Пилип ЮРИК

Якби ця книга з'явилася друком у «старі, добрі» часи радянсько-комуністичного правління, її автора відповідні органи запроторили б туди, де Макар телят не пас, а саме видання палили б пекельним вогнем, як колись Ватикан спалював «Сотворення сьвіта» Івана Франка. Адже починаючи з генеральних секретарів ЦК, й закінчуючи інструкторами найвіддаленішого й найзадрипанішого райкому комсомолу, - вся ця комуно-більшовицька братія вважала б Юрія Осипенка особистим ворогом. Пам'ятаєте, якими словами зустріла Катерина Друга вихід у світ книги Олександра Радищева «Мандрівка з Петербурга до Москви»? Вона дала чітку оцінку авторові: 

- Это враг, похлеще Пугачёва! 

 

Ворог, гірший від Солженіцина

Не відкрию Америки, якщо припущу, що кожен із ортодоксальних партійних і комсомольських функціонерів у 70-ті - на початку 80-х років минулого століття сказав би про пана Юрія приблизно таке:

- Це – ворог, страшніший Солженіцина!

Олександр Ісайович, царство йому небесне, виклав на облавок систему радянського комунізму, починаючи з «великого» (півтораметрового зростом) Леніна. Детально показав товар лицем: систему ГУЛАГУ, шпіонства не тільки спецслужб, але й рядових громадян одного за одним і кожного за кожним, поголовне виховання павликів морозових, коли син повинен був стежити за батьком і навпаки, а якщо помічав щось «не те» - зобов'язаний був донести «органам», інакше й сам (і вся сім'я) загриміли б на Соловки. Нині, якщо якийсь бойовик чи бандит візьме в заручники кілька мирних жителів, увесь світ обурюється його поведінкою. У комуністичні часи таким бандитом виступала вся радянська влада на чолі з «розумом, честю й совістю епохи» - компартією, а заручником був увесь радянський народ «от Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей».

Віддаючи належне Солженіцину, звернемо увагу на те, що його книги більш публіцистичні, ніж художні. Якщо романи «В круге первом» чи «Раковый корпус» мають сюжетні лінії, інтригують читача, то «Архипелаг ГУЛАГ» - книга-розповідь. Вона цінна самим матеріалом, викриттям злочинної системи, комуністичного людиноненависництва. Але цей твір не художній у класичному розумінні.

Осипенкова «Повитиця, або мистецтво racum» - книга передусім художня. Через головного героя (правильніше – головну героїню), паразитку, породжену отією системою партійної номенклатури, Юрій Степанович показує всю гнилизну радянського суспільства, заснованого на брехні (хоча б і про єдино правильне марксистсько-ленінське вчення), несприйнятті й ворожості до будь-якої іншої думки, лжемесіанстві (намаганні ощасливити все людство тоді, коли власний народ стояв у довжелезних чергах навіть за милом і сірниками), пропаганді недалекого раю на землі тощо. І тут автор книги використовує саме жанри гумору й сатири.

Гумористично-сатиричних повістей і романів як в українській, так і в світовій класиці було чимало. Згадаймо хоча б «Золоте теля» та «Дванадцять стільців» Іллі Ільфа і Євгена Петрова, «Три мушкетери з Сухих Млинців» Віктора Безорудька, «Дон-Жуан у спідниці» Євгена Дударя, «Аристократ із Вапнярки», «Претенденти на папаху», «Гроші з неба» Олега Чорногуза... Більшість названих творів написані в радянські часи. У них гарно висміюються як непересічні шахраї, так і підпільні мільйонери, п'яниці, нероби та, за словами Остапа Вишні, інші «мої друзі, бодай би вони пощезли!». Але жоден із авторів ні єдиним словом не зачепив саму нелюдську систему радянського соціалізму й комунізму. Ця тема, як дружина Цезаря, була тоді поза підозрою. Про неї, як про покійника, дозволялося говорити або тільки хороше, або мовчати.

Комунізм на одній шостій планети наказав довго жити. Здавалося б, уже можна писати про нього, викривати його, а головне, сміятися над ним. Бо сміху, казав Микола Гоголь, боїться навіть той, хто вже нічого не боїться. Та де там! Можна нині зустріти осміювання (і справедливі) Гітлера, Муссоліні, диктатора Франко – кого хочеш, а комуністи й далі залишаються священною коровою. Тому з часу публікації знаменитого листа Аркадія Аверченка Вові Леніну (початок 20-х років минулого століття) й до наших днів компартійних функціонерів, здається, поки що ніхто не висміював, зокрема, в романах. Їх ненавиділи, розповідали, які вони погані, яку людиновбивчу систему створили. А ось показати все це, сміючись, спромігся саме Юрій Осипенко.

