ЧОРНОГУЗ Олег (ч. ІІІ)

 

СПОВІДЬ ПЕРЕД... БОГОМ,

або

Ви такий молодий... покійник

(Загадковий роман)

 

Частина третя

Я пив ковтками. Думав про маму... Як там вона? Гадав, що думаю про маму. Насправді думав про Кудрика. Хотілося відсторонити його... В уяві відсторонити. Відсунути набік... Аби він мені не заважав. Здається, спочатку вдалося. Спочатку, бо потім Кудрик все одно вискакував у кадрі... Мов у кіно. Я ж згадував свій перший приїзд... Свій перший приїзд до мами. Перший після того, як я зустрівся з Ним. Ну, з Тим, про кого я ще розповім. До кого черга ще дійде. Мама вже тепер, мабуть, на пенсії... Яка в неї пенсія?.. Чорт забирай... Я ж чув, що вчителям зовсім мало платять. Просто дріб'язок... Мізер... А я тут розкидаюся грішми... І кожний день збираюся до мами... І ніяк не доїду...

– Синок, тільки ніяких грошей. Тільки ніяких переказів... Не доведи Господи... Мені нічого не треба. Нічого. Тільки сам приїдь. Приїзди сам. Але не так, як того разу. Приїзди, як раніше приїжджав... Ти ж не хочеш, щоб на мене такими очима дивилися люди. Ти ж не хочеш, щоб мене однієї ночі...

Я не хотів. Я не хотів, щоб її якоїсь ночі задушили чи викрали. Але й вона не хотіла переїжджати до мене... Там, у селі, все її життя. Там могила тата... Там могили бабусь, дідусів... Я її розумів...

Ні, треба їхати. Кінчати з цим цирком. З цим кіном. Все це несерйозно... Все це від... Господи, напоум мене. Ну, навіщо мені були ці гроші?.. Навіщо вони звалилися на мою голову?.. Саме на мою... Я згадав... Я згадав Варну... Це Болгарія... Золоті Піски... А може, це було не у Варні... Може, це було у Маямі... Здається, у Маямі... Та й яке це має значення? Яке це має значення, де воно трапилося? Головне – трапилося! Головне, що йому, безневинному, шию таки скрутили... Але це його й врятувало... Точно, це його врятувало... А так – де гарантія, що він замість того... Замість того дипломата не отримав би кулю в живіт?.. Так, це трапилося у Маямі...

Але чому в дипломаті?.. Мабуть, коли вже поділили... Так воно, певне, й трапилося, коли вже поділили... Але що я верзу?.. Хто ж це зрозуміє?.. Якщо вже розповідати, то так як слід... Як книжка пише... Одне слово, мій приятель відпочивав у Маямі... А може, у Варні... На Золотих Пісках... Золоті Піски там і там... Знайшов дівчину... Гарну дівчину знайшов... Розпочав з нею крутити роман. Курортний роман... Ну, як це трапляється на курортах. Потяг у кущі... Просто з пляжу... Просто в трусах. Мокрих... У плавках... Не в трусах – він був у плавках. Вона була у трусах. Також мокрих. Спочатку сіли під кущ. Тоді залізли в кущі, і тут раптом як бабахне... Йому по голові... Господи, йому на голову бабахнув важкий дипломат з металевими кутниками... Можете собі уявити... Металевими кутниками! І просто йому на голову. Ударив металевими кутниками його по голові.. Аби її – нестрашно. Не так страшно – у неї зачіска... Перука... Ну, все таке інше... Все ж захист... А він же був поголений... Можна сказати – лисий. І йому по голові хтось дипломатом. Він знепритомнів. Коли б не знепритомнів... Так потім мені розповідав.... Здоровий був, сильний... Інакше б не вижив... Каже – перші секунди хотів встати і вискочити на трасу, що над ними гула, і побити тому морду... Ну, тому, хто кинув. На щастя, голова не розбилась. Але, на щастя, розкрився дипломат... Дівчина, либонь, устигла таки в нього закохатися... Не закохалася б – кинула... А ця не кинула... Побачила дипломат. Та ще який раптово розкрився... А там купа грошей. У пачках. У банківській упаковці... По сто доларів кожна купюра. У дипломаті – добрий мільйон. Хто його знає, скільки мільйонів чи тисяч у дипломат влазить?.. Якщо купюри по сто?.. Вона зняла свій бюстгальтер... Ні, не те... Не ховала грошей. Зробила йому примочку... Бюстгальтер також був мокрий... Як труси... Він оклигав. Глянув... Питає... А звідки гроші? А вона йому: «З неба!» — «Як з неба?». Це він. А вона: «Отак, з неба...» Отак і мені з неба звалилися. Він тоді скрутив собі в'язи... Не він скрутив. Йому дипломат скрутив... Гроші рідко щастя приносять. Навіть великі гроші. Роман... Курортний роман закінчився шлюбом... Вона в нього ще більше закохалася. У мене ж трапилося навпаки... Але про це пізніше... Макс чекає на сценарій... Я допив чай... Я допив чай і запустив пляшку в кущі.. Пролунав постріл... Чорт забирай. Я не подумав... Я не подумав, що там мій охоронець. Ну й молоток... Це ж треба – пляшку на льоту! Хлопець не промах.

– Цікаво! А що він подумав, Максе? Як ти гадаєш? Що він подумав, коли на нього пляшка летіла?

– Він злякався і вистрілив...

– Він що, також боїться?..

– Він злякався за вас...

– Охоронці також бояться?..

– Бояться усі... – ствердно мовив Макс.

Я хотів сказати, що я не боюся нічого. Власне, вчора я нічого не боявся... А сьогодні й справді боюся. Я сьогодні боюся, щоб мене, як тут куріпку, не підстрелили. Ні, це невдале порівняння... Зовсім невдале. Я на куріпку мало схожий... Не підстрелили, як фазана... Розцяцькованого... Як свинку-скарбничку. У Кудрика. Також не те... Я зовсім не схожий на фазана... Я в робочій одежі... Просто одягнений... Міцний... Здоровий... Ні, в мене не може бути ніякого раку... Це дурня... Алекс сказав, коли жереш стейки... Ніякого раку... При ракові нудить. Від стейків... нудить... Починається навіть блювання... Мене не нудить. Отже, в мене ніякого раку...

– Максе! – я перебив хід своїх думок... Я сам себе перебив, хоч знаю, що це негарно. Негарно перебивати, коли інші говорять... Так мене мама вчила... Ще в школі... Ні, до школи з найранішого малечку... Як я не любив своєї дружини... Я її ніколи не любив... Вона мене перебивала, навіть коли я підписував контракт... Навіть тоді, коли я забивав баки партнерам... Коли вирішувалося, чи я його надурю, чи він надурить мене... Я весь час думав. Я зосереджувався на думці... Зосереджувався на вигадці... Зосереджувався на брехні... Я грав... І я знав, що й він грає... І обидва ми думали, хто ж кого переграє. Вона все псувала. Вона грала в чесність. А я грав у бізнесмена. Чи його мільйони стануть моїми... Вона мене перебивала, коли в мене була біля вуха трубка. Не трубка... Оце причандалля. До мобільного телефону... Ну, коли я сам за кермом... Коли я за кермом... Я її кинув... Не трубку... Не причандалля... Кинув дружину... Правильно зробив. Вона мене почала дратувати. Вона почала мене так дратувати, що я дратувався, що б вона уже не мовила. Яке б вона слово не сказала... Я зрозумів, що тепер усе. Я зрозумів, що тепер кінець.... Я вже не знав, про що з нею говорити. Вона завжди мені в усьому заперечувала. Я її просто зненавидів. Зненавидів, як Кудрика. Вона мала мене за ідіота... Ні, не за ідіота... Вона вважала мене дурнем... Що, власне, одне й те ж. Вона казала. Постійно казала і постійно це підкреслювала:

– Як я тільки вийшла за тебе, дурня, заміж?.. А в мене ж були кандидати...

Так і Алексу дружина казала. Так і Алексу... Він її також кинув... Вона пообіцяла його отруїти... Як церковну мишу чи як щура у Божому храмі... Хоча Алекс радше скидався на кабана... Альбінос приходив до мене і плакав... Оцей бугай плакав... Плакав, як Маруся... Такі бугаї – і плакали... Великі частіше плачуть... Частіше, ніж малі... Алекс плакав не від того, що вона його кинула. Не від того... Він плакав від того, що вона його також назвала дурнем...

– Баз, – казав мені Алекс. – Баз...

Він, певне, смакував моїм ім'ям. Брав його на зуб чи на язик і смакував... А може, вважав мене трохи за глухого... Бо завжди казав оте «Баз» двічі... Бо я з першого разу вдавав, що його не чую. А він повторював:

– Баз, Баз! Слухай сюди, Базе, – і він починав рюмсати... Такий великий... Такий товстий... Не великий, а такий здоровий... І тут двоєчитання... Такий крупний... Такий крутий... і плакав... Він казав, що це несправедливо... Що в його душі живе загострене почуття несправедливості... Це в нього загострене почуття несправедливості?.. Ви бачили коли-небудь таке?.. У нього загострене почуття до несправедливості...

Хмари... Клуби хмар падали на землю... Просто з неба... Не знаю, чи вони сміялися, чи вони просто реготали, але хмари від сміху заповзали під кущі... Заповзали, бо їм не було місця на небі. Вони не знали, куди їм від того сорому подітися... Вони ховалися в кущі, в під'їзди, в напівпідвальні приміщення... Алекс плакав, а хмари сміялися. Хмари сміялися з Алекса.

Я Алекса заспокоював. Він заспокоїтися з першого разу не міг... Його потрібно було заспокоювати тільки двічі... Він усе любив по двічі... Він мав дві шикарних квартири, дві дачі, два ресторани, дві жінки, двійко дітей... Від кожної по двоє... І втретє обіцяв не одружуватися. Ні за які гроші... Хіба що подвійні... Так от, він двічі плакав і на другому разі казав... що вона сказала, що і я дурень, що і я неправильно живу... Що у мене не так, як у людей.... Що я також ідіот...

– Максе, скажи – я ідіот?

– Ти не ідіот, Алекс! Ти не ідіот...

–Я не ідіот! Я не ідіот, – він також двічі повторив, щоб задовольнити мене. Щоб і я, зрештою, заспокоївся... Я не любив, коли чоловіки плачуть... Особливо такі чоловіки... Здорові... Круті... Високі... Великі. Маю на увазі зріст... Товсті... З подвійним підборіддям... Подвійним черевцем... З двома крупними рахунками у двох різних банках... Це все Алекс Альбінос... Його ще звали Мітрідат... Я це вже казав... Я знаю, хто йому приліпив це ім'я і чому... Але я не знав, що його ще звали Алік Мітрідат... Воно йому пасувало... Та я зайшов знову зовсім далеко... Хоча не так, як у своїй комедії. Комедії про Кудрика. Але про Кудрика і про сценарій комедії згодом... Зараз про Мітрідата... Аліка Мітрідата...

– Алекс, – сказав йому я і ще раз повторив, бо йому подобалося, коли його називали також двічі. – Алекс... Ти їй скажи: аби я був дурнем, я не мав би двох шикарних ресторанів... Я не мав би двох «Мерседесів». Вона не мала б двох кабріолетів... Хіба дурень може досягти подвійного щастя?.. А тепер подивись, за кого вона вийшла заміж? За розумного кандидата наук... За доктора... Ученого... Який не купив диплом... Який не купив... Бо не мав грошей... Але аби й мав, то все одно не купив би... Він себе вважає розумним, Алекс... Чуєш, Алексе, розумним. А на велосипеді їздить... З двома поламаними шпицями... Ходить з потертим портфелем і двома шкіряними латками на ліктях. На ліктях полотняних рукавів.... Куплених до епохи Незалежності... Ти чуєш, Алексе... Алексе, тепер ти розумієш, чим розумні відрізняються від дурних?.. Від нас, ідіотів... Ти розумієш? – я повторив і це двічі... Аби Алекс... Аби Алекс зрозумів...

– Я зрозумів, Базе... Базе, я зрозумів... Дай п'ять! Дай п'ять, коханий...

– Не будь педерастом, не говорити мені «коханий»... Чи в мене щось зі слухом?.. Щось із моїми вухами? Чи ти мене розумієш, Алексе... Алексе, чи ти мене розумієш?..

Він ліз цілуватися... Він казав, що я його заспокоїв. Але він все одно боїться... Так, я згадав... Алекс так само боїться... Він боїться, щоб його колишня кохана не отруїла... Алекс наказує своїм із своїх ресторанів... Своїм кухарям варити молоко... Сільське молоко... Некастроване.. Так він каже: некастроване... Очевидно, нефільтроване... Чи як там воно називається? З молочною шкуркою. З товстою шкуркою. Алекс дуже любить ті шкурки... Він п'є каву тільки зі шкуркою. Усі п'ють каву з молоком, вершками... Деякі зі сметаною, із сіллю, з цукром, без цукру, з корицею... Кожен по-своєму втрачає глузд. Алекс по-своєму – він п'є каву зі шкуркою. П'є каву і заїдає миш'яком. Порцію кави. Порцію миш'яку. Невеличку. Але обов'язково миш'яку... А потім запиває... А може, заїдає той миш'як тією молочною шкуркою... Він щасливий. Він дуже щасливий. Він подвійно щасливий... Він каже, що вона його миш'яком не візьме...

– А ціанистим калієм?.. Ціанистим калієм? – двічі запитую я.

– Базе! Мій коханий Базе!.. Вона дуже скупа... Вона на ціанистий калій не спроможна... Він коштує грошей... Вона таких грошей не дасть... Вона сама раніше миш'яку ковтне, ніж отой ціанистий калій для мене купить... А потім, ціанистий калій на обліку... Кожен грам на обліку... Вона не хоче, щоб її викрили... Вона хоче для свого розумного вченого один із моїх ресторанів. Одну із моїх двох ферм... Ти розумієш, що вона хоче? Вона в тьоті Соні з Київської Печерської лаври за два шніцелі виміняє порцію миш'яку, яким там церковних щурів труять. Церковних щурів... Ну, і мишей також... Це там така червона отрута. Вона насипає в мисочки і...

– А ти цієї червоної чуми не пробував?

– Ти смієшся... Баз... Мій коханий Баз... Це для мене десерт... Після миш'яку... Попи ж туди кладуть тільки п'ятдесят відсотків... Решту – крадуть. Списують на мишей... Там же не чистий миш'як... Проти мого миш'яку то насіння... Соняшникове насіння... У мене на нього навіть соки не виділяються. Не виділяються соки, – закінчив свій діалог Альбінос і задумався. Потім глянув на мене. Глянув на мене якимись іншими очима і несподівано для мене запитав: – А звідки у тебе такі гроші, Базе? Звідки у тебе такі гроші, якщо не секрет?

– З неба, – спокійно відповів я.

– Я серйозно, – Мітрідат підсунувся до мене ближче, ніби гадав, що я йому щось шепотітиму по секрету. – Дуже серйозно.

– І я серйозно. Ти коли-небудь у церкві поклони бив?

– Ще чого! У мене голова одна, – Мітрідат відсунувся. – Одна голова,– повторив він ще раз.

– А я бив.

– Гріхи замолював?

– Ні, чекав, коли я небо головою потрушу і звідти гроші на мою голову посиплються.

– І що? І що?

– Посипалися. Як тропічна злива. Ти коли-небудь у тропіках був?

– Збираюся. Цього місяця збираюся.

– Тоді поспішай. Побий поклони, потряси небо і підстав голову під золотий дощ. Чув про такий?

– Не чув. Чесне слово, не чув, – Мітрідат розтулив наївно рота, ніби почав вірити в мою казочку.

– Не чув. А я це пережив. Ти не встигаєш ті гроші ловити. Вони як птиці. Не банківськими ж пачками на землю падають, а мов паперові змії. От скільки за дванадцять годин безперервної біганини нахапаєш – усі твої.

– І ти нахапав? Ти нахапав?

– Нахапав.

– А чого б ото небо почало ті гроші випускати? Чого б?..

– Випускає не небо. Гроші випускає у світ земля. Церква ті гроші на землі збирає – через каплички, церкви, кірхи, храми, костьоли, собори – і відправляє на небо, Богу. Господу Богу. Бо в Господа Бога нібито все є, а от грошей немає. Йому постійно їх не вистачає. Принаймні так нас запевняють Його намісники на землі. От Його намісники на землі і збирають той фінансовий урожай, а тоді контейнерами (навіть нікому не платять податки за транспортування) відсилають на небо. Бог дивиться на ту макулатуру, і коли вже відчуває, що світ може перевернутися від перевантаження паперового мотлоху, Він сандалями ту макулатуру відфутболює назад на землю. Пачки під час польоту розриваються від хрестів...

– Яких хрестів? Яких хрестів?

– Паперових. Якими перев'язані навхрест гроші, що летять з неба уже вільними, незв'язаними. Ніби Бог їх повертає назад намісникам. Якщо при цьому присутні люди, такі як я. Вони дещо і собі підхоплюють. На льоту.

– Та пішов ти... Пішов ти...

– Я вже й справді пішов, Алексе. Двічі мене посилати не треба.

– До біса,– уточнив Мітрідат.– Пішов до біса!

– До біса... Не знаю... Може, й до Біса якийсь процент відсилають. А може, й усі. Бо я ще не бачив, аби біс із неба ті гроші повертав людям, як і самих людей. Десь вони там– і ті, і ті... на небі затримуються, і, очевидно, назавжди.

– Ти з людьми завжди так розмовляєш?– Мітрідат, як бик, трусонув своєю великою головою на бичачій шиї. – Завжди так розмовляєш?

– Як?

– Якось так, що воно ніби й на правду схоже, і нібито й на брехню. Нібито на брехню!

– А що тобі в цьому не подобається?

– Голова починає боліти... Розумієш, у мене починає боліти голова. Я починаю думати... Задумуватися... Глибоко задумуватися...

– Це добре... Значить у голові у тебе щось є. А не було б нічого — нічого б і не боліло...

– Та пішов ти... Ще раз пішов...

І ми таки з Максом пішли. Пішли, оскільки так забажалося Алексу Мітрідату, який так боявся, щоб його не отруїли.

– А чого ти боїшся, Максе? – запитав я в Макса, коли закінчив свої спогади про Мітрідата.

– Я нічого, шефе, не боюся... Коли з вами...

– Гаразд... Я тобі вірю... Зі мною затишно... Охорона по кущах... По машинах і все таке інше... А як ти без мене?.. Не може бути, що ти перший на планеті, щоб нічого не боявся... Он Мур і той, мабуть, боїться... Боїться Кудрик. Кудрик боїться за свої гроші. За свою Голду... За свою дачу... Він боїться, коли цунамі на березі Пуерто-Ріко... Там його будиночок. Там його буало... Та чорт його знає, що в нього там... Він боїться, коли вода в океані піднімається. Боїться за Гавайські острови... Він боїться під час світського балу в присутності дам пукнути... Але це з ним постійно трапляється. Від переляку, Максе. Від перевантаження організму страхом. Він на це немов запрограмовується... Розумієш, він запрограмовується... Він носить на потилиці... Ну, майже на потилиці... на шиї міні-бронежилет... Бо він боїться... Коли він випускає. Ні, не те слово, Максе... Чого ти смієшся? Я серйозно кажу... Коли він стріляє в повітря на балу із заднього проходу... Коли у нього аж серветка у штанах рветься... Його Голда б'є... Голда б'є по шиї, щоб він не перейшов на залпи... Він втрачає тверезість... Кудрик перестає себе контролювати... І переходить на залпи... Ніби на честь віденського чи варшавського вальсів. Або світського життя. А ти кажеш, що нічого не боїшся...

– Я боюся тічки...

– Чого-чого? – я аж підвівся на лікті.

– Тічки... Ну, це коли... Коли оце собаки гуртом... Сучка попереду, аспіранти позаду...

– І чого ж ти її боїшся?..

– Я боюся, що я сучці можу раптом не сподобатися.

– В якому смислі?

– Ну, в смислі не тому... В смислі в тому, що вона на мене може накинутися, якщо я їй не сподобаюся... Тоді мені від аспірантів не відбитися... Вони як члени-кореспонденти... У цьому випадку може врятувати тільки дерево... Може, й телеграфний стовп.

– Так він же лисий... Стовп навіть без луски...

– Шеф, коли аспіранти йдуть в атаку... Ти і стовпи береш... До самої ізоляції... До самої котушки... До першого дроту... На якому ластівки в ноти грають... Тоді тобі ані до нот, ані до музики...

– У мене мама також боїться, – я перестав сміятися. Я перестав. Перестав сміятися і замовк. Я згадав... Чому я це згадав? Адже ніякої асоціації. І я раптом згадав. Якогось ранку. А може, то був день... Сонячний, літній день. У такий день чомусь особливо хочеться жити. І сам у цей день до мене підкотив Вака. Підкотив на суперавтомобілі. Супер... Але він на мене чомусь наводив страх... Наводив страх... Хоч весь був білий... Білий із золотими смужечками по горизонталі. Ніби по ватерлінії. Автомобіль нагадував труну. Елітну труну, яку я нібито вже десь бачив. Може, і в кіно. Кришка відкинулася. Відкинулася набік і повисла. Повисла на якихось підтяжках. Принаймні я так подумав. В автомобілі лежав Вака. Він підняв ногу... Свою ногу... Я вже не пам'ятаю, з якої він встав... А це було важливо... Дуже важливо... Я виріс у родині, де вірили в забобони. Вірили в забобони. Вака ступив на землю і привітався.

– Ексклюзив! – посміхався він. – Останній крик моди... Подушки... Шовкові подушки... Кондинейшн, – він так і вимовив на англійський манер. – Кондинейшн... Віддушини... Клаксон... Пахощі, любі для Бога... Ладан... Повний бальзам... Повний фарш... Фірма «Виїзд до раю»... Філіал – «Виїзд із раю»... «Вирок смерті»... Або «Крик Відродження»...

Вака говорив заголовками. Заголовками реклам і біг-бордів... Я його зупинив. Я його зупинив, піднявши руку над головою.

– Що це за колимага? Де ти її відкопав? Це що, відреставрована гробниця Тутанхамона і позолочена в Одесі, на Дерибасівській?

– Баз... Мій коханий Баз... Це останній крик моди... Ви чули, скільки сьогодні склепів? Ви знаєте, скільки сьогодні чіпляють до рук покійника дзвіночків?.. І скільки небіжчиків воскресає... В усьому світі... Формальний підхід... А медики констатують смерть... Насправді – це тільки сон... Це тільки сон... Ніякого летаргійного сну... Наш потойбічний автомобіль – це смерть летаргійному сну... Ви лягаєте в труну... Елітну труну... Останній крик моди... Лягаєте і в'їжджаєте в склеп. Там спокійно лежите... Дихаєте ладаном...

– Що ти верзеш? Яким ладаном? Як мертвий може дихати? Душа ж у польоті, тіло в землі...

– Згоден, – погоджується Вака. – Але раптом ви воскресаєте, і при вашому першому рухові... труна-автомобіль заводиться. Труна... Як ви сказали – гробниця на колесах... Гробниця заводиться і виїздить зі склепу... Повертає вас до життя... До вашого останнього етапу... До вашої переоцінки часом і несподіванкою... Це не труна, а дарунок долі...

– Ти хочеш, щоб я цю долю купив? Цей фарш із клаксоном? Чи склався з тобою на паях?..

– Ні, зовсім не хочу... Вона вже продана... Я хотів сказати, вона вже куплена і за гарні гроші продана... Кладу хрест на груди, – почав присягатися Вака...

– Так ти хочеш, щоб я таку замовив і собі? Ти її притяг як зразок? Як живий зразок, як наочну рекламу?

– Я притяг її до вас, бо ви її замовили... Ви її купили...

Я отетерів. Принаймні очі (так Макс мені казав) у мене посоловіли... Вони стали сивими... Такими сивими, якою буває тільки самогонка з цукрового буряку... Наче розведений туман... Розведений туман у пляшці, який продають, переконуючи вас, що він юрського періоду чи мезозойської ери...

– Ви вже її замовили, – твердо вимовив цих чотири слова Вака. – Вона вже ваша! – і поставив на цьому знак оклику. – З доставкою додому... На п'ять відсотків дешевше. Все оплачено...

– Я нічого не замовляв, і я нічого не платив...

– Тоді заплатили ваші друзі... Ваші кохані друзі... Заплатили й за доставку... А ось і катафалк!

– Це також по мене? – у мене вже очі випадали з орбіт.

– Це по мене, – заспокоїв мене Вака. – Я ж маю назад чимось повертатися. Економлю пальне... Світова криза... Бізнес не йде... Елітний бізнес. Ніхто не підтримує вітчизняного виробника... Вмирають мало, вбивають мало. Душать мало... – і він стрибнув у катафалк... У катафалк – останній вид транспорту, у якому ми їдемо в останню дорогу по землі і не обурюємося, не протестуємо, не встряємо в суперечки. І поводимося так в очах своїх родичів, ніби усім на світі задоволені і нам уже більше нічого не треба. Я дивився на цю чортову колісницю. Колісницю-труну, не спускав з неї очей і так міркував. Міркував про останній шлях по дорозі додому. До вічного дому. Тільки тепер я помітив на білій колимазі напис. Напис латиною «Ostaniy schans». Він мене до дідька збісив. Мене знову охопила лють. Неймовірна лють. Отже, мене підслуховують. Отже, і небо має вуха. Хтось із мене іронізує. Хтось мені натякає, що вони також напишуть латиною. Напишуть латиною, якщо я ту комедію зніму... Я не знав, що робити з цією гробницею фараона на колесах. Мені хотілося схопити сокиру і порубати її на друзки. На моє щастя, точніше – на її щастя. На щастя гробниці на колесах, до неї підійшов Макс:

– Яке диво!.. Ніколи не бачив таких спортивних кебів...

– Кебів? – перепитав я.– Що означає «кеб»?..

– Не знаю, шефе... Чесно, не знаю... Хтось мені пояснював... Ніби це тісне приміщення спеціального призначення.

– Спеціального призначення, кажеш?.. Тоді колимага за адресою... Тоді ми подарунок приймаємо... Тоді ми в ньому прокатаємося... Максе, яке сьогодні число?

– Двадцять сьоме, шефе!

– Як двадцять сьоме? Отже, завтра двадцять восьме? – я отетерів. – Завтра мій похорон... О чотирнадцятій годині... Я маю приміряти під себе цей кеб!

І я тоді ніби все зрозумів... Я все зрозумів.

Любов через біль. Любов до життя через страшний життєвий біль. Чим страшніший біль, тим страшніше хочеться жити! Ти мене зрозумів, Максе. Такий парадокс земного життя. Це як любов матері до дитини, яка народжується її в муках. У важких муках. І чим важчі муки, тим сильніша любов. Ти мене зрозумів, Максе?

– Я такого ніде не чув.

– У школі цього не вчать. В університетах також. Це мої міркування, Максе. Узяті з неба, як гроші.

Саме тоді зрозумів... Саме тоді, коли Макс сказав, що це спеціальне і тісне приміщення і що сьогодні двадцять сьоме число.

– Нікому не влізати, нікому не кататися... Відвези його на причепі у замок Альбіноса, – наказав я.– Відвозь на броньованому «Майбаху»... Одягни про всяк випадок каску. Броньований жилет. Посади краще замість себе Мура... Ти мені потрібний тут... Отже, латиною... Отже, останній шанс...

– Шефе, а як же зі сценарієм?.. Це ще ж не кінець.

– Це ще й не початок... Дай мені полежати під цим небом... Я так рідко бачу небо над головою... Я так рідко слухаю, як липи шелестять... Як шумлять сосни над землею. Максе, ти хоч час від часу на небо дивишся?..

– Майже ніколи...

– Це погано, Максе. На небо треба дивитися... Часто дивитися... Отак лягаєш горілиць і дивишся... Дивишся, і очі ніколи не втомлюються... Очі не втомлюються. Потім ти їх заплющуєш і бачиш. В уяві бачиш, як пливуть хмарки. Білі хмарки, мов ангели... Пливуть... Пливуть. А ти милуєшся... Потім тобі здається, що на хмарках сам Бог... Також на колісниці... Небесній. І він пливе. Ні, він їде. На тебе дивиться, за тобою спостерігає. Перевіряє тебе, чи ти дивишся на нього. Чи ти ним любуєшся... Його білим, світлим одягом. Його німбом. Золотим, Максе, німбом... У ці хвилин ніколи не розплющуй очей.. Ніколи. Не опускайся з неба на землю... Ні за які гроші... Просто дивись... Дивись, милуйся і не опускайся... Не опускайся, поки на тебе дивиться Бог... Дивиться сам Бог, усміхається, і так тобі стає гарно. На серці. На душі. Йому гарно з тобою. І тобі гарно з Ним! Тоді ти живеш! Тоді легко твоїй душі! Легко, поки Він пропливає над тобою. Поки пропливає. А згодом він сховається. Сховається чи то за кроною сосни, чи то за зеленою густою кроною дуба... А може, груші... Якщо ти в саду... Тоді, Максе, розплющуй очі... Опускайся на землю. І знову поглянь у небо... Небо або чисте... Або з іншими хмарками... Хмарки мов ескорт. Вони супроводжують Бога... Пливуть поволеньки. Пливуть на відповідній відстані... І ти дивишся на дерева... На цвіт. Якщо це рання весна... Чи на плоди на деревах... Якщо це літо... І кажеш:

– Дякую Тобі, Боже! Дякую Вам, Боже!

Я до Бога тільки на «Ви». Я не дозволяю собі такого панібратства, як попи... Як це дозволяють собі попи... У багатьох із них нічого святого... Я цього не дозволяю... Бо я тоді впадаю в меланхолію. Максе, ти знаєш, що таке меланхолія?

– Гарне слово...

