.

Там редактор теж не дока,
Ззеленів, як мідь:
– Ну, чого стоїш... по "опит"
Ти негайно їдь.

Наче у шкільній задачі:
З пункту Б в пункт А
Досвід їхали вивчати
Журналістів два.

...Стрілись ми з кореспондентом
В нашому гайку...
А вона ж – така гарненька!
Вам би отаку!

Це ж моя царівна Рая.
Ніжна і м'яка,
В неї зайвого немає
Жодного рядка.

Рая матрицями грає.
Вся така жива,
А я в неї все шукаю,
Де ж передова?

Розпашілись наші лиця,
Молодечий шал:
– Ну, давай оцю пшеницю
Скосимо на звал!

I тіла свої зверстаєм,
Увійдемо в раж...
Я на цьому припиняю.
Вести репортаж.

...Вже співали півні треті,
Як в свій дім добрів.
Вірний "долгу!" і газеті
Все ж писати сів.

А навколо – місяць. Тиша.
А душа – сія.
Там десь Рая.
Також пише
Ту ж муру, що й я.

Був завжди я лиш поетом,
Не писав – співав.
Ось читаю у газеті
Свій матеріал:

"Вчитись треба у сусідів
Неспокійно жить!
Там від малюка до діда
Вийшли всі косить!

Там усі – на первім місці!
Не пшениця – ліс!
Бо відважні комуністи
В трактори впряглись!
Там ніхто не знає втоми!
Знають лиш одно!
Там навчились із соломи
Вироблять зерно!

Гіршими ми не будемо!
Нам нема табу!
Закликаю! Хліб зберемо
За одну добу!"

...Рота шеф розкрив, як вершу,
I при всіх сказав:
– Молодець! Тебе наш Перший
На медаль послав!

В магазин побігли споро,
Вже й шампанське ллють...
– Я ж не знав тоді, що скоро
Й не туди пошлють.

Бо у обласній газеті
(В старшій, так сказать)
Журналіст не був поетом,
Та умів – читать.

З ножницями добре скраяв
Він статтю свою,
Поєднав мене і Раю
У одну сім'ю.

Ще й в статті своїй недаром
Похвалив і нас,
Щоби я за гонораром
В область не примчавсь.

Коли люди прочитали
Про такі дива,
В двох районах реготали
Аж земля гула!

Що такого я накоїв,
Зрозумів "по-то-о-м",
Коли з шефом, під конвоєм,
Нас вели в райком.

Там зірвали з мене німба,
В ріг змогли скрутить.
Там дали такого хліба,
Й досі ще болить!

А коли я вийшов, Перший
На бюро сказав:
– Вчіться, хлопці! Ох, і бреше!
Справжній газетяр!

 

СКАРГА

Я скажу вам просто:
Жити нам не просто.
То перебудова,
То московська тьма.
Я ходжу жонатий
Рік вже, мабуть, восьмий,
А дітей у мене
Й досі ще нема.

Мовлю по-порядку:
В мене – все в порядку.
У дружини також
Все, що треба, є.
Та життя прокляте –
Вічна фіззарядка –
Навіть на кохання
Часу не дає.

Бо в моєї Нюри –
Кози, вівці й кури,
Гуси і качата
Й вісім поросят.
Маєм три городи.
Дачу ще городим.
Ще й в собаки сталось
Вісім цуценят.

Я біжу в контору,
Нюра мчить у поле,
Я – траву косити,
Жінка – кіз доїть.
Ввечері купони
Я лічив мільйони.
Жінка сяде прясти
Й за хвилину спить.

Спробуй розбудити,
Але як любити,
Коли жінка мила,
Наче не жива.
Нюра, як реактор,
Мій домашній трактор,
Коли мене стріне –
Вже й не впізнава.

Я б любив дружину,
Так нема бензину,
Холодно у хаті –
Топим кізяком.
Повінчать би жінку,
Славну українку,
Чи із Симоненком,
Чи із Кучмуком.

Але скину й шкуру –
Не віддам я Нюру,
Бо кохання наше –
Почуття святе.
Скоро, кажуть люди,
Світла вже не буде,
Отоді ми й будем
Думать про дітей.

 

Iз циклу: "Друзям – по заслузі!"


ОЛЕКСАНДРУ ПIЛЬОНОВУ,
З нагоди виходу першого тому на сорок п'ять сторіночок

Ось і ми стояти поруч змушені:
Ти – "на Пе", я далі ледь – "на еР".
Правда, поміж нами затесався Пушик,
Краще б Пушкін! Жаль, що він помер!

СТЕПАНОВI ПУШИКУ,
Авторові чарівної гуцульської пісні "Треба йти до осені!"

"I гуляти хочеться, і женитись хочеться ..."
Та сніги на скронях. Ех, пливуть літа!
Не сумуй! Пригорнеться дівчина на Хортиці,
Якщо будеш знову ти – депутат.

ГАЛИНI ТУРЕЛИК,
Першій красуні ірпіньського літературного семінару

Ти красива й золота людина,
В пам'яті моїй не промайнеш.
Галочко! Галюнечко! Галино!
Як ти "отурелила" мене!

ОЛЕНI М-КО,
З нагоді її третього заміжжя

Я вітаю втретє вас, Олено,
I кажу, щоб келих не прочах:
Хай частіше бігають олені
Iз твоїм коханням ... на рогах.

МИХАЙЛУ ШЕВЧЕНКУ, 
З нагоди обрання його секретарем Спілки письменників України

Друже мій полтавський! Друже золотенький!
Скільки у начальство ти не обирайсь,
Все ж тобі залишиться прізвище ШЕВЧЕНКО,
А ім'я, звичайно ж, не ТАРАС!

