ВЕЛИКА КАКА,
або
ЩО НАС ЧЕКАЄ СЬОГОДНІ!
А ЗАВТРА?
Олег ЧОРНОГУЗ
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Почну здалеку. Почну з імперії, щоб перейти до постколоніальної держави, яку імперія через свою агентуру і новітніх батуринських носів, тобто зрадників (типу Колісниченка – Литвина- Симоненка) виношує стратегічні плани будь-якою ціною повернути втрачені території в лоно імперії. Сьогодні ці манкурти: коритники, капустоїди стецькомислителі, блощиці, які перестрибують постійно з охололої постелі у більш теплу здають по частинам уже для них не Батьківщину - території, а котрій вони народилися, яку тепер „новітній московський цар" Путін називає „просто територія" подарована ним народові, для якої той народ нібито придумав штучну назву - Україна. Вони продають свою територію, яка не стала та й не була для них Вітчизною.
Сьогодні ці батуринські носи за порадою свого сюзерена, колонізатора, продають цю „територію" поки що в роздріб(розділяй і владарюй), щоб завтра продати її оптом. Разом з народом, а отже, з нами. Продати у неволю, щоб ми уже не народжувалися вільними людьми, а знову рабами. Продають, щоб остаточно знищити Україну і знову віддати її в руки свого споконвічного ворога, який вічно улесливо і цинічно сам себе називає „братом". Батуринські носи(віднині вони називатимуться –уманськими носами під абревіатурою КАКА - Колісниченко- Ківалов- два „ка") зраджують де-факто не тільки нашу, не їхню Україну, а свою рідну матір зрадливо усміхаючись, освідчуються їй в своїй синівській нібито любові, щоб будь – якою ціною(навіть ціною зради) утриматися на політичному плаву. Вчорашні раби...
А втім, я обіцяв кілька аксіом про імперію, яка знову хоче затягти( якщо вже не затягла)в своє ненаситне, всепожерливе лоно свого вчорашнього васала.
РОЗМІРКОВУВАННЯ,
або СУМНІ РОЗДУМИ
Навіть відчуваючи добре зцементований фундамент під ногами, міць усякої імперії( чи то Білої , чи то Червоної), її ідеологія завжди базувалася на ідеалах, на оспівуванні героїзму і доблесті, патріотизмі і пристрасній любові до свого народу і змушувала до цього й завойовані імперією народи. Навіть ті, які були все ж іншими: і за своєю ментальністю, і за своєю національністю, і за своїм віросповіданням. Усім прищеплювалися одні й ті ж ідеали: імперські. Згадаймо фільми сталінських часів, музику, пісні, коли під чорним крилом червоного терору гинули мільйони українців, а наші діди дивилися комедії „Вєсьолиє рєбята"(1933), „Волга - Волга", „Сємєро смєлих" , а газета „Правда" друкувала в оригіналі „Партія, веде"(1933р) і Москва запевняла світ, що ніякого голодомору нема, то все вигадки „буржуазної пропаганди". І навіть ті, хто вчора вважався ворогом Червоної імперії - білогвардійці, чи мільйонні зрадники (наприклад, власівці), перед кіноглядачем, у пресі, художній літературі поставали, як офіцери доблесті і честі. Вони подавалися з особливим ідеологічним шармом, підтекстом, або просто замовчувалися, ніби в імперії ані зрадників, ані перевертнів не існує і ніколи не існувало. Нація подавалася нордичною, безгрішною і чистою, як дистильована вода. Згадаємо „Адьютанта його превосходительства", чи „Белое солнце пустыни". Як помирає головний герой фільму Верещагін? Звичайно, в ім'я любові до своєї Вітчизни. Вже не білогвардійської, а Червоної Росії. Бо в першу чергу Росія є Росія, а потім вже колір, у який би вона не офарбовувалася. Бо основа основ її– це утвердження держави, її ідеалізація. Але ніхто нам не розповідав як було насправді, в реальності, про цих же кіношних офіцерів - білогвардійців: розпусників, п'яниць, грабіжників, бандитів, ґвалтівників. Імперія, як і будь-який державний народ, за великим рахунком, не дозволяла собі розкоші самооголятися, наводити ганебні й огидні реальні факти зі свого минулого про своїх ідеалізованих синів чи дочок, котрі входили в підручники з історії з ореолами слави чи святості. Часто вигадані факти, міфи оспівувалися художниками, публіцистами, хроністами і залишалися в пам'яті обдуреного люду, як історичні постаті, майже святі і цим самим також утверджувалася, а не підривалася міць імперії.
Ідеологи сталих держав - Франції, Англії, Іспанії, Італії і сотні інших – не дозволяли деформувати психіку свого народу на генетичному рівні, породжувати в ньому сумніви, роздвоєність на правду і на неправду, на нездатність до відсічі ворога, породжувати рабську психологію - смиренність і не спротив насильству.
Учителі Російської імперії, чи комісари Червоної імперії найбільше боялися оголеної, реальної, дійсної правди чи то про червоний ленінський терор, чи про Ленський розстріл робітників за царя Миколи ІІ Кривавого, якого сьогодні нова імперія, через московську церкву, зробила несподівано мучеником і канонізувала у святі, як і розбійника Боголюбського, чи зрадника Олександра Невського - кровного брата ханового сина Сартака.
Так чи доцільно нам, українцям, які щойно зіп'явшись на ноги державності, підкошувати ці ще дитячі , незміцнілі підвалини, живучи в постколоніальній країні підривати віру в свою державність, займатися самообпльовуванням заради свого малюсінького , але гіпертрофованого на самолюбстві і марнославстві егоїстичного „я" ?!
У пост- колоніальних країнах, якою є , безсумнівно, Україна, як правило, залишаються залишки вчорашньої колоніальної адміністрації, агентура імперії і власні перевертні, які вчора продалися, сьогодні ще не повернулися обличчям до рідного народу і продовжують творити свою Каїнову справу. При оновлені чи відроджені постколоніальної держави колоністи і васали одні йдуть в глибоке підпілля, інші вишукують слушного моменту, коли можна дружно виступати проти існуючої влади і знову, зайнявши високі пости в державі(типовий зразок такого типу Володимир Литвин, Віктор Медведчук і по чергово міняючи своє забарвлення - Леонід Кравчук, який ніколи не відчуває твердого фундаменту під ногами) поступово і руйнувати її своєю безпринципністю, боязню вчорашнього хазяїна, непевністю. Під останніми рідна й вільна земля постійно хиталася: то вони „так", то вони „ні". Згадаймо хоча б спільну програму Медведчук- Кравчук програму партії СДПР(о): НАТО-НІ!!! Російській мові- ТАК!!! І вони б ще тоді втілили в життя „зраду 5 червня", аби на їхньому історичному відрізку часу народ не вибрав президентом Віктора Ющенка.
