ЧОРНОГУЗ Олег (ч.ІІ)

 

СПОВІДЬ ПЕРЕД... БОГОМ,

або

Ви такий молодий... покійник

(Загадковий роман)

 

Частина друга

 

Мені відлягло від серця, ніби я на того Марка і тести складав. Слава Богу, що я його вибрав. А може, навпаки – не слава Богу... Не треба було його вибирати... Не треба було... Але тепер же в нього того «Бентлі» не забереш! Грошей не забереш. Не скажеш – Марку, я помилився. Марку, я того «Бентлі» мав іншому подарувати... Господи, ну чому так? Ну чому так? Чому Ти мені не підказав... Тільки не Марку. Тільки не Марку... Хай живе...

– Мабуть, хтось в Америці є,– це знову Гундосий з кільцями свого диму...

– В Америці є президент Клінтон... – вилетіло разом з димом з рота іншого дядька. Трохи іронічного. – Але не думаю, що Макар і Марко – родичі Клінтона чи Буша... У них за кордоном нікого з родичів нема... Якщо ти на це натякаєш.

– А ти звідки знаєш?

– Як-не-як, а я їхній родич. Хоч далекий, а – родич. За кордоном у нас нікого.

– Тоді в лотерею виграв. Я чув по телевізору – хтось виграв отой джек-пот. Сімнадцять мільйонів одразу. Невже Марко?

– Хіба він признається?

– Тепер не признається. Бо вб'ють. Вб'ють або задушать. Ти б признався?

– Не признається чи признається – все одно задушать. Свої ж і задушать... Ті, що лизатимуть... У першу чергу ті... Хто за такі гроші не задушать... Задушать навіть, щоб пересвідчитися – чи є такі у нього гроші. Нема – автомобіль заберуть. На запчастини. Хлів підпалять. Разом з гаражем і тим... «Запорожцем»...

– У нього ще «копійка» є..

– Злидар злидарем... А тепер три машини має...

– А тобі заздрісно?..

– Я не про це... Я б сказав так: їздив би на своєму «Запорожці». Пихтів... Виносив його з багнюки... Жив би... Тепер – не проживе... Пом'янеш моє слово...

Мені стало чомусь на серці легко. З одного боку... А з другого – тяжко... З розумового боку – тяжко. А з боку серця – чомусь легко. Чому? Сам себе не розумів.

– Ти гадаєш, він виграв?

– А звідки такий гонор?.. Звідки таке цабе? Звідки у злидаря така пиха? «Усі по хатах! Усі по норах! Ану, швиденько... Розповзлися!» Ти коли-небудь чув такі слова від Марка? А от від цього Пуриса уже почув. Від Великого Пуриса. З-за своїх воріт аж на чужі вулиці Пурис подає команди... Великий Пурис подає команди... Наводить порядок... Ніби комендант... Комендант окупаційного міста...

Я сидів мовчки. Я слухав. І чомусь радів... Начебто і я виграв той джек-пот. Хоч він мені й ні до чого.

– Хіба що тюхне в місто, – гундосив той, що з однією ніздрею. З живою ніздрею. – Там, у місті... Великому місті... Може, й виживе... Охоронця найме. З такими, як сам, познайомиться... Хоча й там навряд!.. У місті ще важче, ніж у селі... Особливо якщо грошей катма... Та й коли грошей багато...

– Так ти кажеш – гроші виграв?

– Виграв, а звідки б він їх узяв? Виїде в місто... Квартиру купить... Не буде дурний – охоронців найме... Не найме – вважай, капець...

– За такі гроші можна цілий дім... Двоповерховий... Триповерховий...

– Ото хай купує триповерховий. І сидить на третьому поверсі, і звідти не злазить... Бо й там уб'ють. Підстережуть і в рідному під'їзді приколошкають... Хай краще як курка на сідалі... Або – кіт на вікні... Сидить і у вікно дивиться. Ніби життя вивчає...

– Снайпер може...

– За такі гроші... снайперів не наймають...

– Ну, цих, кілерів?..

– Кілери, якщо ти там комусь дорогу в бізнесі перейшов... Або чужу жінку...

В смислі дружину... Кудись там за місто виволік... Тоді і кілер може... Прикокнути.

– І Марка кокнуть. Не за такі гроші кокали...

– А Синю кине?

– Вона вже не Синя – Жовта. І Жовту кине... Не потягне ж таку Жовту у місто... Він там собі свіжу підбере... Гроші є– все що хочеш можеш дістати... Це ж як у тому...

– Супермаркеті...

– От-от... Там усе продається... Синю кине... Якщо вона до того часу сама не помре... Щось вона їсть і воно її їсть... Якщо гроші завелися... Дурні гроші – кине... Пом'янеш моє слово...

Тут нарешті і я подав свій голос. Не міг не подати. Просто не стримався. Мені двір того Марка сподобався. На річкою. Над чистою...

– А у вас тут хати ніхто не продає?

Гундосий зміряв мене з ніг до голови. Подивився на мене так, ніби щойно помітив, що біля них ще хтось сидить і їхні теревені слухає. Він спочатку (як майже усі, хто на мене не звертав уваги) обдивлявся мене. А вже після цього запитав:

– А в тебе гроші є?

– Та трохи назбирав.

– Під церквою чи під собором?

– І там, і там. На хату вистачить.

– А де ти живеш?

– У місті. У столиці, – для чого я це ляпнув «у столиці»... Ну, як завжди. Зі мною трапляється. У мене самі ті фрази непотрібні вилітають. Вилітають, як налякані горобці з-під стріхи.

– У столиці живеш і хочеш у село? – він зсунув брови аж на лоба. Дим зупинився у ніздрі на півдорозі. – Так захотілося. Так припекло. І з якого б це дива?

– Хочу і все. Тут у вас цікаво... Але хочу над річкою.. Так, щоб як у Пуриса...

– Над річкою тобі не по зубах...

– Чого ти так за них розписуєшся? – втрутився той, що на мене дивився без презирства – загадково.

– Та що я, по одежі не бачу?! По халявах. У нього й халяв нема...

– А ти бачив, на якій машині вони до нас у село прикотили? Та ще й не самі – з водієм. Не бачив, то й не варнякай. Він і твою купить. Разом з глухою тещею. Тільки на фіга вона йому здалася...

– Мою не купить...

– А це чому?

– Теща не дозволяє продати... Каже – не продаси, поки я тут живу. Мою не купить.

– Дай грибів тещі... Матимеш гроші... Машину... Як у Марка... «Б'юїка»...

– Ну, хіба що... Якщо він купить... Але ти мені спочатку скажи – чого воно так. Чого воно так: ті, що в селі, – хочуть у місто. Ті, що в місті, – хочуть у село. Ніби світ перевернувся...

– Природи хочуть... Свіжого повітря... Свіженької рибки поїсти... Без радіонуклідів... Без диму з вихлопної труби... отого «Б'юїка»...

Несподівано під'їхав Макс. Вискочив з автомобіля.

– Шеф!

Я підвівся. Гундосий подивився на мене, на автомобіль, на Макса. Потім знову на мене, і в нього раптом із ніздрів дим повалив. «Прорвало, – подумав я.– Нарешті прорвало. Більше не гундоситиме». Після цього він також підвівся, плюнув у пісок і пішов геть. Я тільки почув:

– От тепер і суди по халявах...

Сусіди по лаві, як по команді, встали і один за одним розійшлись. Один сказав мені: «До побачення». Той, що загадково дивися на мене. Люди розходилися. Я залишився на вулиці сам. Я сів поруч з Максом. Ще раз глянув на обійстя Марка. Так, це був Марко. Тепер я його вже не називав «мій ідіот». Я таки недаром за ним два дні полював. Полював у супермаркеті. Два дні стояв. Два дні у черзі. Поза спиною тієї геморойної. Таку жінку втратив. Таку жінку. Я ж ледь було і з нею не домовився. Там, біля каси. У супермаркеті. Але раптом Та зайшла. Та, що пізніше без трусиків. Як наша німкеня. Я вперше її побачив у супермаркеті. Побачив і втратив. Хоч до цього я жодного разу її не зустрічав у супермаркеті. Дивно. Я жодного разу її там не зустрічав. І тут раптом, як на тому прийомі. На тому прийомі в обіймах когось із моїх знайомих. З моїх знайомих акул. Акул бізнесу. Вона мені одразу сподобалася. І я одразу про все забув. Про послів, міністрів... Про свій бізнес... Про Кудрика. Про його а-ро-ма-тич-ні-і серветки...

Забув про Кудрика. Як мені можна забути про Кудрика? Я Кудрика пам'ятатиму усе життя. Усе життя. Дивовижний цей Кудрик. Як же ми його між собою називаємо? Ага-а... Натуральне Космо. Парфумерний бутік... Кудрик від «Оріфлейм»... Кудрик від «Оріфлейм»... Я полюбляв найбільше казати – Кудрик від «Оріфлейм»... Або – Натуральний Кудрик. Хоча Натуральне Космо також непогано. Це ж треба! Під пахвами парфуми, у черевиках парфуми... Аби не ті пахощі, не ті серветки... Я б подумав, що він ніколи не ходить до туалету... Не сідає на унітаз і взагалі не знає, що таке у світі лайно... Цікаво, чи він нюхав лайно? Чи йому хтось його підносив?!. І чи хоч раз його запитував... Кудрику, ну скажи, чим воно пахне? Не грішми ж? Не грішми. Мені б над ним провести такий експеримент. Може, замовити, щоб його викрали? Природно. Натурально. Логічно викрали. Не для експерименту. А як нібито банкіра. Для викупу. Щоб ті нишпорки зі сліду збилися... Лайно їм би весь час нюх забивало. Просто викрали і дали Кудрику натурально понюхати кавалок натурального лайна. Від якогось боса... Від якогось крутого боса. Не такого, як Кудрик. Маленького, миршавого. А якогось Крутятка. Здорового... Такого, як Кличко. Кличко-старший... Піднесли б Кудрику під ніс. Ото сміху було б. Я собі уявляв: Кудрик і лайно. Кудрик і його шкарпетки. Ні, це ж треба! Таке мені в голову прийшло. Не життя, а цирк. Це мені така ідея стрельнула в голову після того, як Кудрик мене запитав:

– З чого ти починаєш свій день?

Я відповів:

– Я встаю з ліжка. Встаю з ліжка і босий підходжу до вікна. Дивлюсь на небо. Я дивлюсь на небо і бачу небо. Я бачу сонце. Я бачу обрій. Бачу сині смуги лісів на обрії. Бачу відблиск озер. А в озерах відображення блакитного неба. Інколи з хмаринками. Вони мені нагадують ангелів. Небесних ангелів. Ангели пливуть по небу, і ангели купаються у воді. У чистій воді. Я хочу, щоб так було завжди, – і я замовк.

Я замовк, бо я задумався. Хтось учора у моє озеро... А може, сьогодні... Таки сьогодні... вилив крадькома якусь гидоту. Чи то мазут, чи то аміак. Спливла в озері риба. Уся догори животиками. Білими животиками. Я плакав. Я стояв біля вікна і плакав. Плакало небо... Краплі розбивалися об поверхню води і гинули. Краплі гинули. Гинули разом з рибою. Чисті краплі дощу. Дощу, який нам посилав Бог. А чим я Йому відповів...

Я не закінчив думки. Кудрик торкнувся мого ліктя.

– А ти знаєш, із чого я починаю свій день? – у нього очі сяяли. Вони не плакали. У них світилося щастя. Кудрикове щастя. – Я встаю з ліжка і нюхаю власні шкарпетки. Я нюхаю шкарпетки... мда... і так щоранку... гм... Якщо в них є пахощі, – він так і каже: «пахощі». Каже як естет. Як доктор естетичних наук. Естетичних наук купленого диплома.

– Якщо є пахощі, я вдруге їх не одягаю. Як Жозефіна Кеннеді взуття. Я одягаю інші. Я ніколи не дозволяю собі двічі вступати в одні й ті ж шкарпетки. Тепер не дозволяю. І раніше не дозволяв. Тому я ходив босий. Ходив на босу ногу.

Кудрик подивився на мене. Він хотів почути, яке я на нього справив враження. Потім він подивився на мої ноги і запитав:

– Тому й ти ходиш босий? Провітрюєш ноги. Провітрюєш пальці... А як дезодорант? Як тальк? Ароматичний тальк... Як парфуми шведської фірми «Оріфлейм»?.. – він щось не доказав. Та я його вже й не слухав. Я після того повідомив Максові. Я повідомив Максові, ніби це так було важливо:

– Ти знаєш, Кудрик щоранку нюхає свої шкарпетки... Потім миє ноги і посипає пальці пудрою... Тоді так само нюхає своє взуття і дмухає туди дезодорантом... Здається, «Рексоною». Може, тому, що на ньому... дезодорантові... було написано... «"Рексона" ніколи не зрадить»... Після цього пан Кудрик заспокоюється і виходить на вулицю... Сідає в авто і їде у свій банк... Він дуже любить свій банк... Майже як Розу... Тільки-от він не знає... Він не знає, кого він більше любить: Розу чи банк... Тому й роздвоювався... Як роздвоюється дерево... Дерево, в яке ударяє блискавка...

Тепер я думав про своє. Про свою ідею. Я думав, скільки це коштуватиме. Скільки, якщо йому влаштувати королівський прийом. Та скільки б не коштувало. Скільки б не коштувало – я йому влаштую. Це просто мій обов'язок. А ще цікаво, що подумають ті нишпорки... А лицарі пера? Коли дізнаються, що викрадачі за Кудрика нічого не просять. Ніби він нічого не вартий. Викрали і квит. А навіщо викрали? З якою метою?.. Ніякого викупу. Не просять за нього ніякого викупу. І ніхто не знатиме, що тільки для того, аби йому дати понюхати. Дати понюхати кавалок лайна. І власну шкарпетку. Дати понюхати... і запитати, чим пахне. А вже після цього відпустити. Відпустити і сказати: ви вільний.

– Пане Кудрику, ви вільний.

Тоді менти одразу справу закриють. Хто її далі розслідуватиме, коли сам Кудрик скаже:

– Не потрібно. Це не в моїх інтересах...

А на запитання слідчих, що все ж таки сталося, Кудрик щось вигадає. Типу – та це наші... Наші внутрішні розборки... Деякі банки дещо між собою не поділили. Тепер розібралися, і все гаразд...

Ні, таки цю комедію треба влаштувати. Життя ж комедія. Чому б її не втілити в реальність?

Я час від часу згадував ті Дві Пари Шпильок. Чотири шпильки на двох парах ніг. На двох парах дуже гарних ніг. Я не хотів їх називати повіями. Не хотів. Не знаю чому. Але я називав їх гарними шпильками. Не тому, що вони були колючі. І не тому, що вони мене не обчистили. Вони взяли за курсом. За курсом Національного банку, а не обмінного пункту. Точніше, вони взяли, як консьєржки. Господи, але чому? Чому так? Вони ж не носили метеликів. Метеликів на своїх шиях. Вони самі були метеликами. Вони самі були нічними метеликами. Вони не мали приватних банків. Не мали «Майбахів», не мали скакунів таких, як мій «Корсар». Але вони не мали й обручів. Обручів, що стискують голови. Дуже боляче стискують. До тріску... Вони ще мали руки. Добрі, лагідні руки. Вони працювали тими руками. І вони мене брали за голову. Але зовсім по-іншому. Ну зовсім по-іншому. Мене тоді голова не боліла. Вона не тріскалася. Мене тоді взагалі нічого не боліло. Я просто хотів спати. І вони мені дозволили. І взяли за свої послуги, як консьєржки. Вони не встромляли мою голову в обручі. В холодні обручі, які ставали раптом гарячими. Дуже гарячими. Як розпечене сонце. Розпечене сонце перед твоїми очима. Ніби сонце на обрії. Ранковому обрії. Ні, не ранковому. Не на світанку. На світанку воно піднімається. А те сонце опускалося. Ні, воно падало. Низько падало. Дуже низько. До самого... унітаза. До унітаза, в якому вода стояла червона. В якому плавали мої очі. Також червоні. Червоні, як сонце. Як призахідне сонце. Призахідне сонце, яке вмирає. Вмирає на далекому обрії.

Мене дуже боліла голова. Часто боліла. Особливо після тих обручів. Я тоді не хотів думати. Але коли відпускало... Коли відпускало, я казав сам собі:

– Я таки це зроблю. Сміх страшніший, ніж біль. Я це зроблю. Неодмінно зроблю... Це моє кредо. Це ідея мого життя. Я маю це зробити. Я не можу цього не зробити.

Я ще хотів сказати, що я замовив собі пам'ятник. Пам'ятник у Ваки... Вака – це бізнесмен. Вака із серії «Акули бізнесу»... Я з ним ще вас познайомлю. Але зараз... Зараз я вирвав його з їхніх рядів. З рядів акул бізнесу. Я згадав його за асоціацією. Бо я згадав про пам'ятник. Свій пам'ятник. Оригінальний пам'ятник... Вака – це дзиґа. Коли він крутиться, навколо нього вітер. Такий вітер, що в тебе у голові раптом завихрення. Вака тобі не каже. Вака також убиває... Вака убиває у твою голову:

– Престижний район... Елітні труни... В стилі ампір... Колір за смаком... Стильні пам'ятники... Музика в архітектурі... Останнє слово підсудного... «Так тихо серце плаче» П. Верлена. Зразки античного мистецтва... Традиції раннього Відродження... Зразки пізнього Відродження. Скульптури епохи класицизму. Авангард... Модернізм... Класицизм... Художній стиль європейського мистецтва... – Вака забивав баки. Забивав усім. Усіх запевняв, що усі під Богом ходимо. Бізнесмени, як правило, недовго... Просив повірити йому на слово... Наводив приклади... Десятки прикладів. Показував фотографії... – Дружини у вас молоді... У них ще є шанс... Шанс із кимсь іншим замовити пам'ятника... Їй уже буде не до вашого... Замовляйте у нас... Замовляйте у нас, – Вака говорив про себе у множині. – Фірма «Рівність і братерство». Філіали – «Вдова навіки», «Навіки разом», «В обіймах раю». Смерть – тільки сон... Ласкаво просимо...

І я не втримався. Я замовив собі пам'ятник. У мене ж не було вдови. Я подумав, що пам'ятник замов собі сам. Я так і зробив. Вака залишився задоволений. Він мене запевнив, що я потрапив якраз під акцію. І це мені обійшлося на десять відсотків дешевше.

Це був перший у світі пам'ятник у вигляді броньованого «Майбаха». Броньованого «Майбаха», який злітав разом зі мною у небо. Власне, я сидів у «Майбаху». Висунувся з кабіни. Над головою виставив свою руку, ніби усім кажучи: «Привіт! Я полетів». Я знав, що я буду не перший. Не перший, хто отак злетить у небо. Не перший і не останній. Пам'ятник увібрав у себе одночасно кілька архітектурних стилів: авангард, модерн, класицизм і пізнє Відродження. Принаймні в цьому мене запевнив Вака. Вака Дзиґа.

Я ще за життя хотів збудувати не тільки пам'ятник. Я ще за життя хотів збудувати котедж, віллу й церкву. І поставити церкву на території своєї фазенди... Але не збудував. Не тому, що не хотів. А тому, що мені Той... Ну, Той, що у мене всередині десь сидить. Той, що завжди мені щось каже. Що зі мною сперечається чи мені щось радить. Так от Той не порадив. Він мені сказав, що я не грішний. Що я ті гроші не вкрав і мені нічого поклони бити. Він сказав: живи, як живеш. Живи, як я підказую. А я тебе на слизьке не виведу. І я погодився. Я не міг не погодитися.

Того ж дня мені зателефонував Кудрик. Тоді, коли я приїхав на цвинтар. Я хотів за свого життя подивитися на свій пам'ятник. Але про цей пам'ятник я нікому із приятелів ніби й не казав. Може, сказав Вака. Вака міг сказати. Він міг сказати:

– Беріть з База приклад... Баз – не жлоб... Баз – реаліст. Він дивиться на життя тверезо... Дивиться і знає, що всі ми там будемо. Усі, тільки у різний час... Хто завтра, хто післязавтра... Тому краще пам'ятник замовити сьогодні.. Не варто тягти... Завтра може статися, що пам'ятники подорожчають... Престижний район стане заселеним... Під елітні труни не вистачить матеріалу... На планеті не буде лісу... На землі не стане дерев... Стоятимуть тільки пеньки... Замовляйте пам'ятники за життя...

– Ти де?– запитав мене Кудрик.

– На цвинтарі.

– Хтось помер?

– Тут усі померли, – повідомив йому я.

Він кинув слухавку. Кудрик не розумів жартів. Кудрик тільки любив чистоту, акуратність і ароматні серветки. Навіть слово «пахучі» він також не любив. А-ро-ма-тич-ні-і... Він цим словом смакував і розтягував його, мов гармошку.

Я не хотів усі слова з літерою «л» вимовляти так, як їх вимовляв Кудрик – через «р». Я не хотів його мавпувати. Аби він не намислив собі, що я його передражнюю. Я навіть оте його звичне «мда, гм» майже після кожного слова не вставляв у свій текст. У свою оповідь про нього.

Після тих обручів я вперше відвідав лікаря. Я вже розповідав, здається, про обручі. Може, й не розповідав, але я про них часто згадую. Дуже часто. Так часто, відколи у мене болить голова. Мені болить голова. З того часу, як у мене випадає пам'ять... Тоді у мене і всередині все боліло, Так боліло, що мені здавалося, начебто там дробили каміння. Я лікареві так і сказав:

– Там хтось ніби дробить каміння.

– Це може бути, – лікар начебто погодився вже з моїм діагнозом. – Це може бути. Такі болі характерні, якщо лізе каміння.

Того вечора ми з ним випили. Власне, пив він, бо мені він не радив. Казав, якщо лізе каміння, то краще не пити. Я й не пив. Пив він. Я його пригощав найкращим у світі коньяком. Одна пляшка того коньяку коштувала стільки ж, як нова «копійка». Я йому про це сказав. У нього перша чарка випала з рук... Друга повисла в повітрі, і у нього кілька хвилин не закривався рот.

– То, може, краще не пити? – запитав він мене. – Може, краще купити автомобіль за ці гроші.

Я зрозумів, що лікар отримує мало. Що в нього так мало грошей, що він не спроможний купити й «копійки». Я його заспокоїв.

– Якщо все буде гаразд, я вам її куплю... І, може, навіть не «копійку»... Хоча й не «Майбаха».

Він сказав, що треба щось там мені здати на аналіз. Я здав. Уранці наступного дня прийшов до нього. Лікар мав кепський вигляд. Вочевидь, його вчора душила жаба – він чимало таки у себе залив. Залив того дорогого коньяку. Я його запитав, що показали нічні аналізи.

– Рак, – відповів лікар, не дивлячись мені в очі.

– Як рак? Ви ж учора казали – каміння?!

– Я й зараз кажу... Рак під кожним каменем... І не червоний... Не варений. Натуральний.

Я плюнув і пішов геть. У коридорі медсестрі сказав:

– Ваш лікар і старої копійки не вартий.

Вона, очевидно, погодилася. Бо сама не коментувала нічого.

У мене знову розболілася голова. Я довго думав над моєю ідеєю. Я хотів її втілити у життя. Хто подумає, що це зробив я? Я сам себе запитував. Навіть Кудрик не подумає. Я лежав у гамаку. Лежав у гамаку і розмірковував. Кудрик має понюхати... Я його примушу понюхати. Ще мені рано топитися. Рано вилазити на перила мостів. Я маю ще щось зробити й на цьому світі. Втілити свою ідею. Останню ідею. Королівську ідею. Це ж він мені говорив про короля. Так, він. Я його зроблю Королем. Великим Королем. А на Той світ я ще встигну. Я ще там побуваю. А от чи Кудрик?! От чи Кудрик те все витримає... Як естет. Як доктор естетичних наук. Мене все ж цікавило, чи він коли-небудь нюхав лайно. Просто. Не обов'язково на золотій тарілочці. Точно, я завтра куплю золоту тарілочку... Зі смужечкою. З яскравими кольорами. Чесне слово, куплю. Забудемо цього ідіота. Цього Марка забудемо... Мене тепер цікавить тільки Кудрик. Розважимося. Він розважався, і я розважуся. Чому б мені не розважитися? Я таки йому піднесу... На тарілочці... Загорнуте у пахучу серветку... Ні, у пахучій не годиться. У пахучій не той ефект. Можуть не такі бути свіжі пахощі... Треба свіжих пахощів. Без усяких сторонніх домішок. Цікаво б у того лікаря запитати. Після яких харчів найрізкіше пахощі. Я ще б і свого кілера нагодував. Тхорячим м'ясом. Тхорів я дістану. Мені дістануть. За гроші усе дістануть. Навіть пахощі тхорів. Чи від них кури здихають? Чи тільки непритомніють? Я це хотів би знати. Я ж не збираюся у свого кілера забирати життя. Я не хочу йому уподібнюватися. Але дати понюхати... пахощів... Дати понюхати... Треба дати обов'язково. Це мій обов'язок... Це моя відповідь... Їм усім... Хай понюхають. Хай понюхають, чим пахнуть обручі... Розпечені... Розпечені на вогні. У каміні... Я їм і тхорів куплю. Засмажу. Не їсти ж їх сирими. Це не так смішно. Дати їсти і підпускати їм тхорячих пахощів.

У Кудрика день народження. Здається, через тиждень. Тиждень на підготовку вистачить. Я собі уявляю. Хлопці йому піднесуть... Ні, не так... Спочатку хлопці його викрадуть. Запроторять у шикарний котедж. У величезну простору залу. Вважай, королівську. З усією королівською атрибутикою Голова піде обертом. Не від атрибутики. Не від побаченого. І не від клерків. Від кількох клерків. Ні, клерки не те... Кількох офіціантів.... Також не те... Кількох придворних... Оце те... У фраках... Розшитих золотом... І обов'язково в рейтузах. У рейтузах і перуках. А може, придворні короля перук не носили. Носитиме перуку Кудрик... Я йому напну на голову. І посиплю пудрою... Фірми «Оріфлейм». Натуральною... Як перука шведського короля.

А хто ще там поміж придворних? Здається, фрейліни, фаворитки. Усі на «фе». Кудрику на «фе» також може не сподобатися. Тому залучимо фрейлін. Фрейлін і фавориток. І одного блазня. А може, двох? Для Кудрика досить одного. Він же не шведський король. То у шведського короля було два. У Кудрика один. Блазень імітуватиме. Він імітуватиме, як йому подобаються ті пахощі. Ті пахощі, від яких Кудрик вернутиме носа, непритомнітиме. Чи як його правильно висловитися?

Тепер картинка. Подаю картинку. В кадрах. Кудрика заводять в шикарно освітлений зал... Вибачте, залу... Садять на трон... Так, на трон... Це гарно. На підвищення... Малі люди люблять висоту... Високі крісла, високі підбори, високі комірці. Жабо. Як у іспанських королів і придворних. Принців, принцес та іншої знаті. Візуальна дипломатія. Поруч маркіз. Улюбленець короля. Марія Пілар Тереса Каетана де Толедо Педро Сильва-і-Альварес Алькантара Гірон. Він імітуватиме дегустатора. Вдаватиме, що йому харчі, які подаватимуть королю, тобто Кудрику, дуже подобаються. Він прицмокуватиме піднебінням і ляскатиме язиком по ньому. Від задоволення. Кудрик сидітиме весь час на троні... По боках принци і принцеси. При вході у палац... швейцари. Ну, не ті, що при готелях. А ті, що у Папи... Не в Кудрикового папи, а в Римського. Ну, ті охоронці – швейцарці. У червоних шароварах, з галунами, з лампасами. Також із золотою смужечкою і алебардами в руках. Де ж алебард тих набрати? Це ж не вік мотиг і алебард. Вік «Майбахів» і «Бентлі»...

Під'їхав Макс. От чорт... Принесло ж його. Я тільки розмріявся. Тільки розмріявся. Тільки розробив сюжет. На мене зійшло натхнення... Я вже й забув – куди його посилав? По що? Про всяк випадок запитав:

– Ну і що?

–Кепські справи.

– Про кепські справи потім. Нагадаєш мені під час обіду... Ні, під час обіду не варто... По обіді... Про Кудрика...

– Що саме нагадати?..

– Просто згадай про Кудрика. Скажеш – ви мене просили нагадати про Кудрика, і я згадаю.

– А все ж?

– Ну, як він у кіно знімався. Зрозумів? Просто скажеш: «А пригадуєте, як Кудрик у кіно знімався?» І все, більше нічого не кажи.... Я згадаю... У мене асоціативне мислення. Мені багато розжовувати не треба. Ловлю все на льоту. Кудрик у кіно... Для тебе є робота. Фундаментальна робота. Хочеш заробити багато грошей? Матимеш добрі гроші... Але щоб усе було за сюжетом... Я хочу перевірити твій талант. А тепер розповідай. Що ти там винюхав? – хоч по правді я не знав, про що я його запитую. Про що він мені розповідає. Куди це він їздив? Кудись я його посилав. Зовсім щось у мене пам'ять вибиває. От як тоді. Це ж треба таке ляпнути. Досі червонію... Це якщо згадаю. У мене з пам'яті інколи випадали цілі картини, цілі фрази. Цілі вирази. Окремі слова. Я не пам'ятав їх. Я не міг точно висловитися. Як перед цим я обмовився. Я тоді вимовив слово «журі». Вимовив «журі», а збирався вимовити «парі». Або простіше сказати – «б'юсь об заклад».

– Так що ти виїздив?

– Все. Гаплик. Пса нема і бомжа нема... Де пес? Де бомж? Тепер невідомо. Як корова язиком злизала. Ось ваших сто доларів. Я потім таки бомжа знайшов. За супермаркетом. У ліску.

– І що? – я ще не все розумів, про що мені Макс розповідає. Але вдавав, що мені все зрозуміло. Що я вже згадав, куди я його посилав.

– Бомж грошей не взяв.

– Не взяв сто доларів?

– Не взяв. Сказав... Пес не скажений. І я ні за які гроші вам собаки не віддам.

Це мій друг. У нас одна доля. Друзів у біді не кидають.

– Так і сказав?

– Майже дослівно.

– Не вірю. Не може цього бути! І ти йому давав сто доларів?

– Кидав перед ним на землю. Кидав на коліна. Просив узяти на зуб.

– А на зуб для чого?

– Це такий вираз... Ну, щоб довести, що долари не фальшиві.

– А бомж?

– А бомж і не глянув. Сказав – заберіть свої долари... Мені собака дорожчий. Ні за які гроші. Ні за які долари. Сам здохну... А йому здохнути не дам. Ніяких уколів. Ніякої голки.

– Так і сказав – голки?

– Так і сказав.

– А пес біля нього був?

– Пса не було. Він його десь сховав. Десь замкнув. Якщо треба, ми можемо...

– Нічого не можемо... Ніякого викрадення... Ніякого стеження... Вези мене до нього...

– А обід?

– Обід почекає. Кудрик також. Вези до бомжа. Я хочу його бачити.

– Як скажете.

– Так і сказав? Ніякої голки?..

– Так і сказав... Швидше через мій труп...