МАРИНI БРАЦИЛО,
Дарчий напис на власній передмові до першої збірки юної поетеси "Хортицькі дзвони"

Мила й симпатична, поетична доню!
Дітям завжди кажеш тільки від душі:
– Як відкалатають хортичанські дзвони,
Не дзвони ти більше, а – пиши.

ЛАРИСI КОВАЛЬ,
З нагоди виходу збірки поезій "Від болю до весни..."

"Від болю до весни ..." Чи від весни до болю?
Бо на душі – весна! На дачі теж – весна!
Хвалити Бога є – удома критик Толя,
Бо критика в «літо» лютнево-навісна.

ВОЛОДИМИРУ БIЛОГУБУ,
3 нагоди написання пародії "Я не можу її..."

Дядьку із Оріхова! Друже любий!
Написав пародію, мабуть, ти не здря!
Ну, хіба за критику у нас люблять?
Тільки я один кричу: "Вовчику! Уря-я!"


ЛЮБОВI ГЕНЬБI,
Авторці слів "чоловічих" пісень "Оксаночко, Оксанко!" та "Чарівна моя кожанка"

Одвічна твоя дилема: чи любить він, чи не любить?
Звеличуєш ти мужчину до самих святих небес.
"Чарівна моя коханка..." На що натякаєш, Любо?
Від котрої це особи: "Я й досі люблю тебе"?

ОЛЕКСАНДРУ СТЕШЕНКУ,
Авторові безсмертної не надрукованої поеми "зазор" з маленької букви, колезі по рибалці

Щиро тобі зичу – хліба і до хліба.
Сонечко поезії! Де ж воно?
Якщо вже й в Андріївці виведеться риба,
То вона залишиться – в доміно!

ПОЕТИЧНО-МУЗИЧНОМУ ДУЕТУ
"АНАТОЛIЙ СЕРДЮК – ГРИГОРIЙ ЛЮТИЙ",


Чом таки відбувся цей дует єдиний
Піснею, що кличе під махновський стяг?
Бо Сердюк в поезії не досяг вершини.
А Грицько у музиці – не досяг.

ОЛЕКСАНДРУ АБЛIЦОВУ,
Котрий прагне побити рекорд мого творчого мовчання

"Я – вересневий. Це – моя пора ..."
Кричали колись критики "ура!"
Та вересень п'янкий вже не один минув.
Поете Абліцов, ти є ще? Чи вже був?
А ти сказав мені: "Тут щось не те.
Моє мовчання, друже, Золоте!"

СВIТЛАНI АНIЩЕНКО,
Котру ніхто ніколи не бачив на зборах письменників.

Заслужено і впевнено
До Спілки ти дотопала,
I книжку нову видала
Гарнесеньку таку,
Та чом сидиш безвилазно
В своєму Мелітополі,
Як десь навік пощезнув
Наш Гомон в Токмаку.

ЯНI ЯКОВЕНКО,
З нагоди гарного дебюту збіркою "Босоніж".

Тема материнства
в тебе світить ясно,
Наче хтось напився
із лиця води.
Колискові донечці –
це прекрасно!
Але ж ти і хлопчика
народи!

КОСТЯНТИНУ СУШКУ,
Співцеві і захиснику Хортиці.

Це про тебе мова
отака ось точиться,
Свердлить мозок людям
думка отака:
– Чи Сушкові вистачить
дописати Хортицю,
Чи, можливо, Хортиці
вистачить Сушка.


ПИЛИПУ ЮРИКУ,
Простіше – Кресалу.

Годі вже кресати
Римами без міри,
Зрозумій же мозком,
Чи чимсь іншим зміст,
Що воно за краще:
Неліричний лірик?
Чи гумористичний
Сатирист?


МИКОЛI БIЛОКОПИТОВУ,
З нагоди виходу книги "Вибране".

Звідки воно видране
Отакезне "Вибране"?
Подивися краще
Iз років гори.
Твори – не дівчата,
Що кричать:
– А ти б мене...
Всіх підряд не треба.
Ще перебери.

 

IНОПЛАНЕТЯНИ

У мого Iвана очі, наче п'яні,
День і ніч читає він чудні книжки,
Все йому здається – інопланетяни,
Навіть по дивану ходять навпрошки.

Уночі мій Ваня клацає зубами,
То гризе подушку, то волосся мне.
Все йому здається – інопланетяни
Хочуть на Раїску помінять мене.

Зачекай, Iване, я тебе дістану,
Я тебе на діло зможу повернуть.
Ти неси до хати всю свою зарплату,
Бо тебе пришельці скоро заберуть.

Ба казала відьма – все із хати видме,
Якщо ти не купиш двійко поросят.
Будеш пить горілку – захурчиш ти тільки
На оту планету, де нема дівчат.

Бо в твоєї Райки в голові лиш гайки,
Очі – індикатор, груди, наче пульт.
Як побачиш кляту, то тікай до хати,
Бо її навмисне поселили тут.

I відтоді Ваня став такий слухняний,
Кинув пить горілку: став усе робить,
Бо отак дружненько – інопланетяни
Нам допомагають в мирі й дружбі жить.


ПОШУК НА "ЗО"

Пузо. Залізо. Лезо.
Більш не знайшов на "зо".
В залік не йдуть Карузо
I більшовик Лазо.


ПОБАЖАННЯ ПОЕТЕСI

Наша Таня – жінка при напрузі!
Може, й вірші житимуть віки!
Хай до тебе йдуть не тільки музи,
Хай до тебе йдуть і... му-зи-ки!