Окрім внутрішніх зрадливих хитань і прислужництва своєму вчорашньому сюзерену вчорашні васали, ще й досі не стали повноцінними, тобто вільними людьми. Ментально вони унтерменші. Це відчувається в усьому: у їхній моральній хитавиці, безпринципності, поступливості, легкому і лякливому переході під час бесіди на мову вчорашнього гнобителя і винищувача їхньої рідної мови. Їх охоплює безпринципний страх раба. Вони інакше не можуть. У них спрацьовує рефлекс невільника, а не вільної людини, господаря своєї землі.
Під час будівництва постколоніальної держави є ще й зовнішні фактори, які на таких біоосіб впливають, як атмосферний тиск на хвору людину. З боку імперії в оновленій державі постійно і неухильно просувається через пресу, антинародні книжки, публіцистика, кіно і телефільми з імперською, а не національною ідеологією приблизно в такій послідовності, поетапності:
1) якщо до влади в учорашній колонії прийшов ,скажімо, президент – патріот плюс авторитарист, то вся вчорашня колоніальна мішура перетворюється в церковних мишей і дружно залазить у нірки й звідти визирає періодичну вичікуючи слушного моменту.
2) Якщо ж до влади прийшов президент не диктатор, ліберал і пішов по шляху демократизації постколоніальної країни, що є дуже небезпечним на першому етапі життя новонародженої держави, церковні миші вилазять з нірки і користуючись свободою слова і демократизацією молодої країни влаштовують спочатку тихі хрестові походи до адміністрації президента, і якщо все проходить безкарно, піднімають поступово і голову, і голос. Трохи підфарбовуються, вдаючи із себе синів і дочок новонародженої країни, а в своїй суті, залишаються сучими дітьми, як їх називають у народі. Тобто вірними вчорашній імперії, оскільки на грудях цих перевертнів часто ордени і медалі сюзерена, а на погонах ще вчорашні жандармсько - поліцій ні звання. Знову, для прикладу, той самісінький цинічно - образливий Володимир Литвин: працівник ЦК КПУ, полковник КДБ. У нелегальних вчорашніх окупантів не лише на грудях, а й у самих груддях, душі (якщо вона є) у серці, голові одна - єдина думка - це повернення нео-держави, зі статусом постколоніальної, у колоніальну державу, якщо не у колонію, до вчорашньої імперії. Приклад: Колісниченко, Грач, Голуб і всі 234 новітніх зрадників у Верховній Раді, який 5 червня відчинили ворота в Батурині для входу на територію української фортеці ворожих військ на чолі з князем Меншиковим для знищення рідного народу заради свого шкурного благополуччя.
Я не стану ілюструвати свою статтю іншими іменами цієї зрадливої наволочі, які добровільно чи за гроші , разом з агентурою вчорашньої імперії, діють у постколоніальній державі на користь метрополії, руйнуючи молоду державу, перетворюючи її будівництво щось на зразок біблейського будівництва Вавілонської вежі, де водилося багатомовя і башта була зруйнована, як Батурин. „Героїв" 5 червня " тепер український народ знає в обличчя, по іменах і прізвищах. Такими вони увійдуть і в історію ганьби під назвою 5 червня. Вони правдами і неправдами досягали високих вершин у владі, багато з них перефарбувавшись на першому етапі, повернулися у свої старі крісла, а дехто навіть піднявся над цими кріслами.
3) Без рушничних чи автоматних пострілів, у постколоніальній державі на першому етапі є постріли преси: газети , журнали, книжки , радіо , телебачення на мові вчорашнього окупанта під девізом „Так історично склалося"! Але при цьому в проімперській пресі замовчується факти про майже пів тисячолітню дику асиміляцію, про фізичне винищення корінного народу заради завоювання його благодатних земель: розстріли, чотири штучні голодомори та масове переселення з рідних земель на чужі території.
Ніхто з цих продажних бандитів пера свідомо не заглиблюється в учорашній день. Усі танцюють від сьогоднішнього: давайте дивитися в майбутня і не повертатися в минуле. Активно нав'язується думка не лише Москвою, а й своїми манкуртами - так історично склалося і народ став двомовним. Мовляв, на мові метрополії творилася науки, техніка, винаходи, відкриття, а на мові корінного етносу співалися тільки народні пісні і розповідалися старенькими бабусями казочки та інколи згадувалося своє „золото минуле" про козачину, гетьманські держави, Запорізьку січ, як демократичну республіку, про спадкоємність України Київської Русі . Про це в колонії ніхто не говорив вголос і не писав у підручниках історії.
Йде посилена пропаганда про те, що не варто заглиблюватися в своє минуле, треба жити своїм майбутнім.
4) Для підкріплення старої гвардії колонізаторів, їхніх дітей, зрадників (також з батьками і дітьми, які вже не можуть повернутися до свого народу, оскільки стають подвійними зрадниками – зрадниками вчорашньої імперії і зрадниками свого народу) настає досить дражлива ситуація - двічі зрадників ненавидять, як перші( метрополія), так і другі (рідний народ) . Більшість з них не кається, а якщо не пройшла люстрація, залишаються у високих державних кріслах і в їхніх біографіях не згадується їхнє ганебне минуле. Типові представники таких клевретів - Вадим Колісниченко, Петро Симоненко, Голуб, посаджений „на дієту" Василь Волга та їм подібні людці, які колись належали до свого народу( за місце народження, а не за національним духом), а потім, „вибиваючись в люди", продалися і залишилися вірними своїй зраді по сьогоднішній день, живучи і роблячи кар'єру в нібито в рідній (етнічно) країні, але вірою і неправдою служили й служать чужій країні.
5) ментальність: а)Московський народ живе трьома постулатами: вітчизна, цар, і загарбання чужих земель, де сусід живе краще. І тоді цар зі свого „отєчєства" „відсталому" народу на вістрі багнетів приносить „мир", „дружбу" , „культуру" і свою мову , в якій насмикано з усіх завойованих мов стільки слів, як бліх, що перескакують інколи на хазяїна, з чотириногого друга. б) Українська ментальність: індивідуальність, принцип - моя хата скраю, аби вибитися в люди, укріпитися на зайнятій позиції, а при нагоді( рабу дають волю) побунтувати, обравши поміж себе отамана. Анархізм. І останнє: раби можуть піднести до небес свого гетьмана, якого самі вибрали і якщо він на 99 відсотків задовольнить їх, а 1(один) відсоток – не виконає своєї програми, обіцянки, вони його опустять до вигрібної ями і топтатимуться по ньому до кінця його буття, не лише фізичного, а й історичного, свято вірячи, що він негідник, і вже після цього вірою і правдою служитимуть новому „хазяїну", якого оберуть за улесливі слова і золоті обіцянки. В черговий раз опечуться, так і не побудувавши, власної держави через свою каїнову працю.