– І я кажу, що гарне... Я дуже люблю меланхолію. Максе, я, мабуть, і зараз упаду в меланхолію. Зараз мені не до сценарію. Не до сценарію.. На все свій час... Якось іншим разом. Я хочу побути сам... Хочу побути з небом, з Богом, з лісом, з цією травою... Може, це востаннє... Може, це і є оте «Ostaniy schans»... Не чорна, а біла мітка. Біллі Бонса... Чи кому тоді Cільвер вручив чорну мітку?.. Як це було давно... Як це було давно і як це було недавно. Коли ми ще так з тобою полежимо, Максе... Ну, якщо чесно? Тільки чесно, Максе...

– Ніколи... Здається, ніколи.

– От бачиш... І ти кажеш – ніколи... А я в дитинстві лежав. Лежав, милувався небом, зорями, місяцем... Уявляв, що й сам на ньому сиджу... На молодому... Як на човнику... Із золотим весельцем... Я завжди чекав весен. Я милувався, як на землі цвітуть сади. Як вони цвітуть у світі. У нашому світі! А тепер? Що ми тепер бачимо?.. Гроші, гроші... Ресторани... Кудрика в пудрі... Продезодорованого і пропахченого. Оріфлеями, парфумами... Він, мабуть, педераст... Ну не може нормальний мужик отак себе пудрити... Він усе пудрить. Усе... Йому б зняти черепну коробку і напудрити мізки. Знав би я, що це не боляче... Таки б напудрив... Я б йому сказав. Сказав латиною – це ваш «Ostanіy schans»! А потім закрив... Закрив черепну коробку... І сказав би, що так і було... Бачте, навіть швів не видно... Хай би з його ніздрів вилітав отой «Оріфлейм». Ота пудра... Ти в носі не колупаєшся, Максе? А ти постав камеру... Ти постав відеокамеру в Кудрика в кабінеті... Ти гадаєш, цей естет сам на сам не колупається в носі?.. Та нема у світі таких людей, щоб не колупалися... Навіть доктори естетичних наук і ті колупаються. Хай мені Кудрик не полоще мізки... Чи він тримає для цього спеціально прибиральницю!.. На пів чи на повну ставку... Хай мені не полоще мізки... Чи він встромляє туди трубу від пилососа і чистить ніс?! Ти його запитай, Максе... Запитай...

– Мені незручно... Все ж керуючий банком...

– Під час зйомок фільму запитаєш. Не своїм голосом. Встав йому трубу в ніс. Тільки невелику... Вузьку трубу... Широка його самого затягне... А втім, чорт з ним. Витрусите мішок і заодно почистите Кудрика... Від пудри... І пахучих серветок... Ні, від пудри не треба. Від пилюки... Потім знову попудрите... Я на це гроші даю...

Я помітив, що Макс уже жив сценарієм... Жив моїм сценарієм... Він себе уже вважав режисером. Усі ми себе вважаємо режисерами... Режисерами свого життя. Макс жив сценарієм. Моїм сценарієм. Це тішило мою думку... Мені його слова лоскотали душу. Але я стримався. Я сказав:

– Не зараз, Максе... Я зараз хочу побути з Богом... З Богом і мамою... У мене тільки двоє, – я далі не знав, як висловитися... Я хотів сказати. У мене тільки двоє людей на цьому світі... Але я не міг так сказати про Бога... Я міг сказати так тільки про маму... Мама –людина. А Бог є Бог. І як сказати про них обох разом? Дві особистості? Два індивідууми?.. Дурня якась... Але я хотів побути наодинці з Богом. Наодинці з небом.

Я часто любив дивитись на небо. Дуже часто. Я для цього лягав у гамак. Я дуже любив лежати в гамаку. Я дивився на небо і постійно звертався до Бога. Я звертався до Бога на «Ви», як усі українці:

– Господи, якщо Ви є на небі... Якщо Ви є, то дайте мені відповідь... Дайте мені відповідь, чому Ваші слуги на землі... Ваші слуги на землі стільки приносять жертв Вам? Так багатьох карають? Залякують Вами? Невже Ви тиран? Невже Ви фінікійський Молох? Невже Ви іспанський Торквемада? Торквемада, Молох в одній особі. В одній особі, що потребує постійно жертв... Я не вірю в це... Я не вірю в це, бо я дивлюсь на небо. Я дивлюсь на світ, який Ви створили, і я в це не вірю. Я не вірю, що Ви вбили свого Сина. Я не вірю. Бо який же Ви тоді Батько? Бо який же Ви тоді всесильний, що допустили синовбивство? Боговбивство. Що Ви їм повірили... Ви їм повірили, а не своєму Синові. Не повірили своєму Синові і принесли його в жертву. Невже Ви такий жорстокий? Невже Ви такий немилосердний? Невже у Вас немає душі? Невже у Вас немає серця?

Я в це не вірю. Такий тиран, такий кровопивця не міг створити такої краси. Не міг. Це наклеп. Наклеп слуг Ваших. Земних слуг, які Вами постійно залякують нас... Це справедливе звинувачення. Несправедливе стосовно Вас. Це несправедливо стосовно Вас, Боже».

Я так казав. Я так міркував, і я так звертався до Бога. Я лежав у гамаку. Лежав у гамаку і дивився на небо. На голубе небо. На бездонне небо. І таке миле. Таке неповторне. Я кращого у світі нічого не бачив. Нічого кращого у світі нема. Нічого кращого за небо... Якщо ж це неправда?! Якщо ж Ви не тиран? Не фінікійський Молох, тоді скажіть... Тоді скажіть, чому вони Вас створюють таким? Таким малюють. Чи Ви там, на небі, не можете без казанів, без вогню, без чортів, без пекла? Невже пекло не тут? Невже ці істоти не тут? І Ваші творіння не тут... Ваші... Саме Ваші... І саме тут... Хіба вони тут постійно не переживають пекло? Духовне пекло, щоб заслужити той рай? Господи! Чому Ви мовчите? Чому Ви не даєте відповіді?.. Навіть через церкву... Хоч раз повідомте світові через церкву і скажіть, що Ви не такий. Ви нікого не каратимете... Може, тому мені хочеться вмерти? Вмерти ради них, щоб пізнати Той світ. Ваш світ. Бо я не вірю... Я не вірю, що Ви такий Молох, я не вірю, що Ви такий, яким Вас малюють. Малюють слуги Ваші. Ваші вірнопіддані... І Вами, таким страшним і таким жорстоким, так немилосердно лякають...

Несподівано на землю упав дощ. Густий дощ... Він просто полив... Полив на мене. Ніби омивав мене... Ніби омивав. Світило сонце, і лив дощ... Я подумав: «Господь Бог плаче! Плаче від несправедливості. Від безпідставного звинувачення». І я Його розумів. Я тільки це мовив. Мовив уголос, і дощ перестав. Благодатний дощ. Сонячний дощ. З веселою райдугою на небі. Веселковою...

Я не відводив з неба очей. Ніби чогось чекав від Нього. Небо наді мною висіло голубе... Висіло голубе і чисте... Я чекав білих хмар... Чекав довго... Очі сльозилися... Нарешті вони випливли... Десь з-за лісу... Десь за обрію... Білі-білі... Саме такими я хотів їх бачити... Небо голубе, мов Атлантика, і на ньому білі хмари... Небо мов океан... З білими коралами... Крапля до краплі... І білі вітрильники... Я згадав океан... Власне, я згадав острів в океані... Острів Isla Mujeres... Острів Жінки. Ми там колись рибалили... Рибалили і плавали на вітрильнику. А може, я тоді орендував яхту. Здається, рибальську яхту, і вона називалася чи то «Oceanis», чи то «Belize». Здається, яхта-вітрильник. Так, то був моторний вітрильник. Я плавав на вітрильнику зі своїм приятелем Іларіоном. Він мав таке святе ім'я... Таке святе ім'я, і ніби те його ім'я йому подарував Бог. Принаймні у мені жили такі асоціації. Такі асоціації, коли я чув це ім'я. Це ім'я – Іларіон. Я мав такого приятеля... Чому мав? Я ще його маю... І матиму довго, бо йому ж не назвали дати... Йому не назвали дати і не привозили елітної мітки... Елітної білої мітки... Такої, як привезли мені... Привіз мені Вака як попередження.

Іларіон також мав свого приятеля. Місцевого приятеля. Мексиканця. Його звали... А як же його звали?.. О, я згадав. Я тепер згадав... Його звали Geraldo Saque... Геральдо Саке. Так, Геральдо... Але всі його називали Лало. На нього казали Лало – професійний рибалка. Лало жив з рибної ловлі. А ще з того, що нас... Таких, як ми з Іларіоном... вивозив в океан... Лало був родом із Веракруса. Він мав брата, сина і ще батька... Старого Геральдо, який називав себе молодим. Старий Геральдо усе життя їв рибу і овочі. Овочі і фрукти. Й мав дев'яносто три роки.

Я сідав... Ні, точніше сказати – ми сідали з Іларіоном і Геральдо на ту риболовецьку яхту. Сідали і ловили рибу. По правді сказати, намагалися ловити рибу. Але риба у нас не йшла. Жодна рибина не чіплялася на наші гачки. Тоді ми просили узяти у нас вудки Геральдо. Просили Лало. Лало і його сина. Інколи Геральдо брав із собою в океан сина. Вони брали наші вудки. Ми мінялися місцями... Місцями і, можна сказати, роллю. Так, ми тепер грали роль спостерігачів, Лало і син – роль рибалок. Ми ловили... Власне, вони ловили, а ми дивилися. Дивилися рівно дві години. Вони витягували одну рибину за другою. Тятива вудки у тридцять-сорок метрів, і вони тягли своє коронадо. Коронадо у десять-двадцять фунтів. Їм уже боліли руки. Якось до нас приєднався наш сусіда. Американець... Його звали Білл Ловел... Він був приятель мого приятеля Іларіона. Йому Лало сказав: «Починаються холодні вітри з півночі, риба тікає на південь». Це – великий потік риби, і в Лало є два сезони річно. Два сезони річно. Один сезон, коли йде коронадо, а другий, коли йде sierra ( сьєрра – по-нашому пилка). Тоді Лало закидав вудки. Тоді Лало брав сітки і ловив ту рибу. Він ловив багато риби. Дуже багато... І здавав її в ресторан «Los Lancheros». «У славний ресторан на цілий світ "Los Lancheros"». Так завжди казав Геральдо. Або Лало, ім'я якого не зазначалося у його метриці. Ресторан закуповував майже весь улов Лало.

Ми ж тоді ловили рибу на спінінги. Ловили на спінінги, і їх нам витягував Лало. Потім Лало чистив ту рибу. Чистив і випікав. А може, краще сказати – варив в олії. Особливій олії, яка закипала під вогнем запашного тропічного дерева. Коли риба була готова... Готова до вживання, Лало давав нам пінцети... Ми брали пінцети в руки, накладали на тарілочки і думали про свої вуха. Всі думали про свої вуха, бо Лало казав: «Від цієї риби вас і за вуха не відтягнеш. Ви швидше віддасте свої вуха, ніж віддасте рибу». Така смачна була та риба.

Наступного дня наш сусіда по острову Жінки американець Білл Ловел знову попросився, як він казав, на наш болт. Білл Ловел попросився з нами на риболовлю. Американець попросився, і йому пощастило. Білл витягнув одну рідкісну рибину, яку ніколи не витягував навіть Лало. Навіть Лало. Таку рибу витягував тільки його тато. Старий-молодий Геральдо, який мав дев'яносто три роки. Американець сказав, що йому залишилось ще спіймати останню. Останню рідкісну рибу. Останню у його житті. Останню рідкісну рибу, і то буде кінець не тільки його колекції... Не тільки його колекції... Я подумав про білу мітку. Про цей чортовий автомобіль, який мав такий елегантний зовнішній вигляд. Мав на собі стільки білого, стільки чистого, стільки золота і той темно-блакитний напис: «Ostaniy schans»... Темно-блакитний напис із відтінком позолоти. Невже і то була рибина? Рідкісна рибина в моєму житті. Остання рибина, яку я мав піймати... Ні, треба сказати – остання рибина, на яку я мав упійматись...

Я заплющив очі... Очі більше не сльозилися... Хмарки пливли... Пливли, мов вітрильники... Чисті, білі... Виполоскані в чистих дощах. Небесних... Не тих, що з кислотами... Я чекав Бога... Я хотів Його бачити... Їх бачити... Також в усьому білому... Білому і, як я, в босоніжках... Золотих... Не таких, як на мені... У мене чорні... Чорні, наче смерть. У Бога білі. Білі, як життя... І золотий німб... Золотий німб над Ними.

Але Бог не з'являвся. Я просив Його. Я просив з'явитися... Я звертався на «ви»... Як і до мами... З'явилася мама. Я не образився... Отже, її мені послав Бог... Так, Бог захотів, щоб з'явилася переді мною мама.

– Невже це правда, синку?..

– Що саме, мамо?..

– Ти, кажуть, багатий. Несподівано дуже багатий...

– Правда, мамо... Я дуже багатий... Але вже не духовно... Просто у мене мішками гроші. Я не знаю, куди їх дівати...

– Але звідки, синку?.. Гроші – це нещастя... У тебе ж ніколи не було комерсантських здібностей. Звідки у тебе ті гроші?.. Я ж не на злодія тебе виховувала... Хуліганом ти в школі не був... Та й на бандита не схожий... Ти ж такий завжди був добрий... Сентиментальний... Щедрий... Жалів котів. Собак... Не кидав у них камінцями. Гнізд пташиних не руйнував. Не викидав яєчок із гнізд. Навіть зозулиних... Хоча цікавився... Кому, цікаво, зозуля кладе яйця?.. Якісь малій пташці... Та, бідна, висиджує... Годує якогось бовдура. В десять... А може, в сто разів більшого за себе... Віддає останнє, що в неї в роті... Помічає, що в сім'ї не без виродка... Але терпить. Мучиться, а терпить. І навіть любить. Але чому?.. Чому вона його не викинула? Ще коли він, той великий бовдур, був маленьким...

– Так звідки у тебе стільки грошей? – це знову мама. – Ти мені можеш сказати?..

– Можу... Вам можу сказати... Гроші з неба...

– З якого неба?.. Що ти верзеш?..

– Я сам не знаю... Ніби з небесного неба. А може, й не з неба... Я ще сам не знаю... Я ще не розібрався... А втім, мамо, яка різниця?.. У мене є гроші... Чесні гроші... Я не крав, не вбивав, не махлював... Нікого не обдурював... Ну чесне слово...

– Так не буває...

– А ви в дива вірите?

– У дива вірю... Але вони трапляються дуже рідко...

– От воно мені й трапилося... Саме оте диво. Сама ота рідкість випала на мене... Як той дипломат. На голову мого друга... Йому скрутило в'язи... Мені ще ні...

– Скрутить, синку. Скрутить.

– Не... – я хотів сказати – «не каркайте, мамо»... Але стримався. Згадав чортового Кудрика... Цього естета. Цього доктора естетичних наук з купленим дипломом і дисертацією. Тому я сказав: – Не кажіть так, мамо. Я не крадій. Я не бандит... Я даю бідним... Інколи вдаюся до жартів... Жартую із життям. Адже і життя жартує зі мною.

– Не жартуй так... Із життям жартувати не можна...

– Чому, мамо? Життя ж жартує зі мною. З нами. Не жартує тільки смерть... Смерть ніколи не жартує... Я вам хочу дати трохи грошей...

– Ти знаєш, що я не візьму... Я не хочу твоїх грошей... Я боюсь твоїх грошей... Я не знаю, звідки вони.

– Це довга історія, мамо. Дуже довга... Я вам якось розповім. Приїду додому і розповім...

– Тільки не на цьому своєму... Як твій автомобіль називається?

– У мене їх багато, мамо. «Майбах», «Бентлі», «Роллс-Ройс», «Мерседес»... Цілий автопарк. Я їх колекціоную, мамо. Як марки.

– Не приїзди на жодній із них. На жодній... І навіть не подумай... Мені позаздрять... Мене задушать... Я хочу жити на пенсії. Скромно, тихо, непомітно... Як усі живуть...

– Але я уже не можу їздити на «Запорожці», мамо.

– Приїзди електричкою. Приїзди електричкою. І пішки, через городи... До мами... Щоб село бачило.... Щоб село казало... Бач, який в Оксани Андріївни син... Господи, приїдь на електричці... Я тебе благаю... Я хочу гордитися тобою... Хочу гордитися. Дивитися людям в очі... Чи ти розумієш мене?..

– А якщо на «Роллс-Ройсі»?.. На «Майбаху»?..

– Нізащо... Нізащо. Я тебе не хочу бачити... У цих автомобілях я тебе не хочу бачити... Тебе вже хтось бачив з наших. Здається, директор школи... Не вчи мене брехати... Так, він тебе бачив. Він не помилився... Він мене запросив до школи... До свого кабінету... Один на один... Сказав: «Оксано Андріївно. Скажіть, це правда, що ваш син їздить на броньованому «Майбаху»?.. Ким він працює?» Я вперше збрехала, сину. Я сказала, що це неправда... Я запевнила його, що він обізнався... Що це був не ти... Що це хтось схожий на тебе... «Дуже жаль, – мовив директор. – Дуже жаль... Ми гадали... Знаєте, я хотів його попрохати про гуманітарку... Хотів, щоб хоч б один шкільний клас комп'ютерним зробити...»

– Я можу всю школу...

– Ні, синку... Тепер не зможеш. Я не проти... Але як я тепер людям дивитимусь в очі... Плітки поповзли, як змії. Як гадюки. Вони виповзли з-під дверей кабінету директора, поповзли в учительську. Звідти виповзли на вулицю і розповзлися по селу... Розповзлися по світу. По всьому світу, сину. Господи, стільки тепер тих гадюк. І в нашому селі... І всі сичать: «А це таки, мабуть, її син?.. Бач, прикидається бідною. Директор не міг не впізнати свого учня... Тим паче він бачив його. Тис йому руку... Сідав з ним у той броньований автомобіль. Із затемненими вікнами...» Це правда, синку?

– Правда, мамо... Я хотів похвастатися... Я хотів йому довести... Розумієте, він колись сказав... Казав, що з мене, трієчника, нічого не вийде... «Ти виростеш пустоцвітом». Тепер він мене цілував... Обціловував... Він казав, що завжди вірив у мене... У мій талант... Що я обов'язково виб'юся в люди... Що в мене така мудра мама. Тобто ви... Таке виховання... І я йому показав, мамо, автомобіль... Я показав йому й другий автомобіль, з охоронцями... З міліцейським маячком на дашку... Навіть наказав увімкнути і промчатися містом... Перед міліцейськими. Постовими. У нього дух захопило. Вони мені і йому віддавали честь... Він цвів... Я навіть відчував його пахощі, – я висловився, наче Кудрик. З ким поведешся... А далі вів: – Усі читали у мене на номерних знаках ззаду і спереду – Big Fisch, мамо... По-нашому – Велика Риба... Так і казали... Велика Риба поїхала... Ні, вони казали – помчала. Велика Риба помчала... Таку не спіймаєш. Таку не спіймаєш на гачок... Зірветься... Це поліцейські... Це поліцейські казали... І мене ніхто не зупиняв...

– А що ж тепер, синку?.. Що ж тепер?..

– Ви маєте сказати, що я – це я... Інакше як ви змиєте з себе підозру?.. Він вас вважатиме брехухою. Я не хочу, щоб ви переживали... Я передам у школу комп'ютери... Я передам усім сиротам... Усім бідним дітям... Немовлятам одяг, памперси. По-нашому підгузники, – я розплющив очі. – І Кудрику передам... Особливо перед Віденським балом... Аби його Голда не била по шиї... По потилиці. Через памперси, мабуть, не буде чути... Ні пострілів, ні пахощів... Максе, я розплющив очі, –сказав я Максові. – Цього разу до мене Бог не прийшов. Відвернувся... Але він послав мені маму.

– Це добре, – похвалив чи то Бога, чи то мене Макс. – Це добре...

– Кіно відкладається...

\Макс зблід... Він уже скидався на режисера-прохача. На прохача, якому обіцяли виділити кошти на фільм. Обіцяли, а тепер сказали, що бюджет затверджено, але на культуру коштів не виділено... Культура може почекати...

– Культура може почекати, – процитував я міністра культури.

– Але культура не може чекати, шефе. Ви ж розумний чоловік. Поки культура чекатиме – не чекатимуть бандити... Бандити не чекатимуть, коли ті горлопани затвердять бюджет і виділять гроші на культуру...

– Не кип'ятись... Я на фільм виділю... Моє слово – закон. Ти мене знаєш. Сказав – зроблю. Треба захистити честь матері... Я хочу, щоб зі школи... Моєї школи. Школи моєї мами з-під дверей не виповзали гадюки. Не виповзали гадюки, а вилітали ластівки... Білі голуби... Розумієш, білі голуби. Сіро-блакитні горлиці... І на кожному подвір'ї... Буквально на кожному... Не гелготіли, як гуси... Не тріскотіли, як... Горлиці не тріскочуть... Це ж не сороки... Я не хочу сорок... Сороки – це несолідно... От горлиці...

– Горлиці туркотять... Турликають... Турличуть...

– Шукай якесь інше слово, Максе...

– Воркують...

– Я не люблю цього слова... Подивись, які в нього три перші літери...

– Це ж не по-нашому... По-нашому «вор» – це злодій, крадій... Шукай інше слово... Я хочу, щоб вони мені подали звістку про мою маму... В кожну хату, на кожне подвір'я... Який в Оксани Андріївни син... Який син... Забезпечив школу. Комп'ютерами... Гуманітаркою – дітей... Підгузниками – немовлят... Відмінникам... сиротам... Просто бідним дітям... Я ж колись сам таким був. Сам без батька... Стипендії... Премії. Понаділяв їх преміями. За гарне навчання... За дисципліну...

– Протуркотіли горлиці, шефе, – нарешті знайшовся Макс.

– Це вже краще. Це набагато краще... Протуркотіли на все село... На весь білий світ... Відкладаємо комедію... Комедія потерпить... Хай Кудрик готується. Хай йому поки що сняться солодкі сни. В обіймах Голди... Як її, ту Голду, звати?.. Ти не знаєш, Максе?.. Ви, водії, все знаєте...

– Роза, шефе. Роза. Гарне ім'я.

– Гарне. Роза вітрів. Цікаво, чи вона Кудрику наставляє роги? Як ти гадаєш, Максе? Така велика баба цьому такому маленькому чоловічкові? Роза! Троянда по-нашому... Червона троянда..

– Ім'я не перекладається, шефе.

– Я жартую, Максе... Це моя чергова претензія на жарт. Ти мене зрозумів?.. Завтра займаємося гуманітаркою. Я не можу допустити, щоб мама... Моя мама жила на одну пенсію. Я маю щось робити.... Я привезу ту гуманітарку. Я найму троків... У кого ті троки є? Ті великі вантажівки? В Сільвера, у Бонса? У Бована, у Марусі, в Ала, у Вала, в Альбіноса? У Трисорок? Чи у Двасорок? У Тода? У Кінг Фіша? Здається, найбільші вантажівки у Марусі. У того найбільшого. Найбільшого на зріст. Двометрового Марусі. Такого великого. Такого великого і такого плаксивого. Його називали Маруся. Маруся завжди плакав... Він завжди плакав і завжди казав: «Ти моя Маруся!» А якщо йому Маруся відмовляла... Цікаво, чому йому завжди відмовляли Марусі? Завжди відмовляли і завжди не виходили за Марусю заміж. І він знову плакав. Він годинами плакав. Плакав годинами... Він міг цілу ніч говорити з Марусею. Цілу ніч по телефону... Йому могла зателефонувати телефоністка і могла нагадати: «Коханий, ви вже дванадцять годин підряд розмовляєте з коханою!» І Маруся тій телефоністці відповідав: «Кохана, а ви колись так кохали? Ви колись так кохали, як кохаю я?» Маруся усіх кохав. Ну буквально усіх, хто носив спідниці. Але спідниці чомусь не кохали Марусю. Вони чомусь Марусю не кохали. Жодна не кохала. А Макс казав, що Маруся – це загадка природи. Велика, і тлуста, і заплакана загадка природи. І Маруся чомусь завжди плакав. Маруся завжди за столом зітхав і сам до себе... Сам до себе звертався. І сам себе завжди запитував: «Де ти, моя Маруся?» Я саме в Марусі найму кілька вантажівок. Мені завжди було жаль Марусі. Маруся добрий. Маруся ніколи жодної комашки не міг зобидити. Маруся не міг пішки ходити. Він боявся на когось стати. Когось розчавити. Когось задушити. Бо коли він бачив, що йому якась комашка потрапила під черевик... Черевик сорок восьмого розміру (спецзамовлення), він сідав на землю. Сідав на землю і плакав. Тому він не міг ходити по землі. Не міг ходити, щоб ніколи не бачити, як під його черевиком гинуть комашки. Він їздив тільки на автомобілі. На великому автомобілі. І не бачив, як колеса машини чавлять комашок. Він цього не бачив, і він не переживав. Не переживав і не плакав. Маруся їздив на автомобілі свого розміру. І йому на номерах написали – МАРУСЯ. Так він хотів. Бо він дуже любив Марусю. Дуже. Так любив, як кожну комашку на землі. Я подумав, що я найму кілька вантажівок у Марусі. Бо я також любив Марусю. Любив, але не плакав. Я сміявся з Марусі. Бо з Марусі сміялися всі. Сміялися всі, але він не ображався. Він ображався тільки на Марусю, яка не хотіла за нього виходити заміж, бо кохала іншого. Іншого, але не Марусю. Когось із чоловічим ім'ям. Я найму у Марусі кілька вантажівок. Дам Марусі заробити трохи грошей. Допоможу виплатити йому кредит... За ті вантажівки. Найму кілька троків... Поверну ті вантажівки не в Європу. Поверну у своє село...

– Максе, Максе! – гукнув я.

– Слухаю, шефе...

– Щось ти грамотно почав до мене звертатися! Тобі завдання, Макс... Я не такий грамотний, як ти... Чуєш, Макс... Я знаю, що треба «Максе»... Але мені подобається – Макс... Маючи стільки грошей, я можу собі дозволити... Я ж не пишу дисертацію. Я не збираюся стати доктором філологічних наук... Я й так доктор... Професор... Почесний професор... Стількох університетів. Двох, трьох, п'яти... Може, шести, семи... Я ж не Кудрик... Я не скупердяй... Які на світі університети бувають, Максе?..

– Гарвардський університет, Оксфорд, шефе.

– Так, Гарвард, Оксфорд. А ще?

– Кембридж, Йель, Чикагський університет... Сорбонна. Паризький університет...

– Так, Сорбонна. А ще?

– Шведська академія наук...

– Шведська мені найбільше підходить. Ми зі шведами завжди дружили, Макс. Шведи – не турки...... Шведи – наші люди... Ти подумай... Я внесу у Шведську академію грошей. Внесу стільки, скільки треба. Стільки, як євреї вносять. Скільки треба: зелених, голубих, рожевих, жовтих... Якими ті євро, стерлінги, долари, ієни, крони малюють?.. Я будь-яких кольорів внесу... Оксфорду дам у шилінгах. Вибач, шилінги – це, здається, в Австрії... Фунтами стерлінгів... Фунтами і дам. Зважу і висиплю просто в канцелярії Оксфорда... Ти поцікався, скільки у них за почесного доктора... Скільки за почесного професора... Стільки, скільки і в нас, чи у них дорожче. Мені все одно... Мені аби «палітурки» і на них герб. Герб золотий... А «палітурочки» – імпортні. Щоб кращі, ніж у Кудрика... Набагато кращі й солідніші...

– Так чим мені зайнятися, шефе? Оксфордом чи гуманітаркою на село?

– На даному історичному етапі – гуманітаркою на село, Макс. Гуманітаркою. Я ж обіцяв директорові. Спасибі мамі... Нагадала... Крізь сон. Оце зв'язок на рівні інтуїції. Як у Монгола. Шосте чуття. Ніколи б не подумав, аби сам не відчув. Завезеш щось мамі. З грошей. Небагато... Так, щоб усі бачили... Вона боїться великих грошей... Боїться, що її викрадуть... Боїться, що задушать... Ще більше боїться, якщо у неї раптом з'являться ґрати на вікнах... Вона тепер усього боїться... Каже, ґрати не допоможуть. Люди зараз злі... Заздрісні. Якщо не свої – чужі прийдуть... Мама ж мільйонера... Вдає, що бідно живе... Хай живе... Дай при всіх не більше ста гривень... До пенсії...

– Ніхто не повірить, – сказав Макс. Я з ним погодився. Ніхто не повірить. Я дав мамі гроші. Багато грошей. Я вибачався і дав. Власне, поклав перед мамою величезну купу грошей. Наших... Щоб вона не міняла... Та й в селі не поміняєш... Вона глянула на мене. Тоді на гроші... Тоді знову на мене. Потім сказала: «Забери...» Я не забрав... Вона повторила: «Забери...» Я не зробив ані кроку... Але сказав: «Мамо, ви живете бідно». – «Бідно, але чесно», – вона ніби продовжила моє речення. Хоча я й сам так збирався сказати... «Я живу бідно, але спокійно», – наголосила вона. «Ви зводите кінці з кінцями», – підкреслював я. «Я сказала, забери гроші», – це знову мама... Я їй нагадав, що тут живуть наші родичі... Вона сказала, що всі родичі повмирали. Ти ж знаєш... Я знав... Я знав це ще з дитинства... Я сказав... Сказав тоді Максу... Не тобі, Максе. Тому Другому Максу. Він був у мене Макс Перший. Так, тоді в мене був Макс Перший... Той, що пішов під воду... Я сказав Максу Першому: «Забери гроші...» Він забрав... Хотів віддати мені... «Забери собі, Максе, – сказав я, – і вийди». Він вийшов... «Мамо, я можу вас щось попросити?» Вона відповіла: «Можеш...»