Я вже Макса не слухав. У мене оце дурнувате асоціативне мислення. Я згадав голку. Я хотів, аби та гейша сіла на голку. Я її ще посаджу. Я їй нагадую той постріл. Вона хотіла догадуватися... Тепер я здогадався... Що й до чого... Я ж підмощувався. Ну, буквально під неї підлізав. А вона все: «Отак без вступу? Без перших поцілунків?.. Без увертюри?» Інтелектуалка. Я їй ще покажу увертюру... Як і Кудрику. Вона в мене виконуватиме мецо-сопрано... Я їй інтермецо замовлю. Не світ, а цирк. А цей мій придурок. Марк. Марк чи Марко? Подушкою світ затулив. Горбатих «Запорожців» скуповує. Чому горбатих? Боже мій, а таки горбатих. Це ж треба, світ перевівся. Запорожців горбатими поробили... Це ще від Катерини пішло. Від Катерини... Тієї ж московської курви... Та сідала на голку і не соромилася. Усіх Орлових разом з Голіциними могла пересадити. Голіцин... Це ж треба таке прізвище!.. Голіцин без презерватива. Ні, в цьому світі щось таки є. Такі асоціації. Такий повтор! Горбатий «Запорожець»! Коли ж він вирівняється? Як «Майбах». Як «Бентлі». Як «Мерседес». Уже ж ні Катерини... Ні біснуватого Петра... Але я про інтермецо. Вона не хотіла сісти на голку. Я викликав Макса. Так, тоді під'їхав Макс. Я вийшов з авто. Макс залишив зі мною охоронця. Під кущами. Я це помітив. Але вдав, що нічого не помічаю. Корчив із себе героя. Добре. Хай буде охоронець. Береженого Бог береже. Це вже тоді була зі мною друга чужа дружина. Звичайно, друга. А може, й перша. Таки перша. Бо то було не під дубом. І з тією у мене не стріляли. Тоді зі мною був Макс і Мур... Вони недалеко в кущах лежали. Я ще їм сказав: хлопці, тільки мобілками не балуватися. Ніяких знімків на згадку. Я цього не люблю. А потім я Максу сказав...

– Максе, відвезіть мадам Люсьєн...

Чорт би їх побрав з тим Люсьєн. Сказала б – Люда, Міла, Люся, Пуся... Ні, Люсьєн... Бач, їй так більше подобається. Я сказав, що мені також подобається. Так романтично. Льсьєн на природі. Вона мала задоволений вигляд. Просто щасливий. Я ніби перед її очима цілу картину намалював. На лоні природи.

– А тобі сподобалося? – це, здається, у мене Люсьєн допитувалася.

Я відповів, що дуже. Що так добре мені ще ніколи і ні з ким не було. Вона цвіла. Як півонія у маминому саду. Таке мені прийшло тоді в голову асоціативне порівняння. У неї щоки майже горіли... Ніби випромінювали ультрарожеві промені. На ліс, на кущі, на автомобіль. Може, й на небо. Але навряд. До неба вони не дотягували. Тоді я Максу з ока на око сказав. Це я добре пам'ятаю:

– Відвези цю гейшу і кинь під тим супермаркетом, – я й досі не розумію, чому я так сказав. Так, негарно сказав. І ту я так обізвав, через яку в мене стріляли. І цю... Через яку в мене ніхто не стріляв. Не розумію...

– Шефе, щось не так? Може, набити морду? Викинути десь по дорозі у річку...

– Ти що, і ти ідіот?

Ідіот – це у мене слово-паразит Я ніби інших слів не знаю. Є ж інші: осел, бовдур, недоумок, віслюк, козел, шпала, рейка, молоток. Ні, молоток не підходить. Молоток чомусь має інше значення. Протилежне. Молоток – це ніби розумний. Хоч там ніякого мозку...

– Це світська дама, – пояснював я Максу. – Я її підібрав на Віденському балу. Бач, вона на природі не може... Їй подавай басейн, душову. Може, я все це на причепі возитиму? Вона тільки розігрілася... Тільки розпеклася... Рум'янцем покрилася... А тоді згадала... «А тут басейну нема?» Це ж треба таку дурепу зустріти. Ніби я її не на прийомі підхопив, а в теплиці штучного вирощування клонів. Їй басейн подавай, сауну!

– А чому б не подати, шефе? Це ж просто. Я завжди можу виїхати. З басейном.

Можна з басейном, можна із сауною, з душем... Тепер нема проблем... Можна з морською водою. Водою з Мертвого моря. Будь ласка...

– Про це потім... Ось візьми це, – я вийняв з кишені синю оксамитову коробочку. – Вручиш їй біля супермаркету... Подякуєш від мого імені.

– Так щось таки було?

– Тобі від того легше? Ти що, кінчиш?.. Заочно. Для чого тобі воно?..

– Вибачте, шефе.

– Вручиш і подякуєш. Від мого імені. Скажеш – мій бос. Чи мій шеф вас... Ні, не так... Вам дуже дякує.. Перед цим скажеш – пардон, мадам... Вона мені сказала, що все любить французьке... І навіть кохання по-французькому... Вручиш і скажеш – до побачення, мадам Люсьєн. А як, до речі, французькою «до побачення»?..

– Здається, мерсі, – мовив Макс.

– Мерсі – це дякую...

– Тоді арівідерчі...

– Арівідерчі – італійською, – зауважив я.

– А може, аб'єнто?.. Але я не певний, шефе... Скажу «мерсі»... Це на всі випадки життя...

– Мерсі – це дякую, – повторив я.

– Тоді я поїхав. Оревуар? – випалив Макс.

– Ти ж казав – не знаєш...

– Це вилетіло автоматично, шефе... Я не хотів. Ніби хтось ізсередини...

– Гаразд, гаразд. Подякуєш і скажеш – оревуар... У випадку чого – вона поправить...

Макс сів у «Майбах». Узяв синьо-оксамитову коробочку і поклав у «бардачок». Макс, на мій подив, повернувся дуже швидко.

– Вона не взяла, шефе.

– Що не взяла? – не второпав я...

– Коробочки не взяла!

– А намисто?

– Я маю на увазі і коробочку, і намисто.

– І що сказала?

– Сказала... Я цього не можу процитувати, шефе...

– Цитуй! – наказав я.

– Сказала, щоб ви ту коробочку засунули собі в... – він замовк.

– Ми ж домовилися, Максе. Ти мені розповідаєш про все. Я маю знати повну інформацію.

– Вона сказала, щоб ви її, коробочку, засунули туди, куди Кудрик вкладає ароматичні серветки...

– Це вона про Кудрика сказала чи ти це вигадав?

– Про Кудрика сказав я... Бо так, як вона сказала, я сказати не можу. Потім сказала, що вона вас дякує...

– Не вас дякує, а вам дякує.

– Так вона сказала. А потім... ніби щось на неї зійшло... і вона вимовила... що вона так давно не була на природі... Давно не бачила такої краси... А тоді додала, що загалом ви гарний чоловік. Інтелігентний... І вона так на вас надіялася, але ви не виправдали її сподівань... І від коробочки відмовилася. Сказала, що вона того не заслужила... І що ви її зрозумієте...

– Поїхали до Дніпра, – я, здається, так тоді сказав Максу. – На правий берег. Мені потрібний високий берег. Дуже високий. Щоб Дніпро і кручі...

– Зараз, шефе, до Дніпра під'їзду нема. Усе забудували... Кру...

– Ти хотів сказати – круті?..

– Я хотів сказати – кручі... І кручі також...

– Не бреши, Максе. Ти хотів сказати – круті. Такі, як я... Злодії, крадії, бандити...

– Ви ж не злодій.

– Не заспокоюй мене, Максе... Насправді – не злодій... Але в мене є гроші. Великі гроші... Я можу навіть із світського балу взяти модель чи поп-зірку і вивезти її на природу... Ти мене розумієш, Максе. Зі світського балу... З-під носа у чоловіка... Я чимало можу... От тільки не можу на небо потрапити. Не можу і все. А мене цікавить, що там. Ти мене розумієш?.. У мене така думка виникла... От виникла така думка, і я не можу нічого з собою зробити. Це після тих обручів... Я хочу знати... Не завтра... Не післязавтра – сьогодні...

– Ви ж казали, що у вас ще є ідея... Ви її хочете здійснити, і щоб я проявив свій талант.

– Це правда... Тоді тимчасово відкладемо політ на небо...

– Ми приїхали, шефе, – Макс натиснув на гальма.

– Куди приїхали?..

– Ви ж просили на кручу. На круту кручу. Ось вам крута круча. Найкрутіша...

Я відволікся знову... Це зі мною так щоразу. За асоціацією. Ми тоді таки під'їхали до кручі. Якийсь тип нам вийшов назустріч. У чорній формі. Я зрозумів. Охоронець.

– Це приватна територія, – нагадав він нам і показав на паркан, на якому хтось написав ці слова – «Приватна територія».

– Я бачу, шеф, – так я йому сказав. Шеф! Хоч міг сказати й по-іншому, грамотно – шефе! А міг просто нічого не сказати. Просто послати його. Він перепинив мені дорогу. На ньому висів золотий хрестик на ланцюжку. Ну, не на ньому. На його худій шиї з синім прожилками... Дуже синіми. Такими синіми, що я бачив, як там пульсувала кров. Видно, від злості... А може, від моєї самовпевненості. Мого нахабства. Моєї пихи. Від того, що я йшов на кручу, мов танк. Повз нього, як повз телеграфний стовп.

Я йому сказав:

– Щезни з моїх очей. Відступись.

Але він дріботів попереду мене назадгузь і все перед кимсь вислужувався. Заочно. А може, перед прихованою камерою. Дріботів і промовляв:

– Не пущу.

– Круч іще не приватизували, бовдуре, – я йому так і сказав. – Бовдуре, не треба так вислужуватися... Не треба так стояти на чотирьох лапках.

Я йому хотів дати також сто доларів. Але передумав. Він був дурний і впертий. Скидався на живого робота, якого щойно підзарядили. У нього дуже справно працювали акумулятори. Він заводився і розігрівався так швиденько, як двигун у моєму «Бентлі»... Ну, вже не моєму... Як у моєму «Майбаху». Я хотів його сам викинути з кручі. Але потім подумав... Ні, хай це краще зробить Макс... Макс у мене накачаний... Знає прийоми... Не знаю, які саме, але знає. Мене те не дуже цікавило. Джіу-джитсу чи карате. Мені було все одно. Я хотів, щоб цей прищ полетів у Дніпро. З високої кручі. Найкрутішої. Якщо ж він раптом стане калікою, я візьму його на своє утримання.

– Макс, – я ледь не сказав «фас», але Макс мене і так зрозумів. Він підняв його високо над собою і жбурнув униз. Щоправда, перед цим сказав, що хрестика треба носити в душі, а не на шиї.

– Бризки фонтану, – за асоціацією згадалася мені фраза. – Супер, Максе. Візьми собі тих сто доларів.

– Дякую, шефе...

– Ти їх заслужив. Гарний кидок... Я хотів їх дати цій мокрій курці, але... передумав...

Курка виборсувалася з водоростей. Виборсувалася мовчки. Не кричала. Не піднімала галасу. Вилазила достойно. Мені це сподобалося.

– Скупай його ще раз, Максе... Збий з нього пиху... Не люблю пихатих...

– Нема проблем, шефе.

– Заробиш іще сто доларів.

Макс додаткових сто доларів не заробив. Мокра курка чи півник... Мабуть, що півник... Півник вилазив з води мовчки.

– Все, все... Досить... – він підняв свої передні лапки. Потім обчистився, мов песик. Від піску. Обернувся і глянув на Дніпро, а тоді вже поліз по кручі на чотирьох у нашому напрямку.

– Якщо не зверне... Кинь його ще раз, – запропонував я...

Макс чекав... Чекав, мов лягавий... Чи як там звуть тих псів, що їх беруть на полювання. Сідають на задні лапи. Дивляться в небо і чекають, коли хазяїн бабахне і качка з неба впаде у воду. Чекають, щоб витягти її з води. Мабуть, таки лягаві. А може, мисливські... Але в тих мисливських є ж конкретна назва. Я потім згадаю. Здається, бретонський еспаньйоль... Мені ж такого пропонував Вака... Ще сказав: випадково загине на полюванні, чи під автомобіль потрапить, я йому на престижному цвинтарі, над елітною труною поставлю пам'ятник. В стилі... Бурбонський шлюб з гравюр ХVІ століття...

Я вийшов на кручу. Сам собі здався пам'ятником. Переді мною плинув сивий Дніпро. Широкий, могутній... Я тільки не міг ніяк погодитися з Гоголем. З Гоголем, який писав, що тільки рідкісна птиця перелетить Дніпро. Я вийняв коробочку... Власне, я вийняв з коробочки ту підвіску... По-нашому, здається, намисто... Люсьєн подобалося слово «підвіска». Мабуть, начиталася Дюма-старшого. Хай буде підвіска. Я взяв ту підвіску в руку. У праву. У мене права сильніша за ліву. Права рука моя улюблена. Як у футболіста нога. Я ніколи не міг зрозуміти отого дурнуватого коментаторського вислову: «Він ударив м'яча своєю улюбленою ногою». Можна подумати, що в нього друга нога не улюблена. Не рідна. Пасербиця... Чи як там називають нерідних дітей мачухи чи вітчима? Я розмахнувся і жбурнув ту підвіску у Дніпро. Макс не повірив своїм очам. Навіть той Мокрий Півень... Краще сказати – та Мокра Курка. Вона несподівано зупинилася і очима провела сріблясту дугу, що її підвіска зробила над його мокрою головою.

– Отам йому місце, – сказав я. – А тепер поїхали.

Я обернувся і помітив, що до мене котить «Бентлі». Авто стало ніс у ніс з моїм «Майбахом». Мене взяло зло. Невже ще якийсь крутий зі своєю бандою? О Господи... З авто вийшов Тод – мій давній знайомий по бізнесу. Як же його справжнє прізвище? Я вже не пригадую. Здається, Борсук. Ні, ми так його позаочі називали. А насправді... У нього якась рослинне прізвище. Я вже не пам'ятаю.

– Твоя круча? – запитав його я. У відповідь він поліз цілуватися, стаючи навшпиньки. Ми обнялися. Він тричі мене поцілував. Мов рідного брата. А може, ще навіть тепліше. По-християнському. Тричі. Навхрест. Насправді я ніколи про ці поцілунки ні з ким не домовлявся. Ніколи, ні з ким. Але всі чомусь лізли цілуватися. Майже всі і завжди. Воно нібито так само по собі виходило. Чому? Я не знаю. А потім я себе кляв. Казав: «Ну, чого ти зі своєю голеною пикою лізеш до його пики?»

Тепер цілувався і Тод.

– Ти живий? – він запитав так, ніби хотів, щоб я помер. Або мріяв про мою смерть. А може, знав, що я вже мав умерти. Що я вже замовив пам'ятник. У престижному районі, в елітній труні... Ні, труну я ще не замовляв... Це мені тільки Вака нав'язував: «Беріть заодно й труну. Французька труна... Епоха Людовика XIV. Французьке бароко... Легкі форми, дивовижний дизайн... У труні чимало простору... Візуальні віддушини... Білосніжний шовковий атлас. Строгий стиль... Ніяких надмірностей...»

Мені тоді Ваку хотілося послати. Послати разом з його труною раннього бароко. Тепер переді мною стояв Тод... Перед своєю кручею... Стояв і чомусь запитував:

– Ти живий?

– Як бачиш... А чого ти запитуєш?

– А чого не запитати? Переживаю. Я ж тобі гроші винен. Треба віддавати. З відсотками. А в нашій бізнесовій справі всяке трапляється. Сьогодні живий, завтра – уже несуть... Під звуки реквієму...

– Круча твоя?..

– Моя, – відповів Тод.

– А цей Ховрашок також твій? – показав я на «мокрого півника». Він якраз вилазив на вершечок кручі. Тод оглянувся. Подивився на охоронця. Потім ствердно кивнув головою.

– Випишеш йому преміальні. Ні, краще готівкою дай. Він заслужив у тебе. Охороняв цей пісок, як останній рубіж у своєму житті.

– А ти йому не дав на лапу?

– Він не взяв! – збрехав я.– Він у тебе непідкупний.

– Інших не держимо... Молодець... Тоді я дам.... Як зароблю...

– Бережи його, – показав я на Ховрашка. – І ще одне, Теодора...

Він при цьому імені скривився.

– Завтра середа. Рівно о сімнадцятій у клубі «Акул». Ти мене зрозумів?

– Краще не скажеш, – похвалив він мене.

– І ніяких похоронів. Окрім власного, – останніх два слова я вже йому кинув (краще – гукнув) уже з кабіни «Майбаха».

Я навіть зрадів, що так несподівано зустрів Тода. Я про це вже мріяв кілька років. Понад три. Даю сто відсотків – понад три. А обіцяного ж три роки чекають. І нарешті він попався мені зовсім випадково. Мій любий і дорогий ТОД. Принаймні саме ці три великі літери я прочитав на номерному знакові його «Бентлі». А може, мого «Бентлі». Швидше мого. Тепер я згадував ту картинку нашої зустрічі в деталях. Ніби смакував нею. Смакував, бо в мене все відновилося в пам'яті і голова не боліла. Хоча враження... Враження, що обручі й досі на голові... На голові так і залишалися. Хто б це міг зробити? Хто?.. Я бачив і серветку... Пахучу, сплюснуту, мов камбала, серветку. А може, то мені наснилося. Привиділося. Не знаю.

Та повернімося до Тода. Це також цікавий індивідуум. Не менш цікавий, ніж Кудрик. Це я повертаюся до початку зустрічі. До початку зустрічі з Тодом. На кручі. А вже після цього вдамся до спогадів. За асоціацією.

– Нарешті, – зрадів я, витираючи після Тода щоку, яку він щойно мені заслинив. – Коли ж ти віддаси борг?.. Ти й відсотки обіцяв...

– Ти не повіриш, – обійняв мене за талію Тод. До моїх плечей він просто не міг дотягтись. – Ти не повіриш...

– Я не повірю, – сказав я, не спускаючи з нього очей. Я дивився на нього і чомусь мав певність, що в нього зараз в голові так само інтенсивно працюють ролики. Як це часто трапляється з Кудриком. Він мені хоче щось збрехати. Але вигадати щось таке переконливе. Таке, щоб переконало мене. Таке, в що б я повірив і йому ще й поспівчував. Я поклав собі його попередити. І програму пошуків у його голові дещо скоротити. Переформатувати, як полюбляв висловлюватися Кудрик.

– Тільки не кажи мені, що ти щойно з лікарні, де в тебе черговий родич при смерті, чи з похорону рідної сестри або брата... У мене не вистачить грошей їм на вінки.

– Я й не кажу... Ти чуєш, я й не кажу, – заїкався Тод... Взагалі його звали Теодор, але всі хижаки... Ну, ці акули бізнесу, я помітив, полюбляли скорочені імена. Може, тому, що й самі переважно були короткі. От як Тод. Його голова ледь стирчала по той бік капота авто. Якщо відступити на крок і поглянути на нього в перспективі і не бачити тулуба Тода, то складеться враження, що його там хтось до половини закопав у пісок.

Нарешті він знайшовся:

– Ти цю кручу бачиш?

– Я на ній стою.

– А ти знаєш, скільки вона мені обійшлась?

– І знати не хочу... Ти ж кредит у банк регулярно сплачуєш? Чому ти гадаєш, що мені мої гроші вчасно повертати, та ще з відсотками, для тебе великий гріх?.. Для чого ти стільки хрестиків та ікон на себе і в кабіні почепив? У тебе «Бентлі» як пересувна церква. Ти що в ній – гріхи відмолюєш? Я хочу у тебе купити цю кручу. Разом з твоєю Мокрою Куркою, – показав я на Ховрашка, що підставив свою спину сонцю, і вона почала активно парувати – висушуватися.

– Я не продам, я не продам, Георг... Дай кілька тижнів... Відтермінуй...

– Я тебе через два тижні й питати не буду. Через три тижні я тебе на цій кручі закопаю. Живим. Живим! Якщо гроші не лежатимуть у Кудрика на столі, я забираю і Дніпро, і кручу... – Я сів у «Майбах» і наказав Максу розвертатися.

У вітровому дзеркалі відбивалася маленька фігурка Тода. Зовсім маленька. До мене, вочевидь за асоціацією, навіть прийшла думка, що Тод головнокомандувач якоїсь дрібної армії, котра складалася з ліліпутів. Отак мені думалося. І він мені з тією армією винесе вирок. Смертний вирок. Так мені підказував Той. Той, що жив у мені. А може, час від часу приходив до мене. Може, приходив. Я цього точно не знав. Не знав, бо не пам'ятаю, як він туди заселявся. Як він непомітно пролазив. Пролазив у мене. Пролазив і десь там сідав. Може, навіть на дні моєї душі.

Я їхав і мовчав. Я пригадував цього Тода. Кудрик тоді сказав:

– Знайомся – Теодор. Унікальний індивідуум...

Так і сказав: «Індивідуум».

«Якою ж він індивідуальністю прославився?» – хотілося мені тоді запитати у Кудрика, але я, на жаль, не встиг. А й справді – на жаль.

Теодор – Тод... Він мав якесь рослинне прізвище... Вже й не пригадую, яке саме... Знаю, що з того біологічного ряду, де посієш, там проросте. Та зараз я не хотів про це думати. Я думав про інше. Під час першої чарки, яку він не випив, і я його запитав «чому?», він скривився. Так скривився, що мені стало його жаль. Я думав, що він ось-ось віддасть кінці. Точніше, Богові душу.

– Серце, – тихо мовив Теодор. – Дуже болить серце... І негайно потрібно поїхати в Баден-Баден... А гроші усі в бізнесі...

– Скільки? – я випив ще одну чарку, і тепло розтеклося по тілу.

– Що ви! Багато. Та я й не посмію... Ми ж перший раз бачимося.

– Але ж не останній?

– Не останній. Звісно, не останній. Мені тільки на два тижні. Рівно на два тижні, – Тод витяг з нагрудної кишеньки пластикову карточку. То був календарик. – Рівно до середи... Сімнадцятого числа, о п'ятій годині вечора, за цим же столом я вам віддам... З відсотками.

– Для чого така точність?

– Я хочу, щоб ви побачили, що перед вами сидить людина слова. Цілую хрест, – Тод витяг з-під свого борлака, що вкривався густим волоссям, золотий хрестик і тричі при мені поцілував.

Потім скинув із себе чорну, як у ченця сорочку. Теодор оголив торс. Теодор гордився своїм торсом. Він скидався на чорне сузір'я із суцільних чорних зірок. Поміж них йшли зірки червоні. Це було незвичайно, тату... Це стояли зірки, як на броні понадважкого танка. «Гладіатор» чи більшовицького важкого танка під кодовою назвою «Молох». Зірки, як пунктирні крапки, опоясували половину торса Теодора. Вони йшли в три ряди: від пупа до першого пиптика на лівому боці грудей.

– Що це таке? – кивнув я на його позначки на животі, ребрах і спині, коли він повернувся до мене анфас.

– Пояс Теодора, – з гордістю відповів він.

– І що він означає?

– Кожна чорна зірка з червоним підкресленням – чужа дружина, просто чорна – вдова, червона з голубим – незаміжня, червона з чорним – вдова...

– А чиста червона чи рожева? – уточняв я.

– Незаймана, – Теодор випнув груди.

– Через терни до зірок?

– Зірки через терни до Теодора, – з гордістю мовив він.

– Коли повернеш гроші?

– Базе...

– Три дні, – перебив його я і сів в авто.

– Максе, – коли ми вирулили на асфальт. – Накажеш Муру, хай йому попереду тієї зіркової змійки, що в три ряди опоясала його торс, намалює голову кобри. З висунутим язичком. Не віддасть гроші – хай Мур його втопить. Без Монгола. Зайві свідки не потрібні, – я казав це і сам себе не пізнавав. Що зі мною сталося? Звідки ці метаморфози моєї душі? Невже від грошей з неба? А чи вони з неба? Але й вони не мої.

Макс щось уточняв. Я не вслухався, а просто додав:

– Утопиш напроти «приватної власності» Теодора. У вирлиці, під найвищою кручею. Кручу назвете – Теодорова круча. Про цього ідіота також мусить жити у народі пам'ять. Пам'ять і легенда. Хоч якась. А на кручі має жити його душа. Не туша, а душа, – скаламбурив я.

– Але, шефе...

– Цих речей не коментують. Наш девіз – гроші або життя. Третього не дано.

Макс мовчав. Я також.

Я тоді йому позичив десять тисяч. Рівно 17 числа, у середу, о п'ятій годині, Тод мені повернув гроші. І пляшку добротного коньяку. Вартістю понад тисячу.

– Це вам із Баден-Бадена.

Я було відмовився, але Тод знову скривився.

– Невже серце? – я взяв його за руку.

– Ви мене ображаєте. Я зараз розплачусь... Візьміть, будь ласка, коньяк. Вам незручно нести, викличте свого охоронця.

Я не міг образити Тода – я взяв коньяк.. Потім я йому ще разів п'ять так позичав по десять тисяч доларів. І кожного разу він, так само у середу, рівно о п'ятій годині вечора, разом з дорогим коньяком, який він привозив то з Монако, то з Ніцци, то з Ліхтенштейну, повертав мені борг. Потім він попросив гроші на «Бентлі». Я, пригадується, пожартував:

– Тепер ти мені уже ящик коньяку привезеш з Ліона чи з Парі Сен-Жермена.

– Два. Два, – повторив Тод. – І неодмінно кращого французького. Замочимо. Обов'язково замочимо...

Після того я його не бачив. Здається, років три... Але десятки разів йому телефонував. Він брав регулярно мобілку.

– Теодор, – як тільки він чув повністю своє ім'я і мій голос, він одразу починав плакати... Просто в слухавку...

– Я перетелефоную... Я зараз на похороні... Ховаю брата...

Я вимикав телефон. Через дев'ять днів, поки братова душа готувалася до польоту в кращі світи, і через сорок, як вона вже залишала поле нашого впливу, я знову телефонував Тодові.

– Теодор!

І він знову розпочинав плач. Казав, що він зараз на похороні і ховає сестру.

Я знову чекав дев'ять і сорок днів... А потім передумав і трохи збільшив термін. Десь днів на шістдесят, щоб душа Тодорової сестри вже остаточно визначилася, куди там її на небі приписують, і тільки після телефонував

Тоду:

– Теодор! – це вже звучало, як пароль. І він знову заплакав. У нього знову помер брат.

Я зателефонував Тоду через дев'ять плюс сорок днів, помножені у два рази. За п'ятим дзвінком він мене запевнив:

– Останню сестру ховаю, – я, чесно признатися, в душі порадів. Хоч знав, що це великий гріх. Радіти з чужого горя. І навіть після того хотів було збудувати церковну капличку у себе в саду.

– Я сам перетелефоную... Сам... Хай тільки переживу це горе, – благав мене Тод.

Я надав йому таку можливість, але він після тих моїх дзвінків весь час перебував десь поза зоною. І нарешті мені мобільний оператор повідомив, що Тод у зоні досягнення... Я зателефонував, але виявилося, що невчасно. Він знову перебував на похороні... Знову ховав сестру... Я хотів його запитати: «А що, з першого разу не вийшло?», але він поклав слухавку. Тоді це вже, мабуть, на десятий раз, а може, на дванадцятий, бо мені пригадується, він ще пережив з півдесятка операцій на серці і ще на якихось внутрішніх органах. Мало не на всіх.

– Не кидай трубки, – поспішив я його попередити. – І якщо ти зараз на похороні й не на власному, то встань з труни, відійди вбік і спокійно поговори зі мною.

– Ти не повіриш, – прошепотів, плачучи в трубку, Тод. – Ти не повіриш, але я й справді на похороні. Ховаю брата...

– Слухай скільки їх у тебе? Мені просто цікаво.

– Дві сестри і два брата...

– Але я вже потрапляв на дев'ять процесій... Це десята. А хто ж ті п'ятеро, що ти їх передчасно поховав?

– Як передчасно? – образився він.

– Ну, так на всіх похоронах кажуть... Смерть передчасно вирвала з наших рядів.

– А, в цьому смислі, – Теодор начебто воскрес. – Ті п'ятеро були мої двоюрідні і один троюрідний.

– Ну, а цей чи ця? Це ж уже десятий у тебе покійник.

– Рідна тітка. Сестра моєї мами... Вибач, мені треба кинути грудочку на її груди... Вже опускають, – і він вимкнув телефон.

І от тобі «на». Така подія. Я несподівано стрів Тода на кручі.

– Макс, – треба в цього опенька забрати і Дніпро, і кручу, або «Бентлі»... – Можеш сказати Муру... Муру і Віктору Віктóру... Скажеш – шеф забирає в Тода за борг і Дніпро, і кручу... Разом з цим парканом і з цими табличками – «Приватна власність»... Хай Віктор чи Віктóр переоформляє документи... На мене, Максе... Ти мене зрозумів?

– Шефе, нема проблем...

– Курочку беремо собі?

– Яку курочку? – не зрозумів Макс.

– Мокру курочку. Ту, що ти опустив у Дніпро.

– А-а... Ту... Ту можна... Вона служитиме... Як висохне...

Через рік, а може, тоді вже минула й ціла вічність... Я згадував ту кручу. Кручу Тода... Згадував ту кручу. Бо від неї тепер уже нічого не залишилося... Там тепер стояв мій котедж... Власне, не котедж... Скоріше, замок... А може, бойова фортеця. А може, чортова дюжина ракет... Так, цілий набір ракет... Кожна башта (а їх стирчало аж тринадцять – для симетрії) сприймалася за ракету. За ракету дальньої дії. Кожна ракета цілилась в небо...

Коли Кудрик приїздив до мене... Дивився на вежі... У нього вилазила серветка через... ширінку... Ніби збивалася з курсу... Кудрик не міг знайти пояснення такому неземному явищу... Пояснення знаходив Монгол... Монгол мій охоронець... Монгол відчув за кілометр те, що не відчував навіть Джим... Джим не відчував, Монгол відчував. Він мені по секрету сказав (так сильно в нього розвинулося шосте чуття), що в моєму замку поселився дух. Дух Тода...

Поміж багатьох моїх прислуг (так запевняв Монгол) є нечиста сила... Впіймати її неможливо... Зафіксувати також... Вона набирає форми чи то Мура, чи то Віктора Віктóра, то самого Монгола... Якщо наближається до замку Монгол, нечиста сила стає Муром... Якщо Мур, вона стає Монголом... І все в голові перемішується... Як і в очах...

– З якою метою? – якось я запитав у Монгола... У нього розширилася очі. Стали середньоєвропейськими.

– Я не можу тут говорити, – і він кивнув мені головою. Мовляв, вийдемо за межі замку... На місце колишньої кручі...

– Привид Тода поселився з однією метою, – шепотів мені на вухо Монгол. – З метою вночі задушити вас...

Я схопився за мобільний. Я набрав номер Монгола... Він відгукнувся на мій дзвінок... Я оглянувся, але Монгола поруч не було. Ніби випарувався. Я навіть глянув у небо... Чи випадково він не залишив після себе слід... І тоді я все зрозумів. Я вирішив полишити замок... Вирішив полишити, бо тепер уже в замку жив не один, а два привиди. У тих баштах, що поближче до води, жив привід Макса. Макса Першого – Юлія. Монгол ту башту назвав «Вежею утопленика»...

Одне слово, Тод кинув жереб... Тод кинув жереб і жереб показав – жорстока безкомпромісна війна. Війна не на життя, а на смерть... Я запросив Ваку. Ваку як брокера... Я йому запропонував продати замок... Вака зайшов у замок... Довго вивчав антикварні меблі, велику бібліотеку. Власне, не бібліотеку. Він вивчав палітурки. Палітурки антикварних книжок... Вака сказав:

– Еклектика! – І прицмокнув язиком. – Еклектика, – повторив він і ще раз прицмокнув язиком. – Багатий барочний стиль... Романтизм, готика, ампір, елементи класицизму... Модернізм, конструктивізм...

Вака довго про щось розмовляв сам із собою. Він ходив залами, прицмокував язиком, потім вийшов надвір, ще раз оглянув... ракети. Оглянув, ніби перевіряв, чи вони в бойовій готовності, і тоді виніс вердикт:

– Конфуз... Готика, ампір, бароко, класицизм, конфуз, – він говорив так, наче розв'язував кросворди під назвою «Архітектура». Потім Вака мені пояснював щось і своїми словами... Пояснював своїми словами, але я нічого з того не запам'ятав... Я пам'ятав, що вежі мов ракети. Усі націлені в небо... Націлені усі до однієї. І ніби будь-якою я збирався щось там підбивати... Підбивати чи то небо... Чи то хмари... Чи то місяць... Чи то зорі... Не знаю... Але всі вежі тепер мені й справді нагадували ракети... Грізні ракети...