ШИФРОГРАМА
I.Д. від А.Р.


Отримав я твою шифровку.
Вона у тебе вийшла ловка,
Бо не боліла в нас головка.
...В свій день народження ти знову
Шифровку шли, але – літрову!


ТАТОДАЙ

Говорять, людські діти всі, як діти,
Усе додому тягнуть і все пруть.
Ну, а мої – прекрасні пустоцвіти –
Лише з батьків, лише з батьків деруть.
Я їм три хати звів ажякнайліпші,
Гуляло новосілля півсела.
Я дав всім трьом по дві освіти вищі,
Одна чомусь їм не допомогла.
Але завжди, завжди прекрасно знаю,
Чому в дітей однакові ймена,
Вони всі троє в мене – Татодаї,
Й ніколи вже не будуть: "Тато – на!"
Але люблю, затято і щосили,
Кручусь, верчуся і не маю зла.
...Коли ми їх із жінкою робили, –
В думках дружина на базар ішла.

 

ОДИ – ВIД НАРОДУ

ТРIШКИ ОЦЕТУ I ЄЛЕЮ ДО ЗОЛОТОГО ЮВIЛЕЮ

Це ж треба – в день без нікотину
Та ще й без капосних п'яниць
Співець нової України
Наш Рекубрацький народивсь!
Але життя таке вже грішне,
Що й чарку випити не гріх,
Ми, мов колишні й неутішні,
Міліонери всім на сміх.
Отож, коли в кишенях свище
Та ще й гуркоче в животі,
Натхнення пре, як грозовище,
Аж гай гуде в горнилі тім.
I він хапає лук ще зранку
Та й натягає тетиву,
Щоб не побилися гетьманки
За "неподільну булаву".
Пустив стрілу – щось подарують,
Хоч листопад, хоч видання.
Чи в сні кохана поцілує,
Чи руку дасть Богдан з коня...
Проте, чого гріха таїти,
Ті вірші магію несуть:
Кульгавий раптом став ходити,
Прозрів незрячий... От вам суть!
Ті чародійства Рекубрацькі,
Неначе притча на віки,
Такі вже в нього вірші хвацькі,
Що їх співають Сердюки.
Пісні лірично-еротичні
З громадським пафосом – на біс!
I "Сурми" серця так незвично
Бринять і мучать нас до сліз.
А на селі там так ридають,
Хоч вірші мовлять про земне,
I все з Царьовки виглядають,
Коли славетний не мине.
I диво – в тому ореолі,
Немов Жар-птиця – колектив.
Якої ще жадати долі,
Коли ПОЕТ благословив!
Він скрізь, як радісний гостинець,
I вже в свекри пройшов відбір,
Ще й політичний ясновидець
Плюс – редакційний землемір.
Краса і гордість, любий метр,
Твій ювілей – ще не межа.
Прийми ж, шановний, повний спектр
I привітань, і побажань!
                        Від колективу "ЗП" отако
                        написав Микола Манько

 

 

Анатолій Рекубрацький – Петро Ребро:


ЛIТЕРАТУРНА ДУЕЛЬ

Постріл перший:

Вилазь, Рекубо! Залпи не гримлять,
Часи, їй-бо, настали не найгірші;
...Вже читачі давно забули вірші,
Котрі ти вмів у юності писать.
Яви ж народу свій прекрасний лик,
Але не бійся: критика не в моді,
Хіба що хтось облає на городі,
Коли забудеш прополоть часник.
Ото й вся кара. Втім, порада є:
Крий Боже, йти не здумай ти у баню:
Там критик той, що мова дерев'яна, –
Він ні за що чарчину не наллє.
I в Спілку ради Бога не заходь,
Хіба що там інкогніто чи нишком,
Бо там спитають: "Де ж наступна книжка?"
(Ощадну не шанує наш народ).
Ти краще йди в редакцію. Еге ж.
Редактор там пригріє, залоскоче:
– От молодець, що віршиків не строчиш,
Усю снагу газеті віддаєш.
Вилазь, Рекубо! Та не мруж ти очі,
Як наче не знайомий з нашим братом.
Вилазь, колего! Будеш ти наочністю,
Як на цім світі стать ...лауреатом.

                                         Стріляв Петро Ребро



Постріл другий:

 

АНОНIМКА

Доношу до свєдєнья інстанцій,
Чесно й щиро розкажу вам про
Всякі придибенції і манси,
Котрі витворяє Пе.Ребро.
Цей кирпатий хлопець нехороший,
Вийшов з куйбишанського села.
В полотняних штанях і калошах
Доля в Запоріжжя привела.
Жив би він собі в Білоцерківці,
Обробляв би нивку, як усі,
Діток наробив би котрійсь дівці,
Так його звело на манівці.
Захотілось вищої освіти
– Виділитись, бачте, захотів.
Хоч і крізь свитину ребра світять,
Та за інститутську парту сів.
А щоб бути хоч на трішки вищим,
Щоб усі змогли його узнать,
Тільки ви подумайте, він вірші,
А точніш – "стіхи" почав писать.
Ну, й писав би у альбом дівчатам,
Так його в газети понесло.
Мову став колгоспну прославляти,
Хоч усе й по-руському було.
Він ще змалку був якийсь причинний,
Кажуть, не від світу від цього,
Ще й Павло Григорович Тичина
Витягнув на Божий світ його.
Скільки ж було пихи і апломбу?!
Вчився він ночами через край.
Нам звичайні видали дипломи,
А йому червоний подавай!
А коли "Проміння серця" видав,
Не ловив Ребро ще юних гав.
Він зібрав Стешенків, Лиходідів,
I усіх до Спілки їх загнав.
У начальство вибивсь. Демократом
Й досі маскірується сповна.
Скільки ж його можна обирати?!
I не скажуть: "Та пішов ти на...."
На тобі і премії, і лаври
За якусь там сотеньку книжок.
Ну, нема на вас сьогодні Мавра,
Хоч за вами й водиться боржок.
Він в Iсуси вибився ліричні,
Ох, і довго він до цього брів:
Тридцять п'ятий Травень Поетичний
Знов у Запоріжжі він провів.
Ще й гостей накликав повну хату,
Ще й шашлик на Хортиці димів.
Одного споїв лауреата,
Що бідняга поїздом поплив.
Однієї должності замало.
Навкруги лиш темінь, сльози й зло,
А йому схотілось, щоб сміялось,
Щоб усім нам весело було.
Тож зібрав докупи зубоскалів,
Ще й курінь їм збудував сиріч,
Підманув горілкою і салом,
Щоб була у нас "Весела Січ".
Все оце зоветься – "Ребріада",
Хоч плакат неси: "Долой ребрізм!"
Тож сигналізую, куда нада:
– Розберіться, хто цей аферист.