– Я хочу сказати вам кілька слів...

– Тільки коротко. Мені ще треба перевіряти зошити... У мене ще гарний зір, і я інколи підробляю на перевірці диктантів.

– Мамо, вам цього не треба робити... Вам треба уже відпочивати. Ви б переїздили до мене... Вам тут все одно уже спокою не дадуть...

– Я знаю...

– Вам ніхто не повірить, що у вас нема грошей...

– Тепер уже ніхто.

– Я не можу вас залишити саму-самісіньку з ніччю... Темною ніччю. Дощовою... З громами... З чорними хмарами... З блискавицями... З градом... Я не хочу, щоб ви неспокійно спали... Прислухалися до кожного шереху... До скрипу дверей... Дряпання по шибці вікна... Чи ви мене розумієте?..

– Я тебе розумію... Але я не поїду до тебе... Я не витримаю твоїх оргій. Цієї надсучасної розбещеності... Хто вас перевчив? Коли? Коли це трапилося? У якому тисячолітті? Господи...

Вона сказала так, як я... Це я, мабуть, від неї навчився оцього – Господи...

– Я не знаю, мамо...

– Ти можеш іти...

Я не пригадую, чи я вже це казав... Може, казав, а може, й ні... Не хочу повертатися до тексту... Шукати... Шукати і боятися повторення. Це безглуздо... Але вона тоді мені сказала. Просто на порозі, зачиняючи за мною двері:

– Так буде краще...

– Як саме, мамо?

– Так буде краще, коли мати не бачитиме смерті свого сина.... Батьки мають відходити раніше за своїх дітей... Я не хочу бути у тебе на похороні... Так буде краще...

– Але я не збираюся ще помирати, мамо... Я зовсім не збираюся прощатися з цим світом...

На небі тоді блиснуло... Небо чи то розкололося, чи то засвітилося... Тінь. Мамина тінь. Чорна тінь мами упала на білу стіну хати... Вона дивилась на небо... Я дивився на неї... Ніби грому не мало бути... Стояла ж лагідна, тиха погода... І раптом грім... Чому раптом грім?.. Звідки?..

Мама сказала:

– Отак і в житті. Ти ніколи не знаєш, коли вдарить грім, – і зачинили за мною двері...

Я підійшов до машини. Макс дихав мені в спину... Макс Перший. Я не оглядався... Мені чомусь стало моторошно... Я сказав про це Максу... Він не сказав нічого... Але мені стало страшно... Дуже страшно... І я не витримав... Я ще не звик до темноти... До такої темноти... Мені здалося – це найтемніша ніч. Найтемніша ніч з усіх темних ночей на світі. І я не витримав:

– Максе, де ти?

– Я тут, шефе, – він мене взяв за лікоть...

Мені стало легше. Зовсім легко... Страх мене відпустив... Він зняв свої обійми і кудись відлетів... Куди саме, я не уточнював... Але точно його вже не було біля мене. Біля мене стояв Макс. Макс Другий. Я звернувся до нього...

– Скільки у нас охоронців?

– Чотири, шефе.

– Хто з них найкращий?

– Мур, шефе... За ним як за кам'яною стіною...

– Я його знаю?

– Ви його бачили, шефе... Малий, кремезний, жилавий і швидкий, мов гепард...

– Поклич сюди того гепарда... Ні, краще запроси в авто. У ночі можуть бути вуха. Чим темніша ніч – тим більші вуха. В ночей завжди є вуха... Запам'ятай це, Максе... Не тільки у стін... У ночі також. Особливо в сільських.

Ми сіли в автомобіль... Мур сів позаду нас... Я ввімкнув світло кабіни. Глянув у вітрове дзеркало. Глянув на Мура... Квадратне лице... Без емоцій... Наче сільський ставок... У тиху погоду... Жодної зморшки... Жодного поруху м'яза... Ніяких брижів... Якийсь час я дивився на його обличчя... Зовсім мало... Якусь мить...

– Мур, – мовив я.– Тобі помічники потрібні?

– Я працюю без помічників, шефе...

– Ти впораєшся сам?..

– Я завжди роблю все сам...

– Цю хату бачиш?.. Її силует?.. Оцю, що біля хати моєї мами... Біля хати моєї мами.

– Так, шефе...

– Один ночувати не побоїшся?

– Я на такі запитання не відповідаю.

– Домовилися... Ти залишаєшся тут... Скільки треба... Але не один... Вас має бути двоє... Бери собі другого... Треба комусь приносити їсти... Купувати і все таке інше... Тиждень мінімум... А там побачимо. Полізуть – скрути в'язи... У селі мають знати... Не душити, не топити... Скрутити. Він має ходити селом зі скрученими в'язами... Наочна антиагітація. Ти мене зрозумів?.. Він має носити голову задом наперед. Хто б він не був... Хто б не зайшов у хату моєї мами... Скрути йому в'язи... Випустиш його тільки під ранок... Випустиш на вулицю зі скрученими в'язами... З головою набік чи з головою назад... Він має залишитися живим, але скрученим. Ти мене зрозумів?.. Село має знати, де, коли і за що йому скручено в'язи... Як тільки такий інвалід з'явиться у селі... Краще б їх було два... А ще краще – три. Тоді можете з напарником повертатися додому... Гроші у тебе, Максе?..

– Так, шефе...

– Віддай усі Муру. У напарники, Муре, візьми кого хочеш.

– Я візьму Монгола. У нього шосте чуття. Нюх степу.

– Бери Монгола. Спати вдень... Вночі – очі і вуха в руки... Ти мене зрозумів? На кожній долоні по вуху... Усі шарудіння. Кожний шерех... Навіть миші... По той бік хата також мертва... Мертва, як і ця... Мати живе у живій хаті. Мати має бути жива...

Я на мить задумався. Згадав мамине слово... Як учительки... Може, тому повторив:

– Матері не мусять переживати смерть своїх синів... Не мусять... Мати має жити...

І от я досі не був у мами... Село тепер жило своїм життям. Майже як раніше... Як у мої часи... Двоє ходило зі скрученими в'язами... Де скрутили, за що – не говорив ніхто. Дивно, але всі знали... Казали абстрактно... В учительки. Допомагав і впав випадково. З драбини. Униз головою...

– Максе, – я звернувся до Макса Другого. Режисера. – Сьогодні сценарій не пишемо... Я хочу в басейн...

– Віп-персон замовити?

– Ніяких віп-персон... Я стомився, Максе... Я дуже стомився... Я маю сьогодні думати... Я так ніколи не думав...

«Це кінець», – подумав я. Ці два слова я сказав не вголос... Я сказав не Максу... Я сказав сам собі і повторив: «Як Мітрідату... Як Алексу... Це кінець...»

Я зовсім забув про Алекса... Я забув про Алекса... Його таки отруїли. За кілька днів до закінчення написання сценарію. Отруїли грибами... Грибами у його ж ресторані... От і вір людям. А він ковтав миш'як... Запивав кавою. Кавою з молочною шкіркою для нейтралізації шлунка... І не вберігся... Мені було жаль Мітрідата... Дуже жаль... Я йому купив найкращий вінок... Написав: «Від друга і брата». Не знаю, чому це я написав «від брата»... Але написав... Я часто робив те, чого не планував... Це погано чи добре?.. Я ще не розібрався...

На похорон приїхав і Кудрик... Кудрик був у чорному костюмі... В усьому чорному... Він знає манери... Знає етикет. А ще він мало не щодня їздить на бізнес-ланчі. На бізнес - ланчі у розкішні ресторани. У Кудрик свій стиліст. Свій косметолог. На ньому біла сорочка і чорний метелик... Я не знаю, чи одягають чорні метелики на похорони?.. Чи він просто хотів щось підкреслити... Що саме – не знаю. Може, те, що він доктор естетичних наук. Позаду нього... Ну просто над його головою сидів ворон... Великий чорний ворон... Більший за Кудрикового чорного метелика... Більший, мабуть, від чорного фрака і самого Кудрика... Я сказав Максу. Ні, прошепотів на вухо... Біжи шепни Кудрику... Шепни йому... Скажи, що над його головою ворон. Чорний ворон. Скажи, під тієї гілкою стояти небезпечно... Ворон може сирнути... Кудрик таких слів не любить, скажи – ворон може випорожнитись. Йому, Кудрику, на голову... А це погана ознака... Скажи, дуже погана.

Чи ви були коли-небудь на похороні? Чи не відчували, що вас раптом розбирає сміх? Страшний сміх, і ви не знаєте, чому це ви раптом хочете сміятися! Я дивився на Кудрика... На нього дивився і Макс... Макс нахилився... До самого вуха. Як до локатора... І щось туди вніс... Кудрик глянув на Макса... Потім на гілку... Побачив ворона... Чорного. Як його метелик... Ворон ніби хотів його привітати... Розправив чомусь крила... Кудрик відсахнувся і відскочив убік... Ворон чвиркнув... Немов через губу. Тільки з протилежного боку... Пролетіло щось біле з жовтим біля самого рукава Кудрика... Макс знову нагнувся і щось свіженьке шепнув Кудрику...

Кудрик глянув на Макса... Потім на ворона... І підійшов до покійника... Тут було затишніше... Навіть тихо... Ну зовсім тихо... І ворон не каркав.. Він просто сидів. Сидів і дивився. Мені здавалося – на Кудрика... Цікаво, про що він у ці хвилини думав? Я маю на увазі ворона... І чого він не спускав очей з Кудрика? Цікаво, а що думав Кудрик? А що думав Кудрик і не спускав очей з ворона?.. Ні, таки завтра треба розпочинати кіно... Це вам не Голлівуд. Голлівуд такого не поставить. Можу закластися... Навіть з Кудриком... Хоча він скупий і такий акуратний... Просто естет... Я ще таких естетів не бачив... Ворон, мабуть, також.

Кудрика ми викрали в туалеті... Точніше, разом з туалетом. І не з простим туалетом, а з біотуалетом. Купленим на його гроші... І на його дачі...

Він мав необережність... Не туалет, а Кудрик... Він виніс біотуалет далеко за межі дачі... Можна сказати, на нейтральну територію... Макс уже вивчив його звичку... Викрадав Кудрика Мур... Мур з Монголом. І я в цю мить згадав той страшний день для мене. Саме в цю мить я згадав... Я згадав ті обручі. Ті обручі на моїй голові. І той білий каддилак. І мартіні з льодом. Білий каддилак і свою розкішну яхту. Розкішну яхту і шоколадний загар солодких красунь на палубі. Шоколадний загар на тлі екзотичних красот якогось полуденного острова. Чи то Сейшел чи то Мальорки. Я тоді лежав на золотому пляжі. Я тепер згадав і той пляж. Той розкішний пляж і вивезений для чогось кимсь біотуалет на берег моря. Вивезений кимсь - не мною. Боже, як він зіпсував весь краєвид. Зруйнував усю небесну синь. Зруйнував блакить океану. Я вже не пригадую, на березі якого океану я саме тоді відпочивав. Я вже не пригадую. Здається, десь в районі Майями. Тепер я точно не скажу. Але я пам'ятаю. Але добре пам'ятаю цілий ряд зелених пальм. Пальм на тлі синього чистого неба. Синього чистого неба і спокійного моря. А потім цей туалет. Потім цей туалет. Занесений туалет над моєю головою. І та сплющена серветка. Та сплющена пахуча до неприємності серветка. Ті блискучі черевики. Черевики на пляжі. І його голос:

- Утопіть його разом з цим туалетом.

- Але це море.

- З морем нічого не станеться...

«З морем нічого не станеться»- я запам'ятав цей голос. Я його запам'ятав. Я запам'ятай цей голос і ту сплющену пахучу серветку. Ту сплющену неприємну серветку, що випала, здається, з його штанів. Я запам'ятав це все. Але більше я нічого не пам'ятаю. Здається, тоді мені хотілося якомога швидше померти. Так якомога швидше померти, але не з тим туалетом на моїй голові.

Боже, які люди жорстокі. Ми дуже жорстокі. Ми жорстокіші звірів. Принаймні звірі над смертю не фантазують. Вони не вигадують ніяких фантазій перед смертю своєї жертви. Вони просто її вбивають. А втім, я брешу. Адже коти також перед смертю граються з жертвою. Так, наші домашні коти. Коти, з якими ми бавимося. Коти, яких ми так любимо. І ми спокійно на все це дивимося. На їхню жорстокість. І тільки тепер. Тільки тепер перед своєю смертю, ми усвідомлюємо, що так не можна. Не можна зі жертвою гратися. Їй уже не до забав. Їй просто хочеться по швидше померти. Швидше померти, щоб не мучитися. Померти з однією думкою - чи є десь там Той світ. Той світ і значно кращий за цей. Значно кращий і не такий жорстокий. І чи кити... І чи кити там не викидаються на берег. Не викидаються на берег моря - океану, коли ми все викидаємо в те море. Ми кидаємо все у море, як зараз кидають мене. Кидають за гроші. За великі гроші. За гроші, котрі упали мені з неба. І я в цьому не винен. Я в цьому не винен і цьому свідок мені сам Господь Бог. Але мене кидають. Саме тому, що в мене є гроші. Мене топлять живцем. Топлять живцем за те, що я позичив їм ці гроші. Позичив без відсотків. І мене за це топлять. Топлять, щоб нікому було віддавати.

І я прощаюсь з життям. Я прощаюсь з життям через гроші. Через гроші, які оголили мені душу. Оголили спочатку душу. Тепер оголили повністю моє тіло, не залишаючи в нім нічого. Не залишаючи в ньому мого життя. Вони відбирають у мене моє життя. Відбирають моє життя за мої гроші. А чи мої то гроші? То ж гроші з неба. То гроші від сатани. Ті гроші від сатани, бо Господу Богу ті гроші не потрібні. Господу Богу гроші не потрібні. Вони потрібні Кудрикам, Теодору, попам... Гроші Богу не потрібні, бо їх і не придумав Бог. Їх придумав Сатана. Той, що вічно проти Бога.

І я тоді вмер. Я тоді вмер і тепер не знаю як і коли я воскрес. Макс мені сказав, що мене з моря виніс дельфін. Виніс дельфін і мій мобільний телефон подавав ознаки життя. Телефон подавав ознаки життя, а я нібито ні. І я Максу за все вдячний. Я вдячний Максу, що він мене відкачав. І що тоді була моя перша смерть. Тоді моя була перша смерть. І я не думав. Не думав і не гадав, що в мене попереду ще кілька смертей. Ще кілька смертей і я маю пройти це пекельне коло. Це пекельне коло по моєму життю. І тоді я сказав Максу. Боржник мене не залишить. Мій боржник мене так не залишить, поки він мені винен ті прокляті гроші. Він мене ніколи не залишить, але і я його не залишу, поки не заберу ті ж самі прокляті у нього гроші. Мої гроші. А чи мої? То гроші Тоя. Та все одно. Все одно згодом розпочнеться війна. Розпочнеться війна між тими, кого всі вважали друзями. Коли вони вважали самі себе друзями. Друзями і партнерами. Розпочнеться жорстока війна поміж друзями. Можна сказати, поміж братами. І хтось один із нас має вмерти. Ми знали це. Ми обидва знали це і обидва йшли на цю смерть. Йшли добровільно, як йдуть на війну солдати. Як йдуть солдати, котрі йти на війну не хочуть. Але вони йдуть. Їх закликає до цього обов'язок. А що ж закликає до смерті нас? Ці прокляті гроші. Ті гроші, які мені залишив Той. Той залишив мені, а я їх позичив їм. Позичив майже безвідсотково. І тоді вони розіграли парі. Вони розіграли між собою парі. А може вони дублювали Тоя. Вони дублювали Тоя. Вони на день народження прислали мені подарунок. Подарунок у вигляді трьох автомашин. Але Той ніколи нікому не закладав у торби вибухівки. Він не закладав. Він у авто тільки клав гроші. Тільки клав гроші і не клав вибухівки. Вибухівку придумали вже вони. Ті, що їздять на розкішних автомашинах на бізнес-ланч. Ті, що одягають дорогі костюми від великих модельєрів. Від великих модельєрів, таких як Версаччі чи Крістіана Діора і носять чорні метелики на шиї. Чорні метелики, як чорні мітки. Чорні мітки смерті...

Я своїх охоронців попередив... Жодних в'язів... Кудрик має бути цілий, мов колба... Колба з-під хімікатів. Точніше, з хімікатами... Ми ж усі складаємося з таблиці Менделєєва... З води і з хімічних елементів...

Зав'язувати очі Кудрику не було потреби... Він так з лайном і прибув на дачу покійного Аліка Мітрідата, тобто Алекса Альбіноса... Макс наказав Монголу негайно кинути Кудрика у басейн... Басейн у закритому приміщенні... Вікна були зашторені... Дизайн, обстановка, металеві лицарі в шоломах... Почесна варта... Все скидалося на справжній королівський палац: меблі в стилі ампір, кілька античних статуй... Статуї жіночі. Статуї без рук. Деякі і без голови. Здається, більшість. Лицарі в кольчугах і з мечами в руках. Особливо при центральному вході. Кудрик мав відчути дух епохи Карла ХІІ чи Людовіка ХІV.

На першому поверсі розташовані хол, вітальня з каміном, їдальня, кабінет, сауна і невеличкий басейн. На другому – величезна спальня його Королівської величності і над ліжком кілька картин Боттічеллі, Ель Греко... І кілька тлустих купальниць. Або просто товстих грубих жінок. Відповідно до епохи і смаку... Тільки без цих... Це, пригадую, я Максу наказав. Тільки без цих... Модерністів... Авангардистів... Без Пікассо... Тоді ще Пікассо не жив... Все має бути природним. Природним, як за Людовіків... І без мазанини. Ніякого спецзв'язку... Тільки кілька дзвіночків. У руках дворецького, фрейлін, у королівського блазня і все таке інше.

Коли ми вийняли Кудрика із біотуалету... Так, вийняли. А ще точніше – його витяг на світло Монгол... Витяг його Монгол, то Кудрик... Якщо говорити з точки зору естетики, був ніби весь у золоті. Весь у золоті... І трохи пахнув не так, як пахучі серветки. Чи то Мур, чи то Монгол дещо перестаралися. Бо несли вони біотуалет почергово. Несли почергово, і хтось переплутав, де в ньому дах, а де – дно. Спочатку біотуалет перекинув на плечі Мур, і він ніс Кудрика чи то у горизонтальному, чи то у вертикального положенні... У нього ще був нюх. А потім за це взявся Монгол... У нього нюху не було. А була тільки інтуїція. Шосте чуття степу. І він втратив орієнтацію. Де небо, а де земля. Орієнтація для біотуалету. Сморід стояв такий, що дача Мідтрідата скидалася... Скидалася на каналізаційну яму, в яку раптом злили усі елітні нечистоти дачного кооперативу і двох найближчих сіл... Кудрик стояв жовтий... Я маю на увазі не тільки його одяг... Не тільки одяг... Обличчя і все таке, що до того обличчя прилипло... Помрежисера... Макс тепер мав помічника режисера. Помреж мав своїх асистентів... Тепер асистенти виконували роль асенізаторів. Кудрика спочатку розмахали. Розмахали і... Ні, не так. Його спочатку взяли за руки і за ноги... І ще не так... Спочатку асистенти і помреж одягли гумові рукавички. Тоді взяли за руки і за ноги Кудрика... Але помреж несподівано їм гукнув:

– Стоп... Кадр...

І Кудрика опустили... Помреж заборонив кидати Кудрика у воду. Заборонив розгойдувати... Мур його взяв у свої руки й опустив Кудрика «солдатиком». Опустив і примусив прямо в басейні обмитися. Біотуалет відвезли в найближче село. Подарували комусь із очільників селища... Не подарували... А поставили на його городі.. Замість опудала... Опудало посадили на біотуалет... Все це потрапило також у кадр майбутнього фільму...

Після омивання Кудриком зайнялися фрейліни... Усі до однієї. Обмивали його в масках... Голого. Кудрик належав до дуже сором'язливих істот. Кудрик казав, що він швидше помре, ніж постане голим перед якоюсь чужою дамою. Я дуже хотів це побачити... Не знаю чому, але мене розбирав сміх і я дуже хотів побачити, як Кудрик помиратиме, коли його голого... Ну просто голого-голісінького покладуть перед кількома дамами, і ті з віялами в руках чи з помахалами... Я не знаю, як точно назвати ті штуки, що утворюють штучний вітер. Ганяють повітря. Я не знаю. Але я тепер знаю, як лежав голий Кудрик перед кількома дамами. Перед фаворитками і фрейлінами королівського двору. Його Величність король лежав голий перед дамами Королівського двору. На короля дмухали. Дмухали пір'ячками з екзотичних країн. З вічно теплих континентів. Але це Кудрика не тішило. Дмухали такими собі... паличками з пір'ячком на кінці. З кольоровим пір'ячком із хвостів нібито павичів... Нібито павичів, а може, фазанів... Дами ними не тільки дмухали на Кудрика. Дами... Зрозуміло, придворні дами почали його пудрити... Почали... Як це делікатніше висловитися, аби Кудрик не образився... Аби він не вимовив:

– Це не естетично..

Він ніколи собі так не дозволив би висловлюватися... Особливо при дамах... Дуже вродливих дамах... Просто дуже... Які коштували мені великих грошей... Якщо навіть... Ну, якщо навіть на Кудрика дихатимуть і почнуть його пудрити... Я наказав пудрити знизу... Від самих...

Я не знаю, як би це сказав Кудрик... Може, від паспорта... Може, від дітородного органа... Може, від ядерних атомів. Я не знаю, як він би це назвав...

Він, мабуть, висловився б якось дуже естетично. Так, щоб це не пахло несмаком...

Він би сказав – від найделікатнішого місця і до шиї.

Дами сміялися... Фаворитки сміялися, фрейліни... Всі були біля короля. Хоч тоді король ще був голий. Вони його обсипали компліментами(так за сценарієм) і дорогою кольоровою пудрою. Кудрик (уже король) не знав куди сховати голову. Куди сховати голову й очі. А ще він чомусь дуже крутив носом... Так крутив, ніби йому негарно пахло... Він намагався очі прикрити руками... Але він не міг цього зробити, ні руками, ні ногами... І ноги, і руки у нього були зайняті... Власне, не дуже зайняті... Його ноги були в руках Мура і Монгола... Так називали ми свого іншого охоронця... Монголом... За вузький розріз його очей.

Одна дама взяла короля за краник. Так планувалося за сюжетом комедії... Ну зовсім за маленький краник... Я дивувався, як таким краником можна робити дітей чи, скажімо, задовольнити високу і тлусту Голду... Просто жах! Яка природа буває несправедлива... Просто собі важко уявити... Коли ми передивлялися кадри, Макс мені пояснював, що в цих випадках (як настає переляк чи тебе огортає сором) краники стають в усіх дуже маленькими і це нічого не означає... Переважно в малих людей краники бувають і великими. Непропорційно великими... Саме тому вони, ну, маленькі, люблять великих жінок... Я маю на увазі, високих жінок... А високі чоловіки – люблять малих... Відповідно до краників...

Але я знову відволікся... Тому відійшов від головної лінії.

Придворна фрейліна... У білих рукавичках. Стерилізованих... Білих, яким буває тільки сніг... Десь у районі Північного полюса... Де жодної хімфабрики, жодного заводу і жодного металургійного комбінату, що працює на коксі чи на звичайному вугіллі.

Фрейліна таки знайшла той краник у короля. Знайшла і взяла його рукавичками. Кудрик раптом чомусь почав сміятися. Просто реготати. Заходитися від сміху. Він дуже сміявся... Так сміявся, що фрейліна вдруге загубила той краник. Бо краник став ще менший... Наче ображався на той сміх... Чи він соромився. Соромився, як делікатний Кудрик... Як доктор естетичних наук, і хотів кудись там сховатися... Але це було неможливо... Хлопці Макса... Точніше, хлопці Мура... Хлопці Мура тримали Кудрика за ноги... і розводили їх, як лафети зовсім невеличкої гармати, в різні боки... Кудрик ніяк не нагадував мені гаубицю... Ну ніяк. Навіть з моїм асоціативним мисленням. І в мене вирвалося... Вирвалося мимохіть:

– Попудріть йому спочатку... крашанки...

Макс глянув на мене, підняв високо на чоло брови і сказав:

– Шеф, це тільки матеріали... Ми дивимося кадри... Це ще не фільм.. Це матеріал...

– Вибач, я захопився... Мені це дуже сподобалося... Але фрейліна... Ну, не та, що тримає Кудрика за краник... А та інша... Що з тим віялом... Чи помахалом. Ні, «помахало» погано... Воно в мене навіває зовсім протилежні асоціації... Та, що з кольоровим віялом і в рожевих рукавичках...

– Так за вашим сценарієм, – почав виправдовуватися Макс. – Вона бере його за...

Я затулив Максу рота рукою. Я боявся, що він може краник назвати своїм іменем. Він може висловитися як водій. А це Кудрикові може не сподобатися...

– Я при Кудрикові сказав їй: мадам, візьміть його спочатку за ядра. Так за вашим сценарієм...

Я аж розгнівався. Дуже серйозно розгнівався і втратив почуття гумору:

– Максе, де ти тут бачиш ядра?.. Де ти тут бачиш гаубицю? Принеси мені мікроскоп.

– Я забираю свої слова назад, шефе...

– Забирай і мовчи... Мовчи, коли я розробляю сценарій у деталях... Ти знаєш, що я із-за цього. Ні, не із-за цього... Через це... розлучився зі своєю і другою дружиною. Вона говорила тільки тоді, коли говорив я... Ти можеш собі уявити такий сімейний підряд?! Простіше кажучи – такий ідіотизм: тільки ти розкриваєш рота, випускаєш надвір два-три слова. Чоловічих... А тобі назустріч вилітають також два-три слова... Ні, чотири, а то й шість... Тільки не чоловічих, а жіночих. І всі оті слова – чоловічі і жіночі... Всі вони перетинаються в одній точці і розлітаються у пух і прах. Ніби та й інша сторони йдуть на таран. Не на смерть, а на життя... Бачиш, у мене в голові досі мутиться... Я хотів сказати зовсім навпаки – не на життя, а на смерть... Коли йдеться уже на смерть, Максе, ти можеш жити?.. Ти можеш жити, а я не міг. Я вже далі не міг... Я за три роки спільного життя, Максе, не випустив жодного слова зі свого рота, аби вона того слова не підбила на льоту... Як літаючу тарілочку... Не ту, що НЛО, а ту, що на спортивних змаганнях підкидають. Під час світових олімпіад. Кожне моє слово нею підстрілювалося. Кожне моє слово не долітало до цілі. До цілі. Вона його підбивала на фініші, і я більше не міг... Я здався... От як зараз Кудрик... Він повис... Що він каже?.. Де звук?..

– Звук окремо, шефе. Він каже те, що сказали ви... Добре, добре... Нам спочатку здалося, що він хвалить наших дам... Йому ніби сподобалося, як вони йому пудрять яєчка...

– Не яєчка, Максе... Ти ж сам тільки що висловлювався, що ядра...

– Але ви сказали, що вони в нього зовсім не схожі ані на ядра, ані на...

– Гаразд, гаразд... Я здаюсь, – і я вже більше не пручався. Не пручався і Кудрик у руках фрейлін. Він спочатку намагався затулити очі руками... А потім несподівано повис. Повис, мов мокрий гамак після дощу...

– Перед цим ми його добре висушували, – коментував відеоматеріали Макс. – Ось під цим пропелером... Але повітря пускали тепле... Аби він не застудився... Ви сказали, що на нього треба дмухати...

– Так. Саме так я сказав... Він же мій друг... Колега по бізнесу...

– І ми дмухали, шефе...

– Це добре! Це я хвалю...

– Після цього пудрили...

– Анус пудрили?

– Обов'язково, шефе... Ви ж наказували. Там ми пудри не жаліли... Хоч Монгол намагався економити. Я йому сказав: «Тут тобі не юрта... Тут королівський палац». Він погодився... Сказав, ніякого порівняння...

– Але не погоджуюся я, Максе... Що це ви йому зараз робите?..

– Перевертаємо, шефе. Так зручніше працювати.

– У повітрі перевертаєте?

– Так, у повітрі. Перевертали на дивані, то він дуже пручався. Хапався за все, що тільки йому потрапляло під руки. Король жилавий... Ніби з самих жил... Мабуть, з гантелями працює... Так ми його в повітрі... Він у повітрі покірніший... Мов птаха з перев'язаними крильми...

– Гаразд, гаразд, але що це ця фрейліна йому втикає?

– Серветку, шефе... Не втикає, а тільки закладає.

– Це вирізати. Це не за сценарієм. Ти, Максе, забув... Я сказав, що йому серветку ні в якому разі в королівських умовах втикати не можна... Король не може ходити на королівському балу із серветкою між своїх двох половинок... Це взагалі... А конкретно – перед нами стоїть інше завдання: якнайчастіше міняти королю рейтузи... Йому можна приписати навіть послаблююче. Але рейтузи міняти якомога частіше...

– Я згадав, шефе.

– Так от, ніяк серветок... Тільки анус попудрить і Кудрика відпустить... А потім ви садите його на трон, тоді час від часу... Ну, ніби все має бути природним. Тоді час від часу... Підправляєте йому на троні подушечки... Ви його піднімаєте делікатно. Піднімаєте під пахви... І хтось із прислуги ззаду відтягує білі королівські рейтузи і переконується, чи раптом король не потребує нових... Ти мене зрозумів?

– Зрозумів, шефе.

– Якщо тільки рейтузи нагадують колір золота... Ви кажете... Ваша величносте... Вам час прийняти ванну з трояндами... і попудритися...

– Він цього не хоче...

– Мало чого він не хоче... Так за сценарієм. Король має завжди гарно пахнути. Так пахнуть королі, – останні три слова я проспівав.

– Може, ще й пісню скласти? «Так пахнуть королі...»