Я вийшов із своєї фортеці. Вийшов, щоб більше не заходити. Більше не повертатися туди. Я вийшов і подивився на Дніпро. Я дивився, чи рідкісна птиця випадково не долетіла до середина Дніпра... І в ці хвилини я згадував той жест... Той свій дурнуватий жест. Мені не потрібно було викидати ті перлини у Дніпро. Не потрібно було. Я зробив дурницю. Я осуджував себе. Дуже осуджував. А в мене ж був водій... Ще один водій... До Макса... Я вже й не пам'ятаю, як його звали. Не пам'ятаю. У мене тепер мало що держиться в голові. Тільки обручі. Тільки обручі незмінно про себе нагадують. Та ці шрами... Шрами на голові. Я намагаюся на них начісувати волосся. Аби не було запитань. Зайвих запитань. Мені не хочеться цього згадувати. Навіть за асоціацією. Я важко те все переживаю. Переживаю і злюсь. На мене нападає нечувана лють. Я просто тоді нічого не можу вдіяти з собою. Я не розумію світу. Я не розумію людей. Я нікого уже не розумію. Я не розумію парадоксів. Я не можу цього ніколи зрозуміти. Щоб за добро... Щоб тобі за добро платили злом... Мені ставало важко... Я вже не хочу про це думати. Не хочу цього згадувати. Мене знову болить голова. Але я пригадую... Пригадую: його, водія, здається, також звали Макс. А може, його так не звали. Може, це я його просто так називав. Називав, бо він був добрий. Чесний. Такий, як Макс. Це його Мокра Курка на те підбила. У вихідні. Він приїхав на кручу. Зі своєю дівчиною. І та дурна Курка... Мокра Курка йому сказала:

– Август!

О, його звали Август...

Мокра Курка, отой Ховрашок мого водія, повідомив:

– Твій бос викинув у Дніпро дороге намисто. Дуже дороге. За таке можна автомобіль купити. Твій бос його якійсь курві купив, а вона не взяла. Твій бос розсердився... Ці багаті з телячими вибриками, – так нібито сказала Мокра Курка... Мокра Курка, чи Мокрий Півень... Ну, той, що Ховрашок... На його обличчі такий маленький ніс стирчав. Не ніс, а наче ховрашок з нірки. От до нього і приїхав Макс. Макс Перший. І Мокра Курка, тобто Ховрашок (ніби в нього і таке прізвище було), розповів Максу і про ту штуку. Про ту штуку, що я запустив у Дніпро. Макс Перший не повірив.

– Але ж це трапилося на моїх очах! – наполягав на своєму Ховрашок.

– Тоді я пішов, – мовив Макс Перший.– Якщо це правда, то я пішов на дно... Дістану – поділимося. Кожному по перлині. Виявиться непарне число... Непарну перлину викинемо назад, звідки дістали...

Та не судилося. Макс Перший як у воду дивився. Йому й справді не судилося. Він пішов на дно... Макс несвоєчасно пірнув. Точніше, він пірнув своєчасно, але випірнув невчасно. Випірнув тоді, коли по ньому промчала ракета. І Макс Перший пішов на дно, і всі життєві проблеми й питання розв'язав дуже швидко. Чи знайшов він відповідь на вічне запитання, яке цікавить людство, – цього я не знав. Цього досі ніхто не знає... Та і я у ті дні тим питанням більше не цікавився. Не цікавився більше і тим Максом Першим. Максом Юлієм... Він мене більше не цікавив. Я навіть образився. Це ж треба таким бути!.. Через якесь намисто... За намисто із черепашки віддати життя. Добре, якщо його життя Там потрапило в добрі руки. А якщо?.. А якщо Там той його подвиг не оцінили? Або не так оцінили, як він мріяв.

Ні, я більше не хотів його згадувати. Не хотів... Але згадував... Згадував і думав: «А може, він того й не казав. Може, то я сам все намислив. Може, я сам намислив». Але щось таке він мав сказати. Макс. Не цей... А той Макс... Макс Перший... Макс Август. А може, Макс Юлій. Їх у мене було два. А може, й три. Може, багато Максів... Чи варто їх запам'ятовувати?! Для чого? Що від того у вашому, у моєму, у їхньому світі змінюється? Чи зміниться... Абсолютно нічого. І ви не намагайтесь їх запам'ятати. Хай і у вас не болить голова. Хай не болить... Вони для мене усі були Макси... І я усіх їх називав ще й Цезарями. Макс Цезар. Історик. А як їх було звати по-справжньому, я того не знав. Та й не хотів знати. Це знала відомість. Бухгалтерська відомість. Відомість, яка виплачувала їхнім справжнім прізвищам чи іменам заробітну плату. Виплачувала мої гроші. А чи мої?..

Той Макс поліз у воду... Він же не знав про те намисто... Не знав. Це йому Мокра Курка сказала. І треба ж... Треба ж такому скоїтися... У мене аж розболілася голова. І тоді, і тепер. І тепер я нібито мушу про це розповідати. Бо це ж непередбачуване. Такого й Кудрик не передбачить. Хоч Кудрик і грає в шахи та прораховує на три кроки наперед. Принаймні так він усіх запевняє. Усіх своїх друзів. Цікаво, а чи зможе він передбачити те, що я задумав? Може, йому порадити піти до Нострадамуса? Хай той йому підкаже: «Кудрик, бережіться лісу... Бережіться пікніків. З вами щось може трапитися... Не надумайте йти в туалет на природі... Не робіть цього... Цього не робіть... Краще наробіть у штани і швиденько прийміть ванну. Краще у штани...»

Хай йому порадить це Нострадамус. Хай порадить... Хотів би я побачити лице Кудрика. Чи воно не стане як у тієї із супермаркету. Геморойної. Гарна молодиця. Треба було б її краще вивезти на природу. Але я про Макса. Того Макса. Макса Першого. Цей – Макс Другий. Я б не хотів, щоб у мене був Макс Третій. Дуже б не хотів. Мені цей Макс мов рідний син. Але зараз я про Макса Першого. Того Макса, якого звали Юлій, а може, Август. За асоціацією... Ну, як котрогось із Цезарів. І він, той Юлій... Чи той Август... тепер... привид. Він тепер утопленик і живе у вежі... У «Вежі утопленика»... Він заслужив на безсмертя... Навіть своєю жадібністю... Заслужив на безсмертя... Ніби я йому за це поставив пам'ятник... Пам'ятник у вигляді «Вежі утопленика»... І я називав його ще інколи Цезар. Інколи Август Цезар. Це так на Макса Першого. А тепер у мене Макс Другий. Я б не хотів, щоб у мене був Макс Третій. Дуже не хотів би. Мені цей Макс мов рідний син. Але я про Макса Першого. Той Макс. Ну, що Перший... Познайомився з цією Мокрою Курочкою. Познайомився, і Мокра Курочка йому розповіла... Ну, коли вже земля Тода і круча Тода... Тобто Теодора... Того, що з рослинним прізвищем... Стала моєю. І Мокра Курочка також. І Мокра Курочка розповіла Максу Першому, що я ту штуку запустив у Дніпро. І Август Юлій Цезар пішов на дно, і розв'язок настав в одну мить. Як обірване життя. Розв'язок настав дуже швидко. Чи після Августа Юлія пірнала за тими перлинами Мокра Курка?.. Ну, Ховрашок... Того ніхто не знає. Мабуть, що Ховрашок не пірнав. Бо ж досі живий. Такі, як Мокра Курка, на таке не здатні. Мокра Курка не випливе на фарватер. Не випливе на фарватер, по якому летять ракети. Водні ракети. Водні пароплави. Такі Ховрашки – боягузи. Може, тому й Ховрашок живий. Живий як боягуз. Такі живуть довше. То сміливі помирають раніше. Сміливі помирають рано.

Та я більше тим не переймався. Я краще вам розповім ще про Лялечку. Краще розповім про Лялечку, бо коли я її згадую... Часто згадую, і часто не лише за асоціацією, то мене болить не тільки голова, а й серце. Я не можу її забути. Ну ніяк не можу. Навіть уві сні. Бо тільки у сон вона й приходить. Тепер тільки в сон. У мій сон... Кольоровий сон... Як природа... Як тоді Той прийшов. Він також прийшов у сон. До мене у сон. У мій сон.

– Я так довго чекав на вас, – мовив я до Нього. – Так довго. Нарешті. Нарешті ви прийшли. Нарешті ви заберете від мене ці кляті гроші. Мені не потрібно ваших грошей. Я не можу їх більше переховувати. Я не хочу більше тремтіти. Я не можу більше з ними жити. Я не можу жити з ними, як і зі своєю невідомістю. Я вмираю. Я кожний день умираю. Умираю зі страху. Умираю від грошей. Умираю від того, що від мене пішла дружина. Від мене пішов мій син. Ну навіщо мені таке життя? Навіщо мені ця каторга? Навіщо?.. Я хочу дивитися на небо. Я хочу бачити обрій неба. Я хочу бачити сонце... Я більше не хочу ночі...

Той поклав мені руку на моє плече. Той поклав руку і тихо мовив:

– Заспокойся. Ти ж мріяв про гроші. Ти ж гадав, що гроші – це все. Гроші – це найбільше щастя для людини. Ти мені зробив добро... Ти мене виручив, коли в мене не було копійки на хліб... Тепер я виручив тебе... Як у казці. Я хотів твоє життя зробити казкою... Ти ж любив слухати казочки... Ти ж так часто на них відгукуєшся... І навіть голосуєш за казочки... Чи не так?..

Якийсь час я мовчав. Я просто на нього дивився якимись незрозумілими для мене очима. Кліпав віями і не знав, що Йому казати. Потім я знайшовся. У мені заграла платівка. Несподівано заграла. Ніби перед цим її заїло, і я випалив:

– Заберіть ці гроші. Заберіть свої гроші. Я не знаю, звідки ці гроші. Що на них? Чи кров, чи сльози?!.

– Заспокойся, – він мене майже обійняв. – На них нема ні сліз, ні крові. Це гроші з неба. Це твої гроші. Це твоя ночами виношена мрія. Мрія, яка стала реальністю.

Я хотів прокинутися. Я хотів прокинутися і опустити ноги на долівку, але не міг. Я не міг цього зробити, як не міг уві сні бігти, утекти, врятуватися. Врятуватися, коли тобі щось загрожує. А потім. А потім... Я перенісся ніби в епоху приматів. Той ходив поміж приматів і тягав якісь шкури. Невже Він жив тоді, коли жили примітиви? Неандертальці? А чи я правильно це називаю – жили примітиви, неандертальці, і Той уже бився з кимсь об заклад. Він проводив уже тоді експерименти над примітивами. Проводив, не розуміючи, що вони не знають, що таке примітивізм. Звичайний примітивізм, і він побився зі мною об заклад. Забився зі мною, ніби і я тоді жив. Він поклав перед печерою три шкури. Три шкури – вівці, ведмедя і мамонта. Поклав три шкури і сказав:

– Я чекаю найнещаснішого неандертальця. Найслабшого. Я йому хочу допомогти. Але тому, хто мені дасть шматочок м'яса. Шматочок м'яса убитого ведмедя чи дикого барана...

А може, він цього не казав. Може, він тільки показував на пальцях. Показував неандертальцю. Бо вони, здається, ще тоді не вміли розмовляти. Він показав на пальцях. Мовляв, з цих трьох шкур, що лежать під твоїми ногами, ти можеш одну із них взяти собі. Будь-яку. Але тільки одну... І примат узяв... Той неандерталець узяв... Він був маленький на зріст, дуже маленький. Як Кудрик... Він навіть не міг підняти тієї шкури... Шкури мамонта... Він тільки міг легко одягти шкуру вівці чи дикого барана. Але шкуру вівці він тільки приміряв. І вона так йому пасувала! Так йому пасувала... Наче була на нього пошита. Хоча тоді їх ніхто ще шив. Але несподівано він потяг шкуру... мамонта. Потяг, оглядаючись, чи нічого йому не скаже Той. Той мовчав. Той схвально кивав головою... Неандерталець, а може, це ще був примат, ледь дотяг її до печери. Ледь дотяг... Бо несподівано... надірвався. Надірвався і заробив собі килу. Він на хвильку зупинився. Всього на хвильку... Подивитися, що це воно таке, та кила... Але він, здається, цього не встиг зробити... З-за кількох скель на нього наскочило з десяток приматів... Приматів чи неандертальців... І вони його почали бити дубцями. Били і виривали один в одного ту шкуру... Той стояв і дивився. Той нічого не сказав... Він просто повернувся і пішов геть. Над ним кружляли чи то голошиї стерв'ятники, чи то літаючі птеродактелі, а може, то було якісь інші міфічні птахи... Я цього не міг уточнити... Я несподівано... прокинувся.

Прокинувся і сам до себе мовив:

– Це ж треба?! Таке приснилося!..

Я прокинувся, але то був наче й не сон – Той стояв поруч мене і посміхався. Він посміхався і повторював:

– Це твої гроші... Це твої... На них нема крові, нема сліз... Це гроші з неба... І це гроші твої... Твої...

Я хотів було торкнутися Його і сказати:

– Послухайте, як мої? Чому? Послухайте. – Я хотів його взяти за рукав. Я хотів торкнутися Його. Але я торкнувся... повітря. Якогось невидимого простору. Я навіть не торкнувся тіні. Його тіні. Її біля мого ліжка не було. Я протер очі. Я ляснув себе по чолі. Я таки не спав. Отже, то мені не снилося, але Той щойно ж стояв поруч мене. Я ж його бачив. Я його так само бачив, як у той перший день. У той перший день, коли він забув у моїй старій «копійці» гроші. Торбу з грішми. Велику торбу, і я ті гроші хотів повернути Йому. Я під'їхав до того місця, де ще кілька годин тому (так мені здавалося) стояла біла, гарна, чепурна хата-мазанка. А біля неї сад... Вишневий сад, хрущі над вишнями, живопліт з мальвами. Мальвами і розписаними трипільським орнаментом глечиками. А за городом – ставок. Голубе плесо під місяцем з білими і жовтими ліліями. Я чув, як плескалася риба. Я бачив, як розходяться кола по всьому ставку... І як на тих ставкових хвилях гойдається золотий місяць... Гойдаються зорі. І землю сповивала краса. Небесна і земна. Вона була однакова: що на небі, що на землі. Все це відбивалося у дзеркалі озера. Я все те бачив. Я чув, як гудуть хрущі. Як заливаються соловейки. Я тоді все те чув. Я тоді все те бачив. Але чому я цього не бачу зараз? Тепер? Чому я не бачу неба? Чистого голубого неба, як плесо. Як плесо того ставка...

У мене знову розболілася голова. Я більше не міг думати. Мені ставало раптом важко-важко. Я хотів думати про щось легше. Я згадав Лялечку. Це вже трапилося після Того. А-а, ви ще не знаєте, що трапилося до Того. Я про це ще розповім. Ви тільки наберіться терпіння, бо це таки дуже цікаво. До біса цікаво. Я досі в це не вірю... Я сам собі не вірю... не вірю, що таке може трапитися. Але трапилось... Таки трапилося... Поки що скажу тільки одне: це трапилося уже після того, як у мене з'явилися гроші... Ті дурні гроші. Багато грошей. Дуже багато. Ті дурні гроші, про які я постійно казав:

– Гроші з неба...

І я до них звик. Я до них адаптувався. Я повірив Тому, що ці гроші мої. Що на них нема ні сліз, ні крові. Я повірив. Бо я так думав. Я так хотів думати. Як тільки вони в мене з'явилися. Гроші. З'явилися, та ще в такій необмеженій кількості... У мене ніби поселився біс. Куди щезли мої сором'язливість, нерішучість. І я... І я несподівано для себе... Навіть для себе став несподівано нахабнуватий. Такий нахабнуватий, мов танк. Танк вищої вагової категорії. Це за умови, що у світі існують танки вищої вагової категорії. Я тоді захотів сам стати Юлієм Цезарем. Не як Макс. Макс був Август. А я таки хотів стати справжнім Юлієм Цезарем. Хотів, бо хотів дізнатися, чи є вже в мене Брут. Марк Юлій Брут. Тільки під іншим іменем... Тільки під іншим... А може, я хотів стати справжнім Наполеоном. Бонапартом Наполеоном. Одне словом, також Великим. Ні, таки я захотів стати Цезарем. Юлієм Цезарем... А може, й Нероном. Може, й Нероном... Нерон також грав. Нерон також називав себе артистом. Великим артистом. І артистом помер...

Одне слово, я захотів і все. А ще вчора я тремтів. Я тремтів. Я боявся продавців, боявся продавщиць, касирок, охоронців... Побоявся б і власника супермаркету... Аби його побачив. Тепер я не боявся нікого. Тепер я не тремтів ані на ринку, ані в супермаркеті, де я постійно думав, чи вистачить мені грошей на ту невеличку кількість товарів, які я накидав... Які я навіть не накидав у супермаркетівський візок... А просто поклав до кошика... Я чомусь його називав (звичайно, у підсвідомості) європейським кошиком. Саме так я той кошик називав. Так називав поміж друзям, коли іронізував, і от тепер я собі дозволяю... Дозволяю грати комедію. Комедію свого життя.

Я згадав свій старий міський ринок. Цей ринок не належав мені. Я просто називав його своїм ринком. Бо саме на ньому... Саме на ньому... Ну, ще до грошей з неба... Я харчувався. Я тут брав товари за ціною виробника. Мені тут здавалося значно дешевше, ніж у супермаркеті. І я завжди брав продукти саме тут. Цього разу мені так само захотілося приїхати сюди. Саме сюди і ні на який інший ринок. Я Максу сказав:

– «Майбах» поставиш на ринковій площі... Потім підійдеш до мене... Я зараз гратиму комедію... Ти хочеш побачити комедію наживо? Без фанери, без муз, без драм, чи як їх там називають у театрах. Але дивися здалеку. Вчись, згодом ти ставитимеш кінофільм. Кінофільм про Кудрика. Не просто кінофільм – комедію. Веселу комедію. «Король і серветка». Назва умовна. Ми ще до того повернемося. А зараз учись. Стань збоку і дивись. До мене не підходь. Дивись як глядач. Ходи між сусідніми рядами і дивися за мною. Спостерігай. Усяке може трапитися.

– Може, покликати Мура? – стривожився Макс.

– До Мура, гадаю, справа не дійде... Вистачить тебе... Каратиста...

Я підійшов до фруктового лотка: до груш, до яблук, до винограду, слив та екзотики – ананасів, грейпфрутів, ківі і всього такого іншого...

– Що у нас тут найсмачніше? – поцікавився я.

– Так, ніби ти будеш щось купувати, – вона глянула на мої полотняні штани і лайноступи.

– Тепер не буду...

– Ніби я цього не передчувала, коли ти тільки до мене наблизився, – і ще раз зміряла мене з голови до ніг. Зміряла іронічним поглядом. А може, й зневажливим. Можливо, й зневажливим. Макс по сусідству посміхався. Макс почув її слова. Йому вступ до комедії сподобався. Ні, подумав про себе я, невже і в мені помре великий актор? Невже я стану другим на цій планеті? Після Нерона. Я підійшов до сусідки тієї продавщиці.

– Виноград без кісточок? Кишмиш? – так вимовив, ніби змовлявся з нею.

– Без кісточок, але не по твоїх зубах... Не по твоїй кишені...

– Вибачте, – я перед дамами вибачався. Я їм не грубив. Їх не лаяв. Тим більше їй уже було не до мене. Вона пила каву і правила з сусідкою теревені...

Я підійшов ще до однієї сусідки.

– Ананаси солодкі?

– А ти братимеш ананаси? Я дуже сумніваюся...

– Якщо сумніваєтесь, то й справді не братиму. А у вас? – мовив я четвертій, і четверта мені посміхнулася.

– Солодкі, – мовила вона солодко.

– А виноград без кісточок? – я помітив кутиками очей, що Макс напружився. Він вже не сміявся. Він чекав скандалу. Серйозного ярмаркового скандалу, на якому інколи доходило і до важких гир.

– Без кісточок, – спокійно відповіла четверта. А може, то була п'ята. Я вже не пам'ятаю.

– І можна його скуштувати?

– Для того й стоїмо... Скуштуйте.

Я відірвав одну ягоду і довго її тер об штанину... Та, що пила каву, і та, що їй щось торохтіла, раптово завмерли. Вони завмерли, ніби це вже розпочався цирк і оркестр заграв інтермецо. А може, в таких випадках кажуть «увертюра». Але мені подобалося – інтермецо. Або, нібито починався цирк за участю гіпнотизера... Перекупки стояли як загіпнотизовані.

– Так солодкий, кажете?

– Солодкий. Ви ж скуштували?!

– Скуштував. – Хтось із перекупок хіхікнув, і я тоді одразу сказав: – Солодкий. Я беру.

– Скільки?

– Весь ящик...

– Ви й ціни не питаєте?

– Мене ціна не цікавить... Мене цікавить, чи виноград солодкий і чи він без кісточок.

– Ви ж переконалися?

– Так, переконався...

– Якщо будете брати й ананас, я й ананас надріжу...

– Не треба... Я беру у вас і весь ананас... Весь! – твердо сказав я.

Усі замовкли. Гіпноз почав діяти на всіх по сусідству. Не тільки перекупки, а й деякі покупці зупинилися і нашорошили вуха. У декого з них також порозтулялися роти.

– А ще мені ящик мандаринів, ящик помаранчів... Які легко оббираються і які солодкі...

– Я вам дам найсолодших, – у цьому місці я боявся переграти свою роль. Я боявся, щоб вона мені не сказала: «А у вас гроші хоч є?» Бо на цьому може закінчитися цирк... Я цього дуже боявся... Я боявся, що та, з кавою, мою продавщицю підніме на сміх... А та, друга, матиме тему, про що найближчий тиждень усім розповідати. Тому я покликав Макса. Макс підійшов по всій формі. Як і належить. У дорогому костюмчику. Ніби з голочки, у білій сорочці, краватці. Із золотими запонками.

– Максе, найми когось із вантажників і завантаж автомобіль... Повний багажник... А ви поки що підрахуйте, скільки це буде коштувати, – я витяг з кишені гроші. Цілий рулон... Такий товстий, яким бувають рулони туалетного паперу.

Моя продавщиця також розтулила рота. Я в її очах прочитав: «Я вам довіряю, але якщо ці гроші фальшиві... Я вилечу разом з тарою у трубу. Принаймні мене хазяїн туди або запустить, або опустить». Я її одразу заспокоїв:

– Ось поруч філіал банку. Ви б когось послали, щоб людина пересвідчилася, що гроші не фальшиві. Ви маєте бути спокійні. Не напружуйтесь. Усі хвороби від нервів, – процитував я свого лікаря. – Ви маєте спати спокійно. Бавити дітей.

У її очах розвіявся туман. Хоча вона ще двічі збивалася на калькуляторі. Мені ж здавалося, що не тільки та, з кавою, а й весь ринок завмер. Язиката виявила бажання збігати в банк. Я дав їй найкрупнішу купюру:

– А не боїтесь, що я втечу?

– Якщо ви себе оцінюєте у п'ятсот одиниць, то чого мені боятися?!

Вона щезла за дверима банку... Щезла за дверима банку і звідти вискочила. Дуже швидко вискочила і звідти повідомила на цілий ринок:

– Не фальшиві... Не фальшиві... Можеш відпускати...

Я напакував «Майбах». Але перед цим наказав Максу під'їхати ним аж до прилавка. Куди підходять продуктові автомобілі.

– Клас, – мовив Макс. – Просто клас, – захоплювався всю дорогу мною Макс. – Клас... Супер... Я від вас у захопленні.

– Я маю зіграти ще одну комедію, Максе. Мій сценарій – твоя режисура. Скільки б це мені не коштувало, Максе... Я це маю зробити, а тоді зійти зі сцени... Я хочу зняти комедію про Кудрика. Саме про Кудрика. Ти мене розумієш, як ніхто. Ти мене розумієш... Ми маємо створити фільм про Кудрика. Створити, Максе...

– Ми створимо, шефе... Обов'язково створимо...

– І підемо в підпілля, Максе... Якщо встигнемо... Фільм має називатися «Король і серветка». А може, ні – «Принцеси ночі і король». Свого часу, Максе, ти ж знаєш... Свого часу було дванадцять Цезарів. А це буде дванадцять принцес і один король. Фільм так і назвемо – «Дванадцять принцес і король»...

– Ви спочатку сказали – дванадцять королев і король, – нагадав мені Макс.

– Королеви не оригінально... Королеви не оригінально... Я обмовився, Максе. Дванадцять принцес... Є королеви краси... А це принцеси ночі. І по дванадцять фавориток і фрейлін... Для масовки... Щоб у короля паморочилася голова і він час від часу хотів на... унітаз. Унітаз має йому замінити трон. Оскільки те і те, мов близнюки. Брати-близнюки. Унітаз і трон одного кольору. Золотого. Кудрик любить цей колір. У нього від нього подвійні асоціації. Ти мене зрозумів, Максе? Подвійні... І подвійне проносне. Він на унітазі має частіше сидіти, ніж на троні. Він має відповідати своєму королівському назвиську і слова «Peldun УІ Засланець» читати вголос. Читати, оскільки Кудрик не вимовляє літери «л», а вимовляє замість «л» літеру «р».

Я ще задовго до фільму про Кудрика... Фільму «Король і серветка»... «Дванадцять принцес і король»... Я чомусь зупинився на цій назві. Макс не заперечував. Та й не міг він заперечувати. Не міг, бо я хотів ще також зіграти кілька ролей. Своїх, власних. Показати Максу. Хай вчиться Макс. Ми всі граємо у житті. Усі. Граю я, грає Кудрик, трохи грає Макс, Мур, Монгол, Віктор Віктóр... Може, не грає тільки баба Катя. Може, не грає Марія... Не грає мій син... От тільки я не знаю, чи в мене син, чи донька... Але певний, вони не грають. Не грає моя мама. Мама моя не грає... Вона живе... Граємо ми. Грають усі. Навіть Той... Той також грає... Я не вірю, щоб Той не грав...

Я заходжу в автосалон. Шикарний автосалон... Заходжу і починаю грати. Я починаю грати епізод зі свого життя. У тому ж одязі, як і Той... Я не знаю, як Того звати. Згодом я вам про Нього розповім. Обов'язково розповім. Тільки ще трохи терпіння. Я підтверджую, що не знаю, як Його звати. Чомусь я певен, що ніколи й не дізнаюся. Уже ніколи... Він просто кинув. Кинув мене напризволяще.

Він сказав:

– На і купайся у своїй розкоші... Купайся у своєму житті. Ти ж про таке життя мріяв?

– Так, – відповідав я. Відповідав заочно. Бо я після того не зустрічав Його. Не зустрічав. А може, ще зустріну. А поки що... Поки що я відповідав Йому. – Так, я мріяв про таке життя. Я тепер наслідуватиму Вас... Я гратиму Вас. Я навіть заочно звертався до Нього на «Ви». Може, навіть не до Нього, а краще сказати – до Них. Я тепер Їх наслідував... Я тепер одягався, як Вони... Я тепер ніби був Їхнім рабом і мені було від того приємно... Дуже приємно...

І от зараз... Я зараз зайшов у автосалон. Мені сказали, що це один із найкращих салонів. У салон із найдорожчими автомобілями. Якийсь мужик... Я хотів сказати, якийсь продавець... Ні, я навіть не знаю, чи його тут називають цим прозаїчним словом – продавець... Може, він менеджер... А може, старший мажордом... А може, дилер... Я не знаю... Я на нього дивлюсь і бачу в ньому справжнього денді. Справжнього. З голови до ніг. Так він шикарно одягнений. Так шикарно і так строго. Як ці автомобілі... Ці блискучі автомобілі у цьому автосалоні. Цей продавець справжній денді... Це не продавець, а швидше бос... Він ходить між цими полірованими автомобільними фантазіями, мов господар. Він спочатку презирливо дивиться на мої полотняні штани... Потім на мої босі ноги... Тоді на мої патлаті, кругло підстрижені коси... І нарешті на мій пом'ятий капелюх... Дивиться так, ніби має певність, що цей капелюх править мені за подушку... Він презирливо дивиться на мене... Він навіть не приховує свого презирства, як і я свого нахабства... Бо я йду просто на нього. Я йду, мов танк, і він на мить розгублюється... Він не знає, що мені сказати, і каже:

– Це – храм, але не церква, і тут милостиню не подають.

Я йому так само нахабно кажу:

– Я це бачу, і я по милостиню не прийшов...

– Гуманітарних і благодійних обідів сьогодні не буде, – кидає він мені останню фразу через своє плече... Через плече досить гарного костюмчика, який на ньому лежить, наче він з ним народився. А може, краще сказати – наче він у ньому народився. З цими манжетами. З цими запонками... Він на добродійних обідах обриває наш діалог і кудись йде... Тепер мені ні́чого і ні́кому щось сказати. На мене тепер дивляться тільки ці до біса лискучі авто і притягують до себе своїм дизайном... Своєю привабливістю. І мені хочеться з ними породичатися. Та породичатися так, щоб кожен з того, якого я виберу, став мені рідним і я його любив більше, ніж часом свою дружину. Дружину чи коханку? Отакі у мене в цей час ворушаться у голові думки. А цей Випрасуваний, у білій сорочечці, чорній краватці... З авторучкою... З золотим наконечником чи кришечкою і, здається, білими манжетами з фіолетовими чи то брунатними (вони на сонечку переливалися і мали невловимий колір) запонками... З чорними... Здається, таки з чорними камінчиками... обрамленими золотою смужечкою... показав мені свій худий зад і пішов у напрямку скляних дверей... Він пройшов крізь них. Як у кіно. Пройшов крізь них, і я навіть не помітив, як вони (двері) за ним автоматично зачинилися. Він сів на свій чорний стілець і почав розкладати якісь білі папери (бо папери бувають і різнокольорові) на чорному столі. У своєму... Принаймні я так зрозумів. У своєму скляному офісі...

Так, я гадаю, що то офіс його... Гадаю, тимчасово його. Там ще стоїть один стіл... Тобто там два столи. Один проти одного. І за тим столом, якраз напроти його стола, сидить мила, молода жіночка. А може, дівчина... Мабуть, ще не заміжня. Бо дуже мила. Дуже мила і дуже молода. Я на неї дивлюсь. Дивлюсь як на ляльку. На ляльку крізь скло вітрини. Дивлюсь і одразу перехрещую... Лялечка... Ну просто Лялечка. І перше, що мені спадає на думку, – це:

– Я б таку Лялечку купив. Купив і поставив би... Ні, не поставив би біля ліжка... Краще сказати – поклав би...

Отакі дурні думки спадають у мою голову. Спадають чи приходять? Мабуть, приходять, коли я дивлюся на неї. На її класичний профіль, на випуклий бюст, на круглі коліна, що видніються з-під стола, і так думаю. Думаю і не знаю, чи я про неї гарно думаю, чи, може, не дуже. Мабуть, гарно, бо вона мені подобається. Подобається, поки не розкрила рота. Поки не розкрила рота, бо я ще не знаю, що з того рота вилетить. Може, те саме, що з рота цього Випрасуваного. Цього денді. Цього дилера. Чи цього менеджера. Я не знаю, як називається посада цього хама в цьому вишуканому автосалоні.