 

Про манкуртизм та яничарство

Уже знайомство з головною героїнею роману Віліною Єфімовною викликає певні запитання. Перше – чому не Юхимівною? Але читаючи далі, розумієш відтворення правди про наше не так і давнє минуле, коли російській мові та її носіям надавалося найширше державне сприяння, коли вчителі російської мови й літератури мали 15-відсоткову надбавку до зарплати. Саме тоді наші Олексії ставали Алєксєями, Пилипи – Філіппами, Михайли – Міхаілами, Миколи – Ніколаями, і несть їм числа отим яничарам, манкуртам, малоросам та хохлам-безбатченкам. І вже потім, коли в кінці 80-х з'являються просвітяни й рухівці та називають (у романі) Віліну правильно, в українській транскрипції, – Юхимівною, вона від злості аж піну з рота пускає, адже звикла до російської мови, як немовля до маминої груді.

Цікаве й ім'я дав пан Юрій героїні – Віліна. Не українське (Надія, Світлана, Богдана, Віра, Зоряна, Любов), не латинське (Вікторія, Рената, Романія, Віталіна), не скандинавське (Ольга, Рогніда), не давньоєврейське (Лія, Тамара, Рахіля, Ада), не грецьке (Олена, Лілія, Катерина, Раїса), а придумане вже в радянську добу, під час будівництва «найпередовішого» в світі суспільного ладу. Саме тоді новонародженим дівчаткам почали давати новітні імена: Іскра, Тракторина, Авіата, Індустрія, Кіма (від комуністичного інтернаціоналу молоді), П'ятирічка, Революція, Сталіна, Леніна, Нінель (ззаду читається як Ленін), Віліна (скорочене від Володимир Ілліч Ленін) тощо. Нині такі імена викликають саркастичну посмішку, а тоді вказували на те, що батьки дитини дуже люблять радянську владу й комуністичну партію. Це був певний інстинкт самозбереження – а може, дасть Бог, нас обминуть, не посадять! Хоча як тільки згори спускався план пошуку «ворогів народу», то на імена дітей не звертали жодної уваги – брали всіх підряд... Навіть анекдот розповідали про те, що всі почувають себе, як в автобусі – одні сидять, а інші чекають, коли і їх посадять.

Найстрашніше для будь-якого літературного твору, коли письменник веде героя за його біографією: народився, хрестився, пішов у дитсадок, у школу, вступив до інституту... Роман «Повитиця, або мистецтво racum» починається тим, що «згори», з ЦК КПРС, спускається вказівка розшукати учасника Руху Опору, якого хоче бачити французьке представництво. Доручають цю справу третьому секретареві (з ідеології) Віліні Селезень. А товариш Совгир (таке прізвище мав той, кого розшукували) працював собі звичайним фуражиром на одній із ферм одного з численних радянських колгоспів – виконував чергову продовольчу програму партії. Людина, яка трудилася, годувала свиней, потихеньку пила горілку й, звичайно ж, не лізла в політику. Бо чудово знала, що за останнє по голівці не гладили (навіть тричі Героя Соціалістичної Праці Андрія Сахарова на заслання відправили, а що казати про якогось фуражира?). Але краще характеризує його автор книги: «Аби відвернути увагу малосвідомого фуражира від пляшки, без якої він, з усього видно, як його свині без дерті, і дня прожити не може, високо свідома Віліна Єфімовна делікатно змінила тему і сухо запитала, де ж усе-таки наш герой воював?»

Що ж, такою, як цей Олександр Пилипович, рядовий працівник ферми, була переважна більшість радянських людей – із високим комуністичним принципом «моя хота скраю» вони «дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби» (Тарас Шевченко). А ось ті, хто навчав народ уму-розуму, в романі характеризуються ще більш удало. Скажімо, перший секретар райкому гарно проспався після вчорашнього застілля, тому «перша в районі голова вже абсолютно не боліла». А третій секретар, тобто Віліна Єфімовна, «слова вимовляла поважно, ліпила їх докупи довго, як невміла дівка вареники». Або: «Вона запитувала-розповідала, як завжди, дуже довго: наче коняка воза з коноплями під гору тягла». Ось вона задумалася-задрімала на робочому місці й тоді «добросовісний телефон, щоправда, з чималою тратою нервів, таки повернув її до лав активних будівників комунізму».

 

Керують ті самі, що й тридцять років тому

Гумор, сатира, сарказм звучать протягом усього роману ледь не в кожному абзаці. Ось ще штрихи до портрета «представника радянського фуражирства», тобто Олександра Совгиря: «Піджачок позичений, мабуть, на городі в опудала, сидить на рік не праній майці, пика в щетині дикого кабана або вепра, на голові взагалі ніколи не прана кучма вільного художника».