                         Стріляв Анатолій Рекубрацький


Постріл третій:

НА МОТИВ ВIДОМОЇ НАРОДНОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ПIСНI

Повстаньте, гнані і голодні, 
Та підем дружно у буфет,
Бо є надія, що сьогодні
Кишені виверне поет.

Приспів:
Чуєш? "Сурми" заграли,
Час розплати настав.
Хоч якісь міліграми,
Але ти нам постав...

                          Стріляв Петро Ребро


Постріл четвертий:

ВIДДУПЛИВСЯ...

Ставив сало й до сала.
Чи забули ж коли?..
Хоч книжок видав мало,
Зате скільки ж пили!

                        Стріляв Анатолій Рекубрацький


Постріл п'ятий:

ЕХ, ЯКБИ!

Я міг би стать царем серед копитних..
Я б гордим був – володар над лісами.
В затятій битві, де тріщать лоби,
Я б в жони взяв собі найкращу з самок.
Я б так любив! Якби, якби, якби...
Анатолій Рекубрацький. Приручений лось.
Чимало вже в житті моїм збулося,
Та часом стане жаль – ну, просто страх!
– Чому я, братці, народивсь не лосем
Отим, що носить небо на рогах?

Хіба не нудно келишками пити?
Відтак, о Боже, – аж тріщать лоби...
А я ж міг буть царем серед копитних,
Якби,
якби,
якби,
якби,
якби...

Буває, тільки очі я заплющу
I бачу хащі, дорогі до сліз
(Мені не треба Біловезьку Пущу,
Мене влаштує Куйбишевський ліс)...

Не мав би я ні рамок, ні програмок,
Не озирався б я. А головне
– Я вибрав би собі найкращу з самок,
Яку... Ви розумієте мене.

Я б грав на ній... Еге ж, як на сопілці!
Я їй би кожне вилизав ребро.
Ніхто б не дорікав мене у Спілці,
Ніхто б мене не тяг на партбюро.

Не довелось би зароблять копійку,
Забув би службу (все те – єрунда).
Було б у мене лосенят не двійко,
А ціла сотня. Більше – череда!
Я б зроду самку не назвав ягою,
А ліро-вірші на корі верби
Я б карбував не лівою ногою,
А чотирма!
Якби,
якби,
якби...

                              Стріляв Петро Ребро




Постріл шостий і останній:

Годі, дуелянте, Бог з тобою!
Ліпше б ми побились за межу.
В мене не скінчилися набої, –
Я в кишені дещо бережу!

                               Стріляв Анатолій Рекубрацький




СТРIЛЯЙТЕСЬ УЖЕ БЕЗ МЕНЕ

НАШI НАШИХ "РЄЖУТЬ"

Схвилювала, зворушила, розпалила, дещо збентежила пародія на члена ЗАГСу Ан. Рекубрацького, точніше на його пісню "Сам не гам". Чоловік (А.Рекубр.) трудився в поті чола, склав гарну пісню, а Пе. Ребро побачив у словах "контру" і почав різати (шматувати) дійсного, скажемо ще раз, члена коша "пополам" і більше. А "за чьто?", як казала Муму.

Виявляється, в А.Рекуби (Ворожбита) проскочили в пісні такі слова (з ким не буває):

Сам не гам. Сам не гам.
Але й іншому не дам.
Тільки їй себе дозволю
Розділити пополам.

А Пе.Ребро почав перекривляти нашого класика.

Піснетворець Анатолій
Жартома якійсь мадам
Розділить себе дозволив,
Так би мовить, пополам.
А вона взяла ножаку,
Рекубрацького – на стіл.
I зо зла, чи з переляку
Бідолашного навпіл!
Очі, вуха, ноги, плечі
Розіклала на рядні.
Тільки ж деякі є речі,
Що, сказати б, в однині.
Ніс, що нюхає пилюку.
Язичок, немов дзвінок...
Потім, як ділити штуку,
Що принаджує жінок?
Тут мадам скрутила дульку
I співа: "Сама не гам,
Та нікому цю фітюльку
Пополам ділить не дам!"


                         Співав Пе.Ребро

 

ФIТЮЛЬКА
Периферійне "мнєніє" з приводу "розчлєнєнія" члена ЗАГСу Анатолія Рекубрацького Петром Ребром.