Ось така приблизно гірка правда про два нібито „братні" народи, в яких майже нічого немає спільного. Хіба що церква, яку під усякими ідеологічно-пропагандистськими постулатами і абревіатурами нав'язується поневоленому народу, а національну церкву оскверняють, повторюючи за московськими творцями „русского міра" то не законною, то не канонічною, незважаючи на те, що рідна церква є набагато древнішою, ніж церква вчорашньої імперії і що саме імперська церква історично є не канонічною і корінному населенню чужою.
6) висміювання звичаїв корінного населення, культури , традицій, одягу(шароварна культура) а особливо мови, як неповноцінної.
7) ідеологічне знищення національних ідеалів, героїв, синів і дочок поневоленого народу, які віддавали своє молоде життя за волю, за незалежність своєї держави. Представники вчорашньої метрополії намагаються розмити героїзація справжніх синів свого народу, ліплячи їм ярлики бандитів , вордулаків тощо. Приклад Тарас Шевченко( вордулак), генерал Роман Шухевич ( бандит), а не сини свого народу.
8) Бездержавність народу, нездатність до самостійності без підтримки вчорашньої імперії тощо.
9) Висування кандидата в президенти будь-якою ціною проімперського! Якщо ж народ, живучи в державі демократичній висуває все ж кандидатом у президенти патріота, сина свого народу( наприклад , Віктор Ющенко), то одразу піддати його шаленій компрометації, висміювання, остракізму, наліплювати ярлики тощо. Якщо з цим завданням не впорається ідеологія імперії, зрадники нації, промосковська преса, за справу береться агентура чужої держави: провокаційні вбивства - „касетний скандал"(тут також видно ще не стерті сліди лідера-зрадника 5 червня В. Литвина)вчиняється замах. Якщо ж він не доведений до логічного кінця, висипається знову ідеологічне сміття на голову обивателя – ніякого отруєння не було, то так боровся за омолодження, свою зовнішність.
10) У „недержавного" народу, який довгий час ходив у ярмі, під страхом, під час будівництва своєї держави, як правило, не знищується окупаційна символіка, чого не можна сказати про загарбницькі держави. Окупаційні власті з перших же днів окупації знищують усе, що пов'язане з історичною пам'яттю корінного народу, зокрема, символіку. В Україні навпаки - відстоюють символи і не дозволяють руйнувати пам'ятники вчорашніх катів. Ворожими Україні ідеологами, які ще вірять що імперія повернеться, через пресу , місцеву агентуру( 5-та колону) нав'язується думка - „пам'ятники їсти не просять, хай стоять, вони нікому не заважають, це наша історія", які і про чужу церкву „КАКАя разніца на каком язикє- Бог один?!". Але для представників вчорашньої імперії в Україні „нє КАКА я разніца"в яку церкву ходити і на якій мові молитися. Їм давай „второй государствєнний"- „канонічний язик" тощо.
Так, пам'ятники їсти не просять, але й жити не дають! Оскільки навколо цього питання виникають постійні сутички між вчорашніми колонізаторами і нині звільненим народом. Колоністи знаходять слабкі місця - „ахіллесові п'яти" в душах старшого покоління, котре виросло в колонії і звикло до рабства, понукання, батога. Воно в переважній більшості є досі боязким, рабським, якому весь час ввижається завтра прийде справжній хазяїн і доведеться відповідати, Виникає обережна вичікувальна ситуація під коловою назвою „моя хатою скраю".
Будівництво Вавілонської вежі - основа основ руйнування будь - якого здорового будівництва. Зокрема, держави. Таким є сьогодні провокаційний мсковський законопроект в Україні під абревіатурою КАКА( Колісниченка- Ківалова).
Ось приблизно той весь арсенал, до якого вдається ідеологія вчорашньої імперії, її агентура, яка навіть прийняла громадянство постколоніальній державі і нібито пов'язала своє життя з новоствореною державою та агресивні квіслінги, тобто зрадники свого народу, які вірою і неправдою досі служать своєму вчорашньому кремлівському господарю.
Весь цей набір ми за 20 років незалежності пройшли. Залишився останній етап – чергове знищення мови корінної нації і провести в дію чинхісханівський принцип- там „гдє русскій язик- там наша територія". Забрати в корінного населення землю, перетворити український народ знову в рабів, зрадників і манкуртів за вічним принципом реальності згодом знищити: раб своє діло зробив - раб може вмерти!
ТІНЬ ЖАНДАРМА ВАЛУЄВА
Я вже ніколи не забуду телерепортажу по 5 каналу. Невеличку, курдупельну одеситку( вочевидь найману регіонами студентку), яка йшла під одноколірним синім прапором прапором імені Колісниченка-Ківалова(КАКА) з гордо піднятою головою і, опускаючись по Грушевського на Хрещатик кричала:
„Всьо. Ми побіділі! Нікакого українського язика нєт, нє біло і нє будєт!!"
Я заплющив очі і в моїй уяві піднявся на весь зріст хронологічний перелік заборони української мови і спалювання українських книжок навіть релігійного змісту московським князівством за Олексія Михайловича ( 1627 рік) по сьогоднішній день – „день зради 5 червня 2012 року". Цих указів , заходів закомплексованим московітів на вищість, осікільки завжди були вторинним народом, молодим і агресивним, не маючи ніякого зв'язку з древньою Київською державою, безжально знищували навколо себе ввсе , що Київським( українським звалося) від мови, книжок до штучного геноциду, аби змішати ці два народи- древній і молодий і виліпити щось середнє, московське , двоголове і безголове.
Я слухав цю новонароджену регіонами шовіністку, яка продалися за тридцять срібників і переможно розмахуючи чужим Україні прапором верещала на нашій землі:" Ми снова побєділі!" і над її головою у сльозах дощу піднімався замість ореолу, веселки привид двоглавого орла і тінь жандармського міністра внутрішніх справ екс-імперії генерала Валуєва і вже над Хрещатиком, де кілька років тому помаранчево майоріли прапори безсмертної безкровної українською революції, тепер горів кров'ю червоний „трикольор", в якого обов'язковість червоного кольору, як кольору крові, кольору вбивств, і кольору смерті – білий та кольору українського зрадництв - - синій (прапор регіонів). Майорів над Хрещатиком знову московський БіСиК(Бєлий -Сіній -Красний)- московський „трикольор" кремлівського завойовника.
