БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Іван Олексійович Немирович народився 20 лютого 1928 року в Дніпропетровську. Закінчив Київський державний університет. Працював робітником, солістом-бандуристом обласної філармонії, артистом Державної заслуженої капели бандуристів УРСР, директором республіканського Будинку літераторів, у видавництві «Радянський письменник», журналі «Перець».

Поет, прозаїк. Автор збірки лірики «По шляхах-дорогах» (1956); поетичних збірок гумору і сатири «Ой жаль, жаль» (1963), «Справжня посада» (1964), «Коза на шлагбаумі», «Вагомі аргументи» (1971), «Ось у чому річ!» (1972), «Клумба й Тумба» (1975), «Карапет під бубон» (1977), «Невдале залицяння» (1978), «Через фірму, через «Диво» (1982); прозових творів гумору і сатири «Як Комар морякував», «Агент № 796456» (1967), «Заочний жених» (1976), «А все через неї...» (1979), «Жовті черевики» (1982); поетичних збірок лірики і гумору «Дзвени, бандуро!» (1960), «Від щирого серця» (1983); роману «На білому коні» (1979); книги повістей та оповідань «Березневе моє свято» (1983); біографічного нарису «О. Білаш» (1969); поетичних збірок для дітей «Хлопчик Лі Чень і Вовк» (1963), «Цілюща вода» (1964), «Грім — вірний друг» (1979), «Каліфи на годину» (1984) та інших.

Помер Іван Олексійович 17 червня 1986 року.

 

ПОПУЛЯРНІСТЬ

Випадок під час літературної зустрічі

Сцена. За столом, зі мною поруч,
Клубний працівник — худкер чи зав.
— Як вас? — нахиливсь він.
— Немирович.
— О, відоме прізвище! — сказав.

І затим, підвівшись,
Гордовито
Повернув до залу свій анфас:
— Друзі, привітаймо,
Знаменитий
Немирович-Данченко у нас!

— Немирович-Данченко? О Боже! —
Скочив я, аж рвуся наперед.—
Та його в живих нема давно вже!
То був режисер, а я — поет!

Звуть мене Іваном! Ну й химера!..
І прорік він, «виправивши» стан:
— Друзі, в нас поет. Син режисера -
Немирович-Данченко Іван.

Привітаймо ж! — крикнув заповзято
Й першим заходивсь аплодувати.

ПРО МАКУХ ТА ПРО МАРИН

Як поїхав Гриць Макуха на курорт
І загледів там красуню — перший сорт.
Звуть — Марина. Карі очі, помах брів...
А фігурка!.. І хлопчина занімів,
Наче струмом, пройняло всього ураз:
Полюбив Марину в профіль і анфас.
На пляжі за нею ходить цілий день,
А Марина хоч би що — ані телень.
Що хирлявий Гриць Макуха їй,
коли
Довкіл неї в'ються соколи-орли:
Геркулеси крутоплечі і стрункі,
Аполлони-молодці хіба ж такі!
Та домігся хлопець, зрештою, свого,
І Марина ощасливила його:
Просто так, не повернувши й голови,
Позіхнула і спитала: — Звідки ви? —
Аж засяяв наш Макуха-неборак:
— Я із Києва,— белькоче,— холостяк.
Ще недавно чимала була сім'я,
Ну а зараз тільки матінка та я;
У квартирі трикімнатній ми удвох... —
І красуня раптом вимовила: — Ох! —
І вже сміх її привабливо луна:
— Як раніш вас не помітила, дурна!
Хоч кирпатий ви й малесенький на зріст,
Але справа не в красі, а в іншім зміст...
А у вас таке у погляді щось є,
Що, повірте, серце тьохнуло моє,
Спалахнула вся незбагненим вогнем...
Як — увечері разом на танці йдем? —
Забриніла в хлопця радістю душа,
Підстрибнув він, мов тримісячне лоша,
І почувсь його тремтливий тенорок:
— Йдем! Я вмію танцювати шейк і рок!
Тонко лінію Марина повела...
І невдовзі вже у Києві жила.
Ну а згодом, через тижнів три чи два
Гриць Макуха чує жінчині слова:
— Слухай, милий, мо', тобі це й зашкребе,
Але знаєш, розлюбила я тебе.
Словом, так: скоріш розлучення давай,
Розділяєм житлоплощу і — прощай.—
Гриць — у крик! Старенька матінка — у плач!
А Марина кривить губи й каже: — Бач,
Розкудахкались!.. Прописана тут я,
То частина трикімнатної — моя.
Не погодитесь — на вашу ж це біду:
Я такого Геркулеса приведу
(Він самбіст, а кулачище кожен — пуд!),
Що не писнете й не пікнете ви тут.
Ну, а скоро суд, без зайвих перепон,
Житлоплощу розділив. Бо є закон.
Що у вірші намагавсь я довести?
Поясню: хотів Макух застерегти,
Тих, котрі, порозмовлявши п'ять хвилин,
Тягнуть в загс Марин, Галин, Килин, Ірин,
Тих, які під верескливий шейк і рок
Вертихвісткам попадають на гачок.
...Хоч, признаюся, бува і навпаки,
Що й дівчата потрапляють на гачки.
Це тоді, коли зальотників-Грицьків
Бачим в ролі тимчасових приймаків.

 

 

ГОЛОВНЕ — МОДА

Усе вже мають — хліб, до хліба,
Квартиру, меблі... Та подружжю
Чогось не вистачає ніби,
Щось мовби непокоїть душу.
І каже Никону Венера:
— О, знаю! Зараз модно мати
Свого собаку — той-тер'єра.
Дістань і будем з ним гуляти!