Час гукнуть Ребра на віче
I позбавить прав на рік:
Нашу гордість чоловічу
Він фітюлькою нарік!
Не тактовно, не етично
Зачепив нас за живе,
Мов провидець політичний
З куцим іміджем живе.
Чи продавсь Петро за тюльку,
Чи в діди пішов, як лось?
Та за цю, пардон, фітюльку
Скільки крові пролилось!
Скільки сліз – на знайдеш броду,
А дівиці-крадії
Віддавали честь і вроду.
Щоб отримати її!
Опоненти рвали жили,
Затикали нею рот,
I не раз її "ложили"
Депутати на народ!
В нас знецінювать принаду –
То прийоми не нові:
Ними геть гвалтують Раду
Дами з вітром в голові!

                      Співав Ве. Білогуб


ПОВЕРНИ МЕНI ТОЙ МАРМЕЛАД...

Ох, і плакав же Заслужений артист України Юрій Бакум, коли співав пісню на слова Анатолія Рекубрацького "Поверни мені той листопад..." I вже зовсім залився гіркими сльозами, коли читав його збірку з такою ж назвою. Чого ти так побиваєшся, Юрію? Це всього-навсього лірика, якою Анатолій принаджує жінок.

"Я над жадібністю плачу. Ну, хто з нас не розлучався з першою чи третьою дружиною? Але хто зміг отак поділити майно, як Рекубрацький?" – відповів Заслужений і проридав над словами поета: "Але є іще й те, що належить одному мені лиш. Тож, прошу, поверни, поверни мені той листопад..." Справді, все забрав, навіть листя вигріб з двору колись коханої дружини.

I згадалося артистові те, що колись було його, а тепер стало власністю Рекубрацького. I заспівав він пісню поета на свій лад, яку потім видав окремою книжечкою в одному-єдиному екземплярі (справді бібліографічний унікум). Ось цей шедевр:


Постріл перший:

Я позичив тобі молоток...
Він для мене багато так значив.
Поверни мені, друже, його.
Я прошу. Я благаю. Я плачу;
Поверни і лопату, й сапу,
Поверни і макітру, і сито,
I відро повернуть не забудь,
Бо нема з чим за вітром ходити.
А іще поверни сто рублів,
Що у мене позичив на дачу,
Але що тепер ті сто рублів?!
Хіба вернеш з жоною впридачу!
Поверни мені літо моє
I бажання, і втрачену силу...
Подивись! Вже не так устає
Сонце ранками пишно й красиво.
Поверни мені той листопад,
Коли друг і товариш, і брат
Кілограмами їв мармелад
I дешевий такий сервелат.
Коли квітнув весняний наш сад,
I не крали в селі поросят,
I тобі не було п'ятдесят...
Поверни все це, друже, назад!
Плакав Юрій Бакум.

ТРОХИ ВIД ТОХИ
Роман у віршах

Ох, і реготав же семиразовий лауреат всіляких премій Ан. Рекубр., коли читав слізне прохання Заслуженого Юрія Бакума у книжці "Поверни мені той мармелад".

– Ич, чого захотів, – подумав Семиразовий і прокоментував чисто по комиш-зорянськи: "Должен – не спорю, віддам не скоро". Але таки послав Заслуженому накладною платою 100 рублів з гербом СРСР, а відро, сапу і лопату приберіг, доки зовсім не поіржавіють. Та ще й замість мармеладу, шампанського і квітів послав на бенефіс Заслуженого свій роман у віршах (так дешевше).


Постріл другий:

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ:

Бенефіс твій
хоч трохи зіпсую,
Бо потроху
усе в тебе є:
Трохи грає,
співає, танцює
I потроху
горілочку п'є

РОЗДIЛ ДРУГИЙ:

Трохи любить
і трохи не любить,
Трохи ролей
вже зіграних є.
Ще потроху
дівчат він голубить,
Бо й жіноцтво
ще трохи клює.


РОЗДIЛ ТРЕТIЙ:



Трохи дружить
з Сашком він Гапоном,
Трохи рибою
кормить Смолій,
I в театрі він
трохи, як дома,
Трохи в нашій Січі
не чужий.


РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ:

Трохи був він
і Дідом Морозом,
Трохи грошиків
він заробив.
Трохи вуса стирчать,
як занози,
Трохи чуб
уже колір змінив.


РОЗДIЛ П'ЯТИЙ:

Я у тебе теж
трохи закоханий,
I Ребро тебе трохи кохав,
I потроху...
потроху...
потроху,
Так і трохи
ЗАСЛУЖЕНИЙ
став!

             Сміявся Ан. Рекубрацький.


Я НЕ МОЖУ ЇЇ ....

Не судилося,
Не судилося...

Я не можу її,
Я не можу її пригадати...

Наче сон, Наче сон,
Наче запах торішньої м'яти.

А тоді,
А тоді
Сходим до попа...

       Анатолій РЕКУБРАЦЬКИЙ, 
       збірка поезій "НАСНИСЬ МЕНІI..."

Я колись,
Я колись
Написав першу книжечку "Сурми".
Як солідно лягла на долоню ця книжка нова.
А була б,
А була б моя книжка тоненька, аж сумно.
Тільки я,
Тільки я
В ній рядочки помножив на два.
Від тоді,
Від тоді
Хочу збірки, на інші не схожу.
Маю мрій табунець,
Табунець полохливих зайчат.
Та не можу її,
Я не можу її,
Я не можу,
Я не можу її...
Без повторів не можу зачать!