– Не доведи Господи! – це я кажу вголос. Так, щоб автомобілі чули. Хай чують, вони мене не видадуть. Ці не видадуть. Одне слово, я заплутався у своїх думках, бо виходила якась дурня... Її не можна було ані поставити, ані покласти, ані прив'язати. Ані виводити... Я одразу зрозумів, що я зайшов у глухий кут. У глухий кут з тією Лялечкою, як тільки нав'язав собі думку, що я її хочу купити. Олександр Македонський (я за асоціацією згадав Олександра Македонського) той би її завоював. Це краще слово. Але я не мав часу над тим міркувати. Я дивився на неї крізь скло, милувався, а вже потім (поза власною волею) я глянув на того денді. Того Випрасуваного.

Випрасуваний денді щось каже Лялечці, і вона повертає голову в мій бік... Вона має гарного маленького носика, миле кругле підборіддя і, здається, ямочки на обох щічках... Чому я кажу на обох... Хіба може бути ямочка тільки на одній щічці?.. Денді їй щось каже... Щось неприємне.. Я відчуваю. Як відчуваю, що він її начальник... А мені нібито чується, що він каже:

– Біжи і розберися з цим типом... Я не хочу бруднити ним своїх запонок... І чому він має вештатися в нашому салоні? Він псує весь інтер'єр. Він мені мозолить очі своїми мокроступами... Ти поглянь, які в нього мокроступи... Забери його з-перед моїх очей... Його мокроступи і наш інтер'єр нашого шикарного салону...

Ні, він не каже «шикарного», він просто каже «салону»... Або автосалону, бо те, що він шикарний, само собою зрозуміло. Це я так гадаю.

Лялечка, на якій чорні густі коси, зібрані клусом... Мабуть, що клусом... А може, те кручення кіс в один кулак якось по-іншому називається. Але я кажу: клусом на потилиці. Зачіска дуже строга. І до цієї зачіски їй пасують такі ж чорні очі. Мені так думається... Бо я на неї дивлюсь трохи проти сонця. То, може, в неї і не чорні очі. Але таки чорні брови.

Вона виходить зі свого скляного офісу... За нею автоматично зачиняються двері. Вона підходить до мене. Власне, наближається. Дуже гарною ходою. У неї все гарне. Ну, усе. Вона до мене наближається і дивиться... Так, вона дивиться. Вона так само дивиться на мої босі ноги, на мої полотняні штани. Але я не відчуваю в її очах презирства... Не відчуваю зневаги... Вона мило і навіть (так мені здалося) щиро до мене усміхається.

– Вам чимось допомогти? – у неї приємний голос. Ні, у неї і голос гарний. Дуже гарний і дуже приємний. Я навіть сказав би – лагідний... Під такий голос приємно лежати на подушці і засинати. Під такий голос тобі сняться солодкі сни... Сниться полуденне, не дуже пекуче сонечко. Морська рінь і голубі прозорі хвилі, що накочуються тисячу років і не втомлюються. А може, втомлюються, але їм дають команду відкочуватися назад, і вони знову відкочуються... Освіжають камінчики... Залишають їх на якусь мить вологими... Ніби дають їм змогу окропитися, і знову за свою... За свою сізіфову працю... Цікаво, скільки це може тривати?.. Та я зараз думаю не про рінь, не про блакитні хвилі океану. Не про мільйони років. Не про шліфування камінчиків... Я вже думаю про казку...

Я одразу цій Казці не можу нічого відповісти... Не можу або не хочу... Мені хочеться, аби вона так ще раз повторила ту саму фразу... Ще раз і так само. Ніжно, лагідно...

Вона її повторює... Я їй також вдячно усміхаюся і кажу:

– Я б хотів з ваших рук для себе придбати котрусь із ваших новинок. Бажано найдорожчу... Найдорожчу і ту, що в одному примірнику. Чи можу я так висловитися – в одному примірнику?

– Це називається ексклюзив...

– Ексклюзив, – повторив це слово я. Повторив так, ніби воно вилетіло з її язичка, пересіло на мій і я тепер ним якраз смакував.

– Гарне слово, – ляпнув ні з того ні з сього, як це часто зі мною трапляється, але ж похвалив. – Дуже гарне, але якесь складне і не наше. Я б хотів найдорожчу, – і знову загадково подивився на неї. – Таку, щоб я міг сказати: «Ти моя найдорожча».

Вона так само мило усміхалася.

– Так, найдорожчу... Не виключено, і два найдорожчих авто... Один чоловічий автомобіль, а другий... Я ще точно не вирішив... Але мені думається, другий має бути жіночий... Чи у вас це називається – дамський?

– Як вам зручно! Можна так і так.

– Я маю бажання це питання обговорити з вами в офісі... Не поміж цих металевих чи пластмасових бовдурів...

Я так і мовив – бовдурів. Вона не образилася.

Вона так само усміхнулася і сказала, що ці бовдури для неї скидаються на казку... На мрію... Але далеко не на бовдурів.

– А ви хотіли б мати таку мрію чи казку? – запитав я її.

– А хто б відмовився?

Вона вже, мабуть, не помічає мене. Вона зі мною розмовляє так, ніби на мені не полотняні штани і не лайноступи, як я їх сам про себе називав. Свої сенаторські сандалії... А може, саме в таких ходив Цезар... Сам Цезар... А може, й увесь тріумвірат – Помпей, Марк Красс, Юлій Цезар. Звідки мені знати. Я не входив у їхній тріумвірат. Я й до сенату не входив. Але мені зараз... Саме зараз чомусь хочеться надіти туніку і зайти з нею в офіс у туніці.

Ми заходимо з нею в офіс. Вона лагідно запрошує сісти напроти неї. Я беру стілець... І сідаю так, аби той Денді бачив мене тільки в спину... Або в сідницю. Краще в сідницю. Я в душі... Тільки в душі жалкую, що стілець не може бути вищим... Жалкую, що не можу піднятися над столом. Щоб моя сідниця в горизонталі... Саме в горизонталі прирівнювалася до його обличчя. Прирівнювалася, і щоб цей Випрасуваний Денді закрутився від незручності ще активніше, аніж тепер. Але мій стілець... Але цей стілець занадто низький для цього. Хоча я кутиками очей (я також трохи крутився. Крутився для інтересу) бачив, як крутиться від незручностей Денді.... Бачив одними кутиками очей... як він їй щось підморгує... Крутить вказівним пальцем біля своєї скроні... Натякає, що в мене не всі дома, і пропонує якомога скоріше зі мною закінчити. Він покривається рожевими плямами. Нервує.

– Який би ви хотіли у нас придбати автомобіль? – офіційною мовою звертається до мене Лялечка. Але так само лагідно...

– Люба, – кажу я перше слово в офісі і після цього додаю ще кілька. – Люба, я можу до вас так звертатися?..

– Як вам зручно... На мій погляд, це мило з вашого боку.

– Це не салон побачень, – почув я позаду себе голос Випрасуваного. – Це не салон побачень... Для цього є інші установи і організації.

Я на ті слова не звертав уваги. Ніби їх у офісі не чутно. Ми тільки чули шемріт кондиціонера. Тільки шемріт.

– Люба, – повторив я.– Мені подобаються... Як ви сказали?..

– Ексклюзиви...

– Так, ексклюзиви... Я хочу мати такі автомобілі, які тільки є в мене, – мене знову чорт потягнув за язик. Я знову верз не те, що потрібно. Які автомобілі? Свідок Господь Бог: я хотів придбати лише один автомобіль. Чому я тепер його називаю в множині? Але кліточка відчинилася, пташечка вилетіла... Вилетіла і повисла в офісі. Десь трохи нижче кондиціонера.

– Я хочу придбати кілька найдорожчих і найсучасніших автомобілів. Один з них броньований...

Господи, куди мене понесло? Що я верзу? В ім'я чого? Заради чого? Чи це через когось? Чи це через того недоумка Денді? Випрасуваного Денді? Але я вже зупинитися не можу. Не можу. У мене такий характер.

– Це коштує сила-силенна грошей... Валюти, – каже мені Лялечка і, мабуть, хоче на цьому нашу бесіду завершити. А може, краще сказати – закінчити? Але ж я не збираюся.

– Люба,– повторюю втретє я. – Я не питаю, скільки це коштує... Я запитую, де і коли я можу побачити ці авта... А може, навіть два броньованих. – Я знову не знаю, чому я кажу «два». Це зовсім не входило в мої плани... Але я граю. Тепер я граю чи то ідіота, чи то піжона... Я навіть не знаю, як це називається. Я не знаю, кого я граю. Я навіть не знаю, чи я граю самого себе. А може, я граю Його... Але я граю. Я входжу в роль. Той Денді уже піниться... Я відчуваю спиною... Я відчуваю усім своїм тілом. Я відчуваю: в повітрі уже висить його запитання, яке його так муляє, ніби пружина в його кріслі, що несподівано вилізла назовні. Він хоче поставити мені одне-єдине запитаннячко:

– А чи у вас є гроші?

Я це відчуваю. Я це відчуваю навіть спиною. Через кілька хвилин він таки вдруге не витримує і ставить це запитання, але я не відповідаю. Моя Лялечка ніяковіє і називає того Випрасуваного Денді-Робота якось по імені й по батькові і починає цитувати його слова.

– Люба моя, – чомусь я додаю зовсім тут не доречне слово «моя». – А чи ми можемо цю справу обговорити з директором, керуючим, чи хто тут у вас за старшого?

Денді позаду мене ожив. Він закрутився на стільці так, начебто йому підключили акумулятор від танка «Багратіон». Випрасуваний заграв мімікою, своїм обличчям. Замахав позаду мене руками. Потім він почав щось корчити. І з себе корчити. Я не витримав і обернувся. Він раптово закам'янів.

– Вам погано? – запитав його я. – Люба, викличте йому «швидку», хай вони його заспокоять морфієм. А вас прошу піднятися за мною до пана генерального директора, – мовив я в наказовій формі і навіть сам себе не впізнав.

Я пана директора знав. Я ж до цього вже тут з Максом купував престижний, як вони казали, автомобіль. Дуже престижний, підкреслив тоді пан директор. Генерального звали – Олександр. Він мав високий зріст і довгі чорні лискучі черевики. Наче шаблі... А може, як два турецькі ятагани... Я більше нічого про нього не пам'ятав. Пригадую тільки, що я його тоді жартома назвав Олександром Македонським... Просто так.. Може, тому, що його звали Олександр... А може, тому, що він своїми автомобілями завойовував світ.

Я йому так і сказав:

– Ви як Олександр Македонський...

Тепер я вийшов з офісу. Олександр Македонський йшов мені назустріч. Він уже спускався сходами вниз. З другого поверху... Я зрозумів, що Випрасуваний Робот-Денді йому зателефонував. Я навіть знав, що саме Робот Денді йому сказав:

– Зараз до вас піднімається божевільний. Будьте обережні... Може, покликати охорону?..

Робот ішов уже за мною... З двох дверей водночас вийшли два чорних, мов смерть, охоронці... Але в них замість кіс... Вони в руках тримали такі ж чорні, як форма, кийки. Пан Македонський упізнав мене одразу. Не сидів би він у кріслі генерального директора, аби не мав таку зорову пам'ять. Таке мені свінуло в ту мить у голову.

Він розпростер руки і вигукнув. Вигукнув ще на сходах:

– Пане Алекс... Любий пане Алекс... Ви, як завжди, у своїй уніформі. Сенаторські сандалії, цей педикюр із салону Аполлона. Я в захопленні. Я просто в захопленні. Ноги відпочивають. Живильний крем... Пальчики під усіма вітрами... Я просто собі такого дозволити не можу. Ця вічна краватка мов зашморг на шиї... Цей піт і цей дезодорант... Якби не кондиціонер. Якби... Любий пане Алекс, – він просто обхопив мене за стан, притис мою щоку до своєї, і я подумав, що ми таки з ним родичі.

Охоронці завмерли на місці, мов олов'яні солдатики... Робот Денді дав задній хід, і перед його задом відчинилися і зачинилися автоматично двері.

Свідок мені Господь Бог, я ніколи Алексом не був. Мене в колі своїх називали Баз. Пан Баз, або Васіліус, чи Базиліо... А від цього вже чую – Алекс... Пан Алекс. Я ніколи Алексом не був, як і, до речі, паном.. Та я не хотів Македонського розчаровувати... Ставити його на своє місце. Для мене тепер було головне, щоб він зіграв у цій комедію ту роль, яку я йому призначив. Я дозволив йому себе обійняти. Лялечка стояла позаду мене з якимись паперами і готова була занотувати перше-ліпше слово, сказане чи то мною, чи то Македонським. Поки Олександр Македонський стискував мене у своїх обіймах, у мені прокинувся Той, що завжди суперечив мені, що завжди зі мною полемізував, обурювався чи дорікав. Та ще багато-багато виконував усяких інших функцій.

– Навіщо це тобі? – цікавився він у мене. – Не грай недоумка, – благав він мене...

Я його не слухав. Я слухав самого Олександра Македонського. Він мені розповідав про своє завоювання світу, про свій авторитет і про свої подальші наміри... Він мав певність, що тепер світ лежатиме біля його ніг і він його завоює своїми кінськими силами.

– Гаразд, гаразд, – я його опустив несподівано на землю. Та й він не дуже заперечував, бо саме цих слів і чекав від мене. Я йому хотів сказати: «Слухай, Македонський», – але Той знову в мені прокинувся і вигукнув:

– Не смій. Поводь себе солідно...

Я пообіцяв.

– Я хочу придбати один з найпрестижніших автомобілів.

– Ви хотіли сказати, – урвав мене Македонський, – найпрестижніше авто. Ексклюзив.

– Саме так. Найпрестижніший – ексклюзивний.

– Є такий автомобіль. В одному примірнику. Їх ще за кордоном нема, а у нас уже є.

– Я його беру, – твердо мовив я, запиваючи свої слова ковтком кави з вершками, яку я полюбляв понад усе і яку щойно переді мною поставила якась дамочка у білому сарафанчику на блакитній спідничці. – Але...

Олександр Македонський насторожився, але себе стримував, ніби перед початком битви, яка мала ось-ось розпочатися.

– Мене цікавить одне питання: чим ви заохочуєте своїх працівників, які знаходять таких клієнтів з першого погляду і в такий спосіб? – це виголосив перед Македонським я.

– Способів є кілька, – Македонський почав заломлювати пальці. Я дивився на нього і мовчки смакував кавою з вершками. Я смакував кавою, коли несподівано увійшов Робот-Денді... Увійшов Робот-Денді, і в ту ж мить мені вистрілила думка, що він хоче переді мною вибачитися і що я вже готовий йому винести помилування. Але замість тієї фрази, що я від нього хотів почути, він звернувся до Македонського і запитав, чи нема в Македонського проблем. Мене наступної миті це вже остаточно збісило. Мене охопила якась невимовна лють... Така лють, якої я ще ніколи не помічав за собою. Я закинув свої ноги на стіл боса і нахабнувато розлігся у його м'якому шкіряному фотелі. Тоді, облизавши язиком губи від брунатної кави з білою піною, сказав Македонському:

– Ти можеш його викинути за поріг, поки ми з тобою розмовляємо?

Македонський хотів мені, здається, щось не те сказати, але я чомусь свій погляд зупинив на гаслі, яке засвідчувало:

СЛОВО ПОКУПЦЯ – ЗАКОН!!!

Македонський також перехопив цей мій погляд і, здається, тільки в цю мить... Тільки у цю мить згадав, що і в нього в кабінеті, над його головою, висить оте кредо:

СЛОВО ПОКУПЦЯ – ЗАКОН!!!

– Генріх! – звернувся він до Робота-Денді. – Облиште, будь ласка, нас самих.

Я з цього речення зрозумів, що Робот має ім'я і що його звуть на німецький лад – Генріх. А може, на польський. Це мене трохи здивувало. Це мене трохи здивувало, бо я почав собі несподівано ламати голову, яка у мене вже й без того боліла, чому він Генріх, а чому не Іван чи Петро... А якщо він справді Генріх, то що він робить на моїй землі і чому він так нахабно поводиться чи приїздить до мене зі своїм статутом і дає мені поради йти під церкву і там жебракувати.

– Ти можеш посадити цього Генріха на місце цієї панночки? – поцікавився я, кивнувши головою у бік Лялечки, не знімаючи своїх сандалів зі столу Македонського.

– Мені легше його звільнити.

– Тоді звільни... Ця Лялечка тобі сьогодні принесла близько мільйона бабок.

А через того Робота-Денді ти міг би їх втратити...

Я ще не скидав своїх ніг зі столу Македонського.

– А тепер покажи мені на своєму моніторі оті свої фантазії і свій ексклюзив.

– Це не фантазії, це просто казка, – похитав головою Македонський. – Просто казка.

– Казка – це вона, – кивнув я на Лялечку.

– І вона також.

– Ні, тільки вона. Бо вона від Бога. А то від інженерних фантазій.

Македонський зі мною не сперечався. Він зі мною погодився. Коли я передивився усі наявні в його автосалоні «фантазії», то сказав, що беру дві, і назвав їхні номери.

– Але ці ще на конвеєрі.

– От тому я їх тобі й замовляю. Передоплату хоч зараз...

Македонський заметушився. Македонський не знав, що робити. Але не міг мені ні в чому відмовити, бо боявся, що я взагалі відмовлюся і він втратить такого клієнта, як я.

– Я маю зателефонувати до Баварії.

– Хоч до чорта, – я скинув свої сандалії з його стола. Македонський кудись вибіг. Я ще раз глянув на Лялечку.

«Досить-таки апетитна лялечка, – це сказав Той... Той, що постійно сидить у мене усередині.. Ніби у нього там постійна прописка чи реєстрація. – Я б таку і сам...» – вніс він пропозицію. Я йому сказав:

– Замовкни.

– Я мовчу, – відгукнулася Лялечка.

– Я не до вас.

Лялечка оглянулась навколо себе і нікого, звісно, не побачила. Я її заспокоїв:

– Він невидимий. Його навіть я жодного разу у своєму житті не бачив. Жодного... Хоч ми живемо постійно разом... І мені здається, він там не один. Їх там два, і обидва різні. Просто суцільна протилежність. Вони зовсім не схожі на близнюків. Ну аж ніяк. Ми усі разом виростаємо... Разом пізнаємо світ... Тільки сприймаємо той світ по-різному. Один з них по-своєму. Другий також по-своєму. Один з них каже – чорне, інший каже –біле. І ось так живемо, – пояснював я їй. Але потім зрозумів, що вона з того пояснення нічого не зрозуміла.

– Коли у тебе вихідний? – я перейшов до Лялечки на «ти», бо мені здалося, що я її дуже давно знаю. Що я її зустрічав. Можливо, уві сні. Можливо. Можливо, вона мені просто снилася. Я не пригадую. Але мені здалося, що саме її я хотів у своєму житті побачити. Саме її.

– Я хотів би тебе бачити, – я їй так і сказав. – Коли в тебе вихідний?

– У понеділок.

– Важкий день, – мовив я.– Але нічого, я два дні потерплю. Я хочу з тобою поїхати на природу... Не бійся і не відмовляй... Я тебе не зачеплю.

– Так чого ж тоді їхати? – вона усміхнулася.

– І то правда... Але в мене буде до тебе маленьке прохання.

– Яке саме?

– Не одягай на себе трусиків. Не одягай.. Навіть найкращих... Навіть ексклюзивних... Я не люблю, коли на природі в трусиках...

– Дивно, – ще раз усміхнулася вона, сприймаючи це за комедію. – Усі люблять у трусиках. Хочуть запам'ятати їхній колір.

– Я дальтонік, – збрехав їй я.

– А як же ви водити автомобіль?

– У мене є водій. Навіть не один – два... На природу ми поїдемо з тобою... Удвох. Без водія. Ти ж умієш водити автомобіль?..

Вона нахилила голівку. Мовляв, як би я тут працювала, аби не вміла водити автомобіля.

– Ти й сидітимеш за кермом... За кермом ось цього кабріолета... З відкритим верхом, – указав я на картинку. – Тобі він подобається?

– Казка!

– Казка це ти, а кабріолет – то тільки інженерна фантазія, – наполіг я на своєму.

Вона мені подякувала.

– Я б хотів, щоб ти моє життя зробила казкою...

Вона відповіла, що спочатку треба оформити авто, а потім усе інше. Але запевнила, що буде мені і казка, і розчарування. Бо пізнання – це завжди розчарування. А мрії – це завжди ілюзії. Гарні ілюзії. Неземні. Пізнання – це реальність. Реальна реальність і неодмінне розчарування. Вона виявилася до біса розумна. Розумна, як Фейєрбах. Я інших філософів тоді не згадував. Бо нікого не міг згадати. Згадав тільки Фейєрбаха. Тому так і подумав. А потім додав:

– Бувають і щасливі винятки.

– Так, бувають, – погодилася вона. – Якщо є гармонія. Гармонія душ...

Далі ми припинили свій діалог. Зайшов Олександр Македонський. Він сказав, що той автомобіль, що я вибрав, ще на конвеєрі. Що його ще у світі нема.

– Але я хочу саме його придбати. І придбати першим! Чи це я можу?

Я хотів тепер в усьому бути першим, ніби то мало якесь історичне значення або хтось те все фіксував і заносив у якусь особливу книжку... Я цього не знав, і я в ту книжку не вірив. Бо я так не думав. Але мені хотілося бути і тут першим.

– Так, ви можете, – урвав мої міркування чи то роздуми Македонський. – Можете. Треба тільки внести п'ятдесят відсотків завдатку.

– Нема питань, – я знову заклав свої ноги у сандаліях Юлія Цезаря чи Ліцінія Красса на стіл Олександра Македонського. – Але до цього я беру ще й цю Фантазію, – і я чомусь (знову невлад, що трапляється зі мною на кожному кроці) подивився на Лялечку. – І цю Фантазію. Чи вона також на конвеєрі?

– Ця Фантазія у нас у наявності.

– Тоді я плачу. Сто відсотків за Фантазію і п'ятдесят за ексклюзив... А хочете – усі сто і за Першу...

– На Першу ще не склали ціни...

– Гаразд, я попросив би в понеділок... Саме в понеділок... Мені доставити авто на ранчо...

Я знову не зрозумів себе. Чому я сказав «на ранчо»? А чому не «на фазенду»?.. Але найпростіше було сказати:

– На дачу!

Але я так не сказав. Хоч і поправився. Так, я виправився, але повторив уже – «на фазенду», і подав їм обом візитівки.

– Але до понеділка мають бути і номери, і на номерах напис, – наказав я.

– Який?– насторожився Македонський.

– Ляля, – випалив я. – Чотири літери – Ляля. Вони усі помістяться на номерах, – і я знов подивився на личко Казки. У неї воно було просто казкове. Македонський мене запевнив, що не буде ніяких проблем, і взяв у мене пластикову картку... Пластикову картку, щоб з неї зняти скільки потрібно було тих грошей. Грошей, щоб зробити заздалегідь передоплату фірмі Македонського.

– І їй чайові. За гарне обслуговування, – додав я.– Не менше десяти відсотків.

– Це дуже багато. Казково багато.

– Тому й десять, що казково, – я піднявся з-за столу.

– Ми приїхали, шефе. Ось він.

Я, виявляється, про все забув. Я зовсім про все забув. Куди ми приїхали і чого. Хто отой «Ось він». Макс нагадав:

– Бомж, шефе... І собака бомжа.

– О, – вимовив я. – Гм, – я чомусь перейшов на вигуки, ніби у мене раптом забракло слів.

Я вийшов з автомобіля. Поліз у гаманець. Підійшов до бомжа. Торкнувся його ліктя сандалею. Згадав Кудрика. Від бомжа тхнуло. Кудрик, мабуть, не підійшов би. Не підійшов би так близько і не торкнувся б його навіть черевиком. Ні за які проценти. По-нашому – відсотки. Ні за які. А може, затулив би носа пахучою серветкою.

Бомж не зреагував. Мабуть, чогось наковтався. А може, у бомжів такі міцні сни. Мені б такий сон. Хоча б раз на місяць. Я так хочу хоч раз гарно заснути. Не гарно, а міцно. Бо сплю поверхово. Просто безсоння. І це з того самого часу... Я ще про це розповім... Якщо у вас на мене терпіння вистачить. Це дуже цікаво. Просто дуже. Фантастика... Як каже Борсук. Ну, звичайно. У Борсука все фантастика.. Про що б він не говорив. Я торкнув Бомжа ще раз. Він розплющив одне око. Глянув тільки одним. Як адмірал Нельсон.

– Чого тобі?

Я не встиг відповісти. Він побачив Макса і кинувся до собаки. Обійняв його.

– Не віддам, і не думай. Кістьми ляжу.

– Заспокойся, – я намагався вимовляти кожне слово лагідно. – Ну будь ласка...

До нього, мабуть, так останніх десять років ніхто не звертався. Ніхто його так не просив.

– Будь ласка... Я не забиратиму твого пса.

– Що ж ти хочеш?

Він подивився на автомобіль. Тоді на мене. У нього в голові пробігли якісь кадри. Я так думав. Він щось згадав, бо лупав своїми невмитими повіками. Так, він усе згадав. Він згадав, що цей автомобіль мій. Що я власник. Що я...

– Чого вам від мене треба?

– Нічого. Абсолютно нічого. Ось візьми, – я витяг триста доларів. – Нагодуєш пса. Нагодуєш і все. Тільки не пий.

– Ти що, Макаренко? Мати Тереза?

– Бувай, – я кинув гроші просто на асфальт. Просто псу під носа.

– Скажи господарю, хай купи тобі «педігрі», – звернувся я до пса. Звернувся так, ніби він мене розумів. – Чуєш, хай купить ексклюзивних собачих харчів у супермаркеті. Для тебе! Ти коли-небудь їв «педігрі»? Тоді поїж. Тільки дивись. Щоб він гроші на горілку не пустив.

– Зараз і куплю. І горілки куплю. І йому «педігрі». Не тільки ж панським собакам ті харчі їсти. Можуть і наші скуштувати... Хоч раз у житті.

– Можуть, – мовив я, і ми з Максом поїхали. На обід. Макс любив обіди більше, ніж я. Особливо не ділові, не бізнесові – дружні, сімейні. Не ті, на які його не запрошували. Він тоді стеріг авто. Або просто спав на сидінні того авто, не боячись підкладеної бомби. Казав:

– Я сплю, як пес. Сплю і все чую.

І він спав. Тепер обідатиме. Обідатиме зі мною. Він у мене заслужив такі обіди. Заслужив. Ми завжди обідали з Максом разом. У такі дні, коли в мене не було ділових зустрічей, коли ми просто сиділи й обідали. Обідали, як люди. Як двоє людей, і говорили про природу, про небо, про сонце, про сім'ю, про жінок, про дівчат... Не як бізнесмени... Як люди... Звичайні прості люди... Сідали за один стіл і замовляли обід. Макс розкошував. Макс відчував, що він на сьомому небі. Йому здавалося, що він схопив Бога за бороду. Особливо тоді, коли офіціант... А я любив німецьке слово – кельнер. Тому й кажу, особливо тоді, коли кельнер підходив до нас і визначав на око... Досвідчене око, хто з нас бос, а хто з нас водій чи охоронець. А може, просто хто з нас платитиме за обід. Звичайно, він цю роль відводив Максу. Макс сидів при краватці. У шикарному костюмчику. З престижного бутіку. Як отой Випрасуваний Робот-Денді. Макс цвів. Я почувався також щасливим. Почувався щасливим від того, що він щасливий. Кельнер йому першому подавав меню. Кельнер стояв перед ним. З олівцем у руках, з блокнотиком і ловив кожне його слово. Власне, не ловив, а збирався уловити. Максу я забороняв у ці хвилини дивитися на мене. Переводити на мене погляд і ніби питати: «Ну що, шефе?» Кельнери – доки. У них набите око. Варто Максу тільки глянути на мене. Кельнер перехопить погляд і все одразу зрозуміє. Він зрозуміє, хто тут бос, а хто... Не знаю, що він розумів під тим другим «хто»... Але він точно зрозуміє. Зрозуміє, що чайові на нього чекають не з кишені Макса.

Якщо він це вловлював... Якщо вловлював, то кельнер не одразу переходив на мій бік. Він спочатку удавав, що йому біля Макса зручніше стояти. Удавав, але дивився на мене і запитував:

– Що будемо замовляти?

Запитував так, ніби й він збирався з нами обідати. Що за дурна форма звертання?.. «Що будемо замовляти?..»

Я виправляв помилку. Я намагався таки йому показати, що шеф – це Макс. Макс, а не я, і я знущався. Я дуже любив знущатися. Мене це просто тішило і мені так було веселіше жити. Я дивився на Макса і казав:

– Що ви, шефе, те і я.

Макс одразу мені підігрував. Макс одразу входив у свою роль. Він відкидався на бильце. Дивився чомусь у стелю, а не на меню. Потім переводив погляд на офіціанта... Німецькою – на кельнера. І казав:

– Все, що у вас там найсвіжіше і найсмачніше...

Ось таке він дурне верз. Такого бос не міг верзти. А може, якраз бос і міг би. Саме так зміг би саме бос. Але тоді мені здавалося, що так бос не скаже.

– У нас усе свіже і все найсмачніше... Що ви любити: м'ясо, рибу, гриби, овочі, фрукти, запіканку? Холодні закуски, гарячі, перші страви, другі...

– Все потроху і все на ваш смак, – вдавав із себе боса Макс. Вдавав, і це вже було щось схоже на боса. Але не зовсім. Бос би сказав:

– Суші, ралі... Що там ще з цього морського дрантя?..

Макс рідко бував у ресторанних товариствах. Тому... Саме тому він цієї замовної напруги й не витримував. Не витримував, він здавався. Мені це не подобалося. Дуже не подобалося, і я хотів у такі хвилини брати правління у свої руки. Я ж бо відчував, що в нього на язиці уже висить. Так, висить. Висить оте звичне:

– Що ви, шефе, те і я.

Я відчував це. Але я його морально підтримував. Я йому крадькома підморгував – мовляв, тримайся. Може, й ти колись станеш босом. Не вічно ж крутити «бублика» і крутити в'язи непроханим чи нахабним гостям.

– На ваш смак, – Макс хапався за рятівну соломинку. – Подивимося, чого вас там у кулінарних університетах учать.

Макс ставав дипломатом. Він добре знав, що не в університетах, а в школах. Але і йому хотілося лизнути цього нахабу кельнера, який тільки думає, як тебе краще обдурити, щоб потім прийти на кухню і похвалитися, як він з цього крутого робив лоха. Як він пудрив нам мізки і ми за цю його словесну дурню заплатили такі чайові. Я ненавидів кельнерів. Ненавидів усіма фібрами душі. Вони всі нахаби. Вони вдають себе найрозумнішими істотами на цій землі. Їм ввижається, що не я їх годую. А вони годують мене.

Їм ввижається, що вони навіть платять державі податки. Вони, а не я. Хоча я певний, ніхто з них з тих чайових не платить нікому ані цента... Але чому вони так поводяться? Чому вони так поводяться? Або чому я про це розмірковую? Мені що, більше нічого робити перед обідом? Гаразд, хай так, але чому він з мене робить лоха? Ні, я коли-небудь такому бовдуру прикріплю до його фартушка підслуховуючий пристрій. Я таки причеплю. Я послухаю, що він там на кухні про мене каже. Я хочу побачити, чи його ненависть до мене доходить до такої межі, що він мені плює в борщ. Плює в борщ чи в солянку. Залежно від того, що я замовляю. Звідки у нього така класова ненависть до мене? Звідки? Я запитую себе: звідки? — і не знаходжу відповіді. Я просто лаюсь. Лаюсь про себе. Кажу – сволота. Добре, що в нас такі соки. Шлункові соки... Що вони все перетравлюють: і суші, і ралі, і молюски, і яку там ще гидоту подають у ресторанах для крутих. А ще равликів, кажанів. Вони що, збожеволіли? Світ збожеволів? Чи світ передчасно божеволіє? Чи уже нема на землі чого їсти? Вони хоч про щось інше думають? Думають про щось інше, окрім грошей? Це ж треба: уже їдять равликів, кажанів. Яке паскудство! Я в дитинстві непритомнів, коли бачив у коморі, у ступі, равликів, на стінах – слимаків. Й іншу невідому мені гидь. Мати... Моя мати їх обкурювала соломкою. Так, саме маковою соломкою, аби вони не потрапили нам у картоплю, квашені яблука, капусту, огірки. А потім мак заборонили чомусь сіяти. Усе життя в нас сіяли мак. Усе життя. Усе життя українці їли коржі з маком, кутю з маком, пироги з маком. Та без маку у нас життя – не життя. Ні, і це заборонили.