...Назвали собачатко Йогом,
Поклали спать в куток — у нішу.
І завертілись довкіл нього —
Затойтер'єрились, точніше.
Венері день у день турботи:
То миє Йога, то годує.
А Никін прийде із роботи
І той-тер'єра дресирує.
Вже Йог навчивсь ушима ляпать
І танцювати за наказом.
Уже стоїть на задніх лапах
І біга сам до унітаза...
Хоч гавкання й виття собаче
Сусідам всім насточортіло,
Хоч скаржаться вони і плачуть —
Подружжя чхать на те хотіло!
А у години вечорові
Щоразу Никін і Венера
На металевім ланцюжкові
Гулять виводять той-тер'єра.
Солідно так, поважно ходять,
І не збагнеш картини тої:
Чи люди пса гуляти водять,
Чи пес тяга їх за собою?..
Я можу навіть розказати,
Як далі склалась доля Йога.
Він
із малого собачати
В собаку виріс — ще й якого!
А згодом і набрид Венері.
І та — до Никона з докором:
— Вже вийшли з моди той-тер'єри!
Навіщо нам така потвора?
Дарма лише займає нішу
В квартирі це поріддя хамське...
Здай гицелям його скоріше
І кішку роздобудь сіамську —
Ці кішки зараз дуже модні!
Та тільки — шерсть була щоб сіра!..

Отак, як бачите, сьогодні
Міщани казяться із жиру!

НЕ КРАПКА, А КОМА...

Голосом твердим, як сталь,
У правлінні якось Квочка
Самогонникам
Мораль
Скінчував читати:
— Точка!
Більше щоб не сміли гнать!..
Зараз же — замнем вопроса:
Вас не буду штрафувать,
Діду Климе й тітко Фросю,
І не подзвоню в район,—
Сам суддя в своїм селі я! —
Тільки
знищу самогон
У отих п'яти суліях.
(Право це мені дано!)
Гей, Миколо-секретарю!
Самогонку
за вікно
Вилий
і верни їм тару! —
Зі стільця Микола звівсь,
Взяв посудину. Ретельно
Через лутку нахиливсь,
І — забулькала
пекельна!
На очах
триклятий сік
Витік весь до дна!..
А Квочка
Самогонникам прорік:
— Ось тепер ви вільні. Точка.
Та не згоден автор з цим;
Замість крапки
Ставить кому,
Бо пішли Фросина й Клим
Знову гнать первак додому!
А в правлінні
знову
ніч
З друзями пиячив Квочка.
Самогон лили ж не пріч —
За вікном стояла бочка.
Ось воно у чому річ!

 

ПОПАВ У НЕМИЛІСТЬ

Плач підлабузника за своїм колишнім начальником

Немає Лукича. Нема...
Такого зава — і не стало!
А він мене
Поміж всіма
Цінив і жалував чимало.
В наказах часто відзначав.
Любив і я його без краю.
Бува, лайне хто Лукича,
А я йому доповідаю.
Не як донощик, що ви — ні!
Бо я ж людина чесна й чемна:
Приємне робить хтось мені,
І я комусь роблю приємне...
Тепер нема його. Злетів.
Упав, аж покотився гомін!..
Лукич
І все, що він любив,
Для мене — найсолодший спомин!
А він — нікому не секрет —
Свій кабінет любив затишний...
Погляну я на кабінет —
І Лукича згадаю ніжно.
Ще секретарці
віч-на-віч
Він диктувать любив накази
У кабінеті. Звісна річ,
Зайду в приймальню я — й одразу,
Уздрівши секретарку Маю,
Про Лукича свого згадаю.
А ще, зібравши штат увесь,
Він лаятись любив грозово...
От я почую лайку десь —
І Лукича згадаю знову.
Любив він їсти день по дню
Свинину й ковбасу свинячу;
Тепер,
Як стріну де свиню,—
Мов Лукича живого бачу...
Лукич упав.
І я пропав:
Журюсь, не сплю усенькі нічки,
Бо в кабінеті — інший зав.
А в того зава — інші звички.
Заборонив мені він вхід
До себе... Не впуска, не слуха...
Боюсь, що, мабуть, мій сусід
Йому нашіптує на вухо...

КОМУ ВИГІДНІШЕ...

— Щоб покинув ти курити,
Жінка гнівно блима, —
Знаєш, скільки б накупити
Усього могли ми?

Чоловік зробив затяжку
Й каже: — Знаю, люба:
Я б собі купив підтяжки,
А ти собі — шубу.

ВІД ЧОГО ПОМЕР КЛИМ ПОРОША

Мікропоемка з трьох розділів та одного епілогу

І. Коли йому було 25 років
Пили коньяк, мадеру, їли шпроти...
Один із них — стрункий, на вигляд хвацький,
Понюхавши з ікрою бутербода,
У друзів слова попросив зненацька.
— Все,— сказав їм Клим Пороша,—
Ставлю крапку. Годі пить.
Треба економить гроші
І нормально треба жить.
Бо поболює печінка,
Біля серця щось пече,
Та й погрожувала жінка,
Що покине, утече.
Так що, друзі дорогії,
Випили оце — й шабаш.
З понеділка заговію,
З понеділка — я не ваш...

II. Коли йому було 35 років
Утрьох «Зубрівку» жлуктили в буфеті,
Один — вже згорблений і лисуватий,
Нюхнувши квасолину з вінегрету,
На тост прощальний запросив устати.
— Все,— промовив Клим Пороша. —
Ставлю крапку: геть спиртне.
На подібні п'янки прошу
Не тягнути більш мене.
Знаю, не верну вже жінку
(Тут нічим не помогти!).
Мо', хоч залишки печінки
Й серце вдасться зберегти.
Словом, друзі дорогії,
Випили оце — й шабаш.
З понеділка заговію,
З понеділка — я не ваш.

III. Коли йому було 45 років
Пили в під'їзді — похапцем, без тостів.
Один — беззубий і на вигляд хворий, —
Узявши в друга оселедця хвостик,
Нюхнув його й підніс навіщось вгору.
— Вше,— прошамкав Клим Пороша.—
Штавлю крапку. Пить не варт.
Як не жгину від цирожа,
Докона мене інфаркт.
Ні, то віжьме чорт рогатий:
Вип'ю — він штоїть в очах
І жапрошує гуляти
По прошпекту у трушах!
Так що, дружі дорогії,
Шмикнемо оце — й шабаш.
Ж понеділка жаговію.
Ж понеділка — я не ваш.
Епілог (Із розмови на поминках)

Перший співпляшник

Я знаю: Клим сконав не від горілки,
А смерть прийшла — як фатум, божа кара.
Якби він дотягнув до понеділка,
То ми б з ним ого-го дали ще жару!