                            (Питання руба – 
                            Пародія В. Білогуба)

 

***
Усе іде. Усе минає.
Проходять ювілеї злі,
Та Рекубрацького в нас знають
У кожній хаті на селі.
Він роздає рядками душу,
Лавірує між слав й неслав.
Редактори! Трясіть, як грушу,
Щоб він ще більше нам писав.
Бо всі його пророцтва – віщі,
Бо в серце він вціляє нам,
Бо прочитати його вірші,
Краще, ніж випити сто грам.
Тож підставляйте, дядьку, вуха –
Смикнемо 50 разів,
Щоб краще бачив, краще слухав
I до 100 літ горілку пив.

            Колектив "Запоріжсільбуду" 
            Сочиняв Петро Гамалій



ЖЕРТВА ПРАВОСУДДЯ

Кіло макухи вкрав.
От, чорт!
Мені пришили діло,
А вкрав би
Чорноморський флот, –
Мене не посадили б.



НЕ ТОЙ ЕФЕКТ...
Стихолечением, в частности, занимается в городе Уссурийске врач И. Кочнов, который своим больным прописывает наряду с лекарствами, чтение стихов запорожского поэта Анатолия Рекубрацкого. Ученые обнаружили наличие «живой ауры» в книге, которая реагирует на общение с человеком. Газета «Суббота плюс», № 110 от 3.09.1998 г.

Баба Пріська із полички,
Мов дитина цяцьку,
Трепетно дістала книжку —
«Вірші. Рекубрацький».
Клала збірочку до зуба,
До грудей, на плечі...
— Що стряслось з тобою, люба? —
Дід озвався з печі.
— Це я так лікуюсь, Павле.
Пишуть у газетах,
Щоби книги купували
Ось цього поета.
Бо вони вбивають погань —
Будь-яку мікробу,
І мерця вже не одного
Підняли із гробу.
Тільки... я тулю ті вірші
Вже три дні й три ночі,
А воно все гірше й гірше —
Попускать не хоче...
Дід Павло помовчав хвильку
Та й говорить Прісці:
— Мабуть, тулиш ти їх, жінко,
Не до того місця...

                     Насміхався Пилип ЮРИК


I ГУЦУЛИ ПОЧУЛИ

Вінчування зачинаєм ми на добрім слові:
– Анатолій Рекубрацький най буде здоровий,
Дай Вам, Боже, здоров'їчка, дай Вам, Боже, щастя,
А щоб Ви в своїм житю не знали нещастя,

Щоби в Вашій родині вводно була згода,
Та й була в Анатолія жіночка молода.
Тогди мете ліпше жити, ліпше шанувати,
Мете тхаті си квапити, жінці помагати.

А жіночці вводно купіт, то, що уна хочі
– Зо п'єть коров, тридціть овен, най си не регоче.
А ек цего буде мало, то діточок стропу,
Аби скоро вид любаса видбити охоту.

Дома жінці носіт воду, помогайте прати,
Лиш увечір до другої ги йдіт ночувати.
Екшо з горівков у дружбі, то люміт ї пити,
Аби вишли зароблені гривні полічити.

А ми уже вінчування кінчаємо піти.
Тай сто років Вам бажаєм в гаразді прожити.

Письменники Львова, Тернополя,
Ужгорода та Iвано-Франківська


НА СМЕРТЬ ПОЕТА

Відписав ...Відгасав по редакціях.
Відслужив йому клячий Пегас,
І, можливо, він має рацію,
Що так вчасно покинув нас.

А любив же він рибу в'ялену,
В слово міг її завернуть.
...Після смерті поетів хвалимо,
Бо не пишуть всіляку муть.

А Ірпінь срібностанно ірпіниться,
В склянці грає пахуче вино,
В кухлі пиво спокусливо піниться,
Та йому, небораці, – все 'дно.

Не зробилася революція
І на хліб не дало перо,
І на поминках друзі нап'ються,
А похвалять – заморський ром.

Бо коли ні в Драчі, ні в Тараси
Не податься і не продаться,
То вмирайте поети вчасно,
Не морочте ви людям ...голови.

 

КОЗАЦЬКІ ЗАРУЧИНИ

Дівчиноньку козак підмовляв під кленами:
- На Вкраїну, Марусь, турок злий напав.
Тож давай, тож давай спершу ми поженимось,
А тоді, а тоді сходим до попа.
- Ой, Іванку, боюсь наших батька-матінки,
Хоча, знаю, тобі вже пора на Січ,
Тож давай, тож давай забіжим до батюшки,
А тоді, а тоді буде шлюбна ніч.

ПРИСПІВ:
До дівчат, до дівчат козакам хочеться,
Відпусти, отаман, хлопців хоч на ніч.
Бо дівчата й самі припливли б на Хортицю,
Та не можна дівкам і жінкам на Січ.
Підпусти, відпусти, батьку-отамане,
Відпусти, хоч на ніч, хлопців до дівчат,
Бо, поглянь, скільки їх — клятих бусурманів.
Україні ж треба ще більше козачат.

За дві курки їх піп записав до книжиці,
Ще й Хрестом золотим став їх осінять.
- Марусино моя, як я хочу ніжності.
Ну, дозволь ти себе хоч поцілувать.
- Ой, Іванку, твоя небезпечна подорож,
Може, ти іскладеш й голову за нас.
Від цілунків твоїх голова йде обертом,
Може, цей перший раз — наш останній раз.

ПРИСПІВ:
До дівчат, до дівчат козакам хочеться,
Відпусти, отаман, хлопців хоч на ніч.
Бо дівчата й самі припливли б на Хортицю,
Та не можна дівкам і жінкам на Січ.
Підпусти, відпусти, батьку-отамане,
Відпусти, хоч на ніч, хлопців до дівчат,
Бо, поглянь, скільки їх — клятих бусурманів.
Україні ж треба ще більше козачат.