ПРОФФЕСОРША
Не можу не згадати( хоча б для вчорашнього дня, нашої гіркої історії) вситуп Симферопольської ПроФФесорши якоїсь Кудрявцевої, стовідсоткової проймперської фашистки, окупанта, гостя на чужій, не рідній для неї кримській землі, де вислене у 1944 селення і поселився імперський ненависницький люд до корінного етносу, його мови, релігіїі навіть топоніміки(географічних назв) які негайно окупантом були знищенні і перейменовані на назви завойовника типу 0- Вєсьолоє, Благодатноє, Октябєрскоє , Черноморскоє. Ця , з дозволу сказати, проффесорша, цинічно телеглядачам України розповідала про права людини, „ущемленіє рускоязичного населенія", де вже не чути ані української мови, не видно українських шкіл, і документації на державній мовіфЮ яку давно витіснили з чиновницького вжитку і де в судах іменем держави Україна на імперській мові виголошують вироки українцям, татарам, караїмам й іншим народам і пані проффесорша бідкається, про стареньку караїмку , кримчанку, що вона не може прочитати рецепта на державній мові( позбавлена людських прав), мед висновку лікаря. От аби ті анотації виключно писалися на мові Миколи ІІ Кривавого чи Володимира Леніна, то старенька кримчанка, караїмка чи грекиня зрозуміла той діагноз і назву тих ліків і аптекарка її ті ліки безпомилково видала. При цьому профессорша не уточнила, що ліки продаються з анотацією , де пишуться на десятках мов, де діагноз визначає не бабуся караїмка чи кримчанка, а лікар, який в Криму розмовляє виключно імперською мовою. А ще забула пані Кудрявцева про найсуттєвіше: заглянути в корінь проблеми, як учив Кузьма Прудков: не потрібно було маленьку 2-ох річну чи 4-ох річну нинішню бабусю- кримчанку у 1944 році виселяти в азіатські степи з рідної землі. Якби та бабуся прожила на Кримській землі понад 60 років по сусідству з українцями, як кримці жили споконвіків, по сусідству з нами, то може вона б сьогодні знала, окрім московської мови, якою з нею розмовляли на засланні і в концтаборах та в'язницях тюрмах й українську.
Якийсь перевертень з українським прізвищем, яких активно запрошує на шовіністичні передачі заїжджий із Москви Кисельов, засвідчив перед мільйоним телеглядачем України, що Київ- це руській город. Тут уже всьо русскоє і він раптом став „русскім", відрікшись від свого українського коріння: чаленко – поганий правнук якогось чалого. Якщо всьо русскоє, то отже,окупація імперії настала. Ідеологія імперії виконала свій план, там гдє руській язик, там моя,московська, земля, то про яке „ущемленіє руського" населення говорить пані проФФЕсорша?!Про які права людини? Може, час сказати слово про права й українця в Україні і до відома чергового Батуринського носа Литвина, який уже не потрібний Україні, і про український народ, для якого він 5 червня закріпив імперський етноцид і звів українця зі своїми хазяями, у яких він звичайна „шістка", до рабського стану: без права на мову, без права на вільне життя! Зі статусом „білої ворони" в рідній столиці, якщо вірити чаленкам та іншим погребінським.
ДОБРИЙ МОЛОДЕЦЬ
"Если русским предоставить выбрать себе предводителя, они выбирают самого лживого, подлого, жестокого, вместе с ним убивают, грабят насилуют, впоследствии сваливают на него свою вину. Спустя время церковь провозглашает его святым".
Михаил Евграфович Салтыков-Щедрин
Сьогодні уже слів мало. Їх в українській політиці, як полови. Народ уже давно не може розрізнити, що за ідеологічним вітром летить: зерно чи полова - брехня, чи правда. Полови більше і може саме тому часто полову сприймають за зерно.
Сьогодні уже мало й кілків. Скільки б народ не тесав їх на головах твердолобих, вони все одно блаженно посміхатимуться і стверджуватимуть своє: якщо не через другу державну мову прийдете до „русского міра", то приєднаєтеся „добровільно", коли вам, українцям, ми, московіти, на кінчиках багнетів принесемо благословенний спокій і мир, „брати ви наші": старші за віком, менші за кількістю.
Може, саме тому, я цього разу у своїй статті віддам перевагу не словам, а картинкам і паралелям. Інколи висловлюватимуся не в лоб, а метафорично. Одразу скажу, мої дещо натуральні замальовки і асоціативні паралелі не про молоду дівчину і досвідченого в коханні „ловеласа - ґвалтівника". Як і про уявний берег, про пляж, про двадцятирічну, що необачно вийшла на велику воду в самотності та й ще забула на березі весла, і, остаточно втративши в політичному морі орієнтацію, закрутилася на місці, не знаючи куди плисти і до якого берега пристати. І тут у морі раптово з'являється плавець. Та ще нібито й родич і начебто „брат". Він пливе , щоб врятувати недосвідчену плавчиню. Спочатку хапається за борт її човна однією рукою(Харківські газові угоди), тоді другою, а потім не дуже й під натужившись залазить спокійно, але нахабно у човен, який йому не належить.
- От ми і знову разом. А ти, дурненька, від мене тікала. Від мене не втечеш. Тепер ти як не лягай, як не крутися, а будеш моєю. Можеш, кричати, можеш волати, ніхто не прийде на поміч. Ти ж на пляжі саме загравала, то зі мною, то з тим сусідом, що лежав з протилежної сторони. Усі повірять , що ти мені віддалась добровільно. Та й я не пас задніх - усім на березі сказав, піду недосвідчену веслярку рятувати, а то ще потрапить до чужих рук.
Щоб читач не налаштовувався на ліричний лад і асоціативно не думав про кохання, одразу скажу, що в статті йдеться про велику любов, великого(за кількістю різношерстого населення) московського народу, до молодої ще за віком дівчини, яка називається Україною. Україною, яка через своїх „синів"-перевертнів сьогодні пустилася берега, вийшла в море без компасу і весел, без засобів захисту і завертілася на місці, чекаючи невідомо звідки і якого вітру, і якого рятівника, замість того, щоб самій навчитися самостійно плавати. Не сприймайте буквально рятувальника дівчини, як і цього нібито благородного лицаря. Це він тільки на березі, усіх сусідів по пляжу запевнив, що кидається у воду, заради порятунку недосвідченої в життєвому морі плавчині. Його після таких благородних жестів ніхто тепер не сприйме за майбутнього ґвалтівника, а тільки за молодця.
Ось така, або приблизно така сьогодні політика між 20-річною Україною і ґвалтівником із Кремля. Ґвалтівником політичним, який не залишає Україну в спокої упродовж її Незалежності. Оскільки вже не вистачає для переконання народу ніяких слів і він губиться в морі того ідеологічного сміття, яке йому висипають на нещасну голову сьогодні, я вдався до зримих картинок і паралелей. Саме тому я й намалюю таку, на перший погляд, „пляжну" картинку з досить сумним, якщо не сказати трагічним кінцем.