Другий співпляшник

Не в тому річ. Ви мислите банально, —
Не узяли б його ні смерть, ані чортяка,
Якби поводив Клим себе нормально:
Побільш закушував і менш патякав...

 

НЕВДАЛИЙ ШЛЮБ,

або Розповідь зятя про своє горе та завзяття

Ну, нарешті спав хомут,
Скінчилася мука:
Дав розвод учора суд —
З жінкою розлука.
Взяв стілець свій, чемодан,
Із одежі дещо.
Все. Гуд бай, моя мадам,
Будь здорова, тещо!
Не уміли шанувать,
То тепер обоє
Лікті будете кусать,
Вовком вить за мною!
...Я, звичайно, не святий:
Пив, було, з получки...
А вони ж то — грім їх бий!
Ох, скажу вам, штучки!..
Раз із другом під ларком
Випили по триста,
Чемно втерлись рукавом
І по хатах — їсти.
Ще з порога проковтнув
Молоду редиску.
Борщ дали — впоров одну,
Потім другу миску.
В третій,
Раптом розібравсь,
Ніби мало солі.
Ну, звичайно,
Миска враз
Опинилась долі!
Їм би — жінці й тещі тій —
Мовчки все прибрати,
А вони у крик мерщій!..
Вигнав їх із хати.
Правда, дуже не штовхав,
Я ж культурний врешті!..
А Сірко на мене: «Гав!»,
Став на захист тещі!
Шкірить зуби, мов босяк...
Ах ти ж, твар безбожна,
Значить, раз я тут приймак,
То вже й гавкать можна?!
Згинь, нещасний примітив,
Підла твоя душо!
За ланцюг Сірка схопив,
Над собою розкрутив
І жбурнув на грушу!
Їм би — тещі та жоні —
Знять Сірка із гілки,
Не були б тоді мені
Тяжкими похмілки!
...Мучився п'ятнадцять діб.
Ох було ж і парко:
Їв кандьор і чорний хліб,
Не нюхнув цигарки.
Там один із верхніх нар
Мав три передачі.
А мені
Хоч би сухар
Принесли, ледачі!
За пострижений свій чуб,
За усі незгоди,
Ох, рішив я, і навчу
Їх любить свободу!..
Повернувся звідтіля —
Чорний весь, худющий...
Жінка зуби вискаля,
Теща зерня лущить;
На дивані вдвох сидять —
Неприступні, горді...
«А-а-а, прибув з поправки зять!
Як там на «курорті»?
«Вам, — кажу їм, — повсякчас
Смішки-пересмішки,
А у погребі у нас
Розвалилась діжка!»
«Як?!»
«Навпіл. Я бачив сам.
Та, що з огірками...»
В хаті знявся шум і гам,
Сплескують руками.
А по тому
В погрібник
Мелькнули спідниці..,
Я слідком за ними — скік!
«А, попались, киці?!
Час розплати наступив —
Іменем закону
Тут сидіть п'ятнадцять днів!»
Й ляду — хряп з розгону!..
Їм би
За характер мій
Дякувать уклінно:
Адже я й постригти міг —
От була б картина!
Не картина — парадокс,
Вигляділи б ловко —
Жінка стрижена під бокс,
Теща — під нульовку...
Їм би висидіти строк,
В погребі ж не пусто:
Є морквина, бурячок,
Квашена капуста.
Та і я ж не мертвий пень,
Серце в грудях маю,
Передачі через день
На шнурку спускаю —
Двісті хліба їм на двох,
Хвостик від тарані...
А вони все «ой» та «ох»,
В ляду тарабанять,
Аж трясеться погрібник.
А чого, признаться?
Я ж сидів — хто чув мій крик? —
Чесно. Всі п'ятнадцять!
А вони чотири дні
Там були. На п'ятий
Довелось таки мені
Їх амністувати:
Хтось міліцію устиг
Викликать з району.
...Я досиджував за них
Іменем закону.
Не у погребі, а там,
Де кандьор та нари...
Все, кінець уже судам,
К бісу лайки, чвари!
Прощавай, невдалий шлюб,
Тещині молитви,
Хату їхню не спалю,
Хоч і міг спалити...
Прощавай, Сірко, і ти
Зі своїм завзяттям.
Хай-но спробують знайти
Ще такого зятя!

 

ВИПАДОК НА ЛЕКЦІЇ

Жарт

В клубі лектор виступає
Дві години вже підряд.
Всі втомилися до краю
Від нудних його цитат.
Той шепочеться із кимось,
Той куняє, той сопе...
А сусід Юрка
відкинувсь
І — аж гай гуде! — хропе!
Поглядає лектор скоса
В зал. А що робить — не зна.
Вже й цитаток не гундосить -
Зирка все на хропуна.
Потім враз конспекти кида
І гукає до Юрка:
— Розбудіть свого сусіда,
Він мене відволіка!
А Юрко в одвіт зухвало:
— Хай хропе. Іще б чого!
Це ж не я. а ви приспали,
От самі й будіть його!..