– Пісню можна... Який фільм без пісні?.. А ось троянди у ванну кидати без стовбурців... Стовбурці до біса колючі і можуть його Величність поколоти... У ванну тільки пелюстки: ніжні, рожеві, кремові... У нього мають бути від того приємні асоціації. Його це має спонукати до лірики... Про всяк випадок опустіть йому у ванну одну-дві фрейліни... Королям не забороняється. Не забороняється у відсутності королеви. Це королю може сподобатися... Хай вони там його полоскочуть... Але не до смерті... Не плутайте фрейлін з русалками і сиренами. Співати можна, але все в міру...

– Шеф, але цього в сценарії нема...

– Сценарій може народжуватися і в голові режисера... По ходу дій... Сценарій – це не канон. Це не мертвий закон... Сценарій як Конституція... В неї вносять поправки... під кожного короля... Залежно від його бажань, примх, звичок... Ти мене зрозумів?.. Тут треба внести правку... Покладіть йому у ванну одну-дві фрейліни. Фрейліни мають пахнути. Не як коржі з маком... А втім, запитайте короля: «Ваша величносте, які вам пахощі до смаку?»

– Він нас весь час посилає...

– Куди посилає?

– До банку, сер... Вибачте, шефе... Увійшов у роль...

– Ви що, з нього робите англійського короля?..

– Ну, в Італії ж нема королів... Там дуче... А то б ми говорили – сеньйор.

– Королі є у Швеції... Нам вічно далека Швеція – близька. Швеція нам завжди була близькою... Перенесіть дії фільму у Швецію... Це, щоправда, додаткові витрати... За вікнами мають бути фіорди, валуни, хвойні ліси, вікінги... Що там ще у них? Варяги...

– Ну, як за наших київських князів... Варяги... Аскольд і Дір...

– Хай будуть варяги... Але це ми переносимося у тисячоліття назад. Ми граємо сьогоднішній день... А може, епоху Людовіків. Може, й епоху Людовіка ХІV. Король не обов'язково в тих традиційних обладунках. Можна його і з метеликом випустити... Але обов'язково в рейтузах. Ти мене зрозумів? З метеликом і в рейтузах. А тепер досить. Я втомився. Треба на щось інше переключитися.

Макс вимкнув кіно. Власне, не саме кіно. Тільки фрагменти... Окремі кадрики... Кіно ще попереду... Мене цікавило, чи вони втілять мій сценарій у життя... Цікавило це і цікавило те, чому я це роблю. В ім'я чого? Адже Кудрик мій друг... Мій компаньйон. Кудрик перший відгукнувся на моє горе... Ну, коли ті мільйони мені упали з неба... Я ж розгубився... Я не знав, що з ними робити... Уявіть собі таку картинку... Ви відкриваєте торбу... Ні, краще мішок... А там – море грошей. Не море – купа... Величезна купа грошей... Ну, наче вони на тебе з неба звалилися... І це напередодні ночі.. Це в той момент, коли на землю почали опускатися сутінки. Сутінки, а саму землю мала обійняти ніч. Ніч. І невідомо – яка ніч! І невідомо, чи зі сторожем, чи без сторожа... Чи той рогатий чорт бродитиме по небу зі своїм тьмяним ліхтарем, чи ні... Чи він десь сховається за хмари і дивитиметься, що робитимеш ти. Робитимеш сам-один з тими грішми. Посеред темної, глупої ночі з величезним лантухом грошей... Що робитимеш ти, коли над планетою повисне така тиша і така темінь, що будь-хто до тебе може підійти впритул? Ти цього навіть не помітиш. Вийме ножа, і без зайвих слів штрикне ним, і не залишить тобі на згадку ані адреси, ані номера телефону. Самий лише автограф... На ребрі чи під ребром. Ти боїшся будь-якого поруху. Боїшся нічного щура. Боїшся сича на гілці. Летючої миші, що раптом залопотить над тобою. Ти миші боїшся, яка десь поруч щось гризе. Ну зовсім поруч. І не звертає на тебе ніякісінької уваги... Тобі здається, що вона вгризається в твій мішок. Тобі, здається, що вона вгризається тобі в печінки і ти не доживеш до ранку... Збожеволіти можна... Ти клянеш усе на світі. Ти кажеш... Ну для чого мені ці гроші?.. Для чого їх так багато?.. Хоч перед цим казав... Сам собі казав... Господи, пошли мені хоч трохи грошей. Ну, не стільки, як Вандербілду... Чи кого ти там ще знаєш з багатих? Не стільки, як Вандербілду... А хоч трішки...

І ти згадував супермаркет. Ти згадував, як ти боявся зайти туди. А ще більше боявся вийти з нього. Вийти з нього з тими продуктами, що набрав. Боявся касирки, боявся адміністратора супермаркету, боявся охоронців. Але найбільше касирки... найперше касирки, бо все починалося з неї:

– З вас двісті п'ятдесят три гривні...

«З вас двісті п'ятдесят три гривні, – відбивалося у тебе в скронях. – Двісті п'ятдесят три...» А де їх узяти? Де їх узяти. Коли, за вашими підрахунками... За вашими підрахунками, мало бути десь близько двісті двадцяти і ще решта... Трохи решти з твоїх двохсот п'ятдесяти. З твоїх, бо у тебе більше не було. Ти тепер не знав, куди подіти очі. Ти готовий був провалитися крізь підлогу супермаркету. Тобі здавалося, що весь супермаркет дивиться на тебе. На тебе дивиться весь світ. Та блідолиця касирка підкликала охоронця. Охоронця, здається, з пістолетом. З пістолет у кобурі. А може, то був просто кийок, який раптом тобі видався пістолетом. Касирка мовила. Навдивовижу не зле. Зовсім не зле, всупереч тому, чого ти чекав від неї.

– Перерахунок, – кидала всього одне слово, не зрозуміле тобі, але зрозуміле чи тому охоронцю, чи то адміністратору. Словом, тому у формі. У чорній формі. Чому у чорній? Чому не у фіолетовій ? Чому не у рожевій? Чи хоча б синій, зеленій, але ж не у чорній.

Я знову згадав той перший день. Той перший день, коли познайомився з Тоєм. Познайомився з Тоєм на своє нещастя. Він стояв попереду мене. Стояв попереду мене і касирка дивилася на нього. Дивилася на нього і тихо мовила, ніби чомусь боялась його.

- З вас ще тридцять копійок.

- Але вчора паляниця коштувала рівно чотири гривни. То було вчора, а це сьогодні.

- Але в мене нема тридцяти копійок.

І тут на свою голову подав голос я. Я це добре пам'ятаю. Я подав голос, вкладаючи в нього таке просте речення. Таке просте речення, яке мені не таким простим життям проти мене обернулося.

- Я за нього заплачу. Я за нього заплачу.

А потім настала моя черга. Настала моя черга. І це я запам'ятав добре. Не хотілося б повторюватися. Але я чомусь повторююсь.

Касирка тоді поглянула на мене. Вона поглянула на мене і лагідно запитала:

– Що і у вас нема тридцяти копійок?!

Я почав нишпорити по своїх кишенях. Я нишпорив по своїх кишенях і тоді відповів:

- А таки нема. Я забув дрібні в автомобілі...

- То що будемо знімати з прилавка?

Я кліпав на неї повіками. Кліпав повіками і думав, що вона мене має за ідіота чи то ти її маєш за ідіотку. Я щойно платив за когось, а тепер не можу заплатити за себе. Тих тридцяти копійок. Всього тридцяти нещасних копійок. У мене їх також не виявилося. І я тоді зняв курку-гриль. Курку-гриль, на яку я вже випускав соки. Шлункові соки... І смакував її авансом. Але я вже нічого не міг сказати. Я тепер зрозумів, що означає оте «Що ви будете знімати з прилавка?». Це просто термінологія. Їхня термінологія, незнання якої мені обійшлося у цілу курку-гриль. Вона мені давала решту. Багато решти. Із п'ятдесят гривень. Для чого ж я зняв курку-гриль? Я міг би зняти просто кетчуп. Кетчуп чи майонез. Кетчуп чи майонез, котрі коштували чотири гривні, і в підсумку було б усе гаразд. А тут підійшов Той. Точніше, позаду мене відгукнувся Той. Касирка на нього глянула. Якось зле глянула. Без доброти... І несподівано мовила:

– І ви?

Він відповів:

– І я.

– І у вас теж не вистачатиме тридцять копійок на вашу улюблену паляницю?..

Але Той їй нічого не сказав. Він навіть не встиг розтулити рота. Але розтулив рота я. Я сказав. Я сказав касирці, що за паляницю і цього разу заплачу я. Бо я подумав... Бо я зрозумів... Як важко зараз Йому, якщо в Нього не вистачатиме тих тридцяти копійок. Не вистачатиме якихось копійок на ту смачну паляницю... А в нього уже також виділяються соки... Він також не хоче опинитися ані в тих й ані в сих. Провалитися крізь підлогу супермаркету. Провалитися умовно, як і я.

– То я вираховую з ваших грошей? – звернулася до мене касирка.

– Так, ви вираховуєте з моїх грошей, – підтвердив я, і мені на душі раптом стало так легко. Так легко, ніби я вчинив у своєму житті не абищо. Ніби в мене на душі народилося свято. Велике свято. Ми тоді вийшли... Ми тоді, здається, вийшли разом з Ним із супермаркету. А може, я вийшов сам. Може, я вийшов сам, а Він мене пізніше наздогнав і сказав:

– Я вам дуже дякую. Я вам дуже дякую. У мене й справді не вистачало на паляницю тих триклятих тридцять копійок. Всього тридцять копійок.

Я Йому сказав:

– Будь ласка. Їжте на здоров'я. – І тільки тепер роздивився Його. Переді мною стояв досить химерний чоловік. Досить химерний. Не то бомж, не то людина з далекого минулого. Мені таке підказувала інтуїція. Він мав якогось пом'ятого чи капелюха, чи то бриля... Здається, солом'яного бриля... Якусь дивну ряднину замість сорочки і полотняні штани.. На ногах Він носив босоніжки... Дуже гарні босоніжки... Принаймні вони мені здавалися такими. Може, тому, що з них не стирчали брудні пальці. Може, тому, що вони були з закритими пальцями. Може, тому, і через те я не міг визначити, чи ті пальці були в Нього брудні, чи чисті. Не міг визначити.

А ще Він у руках тримав торбу. Велику полотняну торбу, куди поклав білу паляницю. І та торба пахла хлібом. Торба пахла хлібом і житом. Хлібом і житом, і я подумав, що Він у ній носить зерно. Зерно, яким засіває поле. Чогось я так подумав. А потім про все забув. Потім я про все забув. Мені тоді розболілася голова. Розболілася так, як, буває, вона болить, коли ти дивишся в небо. Дивишся в небо вночі і думаєш, а чи є в нього кінець і край. Де те небо кінчається? Де кінчається Всесвіт? Де кінчається його безмежжя? І в тебе раптом починає боліти голова. І ти більше вже не питаєш себе ані про небо, ані про Всесвіт, ані про його кінець і край.

Я про Тоя ще розповім. Обов'язково розповім. Той буває різним. Той буває у капелюсі. Той буває без капелюха. Я зустрічав за своє життя різного Тоя. За свого життя. Бо зараз я таки мертвий. Я ніби і живий і нібито мертвий. І ці мої записки...Ці мої безглузді записки – записки мертвого. Записки мертвого, бо я життя сприймаю мозаїчно. Картинками. Кольоровими картинках і якось вибірково. Не послідовно. Ні, таки ці записки мертвого. Тобто ці записки мої і я колись жив на цій планеті. Я жив на цій планеті, як Той. Жив не раз і у різні віки. Може, тому я бачу життя шматками. Бачу його шматками і зустрічаю різного Тоя. То він у гарному капелюсі, то він у м'ятому. То він щойно придбав його в супермаркеті , то нібито він на нього кілька днів десь спав. Спав десь у лісі чи в сіні. Спав у лісі чи в сіні, бо на капелюсі була і трава і солома. Він часто мав голову простоволосу. Простоволосу з околом на голові. Околом з різнотрав'я чи з кольорової матерії. Але я вже про це писав. Але я ще не писав, як повернувся того дня додому. Того дня, як уперше...Уперше, а не вдруге чи втретє я зустрів Тоя. Я вам ще розповім.

Але не зараз. Це тільки спогад. Це тільки спогад про супермаркет. Спогад чи записки мертвого. Я ще не знаю. Їх , здається, записав після мого життя Макс. Так Макс, бо я його про це просив. Залиш записки. За будь-яку ціну залиш записки, якщо я раптом помру. Помру за ті кляті гроші.

Я ще напишу і про касирку. Я ще повернуся до того супермаркету. Повернуся не раз. І повернуся до Нього. Повернуся до Тоя. Я вам розповім. Про усе розповім, і у вас все стане на своє місце. Але треба терпіти. Треба терпіти і пам'ятати, що не все одразу. Не все одразу дається. Одразу нічого не дається. Нічого.

І от на́ тобі. Ти несподівано маєш гроші... Цілий мішок грошей... Тут їх мільйон... Може, кілька мільйонів... Хто їх рахував?!.. Та чи ти з ними доживеш до ранку?.. Чи доживеш? А тут ще й жінка на чергуванні... Уже б помирати, то разом... Вона ж колись так мріяла. Так мріяла і казала:

– От би нам так і померти разом...

Я тоді злився... Злився, хоч ми ще не одружилися... Ми ще навіть не жили разом, а їй вже хотілося померти разом... Що за мрії? Що за ідіотські мрії?.. Ні, цих жінок ми так ніколи й не зрозуміємо.. Мені стало страшно. Дуже страшно. За все моє життя у мене не було жодної такої довгої-довгої, як Чумацький Шлях, ночі... Тоді й Чумацький Шлях не світився... Тоді, мабуть, і на всьому світі електрики не було. Начеб я жив не у другому тисячолітті... Начебто я жив... Ну, тоді коли ходили неандертальці з мішками за плечима... Та ні. Це трапилося трохи пізніше... Неандертальці навряд чи мали уже мішки... У них були шкури, і кожен з них тремтів за свою шкуру... Я також тремтів. Я тремтів за свою... Що було простіше... Взяти той мішок з грішми, викинути на вулицю і піти спокійно у хату й лягти спати... Спати, нічого не боячись... Так ні – я не викинув мішка... Я не виніс його за ворота... Я не викинув його на вулицю... Я не підкинув сусіду... Не тому, що я не бажав йому зла... Я йому зла не бажав... Але я не хотів розлучатися з мішком... Дивна логіка... Ти боїшся цього мішка... Боїшся, як смерті, а викинути не можеш. Викинути не хочеш... Ти йдеш з цим мішком, не випускаєш його з рук, знаючи, що кожної хвилини ти можеш вмерти... Вмерти через цей дурнуватий мішок.. Тебе можуть вбити, тебе можуть підстрелити... Тебе можуть звинуватити, що ти ці гроші вкрав. Украв у такій великій сумі, і ти підлягаєш розстрілу... Іншим словом – тій самій смерті... Тільки офіційній. Ні, і від великих грошей можна збожеволіти...

Я ліг у гамак. Я тепер, не тоді, любив лежати у гамаку. Лежати і гойдатися... Я наказав наді мною і навколо мене повісити москітні сітки... Я сам собі в оточенні цих москітних сіток скидався на нашого далекого пращура... Це якщо за Дарвіном... Але мені не хотілося за Дарвіном... Алік Мітрідат казав, що він особисто пішов від Адама... Він від Адама, а його Єва – від орангутанга. Тільки орангутанга жіночого роду. Вона його пообіцяла отруїти. Не за те, що він сказав, що вона пішла від мавпи. Зовсім не за те... Вона на це погоджувалася. Вона, вочевидь, вірила теорії Дарвіна. Вірила більше, ніж Мітрідату... Аліку вона не вірила. Все звинувачувала його в скотолозтві. Все допитувалася, де він знайшов ту тонконогу козу і чому він з нею час від часу злягається, як козел. На що він надіється? На дітей? Алік не відповідав. Він мовчки їв і запивав вином. Червоним, білим... Залежно від того, що він їв... Потім замовляв миш'як, каву і молочні шкуринки... Він пив каву зі шкуринкою. Для нейтралізації шлунка. Казав – допомагає, і показував пальцем... Вказівним, на свій червоний і завжди свіжий писок. Свіжий і круглий. Круглий і червоний... Мов розрізаний кавун... Із п'ятьма зернятами... Ніби новий сорт. Я маю на увазі – очі в лобі, дірки в носі і рот.

Я лежав у гамаку і дивився у небо. Я завжди дивився у небо. Мені ніхто не міг сказати, що я свиня... Що я ніколи не дивлюсь у небо... Що я за тими грішми не бачу неба... Я ніколи стільки не бачив неба, як тепер. Я бачив його уночі, я дивився на нього вдень... Я весь час дивився на небо... Ніби воно мене кликало... Я був вдячний небу... Не тому, що я отримав гроші з неба... Зовсім не тому... Я розумів, що це якесь послання... Може, навіть від Бога... А може, й не від Бога. Може, зовсім навпаки... Але я не розумів, що воно означає... Як його зрозуміти? Мабуть, не випадково саме мені випали ці гроші... Просто випали, і край.

Мене через них з перших днів кинула дружина... Вона сказала, що не хоче з ідіотом жити і що це ще м'яко сказано... Вона забрала від мене сина... Я вже не пригадую, хто у мене тоді був... Син чи донька.. Здається, син.. Про це краще моя мама знає. Мама все знає... Вона знає, що в неї був онук... Таки онук... Як же його звали?.. Я тепер не хочу думати... Мені від думання, як і від безмежного Всесвіту, болить голова.

Болить через ті гроші... Власне, через той мішок з грішми... Потім мене усі так і називали... Звичайно, поза очі... Інколи кидали мені цю репліку в спину: «Мішок з грішми». Або уточнювали:

– Он того бачили... Це не людина... Це мішок з грішми...

Мене так і називали – мішок з грішми. Мене це страшенно дратувало... Я хотів у кожного з них убити... Але я не міг убити усіх... Усіх підряд... Комусь же треба щось продавати... Хтось має щось купувати... Життя ж має тривати. Що я без них із тим мішком? У що перетвориться той мішок? Власне, не мішок, а ті гроші, коли я їх усіх повбиваю... Куди я подіну ті папірці? Я зможу їх тільки повісити на цвяшок у туалеті... У мене раптом виникла ідея.. Точніше, деталь до фільму про Кудрика. Гарна деталь. Мені дуже сподобалася... Я покликав Макса. Я сказав:

– Макс, у мене гарна деталь до комедії...

– Яка сама?

– Вона в мене в голові, Максе... Ти маєш Кудрика підтерти не пахучою серветкою... Ти маєш водити його в королівський туалет, у якому висітиме рулон у вигляді доларів... Ні, рулон не годиться... Це карикатура. На цвяшку висітимуть долари.

– Фальшиві?

– Ніяких фальшивих! – заперечив я.– У короля має бути все натуральне. Долари також. Справжні... І ти скажеш... Ні, спочатку заведеш Його Величність. Заведеш, а тоді повідомиш: «Ваша Величносте!.. Після... Я не знаю, як висловитися правильно, Ваша Величносте. Висловитися делікатно, Ваша Величносте. Відповідно до королівського етикету. Відповідно до вашого рангу, Ваша Величносте. Віднині ви підтиратиметесь... Вибачте, ваша Величносте...» А втім, я й сам, Максе, не знаю, як би в цьому випадку висловився Кудрик... Порадься з помрежем... Тільки не доручай цієї справи Муру... Мур – дуб. Він виріс у лісі.. В родині лісника... Чи лісничого. Це не має історичного значення. Він виріс у лісі і все називає своїми іменами. Не так, як доктор естетичних наук. Після цього ти скажеш... Ну, не ти... А герой нашого фільму: «Ваша Величносте, пахучі серветки кінчилися... Подаємо, Ваша Величносте, вам долари... Можете взяти на зуб... Можете на язик... Все акурат... Без фальші... Дозвольте пом'яти... Чи ви помнете самі, ваша честь?.. Про «ваша честь» чи «ваша Величносте» не забувайте... Вживайте це звертання якнайчастіше. Йому це має запам'ятатися... Я хочу, щоб йому це запам'яталося на все життя. Я хочу, щоб він після цього фільму ніколи не казав: «Коли я був банкіром...» Чи «Коли я був керуючим банком...» Він після цього фільму має казати: «Коли я був королем...» Королем... Дізнайся, чи в Нідерландах є король... Можеш сказати йому: «Ваша честь, ви король Нідерландів...» Швецію не ображати... Швеція – наш побратим... Нідерланди любили Петра Першого... Петро Перший нам не брат і навіть не приятель. Все, Максе, йди і внось до сценарію цю деталь. Ніяких серветок... Самі долари... В туалеті короля самі долари...

– У якій номінації, сер?.. Вибачте, шеф... Я так захопився фільмом. Входжу в роль...

– В королівській, зрозуміло... У стодоларових, і ні центом менше... Якщо хочете зекономити, то Короля не годуйте... Хай тримає форму. Хай тримає форму, хоча він і так невеликий... Це вам не Мітрідат... От вам би посадити туди Мітрідата... Жаль, що він отруївся грибами... Якби там сідав Мітрідат, довелося б і туалет розширяти... Все, Максе, я хочу дивитися на небо.

Небо затягувало... Якоюсь сірою фатою. Мені це не сподобалося... Її, фату, хтось там тяг так, ніби саван на очі покійнику. Мені це не сподобалося. Я встав з гамака. При такому небі... Мертвому небі... багато не подумаєш... Мене потягло на сон... Ніби на смерть. На смерть, тільки в кредит... Я піднявся на другий поверх. Ліг у своє ліжко й увімкнув екран... На екрані світилося небо, веселе, сонячне, унизу пропливав Гольфстрім... Поміж синіх-синіх хвиль... Таким синім буває тільки Атлантичний океан... Може, таким синім буває і Тихий, але я таким Тихого не пам'ятаю... Тихий мені здавався завжди чорним... А Чорне море... синім... Чому його не навали Синім... Невже тоді ще такої фарби не існувало чи наші предки не знали цього слова?..

Океан мене заколисував... Я дивився на вітрильники полуденних морів... На коралові острови... На пальми... Золоті піски... І засинав... Мені снився Кудрик... Чорт би його забрав того Кудрика... Він мені і у сні не давав спокою... Я не розумів, чому я в'ївся в людину, яка мені зробила добро. Я цього не міг зрозуміти. Цього не міг би зрозуміти й Кудрик. Він би не повірив, коли б йому сказали, що ідею з тим фільмом затіяв я... Він би забув про естетику і сказав, що він готовий підтертися навіть урядовою газетою. «Готовий підтертися, бо ніколи не повірю, що це зробив мій друг... Ніколи не повірю». Я й сам собі не вірив... Але я ж роблю... Я ж замовив цей фільм. Цю комедію. Для чого? В ім'я чого? Чи заради чого? Що ж мені Кудрик зробив?.. Так, я не люблю чистоплюїв... Я не люблю манірності... Оцього штучного виламування... Не люблю, коли хтось корчить із себе рафінованого інтелігента... Не люблю, коли купують дипломи і називають себе докторами наук. Членам-кореспондентами... Купують звання академіків... Або просто присвоюють собі такі звання. Якщо ти там у високому кріслі... Високий урядовець. Вище урядового стільця... Я цього не люблю... Ну просто ненавиджу... Може, саме тому я не люблю Кудрика... Може, саме тому, що він собі закладає пахучу серветку між двох половинок сідниці і з тієї серветкою входить у власний банк... Може, я його так би ненавидів, коли б він туди застромляв листок лопуха. Звичайного зеленого лопуха. Але чому саме серветку? І не просто серветку, а пахучу серветку... Він що, думає, що від пахучої серветки у нього сідниця пахнутиме лавандою?.. Я не люблю Кудрика.. Саме через це я його не люблю. А може, ще й тому, що він доктор... Не фінансових, не економічних, а естетичних наук... Мені так і хочеться сказати, що від цього всього ус... можна... Але не тут. Не у мене в кімнаті. А в його кабінеті. Але я цього не кажу... Не кажу тільки з поваги до Кудрика... До його естетичного диплома... Бо яка може бути повага до фальшивого диплома?.. Може, й не фальшивого... Але купленого. Так, купленого. І він після цього... Цікаво, чи й до диплома він встромляв собі серветку у сідницю? Чи це в нього почалося вже після захисту дисертації з естетичних наук? Хотілося б його запитати. Ніби мені не все одно. Хай собі носить ті серветки де хоче... В сідниці, під сідницею. Хай носить... Але він сідає з нею й обідати. Він з нею веде мене на обід... Він з нею веде у свої золоті «зерносховища». Так він образно називає діаманти, пластинки золота, чорні перлини, золоті хрестики, сережки, які зберігаються в його «зерносховищі»... Та чого тільки там у нього нема! У тому золотому «зерносховищі». Він із серветкою веде зі мною ділові перемовини... Створює гарячу фінансову лінію... Заходить зі мною у сховища, де лежать у золоті мої гроші... В золоті, а не в папері... Заходить. Ми виймаємо мій ящик, і він його гладить, ніби свій. Гладить і посміхається. Й зовсім не думає про серветку між двох половинок власної сідниці. Не власної – своєї... То в нього банк власний... Він зовсім не думає про мене... Та й про себе не думає... Бо саме в цей момент. Саме в цей зрадливий момент, коли він витанцьовує від задоволення на місці і гладить мій золотий ящик, у нього крізь холошу випадає серветка... Він цього не помічає, але помічаю я... Мене це починає злити, і я кажу:

– Кудрику, закрий.

Мені хотілося йому сказати – Кудрику, закрий свіжою серветкою свій анус. Але я цього не кажу. Я кажу сам собі: «Ні я таки цього Кудрика провчу... Я відіб'ю йому любов до цих анусних серветок». А потім так само сам собі кажу: «Ну що вони тобі в печінки в'їлися, оці його серветки?!. Тобі що, жаль його грошей? Може, він так лікується від геморою. Може, це серветки з якимсь сепсисом. Чи як там їх вчені називають. Може, це спецсерветки для банкірів, бухгалтерів. Людей сидячих професій... Він же так не крутиться, як...» Це й я його виправдовую. Він, якщо крутиться, то тільки у своєму кріслі... Особливо тоді, коли я кажу:

– Ром, я знімаю кілька мільйонів, – я забув сказати, що Кудрика звали Ром. Принаймні саме так було написано на номерах його авто. Я про це зовсім забув... Я про це зовсім забув. Як забув про Того, хто мені подарував ті мільйони. Я Його зовсім не знаю. Так, я Його бачив. Я з Ним сидів. Так близько сидів, як щодня сиджу з Максом. Але хто Він, як Його звати, де Він живе – я цього сказати не можу. Якби і мене сьогодні поставили знову до стінки, накинули мені на голову обручі чи встромляли ту голову в унітаз, я не міг би сказати, хто Він. Не міг би. І адреси Його не назвав би. Я показав би його садибу... Власне, його землю... Підвіз би туди будь-кого, але мене б назвали брехуном. Там не було Його садиби. Там Він нібито й не жив. А може, й жив, але ніхто про це не пам'ятає. Ніхто не знає Його. Але знаю я. Він мені сказав... Він сказав, щоб я так само одягався, як Він. Щоб я став Його начебто копією і дарував... Господи, за що така кара? Учора мені Макс сказав, що Марка знайшли втопленим у власному озері. Марка втопили. Землю в його саду... Землю в його саду вздовж і поперек перекопали... Перекопали й город...

– А «Бентлі»? «Бентлі»? – закричав я, ніби тепер мені було не все одно, де те «Бентлі», якщо вже й людини нема.

– «Бентлі» спалили. Спалили все: хату, гараж, хлів... Ніяких слідів бандити не залишили.