НЕПОДІЛЬНА БУЛАВА

На Великій Раді, котрій ми й не раді,
Старшина козача бралась за чуби,
Чи то наш отаман — гетьманові зрадив,
Чи було, можливо, все там навпаки.
Ну, а ми — голота.
Ну, а ми — босота.
Нам немає діла до старшинських чвар.
Наливай, шинкарю, ще у борг нам чару,
Ну, а ти, кобзарю, гопака ушквар.

ПРИСПІВ:
Булави не можна поділити, хлопці,
Україну також не дамо ділить.
Доки буде жити дух наш запорозький,
Доти й Україна буде в світі жить!

Це ж воно одвіку нам робилось в піку,
Старшина — ізверху, збоку — вороги.
Запорожці й досі ходять голі й босі,
Але ми умієм віддавать борги.
Віддавали турку, віддавали ляху,
Коли було треба, то й Москву взяли.
Нас вели на палю, нас вели на плаху,
Але козарлюги знову ожили.

ПРИСПІВ:
Булави не можна поділити, хлопці,
Україну також не дамо ділить.
Доки буде жити дух наш запорозький,
Доти й Україна буде в світі жить!

 

САМ НЕ ГАМ

Я іще у третім класі
Запримітив очі ті.
Маю щастя і нещастя —
Дві косички золоті.
Вранці я її чекаю,
Щоб назирці з нею йти,
А вона весь час втікає:
"На моїм не стій путі!"
То Петро, то Микола
Слідом йдуть за нею в школу.
На моє майбутнє щастя
Зазіхають два Михасі.

ПРИСПІВ:
Сам не гам, сам не гам,
Але й іншому не дам,
Тільки їй себе дозволю
Розділити пополам.

Вона вчиться в інституті.
Я, звичайно, теж туди.
Все міцніші мої пута, —
Дітись їй нема куди.
Розганяю кавалерів,
Навіть двері стережу,
Розганяю кавалерів,
Бо для себе бережу.
А до неї поперли
Вже й майбутні інженери,
Кандидати од науки
Хочуть взяти в свої руки.

ПРИСПІВ:
Сам не гам, сам не гам,
Але й іншому не дам,
Тільки їй себе дозволю
Розділити пополам.

Мучились, а не навчались
Ми із нею до пори,
Очі навіть витріщали
Сиві вже професори.
Розганяю кавалерів,
Розганяю без кінця.
Ця історія весела
Довела нас до вінця.
Зирить вже на дружину
Чоловіча половина.
На сімейному кордоні
Я завжди у обороні.

ПРИСПІВ:
Сам не гам, сам не гам,
Але й іншому не дам.
Зрозумій, тебе нікому
Я Ніколи не віддам.

 

 

ТЕЛЕПЕРЕДАЧА

                       Ользі Дроздовській

Знімали відеофільм для телебачення. Про мене. Як про винахідника і раціоналізатора. Трішки на заводі, а здебільшого на природі, в колі сім'ї, на дачі. Напередодні показу обдзвонив усіх родичів, друзів, знайомих.

— Ти в мене красивий, як Штірліц! — закохано сказала дружина. А мені стало чомусь неприємно, бач, порівнює мене, неповторного. Першою подзвонила мама.

— Чудово. Ти такий живий. Особливо вазочка з черешнями сподобалась. Два місяці її шукаю, а, виявляється, твоя краля поцупила. Ще й у блузці моїй позує з екрану. Щоб ноги її у мене вдома не було...

Хотів щось сказати, але мобілка запілікала. Теща:

— Бачив, яка красива в мене дочка?! А ти не цінуєш, злодюжка нещасний. Цигарки розкурюєш, батьковою запальничкою клацаєш. Ще й графин з вином виставив. Вино я тобі давала, а графин — ні. Прийдеш у гості — очей з тебе спускати не буду!

А по телефону друг наярює.

— Здорово ти окуня підсік на виду в телекамери. Чи заздалегідь начепив? А спінінг-то мій. Я його втопив у ставку, коли гостював у тебе. Виявляється, ти його таки витяг, а мені — ні гу-гу! Теж мені, друг називається.

Знову мобілка. Колишній голова колгоспу, а нині перший фермер району озвався:

— Голова! — похвалив мене. — Геній-раціоналізатор. Я довго думав, що робити з колесами від дощувальних установок. То й лежали вони на колгоспному подвір'ї, чекали, поки за металобрухтом приїдуть. А ти, бач, додумався. Таку теплицю з коліс відгрохав! З'явишся ще раз на моєму фермерському подвір'ї — ноги переламаю.

— Прекрасна передача, — завуркотіла в телефоні сестра з Мелітополя. — Тепер я знаю, куди ділися наші садові ножиці, якими ти дерева підрізував.

— Ти ж казав, що мої нарди десь загубилися, — зарокотав у мобілці голос брата моєї дружини. — А ти їх під вентилятори пристосував, негідник. А вентилятори з нашого заводу. Доведеться тобі публічно ділитися досвідом, як ти зміг їх через прохідну пронести. А якщо начальник цеху бачив цю передачу, то можеш на роботу й не виходити, раціоналізатор чортів.

Останньою подзвонила режисер студії телебачення.

— Вітаю. Нашу передачу визнано кращою. На всю Україну тепер покажемо.

— Не треба на Україну, — аж простогнав я. — І так половину родичів і друзів втратив.

— Заздрять? — з гордістю запитала режисер.

— Авжеж, — сумирно сказав я, а сам з жахом думав, що тітка з Кіровограда впізнає свої книги на полиці, дядько з Донецька -свій ножичок із дванадцятьма лезами, яким я яблука різав, а сестра з Одеси — свій купальник, в якому була моя доця на пляжі.