 

КОМУ ЩО

Рибальський жарт

Цілий день
Край берега крутого

Вудив Федір. Смикав без кінця,
І даремно.
Не впіймав нічого —
Ані щучки, ані коропця.
Раптом
повен горя і відчаю
Крик «рятуйте!» од води луна:
Тип якийсь в ріці
То виринає,
То іде сокирою до дна.
Довго Федір голову не чухав:
З кручі — у сорочці й штанях — скік!
Ухопив нещасного за чуба
І під берег ближче приволік.
Той оклигав... Як припав до нього,
З радощів як зарядив одне:
— Вік молитиму за тебе бога!
Ти ж від смерті врятував мене!
Дай-но своє прізвище й адресу,
Я в газету напишу мерщій:
Хай народ дізнається із преси
Про твоє ім'я, про подвиг твій! —
Тільки Федір
Начебто й не радий.
— От що,— мовив,— то пусте, дарма.
Ти на дні вже був,
Скажи по правді: Є у річці риба Чи нема?..
БАГАТИЙ УЛОВ Жарт
Увечері Мартин прибрів.
Кричить: — Наповнюй, жінко, ванну!
На, сип туди в'язів, линів —
Улов сьогодні непоганий!
Дружина здобич узяла
Та й ахкає: — Ой, рибка!.. Звідки?
Між іншим,— очі відвела,—
Я щойно бачила сусідку,
То ніби в рибний магазин
Заходив ти — вона казала...—
Спочатку знітився Мартин.
А потім кидає недбало:
— Ну, що ж тут дивного? Зайшов
У справах я до магазину:
Такий багатий був улов,
Що... довелось продать частину.
«ФОН-БАРОН»
Сценка з життя
В Микити пика — наче глобус,
Загривок — хоч обіддя гни.
Він розгорлавсь на весь автобус:
— Ну й хами, ну ж і свистуни!
Устигли сісти, примоститись,
Де совість в них, у молодих?
Не хочуть старшим поступитись,
Чому навчали в школі їх?!
А хтось йому: — Скажіть на милість,
Навіщо лайка, грізний тон?
Для вас же місцем поступились,
Ви ж сидите, як фон-барон?
Сіпнувсь Микита, мов скажений,
І ну сильніш кричать-гриміть:
— Тож поступилися для мене,
А жінка ось моя — стоїть?!

ПРИЙДЕ ВЧАСНО

— Ну що ж, домовились, Євгене.
Мовчи. Не треба більш розмов!..
Стрічаєм рік Новий у мене,
Щоб о дев'ятій ти прийшов.
Подивимося телевізор,
Похохмимо, посміємось.
А потім
жінка моя Ліза
Заграє на гітарі щось.
І заспіває пісню донька —
Та не одну, а п'ять підряд;
Ох, як вона виводить тонко —
Колор-р-ратура в неї, брат!
До речі, мій зятьок Мефодій —
Хлопчина компанійський теж:
Він стільки знає анекдотів,
Що ти кишки усі порвеш!..
Послухаємо радіолу,
У мене дискотека — шик!
І проведемо, як ніколи,
Старенький наш минулий рік.
А під дванадцяту годину —
За стіл і вип'єм... Словом, жду. —
Євген подумав трохи
й кинув:
— Я... під дванадцяту й прийду.

 

ЯК УБИВАТИ КАБАНА

Студентський жарт

Восени, якось під вечір (у суботу це було)
До батьків брати-студенти завітали на село.

Мати сплеснула руками: — Гості в хаті! Новина!..
Кашлянувши, батько мовив: — Завтра колем кабана.

Нагострив я ніж добряче і соломки вже припас;
Свіжина, смачна ковбаска та ще й сало буде в нас...

Тільки старший син скривився і сказав недбало вбік:
— Просто сало — архаїчно. От якби німецький шпик!

А молодший: — Буде шпик вам. Ситуація ясна:
Тут потрібно не колоти, а вбивати кабана.

І тоді по всьому салу кров «прожилки» поснує...
Отже, тату, не журіться — замашна кувалда є?

— Є, — одвітив батько сину.
— От і добре. Зробим шпик.
Я його по лобі хекну, ну, а брат ножем вже — штрик!

...Рано-вранці, щойно сонце краєм випірнуло з мли,
До хліва попростували два студенти, два орли.

Старший мав ножа. А менший ніс кувалду замашну.
Все тут ясно й зрозуміло — смерть надходить кабану.

А кабан той, кабанище, — страшно глянуть і здаля:
Метрів зо два довжиною, а на зріст — немов теля.

Зникли хлопці за дверима... Не були й хвилини там,
Як хлівець захилитався, як зчинився тарарам!

Півсела біжить до двору: — Що за вереск? Що за крик? —
А старий: — Мої студенти роблять там німецький шпик.

Раптом зирк — синок молодший лізе рачки із хліва.
А за ним кульгає старший — у синцях вся голова.

Глянув батько і вжахнувся: хлопці, мов чорти, страшні,
Без ножа вже, без кувалди, ще й по вуха у багні.

— Кабана,— питає,— вбили, буде в нас німецький
шпик? —
А молодший обтрусився й набундючено прорік:

— Ні, убить його не вбили, ситуація не та...
Але ж так одлупцювали, що він, гад, запам'ята!

 

ТЕЖ БОРЕТЬСЯ!

Підслухана розмова

Запитала раз подружка
Буфетницю Асю:
— Як ти борешся з пияцтвом?
Це тепер на часі!
Ася чмихнула і каже:
— Борюся до краю:
Щоб горілка була слабша,
Трохи розбавляю.
Щоб клієнти менш п'яніли
Й не дерли горлянки,
Я завжди недоливаю
У графини, в склянки.
А щоб нічим похмеляться
Їм було, ледачим,
Я, як правило, щоразу
Недодаю здачу.

ОТО НАТУРА!

Він хабарами снив — бо їх любив.
Він ладен був їх дерти навіть з нені!
...Коли й собі він послугу робив,
То брав тихцем свою десятку в жменю
Й перекладав з кишені у кишеню.

 

ВИБРАВ

Погуляв перед обідом
Дід з онуком
І питає:
— Як додому, пішки підем
Чи поїдемо трамваєм?
А онук подумав трішки й каже:
— Їхать — то не штука.
Підем, діду, мабуть, пішки...
Лиш візьми мене на руки.