Припливши до омріяного берега, уявний „рятівник" , відбере не лише човен, а й зніме й з „коханої" одяг, прикраси і відведе привселюдно голу в кущі. І повірте мені, ніхто на березі не втрутиться в той інцидент. Кожен насолоджуватиметься у своїй палатці своїм щастям, виправдовуючи себе тим, що ті двоє у човні, очевидно, давні знайомі і самі між собою розберуться.
Далі картина кожному зрозуміла: ґвалтівник спочатку затулить своїй жертві рота(мова), щоб не верещала на весь світ, що їй не дають слова сказати у свій захист і тоді спокійно ґвалтує, залишившись на чужому на березі, як на своєму.
Ось так приблизно і дуже сумно закінчиться доля і нашої уже на пів незалежної України, якщо наші європейські сусіди валятимуться на своїх сусідніх пляжах, а ми самі на своєму березі ховатимемося кожен у своєму наметі і спокійно чи навіть з цікавістю спостерігатимемо, що ж воно буде далі. А далі все піде саме за таким сценарієм, який я намалював.
ЩЕ ОДНА ПАРАЛЕЛЬ
Можу, для ясності чи зримості, оскільки нині ніхто в ніякі українські волання в Україні уже не вірить, навезти й ще одну прозору паралель. Навести для тієї( більшої частини) рідного народу, який вже остаточно збайдужів у каже :
- Ми вдруге не підемо на Майдан заради Ющенка.
Так вони себе виправдовують, хоча й добре знають, що стояли і мерзли на Майдані вони не за Ющенка, а за свою волю. Стояли, щоб більше в їхньому житті і на їхній життєвій дорозі не з'явився в черговий раз „жених" і, взявши шлюб, привселюдно насміявся над своєї нареченою, знущаючись з неї усе життя. Усі ми на Майдані стояли не за Ющенка, а за омріяну віками державність, яку самі і втратили, послухавши солоденьких обіцянок перед тим, як ґвалтівник спочатку оволодів тілом жертви, потім забрав у неї цнотливість, що в неї і відібрало мову, а згодом і життя.
Тепер ось ця обіцяна ще одна паралель. Адольф Гітлер приходить у Німеччині до влади. Зміцнює її, і в лютому 1938 року запрошує до себе в Берлін канцлера незалежної Австрії Шушнінга і примушує того добровільно приєднатися до Митного Союзу. Вибачте, після шустер-лайв і представника Російської Федерації Євгена Кисельова на українських телеканалах, заговорився. Адольф Гітлер радить по-доброму приєднатися до Пу......Ще раз вибачте... до гітлерівської Німеччини. Канцлер Австрії погоджується, а тоді повертається до Відня, передумує і звертається до австрійського народу, оголошуючи плебісцит. Австрійський народ знову за Незалежність. Тоді Гітлер ще раз запрошує до себе Яну... Ой, вибачте, наше політичне життя в Україні, скоро змусить мене заїкатися. Викликає Гітлер до себе знову канцлера Австрії Шушнінга і каже:
- Не приєднаєшся добровільно, приповзеш до мене на колінах по кривавій доріжці.
Шушніг після таких переконливих аргументів Гітлера, каже, що він цього разу усе зрозумів до кінця. А перший раз йому щось не те вдарило в голову, і вона у нього затуманилася від несподіванки братнього приєднання.
- Якщо тобі цього мало, там, в Австрії, є кілька твоїх зрадників, а моїх однодумців. Тож, якщо ще раз по дорозі Берліну до Відня передумаєш, вони звернуться вже не до австрійського народу, а до мене і я на їхні прохання в Австрію введу війська, потоплю вас , австріяк - патріотів, у крові. Ти мене зрозумів?
Канцлер Австрії після цих переконливих аргументів зрозумів Адольфа Гітлера одразу, і одразу подав у відставку, перед цим не забувши дати вказівку своєму міністру оборони, зустріти війська Гітлера без жодного пострілу, а з хлібом-сіллю і духовим оркестром віденської опери. Світ має знати- Австрія приєдналася добровільно!!!
Люди Гітлера у Відні, що підносили хліб - сіль визвольній армії Адольфа, отримали хрести за служіння чужому „отєчеству" і всі по хатах. Це трапилося 12 березня 1938 р. Гітлерівські війська за підтримки своїх клевретів і зрадників австрійського народу, типу нардепа Колісниченка, Грача, котрі живуть ще в Україні і не у приєднали Крим до Москви, розквартирувалися в Австрій, як на своїй споконвічній землі. Австрійський фашист Зайс-Інкварт з гітлерівським орденом на грудях, проголосив добровільне возз'єднання (аншлюс) Австрії з німецькою імперією. Так, гітлерівська Німеччина окупували Україну...Вибачте, Австрію. Потім фюреру цього здалося замало і він зажадав Крим...Ой, знову заговорився. Зажадав Судетську область в Чехії, де проживало 3 мільйони судетських німців. Оскільки частина чехів, яка проживали споконвічну на своїй рідній землі не погодилася з добровільним приєднанням до Третього Рейху, гітлерівські молодчики підняли в Судетах бунт. Адольфу Гітлеру залишилося на їхній поклик тільки увезти до Чехії також війська. Так був завойований у черговий раз Крим. Тобто Судетська область.
А тепер без паралелей.
Щоб не заглиблюватися в не таку уже давню українську історію Незалежності, повернуся хоча б до 2003 року. 23 лютого ( який збіг - у цей день народився Віктор Ющенко) Леонід Кучма їде до Москви і там разом з трьома своїми колегами з Білорусі, Казахстану і Росії підписують Заяву про створення ЄПУ( Єдиного економічного союзу). Радуйся, незалежна Україно!
Ця хитра абревіатура, як УПЦ МП(Московського патріархату) і її патріарх Кирило, словами політологів називалася „російським геополітичним проектом", нині це РМ(„русскій мір"). Ще цей проект називають „планом Путіна". Не плутати з планом Барбаросса. У Гітлера – план „блискавичної війни", у Путіна- уповільненої дії. Зводився „план Путіна" до трьох пунктів. А)Будь – якою ціною не допустити Україну в НАТО;б) в Європейський Союз; в)Сформувати в Україні „своїх людей" - 5-ту колону, роблячи ставку на українських традиційних Іуд.