Мені раптом захотілося коржів з маком.

– Макс, – мовив я, коли кельнер відійшов. – Скажи йому, що твій водій хоче коржів з маком.

– Я не можу, шефе.

– Що ти не можеш?

– Так сказати.

– Але я наказую.

– А якщо не буде?

– Як це не буде? Не буде — хай спечуть. А ось і гуси, – кивнув я головою у бік кухні, з дверей якої висипав обслуговуючий персонал. Персонал наче виводок гусей. У білих фартушках... Один за одним. Кельнер підібрав цілу команду. Попереду сам кельнер... Позаду нього – гуси, якісь дівиці. Начебто медичний консиліум по лінії дієтичних страв. Пишні, грудисті, тлусті, худі, бліді, рожеві. І чого воно так? Ніби якийсь живий палісадник, який рухається. Такі різнобарвні. А їдять, мабуть, з одного й того ж казана... Може, й після нас доїдають. Хоча навряд. Мабуть, навпаки. Мабуть, ми після них доїдаємо. Ну, звісно, не все. Але дещо-таки вони нам підкидають із свіжих продуктів.

– Мій водій хоче коржів з маком, – через силу вимовив Макс і глянув на мене.

– Що?– кельнер вдав, що не зрозумів.

– Я сказав, мій водій, – Макс підвищив голос. Він уже входив у роль, і мені це сподобалося. – Мій водій хоче коржів з маком.

– Гм... Я запитаю у кухаря, – мугикнув розчаровано кельнер.

– Чому «запитаю»?..

– Я замовлю у кухаря, – поправився кельнер. – У пекаря...

«Молодець Макс, – похвалив я його в душі. – Тепер можна тобі довіряти і більш важливі ролі. Наприклад, гру з Кудриком». Я хочу, щоб він таки поставив ту комедію з Кудриком.

Він зараз дуже добре грав свою роль. Кельнер йому повірив. Кельнер повірив, що перед ним Макс-бос. Це мені ще більше сподобалося. Так би і я сказав. Нам завжди подобається те, коли людина робить так, як ви б того хотіли. Чи так, як ви хочете. Саме так, як ви хочете і про це ще заздалегідь здогадувалися. Здогадувалися наперед. Я мав колись одну таку жінку. А може, дівчину?.. Здається, вона була вдовицею. Це ще до Лялі, до цієї, що спідничка у смужечку... Мабуть, і до Марії. Бо ж Марії я не міг зраджувати. Таки до Марії. А може, після Марії? Я тепер уже не пригадую. У мене було багато жінок. Багато. А та одна. Одна-однісінька. Вона мене розуміла з півслова. Вона мене розуміла взагалі без слів. Не жінка – диво. Диво-жінка. Більше я таких не стрічав. Не стрічав у своєму життя. На жаль, вона померла. Померла, бо я ще тоді подумав, що такої жінки й Богові не вистачає. Бог також хотів мати таку жінку. Може, тому так часто Бог прибирає кращих. Прибирає кращих, а гірших залишає тимчасово на землі. Я не знаю. Богові це видніше. Я просто так гадаю. Просто так. Бо Господь Бог саме в мене відібрав ту Жінку-Диво. Саме в мене. Саме в мене так рано відібрав. Так рано. Вона у мене була і до цієї Голки. І до цієї Шпильки, і до цієї Спіднички, і до Цієї, що без трусиків... Господи, яка то жінка! Вона розуміла мене на два кроки наперед. Я ще не встигав подумати. Не встигав подумати, а вона мене задовольняла. Ні, не в сексі. Секс – це дурня. Якщо нема розуміння. Якщо нема того, що ти хочеш від жінки. Якщо вона тебе не влаштовує... Якщо у тебе нема про що з нею говорити, то яке може бути з нею кохання? Ну, може ще бути секс. Але то ж не кохання. То тільки секс. Рефлексія. Тільки секс. Тільки секс, і ніякого кохання. Ніякої любові. Любов – це не комплекс. Любов – це цілий букет. Це цілий палісадник. Цілий набір чеснот... Господи, як це краще сказати. Що таке любов?.. Це щось велике і рідкісне. У мене була така жінка. У мене було багато жінок. Але поміж них одна. Поміж них тільки одна. Це, мабуть, була таки Марія. Я мав щастя пізнати таку жінку. Чужу. Вона колись комусь належала. Я заздрив тому Комусь. Але я мав певність... Так, я мав певність, що він її не хоче. Уже не хоче. Але я хотів... Я дуже хотів. Я дуже хотів, щоб вона була моя. Стала моєю... Може, тому, що вона не хотіла. Може, тому... А може, вона хотіла, але грала зі мною. Ні, таки вона бажала мене... Бажала цих грошей... А що ж трапилося потім? Я ще про це розповім. От як тільки поїм тих коржів з маком... Я ще розповім, що тоді трапилося. Вона тоді мені сказала. Сказала... ну, не прямо... А якось так, що я не можу передати своїми словами. Просто не можу... Господи, я ніколи не стрічав таких жінок. Я ніколи не стрічав такого ідеального поєднання розуму і краси. Розуму і вроди. Інтелекту і неперевершеності. Ніколи. Я тільки знав... До неї знав... Принаймні я так завжди думав : гарні жінки – порожні жінки. Переважно порожні... Як порожні бувають брязкальця.

– Вам доведеться трохи почекати, – це сказав кельнер. Він сказав мені просто на вухо. На саме вухо. – Кухар запитав, чи ви любите коржі з ваніллю?

– Я люблю коржі з маком, – нагадав йому я.– А не з ваніллю.

– Так, саме з маком... Але до тіста можна додати ще ванілі, кориці. Чи ви любите тісто з ваніллю?

Я не знав, чи я люблю тісто з ваніллю. Я не знав, чи моя мама готувала коржі з маком і з ваніллю. Я не знав, чи у неї була коли-небудь та ваніль. Я ніколи її про це не питав. Я їв коржі з маком. І тільки. Я не знав, що йому відповісти. Кельнер наді мною не стояв. Він буквально висів. Ні, він перетворився на суцільний знак запитання.

– Ти так згорбишся... І втратиш усю офіцерську виправку, – нагадав йому я. Мені подумалося, що він колишній офіцер. Може, навіть зі служби безпеки. Вони часто влаштовуються кельнерами. У них навіть вуха видовжуються. Від професії. Вони мають все чути, і я відвернувся. З його рота пахло не ваніллю.

Але він про себе знову нагадав:

– Не зрозумів.

– Фігуру зіпсуєш, – попередив його я. – Випростайся!

– Я дотримуюся дієти.

Ні, і цей кельнер ідіот. Скільки на землі ідіотів! Але я йому про це вже не говорив. Я йому сказав:

– Йди і скажи пекарю, хай готує коржі з маком. Я люблю коржі з маком. Скажеш, так готувала мені мама. І запитай у нього... Запитай, чи в нього коли-небудь була мама.

Я також ідіот. Таке сказати. Макс сміявся. Макс сміявся, а я думав. Я думав про ідіотів. Я думав про Кудрика. От здався мені цей Кудрик. Він мов та вивірка у саду. Ти тут — і вона тут. То з гілки на тебе дивиться, то з куща... І все випрошує. Все випрошує чи горішків, чи то снікерса... Я її уже розбалував снікерсами. Вони ж також з горішками. Привчив. Привчив на свою голову. Тепер котів хоч з хати не випускай. Вивірки шкода. Розірвуть... У мене не коти – тигри. На сухих харчах роз'їлися. Тільки воду п'ють. На вивірку дивляться, як діти на клоуна. Тільки не сміються і в лапки не плещуть.

Знову згадав учорашні перила. Дві Пари Шпильок на гарних рівних ніжках. Подумав. Може, краще б вони мене не рятували? А може, добре, що врятували. Я ще Туди встигну. Сьогодні увечері чи завтра вранці. А зараз я хочу побавитися. Побавитися в останні хвилини на цій землі. Завтра пірну по намисто. Мокра Курка називали його підвіскою. Завтра пірну і дістану підвіску. Макс Перший не дістав. Але він уже знає, де та підвіска, і тепер вона йому ні до чого. Я дістану. Ні, я також не дістану. Бо ж я полечу. Полечу до Макса Першого і до Марії. До Марії із її сином. Моїм сином. Полечу без подарунка. Вона не образиться. Вона зрадіє. Вона скаже:

– Ти мій найкращий подарунок! Тут подарунків не дарують.

Тут життя – подарунок. Там життя – подарунок. У неї життя – подарунок. Так я по-дурному розмірковував. А в нас життя – каторга. У нас життя – боротьба. Суцільна гра. Ні. Я таки полечу туди, де життя – подарунок. Звідти, мабуть, я все побачу і все зрозумію, і сенс нашого життя. А зараз я хочу коржів з маком.

– Може, вам... Поки коржі з маком, – це знову кельнер над вухом. – Може, вам чогось холодненького? Поки спечуться...

– Хай печуться, – відповідаю я. – Нам з босом спішити нікуди. На сьогодні наш бізнес закінчено. Ми хочемо гарно відпочити. Та ще й не вечір. Я тільки увечері...– я не договорив. Навіщо це кельнерові знати? А тим паче Максові... Макс мене любить... Зараз почнуться ридання... Плачі... З ким же я, шефе? На кого ви нас покидаєте?.. І все таке інше... Я вирішив... Тому п'ю, гуляю, бавлюся, граю комедію... Як дитина... Як дитина за кілька хвилин від того, як мама приготує окріп. Приготує окріп і поставить біля дитячого ліжечка. За кілька хвилин до того. Поставить коло ліжечка. Потім побіжить по рушничок і я туди шубовсну... Поки вона прийде, я вже буду мов варений рак. Мов варений рак з великими білими очима. Але вже нічого не вдієш. Нічого не вдієш. Що трапилося, те трапилося. Той Хтось, що жив у мені, раптом прокинувся і почав мене накручувати. Почав накручувати, і я почав заводитися, як механічна іграшка. Я сказав Максу, щоб він покликав метрдотеля. Макс одразу зрозумів, що зараз, очевидно, виникне знову якийсь черговий скандал. Він на мене глянув очима покірної лані, і його сіро-блакитні очі ніби благали мене: «Може, не треба, шефе? Може, не треба?! Може, ми спокійно пообідаємо, а вже потім?.. Якось наступного разу?» Та той Хтось, що так раптово прокинувся в мені, вже накручував мене: «Дай їм, негідникам, джосу. Дай їм джосу. Ти біжи поглянь, що вони несуть на твою адресу. Ти прислухайся до їхніх слів. Кельнер каже: «Той недоумок, що в полотняних штанях, захотів несподівано коржів з маком. Ні, чи він не ідіот? Скажи, ти десь бачив таких ще придурків?» – «Чого ти обурюєшся? – питає кухар і радить йому: – Плюнь йому в борщ і заспокойся. Плюнь раз, плюнь другий... і на душі стане легко. Ти сам до себе посміхатимешся. Посміхатимешся й до цього лоха».

До нас підійшов метрдотель. Весь увага. Вуха трубочкою, роблена посмішка тринадцять на двадцять сім.

– Я весь увага, – він і справді так сказав, як я подумав.

– Скажіть, – відкинувся на стільці я і виставив для чогось свої сандалії на мотузочках. – А чи нема у вас камери спостереження?

– Як нема? Є.

– Я маю на увазі камеру навпаки? Камеру, яка б спостерігала не за нами, а за вами. За діями ваших офіціантів. По-німецьки – кельнерів... За діями вашого кухаря. От я, наприклад, зараз замовив український борщ і коржі з маком. А його в наявності нема: ані того, ані іншого. А вашого кухаря раптом візьме лють. І він почне плюватися. І, звісно, ті плювки не летітимуть на підлогу, бо його завтра з роботи вижене бос. Вони летітимуть у мій борщ чи у мої коржі з маком...

– Ну що ви таке кажете? Що вам Бог дав?

– Бог мені дав усе.

Але в цю ж мить відгукнувся зсередини один із тих моїх двох. Чи скільки їх там у мені сидить? Той Хтось мені прошепотів. Не прошепотів... А майже крикнув мені на вухо:

– Скажи йому – Бог мені дав усе, а чорт дав гроші...

– А чорт дав гроші, – повторив того Хтось я.

– Я вас розумію, – ніяковів метрдотель. – Але так подумати про наш ресторан... Про наш ресторан, який славиться своїми обідами... Ви гляньте на наші фото... Ви тільки гляньте... Які поважні особи у нас обідають... У нас замовляють обіди... У нас шеф-кухарі з Італії, Німеччини, Японії... Хай вас Бог милує...

Після цих слів я заспокоївся і вже на інших обертах вимовив:

– А ви все ж придивіться. Придивіться і подумайте над моєю пропозицією. Я б зовсім не заперечував, аби перед моїми очима стояв монітор спостереження за роботою ваших кухарів і офіціантів за стінкою. Так би мовити, зворотний зв'язок. Своєрідний контроль за роботою працівників невидимого фронту. Навіть за додаткову плату... навіть за спецзамовленням. Чому б ні?! Адже для вас це додаткова копійка. Вважайте, це моя рац­пропозиція вашій адміністрації. Безкоштовна! Підкреслюю – безкоштовна...

– Ми неодмінно її внесемо на раду директорів... Неодмінно... А зараз дозвольте відкланятися. Я особисто простежу за випічкою вам коржів із маком.

Макс заспокоївся, хоча мені вже не хотілося їсти... Зовсім не хотілося, і я попросив у помічника кельнера кілька пляшечок холодного чаю, які розкоркував сам. Я поволеньки пив. Ну зовсім повільно, ніби й справді чекав на той борщ чи на ті коржі з маком. Але насправді я думав про Лялечку. Я думав про те, чому ми думаємо найчастіше про тих жінок, які раптом нас кидають. Чому ми їх найбільше любимо, і хотів почути отих своїх двох мудреців, що жили у мені. А може, їх було й не два. Може, чотири. Може, там, у мені, зібралася ціла дорадча кімната і я про це зовсім нічого не знав і досі не знаю. Я розмірковував самостійно. Вони не втручалися. І перед моїми очима... заплющеними очима пропливав автосалон, скляні двері офісу і виходила звідти Ляля. Лялечка. На гарних струнких ніжках, у білій чи то блузочці, чи фірмовій сорочечці, з якимсь фірмовим значком на грудях і з неодмінною фірмовою усмішкою. Тепер я все зрозумів. Фірмовою, яку я сприйняв за щирість. Я її сприйняв, як той мій дурнуватий щупак мою «золоту» блешню за золоту рибку. Це мені вартувало складаного німецького ножика, а йому, дурню, – життя. Йому цілого життя. А міг ще пожити! Міг би, аби не клюнув на «золоту» рибку...

– Як оце ти! – несподівано я почув у себе у вухах і одразу зрозумів. Хтось із Моїх прокинувся. Хтось заговорив. Я поклав собі в полеміку з ним не вступати. Це мене приведе до безкінечності Всесвіту, і я переключився на Лялю.

За кожним обідом, під час дозвілля чи гойдання свого тіла у гамаку, я згадував Лялю. Я тепер її чомусь називав Любою. Може, тому, що я в неї по-справжньому закохався. А може, я по-справжньому в неї закохався тому, що вона так цинічно покинула мене. Може, саме тому я її називав «люба Люба», що вона вже була не моя. Що вона вже належала комусь іншому, чи іншим світам, чи іншому світові.

Тепер у моїх споминах... У моїх ілюзорних картинках... Картинках моєї уяви згадувалися тільки черевички-шпильки. Черевички-шпильки на довгих струнких ніжках, що цілилися в небо. Але цілилися в різні сегменти неба. Абсолютно різні. Одна нога цілилась на захід, друга – на схід. Я ж цілився по центру. Усі цілилися з капота мого автомобіля. А може, краще сказати – цілилися на капоті мого автомобіля. А чи мого? Той автомобіль, що я купив, здається, належав їй. Я вже цього не пригадую. Я пригадую тільки її ноги... Ноги з черевичками-шпильками, що цілилися в різні куточки неба. А ще гарну голівку, на якій коси були туго зібрані у строгу зачіску з клусом на потилиці. Та ще личко. Личко, яке я називав класичним. Та її ямочки. Ямочки під час її усмішки. І більше нічого. Ні, ще я згадав, що я її дуже любив. Я її так любив, що й досі не міг забути. Але любив якось по-своєму. Я їй таки подарував той кабріолет з верхом-вітровичком. Я їй подарував. Я наказав... Ні, я попросив її написати на номерах «Ляля». Я пам'ятаю, як усі мої друзі... Не друзі і не приятелі, а просто колеги по бізнесу. Акули. Акули по бізнесу, кожен зі своїм інтересом... Кожен з інтересом дивився на Лялю, прицмокував язичком, і усі без винятку казали одне і те ж:

– Ляля! Ляля – клас. Вищий клас. Ляля просто ляля!

Вони казали «ляля», вкладаючи в це слово зміст, зовсім не пов'язаний з її іменем. І от після того... Після того як її гарні ноги розстріляли сонячне небо на березі річки, вона ніби струсилася. Струсилася, мов курка, на якій щойно попоходив півень, і цинічно мені сказала... Я ніколи не думав, що вона так може висловитися. Ніколи... Я тоді зрозумів, як я помиляюся в людях... Як я в них зовсім не розбираюся. Вона обтрусилася, поправила спідничку і мовила:

– От і все. Я відпрацювала... Вважайте, на всі сто... До мене претензій нема?

Я стояв шокований і дивився на небо, ніби чекав, що зараз там з'явиться сам Господь Бог і мені скаже:

– Ну що? Догрався?

Але поки що замість Бога до мене говорила вона. Вона говорила:

– Я дуже вдячна вам за ваші щедрі відсотки. Тепер я спробую здійснити свою мрію... Я відлітаю до Америки. Я хочу потрапити в Голлівуд... Якщо мене не прийме Голлівуд, я позуватиму «Плейбою»...

Вона все це говорила таким тоном, ніби в автосалоні продавала уже вживані кимсь автомобілі і запевняла мене, що у них ще нічого не зіпсовано, і вони пройшли обкатку, і на них навіть краще їздити, ніж на тих, які ще обкатки не проходили. На моїх очах перевертався світ. Мені потрібно було лягти на землю, щоб побачити небо. Мені здавалося, що я стою на землі, а небо висить піді мною...

– Я не можу вас тут одного залишити. Якщо за тими кущами нема ваших охоронців з фотоапаратами, то я вас підвезу на ваше... Як ви полюбляєте казати – ранчо чи фазенду.

Я сказав, що ніколи не думав, що вона про мене такої поганої думки. Я ніколи не думав, що вона могла припуститися тієї думки, що я брав із собою своїх архарівців і озброював їх апаратами, аби то були чергові кадри у моїй відеоколекції.

– Я ще так низько не опустився. Я опустився, але не так низько, – я сів з нею в авто. Я сів і міркував над тим, чи забрати у неї це моє авто, чи залишити його їй на згадку. Піднятися вище її цинізму. Я мовчав. Я мовчав, учергове розчарувавшись у цьому житті. У мені навіть мовчали ті Хтось, що постійно жили у мені. Вони також не знаходили слів і не висовувалися. Жоден із них. А це вже таки щось значило. Це означало, що, окрім сатани, Бог сотворив таки ще жінку. Непередбачувану жінку.

Я не знав, що робити з тим авто. З тим кабріолетом. Кілька днів не знав. І якогось ранку... Певне, що не ранку – вечора. Якогось вечора я біля свого двору помітив кабріолет. Мій кабріолет з номерами, які я колись замовив. З номерами, на яких стояло оте слово – «Ляля». А ще я помітив білу пляму. Білу пляму у вигляді папірця, що маячіла перед моїми очима на вітровому склі кабріолета.

– «Баз! – читав я вголос записку. – Я дякую Вам за це чудесне авто. Я не приймаю його як подарунок. Це дуже коштовна річ. Я не настільки Вам дорога, щоб безболісно отримувати навіть від Вас такі щедрі подарунки. Хай цей шикарний автомобіль і ці чотири літери на його номерному знакові залишаться теплим спомином про наші короткі зустрічі. Тимчасово Ваша Ел».

Господи, як мені хотілося її обійняти у ті хвилини! Як мені хотілося перенести той проклятий мною Голлівуд на територію своєї садиби! Як мені хотілося! Адже ще кілька секунд тому я збирався сказати Максу. Я збирався сказати Максу:

– Поїдь і поміняй автомобільні номери. Замість «Ляля» напиши «Лялька». Напиши «Лялька». Чи ти мене зрозумів?

А тепер я передумав. Я передумав і Максу сказав:

– Напиши на номерах «Ел». Напиши гарними літерами і, якщо можна, не простими, а золотими. Золотими літерами оті дві – «Ел». Такими гарними, якою була вона... – і пішов у дім. Мені здавалося, що я від власних слів зараз можу навіть розплакатися. Можу, але я не міг. Плакала моя душа. А ті двоє чи троє Хтось, що навічно в мені прописалися, сиділи по своїх персональних куточках і мовчали. Їм просто не було чого сказати. Просто не було чого.

Тепер я сидів у цьому паскудному ресторані і чекав своїх коржів з маком. Чекав коржів, яких мені зовсім не хотілося. Я міг встати і піти. Я міг піти. Але я знав, що у ресторанах так любить обідати Макс. Він так тут любить обідати, бо він тут рідко обідає. Дуже рідко. Дуже рідко, якщо порівнювати останнім часом зі мною. Зі мною, який не виповзав з ресторанів, як висловлювався Альбінос.

Згадуючи жінок, я згадував завжди Кудрика. Свого приятеля Кудрика. Свого партнера по бізнесу. Кудрик комплексував. Ні, це неправильне слово. Неточне. Та й, мабуть, не до місця. Він жінок... Він жінок, на відміну від мене, обожнював. Так, обожнював. Це точніше і це таки так. Кудрик також придурок. Також ідіот. Він обожнював жінок. Він казав... Ну, йому, ідіоту, так здавалося... Йому здавалося, що жінки – це від Бога... Вони від Бога, а не від Сатани... Вони особливі створіння. Ні, Кудрик не любив цього слова – створіння. Він не любив також слова – істоти. Він хотів їх спочатку називати «жіночі особистості». Але й це їм не пасувало. Принаймні мені так здавалося, і я йому про це сказав. І він якось знайшов (так він вважав) одне-єдине слово, що пасувало жінці: Богиня. Він кожну з них називав Богинею. І писав це слово з великої літери... Ну, чи не придурок банківський? Я йому заперечив. Він цим жив. Хай живе! Він заперечував мені:

– Але вони божественні.

– Рідко, але буває, – погоджувався я і думав про своє: «Та гетера... Хоча й божественна. Хоча й справді божественна, але ж не сіла на голку. А могла ж... Чого ото було випендрюватися? Сідай і крутись. Чи крути».

...Кудрик сказав би – дзиґою. Крутися дзиґою. Побав трохи хлопчика, і маєш безкоштовно підвіску... З діамантами. Ні, та підвіска без діамантів... Просто з чистих перлин... Дурний Макс... Дурний Макс Перший... За якісь камінчики... З якоїсь морської черепашки... Наклав головою. Ракета навіть не зупинилася... Тільки – шик, і голови нема... Людської голови. Немає Макса. Макса Першого. А перлини на дні... Ожили б... Розплодилися б, і в Дніпрі з'явився б такий молюск. Океанський. Чого б ото за ними так далеко плисти? Глибоко пірнати. Пірнати на очах акул. Перед носом акул. Збуджувати їхній апетит. У білих, голубих, тупорилих, в акул-молотів чи в акул-кувадл. А тут тобі тихо. Майже завжди тихо. Дніпро тихо пливе. Народ тихо живе. Нікого не зачіпає. Тихий народ. Сумирний... Може, тому й характер у народу такий. Тихий, спокійний... Нещасний... Усі ним поганяють... Усі його згинають у баранячий ріг.

– Ні, це не годиться. Треба, щоб Дніпро не тільки «чудєн прі тіхой погодє»... Треба, щоб він... Ну, як у Шевченка... Реве ревучий. Може, тоді й порядок був би. Усі б тремтіли.. Усі боялися б. Чи майже всі. І не всі б вилазили на кручі. На шию, на голову...

Але я ж не про Дніпро. Я про Кудрика... Він здорово комплексував. Я вже робив поправку... Обожнював жінок. Йому здавалося... Усе свідоме життя здавалося, що вони ніколи... Вони ніколи не сідають на унітаз... Не користуються туалетним папером. Тільки для нас купують. Туалетний папір. І для нас розвішують. По туалетах розвішують. Тільки пахучі серветки – для Кудрика. Ну, і для таких ідіотів, як Кудрик. Ні, він не ідіот. Хіба може ідіот мати свій банк? Бути мільйонером? Кудрик не ідіот. Але від ідіота у нього таки щось є. Ні, я йому влаштую. Я йому покажу, як всю оту божественність...

– Ти мені, Максе, нагадай. Ти мені нагадай про Кудрика, – кажу я Максу.

– Обов'язково, – відповідає Макс, не зупиняючи ложки по дорозі до власного рота.

– Ти ж навіть не знаєш, про що я!

– Знаю, шеф... Після обіду... Десь на природі. Я все па­м'я­таю.

– Ну ти комп'ютер, Максе. Інтернет. От за це я тебе люблю. У мене, Максе, така була жінка. На три ходи наперед... Я любив її. Страшенно любив... Я тільки подумаю... Ні, у мене тільки починає зароджуватися думка. А вона вже читає її... Як же її звали... Мабуть, Люба. Мабуть, таки Люба... Принаймні я на неї так казав. А як вона писалась... Як вона писалася – убий, Максе, не пригадую. Може, з великої літери... Може, з малої. Гадаю, з великої. Велика була жінка. Ні, це дурниця. Як це може бути велика жінка? Гарна жінка. А цих два слова – «велика жінка» – до жінки ніяк не пасують. Аж ніяк. Жінка може бути великою, але в не в тому розумінні. Хто любить великих жінок? Мабуть, малі чоловіки. Тільки малі... Я маю на увазі малорослих чоловіків. Малорослих, таких, як Кудрик. У нього також жінка як грім. Голда називається. Не знаю, чому вона так називається... Я взагалі не знаю, як вона називається. Знаю, що позаочі кажуть на неї Голда... Треба розуміти... Що то золота жінка... Що в Кудрика золота жінка. Слово «золота» до жінки підходить. Ні, Кудрик таки ідіот... Він уявляє, що Голда... Його Голда не сидить на унітазі... Не випорожнюється... Нічого не їсть. Живе за божим духом. Як Божа Матір. Можна подумати. А куди ж ті харчі із супермаркету йдуть? Хто їх у Кудриковому домі переробляє? Прислуга? Сам Кудрик? Його син? Ідіот. Голда і переробляє. Вона мов трактор. Трактор на солярці. Стане поруч Кудрика... Кудрика – не видно. Враження таке, що то не Кудрик, а рука Голди. Просто одна рука товстіша від іншої і трохи деформована. А Кудрика й не видно. Навіть не видно, що ото він стоїть біля Голди.

Це ж треба: такий малий, а таку взяв жінку. Ну, гаразд, ти банкір. Ти багатий. Ти маєш чим прогодувати Голду. А коли б ти не був банкіром? На що тоді б ти розраховував? Був би як отой скупердяй Марко. Той ідіот. Марко, якому я «Бентлі» подарував. У якого собака ледве шматок хліба випросив. Він скоріше собаку з'їсть, ніж собаці кусень хліба кине. Аби не народ... Аби не люди... Мабуть, таки не кинув. Мабуть, не кинув... Ні, я таки помилився. Такому ідіотові подарував «Бентлі» і три мільйони доларів. Ну чому? Чому я не врахував, що він недоумок? А врахував тільки те, що він бідний. А може, він ще виправиться? Може, він уже виправився і десь сидить поруч мене у ресторані і замовляє не коржі з маком. Він уже хоче морських молюсків... Називає те все анчоусами... Ідіот. Це вже я про себе. Хочеш подарувати «Бентлі» – поїдь, придивись, перевір, що то за людина. Чи варта вона тих грошей. Грошей з неба. Поїдь поглянь, скільки у нього ще землі. Скільки соток. Може, десять, а може, усі сто. І все на околиці столиці. Земля на околиці столиці, де вона на вагу золота. Там сотка щонайменше двадцять-сорок тисяч доларів. Помнож сто на сорок. Чотири мільйони доларів у того твого Марка. А він, ідіот, вікно затикає подушкою. Щоправда, не все вікно. А тільки одну шибку. Скупердяй, бевзь. Це ж треба! Як тільки земля таких носить на собі? Та хіба він один такий... Та цих ідіотів на кожному кроці. Навіть в Академії наук.

– Там чи не найбільше, – це Макс сказав.

Я здивувався. Я перестав смоктати холодний чай із пляшечки. Глянув на Макса. А тоді вже мовив:

– А чому ти вважаєш, що в Академії наук ідіотів найбільше? А втім, стоп... Нічого не кажи... Я ж не такий ідіот, як тобі здається. Дай мені хвильку, я сам подумаю. Ти мовчки їж. А я питиму мовчки... Питиму, поки він принесе ті коржі з маком. Я їх, певне, чекатиму до нового пришестя Ісуса Христа. А ти замов собі вина, Максе.

– Якого?

– Як якого? І білого, і червоного... Тут же і риба, і м'ясо, і суші, і лотос, і батат... Ні, він таки ідіот... Йому б тільки викачати з нас гроші... Мабуть, з усіх столів позбирав... Дещо понадкушував. Для естетики. Дещо ножичком понадрізав... І подав нам. Будь ласка... Нате, подавіться. Це вам коржі з маком. Тільки японські. Це вам асорті... Тюсеку, сасимі, васабі, дайкон, тофу, міси, суси. Асорті «Світ поезії». «Світ сонця». «Краса моря», – я цитував кельнера і дещо додавав у цьому реченні від себе. – Решту я опущу в соляночку... Ти перше їстимеш?..

– Тепер ні, – мовив Макс.

– І я ні. Я ж не ідіот. Краще-таки, коли їси в мами. А він мені ваніль...

Але ми домовилися їсти мовчки. Я мовчу. Я думаю. Я справді думав. Я думав

над тим, що Макс сказав. У Академії наук найбільше у світі ідіотів. Учені й ідіоти. Якось воно не вписується. А втім, вписується. А й справді. А й справді, якщо глибоко вдуматися. Якщо собі на мить уявити. Я заплющив очі і почав уявляти. Я уявив, що я вже лечу. Лечу на небо. Піді мною планета. Наша планета. А на її вершечку... На її вершечку бігають якісь щасливі істоти. У них свято. Вони підстрибують. Вони галасують:

– Ми винайшли... Ми її таки винайшли... Ми винайшли булаву...