Мені стало сумно. Мені стало страшно. Але я подумав, що я ще щасливий. Так, я щасливий на тлі життя... Ні, це погано сказано. Я щасливий в порівнянні з Марком. Я ще дуже щасливий. Ще дуже щасливий. Може, тому, що не скупердяй. Може, тому, що я не жалію грошей. Може, тому, що мене є Макс, є Мур, є Монгол, є баба Катя, але нема вже моєї Марії. Нема мого сина. Нема ніби уже й мами. Мами нема. Але в мене є ще Віктор Віктóр. А що в мене робить Віктор Віктóр? Що він у мене робить? О, я тепер згадав. Він веде чи не усі мої справи. Він, здається, сказав, що він ховав мою матір. Він ховав, бо я десь у той час перебував далеко. Дуже далеко. Де ж я в той час перебував, коли померла моя мама? Здається, я відпочивав на якихось не відомих мені островах. Я жив у якомусь бунгало... Жив із жінками, на стегнах яких красувалися гірлянди квітів. Гірлянди квітів і океан. Це я ще пам'ятаю. А ще пам'ятаю, що їсти нам привозили з материка. Так нам казали. Привозили нібито папуаси. Привозили нам на каное. Я кажу «привозили нам», бо там у мене одразу було кілька жінок. Голих жінок. Всі вони ходили навколо мене, бігали, купалися. Купалися повністю голими. Повністю голими. Бо я так хотів. Вони носили тільки підвіски... Ні, не підвіски. Вони носили на своїх засмаглих стегнах тільки підв'язки. Здається, з лілей. А може, ті квіти якось по-іншому називалися. Магноліями. Вони носили підв'язки і фігові листки. Ми бавилися. Так, я тоді захотів жити Робінзоном. Робінзоном Крузо. Хотів відчути.... Я хотів відчути, що таке романтичне життя на невідомому острові. Я й справді не знав, як той острів називається. Я там цілий місяць бавився. На якомусь дереві робив піратським ножем зарубки. Визначав, скільки ще мені залишилося на тому острові жити. І випивав після кожної відмітки на дереві склянку фрешу. Випивав склянку помаранчевого фрешу. Помаранчі зривали з того ж дерева, на якому висіла та дощечка... Чи той обрубок стовбура, на якому я відмічав свої прожиті дні на тому острові. Ми жили мов дикуни. Ми були відірвані від усього цивілізованого світу. Так за програмою. Так за програмою. У нас не було ні радіо, ні телебачення, навіть мобільних телефонів. У нас нічого не було. І навіть одягу, який придумала цивілізація. Не було у мене і П'ятниці. Замість П'ятниці я набрав собі в бунгало молодих жінок. Гарних жінок... Де я їх набрав? Я вже не пригадую. Вони, здається, входили в моє меню. Так, вони входили в моє меню. Мені навіть дозволялося їх їсти. У сирому вигляді. І я їх їв. Кожний день по свіжій красуні. Мені все це, здається, організував Віктор Віктóр. Він виконував у мене роль євнуха. Ні, це вже було іншого разу... І зовсім не там. Це трапилося тоді, коли я захотів стати раптом шейхом. Я тоді... Так, я тоді навіть хотів каструвати Віктора Віктóра. Він такий мав вигляд... Він ходив переді мною як знак запитання. В нього від тієї вірності й покірливості всохли груди. Власне, не всохли, а втяглися в грудну клітку, і він, здається, готовий був на все. Навіть на кастрацію. Бо діти у нього вже були. Двоє позашлюбних. І він, здається, був готовий на це... Звісно, за певну суму. Та й там... Там, у мусульманському світі, ще не перевелися майстри. Не перевелися майстри з народження євнухів. І Віктор Віктóр погодився. Але я його пожалів. Я пожалів, коли він мені нагадав, що це тільки гра. Це так курорт для «крутих» називається, де ви можете за відповідну плату стати шейхом. Цю роль мені підказав зіграти Кудрик. І я її зіграв. Це мені коштувало чи не мільйон доларів. Тепер Кудрик у мене грає роль Короля. Я хотів сказати – роль шведського короля. Але ми дуже шануємо шведів. Тому я попросив Віктора Віктóра знайти йому країну з більш екзотичною назвою. З такою, якої ніхто з нас не чув, і ті, на острові, не чули про нас. Щоб не було ніякого міжнародного скандалу. Щоб ніхто з нами не порвав ніяких дипломатичних відносин. Я знову згадав Кудрика. Не міг не згадати, бо саме він мені порадив зіграти роль шейха чи султана. Я зайшов до нього. Зайшов до нього й офіційно повідомив, що я приймаю його пропозицію. Він несподівано тоді крутився в кріслі і намагався все це звести до жарту.

– Я пожартував... Я пожартував. – Кудрик вискакував з-за столу і знову забігав туди ж, бо боявся, що від його напруги, від його енергії зі штанів може випасти пахуча серветка і я знову можу її побачити. Я вже тоді мав певність, що я цю пахучу серветку десь бачив. Десь бачив поза його кабінетом, але не на Віденському балу і не під час світського життя. Бачив і, здається, десь біля унітаза... Саме біля унітаза... Але якого? Я не міг пригадати. Мені знову заболіла голова... Так заболіла, ніби на неї наклали гарячі обручі. В ті хвилини я намагався про це не згадувати... Я боявся, що мене раптом охопить злість і я почну кричати на Кудрика, а він почне мене запитувати, чому я такий знервований. Що на мене так подіяло? Хоч від для цього мені не надав ніяких підстав. А чи підходить сюди це слово – «не надав»? Але я не хотів тоді про те думати. Я думав про свій мільйон. Чи про своїх два мільйони, бо я йому (так мені пригадується) не менш офіційно повідомив, що на цьому світі ми живемо один раз. Усього один раз. І що від цього життя ми маємо щось там узяти. А що ми можемо узяти?

– Все, що можемо, – сказав мені Кудрик.

Може, саме з тієї самої причини Кудрик не хотів мені віддавати моїх грошей. Він хотів, щоб вони ще працювали на його банк. Тобто на нього. Він крутився у своєму кріслі, ніби ту пахучу серветку хотів засунути глибше. Глибше у те місце, яке я не можу назвати публічно. Він ніби туди хотів її засунути... Ніби він її таким чином приклеював і давав їй команду:

– Триматися і нікуди не висовуватися...

А очі Кудрика... Очі Кудрика в ту мить скидалися на очі йолопа. Йолопа, який нібито очищав свій шлунок і всю увагу зосередив на цьому. Кудрик дивився на мене, а мене не бачив... Його вся увага, мабуть, таки зосередилася на пахучій серветці і на моєму мільйонові доларів. Я тоді йому підлив трохи олії у вогонь. Я йому сказав:

– Ром, не видаси зараз мільйон – через п'ять хвилин я зніму з банку два. Я хочу не тільки шейха зіграти, а ще й султана. За твоєю порадою, Ром, – нагадав йому я.

– Вони мені саме зараз потрібні дозарізу...

– Вони й мені саме зараз потрібні дозарізу, – процитував я Кудрика і демонстративно плюнув на його папери. На папери, що вже лежали в його сміттєвому кошику. Цікаво, чи є там його пахучі серветки? Цікаво, куди він викидає пахучі серветки, які вже виконали свою роль? Я хотів сказати – своє другорядне призначення. Я подивився в кошик. Кудрик перехопив мій погляд, і йому знову стало не по собі.

– Баз, що ти там загубив?

– Я перевіряю, чи я не плюнув у твоєму естетично чистому кабінеті поза кошик. Зі мною інколи таке трапляється, і я часто витрачаюся на серветки.

Я хотів витягти його з-за столу. Я хотів, аби він вийшов і з його холоші випала таки та пахуча серветка. А ще мене зацікавило, чи ті серветки випадково не з антибіотиками. Не з антибіотиками, ніби мені було не все одно. Але як ти його витягнеш з-за столу? З-за столу він виходить тільки до нових клієнтів. Виходить, мило посміхається і начебто хоче добровільно влізти клієнту в те місце замість своєї пахучої серветки. Тепер він сидить як мумія. Як китайський божок з вилупленими очима. І не хоче віддавати готівкою мені мільйон доларів, бо в нього, бач, мільйонної готівки в банку нема, а в Національний банк по дозвіл він дуже не любить звертатися... Одне слово, йому і Національному банку треба пояснення і все таке інше...

– Для чого тобі мільйон готівкою?..

– Я хочу погратися у шейха... Не тикатиму ж я арабам свою пластикову картку...

Він і далі дивився на мене вилупленими очима. Я бачив, як по той бік його очей крутилися шарики. Вони викручували в його голові різні комбінації. Комбінації відмови. І поки що показували суцільні нулі без палички. Я ж думав, як його витягти з-за столу. Як ткнути йому в пику його пахучу серветку з його коротких штанів, якщо вона раптом випаде на підлогу. Випаде на підлогу, і я його нарешті притисну до стіни й запитаю: «Що це таке?» І що, цікаво, він мені на це відповість не як банкір, а як доктор естетичних наук? Але як ти його звідти витягнеш? Не скажеш йому: «Слухай, Ром... Ти май совість... Ти б хоч ви­йшов з-за столу. Сів поруч свого поважного клієнта. Не кожний тобі приносить у банк десятки мільйонів доларів. Не кожний їх переплавляє в золото, діаманти і у твої чи не твої цінні папери. Потім я несподівано змирився зі своєю ідеєю... Хоча це траплялося зі мною останнім часом дуже рідко. Я змирився, бо подумав: «Ну, випаде з його холош та серветка. Що, я встану і її після нього підніму? Понюхаю, чи пахне, чи здам на аналіз? Навіщо це мені? І я заспокоївся. Мені пригадався один університетський випадок... По асоціації... А може, правильно «за асоціацією»? Так, за асоціацією... У нас був такий студент. Протилежність Кудрику... Він лайно нюхав. Отримував кайф. Ніколи не ходив до туалету... Точніше... ну, образно, як казав Марк... Чи точніше – Марко, бо хто у селі там називатиме його Марком. Марко уже покійний. Це ж треба! Так і не став Марком. Не написав на своєму авто нової клички... За нього написали... На табличці... На цвинтарі... І повідомили світові... Повідомили світові, а може, Всесвітові – Марк перейшов в інший ступінь життя... У вищий. Незмірно вищий і кращий від цього... Перейшов, як ракета... Першого ступеня, другого ступеня... Марко вже на другому ступені. Марко вже має на всі запитання відповіді... А я ще не маю... Я ще не маю, але мав би... Мав би... Аби не ті Дві Пари Шпильок... Але я зараз про студента. Той студент також мав «стул»... Тобто дуже часто ходив по-великому. Але тільки під бузину. Йому навіть дали таке прізвище: Бузина. Він дуже любив туалети під бузиною. Невідомо чого, але його завжди тягло до бузини. Він казав, що він любить це робити на природі. Але чому? Цього ніхто не знав... Ніхто, окрім однієї людини. А якщо знають двоє, тобто Бузина і той другий, то тоді уже знає весь світ. І світ дізнався. Бузина до бузини ходив у туалет. Ходив, ходив поки одного разу йому не захотілося вислужитися... Якось вирізнитися з-поміж усіх студентів. Йому хотілося, щоб про нього заговорив увесь світ. Студентський світ... І він почав підстерігати... Він заходив у туалет після кожного студента... Враження складалося таке, що на нього весь час нападає «швидка Настя». І одного разу... ну, як це завжди буває оте щасливе «одного разу»... Одного разу йому таки пощастило... Але спочатку зроблю ліричний відступ... Сюди, як ні до чого іншого, дуже пасує ліричний відступ... У радянські часи... Ну, вже майже в роки перебудови. Та й до перебудови... У Радянському Союзі не вистачало туалетного паперу. Постійно не вистачало, і це мало назву – «дефіцитний товар». Якщо чесно сказати, то його і впродовж усього радянського періоду не вистачало. Він переважно йшов у любительську ковбасу для трудящих... Принаймні тоді з цього ніхто не робив ніякого секрету. І в нужниках (та й під бузиною) користувалися переважно газетою «Правда». «Правду» передплачували майже усі... Усі, хто вважав себе комуністом... Тих, хто не вважав себе комуністом, примушували передплачувати добровільно... Для підтримки компартії... Ну, і всі переважно користувалися «Правдою». Пахучих серветок Радянський Союз не випускав. Він випускав ракети, танки і балет... «Правдою» користувалися і студенти... Переважно не просто «Правдою», а «Комсомольською правдою»... Тобто кожен мав свою «правду». Залежно від віку. А от підтиратися «Правдою» офіційно було заборонено... Ну, не самою «Правдою», а портретами... вождів... Портретами живих вождів... Якщо вождь уже покійний, то тоді ця справа навіть заохочувалася. Заохочувалася негласно. Окрім «живішого за всіх живих». Цим також не дозволялося... І от Бузина... Ну, так назвемо цього студента, бо як його справжнє прізвище – ніхто не знав. Ну, може в парткомах і знали, а народ не знав. Так от цей Бузина, який захотів вислужитися і щоб про нього заговорив увесь світ, добровільно взявся за чергування біля студентських нужників. І він таки добився свого. Він вислідив одного зі своїх приятелів. Бузина після того свого приятеля зайшов у туалет і мало не знепритомнів від радощів... Його попередник... Попередник по туалету... Витер сідницю обличчям «живішого від усіх живих». Бузина за цей портрет з наявними слідами на портреті і вождеві, що офіційно вважався «живішим за усіх живих», помчав одразу у партком... Ніби кур'єрським потягом... Там, у парткомі, розгубилися. Ну, за часів радянської влади всяке усі бачили. Але щоб газету «Правду» на аналіз, та ще й з портретом вождя. Та ще «найживішого з усіх живих». Це навіть важко собі уявити... Важко було уявити, чим це могло кінчитися для самого парткому... Вони не знали, але здогадувалися... Здогадувалися і розмірковували три дні і три ночі... А може, шість днів і шість ночей у них перед очима стояли то сопки Маньчжурії, то краєвиди Соловецьких островів... А Бузина вимагав реагування на лист трудящого. Відповідно до пильного сигналу знизу... Термін збігав... Партком готовий був саморозпуститися... Але партія вимагала... Партія стверджувала, що комуністи так просто не здаються... Їх голими руками не візьмеш... Але ж папірець... І тут знайшовся Олександр Матросов... Один за всіх, всі за одного... Ну, такий собі український д'Артаньян... Він одяг маску... Тоді ж масок офіційно, як у наш час, не носили. Їх носили, але не щодня, як тепер. Носили тільки на Новий рік...

А ота туалетна оказія з газетою «Правдою» трапилася якраз напередодні Нового року. Власне, за п'ять днів до Нового року. Час на відповідь на листи трудящих у парткому ще був. І от отой д'Артаньян із парткому... Сказав: «Товариші, я пішов!» І він пішов вистежувати Бузину біля туалету... Він знав з історії. А сам за дипломом належав до істориків... Як мій Макс. Може, це і був Макс. Ні, Макс за віком таки набагато молодший. Але той історик з історії знав. Знав, що клин вибивають клином... І він свого дочекався... Бузина таки зайшов у туалет... Він тільки встиг скинути штани... Туалет був студентський. На шість дірок у цементі... І от з однієї дірки... Піднялась маска... Точніше, маска піднялася над однією діркою, і не в спущених штанях. Бузина одразу все зрозумів: тут третього не дано. Або штани випускай з рук, або тримай штани в руках, якщо не хочеш, щоб вони упали на купу лайна з такими ж газетами. Бузина віддав перевагу штанам. Маска віддала перевагу сідниці Бузини і підтерла її портретом вождя.

«Найживішого серед усіх живих», і на додаток ще одним живим. Бузина вс... Одне слово, ви мене зрозуміли. Після цього історик показав Бузині не один, а два партійні папірці. Підніс їх під самісінький ніс і сказав:

– На, Бузина, понюхай, чим пахне! – А після цього історик додав: – Якщо ти не догадуєшся, то це пахне Кольським півостровом і Колимським краєм, багатим на золото і діаманти.

Бузина зблід. Історик підніс шматок «Правди» (той шматок, що приніс Бузина у партком) до рота Бузини і, ні слова не кажучи, наказав йому мовчки з'їсти... Той вдав, що нічого не зрозумів...

– Їж, – зміненим голосом мовив член парткому.

– Це ти? – запитав Бузина, думаючи, що то таки його приятель по гуртожитку і курсу. Той кивнув ствердно головою. Бузина опирався... Тоді маска показала йому на велику купу... яка ще парувала.

– З двох одне: або «Правду», або купу...

Бузина вибрав «Правду» і проковтнув...

З того часу він ніколи не заходив у громадські вбиральні... Ходив завжди тільки під бузину. Ходив, щоб у випадку чого вчасно натягнути штани і щезнути за обрієм.

Ви запитаєте, а як партком? Партком наступного дня, ну... після Нового року запросив до себе Бузину... Члени парткому повідомили Бузині, що його папірець затримався на нічному аналізі. Бо нібито такі аналізи тільки роблять вночі. Або, як вони висловилися, під покровом ночі. І запитали студента Бузину (тоді він ще був студент), чи він не буде такий добрий принести ще один папірець на аналіз. Бо, можливо, той папірець загубився, оскільки на аналізах таких папірців чимало, і вони бояться, що вчасно не зможуть відповісти на листа трудящого. Але їм у партком принесли два папірці, і якщо Бузина в ім'я побудови комунізму на всій землі готовий... то вони готові здати тих два папірці на аналіз, щоб остаточно встановити ім'я автора підтирачки як дії. Бузина відповів, що він ще повністю не дозрів до члена найдемократичнішого суспільства у світі. Що він тільки ідейно розвивається і готовий написати заяву, що у нього до парткому претензій нема. Але, виходячи з кабінету, якось анонімно висловився:

– Я йому цього не прощу, – і з того часу почав зганяти свою злість на кому завгодно...

Я тоді Бузину розумів... Я не розумів себе... Для чого мені Кудрик?.. Коли, де і в якому місці він мені наступив на мозоль?.. Я цього не міг пригадати. Кудрик повторив своє запитання, не виходячи з-за столу:

– Навіщо тобі стільки готівки?

– Я достатнього прожив у нестатках, і тепер мені хочеться розкоші. Я можу собі дозволити цю розкіш. Адже ти мені сам сказав, що я живу як шейх. Ти мені сам порадив пожити хоч з місяць справжнім шейхом... Розважитися. Розважитися у ролі шейха чи султана...

– І ти це сприйняв усерйоз?

– А чому б ні? Чому б ні і чому я мушу собі в цьому відмовляти?..

Кудрик на це нічого не вимовив. Кудрик мав ті самі очі. Очі йолопа. Він мовчки слухав мене. Мовчки дивився на мене і все про щось думав. Думав, не виходячи з-за свого столу, ніби той стіл – то його фортеця. Ніби він боявся, що якщо він покине її, фортецю, то її одразу захоплять. Я йому відповів, що мені вчора подарували рисака. Дорого рисака, на мільйон доларів. На мільйон з гаком. Тепер я маю купити ще породисту кобилу. Завести конюшню, конюха, жокея. А ще я згадав, що, коли мені дарували того рисака, у мене вихопилося з рота оте моє вічно дурнувате:

– А сідло? – замість того щоб сказати «дякую», у мене вихопилося знову моє недотямкувате... А може, краще сказати «моє недоумкувате "А де сідло"»?

Усі реготали. Дехто падав зо сміху. Дехто качався по траві. Хтось хапався за живіт. Я не міг втямити, що я смішного сказав. Що я запитав? Я ж не сяду на того коня, коли в нього немає сідла. Упаду. Не втримаюся. Навіть сміявся Маруся. Здається, вперше сміявся і вперше не плакав.

– Купиш, любий. Купиш, – поплескав мене по плечу Кінг Фіш. – І конюшню заведеш. Своїх жокеїв. Радимо в цьому році взяти участь у найдорожчих кінських перегонах у Дубаях. На іподромі «Над аль-Шеба». А раптом Корсар виграє п'ять мільйонів доларів! Ти ж у нас щасливчик. На тебе й ставимо. Корсар – найкращий скакун Європи. З ним обов'язково захоче познайомитися шейх емірату Мухаммед. А ми – з шейхом Мухаммедом... Второпав?

Я тоді й справді завів солідну конюшню. З двадцяти двох скакунів. Запалився. Не заради грошей на іподромі. Заради маленького щастя. Заради перевірки. Мені й справді хотілося пересвідчитися, що я щасливчик. Адже я вижив. Тричі вижив. Так не кожному щастило. Не кожному. Навіть тим, у кого також були броньовані «Майбахи». Їм все одно час від часу доводилося з них виходити. Я з того часу не виходив. Сідав у своєму боксі у «Майбах» і вилазив у боксі з «Майбаха».

Снайпер відпочивав. Так Макс висловлювався:

– Снайпер відпочиває.

Снайпер відпочивав. Але не відпочивав я. Я не міг уже вийти у двір. У сад. У басейн. Я нікуди не міг вийти. Ніде показати свою голову.

Снайпер відпочивав, але не відпочивав я. Я сам собі скидався на Залізну маску. Зачинену Залізну маску в автомобілі. Я не міг виїхати з жінкою на природу. З чужою жінкою. А тим паче з чужою дружиною. Я тепер знав, що таке жінка без трусиків.

І мені хотілося повіситися. Я хотів утопитися. Повіситися мені не радив Макс.

– Бог вішальників не приймає до себе. Треба, щоб Бог бачив, що ви нібито ненароком упали з перил мосту. Щоб він подумав, що це випадково... Що ви самі не вкорочували життя, подарованого вам Богом. Тоді він не образиться. Тоді він не образиться і тіло поховають разом з усіма... А не поза цвинтарем...

Я не хотів говорити про цвинтар. Не хотів тоді говорити про Той світ. Мені хотілося... Мені хотілося жити ще цим світом. Насолоджуватися.

Я сидів у Кудрика. Сидів і дивився на Кудрика. Я не спускав з Кудрика очей. Не спускав очей, а потім сказав йому:

– А хочеш, Ром, я тобі щось нагадаю?..

Він не хотів. Він не хотів, щоб я займався споминами. Він не хотів, бо ніби завжди чогось боявся. Він завжди чогось боявся, коли я йому хотів сказати два слова про наше минуле. Він тоді насторожувався, наїжачувався, і мені здавалося, що переді мною сидить не Кудрик, а один нерв. Один маленький нерв, який несподівано витягнувся у довгий стовпчик і тепер маячить, випромінюючи інфрачервоні вогні, над банківським столом. Своїм банківським столом.

– Зніми напругу, – пересунувся я до нього і торкнувся його наструмленого (від слова – струм) плеча. А може, краще – наелектризованого плеча. Так, наелектризованого плеча.

– Зніми напругу. Ти ж пам'ятаєш, ти тоді мені сказав... Ну, тоді, коли ми з тобою познайомилися. Коли я свої гроші нарешті поклав до твого банку. Ти мені тоді, Ром, сказав...

З нього раптом спала напруга. Мені навіть здалося, що він зараз уявляє, що він не сидить у банку. Що він сидить у себе в постелі. Рано-вранці. Опустив босі ноги з постелі і береться за свої шкарпетки. Береться, щоб їх понюхати, перед тим як одягти. Бо він, як естет, інакше не може розпочати свій ранок. Робочий ранок.

– Ти мені тоді сказав: «Я тебе познайомлю з вершками... Це суцільні вершки... Це піна... Але якщо бути точним... Якщо бути точним, – тоді він наче передражнював мене. Це тільки я міг говорити таким стилем, з такою інтонацією. Тільки я. Але тут заговорив він, Кудрик. Він навіть пропускав свої вигуки-паразити – «мда» і «гму». Він навіть їх пропускав. Він говорив:

– Я тебе познайомлю з акулами бізнесу. Це зграя вовків...

Я мовчки тоді його слухав. Абсолютно мовчки. Слухав і кліпав своїми наївними очиськами... Очиськами круглими і, певне, також ідіотськими. Я начебто кліпав не очима. Кліпав повіками, бо не міг ніяк погодитися... Не міг ніяк уявити. Не міг собі уявити такого вінегрету... Такого вінегретного поєднання: з ким він мене знайомить – з вершками, з піною, з акулами бізнесу чи зі зграєю вовків. Тоді я й не витримав і запитав. Тоді він мені відповів:

– З тими і з тими. Це одне і те ж. Це гібриди... Це суцільний гібрид...

У мене асоціативне мислення. Асоціативне мислення і ніяких ілюзій. Моя уява малювала... Перед моїми очима висіла картина... Просто в повітрі.. Просто висіла на тлі неба... Уява малювала... І справді виходив дикий гібрид. Небачений і нечуваний гібрид... Навіть давніми греками...

Я не доказав. У мені прокинувся Той. Він прокинувся і взяв мене за горло. Взяв за горло і поцікавився в мене:

– Чому давніми греками? Чому тільки давніми греками? А римлянами?

І я з ним погодився. Я з ним не сперечався. І я сказав:

– І давнім грекам, і давнім римлянам треба вмитися. Вмитися і витертись. Витертися від вершків. Витертися від піни. Витертися від слини біля своїх пащек... Біля пащек акул, біля пащек вовків... Біля гібридних пащек... А може, з пащеками акул, а з хвостами вовків... Чи біля пащек вовків, а хвостів акул... А може, і по дві пащеки і по два хвости на одному тулубі... Уява малювала варіанти. Малювала варіанти... Малювала, як природа. А може, малювала варіації... Мабуть, варіації... Такі варіації тепер усі малюють... Ну, більшість... Одне око вовче... Друге акуляче... Там хвіст... На хвості борода... На бороді око... На бороді ніс... І нам кажуть – треба мислити... Треба мислити: то створив Бог, а це створила істота. Це створила істота... Подібна до Бога... Тут треба думати... Я тут не думав. У мене боліла голова...

Коли я прийшов... Коли я зайшов... Коли я прийшов до тих акул... Прийшов і глянув... У мене в очах... У мене в очах рябіло.

– Тут і світські левиці, і світські вовки, – тихо шепотів мені на вухо Кудрик.

– Левиці самі?

– Вважай, самі, – відповів Кудрик. – Леви на полюванні... Але левиці також... Не метеликів ловлять... А втім, – він затнувся. Став. Взяв мене за горло. Власне, не за горло. За мій метелик. Взяв за метелик і поправив. Він поправив мій метелик і повторив: – І левиці на полюванні. На полюванні. Вони також... Ловлять метеликів...

Ми наближалися до круглого столу.

– Це зграя... Хижаки... Акули, вовки, леви..

Я глянув на цих звірів здалеку. Одні зелені, другі – руді... Треті їжаком... Четверті – лисі... Я тільки бачив їхні голови. Голови і зачіски... Зачіски, яких на тих головах не було. Просто сиділи їжаки... настовбурчені, мертві, і колючі, і холодні. Наче гребені. Гребені задерикуватих півнів.

Ми підійшли до столика. Кудрик мовив:

– Знайомтесь... Баз...

– Це ваше «Бентлі»?.. Рожевий металік?! Шик, – ці слова вимовив Зелений. За кольором чуприни Зелений. Я про себе... Тільки про себе... Так його і назвав. Усі підхопилися...

– Остання модель, – усі мені подавали руки... Усі до мене простягли руки: Бос, Тод, Шеф, Алан, Рудий, Молоток, Бован, Маруся, Нал, Арт...

Хтось із них підійшов до мене і вдарив мене по плечу. І сказав:

– Двасорок, – я подумав, що це якась гра, і на всяк випадок відповів:

– Трисорок.

Усі засміялися. Точніше – зареготали. Ледь не попадали зі стільців. Ті, що стояли, від сміху аж присіли до підлоги. Дехто демонстративно упав. Упав і почав качатися по паркету, граючи дурку.

– Ти справді Трисорок? – Двасорок ударив мене ще раз по плечу і дивився на мене так, ніби я з нього знущався. – Ну ти й даєш! Молоток! Тебе звати Трисорок?

– Мене звати, – серйозно вимовив я своє ім'я, – Василь, Василій, – відрекомендувався... Під стелею повисла тиша... Дурка, а це був Муфлон, піднялася з паркету і обтрусила штани. Кудрик закліпав повіками і почав розганяти в залі повітря. Я зрозумів. Я зрозумів, що знову утнув щось не те. Утнув якусь дурню... Дурню, чи зіграв дурку, як висловлювалися вони про Муфлона... Але я не зрозумів, яку саме. Потім у мені прокинувся Той. Він прокинувся і сказав:

– Василь – тут це не модно... Скорочуйся... Скорочуйся...

Я не встиг скоротитися. До мене впритул підійшов Двасорок і ще раз хряснув по плечі. Двасорок мене випередив. Він сказав:

– Ноу проблем... Нема проблем...

А далі додав ще двічі, б'ючи по тому ж плечі, де вже з'являлися на світ синці. Тільки під сорочкою їх ще ніхто не бачив.

– Ноу проблем... Ми ситуацію виправляємо...

Далі він повідомив товариству і мені, що може організувати паспорт. Паспорт з модним іменем. Базиліус... Потім зробив поправку:

– Василій, Базилій. Баз... Віднині ти будеш Баз... Зрозумів, Баз? –запитав він мене і знову по-братському хряснув по тому ж плечі. Воно почало пухнути. Принаймні в моїй уяві.

Після цього я ощасливив їхнє товариство. Це було нібито моє хрещення. Я сів за стіл. Сів поруч Кудрика і відсунувся подалі від Двасорок. Хоч у мене ще було одне живе плече. Здається, праве.

Я нічого і нікого тоді не міг запам'ятати. Усі говорили... Усі говорили назвами, які я прочитав на авто... Перед палацом. На «Роллс-Ройсах», «Бентлі», «Майбахах», «Мазараччі», «Феррарі» стояли ті самі імена: Бос, Тод, Дот, Маг, Шеф, Алекс, Кінг Фіш, Біг Фіш, Бас, Кріт...

Чи то назва острова, чи то тварини? Я не міг второпати. Потім нам подали фреш... Я не знав, що це таке. Я вперше там тоді почув те слово.

Прислухався. Придивився. Фреш був різний. Я хотів сказати – різних забарвлень. Як у них на голові: зелений, рожевий, помаранчевий, жовтий, синій, червоний, фіолетовий. Усі спектри веселки.

– Ви п'єте який?

Я не встиг відповісти. Кудрик мені подав зелений.

– Він любить ківі.

Так, я й справді любив ківі. Хоча ніколи не куштував того ківі. До цього не куштував.

– Це фреш, – повторив Зелений.

– Фантастика, – мовив Муфлон. – Просто фантастика... Ожина – це фантастика.

– У вас килимки з ангорської кози? Дванадцять штук за штуку? – це до мене, але я не реагував. Я не знав, про що він мене запитує. Я й не знав, що ці слова адресуються мені. Я смакував ківі. Справді фантастика... Хоча я любив яблучний. Яблучний... Я не запам'ятав з першого разу те слово... Фреш... Яблучний фреш... Хай буде фреш... Мені все одно. Аби смачно. Кудрик тим часом заперечував. Він тому Голомозому пояснював:

– У нього з козла... Тибетського... Муфлон. Чистий муфлон... Останній крик моди...