ЛОВЕЛАС

Улітає жінка в хату,
Як тигриця дика,
І давай репетувати —
Лаять чоловіка:
— Ах негідник! Як овечка —
Скромний, чесний вдома,
А тихцем стрибаєш в гречку?
Все мені відомо!
Та не сіпайсь, бо ударю!
Вислухай до краю:
Зустрічаю на базарі
Оту довгу Раю.
А вона мені у вічі,
При всьому народі:
«Ну й хропе твій чоловічок,
Не заснеш, та й годі!»
Чув?.. Тепер послухай далі:
В магазині «Шинка»
Зупиняє мене краля —
Та, патлата Нінка —
Теж із тресту, й теж у «міні»,
Й теж нахабно гудить,
Буцімто твоє хропіння
Її часто будить!
Де, коли ти спиш із ними,
Зізнавайся врешті?!
Чоловік знизав плечима
І сказав: — У тресті.
— А-а-а, лишаєтесь до ночі?!
Жінка стогне тужно.
— Ні. Куняєм в час робочий
За столами дружно.

ВИПАДОК НА ПОЛЮВАННІ

Мисливський жарт

Набродившись до нестями,
Через луки, через ліс,
Із порожніми руками
Йшов мисливець злий, як біс!
Думав про вояж невдалий,
Про ощадливу жону,
Що у місті десь чекала
На свіженьку дичину.
Он — лежить село в долині,
Звідти йде пряме шосе.
Тільки що це — ґелґіт лине:
Бачить на ставу гусей.
Хоч домашніх — та даремно!
А на березі приліг
Хлопець в джинсах іноземних —
Стереже, напевно, їх.
І в мисливця геніальний
Виникає раптом план:
Він, торкнувши машинально
У кишені свій гаман,
— Гей! — гукнув до хлопця. —
Хочеш
гроші мати?
— Чом би й ні? —
Той на ноги миттю скочив. —
Тільки хто їх дасть мені?
— Я. Зніму оцю рушницю
І почну в гусей шмалять.
А за кожну вбиту птицю
Дам п'ятірку!
— Чом не взять? —
...І забахкав без угаву
Вітчизняний дробовик!
Б'є мисливець! А над ставом —
Пух і пір'я, ґелґіт, крик!
Уколошкав півдесятка,
Прив'язав до ремінця,
І, як вмовлено спочатку,
Витягає гаманця.
Зазирнув — скривився гірко.
І забідкавсь: — Ай-яй-яй!
В гаманці — одна п'ятірка
І талончик на трамвай!
Встигла жінка свою руку
Запустить... Тепер — хоч плач.
— По карбованцю за штуку
Можу дать лише... Пробач.
Знаю сам — це надто мало.
Певно, будеш жалкувать?
— Ні,— сказав хлоп'як недбало, —
Не жалкую: п'ять то й п'ять.—
Гроші ткнув кудись у джинси
І порадив від душі:
— А тепер мотайте звідси,
Гуси ж не мої — чужі!
Ой біда вам, дядьку, буде!
Швидше щезніть із очей,
Бо з села біжать он люди —
Хазяї оцих гусей!

ПРОРЕЦЕНЗУВАЛИ

Після сеансу, у вечірню пору,
Гуляло дві — фарбовані й наряджені.
І пахкаючи імпортним «Мальборо»,
Про зарубіжний фільм ділились враженням.
— Ну, як тобі кіно?
— Та так, не зовсім...
Хоча цікавий кадр є із Жоржеттою:
Ах, як шикарно дим пускала носом,
Коли лежала в ванні з сигаретою!..
— Не тільки це, — подружка обізвалась.
Для мене відкриттям було і школою,
Як та Жоржетта класно цілувалась
І запивала віскі кока-колою!..

ЗЕМЛЯЧОК ІВАН

Як хочеш чимось втішити Івана,
Щоб усміх осіяв його чоло, —
Скажи йому, що в тебе щось погано,
Що в чомусь десь тобі не повезло...
Якщо Іван і мав на тебе зло,
То, вір, одразу кращим другом стане.

 

ПОДІЛИЛИСЬ ДУМКАМИ

Жарт

Дід Макар захворів тяжко.
Шепче бабі він: — Прости.
Я помру... Живи, Палажко...
Мо', ще й заміж вийдеш ти...
Залилась Палажка слізьми:
— Треба я комусь тепер —
Хто мене, стару вже, візьме?
От якби раніш ти вмер!..

 

 

КРАЩЕ Й НЕ ТРЕБА

— Отже, так, — сказала жінка, -
Будем виїжджати.
Цуцика й малу Маринку
Зможе тітка взяти.
Хлопці — в табір піонерський.
Нашу кішку Муську
Обіцяла баба Леська
Взяти на відпустку...—
Чоловік схопився: — Боже,
Це ж ідея, жінко!
Якщо тітка взяти зможе
Цуцика й Маринку,
Якщо їдуть двоє старших
В табір піонерський,
А шкодливу Муську нашу
Візьме баба Леська,—
Значить, вдома буде тихо?..
Тож якого чорта
Витрачатись нам і їхать
На оті курорти?!
Все. Путівку здам, кохана,—
Є на те причина...
Розпаковуй чемодани —
Ох і відпочинем!

ВЕДМІДЬ ТА ЩЕ ДЕХТО

Байка

Гуляли в лісі Заєць і Лисиця.
Аж глядь — стоїть Ведмідь біля колоди.
Спинились і до нього — ну леститься:
— Вітаєм вас, шановний воєводо!
О, бачим, ви при доброму здоров'ї...
Як там дружина? Дітки? Онучата?.. —
На щире слово, мовлене з любов'ю,
Ведмідь Лисиці й Зайцю став казати:
— Усе гаразд. Спасибі за вітання.
А я облишив кабінет і справи —
Як кажуть, записавсь до ветеранів,
На пенсії уже... Бо ж маю право.—
Лисиця й Заєць враз перезирнулись.
— Так ви... Так ти вже не керуєш нами?
— Звичайно, ні...
— А ми в дугу зігнулись —
І перед ким? Перед Бурмилом-хамом!
— «Пенсіонер» він, «ветеран»... Їй-богу,
Аж смішно... Вже позбувсь посади, крісла!
— І як це одоробло клишоноге
У воєводи лісові пролізло?!
— Хі-хі!
— Ха-ха!
— Що дурень він, Лисице,
Я знав. Сказать лиш не було моменту...
— Не просто дурень — примітив, тупиця,
Ми проти нього — генії, доценти!..
Ведмедю стало боляче і гірко:
А він же «геніям» цим помагав охоче...
Ех, як розгнівався,
як схопить їх за шкірки
Та басом на весь ліс як загрімкоче:
— Хоч справді я уже не воєвода,
Але для вас знайду ще моці й сили! —
І він обох
так тріснув об колоду,
Що душі їх на небо полетіли!