Забіжу наперед „план Путіна", після „касетного скандалу" Кремлю не вдався. На політичному обрії з'явився патріот України Віктор Ющенко. Його до цього небесного обрію винесла всеукраїнська хвиля протесту проти режиму Кучми. Тоді Кремль увімкнув свою могутню ідеологічну машину і на голови українців посипалося пропагандистське московське сміття. Кремлівські ЗМІ при активній підтримці продажних „всєукраїнскіх вєдомостєй", які інтегрував в Україну Кремль, щедро оплачувалися. Професійна продажність чаленків, скачків, деркачів - людей другої найдревнішої професії зобов'язала їх кричати на весь світ, що в Україні ґвалтують російсько мовне населення, йде дика українізація і українські „нацисти-нашисти" постійно знущаються з нацменшин. Клеврети і зрадники свого народу, в першу чергу з українськими прізвищами: типу Симоненко, Чаленко, Колісніченко, Бондаренко, Скачко, Бузина, Коновалюк, Волга, Голуб і дрібніша, кажучи словами вождя світового пролетаріату, продажна шушваль на всіх поворотах і закутках з тилу підтверджувала дезу(брехлива інформація – ОЧ.)) Кремля, що це справді так, хоч де-факто все творилося в Україні якраз навпаки - йшла чергова безцеремонна русифікація. Далі почалося ідеологічне навіювання пересічному українцю, що без Росії Україна неможлива, як і без другого язика. Тільки в братніх обіймах братнього їм народу „велика Росія" можлива, як і чудове життя України в новоствореній Московській імперії.
При черговій підтримці Росії, з бацилою двомовності у своїх авторитарних планах, Леонід Кучма у 2004 році, подаючи себе , як стажера, за перший рік свого президентства, зібрався втретє на другий термін, при юридичному вмотивування Конституційного суду України, котрий вперше в історії людства довів світові, що один плюс один, дорівнює ОДИНИЦІ!!! Внаслідок такої ейнштейнівської „математики"( формули) спрямована Незалежна Україна в НАТО і Європейський Союз повернула голоблі воза на сто вісімдесят градусів в протилежну сторону. Авторитаризм Кучми досяг політичного апогею. При ньому вперше народжується кланово - олігархічна економіка і вперше бізнес тісно переплівся з політикою. Десяток сімейств піднімаються у неймовірний короткий термін до неймовірних вершин багатства. Саме ці „родини" з вузького кола осіб вірою і правдою служили Леоніду Даниловичу. Вдруге збираючись на президентський термін і маючи чималі й власні кошти, як своєї сім'ї, так і сімей наближених, цього разу Кучма йде на вибори без фальшивих російських бюлетенів і , ставши президентом, гордо заявляє, що віднині він не васал Москви, а зовсім інший президент України. Я, мовляв, Москві вже відробив відавши все, що можна було тільки віддати російському бізнесу , зустрівшись з Путіним у Дніпропетровську (лютий 2001 рік) і росіяни після тієї зустрічі заволоділи чи не усіма найбільш важливими стратегічними українськими підприємствами. Тепер Леонід Данилович, посмакувавши президентською владою і вседозволеністю, захотів, нарешті, з губернатора РФ( перший термін його правління) стати по-справжньому українським президентом. Ось тут йому( вочевидь, Москва) підсуває майора Мельниченка і заради продовження своєї експансії вбік України, „законно - послушні" авторитарнику - президенту відтинають голову Гонгадзе. Леонід Данилович знову стає „кремлівським ручним". Данилович обмінює й надалі важливо життєві об'єкти України заради завоювання українського президентського крісла на третій термін. На догоду Москви він відмовляється від європейського курсу. Устами Медведчука (глави адміністрації) і вічного „прилипали"( є такий вид риби) Л.М. Кравчука створюється нова соціалістична об'єднана партія, програма якої зводиться до двох основних постулатів: НАТО - НІ! Російській мові - ТАК. Пробним каменем упали перші брили біля Кубанської станиці Тамань(вересень, 2003 рік) у напрямку до острова Тузла. Цього разу Кремлем переслідується дві мети: чи Україна сприймає спокійно приєднання російського берега з українським і чи не з цього моменту розпочнеться омріяний аншлюс. Але, о, диво, росіяни, які є громадянами України, виявилися українськими патріотами, взялися без слів за зброю і стали поруч з українцями, заявивши в своєму ментальному стилі, „Нє отдадім і п'яді нашєй землі завоєватєлю".
Кремль такого не чекав. Адже все нібито було готове. Чаленки, колісніченки мали б підтримати альянс, коли ж... Проти виступили - кримські росіяни - кровні брати московських. Кучма у серцях заявив, покидаючи передчасно Бразилію:" Скільки ще їм треба землі ?!" Але Кучмин номер з третім президентським терміном під вивіскою – другий все одно не проходить.
В українського народу( незалежно від національності і віросповідань) вривається терпець. Не підтвердилося і прогнозування Путіна у Прохорівці(місце перемоги Червоної армії під час Курської битви) , де він запевняв білоруського президента Олександра Лукашенка, що Кучма сам приповзе на колінах до Кремля. Очевидний натяк на майбутній проект під назвою „касетний скандал".
НАРОД САМ ОБИРАЄ СВІЙ ШЛЯХ
Літо 2004 року. На Співочому полі в Києві підносить до небес нового кандидата у президенти Віктора Ющенка. Його всенародно освячують на тому ж полі Народним Президентом. Кремль опиняється в глухому куті. Залишається остання надія: давній азіатський прийом – отруїти суперника. Як отруїли колегу Путіна по ФСБ і за погонами полковника Литвиненка. Та Господь Бог помилував душу і тіло Віктора Андрійовича і після цього розпочався наступний московський сценарій і з того ж самого серіалу.
Так вже було пізно - народ вийшов на Майдан. Кремль не дочекався свого васала. Народ обрав президентом Віктора Ющенка, який до цього, будучи прем'єром, повернув людям повністю зарплату, дав у повному обсязі пенсію, зміцнив національну валюту гривну і врятував її від „чорного дня" у момент кризи. Віктор Андрійович стає справді НАРОДНИМ ПРЕЗИДЕНТОМ. Він відновлює курс на демократію, свободу слова, справжній парламентаризм, людські цінності, духовність, культуру, об'єктивну історію українського народу, його ідентичність. Ставить питання про набуття України повнокровним членом НАТО, щоб захистити державу позбавлену ядерної зброї, від підступного сусіда. Розгортає досі небачену програму в гуманітарній політиці країни. Дає вперше українцям відповідь на питання - хто вони, українці, і що вони за народ. Відроджує у цього народу вперше історичну пам'ять, пов'язуючи його не з часом Богдана Хмельницького, а з Київською Русю. В Україні майорять транспаранти „Україна - спадкоємниця Київської Русі". Москва раптом відчуває себе обкраденою. Перед її очима пропливають сторінки „батька історії" Геродота. Тоді , коли на Дніпрі відбувається хрещення(988) Київської Русі на болотах Московії ростуть непролазні хащі. Тоді, коли Київ вибудовує Десятину церкву(1036 рік) - на болоті Московії ті ж самі хащі. Тоді , коли на Київській землі постає Софія Київська(1037), на території нинішнього Кремля такі ж самі хащі. Це можна продовжувати до 1270 року, коли вперше син Олександра Невського, який побратався з сином хана Батия і випросив для свого Данила Московський улус, з'являються на місці вчорашніх хащ перші „ізби" під золото - ординським двоглавим орлом, який майорить на прапорі Російської Федерації і донині.