І розмахують тією вогненною булавою над планетою. Розмахують, мов вогненною кометою. Кометою, тримаючи її за хвіст. А якісь інші істоти... Якісь інші... ну, просто карлики... Підбігають до них. Потискують їм руки і чіпляють їм на руки якісь брязкальця... А тоді з неба дощ... З неба дощ просто їм на голову. На голову тим, що тримають за вогненний хвіст булаву. Вони ніби стоять... Ті, карлики... Ніби стоять на вершині гори Арарат. Ну, у тому місці, куди приплив Ной і кинув якір. Тепер цей якір – уже булава. Вони, щасливі, стрибають з нею. Брязкальця на їхніх грудях. А з неба щось сиплеться. Щось так щедро сиплеться. Я підлітаю. Тобто змінюю курс... Нібито не поспішаю ще до Бога. Дивлюсь, а то гроші. То падають гроші з неба і просто на голови тих ідіотів, що з вогненною булавою. І раптом у моїй душі прокидається Той, що в ній живе.

– Швидше до Бога! Швидше до Бога! Ти що, теж ідіот? Вони зараз підірвуть. Вони зараз підірвуть... Це вже остання стадія...

Тілом пробігли судоми. Мене аж струснуло. Я розплющив очі і побачив Макса. Макс спокійно їв той лотос, той батат, ті суси...

– Вони таки й справді ідіоти. Не всі... А тільки ті, про яких ти подумав, Максе. Тільки ті. Це ж треба додуматися... До останнього ступеня. Булава... Булава, схожа на людський череп... А як розчіплюється, то наче планета... Наче планета навпіл. А всередині магма... Магма просто виливається з землі на небо... На блакить, на білі хмари... Я тепер розумію китів, Максе.

Макс у відповідь тільки мугикав. Мовляв, я з вами згоден. Хоч він навіть не уявляв, про що я йому говорив. Він їв свої «дари моря», «дари океану». Він насолоджувався і в душі вдавав із себе боса. Він подумав, що в мене чергова гарячка і мені нічого дивуватися. Зі мною це трапляється. Трапляється часто. Особливо після тих обручів. Після тих гарячих обручів на моїй голові, які досі мене так печуть.

– Ну, хіба не вчений ідіот придумав атомну бомбу? – розмірковував я, чекаючи на коржі з маком. – Атомну, ядерну, нейтронну...

Ще якусь булаву. Булаву на свою голову. На своїх дітей. На свою маму, свого тата. Хіба не ідіот? Справжній ідіот. Макс має рацію. Це ж пустять планету під ніж. Ще до другого пришестя. Ми не дочекаємося другого пришестя Христа. А може, це й буде другим пришестям. Може, саме це так називатиметься? Земля таки загориться. Таки запалає. Зі сходу на захід, з півдня на північ. Усе буде у вогні. Усе. Ось вам і друге пришестя Христа. Хрестіться, люди. Моліться Богу... Ідіотів наплодили... Моліться... Тепер я розумію китів... Це вже все було. Вони це вже пережили... Тепер рефлекторно... Як тільки ті ідіоти проводять експерименти... Підводні, надводні, небесні, земні... Вже дійшли й до космічних. Так і до Всесвіту дійдуть. До безкінечності. Їм тільки дай... Дай їм побільше грошей з неба. Кити на берег, а я на небо. Я не витримую, коли так думаю. Мене болить голова. Дуже болить. Краще самогубство. Краще самогубство, ніж отаке пережити. Ідіоти. Їм не премії присуджувати. Їх треба вішати. І не на сухих гіляках. Не на сухих.

– А ще політиків, – це знову Макс.

– А що, я й цього разу висловився вголос?

– Тільки останню фразу. Ну, може, дві. Про вчених і про повішання. Я з вами згоден. Але заодно й політиків. Ті ж замовляють. Ті ж заохочують. Ті ж нагороджують...

Я почухав голову. Чим нагороджуються? Фарбованим металом. Позолотою. Господи, кому це треба? Усе ж зогниє. Через тисячу літ якийсь дурень копатиметься. Знайде поржавіле брязкальце. Писатиме дисертації. Уже в такому-то столітті жили люди. Винайшли метал. Уміли обробляти його до листового заліза. Судячи з усього, досягли високої технології. Місцями це нагадує, що вони навіть пішли далі за нас... І це трапилося ще до нашої ери... Отже, і до нас була цивілізація. Тільки яка? Є дві версії. Або це труд з мавпи зробив людину, яка потім стала знову мавпою. Або нас відвідали прибульці з інших світів. Вони й привезли з собою цей метал, який рідко зустрічається на нашій планеті. З усього видно, що він інопланетного походження. Які прибульці? Ідіоти. Ми самі прибульці. З інших світів. Ми самі. Прибульці. Він писатиме дисертацію. Он Кудрик... Він має гроші. Багато грошей. Ну хто тепер пише ті дисертації, коли має багато грошей?

– Максе, ти коли б мав дисертацію? Вибач, я таки також ідіот... Я хотів сказати, аби ти мав багато грошей, ти писав би дисертацію?

– А навіщо?!

– От і я кажу. Навіщо? Он Кудрик... Банкір. Мій приятель. Колега по бізнесу. Він доктор естетичних наук... Естетичних. Він, Максе, естет. Ти гадаєш, він написав ту дисертацію? Ти гадаєш він захищав її?

– Гадаю, він її купив.

– Чому ти гадаєш? Він таки її купив. До нього прийшли ті, що пишуть... Ні, ті, що продають. Дипломи продають, і вони Кудрика запитали, скільки він дасть...

Кудрик також запитав:

– А скільки ви просите?

Вони просять!.. Звідки цей вислів у Кудрика? З товчка?.. Банкір – і так висловлюється: скільки ви просите. Двасорок не просить. Двасорок пропонує. Двасорок агітує... Двасорок закликає... Двасорок нав'язує:

– Купіть диплом. Будь-який диплом!.. Станете видатним вченим. Видатним ученим будь-яких наук...

- Скільки ви просите? – це ж треба. Такий вислів. І це в доктора... У майбутнього доктора естетичних наук. Доктора, який знає етикет. Щоправда, звідки? Не встановлено. Поки що не встановлено, чи знає...

Двасорок назвав суму. Чи торгувався Кудрик? Звичайно, Кудрик торгувався. Двасорок казав, що це вже й так він працює на збиток. Що він докладає свої. Докладає свої, і тільки з поваги до Кудрика... Можна подумати... Можна подумати, що він поважає Кудрика. Можна подумати, що акули поважають акул... Кудрик запитав: скільки запросите?.. Мені потрібен диплом доктора філософії і диплом доктора естетичних наук.

– Ти бачив такого ідіота, Максе? Ти їж, їж. Не відволікайся. Йому одного диплома мало. Він ще хоче стати доктором філософії.

Умерти можна і вдруге не народитися. Ну який з нього філософ? Він тільки знає, що таке депозити й відсотки... І як з тих грошей ще більше зробити грошей. Який з нього філософ? Ну, естет, то це факт. Він по півпуда пудри сипле собі під пахви і стільки ж в труси... А ще в черевики. Це не Кудрик... Це навіть не людина... Це така собі гама... Навіть не гама. А кольорова і дуже пахуча хмарка на двох тоненьких ніжках. Пахучий міраж. Банківський пахучий міраж.

– Все, Максе... Ти як собі хочеш... Відмовишся – я знайду Голлівуд, а таки комедію зніму. Я йому влаштую Божественність. Я йому покажу, що таке справжня Естетика. Естетика з великої літери. Коли вже будуть ті коржі з маком?..

– Ще стейки, шефе, реберця, сутінки тропіків...

– Ти віриш у ті сутінки? Це все видурювання грошей. Реклама. Красивості, і ніяких калорій. Вони що, не можуть написати просто? Кукурудза з квасолею. А ти почитай... Візьми це меню... Подаруй його Кудрику... Цьому ідіоту. Цьому доктору естетичних наук... Хай почитає. Так не кожна книжка напише, як складено це меню. Ночі Кабірії... Соната тропіків... Око молюска... Макс! Чуєш, Максе? Ти коли-небудь бачив око в молюска? Свист комара... Може, краще «Фонтан комара». Тим бачив його цівочку? Ну, комарину... Неозброєним оком. А вони що пишуть? На кого воно розраховано? На видурювання грошей. І ти, Максе, на це купуєшся? Він тобі зараз принесе рахунок...

– Ви ж самі казали.

– Правильно. Я казав. Я за все заплачу. Я дам десять відсотків від суми чайових. Я дам п'ятнадцять, Максе. Але ти поїдеш зі мною в ліс, і ми на природі... На звичайній природі... Де зелена трава... Голубе небо над головою. Небо і це диво – сонце. Чому йому колись наші предки молилися? Чому його за Бога сприймали? Ти над цим задумувався, Максе?!. Не задумувався. А ти вдумайся. Сонце – наш Бог. Сонце нас, ідіотів, зігріває. Сонце нас пестить. Наші тіла... А що ми робимо? Ми хочемо затулити сонце. Затулити грибами... Грибами... Не тими, що в лісі. Тими, що в голові тих ідіотів. Вони нам показують гриби. По телевізору. Потім їм присуджують премії. Хтось кричить – краса врятує світ. А що кричать ці ідіоти, які отримують звання Героя планети? Ти тільки вдумайся в цей світовий парадокс! У цю пародійну систему заохочень! Їм присуджують звання Героїв за те, що вони знищать планету. Знищать нас із тобою. Ось той моріжок за вікном! Те озеро, на березі якого подають оці твої суші і батати... Отой ставочок... І отой фонтанчик... Тих безневинних кольорових рибок. Як ти гадаєш, звідки цих рибок сюди попривозили, Максе?! З яких екзотичних країв? Ну десь вони живуть у природних умовах. Я правильно кажу? І раптом над ними гриб. Над їхньою водою гриб. Хіба ти не викинешся з води на берег?.. Якої ти б маси не був. Ну скажи, Максе. Не мовчи. Кричи, Максе, на всю планету. Кричи. Ти ж не учений. Тобі Героя на груди не треба. Чи треба, Максе? Скажи чесно. Мовчиш.

– Мені байдуже.

– Тобі байдуже. Оце й погано. Тобі цими штучними субтропіками черево набити. З тебе його випотрошать... Ідіоти випотрошать, Максе...

Нарешті принесли мені коржі з маком. Я послав кельнера. Я послав його на кухню, щоб він мені приніс посудину під коржі. Я йому сказав, що їстиму коржі з маком на природі. Там мені більше смакує. Максу під столом передав пластикову картку. Він сьогодні має зіграти роль боса. Потім я передумав. Потім я передумав і Максу чесно сказав:

– Максе, ти вже трохи побув босом. А тепер дозволь мені... Я хочу бачити очі кельнера, який помітить пластикову картку не в тебе, а в мене. Який дивитиметься через плече, скільки я йому відвалю чайових. Максе, не ображайся... Дай мені дограти роль.

Макс мені не відмовив. Тільки сміявся. Він сказав, що йому самому тепер цікаво подивитися в очі кельнеру. На його писок... Чи він, писок, хоч почервоніє.

Кельнер став перед Максом у позі «Знак запитання». Очевидно, у ресторані за шеф-кухаря був японець. Мабуть, він цієї пози в японця навчився. Макс сказав:

– Посудину під коржі і рахунок!

– Уже несуть, – відповів, вигинаючись, кельнер. – Уже несуть. А ось вам рахуночок. Будь ласка, – він хотів подати його Максу, штучно і все ж таки мило усміхаючись.

– Це босу, – кивнув на мене Макс. – Мені тільки коржі з маком. У посудині.

Кельнер зовсім розгубився, але усмішечки з обличчя не зняв... Він переминався з ноги на ногу, але й розумів: через стіл подавати рахунок неґречно. Він обійшов відстань навколо столу. Вона йому здалася коротшою. Коротшою від тієї, якби він просто зробив два кроки ліворуч. У мій бік. Він обійшов стіл. І якось ніби з-за спини дивився на мене. Я глянув на нього. У його погляді я читав і розгубленість, і мольбу, і вибачення, і прохання.

– Тебе п'ятнадцять відсотків задовольнить?

– Я вам дуже вдячний. Ви наші найдорожчі гості.

– У борщ не плював?

Він почервонів.

– Що ви! Як можна? У мене навіть у думці такого не було... У нас же кухар – японець.

– Сумління вашої совісті, – я підвівся. – Макс! Візьми в кельнера меню. На згадку. Я хочу його показати пану Кудрику. Тут багато екзотики і естетики. Коржі ми також забираємо з собою. Слимаків краще заїдати коржами. Коржами з маком... До наступного разу, коханий, – кинув через плече я кельнеру, забрав свою пластикову картку і попрямував до виходу.

– Ми завжди будемо раді вас бачити у себе в ресторані «Зоряні ночі».

– Ці молюски, що їв Макс... Ну, ці слимаки... Вони з Мухавки? – запитав я кельнера, який замість швейцара відчинив переді мною двері на вихід.

– З Егейського моря...

– Слухай, – я зупинився на порозі. – Як тебе звати? – запитав я його.

– Жора, – якось покірно відповів він.

– Слухай, Жоро. Я тобі записав п'ятнадцять відсотків чайових. Записав за правду. А ти хочеш, щоб я наступного разу їх зменшив до п'яти? Кому ти кажеш, що ці слимаки з Егейського моря? Вони з Мухавки... У мене на городі так озеро називалося... Мух там розвелося стільки, що вони сонце закривали своїми вильотами. Мої односельці різали худобу. Кістки викидали в Мухавку... Життя не стало... Щурі вмирали... А здохла риба покривалася шубою. Односельці казали – оселедець під шубою. Я не витримав. Не витримав і виїхав до столиці... Тут хоч худобу не ріжуть... І мух не розводять у кожній хаті. Тут тихі мухи. Не ті, що на Мухавці. Ментальність не та. Ти мене зрозумів? Ти коли-небудь жив біля такого озера?

– Ніколи, – щиро признався Жора.

– А я жив біля такого озера... Ну, то вже було не озеро... Багно... Мухавка. Так ото в кожній хаті стільки мух, як у тебе в японському асорті... На кілька екзотичних ресторанів вистачить. Ти мене зрозумів?.. Так що я все це заїм коржами з маком, а тобі таки залишу тих п'ятнадцять відсотків. Бо ти мені сподобався. Скажи шефу-кухарю. Японцю. Ні, краще... Власнику ресторану. Щоб він тобі преміальні не забув виписати... Ти вмієш подати навіть те, що не подається.

– Навіщо ви так? – кельнер вдав, що ось-ось заплаче від образи.

– Жоро, я тебе не хотів образити. Просто я граю комедію. На той простий випадок, якщо ти гадаєш, що перед тобою полотняний лох. Я не люблю, коли мене дехто сприймає за ідіота. Ти мене також сприйняв за такого? Сприйняв чи сприймаєш?!

– Чому? З усього відчувається, що ви розумний чоловік...

– Навіть з полотняних штанів?

– Так. І у вас сандалії...

– Жоро, я вже в тебе закохався, коханий. Дай мені той папірець. Дай, коханий, я тобі напишу ще п'ять відсотків. Додаткових. Ти таки не ідіот... Як всі інші. Комплімент і для мужика – велика сила... Дай той папірець. А ці красивості в меню залиш Максу. Він кінорежисер. Писатиме... Вибач... Ставитиме днями кінофільм... Дія відбувається в ресторані. Аби він не мучився... Йому потрібні ці екзотичні назви... Це їх хто у вас придумує? Колектив?

– Ні, наймаємо письменників, журналістів, романтиків...

– Гаразд, Жоро. Мене це не стосується. Це ваша виробнича кухня. Тут без слимаків. Самі екзотичні назви, хоч слимаки з Мухавки.

Я переступив поріг. І раптом зустрів Альбіноса. Я зустрів свого давнього приятеля Альбіноса. Він себе іменував Алексом. Принаймні таку назву возили його автомобільні номери.

– Алекс! Коханий! Що ти тут робиш?

– Я хотів запитати, що ти тут робиш, – мовив Алекс. – Це ж мій ресторан.

– Твій? Я так і думав.

– Щось не так?

– Навпаки. Ти Жорі випиши преміальні. Тримає честь мундира в чистоті. У борщ не плює. У солянку недоїдків не підкидає...

– Інших не тримаємо... Й преміальними не балуємо... Вони мають преміальні самі заробляти...

– Це відчувається. У тебе, Алексе, гарна школа. Я йому за ці уроки заплатив двадцять відсотків чайових.

– Ти собі можеш дозволити.

– А ти?

– Хто я проти тебе? Клієнт нині пішов дрібний... Табунцями не ходять... Поглянь: столи самотні, мов холостяки... Стоять на чотирьох ніжках, клієнтів чекають. Чи то криза... Чи то дівки не такі щедрі?.. Чи тому, що весна уже минула?!

– Не можу тобі нічим допомогти. Якщо не плюватимуть у борщ, то тільки до тебе їздитиму.

– Ти що? Та я за таке!..

– Постав приховану камеру. Можеш за мій кошт. Хочеш, ударимо об заклад...

– Я не заперечуватиму, – розчесав п'ятірнею Алекс свій їжачок. – Але ти програєш... Нема клієнта, – забідкався він. – Ресторанний бізнес – невигідний бізнес. Уже не вигідний. Може, конкурентів багато. Ресторан на ресторані. Колонка на колонці...

– Добре, добре. Не заливай. Я вже заправився.

– Може, все-таки присядеш?

– Я щойно встав.

– Але хазяїн просить. Бос.

– Ну, хіба що бос. Замов «Поезію моря». Я хочу понюхати... Як пахнуть хвилі прибою, – ми присіли в кабінці для шефа. – Знайомся, це мій режисер... Ми з ним фільм задумали... Як у тебе з дачею?

– З дачею все добре. Без здачі погано.

– Облиш свої каламбури. Не оригінально. Я вже від тебе це чув. Ти зараз комусь дачу здаєш?

– Яку саме?

– Ну, ту, що ближче до Дніпра.

– Десять тисяч баксів – і тобі можу здати.

– На тиждень?

– Вважай, тобі пощастило: на місяць.

– Нам на два дні.

– Це тобі дорожче вийде.

– Я серйозно

– І я серйозно.

– Скільки?

– Як для тебе – п'ять тисяч за добу.

– Ти збожеволів, Альбіносе.

– Ти ж там кіно збираєшся знімати. Може, жеребців кластимеш у ліжко. Хто тебе знає, що твоєму режисеру стукне в голову. Це ж ти кіно там робитимеш?!

– Не робитиму – зніматиму...

– Гаразд, зніматимеш. Наробите рейваху. Я цих кіношників знаю. Особливо після зйомок. Накурять, наплюють. У вазони, у пальми недопалків натикають. Як солдатиків... В окопах. Униз головою.

– А чому ти сценаріїв не пишеш?

– Ще б чого. Кожен має свою нішу. Ти – свою. Я – свою. У мене ресторани, бари... Ферми... Поля...

– Молодець. Усе свіже. Особливо стейки і слимаки...

– Ти чимось не задоволений?

– Ні, все в нормі. Я ж сказав – видавай Жорі преміальні.

– М'ясо тільки свіже. З ферми і сюди. Ні в кого такого немає. Можеш мені повірити. Без хімії.

– Вірю. Буду жити... Якщо не помру.

– Тебе й чорт не візьме.

– Ти так гадаєш?

– А що тут гадати. По мордасу хіба не видно...

– Ну, ми поїхали, Алексе... Сценарій писати. Можеш не проводжати.

– А як же дача?

– Тьху. Я про дачу й забув. Тоді варто ще посидіти. Погомоніти..

– Фільм цікавий? – запитав Алекс.

– Такого Голлівуд не поставить.

– Порно?

– Ти що? Збожеволів? Я і порно? Це несумісні речі. Хоча дівчатка будуть. Дівчатка для віп-персон. Дванадцять. У являєш?.. Колись було дванадцять Цезарів – у мене дванадцять королев, – я імпровізував. Буквально на ходу.

– І що ти з ними робитимеш? З дванадцятьма?

– А що з ними у таких випадках роблять?

– Не знаю, – розгубився Альбінос. – З двома, трьома, але з дванадцятьма?

– Годуватиму з ложечки...

– Ти що, виводиш образ супермена?

– Ти мені баки не забивай. Фільм купиш. Побачиш, – я йому потис руку і вийшов на природу. Потім я сів у «Майбах». Власне, ще не сів, тільки поставив свою праву ногу. Ні, не праву... Ліву ногу на поріг автомобіля. Алекс торкнувся мого плеча.

– Ти не розповіси сюжет фільму для друга?

– Ти мені не друг... У бізнесі друзів не буває... Та й дружину відбив...

– Стривай. Стривай... Ти образився. У тебе ж купа грошей. Ти ж на той світ їх із собою не візьмеш... Дружини нема...

– Уже нема, – я сів у кабіну авто. Дверцят не зачинив.

– Уже нема. Марії нема. Сина нема. Дітей позашлюбних нема. Родичів нема, – Альбінос іронізував.

– У мене є мама... – я раптом згадав маму. Господи, я зовсім забув про маму. Як вона там? Як вона зводить кінці з кінцями? У неї ж мізерна пенсія. Мінімальна: на кілограм пшона, на кілограм круп, на кілограм солі, на кілограм цукру, на пачку локшини... Картопля своя... Яйця свої... Добре, а олія?.. А молоко?.. Молоко є. У мами є коза... Так, вона, здається, має козу. Має козу і каже, що тільки на козі тримається... У мене асоціативне мислення. Просто до смішного дурнувате. Я уявив собі маму, яка тримається на козі... Вона лежить на козі... Обійняла її за кільчики... Ні, за роги. Чорт, а чи є в кози роги?.. Здається, роги тільки в цапків. Мабуть, що в цапків... Бог з ними, з рогами... Мама на козі... Лежить на козі. Тримається за кільчики... Я уявив собі таку картину і розсміявся.

– Я щось дурнувате сказав? – раптом надувся Альбінос. – Чого ти смієшся? У мене що, вигляд недоумка?..

– Коли ти без краватки... А коли з метеликом, Алексе, це й справді смішно... Це мені нагадує... Ображатися не будеш?.. Ти ж дуже образливий, Алексе... У тебе зовсім нема почуття гумору...

– У мене нема почуття гумору? – його охопила лють. Така часто й мене охоплює...

– Є. Але тоді, коли ти з метеликом... Коли ти з метеликом, то ти мені нагадуєш. Ні, не ти... А взагалі. Така людина з метеликом... З такою, Алекс, пикою... Ти не ображайся... Це все одно...

– Кажи вже... Я не ображаюсь. Мені цікаво...

– Ну, це все одно... – я ще не знав, що сказати. Гадав, мені щось підкаже Макс... Була б поруч Люба. Люба сказала б. Боже, який у неї був язик... Який гострий розум... Я намагався уявити, що у цьому випадку сказала б Люба... Може, вона б сказала: «Алексе, ти мені з цим метеликом нагадуєш погонича кіз. А на цьогорічному Віденському балу... З білим метеликом... Червоною пикою... Товстою шиєю... Ширшою за голову... Бика під час кориди». Я так і сказав Альбіносу:

– Бика під час кориди...

– У мене така шкіра... У мене після першої чарки... Кров ударяє в лице... А потім я соромлюся жінок... Ти знаєш?.. Я не знаю, про що з ними говорити... Як у них випросити... Я показую їм гаманець... Я їм даю гроші. Даю гроші в надії... Ну, ти мене розумієш, Баз. Я їй гроші, вона мені... А вони мені часто ляпають по морді. Майже всі ображаються... Усі кажуть, що я недоумок, бовдур, придурок.

– Ти, Алексе, не придурок... Ти гарний, скромний хлопець. Ти помітив, що я сказав – не бізнесмен?.. Я сказав – гарний хлопець..

– Тобі й справді здалося, що я на Віденському балу... З білим метеликом, – він хотів пересвідчитися, чи я не обмовився, назвавши його биком. Видно, це його муляло. Муляло більше, ніж те, що я його назвав не бізнесменом, а гарним хлопцем. Який з нього бізнесмен – він знав. Він підметки відривав на ходу... Після зустрічі з Альбіносом колеги бігали без підошов. Вони світили п'ятами...

– Чого ти мовчиш?

– Я сказав – погоничем гусей... Ти йшов позаду, а ті гуси попереду...

– Ти мене ж перед цим назвав биком!

– Я помилився. Тепер я в тобі помітив інші риси. Ти мені нагадуєш пастуха гусей. Отих, що у твоєму ресторані.

– Я їх не поганяю... То вони за мною ходять, мов гуси...

– Я тебе розумію... Але коли дивитися збоку... Алекс, ти подивися на себе збоку... Подивися моїми очима... Подивись очима Макса. Ну, очима перехожого... Гуси попереду, а ти в білому метелику позаду. І ось ця лозина... Ти що, граєш роль лорда, пера?.. Англійського джентльмена?.. Де ти взяв цю лозину?.. Я розбив три фужери і пляшку дорогого французького вина... Мені сказали: глянь, іде Алекс... Поганяє лозиною гусей...

– Чорт з вами... Наступного разу не піду... Пішов заради дітей... Сказали, гроші для дітей-сиріт... Для дітей зі снідом...

– У цьому році проводиться Варшавський бал... – я імпровізував... Я ніколи про Варшавський бал не чув. Я міг сказати – Ліверпульський, Мадридський, Лісабонський, Сербський... Який завгодно...

– А гроші? Куди гроші?..

– Гроші людям сидячих професій... Бухгалтерам, касирам... Консьєржкам... Усім, хто хворіє на геморой...

Макс сміявся. Я його ударив рукою. Здається, не в те місце. У те, де в нього висів краник.

– Вибач, Максе... Я не хотів... Я знаю, що ти хочеш іще сина... Ти Алекса попроси... В Алекса тільки сини... Це я не знаю від чого виходить

– Добре, добре... Пожартував і досить. Ти дачу береш?..

– На два дні...

– Я сказав – десять тисяч.

– Ти сказав п'ять!

– Це за два дні і як для тебе... Бо я не знаю, що там у вас за кіно... З пострілами... Бійкою... Без бійок... Ти, може, розповіси сюжет?.. Хоча б у двох словах...

– У двох не зможу. Зможу у дванадцяти... Їх буде дванадцять... Розумієш? Дванадцять, і кожна в головній ролі. Задом наперед... Скинь пару тисяч – розповім сюжет...

Макс сміявся. Макс падав то на спинку сидіння, то на кермо і сміявся... Максу було смішно. Алекса це дратувало:

– Ти можеш цього свого недоумка зупинити?..

– Як саме?

– Скажи йому, хай не сміється...

– Це ж не від нього залежить. Він так сприймає світ. У нього дуже розвинене почуття гумору. Він зараз ставить комедію. Він бачить серйозний світ у смішному вимірі... У нього багата уява.

– Добре, що комедія смішна. Про дванадцять королев. Не хочеш сказати двома словами — скажи дванадцятьма... Скидаю дві тисячі...

– Ти одоробло, Алексе... Не скину... Беру й за цю ціну... Беру через пару днів... Поки готуємо декорації.

– Передоплата наперед!

– Алексе! – я здивувався. Власне, я йому не дивувався. Алекс завжди був таким. Він своє не випускав. Не спускав і не випускав з рук.

– Я сказав – зараз або ніколи...

Я відчув, що він вловив слушний момент. Він зрозумів, що мені вкрай потрібна саме його дача, і він тепер мене живим не випустить. Він відчув, що я вже заковтнув блешню і мені її тепер важко виплюнути.

– Мені потрібно ще два дні. Я не певний, чи мій головний герой не на інших зйомках... Чи він сьогодні не зайнятий. Ось у чому заковика... Нам головний герой отак потрібен... Як ніж біля горла жертви...

– Зараз даєш дві тисячі, а тоді й шукай свого героя.

– Готівкою нема... Усю готівку миші з'їли... Києво-Печерської лаври.

– Зніми з картки... На ресторан. Я покличу свого бухгалтера... У нас нема проблем... Тобі тільки розписатися... Що тобі дві тисячі... Ми поки говоримо... У тебе вже сотня тисяч на рахунку набігла.... При таких сумах – твої відсотки – мої заробітки.

– Гаразд, гаразд. Твоя, Алекс, взяла... Даю дві тисячі...

– Але ти сказав, що розповіси сюжет.

– У загальних рисах...

– Давай у загальних... Ти що, мене маєш за дурня?.. Ти гадаєш, я в загальних рисах не зрозумію?..

– Беремо дванадцять красунь. Зрозумів? Дванадцять.

– Я це вже чув. Не повторюйся.

– Неповторних красунь. Не з цих, як твій друг висловлюється, Вака, – нічних метеликів, жриць кохання... Порядних.

– А де ти порядних на таку роль набереш?

– У тім-то й суть, Алексе. У нашому домі всі порядні... У твоєму домі... На твоїй дачі... Жодної повії... Всі з пристойних домів... Вважай, просто з Віденського балу і на карету...

– Гаразд. І що вони у мене на дачі робитимуть?.. З чоловіками, без?..

– У тім-то й сіль, Алексе, що без... Без чоловіків. Я маю на увазі, без чоловіків у ліжку. І навіть у цьому випадку анонімність гарантовано... Герої не бачать один одного в обличчя... Тільки в зад...

– Не зрозумів?

– Ти можеш взяти участь... Але дача... Ну, твій котедж, замок... Фортеця... Одне слово, ти виступаєш у ролі головного героя.... Заходиш до своєї головної зали.. Над тобою напівтемрява... Тільки білі стіни... Усі підряд ніби світяться... При світлі. При пахучих свічках дванадцять облич. Рівно дванадцять... Жіночих...

– Ти ж казав – ніхто нікого не бачитиме в обличчя.

– У тім-то й суть... Ніхто нікого. Ти виходиш на сцену... Ну, на середину свої кімнати. Скидаєш штани...

– Для чого?

– Алексе, ти що, наївний хлопчик?.. Ти скидаєш штани.... Картинно жбурляєш їх через ліве плече... Саме через ліве... Оператор зніматиме тебе зліва... Потім скидаєш труси...

– Я зрозумів... Одяг Адама і Єви...

– Нічого подібного, друже... Одяг як під час Віденського балу... Білий метелик на тобі... Все чин чином... Тільки ти скинув труси і відкинув їх. Також картинно і якомога далі... Тільки не на трубу оператора... Я маю на увазі камеру... Ти тільки картинно скидаєш, і тут спалахує світло. Ти оглядаєшся. Посеред зали ти один... Як на початку акту... Розумієш, акту... Так за сюжетом... Не тебе дивляться дванадцять пар прекрасних очей. Ну, просто чарівних... Ці очі тебе поїдають. Одна пара краща іншої... Я хотів сказати, одне обличчя вродливіше іншого... Ти стоїш розгублений. Дурень дурнем. Ні в сих ні в тих. Не знаєш, із чого почати...

– Зовсім голий?

– Чому зовсім? З білим метеликом на шиї, у сорочці, але без трусів... І в цей момент...

– В який цей момент?

– Ну, в цей момент, як тільки спалахують софіти, ти рефлекторно... І ти рефлекторно... Як Адам, який раптом побачив Єву... Рефлекторно прикриваєш своє грішне тіло власними руками... Ти зрозумів?.. Потім Єва (ну, одна з цих красунь) підходить і чіпляє тобі на краник фіговий листочок... З канадського клена... Щоб було мов у раю. Ще до появи Змія. А може, той листок буде з африканського бамбука... Я точно ще не знаю, звідки родом Адам і в якому краю з'явилася Єва... Може, вона й з наших українських земель... Якщо тоді надворі стояло літо і цвіли липи... Тоді вона тобі чіпляє липовий листок. Могла б почепити і з дуба...

– Та пішов ти!

– Даю ще п'ять тисяч за головну роль, Алексе. Називатимемо тебе Адамом. Ти подумай. Сюжет потрясний...

– Нічого потрясного тут не бачу...

– Ти слухай далі... Тільки спалахнуло світло – ти раптово даєш волю своїм рукам. Так, ніби ти злякався. Злякався, що твоє багатство дами можуть украсти... Але вони навіть не торкаються тебе... Ані твого краника. Це фільм-сюрприз. У Голлівуді такого не поставлять... Мабуть, і росіяни не насміляться... Але я за росіян не ручаюсь. Ті все можуть... Росіяни завжди в усьому попереду...