Я собі уявив той крик. Десь на горі Тибету... Може, на якійсь з його вершин... Як кричить той муфлон. Кричить, бо поранений і падає згори вниз і вже не може нічого зробити... Зі своєю головою. Мені затуманилося в голові. Я чомусь тільки запам'ятав зуби... Багато зубів... Мабуть, я випив. У мене й справді боліла голова. Переді мною... Власне, не переді мною. В моїй уяві... Я вже не знаю, коли це трапилося... Чи тоді за столом... Чи наступного ранку... Але моя уява винесла... Як око камери, як око фотоапарата. Як дисплей мобільника... Винесла такі жахливі картини... Акули... Акули і вовки... Леви... Левиці... Господи... Усі суцільні хижаки. Усі, яких я знав і не знав... Вони все жадібно пожирали... Усі хотіли наповнитися якимись калоріями... Енергетикою... Чоловічою силою... І їли, їли, їли. Їли усе: слимаків, молюски, черв'яків, жаб, опаришів, стоніжок, тарганів... Казали – таргани. Стверджували. Ніби разом з ними вижили окремі види індивідуумів. Тільки окремі види. Вижили і всіх пережили. Разом з тарганами. Стверджували, що таргани пережили і катастрофи, і катаклізми, й апокаліпсиси. І їх треба вживати, то й ми знову виживемо. Знову виживемо... І вони їли... А я не їв, і я зрозумів, що я не виживу. Вони їли і облизувалися. Бо ж не в простій олії все те варилося, смажилося. Не в соняшниковій. А в якісь екзотичній. З якихось субтропічних чи тропічних рослин... Я мало не збожеволів... Все те посипали якоюсь заморською зеленню. Ніби хтось оголосив на планеті Земля змагання... Хтось дурний оголосив, і вони наввипередки їли... Що з їхніх губ тільки не звисало! Що в ті роти не вскакувало чи там не щезало! Чого тільки в їхніх ротах не було! Вони їли навіть крокодилів... Власне, здирали з них шкуру. Здирали ту шкуру, чи то луску, чи то панцир навіть з гадюк. Навіть з кобри... З гюрзи... Із зовсім маленьких і свіженьких крокодильчиків... Їли баранів, їли цапків, муфлонів, зебр... кіз, кізок, кізочок... Багато чого з цього перетворювалося в сумочки... В черевички... В килимки... Влітало у вікна «Бентлі». У вікна «Мерседесів», «Майбахів», на підлогу яхт...

– Мені щось треба випити...

– Фреш?..

Я від фрешу відмовився. Хтось гукнув:

– Гарсон, мінералвода!

Із золотою тацею до мене підійшов хлопчик... У чорному... Сорочка біла... Манжети білі... Він поцікавився, якої... Я хотів сказати – мінеральної... Без газу...

Але він мене випередив:

– Юрський період? Мезозойська ера?..

Мезозойської ери я ще не пив. Це, мабуть, епоха птеродактилів... Іхтіозаврів... Мені хотілося чомусь скуштувати саме цієї... Я випив.

Стало гарно. Навіть на душі. Навіть на душі... Я ніби її окропив. Акули не звертали на мене ніякої уваги. У них були свої проблеми. Суцільні проблеми... Вони усі бідкалися. Вони усі виявилися бідними і нещасними. Такими нещасними й бідними, якими у світі бувають тільки злидарі і жебраки... Мені їх несподівано стало жаль. У кожного з них не вистачало грошей... Жоден з тих, що сидів за столом, не мав грошей. Жоден... Окрім мене. Усі були бідні, усі зводили кінці з кінцями. Усім чогось не вистачало, і я тоді не витримав... Кудрик чомусь аж отетерів.

– Я можу вам позичити...

Вовки всі замовкли. І я тепер зрозумів. Це не вовки – це акули... Бо саме акули з'їдають жертву мовчки... Вони мене їли очима... Нарешті один заговорив. Це був Рудий вовк.

– Під який відсоток?

Я не знав, під який відсоток позичають гроші. Але я нібито не міг не знати... Тому я зорієнтувався. Я зорієнтувався на Світовий банк. Я так і сказав. Твердо сказав:

– Під відсоток Світового банку. Який відсоток у Світового банку, такий і в мене.

Мені хтось наступив на ногу. Запахло парфумами. Я зрозумів – це «Оріфлейм»... Це Кудрик. Так, це Кудрик випускає гази.

– Під три відсотки? – чи то ствердив, чи то запитав Зелений. Я ствердно кивнув головою.

– Фантастика! – хтось із них весь час казав «фантастика». На всі випадки життя. Здається, Муфлон. Четвертий говорив «дивізія». П'ятий – «Анти-Дюрінг».

– Фантастика, – повторив Муфлон. Таки це був Муфлон.

– Ну, ти, дивізія, і даєш... Я вже з тобою дружу... Дай лапу, Джим... – він простягнув свою лапу... Велику, волохату... Особливо з горішнього боку. Але в нього волосся росло і на долоні. Принаймні мені так тоді здалося... Кудрик засовав ногами під столом... Просто почав підгрібати під себе мою ногу. Я подумав – у нього випала пахуча серветка. Справді, в повітрі запахло парфумами. Кудрик виділяв піт. Піт під супровід всесвітньої фірми «Оріфлейм». Ні, це таки добре. Я подумав. Куплю і собі диплом. Диплом доктора естетичних наук... Почну пахкатися. Усякими пахучими речами: дезодорантами, парфумами... Від Шанель, від Крістіана Діора... Від Юдашкіна... Я не був певний, що в Юдашкіна є також парфуми... Парфуми чи гази, але подумав, що мають бути і в Юдашкіна. Не може бути, щоб у Юдашкіна не було фірмових парфумів його імені. Принаймні я тоді так гадав. Я так гадав. Раптом Кудрик піднявся з-за столу. Не тепер – тоді. Піднявся з-за столу. Встав позаду тієї вовчої зграї і почав розмахувати руками. Наче моряк-сигнальник з палуби. Я зрозумів, що він мені подає якісь сигнали, але я тієї азбуки Морзе ніколи не вивчав і не знав, що він від мене хоче: чи то пришвартовуватися, чи то зніматися негайно з якоря. Бо передбачається буря. Швидше за все – останнє. Але я попросив Кудрика сісти поруч. Поруч зі мною. Не тому, що я боявся тієї бурі, чи цунамі, чи цієї вовчої зграї, чи тих акул бізнесу... Я відчув, що тепер я нічого не боюся... Я приїхав з охоронцями... Мені Макс на той час знайшов уже кількох охоронців... Він сказав, що це його вірні друзі... Мур, Монгол і Віктор Віктóр... З нами не було тільки баби Каті. У Віктора Віктóра також наголос стояв зовсім в іншому місці, і я постійно це плутав... Казав «Ві́к­тор». Він мене поправляв:

– Віктóр, шеф...

Так ніби його той наголос муляв... Але я не про це. Я не про охоронців. Не про бабу Катю. Я про акул. Акул бізнесу. Вони несподівано перестали тих черв'яків і тарганів їсти і майже всі присунулися до мене, ніби хотіли мене зігріти у своєму колі. І знову почали плакати. Почали підкреслювати, які вони всі бідні... Просто нещасні... Вони були такі нещасні, що, аби не Кудрик, я б їх усіх виручив... Я виручив тільки двох чи трьох. Я вже не пригадую...

Один із них сказав. Здається, Муфлон. Бо він ще сказав – фантастика. Просто фантастика. Закачаєшся.

– Я бачу, Баз, у вас «Бентлі»?.. Остання модель...

– О, так...

Так висловлюватися мені порадив Кудрик. Додавати оте – «О, так!». Бо це модно. Дуже модно у бомонду.

– О, так, – я не пам'ятаю, чи я сказав так раз, чи двічі. Але те не має значення.

– А я на такій розвалюсі їжджу... Всього за триста тисяч доларів... А де ще взяти тих триста, щоб мати таку модель, як у вас? Це просто фантастика. Просто фантастика. Усе життя мріяв про таку фантастику. А де гроші взяти, убийте мене на місці... Не знаю... Бізнес останнім часом ну зовсім не йде.

– Я вам позичу, – вилетіло у мене... Кудрик знову мені наступив на ногу і почав щось там підгортати... Я подумав, що цього разу у нього таки вилетіла та серветка з одного місця, і на це уже не звертав уваги...

– Під який відсоток?

– Ми ж колеги, – мовив я... Кудрик знову підгорнув мою ногу. Ніби йому робити нічого... – Як для колег, то ніяких відсотків, – бовкнув я здуру, ніби забув, що перед цим казав про Світовий банк...

– Тоді, може, й мені... У мене не вистачає всього сімсот тисяч на яхту... У вас яка яхта, друже?

– Принцеса, – мовив я.– Остання модель.

– Я так і думав, – сказав Зелений... У нього була зелена чуприна, і це єдина ознака, яку я міг у ньому запам'ятати... Кудрик почав протирати паркетну підлогу обцасами черевиків... Я зрозумів, що він або задники черевиків зовсім зітре, або добереться крізь підлогу до земної кори.

– Він сказав, що за півмільйонну ставку вже бере по три відсотки. До ста тисяч він може позичити просто так. Без відсотків, – це мовив Кудрик. Мовив Кудрик за мене, ніби перекладав мене з однієї мови на іншу.

– А якщо взяти разів шість по сто тисяч? – поцікавився в мене Тод.

– Ти що, дурний? – вихопилося в мене.

Тод серйозно на мене образився і відсунувся вбік. Хоч більшості акул це, вочевидь, сподобалося, бо вони дружно засміялися.

І тут втрутився Кудрик:

– Загалом мій друг і мій клієнт Баз дає під сім відсотків... Але раз ми колеги... Раз ми свої люди, він готовий дати під п'ять, – Кудрик роз'яснював свій переклад. Роз'яснював їм і я, зрозумів, що й мені...

Я погодився з Кудриком. Погодився, хоч зрозумів, що повівся несолідно. Усі поморщилися. Я також...

– Гаразд, я згоден на п'ять. Мені вже нема за що жити. Я просто не виживу і здохну з голоду, – сказав Муфлон. – Мені вже через ту пристань дружина голову прогризла: «Пристань, каже, є, а де ж твоя яхта, Фантастика?» А за що я куплю її? Я ж жебрак. Я поміж вас злидар.

– А що тоді мені говорити? – мовив Рудий. Очевидно, натуральний. Нефарбований. Перейшов на «ти» і почав мене майже за кожним сказаним словом бити по плечу. Ніби вдовбував у мене зміст своїх речень чи фраз.... Бив, ніби брат брата... Бо він так і казав:

– Знаєш, брате... Я також жебрак... У мене не вистачає всього чотириста тисяч, щоб добудувати свою фортецю... На острові Кі-Вест... Ти бував, звичайно, на Кі-Весті... Це Флорида... Фортеця, чотири башти і два пірати з підзорними трубами на даху... Дивляться у бік Карибського моря... Одяг... Одяг – не питай... Тоді ще Версаче не жив... Одяг шив пірат Сільвер... Дерев'яна нога, одне око... Чотири пістолі за поясом і ятаган... Ти уявляєш? – і за кожним словом бив мене по плечу. Мене рятували тільки подушечки під фраком.

– Живі, – бовкнув я не думаючи, бо думав, поки з Рудим говорив, чи будуть у мене синці на плечі, чи не буде?!

– Хто живі?

– Ну, ці пірати?.. Сільвер, Флінт?

Він відсунувся на стільці... Хтось пирснув у кулак.

– Ти що, брат? Більше не наливати...

– Фантастика, – кинув слово на стіл Муфлон.

– Ніколи не чув, – відгукнувся наголо Голений... Я зрозумів. Зрозумів, що зверз дурницю. Справді, який дурень поставить на даху фортеці живих піратів... Звідки він їх візьме?.. Але я вже відчув силу. Психологічну... Я зрозумів. Я зрозумів, що я можу зверзти будь-яку дурницю і мені все спишуть. Спишуть, бо я багатий. Бо в мене є гроші... Багато грошей...

– Це пирснув ти? – нагло запитав я Коротко Стриженого. Його звали Бован. Він полюбляв слово «дивізія». На всі випадки життя. – Ти, Дивізія?

– Я, а що? – Дивізія розгубився.

– Так от, я тебе першого запрошую до себе на Кі-Вест... Південна сторона острова... Там моя фазенда... У вигляді піратського фрегата... Чотири щогли... Вітрильники і чотири пірати... На всі сторони світу... І з підзорними трубами... По шість годин на день... Тепер помнож... чотири на шість... Двадцять чотири... Двадцять чотири години на добу вони дивляться в океан... Двадцять чотири години... Як манекени... Але живі. Їм дозволено відгукуватися, якщо їх гукають знизу... «Агов, там, на палубі... На самоокупності...» Все це входить в екскурсії. П'ять доларів з носа... Зрозумів, Дивізія?... Самоокупність...

Усі мовчали... Ніхто не реготав...

Я подумав. Я подумав, що я ще маю купити літака... Але я цієї теми зараз не порушував... Я не знав, які на світі бувають приватні літаки... Тоді не знав... Збирався Кудрика запитати... І зателефонувати Бовану-Дивізії...

– На Кі-Вест летиш? Безкоштовно, зі мною. Моїм власним... Подивишся на живих піратів... Подивишся, як люди живуть, Дивізія...

Розійшлися ми пізно... Я їхав з Максом. Максові розповів... Чекав, що Макс сміятиметься... Макс, навпаки, похмурнів...

– Що трапилося, друже? – я мав гарний настрій. Мене сприйняли за свого. Прийняли у свою сім'ю. В сім'ю хижаків. У сім'ю акул бізнесу. – Вище голову!

Тепер я відчув, що я змінився не тільки зовні. Я тепер радикально змінився. Змінився і зсередини... Може, це мене навіть Кудрик змінив... А може, Той дивний чоловік... Може, ті гроші... Ті гроші з неба. Ні, таки Той чоловік. Він мені весь час здавався добрим селянином... З білою паляницею в руках... А то київським князем... Ніби він прийшов звідти... Прийшов звідти... З минулого. І він запитав мене:

– Ну, як тепер ви тут? Тут без мене? Стало краще чи гірше? Чи так само? Чи щось змінилося?

Я одразу нічого не міг... Нічого не міг відповісти на цей каскад запитань. Я не певний, чи я це іноземне слово вжив правильно – каскад. Але воно мені подобалося. Подобалося, і я його вжив. А може, він взагалі нічого не запитував у мене. Може, то все я намислив. Сам собі намислив... Може, воно само налізло мені на язик. Взяло і всілося. Каскад запитань. Я мовчав. Я прислухався. До самого себе. Відчувалося, що він зі мною поруч... Таки поруч. Усередині. Він навіть нашіптував мені на вухо...

– А чи не час тобі до психіатра?.. А чи не час?

У тебе всередині сидить якісь чоловічок... А може, навіть два... А може, навіть і три... Хто знає, скільки їх там зібралося? Це я вже питаю. Вони усі... Так, здається, усі навіть з твоїм голосом... так. З твоїм голосом. Десь там по куточках. По куточках примостилися. Примостилися і сидять. Сидять і чекають слушної нагоди. Вони з тобою сперечається, тобі заперечують, тобі щось нав'язують. Щось своє. Що треба й не треба. Підказують, і ти його просто починаєш... Ти його не просто лаєш... Ти не витримуєш і вголос кажеш:

– Та пішов ти до Кудрика! – Це стало уже твоєю приказкою. Це стало тією фразою, коли ти гніваєшся. Коли ти гніваєшся і не знаєш, що сказати, то кажеш:

– Та пішов ти до Кудрика...

Або перед тобою раптом... Раптом перед тобою постає зануда. Такий собі нав'язливий чоловічок. Нав'язливий чоловічок зі своїми ідеями, планами, прожектами, бізнес-планами, комерційними пропозиціями. І наче кліщ... Кліщ у шиї. Або ще краще – він начебто тебе бере за горло. Руками за горло, мов обценьками. Бере і щось там тобі ще каже, і ти тоді також не витримуєш... Не витримуєш і кажеш йому:

– Та пішов ти до Кудрика!..

А тоді прокидається інший. Тоді прокидається інший. Ніби у того зануди свій адвокат. Прокидається і також каже:

– А ти, бачу, не любиш Кудрика?.. Ти його просто ненавидиш!

– А ти його навидиш?.. Ти його навидиш? – я починаю гніватися, бо відчуваю, що цей діалог безкінечний.

Я й справді змінився. І не тільки зовні. А й усередині... Я тепер можу встати... Будь-коли... Навіть коли розробляється бізнес-план... Навіть тоді, коли тобі в душу сиплеться міх проблем, ідей, комерційних пропозицій... Я можу встати. Підійти до буфету, бару, холодильника... Залежно від того, де ми перебуваємо, де ми сидимо... Щось там узяти... Налити собі кави... Чи закурити сигару. Можу сісти... Подалі від них... Від цих акул... Закинути ногу на ногу... І подивитися на них здалеку. Хай і вони на мене дивляться здалеку. Милуються або думають щось погане. Хай навіть кажуть: «Ну й хам... Ну й тип... Яка невихована... скотина... Він вважає, що йому все можна... Він вважає, бо в нього торба грошей... Торба з мішком... А може, навіть з кількома мішками. Доводиться терпіти, а може, доведеться колись і замочити».

Але зараз вони мене терплять. Навіть Кудрик терпить... Він уже не нагадує при всіх і вся, як він мене виручив... Як обтесав... Як він з босого мене зробив взутим... Я ж все одно роззувся. На зло йому... На зло їм... Бо мені так сказав ходити Той. Тепер я Кудрику кажу:

– Кудрику! – і ставлю щоразу після його прізвища великий знак оклику. – Кудрику! Якщо ти не стулиш пельку...

І він тепер стуляє... Він тепер стуляє, як тільки чує перший склад у своєму прізвищі. Перших чотири літери – Кудр... Це я кажу і Тоду. Перші два склади – Теод... І Тод замовкає. Тод розуміє, що краще зі мною не зв'язуватися. І вони мене ненавидять. Вони мене ненавидять так, ніби я їм не позичав гроші, а ті гроші у них забрав. Отака метаморфоза. Така метаморфоза з тими позиченими грішми. Цікаво, чи ви мене розумієте? Чи ви розумієте, про що я кажу?.. Мене це бісило, і я постійно дозволяв собі закладати ногу на ногу. Майже упритул. Упритул до їхніх пик. Я свої ноги підносив до їхніх носів. Особливо коли мене охоплювала лють. Особливо, коли вони мені казали:

– Баз, ну ще потерпи трохи... Баз... Ми гроші віддамо... бізнес не йде... Зовсім не йде бізнес...

І я терпів. Я терпів, але сказав, що я довго не терпітиму. Я інколи приводив із собою... Маю на увазі, в нашу компанію... Приводив із собою Мура і Монгола... Потім до нас підсідав демонстративно Віктор Віктóр, і вовки насторожувалися... Насторожувалися, як пси... Як пси, які відчували смажене... А може, як вовки... Може, як вовки, до зграї яких несподівано прибув не свій. Прибув хижак...

Не знаю, чому я це робив. Просто не знаю. Мене нібито хтось водив за руку. Ніби у мені прокидався Той і мені наказував:

– Заклади ногу на ногу. Підсунь їм її під ніс. Хай вони нюхають. Хай крутяться, а ти дивись їм в очі.

У мені начебто прокидався садист. Якась зовсім інша людина, яка жила в мені. А я в цей час мав алібі. Я мав алібі, бо я плавав по небу, я бродив садом. Своїм садом... Як же він у мене називався? А-а, згадав – «сад Джомо». Я ніби перебував уже в новій стадії. Другій стадії свого життя. У незмірно кращій... У незмірно більш високого ступеня... І ніби з цим життям... Новим життям... мене знайомив Той. Ще не знайомив... Ще тільки показував...

Не знаю чому... Але я роблю саме так. Я вилажу часто з-за столу... Сідаю подалі від Кудрика. Або навпаки, сідаю поближче до Кудрика і закидаю босу ногу. Закидаю босу ногу аж йому до підборіддя. Чи комусь іншому. Чи комусь іншому, і про себе думаю: «Хай вони думають. Хай вони думають, який я хам. Яка нахаба. Що він собі дозволяє? Він усе собі дозволяє і він думає, що йому все зійде з рук?» Я граю. Я граю, як актор. Граю і навіть не знаю, звідки у мене такий талант. Звідки у мене раптом з'явився такий талант. Адже раніше... Адже раніше я зовсім не помічав за собою такого. А тепер я сідав так перед кожним із них. Перед кожним із своїх боржників... Перед Тодом, Двасорок, Кінг Фішем, Муфлоном, Бованом і, звісно, перед Кудриком. Найчастіше перед Кудриком. Хоча я не любив і Тода. Я знав, що Тод мені гроші ніколи не віддасть. У мене, як у Монгола... У мене, як у Монгола, прокидалося шосте чуття. Я перед усіма ними грав актора. Актора одного театру. Актора одного театру і кількох глядачів. Кількох глядачів, але здебільшого одного глядача. Сідав, іронічно посміхався чи корчив гримасу замість посмішки і дивився на кожного з них незалежно і зневажливо. Дивився і зовсім не розумів себе. Не розумів себе і не розумів, звідки це в мене...

Я зовсім позбувся тих комплексів і почувань, що мав учора. Що мав ще вчора, коли ходив супермаркетом... Я дивився на себе в дзеркало. Просто встав. Встав при них і при них почав милуватися собою. Вони про себе казали: «Дивись, милуйся собою. Ми тобі очі виколемо... Ми тобі баньки виколемо». А я після цього... Після цих їхніх слів вишкірив ще й зуби... Розтягнув пальцями рота до вух... Подивився, чи є в мене зуби мудрості... Чи їх тоді... Ну, ви пам'ятаєте... А я це пам'ятав... Чи їх тоді мені не повибивали... Точніше, не вирвали... Бо хтось із них казав... Чому з них? З них там нікого не було... Просто такі, як вони... Я так гадав... Просто такі, як вони, казали: «Ми тобі зараз зуби вирвемо... Зуби мудрості... Оті, що біля потилиці... Тобі ще не виривали? Ми тебе живцем закопаємо... Живцем... Ти будеш першим, хто дивиться й усвідомлює, що його закопують живцем. Першим. Після Гоголя. Ти хочеш стати Гоголем?.. Нашим класиком... Класиком одразу двох народів». Я відмовився. Я не хотів... Може, саме тому я й сказав... Я сказав правду:

– Гроші в саду... Я гроші сховав у саду...

Ви вже це знаєте. Вони перекопали сад.. Сад з багаторічними травами. Сад із травами, які, певен, пам'ятали князя – мого прапрапрапрадідуся... Так я припускав... Так я гадав, що в мене був такий прапра... Не міг не бути... Ті трави пам'ятали і монголо-татар... Кого вони тільки не пам'ятали... А вони взяли лопати і перекопали. Варвари... Перед ними навіть татаро-монголи здавалися просто дітьми. Наївними дітьми. А ці перекопали... Все перекопали...

Несподівано я відчув. Несподівано я відчув, що в мене можуть початися неприємності. У мені прокинувся Хтось із Тих. Він прокинувся і повторив мої слова. Ну слово в слово:

– У тебе можуть початися неприємності... Ти вчинив, як довірливий Василько...

Я глянув на Макса... Він сидів спокійно... Принаймні вдавав, що йому байдуже... Але хтось же ці слова вимовив. Вимовив, як Той... Як Той, що в полотняних штанях... У брилі... Чи на ньому був капелюх?.. Я вже не пригадую... Але й він щось казав про Василька... Про довірливого Василька... Я ще раз глянув на Макса... Він дивився на дорогу і вправно вів авто. Макс за дипломом мав освіту педагога. Історик. Але історії не викладав. Казав:

– Мало платять. Зовсім нічого не платять учителям... Я так дітей не виховаю, – яких саме дітей, він не уточняв...

– Ви вчинили помилку, – він так і сказав: «вчинили»... Хай буде – вчинили...

– Яку саме?..

– Не потрібно було казати про піратів... Що вони живі. Не потрібно було їм позичати гроші... А тепер вимагати... Тепер погрожувати... Якщо не віддасте... Я вас закопаю... Закопаю, як Мітрідат своїх закопував... Це... Я не хочу вас лякати... Але це смерть... Це смерть... Хто хоче віддавати комусь свої гроші?..

– Чужі, Максе, чужі... Під невеличкі відсотки... За курсом Світового банку...

– Тим більше... Переважно боргів не віддають... Борги списують, і часто на мертвих...

Мені стало не по собі... Зовсім не по собі...

– Ти гадаєш, що це може трапитися?..

– Поки що не вимагайте грошей... І більше не позичайте...

– Але я дав слово... Слово джентльмена, – повторив я Муфлона-Дивізію.– Ми ударили по руках.

– Тоді замовляйте...

– Ти хочеш сказати – труну?..

– Я хочу сказати... Броньований «Мерседес»... «Майбах»... І щоб ніхто не здогадався... Ніхто... Ні я, ні ви, ні Кудрик... Особливо Кудрик... Та й Дивізія також... Словом, ніхто... Навіть Мур, навіть Монгол, навіть Віктор Віктóр... Якщо ви хочете, щоб я вас і далі возив... У мене також син... У мене діти... Я не збираюся на небо... Передчасно не збираюся...

Я мовчав... Щоправда, недовго. Дуже коротко.

– Але це ж наші люди, Максе... І Мура, і Монгола, і Віктора Віктóра ти рекомендував.

– Так, це гарні люди. Віддані. Але про «Майбах» маєте знати тільки ви... Навіть я не маю знати про це...

– А може, на Кі-Вест із тобою, Максе? Може, там і справді жив Флінт, Сільвер... Збудуємо фрегат... Піратський фрегат... На березі моря... Ну, на березі океану... Поставимо піратів... І справді живих... Аби на Кі-Вест не припливли ані Дивізія, ані Фантастика, ані Стрижений, ані Голений. Навіть Кудрик... Тобто якщо б вони припливли... І щоб ми про це довідалися... від піратів... від живих... Чорна мітка...

– Це привабливо... Але для чого таке життя? – міркував уголос Макс. – Хіба це життя? Хіба це спокій? А потім оте цунамі... Може, це через прокляття індійців... Може, це плата за любов тієї землі... Може, через смерть майя, ацтеків... Ми ж нічого не знаємо...

– Ти педагог, Макс?

– Педагог... Історик...

– Це відчувається. А чого ж ти у мене водієм? Охоронцем... Для чого тобі оце карате? Чи ти ще чим там граєшся?..

– У мене сім'я, шефе... Я мушу заробляти гроші... А педагогом...

– Може, тоді відкриємо бізнес... У мене стартовий капітал є...

– Так ви ж під відсотки...

– У мене вистачить, Макс... Вистачить і на твій бізнес... Ти поміркуй... ти ж розумний... Ти ж із дипломом. Муфлон, ну, Дивізія, сказав, що диплом можна купити... Кудрику це не сподобалося... Дивізія сказав, що освіта не відіграє ролі... Головне в бізнесі – голова... Головою треба думати і ризикувати...

– Не головою ризикувати... Не головою... А з головою... Можна спробувати, шефе. Я буду думати... Накидаю план... Але після вашого кіносценарію. Ще треба дозняти фільм.

Я таки тоді позичив гроші – і Зеленому, і Фантазії, і Дивізії, і навіть Тоду... Під п'ять відсотків... Видав готівкою. Під нотаріуса... Так, як порадив Кудрик... І під його орудою... Він так і сказав... Бо я цього слова не знав... навіть не чув... «Тільки під моєю орудою», – підкреслив Кудрик... Я погодився. А далі він мовив:

– А тепер мені, Георг...

Я хотів йому заперечити... Я не Георг... Це тільки номери на «Бентлі»... Мене звати Василь... Але він мені сказав, що Василь мені не пасує... Зви «Василько», – я згадав Того у полотняних штанях, з торбою і паляницею в руках. А ще згадав Його хату... Гарну білу мазанку... З вишневим садком, із хрущами, що гудуть, і піснями у далекому кутку села... Як це Йому вдалося... Це ж треба такий рімейк... Така містифікація... Я вже знав такі слова. Звідки – не знаю... Може, й від Макса... Може, Кудрик таких наказав. У розумінні – наговорив. Наговорив мені таких іншомовних слів. Не пам'ятаю. Пам'ятаю, що я їх десь чув. Намагався запам'ятати... Щоб якось реагувати... Адекватно... Тепер, здається, і я це слово засвоїв... адекватно.

Кудрик мовив:

– Баз! Мені потрібен мільйон... Готівкою.

– А навіщо тобі? У тебе все є!

– Яка тобі різниця?.. Я плачу твоїх п'ять відсотків...

– П'ять не піде, Ром, – я його тоді чи не вперше назвав на ім'я... Скорочене. Як Макса... Чомусь усі скорочувалися... Скоротився і я.

– Це ж мільйон... А не п'ятсот тисяч. Десять відсотків.

– Але ми ж колеги, друзі...

– Друзі – одне, а бізнес – інше... Вони в мене на дереві не ростуть... Я маю запаси поповнювати... Ти ж банк поповнюєш...

– Бери вісім.

– Ром, не торгуйся. Я ж не Світовий банк... Бери у Світового... Там під три...

– Колись...

Я його перебив:

– Колись, Ром, і птеродактелі літали... Колись шкури з мамонтів знімали... А тепер? А тепер ти хочеш зняти з мене, Ром... Я не в юрському періоді, – глянув я на пляшку з мінеральною водою на столі Кудрика. – Я маю також поповнювати свої запаси. Під десять відсотків... Вважай, даром. Ти віддаси підприємствам під двадцять два...

– Я ж тебе навіть не питав, звідки у тебе готівка... І тепер не питаю... Я ж ризикував власним банком... Я ризикував власною головою... Я ж тебе майже голого взяв... Босого...

– Усі ми колись були голі й босі, Ром, – мовив я.– У день свого народження. Зараз у метеликах і фраках ходимо... Художні картини купуємо... По мільйону доларів... Гроші не знаємо куди дівати... А вулицями наших міст і сіл...

– Тільки без моралі, Баз... Я тебе прошу... Я це вже десь чув... Тільки без моралі... Чорт з тобою, але готівкою... Хай навіть у мішку... У торбі... Чорт з тобою...

– Не дам!

– Чому?

– Ти ж доктор естетичних наук... Скажи інтелігентніше... Без чорта...

– Ну, Бог з тобою... Бог з тобою...

– Це вже краще, Ром... Набагато краще...