Спрямовуючи усі зусилля на зміцнення української ідентичності, Віктор Ющенко не оглядався на Кремль і не прислухався до його порад, хоч знав, що це кінчиться уже не „касетним скандалом", як для Кучми, котрий під час свого другого терміну раптом захотів також погратися у „самостійника". Так воно і трапилося: Ющенка отруюють за його любов до української історії, за український ренесанс, за пам'ятники мільйонам жертв в роки більшовицького геноциду проти українського народу, за відбудову столиці Мазепи – Батурин , за Крути, за музеї окупації, інститут історичної пам'яті, за все те, що пов'язано з Українством і самостійництвом. Все що Кучмою було нівельовано після „касетного скандалу", Віктор Андрійович оновлює. Це викликає не обурення, а лють у Кремлі. Такого не було за всю історію російсько-українських відносин, якщо не брати до уваги епізодичних моментів.
Москва у відповідь знову кидає наявну в її арсеналах зброю проти українського президента. В хід йде все. У 2009 році Путін в Бухаресті заявляє на весь світ, що Україна це взагалі не держава, а тільки територія подарована різними імперіями місцевому етносу, який ніколи й українцями не називався. Мова цього етносу – це діалект російської, а такого народу, як український ,у світі ніколи й не існувало. Тому і румуни , і угорці, і поляки, і ми, московіти, мають повне право забрати ці землі собі назад.
Ось такий лейтмотив Путінської риторики на Бухарестському самміті, і внаслідок московської дипломатії і спецслужб - Бухарест не ухвалює рішення про план дій щодо членства в НАТО(ПДЧ) на Україну. 29 січня 2009 року груди багатьох дипломатів і московських агентів за Бухарест сам Путін прикрасив орденами. Такі ж ордени отримали і українські Іуди. Зокрема, найяскравіший тип цього зрадливого племені Вадим Колісниченко, вчорашній агроном із Умані. Ось його заслуги не перед Україною, а перед Кремлем за антидержавну діяльність в Україні: медалька «Святого Князя Володимира» від православної церкви Московського патріархату( 2007),орден Дружби (Російська Федерація, 2008), «За заслуги перед Севастополем» (2008 ), тобто за його повну русифікацію, орден «Почаївської ікони Пресвятої Богородиці»(2009) , тут, як захисник Московського патріархату в Україні, Почесна відзнака Одеської національної юридичної академії, «Золота Зірка — Честь і Гідність» (2010), яку вручив „брат по законопроекту проти української мови" про „регіональні мови в Україні", сам пан Ківалов. Цікаво, який орден вручить Путін українському клеврету з Умані в 2012 році за набуття статусу другої державної мови, яку тепер ставленики Кремля намагаються реалізувати під „план Путіна" під кодовою назвою „регіонального язика"?!
ІСТОРИЧНИЙ АНАЛОГ,
або АНШЛЮС ПО-МОСКОВСЬКИ
Отут саме на цьому місці час і зупинитися кількома абзацами про мовну експансію Росії і провести вище наведену паралель між німецьким фюрером і канцлером Австрії у березні 1938 року та сказати кілька слів про аншлюс Австрії і гітлерівської Німеччини. Сценарій простий, як сірник, котрий може несподівано спалахнути і запалити бензин, що уже давно розлито на території України.
Адже саме до цього історичного аналога нині йдеться і в Україні. Я дозволю собі не погодитися з усіма виступаючими на всяких шустер чи кисельов лайфах, що законопроект про „регіональні мови для нацменшин" ( насправді йдеться тільки про одну мову – російську) - це передвиборча кампанія регіонів. Мовляв, ПР(партія регіонів) втрачає рейтинг і тому виноситься на порядок денний черговий раз проект про другу державну мову тільки тепер під кодовою назвою КАКА. Законопроект Колісниченка – Ківалова. Два початкових Ка.
Насправді сьогодні питання мови виноситиметься тому, що цього вимагає Кремль. Саме про це свідчить поїздка Віктора Януковича до нового-старого господаря Кремля". Якщо нині „русскій мір" у церквах похитнувся, оскільки не зовсім „чистоплотним" виявися Московський патріарх Кирило. „Русскій мір" дещо загальмував, як і „план Путіна", бо Україна (за Ющенка) не пішла австрійським шляхом. Регіони після повернення Віктора Федоровича з Кремля натискують на податливого Литвина, який зараз найбільше турбується про черговий депутатський значок на лацкані власного піджачка, і той виносить у сесійну залу Верховної Ради законопроект під черговою абревіатурою – КАКА. Політичний московський серіал в українському парламенті закінчується поки що локальною бійкою. Цю бійку можна назвати „генеральною репетицією" перед великим майбутнім походом Східного сусіда на Захід. Великий заколот в Україні, звичайно, розпочнуть провокатори і платні агенти Москви. У черговий раз брат піде на брата. Ось після цього і застосовується гітлерівський аншлюс, але вже в московському виконанні. Цей завчений прийом Кремлем застосовувався не раз у його історії. Неодноразово, розпочавши, чи спровокувавши на Другу Світову війну і старший товариш Петра Миколайовича Симоненка - Йосиф Сталін: на заклик трудящих посилав доблесну Червону армію на прибалтійські землі, як і на білоруську й українську території. Вони так само туди входили без єдиного пострілу Червону армію зустрічали також з хлібом-сіллю.
Після прийняття законопроекту КАКА на територію незалежної України( спочатку , очевидно, в Крим) увійде на перший - ліпший заклик російськомовних і продажних чаленків- колісніченків- бондаренків нинішня путінська армія, як двічі входила в Чечню. Держдумою передбачливо для майбутнього аншлюсу прийнятий закон про захист російськомовного населення в будь-якій точці планети. Увійде під миролюбним прапором захистити російськомовне населення України від „націоналістів - фашистів", які не дають навіть розтули московського рота і показати українцям язика, бо в Україні уже 20 років підряд йде така дика українізація, якої цивілізований світ не бачив.