Віліна Селезень мало спілкувалася з такими людьми, не «опускалася» до цього, мала справу переважно з парторгами, головами колгоспів, бригадирами, завсвинофермами, «але ж вони були чистопородними членами райкому». Або: «Закинувши на звалище історії абсолютно науково необґрунтований сором, Віліна Єфімовна з чистою, як у піонерки, совістю, негайно скликала оперативну нараду». Вона розсердилася на Сидоренка, який на нараді відмовчувався, від дискусії утримався. І тоді секретар з ідеології «в пориві праведного пролетарського гніву з усією серйозністю пообіцяла йому їхню колгоспну Колиму – найвіддаленіший і найвідсталіший у районі колгосп «Вперед до комунізму», у який вона неодмінно запряже його головою правління».

А ось як «мудрує» перший секретар – цар і Бог у районі, якому вся номенклатура в рот заглядає: «Якщо корова за биком, а коза за цапом, то шукають, перш за все, бугая».

Совгиря райкомівці повчають, як вести себе з французами, що й де казати. А потім сама Віліна починає підозрювати його в тому, що він десятиліттями, маскуючись під радянського фуражира, передавав на Захід цінні дані про наші продовольчі ресурси і кормові запаси: «Чого лише варте його щиросердне зізнання про нестачу трудових кадрів у наших радянських колгоспах!.. За військовими мірками це ще й яка стратегічна інформація!».

Дістається в романі й так званим новоспеченим козакам, які чіпляють ордени й медалі один одному, навіть не задумуючись над тим, що самим виглядом своїм паплюжать славне минуле звитяжців-запорожців. Пришиваючи до галіфе генеральські лампаси, а на кітель – погони із зірками, що й на самому погоні не вміщаються, вони викликають у людей лише скептичні посмішки.

Біографію комсомолки, а пізніше комуністки-номенклатурниці Віліни Селезень пізнаємо поступово. Карл Маркс у знаменитому «Капіталі» писав, що як тільки капіталіст бачить трьохсотвідсоткову вигоду, то немає такого злочину, на який би він заради цього не пішов. Перефразовуючи його, можна зробити висновок, що заради власної кар'єри такі комуністи як Віліна забували про будь-яку мораль (навіть комуністичну), про друзів і рідних. Їм владне крісло замінює все на світі. Ці, з дозволу сказати, люди завжди поспішають виконати навіть божевільні вказівки начальства, а підлеглих при цьому готові роздерти. Для них переспати з «потрібним» чиновником (російською таких називали «нужниками» - нужные люди), те саме, що сказати зустрічному: «Добрий день». Чоловік, дружина, діти, сім'я для них – порожній звук, а інколи – ще й непотрібні кайдани на кар'єристському шляху.

...Настають нові часи. І вчорашні комуністи-апаратники, які могли за наказом згори без тіні сумнівів вішати рухівців чи просвітян, уже міняють шкіру, переходять в органи влади, починають агітувати за самостійну Україну. Не стала винятком і Віліна Єфімовна. Їй і таким як вона в усі часи жилося непогано. Не скаржиться на життя вона й тепер, займаючи той самий кабінет у колишньому райкомі компартії. Треба стати депутатом, щоб керувати районом, а комуністів на території поки що – більшість. І вона знову підтримує компартію, знову проповідує марксистсько-ленінське вчення – аби тільки дорватися до владних важелів.

Висновок єдиний – керують нами ті самі, що й тридцять років тому, або їхні найсумлінніші учні, які тоді ще бігали з комсомольськими значками на лацканах. Це вони при розпаді СРСР «прихватизували» партійні й комсомольські гроші, створивши власні банки (за Марксом – найбільш паразитичний капітал), скупивши за копійки наші приватизаційні сертифікати й нахабно відібравши в народу заводи й фабрики. А щоб усе це добро не впадало в очі простому люду, записали його на своїх дітей та внуків. У романі Віліна Єфімовна всі документи на майно (рухоме й нерухоме) оформила на... дворічну доньку.

Ось так і живуть-поживають наші повитиці – неприховані вампіри, які тільки те й роблять, що смокчуть соки. Але не з трави, а з народу: високими цінами на продукти й інші предмети першої необхідності, паливно-мастильні матеріали, комунальні послуги, низькою зарплатою й пенсіями переважної більшості людей, безробіттям та іншими паразитичними присосками. Тому читач, уже перегорнувши останній аркуш видання, розумітиме, що час на прочитання книги витратив не дарма. Адже роман цей заслуговує найвищої оцінки.

(Осипенко Юрій. Повитиця, або мистецтво racum. Сексуально-політичний роман., Київ, ТОВ «Лтава Лізинг», 2006)