Кляті телевізійники. За п'ятнадцять хвилин показу всю "підноготну" з мене вивернули.

 

ЛОТЕРЕЯ

У молодості Ганя була дівчиною меткою, тільки дуже жадібною. Ніколи не здавала карбованця комусь на день народження чи на похорони. Їй же здавали. Брала квіти і подарунок, дякувала і хутко зникала з роботи, аби не виставляти бодай пляшку. Я про це не знав і не помічав її впритул, аж доки не отримав громадське доручення — розповсюджувати білети "Спорт-лото". Клята примусово-добровільна робота.

— Знову прийшов гроші вимагати, здирник чортів, — волала Ганя на всю контору.

— Який я здирник? Я за цю кляту роботу ні копійки не маю. Та й нічого пропонувати тобі не збираюся. Може, хтось щось візьме.

Колеги розуміли. Брали один-два білети. Навіть Сашко, який ніколи не мав у кишені навіть 22 копійок на пиво (ми завжди його пригощали), і той брав один білетик у борг, який ніколи не повертав. Залишки квитків доводилося брати собі, але ніколи не вигравав. А одного разу таки вгадав три цифри, то ж зайшов до Сашка.

— Ходімо пиво пити. Я виграв чотири карбованці.

— Виграв, — недовірливо перепитала Ганя. — Тоді я теж зіграю.

Я побіг за черговою порцією білетів.

— Скільки тобі?

— Мені не треба. Я так зіграю.

Вона дістала записника і написала: "Гра в "Спорт-лото". І поставила шість цифр.

— Так ти ж нічого не отримаєш, треба брати.

— Не треба. Я просто перевірю.

Сашко страшенно розлютився, коли я з виграшу відклав три карбованці за квитки, які не зумів розповсюдити. Він розраховував на більше, ніж на два бокали пива. Коренем зла він вважав Ганю, тож забожився помститися.

— Сашко, я знову виграв! — радісно забіг я до його відділу через кілька днів. — Тепер на три цифри випадає три карбованці, — і поклав газету з тиражем на стіл.

— Чудово. У мене десь є 26 копійок. 12 додаю на пляшку і чотирнадцять — на сирок. Сашко довго шукав копійки в шухляді, аж доки не знайшов.

— Живемо! — радісно вигукнув він, а в цей час позаду щось грюкнуло.

Ганя лежала на підлозі і не рухалась — знепритомніла. Ми посадили її на стілець, збризнули водичкою. Вона розплющила очі й прошепотіла.

— Я виграла. Цілих десять тисяч. Всі шість номерів зійшлися. Осісьо, дивіться, — тикала вона нам газету і записник.

— Ну, як я її? — запитав Сашко мене вже за пляшкою.

— Кого? — не зрозумів я.

- Та Ганю ж! — і розповів таке. Він прийшов на роботу раніше. Взяв газету і перевірив свій єдиний білетик. Порожньо. А тоді вгледів Ганин записничок. Осінило. Видер листочок, переписав шість виграних номерів. Сашко був у нас неперевершеним майстром підробки почерків.

А з Ганею щось трапилось. Ні з сього, ні з того діставала записника і починала міркувати вголос.
— Так. Квартиру я купувати не буду — так дадуть. Тисячу я потрачу на одяганку. Куплю врешті-решт чобітки і дублянку. Ні, тисячі не вистачить, чобітки коштують 700 карбованців, дублянка вісімсот. Не буду жлобитися. Дві тисячі витрачу на одяганку. Решту на книжку покладу. Скільки це в мене буде процентів річних?

Спочатку всі посміхалися на її фантазії, а потім співчувати почали: життя Гані пішло наперекосяк. Квартиру дали — трагедія. Кімната квадратна, а їй хотілося продовгуватої. Завагітніла, а хлопець кинув її: "Це не від мене дитина". Меблі діставали їй усім колективом — не такі. Праску забула вимкнути — сусіди пожежу загасили. У суд збиралася подати — речі водою зіпсували. На роботі теж не клеїлося. Все після неї переробляти доводилося, жодної серйозної справи не доручиш. Але терпіли її колеги. Мати-одиначка, син — негідник, працювати не хоче, забирає в матері гроші. І так цілих двадцять років, зате на пенсію відправили достроково, згідно з новим законом. У відділі навіть сумнувато стало без її проблем. Згодом і я став пенсіонером. Достроково. Контору ліквідували зовсім. Йду якось із тим же Сашком базаром. Дивимося, Ганя лотерейні білети продає і плаче.

— Базар закінчується, а в мене двадцять білетів лишилося, а сьогодні тираж увечері. Купіть хоч кілька.

— Вибач, Ганю. До копійки скупився. Навіть на сірники не вистачило.

Пішли собі. А Сашко раптом почав у кишенях ритися. Знайшов і майже побіг назад. Повернувся з білетами.

— Усі двадцять купив. Розумієш, вину якусь відчуваю перед нею.

А наступного дня Сашко знову забіг до мене.

— Так. Зодягайся. Святковий костюм, краватку і туфлі, щоб блищали. У ресторан ідемо. У найдорожчий. Та не мнися — платитиму я.

Я отетерів. Усе життя за Сашка платив тільки я. Сашко терпів довго, зізнався вже за столиком.

— Виграв. Три білети щасливі. 100 гривень і відеокамеру, — сказав тріумфально і додав.

- І...

— Що "і"?

— Однокімнатну квартиру в Києві поліпшеного планування.

Того вечора ми заприсяглися, що про виграш Гані не скажемо. Бо ще помре.