Поки що президент України Віктор Янукович ще нібито не повний васал Кремля. Але коли його наступного разу запросять на „кремлівський килим" і йому Путін на „вєліком русском язикє" роз'яснить що й до чого, то... Або ти, пане президенте, проводиш референдум в Україні(аналог австрійському плебісциту), або законопроект КАКА стає законом про другу державну мову. КАКА- московський лакмусовий папірець на опір українського народу. Вийде на майдани чи вулиці чи проковтне. Той папірець, як ми тепер знаємо, залили регіони українською кров'ю. Московська агентура і 5 колона побила генерал - полковника української армії, командуючого сухопутними військами Миколу Петрука на території суверенної України, де нібито мають право на захист усі громадяни. Сірий кардинал ( аналог Медведчука при Кучмі) Олександр Єфремов за своїм духом типовий московський шовініст, пояснив „світу", що генерал, мовляв, сам упав на власний ...черевик. Це ж підтвердила і адвокат О. Єфремова - Єлєна Бондаренко. Хотів би я бачити, коли б ця дама задерла акробатично свою ногу і наткнулася на власну шпильку від свого власного черевичка. Чи в неї вийшов би такий оригінальний кульбіт.
ЩЕ ТРОХИ ПРО ЗАКОНОПРОЕКТ КАКА
Сьогодні в Україні за тим же „планом Путіна" уже діють не майори Мельниченки, а бери вище - кілька московських козачків у генеральських погонах. Вони прийняли громадянство України і тепер один з московських козачків на чолі СБУ, другий –на чолі всієї української армії. Саме тієї армії, яка не зробить жодного пострілу убік „споконвічно братнього народу", якщо московські війська на заклик „російськомовних" раптом увійдуть у Київ з „миротворчою місією" , і на вістрі своїх багнетів принесуть свою владу з далекої Півночі і встановлять її у Києві за всемірної підтримки її багнетів і своїх іуд типу Литвин- Колісніченко. (Тут перефраз із „Наказу по арміях № 14" московського шовініста, жандармського полковника М.Муравйова).
Назустріч новим Муравйовим, який стоятиме на чолі „братньої" армії без сумніву вийдуть „сини і доньки українського народу" в особі Вадима Колісниченко, Сергія Ківалова, Валерія Коновалюка чи Миколи Левченка, які триматимуть на українському рушнику хліб - сіль, а Єлєна Бондаренко в українському строї і з національними віночком зі штучних квітів на голові під переможні марші „визволителів" даруватиме нео-муравйовцям квіти, отримавши від головнокомандувача „братньої" армії безкоштовний поцілунок у щічку. Такий за задумом останній московський фільм у кремлівському серіалі, який щодня демонструється на наших „національних" телеканалах.
І два слова про аргументи, які висувають Коліснічєнки – Єлени Бондарєнки на політичних виставах, захищаючи з піною біля рота законопроект КАКА.
Ними активно наводяться паралелі із США, Канадою, Швейцарією, Бельгією, Іспанією чи Ірландією. Про те ніде не підкреслюється скільки в тій Іспанії та Ірландії пролито крові в боротьбі за свою ідентичність тих чи інших народів, що заселяють споконвічно свої землі. Щодо США, де в південній частині країни ( штат Флорида) панує по суті двомовність, але переважно на побутовому рівні. Бо щоб отримати громадянство в США потрібно обов'язково усім незалежно від національності, віросповідань і кольору шкіри знати державну мову і скласти з неї іспит. Дома ж можеш говорити чи на гагаузькій, чи на караїмській чи на литовській, чи українській – будь ласка. Але переступив поріг державної чи бізнесової установи, за рідну мову забудь. Чи ти білий чи ти чорний. Закон однаковий для всіх. У нас же законопроектом КАКА хочуть створити принцип Вавілонської вежі, щоб остаточно зруйнувати державу, яка ще й не зміцніла. Вчорашні колонізатори не покарані за свої злодіяння упродовж віків колонізації України нині підняли голови і пішли хрестовим походом разом з Московською церквою в Україні і 5 –тою колоною у нечуваний досі наступ на українство під гаслом „Україна без українців", або Україна з українцями, але в статусі „унтерменшів"( за А.Розенбергом). На перетині шляху до здійснення своїх глобальних мрій перед вчорашніми окупантами ще вчора стояв один-єдиний президент - Віктор Ющенко з невеличкою групою інтелігентів, які, як ніхто, розуміли його і розділяли його патріотичні погляди. Сьогодні, по великому рахунку, уже нема нікого, щоб очолив націю і сказав своє тверде –ні. Ворог не пройде!
На нещодавній політичній виставі Єлєна Бондаренка і її підспівувачі типу погребінських й чаленків зі „знанням предмету" патякали про двомовну Канаду, французький Квебек, забувши при цьому заглянути в корінь. Корінний етнос там фізично знищений, як знищувалися за московських більшовиків і українці. Індіанці загнані в резервації, а українці заганялися в концтабори. Те і те обгороджувалося колючим дротом. Тепер ви зрозуміли для чого приймається закон КАКА?!
У цьому випадку хочеться нагадати Віктору Федоровичу, що Україна постколоніальна держава і її звільненому народу від колонізації перші роки необхідна державна підтримка, як у мові, культурі, так і в рідній історії та ідентичності. Інакше вона ніколи не стане на національні ноги. По-друге, усім колєсніченкам і єлєнам бондаренкам варто б нагадати, що за російськомовним населенням, росіянам стоїть Росія. Така сама держава стоїть і за румунами, і за угорцями, які проживають в Україні. В українців, ані за горами, ані за морями іншої України нема. Вона в нас єдина і вона належить нам, а непроханим гостям чи окупаційним зайдам.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
На закінчення: не виключено, що президент України Віктор Янукович, який пообіцяв днями Путіну у приватній співбесіді виконати свою передвиборну компанію і порушити знову питання про другу державну мову, не захоче стати васалом Москви, як свого часу, перед „касетним скандалом" намагався це зробити Леонід Данилович КУЧМА. Чим це для Даниловича це закінчилося - ми уже знаємо. Але мені думається, що Віктор Федорович швидше за все , піде шляхом канцлера Австрії і проведе в Україні референдум, щоб задовольнити московського „господаря", який претендує на українську землю та українську історію.
Якщо ж Віктор Федорович все таки стане московським васалом з тимчасовим титулом президента, то має пам'ятати: якщо відродиться Московська імперія завдяки Україні й закріпиться знову „навіки разом" , то в тому випадку Україна знову стане тільки Південним(точніше – Южним) краєм, а Віктор Федорович - одним із найповажніших губернаторів Російської Федерації, де пануватиме від Карпат до Колими єдина російська мова, житиме „дружно і по-братньому" єдиний імперський народ, з єдиною тюрмою, з єдино-спільними сибірськими концтаборами для невдоволених і в гарячих точок планети воюватимуть впершу чергу сини поневолених народів. Вони, в даному конкретному випадку - сини України, захищатимуть інтереси Московської новоствореної імперії, і тоді знову регулярно до Неньки замість святкових ластівок, прилітатимуть чорні вісточки, а за ними й цинкові безкоштовні гроби на згадку від Московського „братнього народу" від „рідного" Кремля.