Я заплющив очі. Я заплющив очі, бо я згадав знову Кудрика. Того Кудрика. Попереднього. Того Кудрика, що обожнював жінок. Кудрик обожнював жінок і мав певність, що вони створені Богом. Він навіть гадав, що вони не ходять до туалету. Але якщо вони ходять, то тільки для того, щоб поглянути на себе в люстерко, поправити зачіску і підвести кольоровою помадою губи. Він був певний, що вони ніколи не сідають на унітаз і не користуються серветками. Вони подібні до Бога, який створив свою подобу. Кудрик у це свято вірив і нічого з собою зробити не міг. Принаймні він знав... Він на прикладі рідної Рози знав, що це трохи не так. Але він все одно казав: жінки – це ангели. Небесні ангели. Вони мали б жити одним повітрям і пити нектар з найкращих квітів світу. Всевишній кудись поспішав. Всевишній чогось не доробив у наших жінок. У наших земних жінок, що не створив їх небесними.

Він навіть думав, що вони, жінки, ніколи... Ну, ніколи б не займалися усякими сороміцькими справами, якби до цього їх не змушували чоловіки. І вони нібито тих справ ніколи не хотіли і не хочуть, а все це роблять тільки заради цих потвор на двох ногах, яких вони називають чоловіками. Чоловіками, яких невідомо за що кохають.

Кудрик так думав. Кудрик так міркував і нічого не міг вдіяти зі своїми міркуваннями. Але Кудрик не тільки так міркував, Кудрик так уявляв. Кудрикова уява саме так малювала кожну жінку. Саме так і саме такою...

Я ж після цього... Власне, після цих його естетичних розмірковувань сказав Максу. Так, саме Максу я тоді сказав:

– Ти маєш жінку показати Кудрику в усій її красі...

– Яку жінку? – поцікавився у мене Макс

– Будь-яку жінку, яка чимось там відрізняється від чоловіка... Ти маєш її показати Кудрику у своєму геніальному фільмі. Ти маєш показати жінку... Жінку, яка чимось схожа на професора-філолога. Ученого філолога, яка сотворила словника, завдячуючи громадським вбиральням світу, і випустила того словника у світ для повсякденного вживання. Як харч, як воду, як насолоду... Сотворила словник найвидатніших сороміцьких слів нашого часу. Ця жінка у твоєму фільмі має сидіти на унітазі. Має сидіти на унітазі і робити на ньому все те, що вона робить, відколи її сотворив не Бог, а світ. Але вона має при цьому ще й висловлюватися словами із власного словника. Вона має називати тими словами кішечок, собачок, ховрашків, папужок і всяку іншу тварюку. Називати кличками, які можна знайти тільки у її словнику. Кудрик те все має чути. Має чути своїми вухами і не затуляти їх. А якщо він затулить хоч одне вухо чи спробує залізти під унітаз, ти, Максе, витягни його. Витягни зі схованки і відтули йому вуха. Ти маєш зв'язати Кудрику руки і затулити рота, аби його вуха були відкриті. Відкриті для прослуховування висловів вченої дами. Ти маєш його опустити з неба на землю. Чи ти розумієш мене, дорогий мій Максе?

Макс сказав, що він розуміє, але не знає, де йому знайти того геніального словника.

– В Академії наук, – висунув припущення я. – Там усе геніальне. Бо до такої геніальної праці можуть дійти тільки видатні вчені. Тільки глибоко розумні люди. Великі вчені нашого часу. Світочі наші і всієї землі...

Макс слухав мене і не знав, як сприймати мої слова і як йому самому бути: чи плакати чи сміятися.

Я відповів:

– Плач, Максе. Плач гіркими сльозами над людським горем. Плач гірко і дивись на людство, яке саме собі приписало, що воно подібне до Бога. Кожен індивідуум, як каже Кудрик, створений Богом. Кожен – ти, він, я. А жінка, будь-яка земна жінка... Небесних я пам'ятаю... Тільки у перші дні нашої зустрічі... А далі вони ставали земними. Доведи Кудрику... Я не знаю навіщо, але доведи цьому естету, що жінка створена не Богом... А ким вона створена, я не знаю. Доведи йому, Максе. Переконай його... Я тебе прошу, дай йому цей перший всесвітній урок. Кудрик має знати про це, як має про це знати і все людство. Жінка – не ангел, а Бог – не її творець...

Через кілька тижнів я отримав броньований «Майбах»... Про це ніхто не знав... Навіть Макс... Як сам Макс висловився:

– Я цього не чув, не бачив, не знаю...

А ще через кілька тижнів, а може, місяців. Чи минуло років три, і я вимагав в акул повернути мені гроші, хоча б без відсотків. Просто мої. І тоді я згадав Макса. Мого Макса, який мене попередив. Попередив одразу після позички. Після позички за курсом Світового банку. Гроші мені ніхто не повертав. Я послав тоді до того й до іншого... Власне, я послав до усіх них Мура і Монгола. І Мур та Монгол прийшли ні з чим. Вони прийшли і сказали, що їх кудись там послали. І Тод, і Сільвер, і Фантазія, і Дивізія, і Кінг Фіш. Бо Кінг Фішу я також позичав на яхту. Нібито риболовецьку яхту. З гніздами для спінінгів на борту. Після повернення Мура і Монгола я ще згадав (зрозуміло, за асоціацію) своє дитинство. Дитинство і Джона Сільвера. А може, не тільки Сільвера. Може, й Біллі Бонса. А швидше за все – капітана Флінта. А втім, не знаю. У мене запаморочилася від несподіванки голова. Очевидно, згадав усіх разом. Я розкрив конверт. Я розкрив конверт і... На чорному клаптику паперу сріблом. На чорному! На чорному сріблом було написано:

«Мутило! Ти так і не порозумнішав? Тепер ти можеш замовляти вінки на власний похорон. Він відбудеться 21 квітня. Опустять тебе в могилу рівно о чотирнадцятій. Яму і табличку ми вже тобі замовили. Вибери свій улюблений портрет, який нестимуть перед твоєю труною твої найближчі друзі. Хай Макс його відвезе у бюро ритуальних послуг. Нам треба вставити тебе в рамочку. Поспішай. У тебе обмаль часу. Біллі Бонс».

«Чорна мітка». Чорна мітка, згадав я Біллі Бонса. Чорна мітка, повторив я ці слова кілька разів. Як мало з того часу змінився світ.

Я згадав перила. Коли я вилазив на перила, я чомусь зовсім не боявся. Ніби на те вже був запрограмований... Але тепер... Тепер, прочитавши цього листа... Прочитавши цього листа, я несподівано відчув страх. Я не знав, яка мене чекає смерть. Я ще так ніколи не боявся. Навіть тоді, коли у мене стріляли. Навіть тоді. Під кулями.

Я негайно запросив до себе до кімнати Макса.

– Макс! – я подав йому «чорну мітку». Він читав, він довго читав. Я зрозумів – Макс збирає свої думки. Він збирає свої думки, щоб їх укласти в одну якусь фразу. Заспокійливу, мов ліки. Так воно і вийшло.

– Ні на двадцять шосте, ні на двадцять сьоме ми з вами нікуди не виїдемо. Ми сидітимемо вдома.

– Але двадцять шостого у мене зустріч. Ділова зустріч. Боржники мені мають вернути кредити. Кредити і відсотки... Я мушу їхати в банк. Їхати до Кудрика. Там усі ми збираємося...

– Шефе, – Макс піднявся з крісла. – Шефе, – повторив він. – Це перший випадок, коли я відміняю усі ваші зустрічі. Навіть ділові. Ми не поїдемо. Нікуди не поїдемо. Ви мені потрібні живі...

Він так про мене висловився, ніби я в цьому світі... Я в цьому світі саме такий був не один... Нас було кілька... І він хотів, щоб ніхто з них саме 27 вересня не помер. Він хотів, щоб усі ми жили. Навіть ті, що в мене всередині. Щоб і вони не померли...

Найважчим виявився день 2 квітня... Я тоді ще жив... І я гадав... Я щиро гадав, що я в цей день маю вмерти. Маю вмерти, бо на 21 призначено вже мій похорон і мені вже телефонували з похоронного бюро. Телефонували і запитували, чому я досі не передав улюбленого портрета, й уточнювали, чи правильно на табличці указані дати народження і смерті. Що я на це їм міг відповісти? Що? Я не знав, що відповісти. Макс наказав мені того дня нічого не їсти і нічого не пити.

Господи, я ще вчора міг собі дозволити жити бавлячись. Вільно ходити по цій землі. Так, вільно ходити. Проводити експерименти. Сміятися, жартувати, насолоджуватися, кепкувати з інших і почувати себе... Почувати себе таким незалежним. І раптом на́ тобі... Здійснилася моя мрія... Я став багатим... Дуже багатим... І я тепер наче вовк... Наче загнаний вовк у своєму лігві... Єдине, що мене відрізняє від вовка... Від вовка, загнаного в лігво... Я не голодний... Я ситий... І я не сам... Я не самотній вовк... Ні, якраз самотній... Дуже самотній... І це незважаючи на те, що мене охороняє Макс, Мур, Монгол, Віктор Віктóр, баба Катя... Баба Катя і ще з десяток мурів. Навіть баба Катя і навіть мур... Мур, викладений з добротного каменю, в якому є нібито вісім відсотків золота-піску... Викладений каменем із найдорожчого кар'єру... Найдорожчого... Лігво у камені... Лігво у розкоші... І я тепер не можу покинути цього лігва... Після «чорної мітки»... Хтось виніс мені вирок. А може, не хтось... А може, я сам собі? А може, вони всі разом... Може, вони всі разом мені винесли вирок. І за що? За те, що я їх підняв на ноги. За те, що я їм підіграв у спектаклі. У комедії... У комедії... Яка тепер вже називається трагедією. Тепер я граю в трагедії... А ще вчора... Ще вчора я грав комедію. Веселу комедію нашого часу. А може, нашого безсмертного часу. А може, вічного. Але чи безсмертного? А чи вічного? А чи вічно все це може тривати?

Я приходив до висновку... Я приходив до висновку, що звідси вихід один... Це перила... Це високі перила – і з мосту у воду. Тільки не на палубу... Але тільки й не у воду... А може, є ще один вихід... Ще страшніший... Вихід у божевільню... Так, у божевільню... Але хто мені там повірить? Хто мені повірить, що й тут я не граю комедію... І ця комедія. Якщо й це буде комедія... Якщо це буде правда. Правда, і вона також закінчиться трагедією. Господи, невже всі комедії закінчуються трагедіями? Пізно чи рано... Але всі закінчуються трагічно?

Мене обкладали, мов вовка... Обклали червоними прапорцями. З кожним днем коло все звужувалося. Воно звужувалося так, що я вже відчував їхні руки на своєму горлі. Мене душили... Я зрозумів, що жити вони мені вже не дадуть.

Макс кілька днів підряд клав опудало у мій гамак. Він брав жилку. Жилку від мого спінінга. Ту жилку, на якій я колись витягнув щупака. Витягнув щупака та опустив у воду колодочку. Не колодочку. Цілого складаного ножика. Ножика, якого я виміняв за щуку в офіцера. Я досі за ним шкодував. Навіть більше, ніж за позиченими акулам грішми. Досі. Не знаю чому. Не знаю. Але мені здавалося, що в мене нічого кращого не було, ніж той складаний ножик, привезений із Німеччини. Привезений тим офіцером. Тим офіцером, що виміняв його на щуку. У мене від нього... Не від офіцера... Хоча від офіцера також... Залишився тільки спогад... Спогад у вигляді штопора. Штопора, який залишився у моїх руках. А ножик упав. Упав за борт. Скільки ж я років мріяв пірнути на дно? Пірнути і дістати того ножика. Але я не діставав навіть дна. А потім мені Макс сказав... Ви його не знайдете... Його віднесла течія, і він зараз лежить в іншому місці... На дні... По ходу течії...

Я міг тих ножиків тепер купити тисячі. Міг би... Але вони мені були непотрібні. Для чого вони мені? Але той ножик... Я не розумію себе... Я не можу відповісти сам собі на своє запитання: «Навіщо мені той ножик? Саме той». Я відповіді не знаходжу. І оцей спінінг. Старий спінінг. З ручкою. З ручкою, обмотаною синьою ізоляційною стрічкою. Чому я його не викидаю на смітник? Я не можу. Я Максу сказав. Я сказав бабі Каті:

– Спінінг не викидайте... Він мені дорогий... Дуже дорогий...

І його ніхто не викинув. Його ніхто не викидає. Його переносять із кутка в куток... З однієї дачі на іншу... Ніби якусь важливу персону. Дуже важливу. Ніби сімейну реліквію... З дачі на дачу... Скільки ж тепер у мене тих дач? Скільки котеджів? Не пам'ятаю... Але спінінг... Спінінг із перев'язаним держаком. Перев'язаним синьою стрічкою держаком у мене – один. Такого більше ні в кого нема. І ніхто такий тепер не може купити. Не може купити ні за які гроші. Цей спінінг наче спомин. Найдорожчий спомин. Спомин безтурботного дитинства, моєї юності. Тоді у мене не стріляли. Тоді у мене не стріляли. Я тоді був небагатий. Зовсім небагатий. Але дуже щасливий. Боже, який я був щасливий. Особливо коли на гачок мені потрапляв щупак. Цей хижак річки. Це хижак, що ображав маленьких рибок. І не просто ображав. Він їх з'їдав живими. Просто ковтав, не відчуваючи смаку. Просто ковтав. Яка жорстокість! І я за них мстив. Я за них мстив. За всіх бідних, і нещасних, і не захищених, і довірливих. І я тоді кричав до лісу, кричав до хмар, кричав до неба... Кричав світові. Кричав Господу Богу:

– Є! Господи, є! Я його таки спіймав. Я його таки спіймав. Він у мене на гачку, – я про це сповіщав самого Господа Бога.

А потім від цього відмовився. Потім відмовився і більше не кричав. Передчасно не кричав. Щука давала «свічку». Давала «свічку» і ніби казала мені:

– А ось цього не хотів? – І викидала такий фортель у небі! Просто у небі, що в мене паморочилася голова. – Цього ти не хотів? На!.. Відкуси і бувай... – І після цього плюхкалася у воду. Після цього йшла на дно. У мене обривалася не жилка. Що я кажу? У мене обривалося серце... І воно також падало на дно... Разом зі щукою... Господи, чи можна це забути?.. А тепер мене ловлять... Мене ловлять, мов на живця... Ловлять на Макса? Ловлять на Мура? Ловлять на Монгола, на Віктора Віктóра? Хто ж тепер у мене живець?.. Усі мене ловлять... Ловлять ті, яким я зробив добро... Вони мене ловлять на... жінку. На чужу жінку... Невже ота гарна?.. Невже ота вродлива, що без трусиків? Без трусиків... Така гарна і така чужа... Я навіть не взяв на згадку її трусиків... Не взяв, бо вона на моє ж прохання їх не одягла... Не одягла трусиків... Я їх не запам'ятав. Не міг запам'ятати ані їхнього кольору... Ані їхнього фасону... Трусиків на ній не було... А я більше нічого й не пам'ятав... Я тепер навіть не пригадував її обличчя. Я навіть не пригадував, як у мене вистрілили... А перед цим хотів вистрілити я... І зовсім не з пістолета... Зовсім не з пістолета... Може, з гармати... Здається, з гармати... Випустити ядро... Може, кілька ядер... Але я цього не зробив... Фортеця викинула прапор. Мабуть, білий прапор, і мені стало нецікаво... Я перестав штурмувати... Я раптом віддав команду: «Припинити штурм. Припинити штурм!» Якщо фортеця здається добровільно, не обов'язково ґвалтувати населення. Припинити вогонь, і після цього мене ніхто уже не змушував іти в атаку... А щоб справно стріляла гармата, потрібно частіше піднімати фартушок. Набагато частіше, і гармата стрілятиме. Стрілятиме й пістолет. Навіть Кудрик і той каже, що то правда. Але коханки собі не заводить. Боїться Голди. Високої Голди. Боїться, що вона його задушить. Він так і висловився:

– У своїх обіймах.

А хто ж душив мене? Душив обручами. Здається, вони їх нагрівали в каміні, а потім мені накладали на голову. Так, вони їх нагрівали у вогні. Мені дуже пекло. Я запросив до себе Макса. Запросив Мура, запросив Монгола... Монгол мав нюх, і в ньому жила інтуїція. Жила інтуїція – шосте чуття степу. Він чув вовків на відстані. Він чув, як до отари підкрадається вовк... Або кілька вовків. Навіть знав, що вони з різної зграї... Чи з однієї зграї. Він мав такий нюх. Він навіть визначав, які сьогодні парфуми в Кудрика – під пахвами, в черевиках, у штанах і в задній частині штанів. Йому, Монголу, навіть не потрібно було дуже принюхуватися. Він знав і безпомилково називав – від Крістіана Діора чи від Валентина Юдашкіна. Він виріс у степу. В чистому степу, де нюх не псується. Де не псуються вітри... Не псуються вітри Рози... Тобто Рози вітрів... Я запросив і Віктора Віктóра... Я перед ними усіма вибачився. Вибачився і сказав:

– Макс кожного з вас має перевірити. Перевірити до трусів. А потім, вибач, Максе, тебе... Тебе я сам перевірю... А тоді ще їх...

Я їх так перевіряв, як ту жінку. Я перевіряв їх справді до трусів. Вони носили труси, але на них не було ніякої зброї. Я тисячу разів перед ними вибачився... Вибачився і мовив:

– У мене залишилася доба. Рівно доба до дати моєї смерті. Так написано на табличці. Табличці похоронного бюро. Сьогодні хтось мені має вкоротити життя. Сьогодні, бо завтра мій похорон... Тому ви мені вибачте... Я вам вірю, але не знаю, звідки чекати смерті. Звідки чекати і від кого...

– Ні від кого, – випалив Монгол. Випалив і насупив брови. Чорні брови, що спадали просто на його вузькі і зіркі очі. Усі мовчали. Ніхто не порушував тиші. Ніхто. Тільки Джим. Джим підозріло заскавучав у дворі. Монгол прислухався. Потім сказав:

– Відбій. Це трапиться нескоро. Вам нічого переживати. Живіть і довіряйте нам. Поміж нас немає крота. Був би кріт – я його б задушив своїми руками. Не задушив би я– задушив би Мур...

Я на Монгола глянув із вдячністю:

– Той, хто погрожує, – не вбиває. Вбиває той, хто не погрожує. Такий закон. Чи ти мені можеш сказати, хто полює на мене? З якої зграї? – це я запитував у Монгола.

– Зграї дві. Полює той, хто у вас позичив найбільше грошей. Бережіться його...

Я подякував Монголу. Я їм усім подякував. Я усім видав преміальні, і вони вийшли. Вони вийшли, а я, ослаблений, вийшов під зорі. Ослаблений, вийшов під зорі й упав. Я упав на траву... Я упав на траву і дивився на небо... Небом пливли хмаринки... Пливли, як тоді. Пливли, як тисячу років тому... Як мільйони... І я думав, аби вони пливли вічність.. І аби не було пострілів на природі... Аби ми вже не полювали... Не полювали за людьми...

А може, не тільки за людьми?.. Може, за звірами... Може, й я уже не людина. Мабуть, уже не людина. Мабуть, також звір. Мабуть, хижак, і за мною полюють. Полюють без ліцензій. Без ліцензій. Хоч гроші заплачені... Великі гроші..

– Вони тобі легко дісталися, – це в мені прокинувся один із Них.

– Так, легко... Зовсім легко, – відповів Йому я. – Дісталися, і дісталися мені... Але чому мені?.. Тому, що в мене не вистачило розрахуватися з тією касиркою. У мене чи в Нього. Здається, в Нього... Йому ж не вистачало тридцяти копійок.. Йому чи мені. Здається, мені... Бо я відмовився від курки-гриль... А він так хотів паляницю. Паляницю, спечену на черіні. Спечену на черені печі. Свіжу, і я заплатив. Я заплатив за нього, аби Він з'їв ту паляницю. Ту свіжу паляницю, спечену на черені. А я відмовився від курки-гриль. Відмовився, хоч також дуже хотів... Дуже хотів уперше нею поласувати... Але відмовився...

Я вряди-годи лягав... Лягав, щоб спокійно розміркувати над життєвими проблемами. Я гойдався і думав... А найчастіше я згадував. Я згадував, коли я був бідним... І я про ті дні нічого не пам'ятав... Мені і тепер здавалося, що тоді я мав найспокійніше життя. Я не кажу, що найщасливіше... Але найспокійніше... Я жив спокійно. Нікого не боявся... Не залазив на дерево... Не ховався в кронах дерев, боячись упасти з тієї висоти... Не брав із собою рушницю. Не ховався від дружини... і не боявся і її... Власне, я її й ніколи не боявся... Але потім злякався... Це значно пізніше, як я став раптом багатим. Ну дуже багатим... Тоді я почав боятися всього... Я боявся дружини, я боявся мами, я боявся тіні... Я боявся дерев... Мені ввижалося, що за кожним деревом хтось стоїть і мене підстерігає... Я дуже боявся фірмових кашкетів... Дуже їх боявся... Мені ввижалося, що це чи то інспектор податкової, чи то слідчий прокуратури... І всі вони ставили переді мною одне і те ж запитання: від дружини до мами, від слідчого прокуратури до інспектора податкової. Де ти взяв ті гроші? І так швидко... За якусь добу... Ну, за дві доби щонайбільше... Того, хто днями пограбував банк, уже затримано... Ти що, пограбував ще якийсь банк і банк про це громадськості ще не повідомив?

Я казав, що я нікого не грабував... Я чесно казав, що я нікого не вбивав... І що ці гроші просто з неба... Я ж не міг сказати, що мені їх дали... І дали не просто так... На три дні, на чотири... І сказали: переховай їх... Ми згодом прийдемо і заберемо... Ти матимеш з цього добрі відсотки... Мені цього ніхто не казав... Я це тоді сам придумав. Я так гадав... Я гадав, що мені таки дадуть ті відсотки... Відсотки за те, що я зберігав. Зберігав ті гроші, ризикуючи собою... Ризикуючи своїм життям... Я так думав і не міг їх тратити... Я просто їх зберігав і чекав того дня, коли хтось прийде і скаже мені:

– Тобі гроші давали?..

Ні, не так.

– Тобі гроші залишали?

– Так, залишали.

– Ти ним користувався? Ти їх не розтринькав?

– Як я міг... Це ж не мої, – я так собі уявляв...

– Ну, молодець... Тоді неси їх сюди, де їх ти там заховав?!. Де ти їх увесь час ховаєш?

Саме так я уявляв той діалог. Я навіть, наївний, сподівався на відсотки... Хай невеликі... Але за зберігання, за шкідливість, за страх... Я стільки пережив... Мене били, мене викрадали... Мені випікали плечі... Я можу показати... Праскою... Воно так пекло... Так пекло, що мені здавалося, що в моє плече, як у берег, увіткнувся носом океанський лайнер і за інерцією ще повзе по землі, і прямо на мене. Прямо на мене, і, певно, ніколи не зупиниться... Він борознив моє плече. Він урізався у нього своїм трикутником... У мене й досі від того океанського лайнера слід... Червоний слід... Із пропеченою шкірою... Мені встромляли пальці у двері... Мене питали, де я цими пальцями украв гроші і скільки... Потім я зустрів того ж самого міліціонера в тій банді... Він ані там, ані там мене не бив... Не закладав мої пальці у двері, і вони не лущилися, як грецькі горіхи... Не накладав мені гарячих обручів на голову.

Він звертався до тих... До тих, що з мене знущалися. Не звертався – говорив. Говорив, що я кажу правду... Я кажу правду, і мені треба повірити... Якщо людина чесна, якщо людина чесна і якщо вона каже правду... Йому просто дали на зберігання, йому пригрозили, що його вб'ють, якщо він комусь віддасть ці гроші...

Максу сказали (а це був Макс), щоб він краще ішов у школу імені Макаренка... Що їм набридло його моралізаторство... Аби він проявив характер, то гроші вже давно були б у них... І вони б поділилися... З ким, з якою організацією, вони при мені не уточнювали... Але я догадувався... Ті й ті одним ликом шиті...

Потім мене залишили у спокої... Ненадовго. Всього на одну ніч.. Чи, може, на пів... Мабуть, на пів... Бо ледь засіріло за вікнами... Брешу, у мене не було вікон... У мене не було навіть вікна... Просто якась віддушина... Така, які трапляються в туалетах, і то невеликих... Із забрудненим павутинням, мертвими павуками, мертвими засушеними мухами. Мертвими мухами на вологому павутинні і з запаскудженим склом... Запаскудженим сажею, кіптявою, випарами і ще Бог знає чим... Може, тому й небо мені довго здавалося сірим... Може, тому...

Макс зайшов ще до їхнього прибуття... Він сів на унітазі... Так, то був унітаз... Може, саме тому тепер мені захотілося посадити на такий унітаз Кудрика... Може, тому... Бо мені весь час здавалося, що отой маленький... Отой найменший... Отой найзліший мені завжди нагадував Кудрика... Він не мав серця... Його, вочевидь, мати народила ще й недоношеним. Недоношеним, і, народжуючи, забула йому вкласти в груди і серце, і душу... Він не мав у собі ані того, ані іншого. Він, мабуть, і не знав, що в людей бувають серця... Бувають і душі...

Макс присів на унітаз... Так, це справді був Макс, а не тільки людина, яка чимось мені нагадувала Макса... Я тоді його людиною не вважав. Я усіх їх вважав скотами... Двоногими скотами, але вголос цього не казав... Вони за кожне таке слово мене били подвійно... Ніби виправдовували те побиття... Мовляв, мовчав би – не били б... Але я все одно не мовчав. Потім я затявся... Я затявся, що вмру, але гроші їм не дістануться. Першим це зрозумів Макс. А може, він просто був не такою людиною. Може, його просто втягнули до компанії... Я знав, таке трапляється. Таке часто трапляється... Але потім судять усіх. Макс сів на унітаз. Він сказав:

– Ви готові умерти?..

– Так, я готовий умерти, але гроші я не віддам... Гроші я не віддам... То не мої гроші... Я чесна людина... Я бідно жив... Жив як усі, і раптом на мене упали ті гроші... Вважайте, з неба... І після цього ніхто до мене не підійшов. Ніхто мені не сказав, що я маю робити з цими грішми... Я навіть не знаю, звідки про них стало відомо вам... Слідчим прокуратури, податковим інспекторам, санепідемслужбі, пожежній частині, літераторам, які шукають спонсорів на свої книги... Я не знаю, звідки це пішло... Я нікому не казав про ці гроші... Я з ними ховався в погребі, я з ними ховався у кронах дерев... Мене питала про них дружина, але що я міг їй сказати... Я їй казав правду. Але де ви бачили, щоб дружини вірили правді, коли вони намислили, що я брешу?.. Інформація, мабуть, пішла від дружини... А може, від її мами... Мама її тоді ще жила... Вона сказала мамі... Вона не могла не сказати мамі, що я прийшов додому і приніс цілу торбу грошей... Величезну торбу... Ми їх рахували разом і не могли перерахувати... Ми ніколи не бачили стільки грошей... А вона все питала: «Де ти взяв ці гроші?.. І чи я можу на них щось?» Я їй сказав: не можеш. Бо це, мабуть, гроші не мої. Тоді вона не могла собі щось купити... Не могла і синові. А може, доньці... Я вже не пам'ятав, хто в нас був... У мене вибили пам'ять... Ну, повністю вибили... Я сказав, що не можу... Але я тепер про це жалкую. Мені потрібно було їй трохи дати тих грошей. Хай би купила ту шкільну форму синові... Чи то в школу, чи то в дитячий садочок... За рахунок моїх майбутніх відсотків... Я не міг допустити, щоб навіть крадії, навіть бандити не дали б мені за зберігання якихось відсотків... Але я їй не дав... Я боявся, що цифри на купюрах позначені... Я боявся, що вони вже в розшуку і що їх зафіксують у будь-якій касі й тоді арештують мене... Тоді арештують мене і мене вже ніщо не врятує від в'язниці... А може, мене чекає навіть розстріл... За особливо велику суму грошей. Я не знав, чи у нас існувала така стаття – про вищу міру покарання... Я цього не знав, бо я ніколи не цікавився Кримінальним кодексом... Я жив як усі люди, і на́ тобі... Я тоді, здається, трохи перепочив. Та й не пам'ятаю, чи все я так детально описував... Може, й значно коротше... Певне, що коротше, бо Макс сказав – вони знову скоро прийдуть... Що вони скоро прийдуть і почнуть поводитися зі мною ще жорстокіше... Я подумав, що Макс корчить із себе добрячка... Він хоче, щоб я йому довірився... Я читав про цей метод... Один б'є, другий жаліє, і тому жалісливому битий довіряється. Він усе йому розповідає... Я не збирався на цю вудочку купуватися. Але Макс поводився якось по-іншому. Як саме, мені важко сказати... Макс мені порадив:

– Ви можете купити недоторканність... Майже кожен злодій, крадій, бандит, який награбував багато грошей, негайно купує недоторканність...

Я вперше почув про таке... Я ніколи не чув про недоторканність...

– Ви матимете свій імунітет.

Я тоді не розумів Макса. Ну чесно. Я гадав, що він говорить про якийсь медичний препарат... Що той імунітет може мене врятувати, незважаючи на електрострум, який крізь мене пропускали, про вольтову дугу... Про маску французького замку... Залізну маску... Це коли тобі одягали шолом на голову і стягували голову обручем...

– Але це коштуватиме грошей... Великих грошей... Однак ви можете врятувати собі життя... Тут ви приречені... Тут ви житимете, поки у вас гроші... Як тільки гроші опиняться у них... Вас закопають... Можливо, і живим... Ніхто у вас пульс не перевірятиме... Можливо, просто доб'ють.

І я Максу повірив. Я Максу сказав:

– Я згоден. Але скільки я маю заплатити тобі?