– Ти мені про сюжет...

– Я й кажу – всі дванадцять облич падають перед тобою. Як твої труси на паркет... Блискучий паркет з дзеркальним лаком...

– Як це – обличчям падають на паркет?..

– У тім-то й суть... Ніби поклони перед тобою б'ють. Сіль фільму саме в цьому. У цьому його й несподіванка... Це не обличчя, Алексе. Це гарні маски... Маски перед тобою падають, і ти дивишся й тепер не можеш сказати отого традиційного новорічного «маско, я тебе знаю»... Перед тобою дванадцять чарівних облич. Дванадцять чарівних облич, і освітлюються тільки вони. Ти підходиш ближче. Торкаєшся будь-якої рукою, і раптом з кожної спадає маска. Перед тобою дванадцять найкращих і найкругліших жіночих... сідниць. Найкращих. Оголених. Без масок... Усі наче з міжнародного конкурсу краси...

– Та пішов ти...

Але сам Алекс нікуди не йшов. Він залишився слухати мій сюжет із дверцят мого «Майбаха».

– Ти, Алексе, входиш у головну роль. Ти ними милуєшся... І залежно від характеру... Твого, Алексе, характеру... Збуджуєшся... Збуджуєшся, збуджуєшся, збуджуєшся. І наступає своєрідна адаптація організму. Ти опускаєш руки... А він піднімає голову. Чи ясно я висловлюсь, друже?

– Я собі уявляю.

– Це ти уявляєш... А реальність, Алексе, ще краща... Реальність завжди краща від уяви. Ти в цей час у роздумах... Ти стоїш і міркуєш. І тут раптом вилітають, ніби з якоїсь ніші, таблички... З кожної ніші по табличці. Рівно дванадцять штук. І на всіх один і той же напис... З неоновим світлом... Світло загальне у залі гасне... І на кожній табличці неоновий напис: «Зачни з мене», – я передихнув. – То як, Алексе, береш участь? Зіграєш головну роль? Але умова!

– Яка?

– Твоя дача напрокат безплатно... Ти плату за оренду компенсуєш своєю участю в головній ролі.

– Ти ж казав – порно не буде?

– Не буде! Наш герой матиме зовсім інший характер. Він має розгубитися перед дванадцятьма масками-красунями... Для тебе... Заради дачі ми підемо на певне відхилення. Почнемо завтра. Я всі витрати беру на себе. Це мій фільм. Ми його згодом запустимо у прокат... Підпільний, зрозуміло... Не під твоїм іменем... Тебе зніматимуть тільки до пояса... Метелик глядачу ні до чого... Дамам також... Ти зрозумів, Алексе?..

– Та пішов ти! – Він мене послав утретє, і я зрозумів, що нам таки час їхати.

– Подумай, Алексе, – Макс уже хотів натиснути на педаль, але я його зупинив. – Я б особисто не думав...

– А чому б тобі не зіграти?

– Характер не той, Алексе. Я зрозумів: ти відмовляєшся. Але я дачу беру напрокат. Плачу, як ти запросив, але умова – про фільм нікому ні слова... Я конкуренції боюсь... Ми його викинемо на ринок, коли ще пірати спатимуть... Пірати не знатимуть, що в природі є такий фільм. «Дванадцять принцес і король». Назва поки що умовна... Але не виключено, на ній і зупинимося... Викликай свого бухгалтера...

– А готівки нема?..

– Алексе, а ти возиш із собою в такій сумі готівку?..

– Я вожу, – спокійно відповів Альбінос...

– Тоді позич...

– Я не збираюся наживати собі ворогів, Базе. Ти мій друг, і я хочу, щоб ти таким залишився, – Алекс витяг рулон готівки, демонструючи її наявність.

– Відмиваєш?

– Відмиваю.

– Дай потримати в руках дві тисячі. Давно не тримав у руках готівки. Забув солодкі пахощі валюти, як висловлюється один мій приятель. Естет. Ти його не знаєш. Колись познайомлю.

Альбінос мені відрахував. Я взяв їх. Взяв тільки на якусь мить. Взяв і повернув йому назад.

– Перерахуй, Алексе... На моїх очах, – наказав я.

– Навіщо? Трюк із твого фільму? Чи взагалі трюк?

– Жарт, Алексе. Жарт.

Він почав перераховувати.

– Я даю тобі аванс... Ти ж просив у мене дві тисячі... Я тобі даю... Макс – свідок. Решту за перерахунком. Поїхали, Максе...

Альбінос похопився.

– Ти що, недоумок? Чи ти з мене дурку клеїш?..

– Шеф! – подав голос Макс, коли ми виїхали з ресторанного двору Альбіноса. – Ви йому сюжетом фільму баки забили... У нього розум зайшов у штани... Він стояв і на власні штани дивився. Не міг кроку ступити... Щось йому ніби заважало...

– До лісу, Максе... Шлунок запрацював. Кров відтягнула втому. Від голови до живота. На сон тягне... Не вистачає кисню... Дістань матрац і кинь на траву. Накинь москітну сітку. Я полежу... Слухай, а де охоронці?..

– Шефе, все в порядку...

– Як у порядку? А вони хоч поїли?..

– Зліші будуть...

– Я тебе запитую – вони хоч поїли?

– Могли б доїсти оте асорті... Там на цілу роту кельнер харчів приніс.

– Вони слимаків не їдять... Їм шматок би м'яса. Свіжої курятини... Все-таки... Це ж також хижаки... Хоч на двох ногах... Зателефонуй Алексу... Хай зайдуть до нього в ресторан і поїдять... Я на кілька хвилин. На кілька хвилин придавлю комара...

– Шефе, я вас не кину... Я сидітиму... Вони також.

– Хай почергово їдять... Ти авто постав із траси... Я за автом ляжу...

Макс надув матрац з вихлопної труби «Майбаха». Поклав мене з протилежного від траси боку. Як я просив. Ну, не зовсім поклав. Я сам ліг, але я не так, здається, висловився. Він запропонував мені лягти.

– Я все приготував, шефе.

Я глянув на ліс. Ліс був на вигляд зелений. Зелений і трохи брунатний. Ніби листя місцями побите. Побите брунатними плямами. Мабуть, димом. Димом від вихлопних труб автомобілів. Я ліг. Ще раз глянув на ліс. На голубе, гарне небо. Мені раптом стало шкода лісу. Внизу – брунатний, згори – зелений. Такий відтінок давали сосни. Унизу сосен... А може, то були не сосни... То, мабуть, були ялини. Високі, налиті соком ялини. У них шишки скидалися на вагітних жінок... Чому мені таке прийшло порівняння – я не знаю. Вони мали здалеку вигляд ситих гусениць. Це, певне, від радіації. Не може бути, щоб ялини чи сосни мали такі товсті і такі брунатні шишки. Ніби надуті. Як матрьошки. Російські матрьошки. Я перевів погляд на кущі. Густі, мішані, колючі.

– Макс! – гукнув я. Макс... Я чомусь не любив української форми звертання. Оте «Максе», «шефе»... Воно дратувало мене. Викликало не ті асоціації. Ніби я кликав пса. Вірного пса. Не знаю чому, але мені хотілося стати реформатором у мові. Змінити якісь незручності. Якісь неоковирності. Доповнити їх новими словами. Та зараз я не те хотів сказати. Зовсім не те. Я покликав Макса зовсім не для того, щоб займатися граматикою. Займатися граматикою, мовою, її красивостями, її зручностями. Мені щось інше спало на думку. Свінуло, як пишуть деякі перекладачі, і мене це слово також чомусь дратувало. Може, тому, що так ніколи не казала моя мама. Може, тому, що вона ніколи не казала «Баз»... Яке дурне слово – Баз... Це, здається, мені його приліпив Кудрик. Естет. Доктор естетичних наук. А може, Двасорок чи Вака. Найімовірніше – Тод. Ні, не Тод... Бован... Так, Бован... Він усім породистих псів нав'язує і одразу продає місце. Місце на престижному кладовищі. На престижному кладовищі для елітних псів. Елітних собак, елітних кішок й інших вірних друзів. Так, я пригадав. Він мені пропонував. Десь у мене записано... Різні породи собак... Елітні, модні... Чорті й що... А ось і список Бована: ірландський вовкодав, сетер-гордон, леопардова гонча, жорсткошерстий грифон, фінський шпіц, алабай, пекінес, фараоновий хорт, доберман, лабрадор, англійський кокер, кавказець, бультер'єр, німецька вівчарка... У мене запаморочилося в голові...

– Ні, – я сказав Бовану. – Вірними можуть бути не тільки пси. А вірним може бути і хазяїн пса,– я згадав свого Джима. Свого розумного і вірного Джима.

– Як знаєш, Баз...

Так, це Бован вперше назвав мене Базом. А може, так мене назвав Кудрик. Може, й Кудрик. Пригадую, комусь я з них відповів:

– Я просто Василь. Маю гарне ім'я – Василь. Мама казала – Василько, – і я почервонів. Бо знову бовкнув. Знову бовкнув, і не до ладу...

Кудрику ім'я Василь різало вухо. Його вухо. Він почав при мені відмінювати – Василь, Василіус, Базиліо, Баз... І на цьому дурнуватому Базі зупинився. Потім до цього дійшов і Двасорок. Та про це я ще розповім. І про Двасорок також. А може, його звали Трисорок? Кудрик мені запропонував вибити на номерах. На автомобільних номерах щоб мені вибили – БАЗ. Я запротестував і написав: «Георг»... Бо мама... Мама... інколи мене називала Георгом. Інколи вона мене пестила і, коли не гнівалася, казала:

– Георг! – і ніколи не відміняла того імені. Ніколи. Воно їй чомусь подобалося. Чому? Я не знаю. Може, так звали її чоловіка. Мого тата. Може, коханця. Я не знав, чи в мами був коханець. Мабуть, що не було. А може, був. Отой Георг. Я збирався її запитати про це. Збирався, але в мене постійно не вистачало часу. Постійно не вистачало часу для мами. Для комедій у мене вистачало. Для мами – ні. Раптом мені захотілося поіронізувати:

– Максе, – цілком граматично гукнув я. Макс підбіг і присів біля мене. – Максе. Ти знаєш, що мені свінуло в голову?

Він не знав. Але я мислив асоціативно. Оте «свінуло» мені нагадувало «свиснуло»... А може, не нагадувало? Може, те «свінуло» й означало «свиснуло», і я про це Максові сказав.

– Воно може свиснути з-під тих кущів.

– Може, – погодився Макс.

– Що б я зробив... Аби я був кілером... Я проїхав би метрів триста-чотириста далі і побачив би, що той, кого я хочу прибрати.... Чи, як ти кажеш, Максе, замочити... То я виліз би з машини, зробив півколо... і вийшов би он на той горбочок. Ліг би під отим кущиком... Бачиш, Максе?.. Орієнтир – сосна-ліра. Та, що на пагорбі. Праворуч від неї густий чагарник і отой кущ терну... А може, то груша-дичка... Під нею кілер і ляже... Ну, отой, що хоче мене замочити. Ляже і по мені запросто може свінути... Тобто свиснути... Пальнути...

– Тоді я, мабуть, піду сам там ляжу... Ляжу, поки хлопці їдять...

– Тих міг не всіх одразу посилати їсти... Одного охоронця міг би залишити... Було б це вчора, Макс... – я знову сказав «Макс», а не «Максе». – Було б це вчора — я погодився б... Хай би їли всі... Усі разом... І ти з ними, Максе... Але сьогодні я ще не можу вмерти... Сьогодні просто не можу... У мене з'явилися плани... У мене є перспектива життя... Є сенс... Я таки хочу створити те дурне кіно, Максе... Якщо це собі дозволяють творити американці... Дозволяють росіяни... Дозволяють навіть копіювати чужі фільми... Чому цього не можу дозволити собі я?.. У мене є гроші. Багато грошей... Чому я не можу повернути назад Ел? Не створити для неї тут Голлівуд? Дати їй головну роль. Головну жіночу роль. Ел зіграє. Чоловічу зіграє Кудрик. Ти чуєш, Максе? Чоловічу роль зіграє Кудрик. Ні, він зіграє самого себе. Ел зіграє свою роль... Викликай її на зйомки. Напиши: Голлівуд приїхав в Україну. Є шанс знятися в головній ролі. Вона клюне... Я їй плачу гонорар. Великий гонорар...

Мені раптом справді захотілося бачити біля себе Ел. Хай вона хоч відробляє. Хай хоч відробить. Бог з нею. З її практичним цинізмом. З її таким тверезим поглядом на життя. Мабуть, це їй передалося від авто. Вона так само виконує усі команди, як і автомобіль. Виконує відповідно до програми. Точно і без жодних емоцій. В автомобілів емоцій нема. В Ел – також. Вона людина-авто. Вона людина без емоцій. Людина-машина.

– Я їм скажу, хай хтось один візьме сухим пайком, – урвав мої думки Макс. Урвав, коли я закінчив свій монолог...

– Ти про що? Що означає – «сухим пайком»?..

– Ну, хай харчі візьмуть з собою і охороняють вас з пагорба.

– А, он ти про що. Хай візьмуть. Візьмуть і сік, і воду...

Ні, я таки ідіот. І я ідіот. Як я міг зверзти таку дурницю... Невже вони самі не здогадаються взяти того соку чи води...

– Тоді ти мене зачини в машині... Дай ключі... Я візьму пістолет і сидітиму... Сидітиму, поки ти не прийдеш... Звичайно, сидітиму, якщо вони мене не замочать у якийсь інший спосіб. Я лежатиму, Макс...

– Ви не відчиняйте дверей. Машина броньована, і її не так легко буде взяти... А тим більше добратися до вас, шеф. Одна нога тут, одна там. Я пошлю тільки одного. Решта по лісу. Решта навколо нас, шеф.

Він також сказав «шеф», а не «шефе». Це мені сподобалося. Він мене наслідував. Та це й здалося мені природнішим. Я все ж підвівся. Підвівся і пересів в автомобіль. Так, по суті, і не встиг прихилити голову на той надувний матрац... На його байкову подушку. Ніжну, мов шовк... Як оті панчохи на колінах Люсьєн. Господи, які в неї гарні були коліна, який круглий задок... Як у гейші... Вона так вихиляла стегнами. Так вихиляла... Мене качало! Мене закачувало... Ні, у неї таки манери гейші. Тепер я дивувався сам собі. Знову дивувався. Адже я щойно згадував Ел... Лялю... Лялечку з автосалону... А перейшов на Люсьєн... Для чого мені здалася та голка? Я ж для Кудрика придумав такий сюжет... Такий сюжет!.. Навіть цьому тупорилому Альбіносу сподобався... Здається, сподобався... Він, ідіот... Ні, він таки ідіот... Він таки повірив, що я ставитиму на його дачі такий ідіотський фільм. Дванадцять нічних принцес. Дванадцять нічних метеликів для віп-персон. Дванадцять святкових облич... Загадка однієї ночі... Господи... Я таки цей фільм поставлю. Заради тільки самої назви – «Загадка однієї ночі». Можна запустити в прокат. У підпільний... Ні, потяг пішов... Тепер на порнобізнесу не заробиш... Порнобізнес потрібно було робити раніше... Тоді, коли не наситився ще ринок... Тоді, коли ще люди читали серйозну літературу, а не це лайно... Життя після смерті. Сповідь гетери. Кривава королева. Таємниці Кремля. Убивство серед білого дня... Санкт-петербурзька банда...

Де той їхній Бунін, де Гоголь, де Чехов?.. Мамо, мамо... Ти казала: краса врятує світ... Ти хотіла, щоб я знав літературу, як ти. Ти мене вчила любити Коцюбинського, Лесю Українку, читати прозу Яновського... Казала, що то не проза. То поезія.

У мене дивакувата мама. Просто дивакувата. Іншого слова я для неї не знайду. Вона дуже боїться вмерти... Дуже боїться... Я повна її протилежність... Я зовсім не боюся вмерти... Може, я й ідіот... В її очах... В очах цього гарного хлопця Макса. Макс також боїться вмерти... Я його запитував. Він відповідав. Дуже боїться. Каже – дружина, син... Але ж вони, Максе, залишаються?.. А як без нього житимуть? Мабуть, я таки поставлю той фільм... Ні, не той, що розповів Алексу. То дурня... Таких фільмів я можу придумувати сотні з сотнями варіацій... Я поставлю класний фільм. Реальний фільм. Про цього ідіота Кудрика. Цього естета... Цього доктора естетичних наук з купленим дипломом і дисертацією. Як я його ненавидів... Ненавидів. Сам не знаю за що... Він мені нічого поганого не зробив. Навпаки... Все добре... Він тоді не подивився на мої штани... На мої лайноступи. Запросив до свого кабінету... Ні, в цього Кудрика таки інтуїція живе... Він одразу відчув у мені мультимільйонера... А може, навіть сприйняв за мільярдера... Яким він був люб'язним. Як він тоді в мене вчепився... Мов кліщ... Тільки якийсь молочний кліщ. Молочно-суничний... Фу, просто одна смакота... І це незважаючи на мою неестетичність. Це незважаючи на те, що я ще не знав, що він такий естет... Я не знав. Я не знав. А то я б обов'язково витер свої лайноступи... Витер перед тим, як зайти до нього до кабінету. Ну, хоча б від того кізяка. Де я його міг у центрі столиці знайти?.. Це ж треба: кізяк – у центрі міста... Такого великого міста... Де є бруківка. Де є асфальт. Де вимиті доріжки. Хідники... І раптом кізяк. І раптом кізяк на сенатських лайноступах... Мати недаремно казала. Ще в дитинстві... Якщо б у селі була хоч одна калюжа... Вона не казала «калюжа»... Баюра... У нас так красиво не говорять... Одна баюра. Одна на все село, то я обов'язково туди б вступив... Я тепер згадав, де я знайшов того кізяка. На площі Свободи... Так, на площі Свободи... Чи вона називається майданом Свободи? Боже, як тепер багато майданів Свободи... А раніше це все були площі Леніна... Ще раніше – Сталіна... Цікаво, чи були за моїх дідусів такі площі? Такі площі і на них кізяки? За моїх бабусь. За моїх дідусів. Під час гітлерівської окупації. Площі Гітлера... Штрассе Гітлера... Штрассе Коха... Штрассе Герінга, Розенберга...

Прибіг, захекавшись, Макс...

– Пагорб уже зайнятий... Нашим хлопцем. Він поїсть там...

– Там? Гм... – я клацнув, а може, ляснув язиком власне піднебіння. – А якщо захопиться? Скажи, хай їсть спиною до мене... В смислі не спиною їсть... А їсть ротом, але сидить спиною до нас...

– Я зрозумів. Я побіг... Одна нога – тут, друга – там...

Це йому легко казати, що він побіг. Поки продереться через терни... Здається, так можна сказати... Ні, краще – поки продереться через ті кущі... Я подумаю про маму... У мене й справді дивакувата мама. Коли ж я у неї був? Рік тому? Ні, мабуть, два роки тому... Мабуть, цілих сто років тому... Ну, не менше... Тоді, як упали на мене перші гроші... Багато грошей. Я ледве не збожеволів... Я не знав, що з ними робити... Добре, що я тоді сів на таксі. А не додумав примчати до мами на «Майбаху» чи «Бентлі»... Та я тоді і про ці автомобілі не чув...

Ні, я спочатку ще про Кудрика розповів... Мама почекає. Мама має терпіння. Мама завжди чекає. Як я зайшов у кабінет до Кудрика. Як я з ним познайомився. Зайшов у кабінет, а подумав, що помилився адресою. Подумав, що у парфумерний магазин... Бо раптом цей запах... Удар цього запаху мені прямо в ніс. У ніздрі. Навіть у Кудрика скрутився ніс. Очевидно, від пахощів. Він не каже інакше... Тільки пахощі. Аромати. Так, у нього ніс також скручений. Буває, він скручується знизу вгору... А буває, опускається той ніс згори до низу... Ну, майже до підборіддя... Або до самої горлянки... А тут наче у профі... Я маю на увазі, у професійного боксера... Ніби якась невидима рука бере того Кудрика за ніс. Я ще тоді не знав, що він не вимовляє літеру «л»... Я не знав, що він замість літери «л» вимовляє літеру «р». Він ту літеру «л» ніколи у своєму житті не застосовує. Тобто не вимовляв. Починаючи з першого класу. Починаючи з першого класу, не вимовляв правильно свого прізвища... Я тоді ще не знав. Я тоді ще не знав, що він доктор естетичних наук і що він пудриться під пахвами і між двома половинками сідниці носить пахучу серветку... Він не любив називати їх пахучими... А тільки ароматичними... Я ще про таке не чув. Не чув і ніколи не бачив... Щоб хтось носив у проміжку між сідницями пахучі серветки. Кудрик носив. Як естет. Як доктор естетичних наук. Хоч працював не за покликанням. Працював банкіром. Власне, не працював, а мав свій банк. Мав свій банк і в ньому працював керуючим. Ні, такого, як Кудрик, я ніколи не бачив. Навіть у сні. У найдивовижнішому сні. Ніс. Його ніс... Не мій. Заходився на обличчі, мов жовна... Не вгору-вниз, не знизу вгору. А зліва направо і справа наліво... Я зайшов, він одразу почав нюхати. Як та нишпорка. Спочатку подивився у стелю. Дивився на вентилятор. Потім на кондиціонер. Він почав принюхатися до повітря у своєму кабінеті... Потім почав дивитися на мене. Почав дивитися якимись ідіотськими очима і нібито мене в чомусь звинувачувати. Без жодних слів. І без жодного суду і слідства... Ну, просто заочно. Я це відчув усіма фібрами своєї душі... Хоч ні однієї тієї фібри я у свої очі ніколи у своїй душі не бачив. Та й сама душа... Сама душа мені також рідко на очі потрапляла. Либонь, соромилася. Либонь, дуже соромилася мене. Соромилася більше, ніж я її.

Кудрик раптом зморщився. Він відчув, що тут щось не так. Хоча вже знав: у кабінеті у нього запахло грішми. Хоч і знав. Що гроші не пахнуть. Пахнуть – кізяки. Я зрозумів, що він ідіот. Ну, в якійсь мірі. Бо я був певний: Кудрик гадає, що те повітря у його кабінет підпустив я. Ну, ніби в його парфумерному кабінеті раптом з'явилася течія Гольфстріму. Тільки повітряна. Влетіла чи то влилася через кватирку і почала витісняти з неї усю дорогу... Усю дорогу і пахучу Кудрикову парфумерію. Я не знав, куди себе подіти. Я тільки знав одне... Це не я. Може, це він сам... Хоча Кудрик спочатку зрадів. Зрадів, що до нього прийшла така багата людина... Багата людина і напустила в штани... Так спочатку думав я. А він думав про мене і про свій банк... Думав, закотивши очі під лоба. Він вже підраховував свої відсотки. Це у нього мов самохіть... Так трапляється... Я знаю... І зі мною таки траплялося... Ще в школі.. Навіть директор мене питав:

– Васильку, це ти напустив?

Я тоді чесно сказав:

– Я, Іване Андрійовичу. Я злякався. Я перший раз з такої близької відстані бачу директора. Вас мама боїться... А я ще більше... Вона доросла, а я ще зовсім малий.

– Це не я,– несподівано повідомив я Кудрикові, ніби і він мене про це запитував. Він мені відповів, що він ні в чому мене не звинувачує і поки що ні про що не запитує. Він поки що мислить.

Мислив тоді і я. Я забув на порозі, як тільки його побачив, я одразу забув як його звуть. Забув і все. Як же його звуть? Та чорт з ним... Хіба зараз чи тоді мене цікавило його ім'я... Мене найбільше цікавив його банк... Чи він надійний?.. Чи не пузир?.. Чи тільки дметься, а тоді лопне.

– Це не я,– повторив я двічі. А може, й тричі.

– Ви також чуєте? – запитав він раптом мене.

Я признався. Я признався, що чую. А куди мені було діватися.

– Так. Я також чую.

– Я прикрию кватирку, – і він підійшов до вікна. Тільки тепер я помітив, який Кудрик маленький... Точніше, низенький... Як садовий гном... Я про такого мріяв. Як тільки збудую дачу. Як тільки збудую дачу, у своєму саду поставлю гномика. Ні, я поставлю кілька таких гномиків. Штук сім поставлю. Кажуть – найкраще сім. Це на щастя.

Він несподівано почав підстрибувати... Не гном... Кудрик. Почав підстрибувати... І тоді я встав... Краще б я не вставав. Я встав, зачинив кватирку... і... ми знову сіли...

Але розмова у нас не клеїлась... Він сказав:

– Я вас уважно слухаю... Мені сказали, що ви хочете бачити тільки керуючого банком.

– Так. Я справді так і сказав... Тет-а-тет... І не просто керуючого...

Я тоді ще не був певний, що керуючий і власник банку – одна й та ж особа.

– А?– вилетіло з рота Кудрика.

– А й власника банку...

– Я і є власник банку, – повідомив мені Кудрик.

– Дуже приємно, – я присунувся до нього ближче і раптом відчув – той Гольфстрім біля мого носа. Він просто вливався в мене. У моє нутро.

– Може, ви б відкупорили ту кватирку...

Я так і сказав – відкупорили. Він узяв стільця... Не знаю, як він тільки його так швидко доніс до вікна і розкупорив... Свіже повітря буквально шматками почало падати на наш стіл. Наче мармелад... Свіжий, приємного аромату... Хоч бери і ріж його дерев'яним ножиком для паперу... Саме такий лежав переді мною. Лежав на столі Кудрика. З такими інкрустаціями. Ніби діамантовими. Лежав біля ніг свинки... Золотої свинки. Свинки-скарбнички. Свинка стояла розцяцькована. Золотом... З червоним п'ятачком на рилі. У вигляді чи то п'ятака... Чи то двадцятки. Ця свинка... Радше – свиня... Широка, пузата, позолочена. Очевидно, вона символізувала багатство банку. А може, багатство самого Кудрика...

Кудрик присунувся до мене. Через стіл. Потім нюхнув ще раз повітря... І ніби та течія Гольфстріму ударила йому в ніс. Він відсунувся назад. Відкинувся у м'якому фотелі і вже звідти, з низин, запитав... Звідти йому було легше... Гольфстрім гуляв... Так я зрозумів – у горішніх сферах кабінету... Кудрик весь зіщулився і став ще меншим. Але про гроші він не забував ні на мить. Навіть під час наводнення кабінету Гольфстрімом.

– Сума велика?..

– Не те слово...

Кудрик при цих трьох словах ожив...

– І який зміст ви вкладаєте в ці три слова? Сто тисяч... Двісті тисяч, триста тисяч?..

– Про тисячі не йдеться... – я чомусь глянув на свої ноги. Власне, на свої лайноступи, подібні до тих, які носив Він. Саме Він носив такі лайноступи і Він мені порадив в усьому Його наслідувати. Я про Нього ще розповім. Не все одразу. Зараз послухайте про Кудрика. Я глянув на свої лайноступи і, о Господи... От тоді я все зрозумів... Я ж до Кудрика їхав кіньми... Ну, не своїми... А цим дурним кабріолетом чи фаетоном... Ну, як буржуа... Їхав у лайноступах... На босу ногу... І під'їхав під саму вивіску банку... Банку «Денді»... Так, нібито я й сам той англійський денді... Такий собі мільйонер під маскою злидаря, що дозволив собі раз у житті замовити екіпаж... Екіпаж на виїзних конях... З дзвіночками на гриві. На гриві з кольоровими смужечками. Смужечками-стрічечками... Охоронець банку дивився не на мене... Охоронець дивився на того, що поганяє... Я тоді не знав, як саме тих погоничів називають. Власне, він дивився не на погонича тих коней... Охоронець банку дивився на ту купюру, яку я дав тому їздовому і попросив, щоб той здачу залишив собі. В очах охоронця загорілися зелені вогники. Він мене пропустив, забувши запитати, до кого я йду. А потім, очевидно, дійшов до тями і щось по телефону доповів Кудрику. Так я гадав. Бо ще якийсь охоронець вилетів з приймальні мені назустріч. У нього також світилися очі зеленим кольором.

– Керуючий у себе? – запитав я його отетерілого.

Він секунд тридцять не затуляв рота. Я навіть пломби бачив на його зубах. Не золоті – олов'яні, мов у солдатика. А може, й не олов'яні. Сперечатися не стану. Але на олово схожі. Проте не ртуть. Ртуть блищить. А ці були тьмяні.

– Вам тільки керуючого чи, може, досить начальника управління?

– Керуючого, – повторив я.

Він підбіг до своєї тумби... Там у нього стояв телефон...

– Тут відвідувач до вас проситься...

Це «проситься» мені не сподобалося... Я хотів йому зауважити... Як мені часто мама... Учителька української мови і літератури... Але він мені не дав розтулити рота.

– Як вас представити?

– Персона нон ґрата, – так мені хотілося додати... Не знаю чому, але саме так хотілося. Але я цього не сказав. Несолідно...

– Віп-персона, – я почув це слово, коли зійшов з екіпажа їздового. Той так комусь сказав, киваючи на мене. Я повторив.

Охоронець повторив мене. Тоді затулив рукою слухавку і запитав:

– А як звати?

– Монте-Крісто...

– Ні, я серйозно... Мене виженуть з роботи... Я маю знати...

– Скажи... Форд... Вінер Форд... – я таку вивіску прочитав на розі двох вулиць.

Він повторив. Тоді вийшов з-за своєї тумбочки і люб'язно відчинив переді мною подвійні двері.

– Будьте такі добрі...

І от я в Кудрика. Сам на сам. Кудрик дивився на мене і цитував мене. Наче цитував «Капітал» Карла Маркса.

– Про тисячі, кажете, не йдеться?..

– Про тисячі не йдеться, – автоматично процитував тепер уже я Кудрика. Бо мої думки були біля моїх лайноступів. Мені чомусь хотілося зараз дізнатися, чи я вступив у лайно двома ногами, чи однією. На одній я бачив, але не міг же я підняти над столом другу ногу і запитати керуючого, чи він нічого на моїй підошві не бачить. Я відсунувся... Висунув з-під столу другу ногу... Вона була чиста... Принаймні згори... Але підошву... Пі­дошву міг побачити тільки Кудрик. Або мені довелося б зняти той клятий босоніжок і глянути, чи є щось на підошві, чи нема.

– Вас щось турбує? – Кудрик дивився на мене переляканими очима. Я його розумів. Я розумів, які можуть снувати думки в голові банкіра, коли перед ним сидить майже обідраний тип і говорить про великі суми грошей... Нічого конкретного... І намагається щось там витягти з-під столу... Я не міг йому сказати, що я тільки хочу витягти ногу... і... назвати йому ту суму, аби він заспокоївся...

Тут несподівано до вікна авто підбіг Макс. Він урвав мої спогади про Кудрика. Я аж розсердився. Він постукав у бокове скло. Я відчинив...

– Все в порядку, шеф... Охоронець сказав, що ви його ображаєте...

– В смислі?

– Він отримав такий інструктаж ще в школі... Їсти тихо, ковтати тихо, не плямкати. Їсти однією рукою, у другій – тримати пістолет і все таке інше... Очі на всі триста шістдесят градусів...

– Мені плювати... Аби це було вчора. Хай їсть хоч із заплющеними очима... Хай плямкає... Але сьогодні... Сьогодні я ще не збираюся вмирати, Максе... У мене ще тут є справи. І в тебе є, Максе... Ти хочеш бути багатим?..

– Ви вже мене питали, шеф...

– Я тобі не бажаю зла, але хочу, що ти був багатим, Максе... Ти маєш поставити цей фільм...

– Той, що ви розповідали пану Алексу?..

– То був жарт, Максе...

– А мені сподобалося... Пан Альбінос повірив.