 

ЗАЯЧА РОЗМОВА

Байка

— Дядьку, й ви тут? Яке нещастя!.. —
Побивалось Зайча молоде.—
Ниньки, бачите, стрілися в пастці.
Де ж то завтра нас доля зведе? —
Дядько сумно примружив очі,
З горя вуха притис чималі.
— Завтра,— мовив,— стрінемось, хлопче.
— Де?
- В господаря. На столі.

 

ЗАЄЦЬ ЗНАВ...

Байка-жарт

Вмирає Лев. Уже він важко диха,
То кидає у піт його, то в жар...
А звірі гомонять повсюди стиха:
— Хто ж після його смерті буде цар?
У нашому у лісовому краї
Ні жодного із Левів не видать,
Ще й спадкоємця у царя немає...
То хто ж над нами здатен царювать? —
Й забігали-заметушились звірі,
Аж надто найнахабніші — Шакал,
Ведмідь, Кабан і два Вовчиська сірі
Не можуть вгамувать нервовий шал,
Бо кожен прагне царської корони
(Це ж, крім пошани, матиме ще й зиск!)...
Ведмідь не спить. Кабан сльозину ронить.
В Шакала кров'яний піднявся тиск.
Вовчиська з туги завивають глухо...
Хто ж трон посяде?..
Й раптом — новина:
Хвалився в лісі Заєць довговухий,
Немовби він
Щось точно й певно зна!
Ведмідь, Шакал, Кабан, Вовчиськів двоє
До Зайця через хащі й нетрі мчать.
Принесли подарунків із собою.
— Кажи мерщій, що знаєш ти?! — кричать.
На подарунки Заєць косить оком
І мовить: — Справді знаю я...
Проте,
Коли скажу, то в гніві ненароком
Ви подарунків не заберете?
— Ну як ти міг подумать? Совість маєм...
Кажи. Звичайно, ми не заберем... —
І Заєць відповів їм: — Точно знаю, Що я...
— Що? Ти???!!!
— ...Не буду в вас царем.

ЩАСЛИВИЙ БЛЕКІ

В англійському місті Шеффілді померла стара місіс Блекхерст. Як виявилося, найбільшу суму гро¬шей— 22 тисячі фунтів стерлінгів — вона заповіла своєму улюбленцю Блекі.
                                                                                                         З газет

Якби кмітливий Блекі
Діляга був і мот,
То він ті грошенята
Пустив би в оборот.
Якби щасливий Блекі
Пив ром а чи коньяк,
То він би отим фунтам Дав жару тільки так!
Якби веселий Блекі
Любив красивих дів,
То він би на стриптизи
Ті фунти просвистів.
Якби... Якби... Та, мабуть,
Прогнозувать не слід,
Бо спадкоємець Блекі
Був просто чорний кіт,
Якому привалила
Нечувана грошва...
Й таке у «вільнім світі»,
Як бачите, бува!

ПРИГОДИ КАРАСЯ

Казка-байка

Якось о ранковій порі
Між хвиль грайливих у Дніпрі
Гуляв безжурливо Карась...
Аж Чайка звідкись узялась
І — хап невдаху за хребець!..
Отут би й казочці кінець —
Вмирать Карасику пора.
Та гульк —
Над хвилями Дніпра
Летить Шуліка, мов стріла.
Гука до Чайки:
— Як могла
Ти сотворить подібний гріх:
Нахабно красти риб моїх?!
Верни негайно Карася!..—
Що ж, мабуть, казочка і вся;
Пропав бідак — хоч круть, хоч верть
Тепер йому вже певна смерть!
Бо з кігтів хижаків-шулік
Ніхто не виривавсь повік.
І раптом (в казці — не в житті:
Бувають випадки й не ті!),
Неначе блискавка,
Із хмар
Шугнув Орел — пташиний цар.
Він на Шуліку налетів
І клюнув так, що той зомлів.
А здобич видер і — несе.
Тепер уже насправді все:
Орел по тім'ї стукне вмить
І клямка,— що там говорить!
Воно, можливо, й так було б...
Коли б мисливська куля
В лоб
Не влучила царю Орлу!
...Карась
Крізь хмаряви імлу
(Бач, кажуть, що нема чудес!)
Аж ген із космосу — з небес,
Кленучи доленьку гірку,
Шубовснув
У Дніпро-ріку...
Лежить на глинистому дні
І дума: «Я живий чи ні?
Коли настав і справді край,
То де я —
В пекло впав
Чи в рай?
А то хто?» — Випливають з тьми
Статечні окуні, соми...
Між ними — от тобі і на! –
Із Окунем чужим — вона:
Його жона, його любов!
Хоч в Карася й холодна кров,
Та він
Од ревнощів ураз
Зайнявся, ніби керогаз;
Очима блиска, весь тремтить,
Аж доокіл вода кипить.
Та жінці
Гнівно
Як гукне:
— Отак! Забула вже мене?
Устигла зрадити?! Постій!..
— А ти, між іншим, хто такий?
Кричиш і хуліганиш чом? —
Спинив його вусатий Сом.
— Як хто? Я звідси! Я — Карась!..
— Ти був Карась. А нині — зась!
Нема тебе в живих тепер:
Теоретично — ти помер.
— Але ж,
Практично,
Я — живу!
І не вві сні, а наяву
Чотири смерті переніс;
Не взяв мене ні чорт, ні біс.
Карасько, жіночко моя,
Підтверди їм, що я — це я —
Твій муж, законний чоловік;
Жили ж то — не один ми рік!
— Пробач,— Караська надулась, —
Ти й справді, ніби мій Карась:
Вид, очі, зябри — все твоє...
А документ у тебе є? —
Карась отетерів: — Який?
- Ну, як який? Що ти — живий.
В газеті «Каламутне дно»
Було некролог вже дано
Про тебе... Там такі слова!..
Тож офіційно — я вдова;
Так що вгамуй досаду й лють
І документик десь добудь...
Карась і досі (й не дива!)
Той документик добува...