– Пан Альбінос стовідсотковий дурень... А ти, Максе, розумний... Чому ідіоти багаті, а розумні бідні?.. Ти можеш мені сказати, Максе? Можеш?

– Не можу...

– Не можеш чи не хочеш?

– Не хочу...

– Я так і думав. Правильно... Бо бідні – чесні. Вони гадають, що й світ навколо них так само чесний. Бідні – совісливі. Бідні – наївні. Бідні – співчутливі. Бідні – дурні. Бідні романтики, Максе. А романтика на землі – тільки в мріях. В ілюзіях. А багаті нахаби, багаті – злодії, багаті – скот... Багаті – не люди... Багаті – покидьки... Ти розумієш – покидьки, і ви плазуєте біля їхніх ніг... Плазуєте...

– Шефе, не треба...

– Вибач, Максе... Я завівся... Мене болить голова... Я відчуваю обручі на голові. Я сьогодні не в гуморі... А от Кудрика згадав... Я Кудрика згадую частіше, ніж маму. Ось у чім парадокс. Маму люблю – не згадую. Кудрика ненавиджу – без нього жити не можу... Я ніби не мамою, Максе, живу... Ніби не мамою, а Кудриком живу. А кого він із себе корчить? А я тобі поясню.... Ну, як тобі, Максе, пояснити?.. Кудрик мені нічого поганого не зробив... Кудрик тепер мені може лизати п'яти. Якщо я захочу. Я скажу. Завтра скажу... Кудрику, я забираю усі свої гроші з твого смердючого банку... І тобі гаплик... Тобі кришка... Ти побачиш, що робитиме Кудрик... Цей естет... Цей доктор естетичних наук... Він лайно їстиме... Можу закластися з тобою. Їстиме лайно. Забуде про парфуми.. Він тішить себе думкою, що він розуміється на практичній естетиці.... Він тішить себе думкою, що розуміється на інтелігентних манерах... Знає етикет... Етикет світського життя. Гарні манери... Ах, ах... Я його запитав колись, чи він малим їв лайно.

Макс розсміявся.

– Ти знаєш, як він повівся? Не знаєш, Максе. Він вдав, що він знепритомнів. А коли я взявся за чайник. З окропом... Розумієш, за чайник... З окропом... Він зірвався з місця і знаєш що мені сказав? «Ти що, здурів?!. Він щойно закипів. Ми ж з тобою збиралися кави попити». Отакий естет. Я його примушу лайно їсти... За гроші... І він їстиме... І ти це зробиш, Максе. Ти... Це не через любов до мене... Не через любов... Це через любов до грошей. Ти ж хочеш стати багатим? Хочеш. Я пишу фільм... Ну, як там у них це називається... У кіношників...

– Сценарій, шеф.

– Так, сценарій. Я пишу сценарій... Ти режисер... Ти, Максе... Я даю тобі гроші. Ми наймаємо в цього Альбіноса дачу... Сценарій простий, як сірник... Ти запам'ятаєш. А ні – візьми олівець, занотовуй. Сьогодні запам'ятай, завтра мені розповіси. Дачу в Алекса наймаю я... Ніяких тіней... Тобто ніякої тіні на тебе... Я все беру на себе... Беру баб... І все таке інше... Працюємо в одній залі... Великій... На першому поверсі. Ні, на другому... На другому краще... Тепер уявляй... Уявляєш – велика зала... Посеред залу трон... Царський трон... Королівський... Може, імперський. Малі люблять велике. Імператорський трон. Поруч трону... Стоять бовдури... Металеві бовдури..

– Не зрозумів...

– Ну, у вигляді лицарів короля Артура. З алебардами, мечами... У шоломах, латах... Ну, все таке інше... Кілька таких лицарів стоять перед сходами на гору... Кудрик йде, роздивляється... Стоять лицарі. Твої ж хлопці... Не ти... Твої хлопці. Беруть Кудрика на руки. Садять Кудрика на трон... Трон має бути високий... Дуже високий... Спочатку на Кудрика одягаєте перуку... Пудрите... Перуку і його. Потім накладаєте... Так, краще не скажеш – накладаєте йому на голову царську корону... Золоту... Ну, майже золоту... Позолочену... З діамантами... І все таке інше.

– А де це все взяти?..

– Купити... На Андріївському узвозі, на Монмартрі... Де там ще вони продаються?.. На кіностудії. Грошей не жаліти... І обов'язково рейтузи... Білі чисті рейтузи, як у Потьомкіна... Все напудрити. Трон також... «Оріфлейм» і все таке інше. Рейтузи особливо. Особливо ззаду... Кудрик має гарно пахнути... Як новонароджений... Ні, солодше... Як дама у першу шлюбну ніч... І оце... Дами часто пітніють... Особливо перед цим. Як би красиво висловився Кудрик?.. Інтелігентно... Перед актом... Так, перед актом... Це не завжди партнеру подобається, і починаються перші розчарування. Кудрик гадає, що дами завжди так пахнуть, як магнолії в ботанічному саду. Але ми його розчаруємо. Ми йому покажемо реальну дійсність. Без романтики і без штучних пахощів. Треба, щоб у ці хвилини... Ну, ти мене розумієш? Саме в ці... Коли дама заводиться... У неї вмикаються чортові залози... І починається випаровування... Це буває у двох випадок... Коли дуже хочеться. Ну, коли дуже збуджуєшся... І коли дуже лякаєшся... Кудрик злякається... Само собою. Рейтуз треба купити мінімум три, а то й чотири десятки. І весь час – міняти... Як тільки – одразу міняти. Його під душ, а після цього знову у свіжі рейтузи. Імператорські... Щоб він пах... «Оріфлеєм», – я передихнув. Мені потрібно було трохи подумати над сюжетом. Я глянув у небо. Небом пливли хмаринки.

Я заплющив очі і почав далі розмірковувати. Уголос.

– Ти його, Кудрика, спочатку викрадаєш... Я допоможу... Я його вивезу на природу. І сам піду... Ну, ніби під кущі... Як це сказати? По-великому... А ви в цей час Кудрика під пахви... Бери якогось гевала великого. Щоб він його під пахви... Так, щоб і охорона не помітила... На очі чорну пов'язку. І на дачу до Алекса... Імітуєте викрадання... Хай він думає, що його викрали як банкіра... А ми знатимемо, що його викрали як естета. Як доктора естетичних наук... Він весь час думатиме про суму грошей... Яку ви хочете взяти за нього як викуп... Яку йому не шкода вам буде за себе виплатити. Але ви ні на які суми не погоджуйтесь. Тим більше вони будуть невеликі. Він себе на велику суму не оцінить. Не розквасюйте губи... Він собі ціну знає... Але яку б не назвав – не погоджуйтеся. А втім, погоджуйтесь. Яку він вам назве, таку ви йому після зйомок віддасте. Начебто гонорар. За участь у фільмі. У головній чоловічій ролі. Це йому імпонуватиме...

Людина – дивне створіння. Дуже дивне. Інколи цьому створінню... Ну, звісно, якщо йому чогось захочеться... Як йому чогось захочеться, як малій дитині, то він нібито забуває про все. Забуває про те, що є на світі земля, є небо, є море, є повітря, є сон... І ще дуже багато чого є. Співають пташки, мукають корови, йдучи з пасовиськ. Вони ніби подають знак своїм господиням, що наїлися сьогодні гарної паші і готові дати значно більше молока, ніж учора. У небі співають жайворонки. Співають і ніби кажуть: підніміть голови, подивіться, яке над вами небо, а в небі ми. В небі ми... Такі маленькі. Такі маленькі, але ми так гарно співаємо. Ми співаємо і вам кажемо, що світ прекрасний. Живіть світом. Над цим світом сонце... Його, і нас, і нашу землю сотворив Бог, любімо Його. Любімо Його творіння. Бережімо його. А ще є в людини сон. Є сон, а уві сні є сновидіння, і ви бачите ті сновидіння. Ви бачите їх, і живете у них, і не знаєте, що ж воно таке. Не знаєте і часто думаєте, чому в сні життя буває ще краще, ніж наяву. Чому? – запитуєте ви себе і не знаходите відповіді. Не знаходите і не розумієте, чому ви в цьому світі заплуталися. Зовсім заплуталися. Перемішали день і ніч, ніч і день. Ви вже не слухаєте солов'їв. Ви вже не чуєте, як над вишнями гудуть хрущі. А може, ви просто вже й не цікавитеся, а чи є ці хрущі над вишнями і чи є самі вишні. Ви цього не знаєте. Не хочете знати. Ви тепер думаєте над іншим. Вас щось інше охопило, і вже не знаєте, що таке сон... Що таке відпочинок, бо й ви живете вже зовсім іншим. Іншим життям. Ви живете помстою і ви ту помсту придумали... Бо ви без тієї помсти не можете жити і кажете собі, що я маю це зробити. Що це сенс мого життя. А ще ви кажете, що людина відрізняється від тварини тим, що вона уміє сміятися. І вам здається, що ви також умієте сміятися. Що ви людина. Що ви не можете вбити людину. Фізично вбити. Але ви її можете вбити сміхом, і вона має вмерти від сміху. Саме від сміху, бо сміх – це смерть. Бо нічого страшнішого нема у світі. Страшніше сміху – тільки смерть. Сміх – це смерть. Це смерть Кудрика. Кудрик має вмерти. Кудрик має вмерти від сміху. І Кудрик має народитися. Має народитися зовсім інший Кудрик. Може, він від того зуміє вимовити ту прокляту для нього літеру «л». Зуміє її вимовити, як тепер легко вимовляє «р».

– Це має бути фільм-сміх, – кажете ви Максу і запитуєте його, чи він це чує. Чи він хоче заробити багато грошей, і що вам заради того, щоб Кудрик умер... ніяких грошей не шкода. Ви живете помстою. Ви гадаєте, що це він з вами так учинив. Ви не певні, але ви гадаєте. Ви навіть не будете його про це запитувати. Його катувати. Бо ви не такий. Але ви певний, що це зробив він. Бо тільки тепер ви дійшли цього висновку. Тільки тепер, коли побачили ту пахучу серветку. Ту серветку перед своїм носом. І саме так була складена й та. Вона так була складена, ніби чимось спресована. І ви тепер знаєте, чим вона спресовувалася. Ви знаєте, і більше ніхто не знає. Знає Кудрик, але він цього не скаже. Навіть під катуванням сміху. Ви маєте його катувати сміхом. Він має це запам'ятати на все життя і має те життя зрозуміти. Він має подивитися на те життя зовсім іншими очима і сказати самому собі, що є, окрім банку... Його власного банку... Його грошей... Є ще інше життя... Краще життя, якого він ніколи не бачить. Якого він ніколи не чує. Він навіть не знає, як мукають корови... Може, він навіть не знає, як ті корови дояться, як вони ремиґають. Може, він цього всього нічого не бачив. Не чув... Може, він навіть не чув ні солов'їв, ні жайворонків. Може, йому пахуча серветка засліпила світ. Повністю засліпила світ, і він гадає, що таке на землі було споконвічно, і навіть не здогадується, що на цій землі колись ходили й іхтіозаври. Ходили мамонти. А тепер вони не ходять. Тепер вони щезли як вид. Але з'явився на світі Кудрик. Пахучий Кудрик, як шведська фірма «Оріфлейм».

Ви кажете, що він... Він – це Макс... Макс має придбати найкращу аудіо- і відеоапаратуру. Ви маєте найняти замок. Королівський замок. І все це заради Кудрика. В ім'я Кудрика. В ім'я того, що Кудрик переродиться. Кудhик має стати людиною. Людиною, а не пахучою серветкою. І цю благородну місію... Місію людини, ви берете на себе. Ви хочете замінити Бога. Ви хочете створити іншого Кудрика. Ви кажете Максу... Камери... Ну, відеокамери... Вони мають стояти в усіх усюдах. В усіх усюдах того королівського замку. Вони мають стояти, рухатися. З наїздом і без наїзду. Ви хочете, що був далекий план, близький... Крупний. Коли крупний, ти зрозумієш. На стінах зали антураж. Антураж королівського замку... Картини. Картини Ель Греко, Боттічеллі. Леонардо да Вінчі. І, звісно, портрети. Портрети... Королів різних династій, і під кожним портретом підпис. Слова і наші, і не наші, але підписи латиною. Pedеrast І, Pedofil VІ, латиною... Унизу підпис наш. Нібито переклад. І також... Також великими літерари. Hivnyuk ІV, Zasranec ІІІ, Аnus VІІІ, Anal V... Laynuyk ХІІ, Kal VІІ, Giwnyuk ІХ, Kal – Zolota Boroda, Anus – Lewyne Serce. Королівських імен має бути також дванадцять... Не вистачить назв – зв'яжися з філологами, і ті хай подадуть ряд синонімів.

– Гаразд, – кивнув головою Макс. – Я зв'яжусь.

І він хотів було йти до машини. Я зупинив його на півдорозі. Мій погляд упав на полички моєї бібліотеки. Я згадав... Я за асоціацією згадав, що Кудрик завжди стверджував, що найдорожчий для нього подарунок... Саме для нього – доктора естетичних наук, професора – книга. На день народження Кудрика я подарував йому книжку. Як доктору і естету. Власне, то була не книжка. То була наукова праця з науковою назвою його колеги по науці, доктора філології і професора Лесі Ставицької. «Словник нецензурних слів та його відповідників: обсценізми, евфемізми, сексуалізми». Дуже корисна книга, як для народу, так і для науки. Кудрик, відповідно, пишався цією книжкою. Але ніколи її не цитував. Цнотливість йому не дозволяла. Як він сам казав:

– Цитувати її не дозволяє мій внутрішній світ!

Але одного разу він таки її процитував. Це зафіксував Мур під час зйомок комедії. Зафіксував у присутності Монгола. А Макс навіть зробив аудіо- і відеозаписи. До чого не додумався... До чого не додумався навіть всесвітньо відомий майор Мельниченко... І от саме тоді... Саме після того у мене свінула думка... Саме свінула... Свінула геніальна думка у мою не менш геніальну голову, і я ту думку висловив уголос:

– Максе, ти завтра маєш мені знайти ще одного генія людства.

– Якого саме? – у Макса очі стали як у Монгола.

– Отого, що вчинив науковий подвиг у філології – створив матючний словник. Матючний словник cтоліття і потряс ним увесь науковий світ. Знайти цього генія і за будь-які гроші найняти його для зйомок нашого безсмертного фільму...

– Цей геній – жінка, – зупинився на півдорозі Макс.

– Жінки також, трапляється, бувають геніями. Трапляється, якщо наполегливо і ретельно ходять по чоловічих туалетах, – переконливо мовив я. – Знайди цю жінку. Шерше ля фам, як кажуть французи. Цей спідничний геній у нашому геніальному фільмі має стати антиподом пану Кудрику. Він має показати доктору естетики, що доктор філології сприймає світ без Кудрикового романтизму і обожнювання жінок. Ти маєш довести Кудрику і світові, що деякі жінки науково виховані у матюках, не відстають ні на крок від чоловіків, якщо не сказати, що вони, буває, занурюються в глиб своїх наукових досліджень на цілі століття. Королівські вбиральні Його Величності пан доктор філології має власноручно розписати обсценізмами відповідно до випущеної у Божий світ своєї геніальної праці. А Кудрик, Його Величність Король ХІІІ, у хвилини своїх нагальних потреб і роздумів мусить ознайомитися з тим науковим подвигом. Він має словник читати вголос і краще засвоювати, – я передихнув. А коли відсапався, я взяв Макса за обшлаг піджака. А може, він тоді був у сорочці, і, дивлячись йому в очі, я піднесено повів його далі анфіладними коридорами. Коридорами королівського двору.

– Окрім серветок в інтимному місці, у Кудрика є ще одне слабке місце – він дуже любить котів і собак. Кожного пса і кожну кішку (залежно від статі) назвати словами, взятими з цього безсмертного словника. Кожне слово та його евфемізм у королівському дворі мають стати собачим чи котячим іменем. Імена наших чотириногих друзів мають урочисто виголошуватися під час Його Королівського виходу до народу.

– Якого народу? – не зрозумів Макс.

– Королівського народу: фрейлін, фавориток, факірів, фамулусів, фанфаронів, фараонів, фантазерів... І хто там ще на «фе»? Собачок і кішечок, як і весь королівський почет, оголошувати поіменно... Для легшого засвоєння на кожну кішечку і пса почепити таблички-бейджики з їхніми науковими іменами. Латиною писати необов'язково. Наш Король звик до кирилиці і він має знати історико-культурне походження кожного обсценізму та водночас засвоїти лінгвософську та культурологічну природу й походження окремо взятого матюка. Є необхідність їхнього «ігрового» вживання. Наочно і практично. У королівському дворі поставити кілька громадських вбиралень у мініатюрі. Хоч з дощок чи з фанери, і відповідно до наукової праці видатного філолога нашого часу виписати із Словника віку найгеніальніші цитати громадських вбиралень республіки. І саме по цих вбиральнях провести Короля ХІІІ у супроводі Божественної Дами і королівського почту. Божественна Дама має читати вголос кращі написи наших найдотепніших сатириків, які побажали свої імена не залишати нащадкам, і просити доктора з естетики й Короля ХІІІ повторювати кожне слово, сказане устами Божественної Дами. Король ХІІІ має їх так само урочисто оголошувати. Оголошувати словникові слова мовою королівського народу. Після цього пану Кудрику можна присвоїти ще й доктора філології та почесного професора кількох українських університетів, а також висунути на звання якщо не академіка, то мінімум на члена-кореспондента. Все це, як і Словник віку, цей великий науковий подвиг, ми маємо втілити в життя за будь-які гроші. Для чого негайно підключай Двасорок. Хай підшуковує необхідні дипломи й університети, в яких Словник нашого часу вживається практично не тільки в студентських вбиральнях, а й під час лекцій чи екзаменаційних сесій. Ти мене зрозумів? Як історик...

Макс кивав головою і чомусь безперестанку, як мені здалося, безпідставно сміявся. Він весь час сміявся, коли я виголошував свій науковий монолог, що мені самому нагадував інтелектуальний трактат члена наукової ради чи академічного консорціуму: між приватними банками й Академією наук.

– Вираз обличчя, – додав на закінчення я. – Вираз обличчя Короля ХІІІ зафіксувати на окремих світлинах і виставити при дворі Його Величності... Двір Короля ХІІІ прикрасити рокаріями... Рокаріями, що створюють мальовничі кам'яні пагорби... Великий естет Кудрик дуже полюбляє перголи...

– Я не знаю, що це таке, – щиро признався Макс.

– Я ще вчора також не знав, – не менш щиро признався Максу я. – Але я мав щастя бути на дачі пана Кудрика. Перголи – це спеціальні каркаси, які обплітаються в'юнкими рослинами і створюють красиві зелені арки. А верескові сади тішать Кудрикове око яскравими тропічними барвами...

– Ви сказали – тішать око? А що, він на друге не бачить? Чи у нього друге скляне?..

– Я до його очей не придивлявся, Максе. Так Кудрик висловлюється. Я тільки цитую. Великих завжди цитують. Розумій як хочеш.

– Я зрозумів, – швидко погодився Макс, даючи мені перейти до наукової Праці Віку. – На рокаріях вибити обсценізми, евфемізми, сексуалізми і підписати: «Тут був Кудрик». Ні, краще так: «Рома плюс Леся = Любов!».

Макс перебував у піднесеному настрої. Його захопленню не було меж. Це могло зрівнятися тільки з тим натхненням, яке пережила Божественна Дама, створюючи той геніальний Словник з обсценізмами, евфемізмами, сексуалізмами. Нам обом було весело. Я з нетерпінням чекав виходу кінофільму у світ.

– Після цього можна і вмерти, – мовив гордо я і потис Максу, як і належить, його тверду руку, яка свідчила про його не менш твердий характер. Він хотів було таки йти. Але з його очей я помітив, що Макса щось муляє.

– А якщо я тільки придбаю Словник? – несміливо розпочав він.

– Це не той ефект. Особисто зв'яжися з цим геніальним доктором. Зв'яжися з Академією наук... Вони там мають знати таку знаменитість... Скажеш – всесвітньо відомий професор, доктор філологічних наук, який видав... Ні, яка випустила у світ Словник... Словник усіх часів і народів... Списаний доктором філології з усіх вбиралень країни... Чи майже з усіх... І створений як настільний посібник для підростаючого покоління: дітей, онуків і правнуків наших... Це наша національна гордість... Наше національне надбання за роки Незалежності... Наш раритет... Раритет, який не підлягає вивозу за кордон. Відповідно до Постанови за номером 247/2989... Постанови уряду... За цією Постановою тільки українці мають право читати такий словник. Кудрик – українець. Громадянин України... Він має право на особистий автограф. Перед початком фільму подаруйте йому ще один Словник. Словник віку. Словник з автографом – доктору від доктора. Хай учиться цей нещасний естет у справжнього доктора наук. Філолога. Справжнього естета. А за своїм покликанням – Педагога. Педагога з великої літери, – я так захопився собою, ніби сам створював той геніальний Словник. – Хай Кудрик вчиться. Хай пізнає естетику і реальність. Хай гляне на свого колегу... Чи точніше – колежанку – зблизька. Хай гляне на цю божественну... жінку. На цю, що ніколи не сідає на унітаз і не переписує в громадських вбиральнях фольклор і етнографію. Не створює з цього науку. О часи! О звичаї!.. Знайди, Максе, мені цю наукову даму. Знайди, поки вона жива. Знайди цього професора. Це світило ХХІ віку... Покажи мені його хоч у кіно. Покажи того, хто не купує будь-які дипломи за вкрадені гроші у Двасорок. А той, що добивається таких наукових висот... Вибач, вершин... своїм науковим розумом!.. Хай Кудрик учиться у тих, хто на одну зарплату живе... Це не книжка. Це бестселер нашого часу. Тепер не треба нашим учням крадькома щось списувати в наших шкільних туалетах, у наших нужниках, на вуличних парканах. Досить придбати Словник і почитати його вголос у колі сім'ї. В оточені трьох-чотирьох поколінь, включаючи у всенародну читку і немовлят. Немовлята слова засвоюють тоді ще, коли їхні матері у надії. В надії на велике майбутнє. Він, як ніхто, збільшить твій королівський синонімічний ряд. Збільшить не тільки до дванадцяти, а до двадцяти чотирьох назв. Дістань цей Словник... І за будь-яку ціну познайом пана Кудрика з автором Словника. Він має стати настільною книжкою кожному з нас. Але в першу чергу для пана Кудрика. Звідти все випишеш. Усе для Кудрика. Я не філолог. Усіх їх... цих королів... своїми іменами я тобі одразу назвати не здатен... За мене це зробить доктор філології пані професорша... Вона цьому Словнику присвятила усе своє творче життя. Працювала над Словником сорок п'ять років... Сорок п'ять років копіткої роботи. В оточенні таких слів не кожний витримає... Не кожний обійде тисячі громадських вбиралень і тисячі парканів, щоб записати увесь той фольклор і етнографію... Усі її слова необов'язково писати латиною. Все має бути натурально. Ніякої фальші. Світ... Реальний світ не терпить фальші... Під кожним Лайнюком... Тринадцятий в центрі. Тринадцятий сам Кудрик. Портрет найбільший. Золочені рами і підпис. Korol Estet ХІІІ. Так і напишеш... Ще нижче дати... Коли і в які роки правив той чи інший монарх державою. Можна, імперією.

– А де взяти ті портрети? – це знову до мене Макс. Наївний Макс. Чесний Макс. Хіба з нього народиться режисер?

– На Монмартрі! На Андріївському узвозі, – це кажу знову йому я. Нагадую. – За сто баксів майстри тобі й чорта намалюють, не те що імператора... Посеред зали... Королівської зали, – це також фантазую я. – Над самісіньким троном. Над головою Кудрика. Над головою Кудрика величезна люстра... Уся у свічках... Біля ніг імператора. Тобто біля ніг Кудрика – королівський блазень. Блазень – це не портрет і не лицарські обладунки, – це також пояснюю Максу я. – З цим у нас проблем не буде... Блазні – не королівські портрети Ель Греко... У нас блазнів на кожному кроці, і всі готові грати. Усі грають. Ти просто їх зніми зі сцени. Зі сцени життя. Зніми і перемісти в замок... Хай там тренуються... Хай там проходять курси...

– А дванадцять королев? – це з олівцем і блокнотиком Макс

– Ти що? Яких дванадцять королев? Королева одна. Велика. Малі люблять великих, і навпаки. Під картиною Королеви напишеш. Напишеш латинкою: Koroleva Welyka. Решта – елітні повії і їхні фото. Реальні і якісні. У різних ракурсах. Повії для віп-персон. Дорогі. Дорожчі, ніж блазні. Дешевих, вуличних не брати. Тільки повії за викликом. Вони мають позбавити Кудрика від усіх неприємних думок, від усіх земних проблем. Він має забути про банк, про гроші, про домашні турботи і про рідну Голду. Він має згадувати небо. Насолоджуватися небом і відчувати, що він на сьомому небі. На сьомому, на якому він до цього не був. Він має насолоджуватися усім. Усім до втрати свідомості. До втрати свідомості у найшикарніших королівських спальнях. Спалень має бути кілька. Одна з видом на ліс, інша – на море. Він має усім насолоджуватися. Усім, окрім одного. Пахощів. Пахнути повії мають натурально. Без дезодорантів. Без пудри і найдорожчих парфумів, які є у світі моди. Мають пахнути так, як створила їх природа. Як створив їх сам Господь Бог. Якщо він заперечуватиме, скажеш, що їх створив Сатана. І ти в тому участі не брав. Хай усі претензії до Сатани, а не до Бога.... Макс! Ти записуєш?..

– Занотовую.

– Усі віп-персони – це фаворитки Короля. Короля Кудрика. Короля, який не знав у своєму житті, що таке неприємні пахощі... Усі фаворитки в тому ж ракурсі, що я демонстрував... Уявно демонстрував для Альбіноса... Для Альбіноса, який від уяви збуджується. Кудрик має також збуджуватися... Він не може відчувати ні в чому дискомфорту. Він Король. Його Величність Король. За тим же сюжетом... У тому ж ракурсі... І мало не забув... Манери... Манери... Етикет. Все за протоколом. За протоколом світського життя. Тільки на порядків тринадцять вище. За етикетом Короля. Тут треба буде трохи підчитати. З етикету. Король має знати королівський етикет, королівські манери. Кудрик також. У нього тема дисертації – «Королівський етикет». Він має те все вивчити. Щоб знав, як купувати диплом. Ти маєш йому пояснити, що дисертації... Справжні дисертації не так легко даються. Він має це запам'ятати на все життя. Тепер масовка. Масовка і танці... А, мало не забув... Королева з підвіскою... І двері. Багато дверей... Анфілада.

– Я забув, що таке анфілада... – Макс звів свої сіро-голубі очі на мене. Звів так, ніби я від нього вимагав усе на світі знати.

– Анфілада – це дверні отвори, розташовані на одній прямій лінії. Анфілада створює наскрізну перспективу будь-якого інтер'єру. Простіше, Максе, – це ряд дверей у довгому коридорі. Перед кожним кроком Короля чи Королеви вони навстіж відчиняються, і хтось із твоїх масовиків кричить: «Його Величність Король!» І двері одні за одними відчиняються. По килимку до трону йде сам Король. Тоді, трохи пізніше, сама Королева. Королева Велика. Усі Королеви Великі. Якщо Король малий. І обов'язково з підвіскою. Як у справжньому кіно...

– А якщо в пана Алекса тих дверей не буде? Ну, анфілади?..

– Вибити... Точніше, створити... За що ми йому гроші платимо? Потім він ходитиме, як король. Будемо під час його іменин кричати: «Його Величність Альбінос!» – і двері одні за другими, як сорочки, навстіж, – я відкинувся в гамаку.

Я тоді вже, здається, лежав у гамаку. Я дуже полюбляв лежати в гамаку. Дивитися на небо, слухати природу. Тепер я дивився на Макса і Макса запитував:

– Ну, ти мене зрозумів? Двері розкриваються на дві половинки... Двері в позолоті. На паркеті – королівські килими... Музика Баха, Моцарта... Ні, Моцарта не підходить. Музика попередників Моцарта. Тих, хто служив при королівських дворах. Музика королівських композиторів. Дізнаєшся з енциклопедії... Епохи Людовіка ХІV... Класична музика... Тепер сам Король-Кудрик... Кудрика одягаєте в королівські обладунки... Фрак... Кітель... Мундир... Ліврею... Чи що там носять королі? Може, сюртук... Червоний сюртук із золотими галунами... Корона... Білі рейтузи. Перука... Все в пудрі... Пудри не жаліти. На всяк випадок. Після перших па... Як тільки фаворитки і регенти. Чи як їх там? Маркізи, герцоги, амбасадори, фаворитки, фрейліни... Ну, ці... для віп-персон... Візьмуться за руки... Ступлять перші кроки... Хтось із пажів... Дітей не брати. Брати карликів... Такі в нас також знайдуться... Як і блазні... Пажі раптово... Несподівано вибігають на авансцену... Фанфари замовкають... Блазень оголошує... Ні, оголошує паж... Тут не обов'язково дотримуватися етикету... Краще, Максе, візьми консультанта. Режисери завжди беруть собі на допомогу консультантів. Випиши з-за кордону. Через амбасаду. Хоча й у нас тих консультантів... Також не менше. Не менше, ніж блазнів... Блазень оголошує: «Його Королівська Величність Король Кудрик!» А може, імператор Кудрик. Імператор усія... Назву країни придумай. Якусь закручену. Щось на зразок Островів Зеленого Мису або Смарагдових Морів. Яка простяглась від сходу до заходу. Його Імператорська Величність... Це постійно підкреслювати: Його Імператорська Величність Естет ХІІІ власною персоною і її Величність королева Анус ІІІ. Придумаєш щось краще за мене – матимеш додаткових сто тисяч. Імператора під руки підводите до трону... Блазні його піднімають. Або ще краще – його піднімають пігмеї і садять на трон. Обов'язково принюхуються... Якщо раптом з'явиться потреба міняти рейтузи – подаєте карету... Ти мене зрозумів?

– Не зрозумів, як бути з каретою?

– Карету прогнати повз вікно. Для антуражу. А тоді оголошуєте. Оголошуєте на всю королівську залу. Ніби звертаєтесь до народу: «Його величність просять свіжого повітря!» Після цього виносите короля чи імператора... Ким Кудрик виявить бажання стати. За його бажанням. Виносити в цьому... Ну, в чому там носять імператорів? У кошику... Імператорському кошику... Схожому на звичайні носилки. На звичайні носилки, тільки з різними там фалдами, фіранками, подушками... Все за етикетом... Двоє блазнів попереду... Як санітари... Двоє позаду... Один йде, як офіцер в авангарді параду з жезлом і хвостом від кози чи від козла... З чимось таким чорним і волохатим... Уточниш у консультанта... Як тільки Кудрику... Вибач, Його Величності... поміняєте кальсони... Вибач, рейтузи... Не забудьте йому вставити ароматичну серветку... і назад на трон...

– А якщо захоче ще свіжого повітря Його Імператорська Величність? – поцікавився Макс.

– Ні в чому йому не відмовляй. Подавай карету і королівським двором... Алюром... Танець припиняється. Усі на перекур. Уся масовка... Можна по чарочці. В сусідній кімнаті... Ну, щоб весело було... Тоді... Після останніх рейтузів. Як Його Величність повністю випорожниться... Ані їсти, ані пити не давати... До кінця зйомки. Щоб не було чим... і не було ніяких випаровувань... Все має пахнути... Як у саду троянд і магнолій. Все... Від імператора до останньої фрейліни...

Потім я несподівано захотів пити. Захотів пити і перервав свою розповідь. Власне, готовий сценарій життєвої комедії. Макс поліз до холодильника. Відчинив, запитав:

– Шеф, води, соку?.. Холодного чаю?..

– Давай чаю...