НАТВОРИВ

Байка-жарт

На свято Заєць в гостях напився;
Іде, горлає поміж дубів...
Враз об гілляку перечепився —
Упав, сердешний, і захропів.
Він спить спокійно, не зна нічого,
Що на цім світі вже не жилець,
Що Лев голодний ступа до нього,
Що за хвилину йому — кінець.
Не зна й того ще наш довговухий,
Що тої миті із-за дерев,
Смачненьку здобич зачувши нюхом,
З'явився й інший голодний Лев.
Пихаті й горді, вони зійшлися,
Очима кожен здобич пряде...
І закипіла битва у лісі —
Кому ж той Заєць перепаде?
Що там творилось, що там робилось
Летіло клоччя криваве з них!...
Нарешті разом вони звалились
І дух спустили від ран страшних.
Проснувся Заєць — погром у лісі:
Лежать два мертві Леви в траві...
Дуби з корінням вирвані к бісу,
А в нього шкура уся в крові.
Струснувся Заєць: — Оце так штука!
Що натворив я — аж двох убить!
Чого не впореш під п'яну руку...
Ні,
треба все-таки
менше пить.

«ВІДСТАЛИЙ»

Байка

Казав у лузі Кінь якось Ослу,
Що він усім і скрізь потрібен здавна:
Дає людині користь чималу,
І що минуле в нього вельми славне.
— Ми людям помагали, як могли,
Здоров'я не жаліючи і сили;
Скакали в битву,
плуг та віз тягли,
Хоч нас, бувало, й нагаями били.
Щасливі ми й тому,
що не без нас
Міста квітучі й села виростали... —
Осел ревнув
і відповів ураз:
- Ех, Коню, ну, який же ти відсталий!
Ме-ха-ні-зацІя!..
Та це ж не новина,
Що скоро вже про коней всі забудуть
Їх техніка повсюдно докона.
А от осли
завжди були
і будуть!

 

ДРУЖНИЙ ДУЕТ

Перша нота — нота ДО.
Ми тверезі «від і до».
Друга нота — нота РЕ.
Нас півлітра не бере...
Третя нота — нота МІ.
Розуміємо самі,
Що четверта нота ФА,
І що літр на двох — лафа!..
П'ята нота — нота СОЛЬ.
В мозок вдарив алкоголь.
Шоста нота — нота ЛЯ.
Захиталася земля.
Сьому нота — нота СІ.
Розбігайтеся усі!
ДО-РЕ-МІ-ФА-СОЛЬ-ДО-РЕ —
Стій, опудало старе!
ДО-РЕ-МІ-ФА-СОЛЬ-ЛЯ-СІ —
Наша черга на таксі!
Хто ти є, спитать дозволь,
Недорізаний БЕМОЛЬ?!
...Так то ми СОЛЬФЕДЖУВАЛИ
Горлопанили, ревли,
Поки не «ангажували»
Нас — в машині повезли.
СІ-ЛЯ-СОЛЬ-ФА-МІ-РЕ-ДО:
Нам влетіло «від і до»!
Бо тепер бульвари міста
(Вже забувши про фасон)
Ми — солісти-вокалісти —
Підмітаєм в УНІСОН!..

ЯК НАВЧИЛА МАТИ

Ліричний жарт

Давно вже парк укривсь пітьмою.
Приліг до вікон тихий сон...
Стояли під каштаном двоє,
Зітхали дружно в унісон.
Він був спортсменистий, високий,
Дививсь на неї без кінця...
А їм —
по вісімнадцять років. А в них —
не з каменю серця...
Ось хлопець жалісно бурмоче:
— Про що б розмову я не вів,
Ти тільки «ні» одне й торочиш,
Мов і не знаєш інших слів...
— Е, ні, я знаю слів багато!
То мама радила мені:
На все, що будеш ти казати,
Відповідати твердо «ні»! —
Знітився хлопець...
Та неждано Збагнув щось — місяцем сія:
— Ти заперечувать не станеш,
Як зараз... поцілую я? —
Ну, що тут дівчині казати?
Очиці підвела ясні
І мовила, як вчила мати:
— Ні...

ХТО НА КОГО ПОВИНЕН ДИВИТИСЯ

Хроніка сімейного життя

Одружився і я, слава Богу.
Вибрав сам — не питався когось.
Жінка трапилась ніби нічого...
І сімейне життя почалось.
Живемо. Все гаразд, непогано...
Раптом чую її голосок:
— Ну, хіба це життя, мій коханий?
Ти б поглянув на інших жінок!
Я на інших жінок не дивився,
Бо турботи обсіли, мов рій;
Аж до сьомого поту трудився,
Щоб жилося ще краще моїй.
Два пальта їй придбав і дві шуби,
Накупив різних суконь, взуття:
Розкошуй, утішайсь, моя люба,
Ти ж такого бажала життя!
Тільки що це? Скривилось обличчя,
Гнівно тупа її каблучок:
— Ну, хіба це життя, чоловіче?
Ти б поглянув на інших жінок!
Я на інших жінок не дивився.
І, хоч брало потроху вже зло,
До десятого поту трудився,
Щоб моїй іще краще було.
Але знов чую, крик її лине,
Б'є по нервах мене, наче шок:
— Та хіба це життя? Ну й людина!
Ти б поглянув на інших жінок!..
І тоді я скорився — поглянув
(Домоглася дружина таки!).
...Стоп. А інші жінки непогані.
Навіть, ба, симпатичні жінки!..
Особливо вдова, що під нами, —
Чорноброва така і ставна.
Та й на п'ятому поверсі дама
Теж нічого — ота, розвідна.
А яка із них краща, зізнатись,
Не второпаю ще, не збагну...
Та й почав на обох задивлятись —
На вдовичку і на розвідну.
Зустрічаю їх чемним поклоном,
Із усміхненим, світлим лицем...
Потім два номери телефонів
Записав до блокнота тихцем.
Бачу — тим же й вони мені платять:
Удова посміхається вже,
А ота, що на поверсі п'ятім,
Розвідна — так очима й стриже!..
Номерка вже набрати кортіло,
Та...
моєї почув голосок:
— Ну, скажіть ви! Чи ж так я хотіла,
Щоб він глянув на інших жінок?!
Уклоняється їм, шкірить зуби...
А для чого ж тоді одруживсь?
Ні, не вийде! Віднині, мій любий,
Лиш на мене — законну — дивись!
Я, звичайно, послухавсь.
І знову
Завертівся житейський млинок...
Тільки що це? Не чуть настанови:
«Ти б поглянув на інших жінок»!
Ні про одяг розмов, ні про гроші –
Задоволена всім, аж сія...
Придивився я, братці, хороша,
Просто ангел дружина моя!
Живемо... І сваритись чого нам?
Мир та щастя в сімействі тепер.
...А блокнот, де були телефони,
Вчора син мій дворічний подер.

ТОНКИЙ ХІД

Лірико-перукарський жарт

По бульвару двоє йшли —
Дід із молодою,
І розмову завели
Стиха між собою.
— ...Значить, кажуть, я рябий
Та ще й прищуватий?!
— Ну чи варто, милий мій,
На таке зважати?
— Може, декому й не варт,
Та мені, нарешті,
Наклеп цей брудний — не жарт,
А питання честі.
Скоро п'ятий рік мина,
Як ми вдвох, Маріє.
Поясни хоч ти, жона:
Чи рябий, чи ні я?
А Марія носик свій
Задира повище:
— Хто зна,— каже,— мо', й рябий,
Може, й є де прищик.
Не видать з-під бороди
На обличчі шкіри...
— От доживсь!.. І ти ж туди,
И ти у наклеп віриш?!
Значить, грім мене побий,
Всі гадають — я рябий?!
Ну, стривайте, докажу,
Я не побоюся:
Зараз миттю обстрижу
Бороду і вуса!
...І коли він на поріг
Вийшов з перукарні,
Залунав щасливий сміх:
— Ой, який ти гарний!
Білолиций, не рябий.
Любо так і смішно...
А тепер —
Мене побий... —
Пригорнулась ніжно.
— Як? За що побить тебе?
Кинь ці жарти, мила!
— Про обличя про рябе —
Чутку я пустила.
Так хотілось
Залюбки,
Хоч разок єдиний
Притулитись до щоки,
А не до щетини...
Ні, в той день не відбулось
На бульварі бійки.
Бачив хтось,
Як обнялось
Молодяток двійко;
Як до неї він всміхавсь,
Шепотів лукаво...
А про що — то це вже зась!
Це — не наша справа!

НІНА І РОМАН

Жарт

У ранкову у певну годину,
Як весна гомінлива цвіла,
Із під'їзду виходила Ніна
І солідно асфальтом пливла.
А в завулку, де людям на подив
Височів білогронний каштан,
До русявої Нині підходив
Несолідний кирпатий Роман.
Привітавшись самими очима,
Озирався, страхаючись бід:
Чи не стежать з балконів за ними?
Чи не дивляться їхні услід?
І два серця тремтіли в тривозі,
Й мимоволі прискорювавсь крок
(Їм обом було йти по дорозі
До будинку, що звався «Гайок»).
Йшли веселі, узявшись за руки,
І щасливо сміялись вони...
Ой ти дружби таємної муко!
Ой ви чари красуні весни!
У ранкову у певну годину
Зустрічались русява й Роман.
...Та якось не з'явилася Ніна,
Не прийшла під розквітлий каштан.
Він чекав. Виглядав. І даремно...
Ой ти, муко-розлуко гірка!
Наче хмара — похмурий і темний —
Сам придибав Роман до «Гайка».
Через горе своє, через Ніну
Він довів навіть інших до сліз:
Геть розбив ще новеньку машину
І на дах по драбині заліз.
Потім ще устругнув:
Тазик мідний
Десь найшов —
і давай калатать!..
Чоловік же він був несолідний
Ще й кирпатий —
ну що з нього взять?.
Бушував цілий день...
А на ранок
Він забувся про болі свої:
Знов під тихим розквітлим каштаном,
Як раніше, побачив її.
Усміхнулася Ніна русява,
Погляд-промінь метнула з-під брів
І сказала йому шепеляво:
— Мені вирвали жуб. Він болів... -
По завулку крутім неширокім
Двоє дружно пішли крок у крок.
...А було їм по шість лише років,
І ходили вони в дитсадок.

МИКИТИНА ПОМСТА

Ну що ж, тримайся, іноземцю клятий,
Моєї жінки пристрасна любов;
Почну із тебе бубну вибивати —
Як тиждень тому, одлупцюю знов!
Бо я людина — не якась амеба...
Чому довкола тебе метушня?
Чому це щосуботи через тебе
Мене із дому жінка виганя?
Я знаю: ти рідніший і миліший,
За мене їй дорожчий у стократ...
Що ж, на гілляку я тебе підвішу,
Візьму дрючок і — начувайся, гад!
Ось так! Ось так!..
Тепер стягну з гілляки
Й на землю кину — ач, яке цабе!..
Я зайве не збираюся патякать,
А — віником ще, віником тебе!
За все помщусь: що завдаєш турботи,
Що я в сім'ї позбувся шани й прав!..
...Так лютував Микита щосуботи,
Коли персидський килим вибивав.