– Мені ніскільки, – відповів Макс.

– Тоді для чого це тобі?

– Ви мене врятуєте від цієї компанії... Ви мене врятуєте від тюрми... Пізно чи рано нас накриють... Не можуть не накрити... Я тут за компанію. Я тут випадково. І я не хочу вішатися за компанію...

– Я готовий на імунітет... І хто мені його випише? – я ще тоді наївним був... І саме так сказав: випише...

– Вам імунітет може дати будь-хто: комуністи, соціалісти, демократи, республіканці, ліберали, консерватори... Будь-хто...

– І ти з них когось знаєш?

– Я в одного з них довірена особа... Я можу поговорити будь з ким... Я маю до багатьох доступ... Ви завтра можете стати членом парламенту...

– Членом чого?

– Членом парламенту... Але це коштуватиме вам кілька мільйонів доларів... Не подумайте, що мені...

– І вони мене відпустять?..

– Вони побояться вбивати члена парламенту... А потім... Тут ще одна заковика – вони зрозуміють, звідки у вас ці гроші... Я вам завтра принесу мандат... Я вже говорив з очільником партії...

– З ким ти говорив?..

– З очільником партії... Ну, головою, вождем... У них загинув один парламентарій... В автомобільній катастрофі... Він сказав, що наступним у списку можете бути ви. – Макс несподівано перейшов на «ви», і я зрозумів, що той імунітет уже діє...

Звільнили мене через дні три. Шелесту натворив Макс. Він шепнув щось Кудрику... Я умовно кажу – Кудрику... Маю на увазі очільника банди... Мені це слово сподобалося, і я активно почав його вживати. Очільник чимось мені нагадував Кудрика. Може, тим, що я там, біля унітаза... Так, саме тоді і там, біля унітаза, бачив пахучу серветку...

– Ти що, депутат? – запитав той, що тепер мені нагадував Кудрика.

– А ти не знав? – запитав я того очільника...

– Звідки?

– Перед тим як брати, збирай інформацію...

Очільник поліз до мене у кишеню. Нічого не знайшов.

– А де мандат?

– Біля серця, – я тепер сам сів на унітаз і зіпхнув звідти Кудрика. Він поліз до мене в нагрудну спідню кишеню...

– Я ж, здається, її вивертав... Дивина... Якого ж ти скликання? А втім, що за дурне запитання... Тут же по датах видно... Так ви свіжачок? І за такий час – стільки грошей... Як би собі так прилаштуватися?..

Він вийшов з туалету... Це таки був туалет. Громадський... Якоїсь невеличкої установи... Потім я дізнався – то була туалетна екс-дільничного міліціонера... Так мені розповів Макс.

Вивозити мене звідти ніхто не наважувався. Поклали відповідальність на Макса...

– Ти його не бив... Не підключав до електромережі... Не випробовував на ньому якість електропраски... У випадку чого він (тобто я) і сам підтвердить... – І вони мене залишили у спокої. Я залишився сам на сам з Максом і чекав його подальших дій. Подальших дій, як висловився він.

Макс мене вивіз... Тиждень лікував у себе за містом... У якомусь селі... З міста привозив лікаря, ліки, харчі... Поки що за свої гроші...

– Я все компенсую, Максе, – сказав йому я.– Можеш навіть у когось позичити. Купи собі автомобіль... Не заводь його ручкою... Купи імпортний автомобіль... У кредит... Я вийду – одразу все виплачу... Оформляй і не думай...

– З вами хоче зустрітися очільник... Вам поки що виписали дублікат... Вважайте, фальшивий... Але не в цьому суть... Випишуть справжній... Ви в парламент підете за списком партії...

– Якої партії?..

– Здається, що комуністичної... А може, соціалістичної... Тим і тим потрібні гроші... На членських внесках вони не виживають... Люди старі, більшовики відмирають... Ви можете, й не вступати в партію... Він сказав, у парламенті перейдете до своїх, до олігархів...

– Там буде видно, – мовив я.– Мені б швидше стати на ноги...

На ноги я став через тиждень. Молодий організм... Усі болячки швидко заживають... Принаймні так мене запевнив лікар... Так воно і вийшло.

Через тиждень до мене приїхав очільник. Вождь приїхав по гроші. Не вождь, а листівка... З портретом на плечах «Святий Валентин»... Усмішка від вуха до вуха. Сама люб'язність. Люб'язність, настояна на медах. Він говорив про народ, говорив про державу і присягався, що все це в ім'я держави, в ім'я народу... Все це десь я вже чув... А може, й не чув... Може, мені тільки ввижалося... У голові снували павуки... Розкидали свої тенета, і я ніби дивився, чи там все гаразд... Чи вони не зачеплять головних органів... Чи тільки вивішуватимуть павутинням на виході... Там, де літали мухи... Мухи в мене літали чи то в очах, чи то перед очима... Я вождю про це сказав... Він мене запевнив, що це нестрашно... Мухи в очах... Аби не в носі... Я не знав, чи є в мене мухи в носі... Але в очах були...

– І коли ми можемо розраховувати?..

– Вам Макс скаже і привезе...

– Бажано без формальностей... Чи ви мене розумієте?..

Так, я вже дещо розумів... Він сказав, щоб без цих декларацій, формальностей і всяке таке інше...

– Вважайте, це ваш внесок... У фундамент нашої партії. Чи ви мене правильно зрозуміли?

– Я вас зрозумів. Макс принесе...

По гроші я поїхав з Максом... На його новенькій машині... Він мав щасливий вигляд і скидався на свіжу монету з монетного двору.

– Ти не переживай, я за авто заплачу... Завтра ми знімемо й цю проблему... У мене тих грошей як сміття. Було б кому їх вивозити.

Макс сяяв ще більше... Ніби перед комісією... Ніби ту його «копійку» (він імпортний автомобіль таки не наважився купити) ще трохи почистили чи позолотили.

– Спочатку поїдемо до баби Каті, – сказав я. – У баби Каті голос... Через два села чути... І на Хрещатику... Баба Катя така, якщо дає команду, то на Хрещатику міліція стає струнко і небу віддає честь...

Звичайно, я перебільшував. Але я тоді ще не дуже вірив Максу. Та кому в цьому світі можна вірити? Я йому сказав, що в мене ще є дідусь....

Дідусь у мене був старий. Він ясновидець, усіх і вся бачить за сто кілометрів. Від такого не втечеш і не сховаєшся. Якщо якусь справу міліція чи прокуратура не може розслідувати, звертаються до нього. Будь-яку банду де хочеш знайде і будь-яку справу розкриє...

Макс мене мовчки слухав і на мої оповіді не реагував.

– Мій дідусь дуже старий. З білою бородою... З нього богомази ікони пишуть. Кажуть, він дуже схожий на Бога. Може, тому й має такий дар. Інколи він з Богом стрічається... Так усе село каже. Стрічається і каже: «Бачте, Боже, у мене все як у вас... І очі святі, і душа, і така ж біла борода...» Він ще на землі пройшов цей подіум... Тоді, коли сюди приходив тисячу років тому. Дідусь у мене від моди не відстає...

Я розумів, що я верзу якусь нісенітницю. Але мені щось потрібно було верзти. Я гадав, що я Максу наганяю страху. Але він на те зовсім не реагував. І я не знав, про що він думає... Макс взагалі рідко говорив, якщо до нього не звертатися. Враження складалося таке, що в нього було ніби два вуха і один язик і він дотримувався святої заповіді: більше слухати, менше говорити...

Насправді у нього було одне вухо... Друге йому десь відсікли... Чи то під час миротворчих дій... Чи то під час виконання якихось інтернаціональних обов'язків... Я не уточнював... Не мені ж відсікли, і воно мене не боліло. У мене й своїх клопотів. Нарешті ми приїхали. Не до мене додому. До баби Каті. Я її запитав:

– Бабо Катю, де моє сміття?

– Сміття на смітті й лежить...

– Його випадково не вивезли?

– Я ж тобі казала... До перших снігів у нас не вивозять... Йому ще тут лежати і лежати... Аби не отрута... З Києво-Печерської лаври... Його б давно миші потрубили... А так... Та й синок наказав: «Мамо, сміття нікуди не викидайте, поки я з Америки не приїду... Там мої речі... Повернусь з Америки – переберу... Решту на смітник викину. Бережіть, як сімейну реліквію...» От і бережу...

Я свій мішок з грішми пізнав одразу... Він ніби нічим від інших не відрізнявся... Але відмінність якась була... Яка саме – не можу сказати... Якось він так чи то світився зсередини, чи то на очах мінявся... Ніби переливався чи то світлом, чи то золотом. Враження таке, що мішок не з цих світів... Начебто з неба... Ну, таке в мене в душі залишалося враження. Я взяв... Заглянув усередину... Зверху лежали якісь пом'яті папірці... Ніби з нужника... В мене почалась тахікардія... Я не певний, чи я правильно висловився. По-нашому, по-простому – прискорене биття серця... Після того, як мене били... За ці гроші. У мене весь час це прискорене серцебиття... Власне, не весь час, а, як сказав лікар, – в екстремальних умовах... Воно може викликатися... Я далі не цитував лікаря, я занурився в мішок... Мені хотілося крикнути: «Бабо Катю, а в цей мішок нічого не досипали?» Але в мене ніби відняло мову. Не ніби, а таки відняло і перехопило дихання... Я згадав мезозойську еру... А може, юрський період... Мені захотілося свіжого повітря... І не просто так... А щоб відкусити... Як желе, і щоб воно розчинилося і по жилах. Синьо-синьо... Але раптом що це пачки... Навхрест перев'язані, і долари... Маса доларів... Ну, звичайних папірців, яких наплодили мов сарани... По всій планеті... І вся планета збуджена... Начебто збожеволіла... Навіть вождь... Я згадав вираз його очей. Я помітив очі вождя і слину... Слину на його губах. Він запитав:

– У вас вони в доларах?

– У доларах, доларах...

– Це добре. Це дуже добре... Хоча непогано було б і в євро...

– У євро нема, – мовив я, хоча не був у цьому певний... Я до дна мішка не заглядав... Я до дна не докопувався...

Я подякував бабі Каті і сказав:

– Бабо Катю, якщо в мене буде все добре і я випадково не помру, – я чомусь глянув на Макса.

– Тю, дурний... Чого б це ти мав померти у такому віці?..

Я не доказав. Але я хотів сказати бабі Каті, що в такому віці якраз найчастіше і вмирають. Ну, ті, в кого багато грошей... Може, тому вони так поспішають жити... Тому вони й беруть все від життя, що можна взяти, і ніяк нібито не можуть насититися... Але я цього бабі Каті не сказав. Я сказав інше:

– Якщо не помру... Ну, випадково... – І знову поглянув на Макса... Максу це не сподобалося, але він очей не відвів від мого погляду... Бо я таки не витримав і глянув у його очі. – То я вас візьму до себе гувернанткою...

– Ким-ким?

– Ну, тепер це так модно називається... Господаркою мого дому...

– Ти його раніше збудуй... Чи ти хочеш, щоб я у твоїй розвалюсі господарювала?.. Замість Марії?..

Марія – то, мабуть, була таки моя перша дружина... Мабуть, таки її звали

Марія... Але я вже не пам'ятаю... З мене вибили усі баки... Я не міг зрозуміти цього слова – баки, баки... Так, ніби вони були з пальним... Чи з пам'яттю, і в мене їх повідбивали чи вибили. Власне, це одне і те ж.

Я хотів заїхати з Максом додому... До своєї старої хати... Друга торба з грішми лежала там... Але я передумав. Макс ніби читав мої думки.

– У вас город весь перекопали... Увесь... І сад також...

– Щось хотіли садити? – я валяв дурня.

– Та ні, шукали грошей у банках...

– У банках... У банках і треба було шукати, а не в мене на городі... І щось знайшли?

– Нічого. Все питали, де він їх сховав...

- У кого питали? – зацікавився я, бо це я добре пам'ятав, що Марія з сином... Так, Марія з сином...

Тоді сказала:

– Я йду від тебе... Я не хочу, щоб через твої дурні гроші мого сина розіп'яли... Невже ти не розумієш, що гроші приносять біду в хату?.. Невже ти не розумієш?

– Я не можу їх викинути на смітник... Не можу, а як прийдуть і скажуть: де гроші?.. Де наші гроші? І розіпнуть мене...

Марія моїх слів не слухала... Вона взяла сина... Маленького сина... Тепер я точно пам'ятаю... Це був син, і пішла у світи...

Я сидів і плакав... Так, я сидів і плакав... Я не знав, що мені робити з тими клятими грішми... Я не міг їх викинути... Він же мені не сказав:

– Візьми і викинь.

Він просто залишив ті торби у мене... Ті мішки. Я навіть не бачив, чи він ішов з тими мішками... Чи він сідав з тими торбами у мою «копійку»... Він, здається, купив тільки велику білу паляницю. Спечену у печі... Так... Саме так... Він купив одну велику свіжу білу паляницю. Він сказав, що дуже любить паляниці... Паляниці, і все... Я ж йому ще в супермаркеті пропонував... Хоч у мене й самого було обмаль грошей... Але я йому запропонував:

– Візьміть ще шматок ковбаси. Я за вас заплачу...

Він відмовився... Він сказав:

– У тебе самого обмаль грошей. Я ж бачив – вона в тебе забрала курку-гриль...

І це таки була правда. Я тому не дуже на ковбасі й наполягав. Бо не був певний, чи на ковбасу у мене вистачить тих грошей. Звісно, не вистачить.

– Ти мене краще підкинь додому, – це мовив Він. – Це тобі по дорозі... У мене нема ні копійки на маршрутку, а дійти не зможу – ноги болять.

Мені тоді в те не дуже вірилося... Він мені здався дуже сильним дядьком, міцним... Таким, як дуб, і чи то старим, чи то молодим... Одне слово, він належав до тих людей, вік яких визначити неможливо. Принаймні на око. Не міг же я попросити документів, щоб пересвідчитися, якого він року народження... Може, він народився ще в тому столітті. А може, в цьому... А може, на кордоні... Епох... Звідки мені знати... Та чи й треба? Навіщо воно мені?.. Я ж його не беру до себе на роботу...

Просто спочатку він мені здався якимсь музейним... І коли я вже став багатим... Це я про себе... Ну, по-справжньому багатим... Не духовно... Фінансово, я зрозумів, що таки раритет... Я зрозумів, що раритет і в наш час зовсім незрозумілий... Ні, не так. У наш цинічний час такі раритети дуже ціняться. Якщо вони мертві. Дуже ціняться. Може, саме тільки раритет і ціниться. Може... Так от я й кажу... Він весь час мені здавався якимсь музейним. Не в смислі того, що він працівник з музею... Ні, зовсім не в тому розумінні... А в тому, що ніби він вийшов щойно з музею й ожив... Повноцінно ожив. Ніби воскрес. Воскрес із мертвих. І пройшов повз переляканих і здивованих... наглядачок... Повз музейного директора... Я хотів сказати – повз директора музею... І вийшов на вулицю. Вийшов на вулицю і по вулиці побрів... Він спочатку... Так мені асоціативно ввижалося... Спочатку він навіть накульгував... Ніби довго стояв... Довго-довго стояв. У розумінні – у тому музеї. А тоді йому набридло і він вийшов. Вийшов зі своєї епохи і пройшов повз здивованих музейних працівників та ніби мовив:

– Я трохи пройдуся... Трохи пройдуся, бо ноги затерпли... Та й коліна болять... Треба їх розім'яти... А ще ковтну трохи свіжого повітря... Так, ніби те повітря в його розумінні було у вигляді піґулок. У вигляді піґулок, які він хотів ковтнути...

І вони... Усі погодилися. Може, тільки тому, що не могли від несподіванки розтулити рота... Власне, не тому... Роти у них були розтулені... Вони не могли ворухнути язиком... Вони не могли вимовити й слова... Їм усім... Буквально усім начебто відібрало мову... А у вас би не відібрало?.. Щоб раптом ожив манекен... Наприклад, у супермаркеті... Ожив і заговорив – французькою, англійською, іспанською, німецькою, турецькою. Якоюсь там іншою мовою. Ну, тією мовою, звідки він до нас потрапив... Звідки його до нас для демонстрації костюмів чи трусів... привезли... Ожив і сказав:

– Ну, годі, хлопці і дівчата. Я тут у вас трохи постояв без грошей, без харчів, без води і більше стояти не можу, – сказав і вийшов просто в трусах і просто повз охоронців у чорному... Повз ярмаркові ряди... І пішов вулицею...

Отакі я мав дивні асоціації... Він і в супермаркеті поводився точнісінько так, ніби Він із музею... Принаймні мені спочатку здалося, що Він оті всі товари... Багато товарів... У кольорових упаковках... Не в мішках, не в бочках, а в пакетиках... у пляшках, у бляшанках, у целофанах... бачить уперше... Він дуже роздивлявся пляшки з водою... Прозорі пляшки з водою... Потім кольорові.. Враження таке, що Він таки захотів пити... Мені хотілося підійти до Нього і запропонувати Йому чогось випити... Щиро, від усього серця:

– Беріть і воду... Яку ви хочете – кольорову, мінеральну? Чи, може, ось цю, з юрського періоду?..

У супермаркеті продавали й таку... Я не знав, що вона ще з того часу сюди завезена... Але вона стояла на кожному кроці... Вона рекламувалася над рядами, над касою, при вході до супермаркету... Мінеральна вода юрського періоду... Він навіть спочатку кивнув головою... Ніби не міг говорити. Мовляв, давай із юрського періоду... Я її спробую на язик... Я подав Йому одну пляшку, вивільнивши її з целофану... Він ніби принюхався... Чи то через пляшку... Я хотів сказати – чи то через скло, чи то через целофан... А може, крізь те й інше... Але нюхав... Тоді похитав головою... Ніби це не те, на що Він сподівався... Так я гадав... І віддав мені пляшку, щоб я поставив її на місце... І ніби тихо-тихо... Начебто про себе мені подякував. І я вже біля каси заплатив за ту паляницю. За паляницю з черені... Принаймні мені так думалося, що вона з черені. З самої печі... А потім Він мене наздогнав. Саме тоді, коли я подумав, що я його серед натовпу втратив. Ну, тоді, коли я вже вийшов із того проклятого супермаркету... Весь червоний як рак... Я не жалів, що я йому купив паляницю. Зовсім ні... Я просто про інше думав... Я чомусь думав тільки про Нього. Я навіть хотів Його запитати, чи це в Нього перука на голові, чи Він кілька років не підстригався... Він чомусь скидався на химерного, патлатого дядька, і не зовсім привітного... Хоча весь час усміхався... Начебто добрий був... І мав волосся... Ну, таке, яке буває у музейних манекенів. Принаймні мені так здалося... Але у відблиску сонця... Особливо сонця вечірнього... Воно ставало начебто фіолетовим... Чи то багряним... Радше багряним... На його голові, підстриженій під макітерку, начебто весь час грав багрянець. Краще сказати, лягав багрянець. Лягав, мов на осіннє листя. Ні, таки... Грав... Бо переливався... Живий був... Такими бувають тільки живі зайчики... Сонячні... Я ж досі пік раків... І на моєму обличчі танцювали червоні плями... Мені ж не вистачило рівно тридцяти копійок... Рівно тридцяти... І я так розгубився, що я щось не те відклав... Гарно засмажену курку-гриль, яку мені так хотілося тоді з'їсти. Пам'ятаю, що продавщиця... Власне, касирка... Не ота блідолиця... На мене не кричала... Ні, борони Боже... Вона тільки під ніс бубоніла. А може, гундосила:

– Корчать із себе олігархів, за інших розраховується... – І тут навіть мене перекривила: – Я розрахуюся... Мовляв, я багатий... А самі на босу ногу ходять.

Це вже вона сказала після того, як здала мені решту і я розрахувався і за Його паляницю. Коли я відійшов, то почув, що обізвалася і та геморойна:

– Самі на босу ногу ходять у лайноступах, а бач, жести викидають благородні...

Цю самісіньку фразу я почув і вдруге, як майже дійшов до виходу із супермаркету... Вона комусь чи то із знайомих покупців, чи то із своїх подруг сказала... Я хотів повернутися... Хотів повернутися і сказати їй все, що я про неї думаю... Я тоді ще не знав, що вона хворіє на геморой... Я тоді не знав, що той свербіж передається, мов інфекція, на язик... І вона сама не знає, що робить... Я не знав... Я б не образився... Але тоді я дуже образився... Я тоді сказав: «От би мені стартовий капітал...» Так тоді всі висловлювалися, хто мріяв стати багатим... Мені б стартовий капітал... Мені б стати багатим... Я тільки так і одягався б... На босу ногу... Хай би мене та гемороїдна (це треба такий збіг обставин, що вона мені ще згодом сподобалася і я в ім'я науки... В ім'я медичної науки захотів їй ще зробити добре і промасажувати... Ну скажіть – це ж треба!)... І я дав собі слово... Я ще з тобою колись зустрінуся...

І я вийшов із супермаркету... Оглянувся... Почав шукати Того. Того, що з паляницею... Він же просив мене довести додому... Мовляв, ноги болять, накульгує, грошей на маршрутку нема... Викинуть з автомобіля.. І добре, якщо зупинять... А якщо тільки пригальмують, а тоді штурхонуть... Що носом об асфальт... Щоб слід на згадку... Його ніде не було видно... Я вже сідав в авто... Я вже відчинив передні дверцята і раптом відчув... Якийсь холод... А може, тепло... Не пам'ятаю... Щось таке ніби по мені пробігло... Тисяча мишей... Чи щось таке, чого я не міг зрозуміти... Ніби шкіра взялась дрижаками і дрижаки побігли вниз. А потім знизу вгору, і так чи то двічі, чи то тричі... Начебто легенький електрострум чи електрошок. По мені... По моїй шкірі... Я ще раз оглянувся... І ледь не випустив з рук своєї торби. Тієї, що вже була без курки-гриль... Тієї, яку я збирався покласти на заднє сидіння... Через переднє... Задні двері у моєму автомобілі взагалі не відчинялися. Заклинювалися... Чи то від часу, чи то від іржі.. Чи то гума на сонці перегрілася, і вони поприлипали до кузова... Ніби ту машину... Задню половину... Закупорило...

Той стояв позаду мене... І дивився на мене. Стояв просто впритул... Так близько. Так близько, що я бачив дно його очей... І нібито холод на тому дні... Чи то холод, чи то лід... Але щось холодне. Однак обличчя Він мав добре, бліде й усміхнене... Він кивнув на авто... Мовляв, чи можу я сісти?..

– О, так, – і чого я сказав «о, так»... Ніби десь чув... А може, десь читав... Ні, таки я чув, і начебто у кіно... Я інколи дивлюся кіно... У мене тоді був час.. Я тоді не займався бізнесом. Він тримав свого капелюха в руці... Я не міг визначити на око його вагу, вік, зріст. Я не міг визначити. Не міг визначити й епоху... Епоху, в якій Він народився. Принаймні таке в мене жило почуття. Я тільки запам'ятав, що в одній руці Він тримає капелюха, в –другій торбу... Велику полотняну торбу... А може, й мішок... Мішок із тією паляницею. Він для чогось обійшов автомобіль ззаду і відчинив двері. Двері, що поруч зі мною. Поруч з водієм... Зняв з голови капелюха, знову надів і сів біля мене. Він був дуже великий і важкий. Такий важкий, що моя «копійка» ніби лягла на бік. Його голова уперлася в дашок автомобіля. Мені чомусь знову стало страшно... Я чомусь боявся з Ним їхати. Він мав довгі великі руки... І дуже сильні... Я так гадав, і я подумав... Такому мене задушити – це все одно що взяти горобця за шийку. Ну, не горобця, якусь іншу пташечку, і стиснути її за горло, і пташки нема... Тільки душа... Тюх – і в повітрі, мов та пташка з клітки... І душа на небі... Легка-легка... Легша від пір'їнки. Він важко сів... Сідав так, ніби на коня... Здорового могутнього коня, в якому було більше кінських сил, ніж у моєму «Запорожці». Так, то був «Запорожець». Мабуть, «Запорожець». А може, в мене тоді була вже «копійка»... Ну звичайно... «Копійка». У «Запорожця» нема задніх дверцят... І вони не могли злипнутися чи закупоритися.

Я чомусь незнайомцю подякував. Не знаю чому... Мабуть, перелякався... А що з переляку не скажеш...

– Я вам дякую, – мовив я, але не знав, за що саме. Так ніби не я Йому купив ту паляницю, а Він мені. Так ніби не я Його віз у своєму автомобілі, а Він мене. Він мені посміхнувся і нічого не сказав... Ніби не знав нашої мови... А може, говорити соромився... Поміж нас такі є... Особливо ті, що із селюків і вперше у місті... У великому місті, яке їх приголомшує... Приголомшує, як мене супермаркет. Він не був схожий на селюка, але й городянином я б Його не назвав. Я не знав, на кого Він був схожий. Кого Він мені нагадував. Я таких людей ніколи до цього і після цього не бачив... А втім, брешу... Після цього я ще бачив... Я ж Його ще після цього зустріну. І ви побачите, при яких на той раз обставинах... Так, я Його ще побачу.

Я дивився на його дивне волосся... Чи то клоччя... Чи то вицвіла перука... Такі перуки носили в Англії... Такі перуки носили у Франції... Потім їх носили в Московії, бо Москва хотіла бути схожа чи то на Німеччину, чи то на Голландію, чи то на Швецію... У Швеції також носили... Може, тому Московія весь час воювала зі Швецію... Все мріяла про якесь вікно... Мабуть, щоб його прорубати у Швецію... Я того волосся не роздивився як слід. Він свою голову втупив аж у дашок авто. Так її притис до дашка, що я подумав: Він її трохи сплющить, або в дашку з'явиться ззовні опуклість. Раптом мені знову захотілося, щоб Він пішов... Щоб Він вийшов з моєї «копійки» і таки пішов пішки... Я не помітив, щоб Він накульгував... І чому ото Йому захотілося їхати саме зі мною і ще й не так далеко... На десятий кілометр. Супермаркет стояв на дев'ятому. Тут і пішки можна пройти... Від цього села, що над річкою... Що над річкою – від девятого кілометра рукою подати. Він начебто відчув моє несподіване небажання. Може, тому й глянув на мене і втретє усміхнувся... Мабуть, що втретє... Мов маленьке дитя. Мов маленьке дитя і зовсім безневинне. І мені раптом стало соромно... Я почав соромитися самого себе... Я назвав себе боягузом і навіть прочитав собі мораль. Довгу і нудну.

Він мені показав, де зупинитися. Я зупинився.

– Ось моя хата, мій двір, мій сад!

– Господи, – тоді чи не вперше я вжив це слово. Мабуть, що вперше. Я такі українські хати бачив на давніх-прадавніх картинках... З вишневим садочком, із хрущами над вишнями... З городом, що спускався до річечки. З кущами біля озера чи то в самому озері, і там тьохкали солов'ї. А може, то була й не річечка, і не озеро... Може, то був ставок... Вздовж городу я помітив плетений тин. Плетений зі свіжої ще лози. Він дихав чимось таким, чого я ніколи не чув... Ніби природою. Чомусь мені саме такий вираз спав на думку. А може, в мені прокинувся Хтось із Тих. Прокинувся і підказав мені, чим дихав той тин. Мені здавалося, що та лоза щойно з води... Щойно нарізана... І вона пахне як трава... Як отава... Яку кілька хвилин як скосили... Уздовж паркана росли мальви – білі, рожеві, червоні, і звернув увагу, що й чорні... Оксамитові... Але чорні-чорні, і в них гуділи бджоли, ніби хотіли їх оживити. Або краще сказати – ніби впорскували в них мед... Хоч я знав: вони забирають нектар. Нектар для меду... А може – для богів... Може, вони вночі годують нектаром богів. Десь там високо. На небі... А ми все віримо, що вони носять. Мед... Ніякий мед вони не носять... Але десь його ж беруть...

Він вийшов з машини... Ні, не так... Він ледь виліз з автомобіля, вклонився мені і сказав:

– З Богом!..

Я також вклонився йому... Але якось по-дурному... Бо вдарився лобом об кермо... Він розсміявся і мовив:

– Нічого, буває... Синець пройде...

Синець давав себе знати... Я таки добряче вдарився... Що за рабська звичка бити поклони... Та ще й за кермом... Це ж не церква... Це ж звичайне авто, та ще таке задрипане...

У цьому місці мої спогади перервав Макс... Я навіть не помітив, що я задрімав... І в тій дрімоті відновив усе у своїй дірявій пам'яті... У дірявій. Може, вона дірява від того, що мене так важко били... Боже, як вони мене товкли головою об підлогу, об унітаз... Він з білого ставав червоним... Вода у нього почервоніла і з того часу так і стояла червона... Ніби її хтось час від часу зафарбовував. І все підкреслював:

– Дивись... І ти таким будеш... Кажи, де гроші?.. Кажи, де ти їх ховаєш... Бо зараз в унітазі спливеш за водою...

Я подякував у душі Максу, що він дав про себе знати. Бо я вже не хотів тих спогадів. Я не хотів знову і знову переживати їх. У мене починала боліти голова. Дуже боліти.

Макс сказав, що він також копав город.

О Господи! – і цей за своє.

– У кого? – перепитав я.

– У вас?

– А он ти про що... Я задумався, вибач. Згадав...

Я не хотів йому казати нічого про Марію, про сина... Добре, що хоч тепер згадав... Після того побиття... І до моєї свідомості повернулася пам'ять. Тільки на якусь мить. Я згадав, що матір... Так, матір мого сина звали Марія... А як звали сина... Я не пам'ятаю... Я вже не пам'ятаю... І не певний чи коли-небудь згадаю.

– І що ти викопав?.. Чи що ви тоді викопали?

– Нічого.

– А під собачою будкою копали?..

– І під собачою копали. Пса застрілили... Я протестував... Але цей... Ну, ви його пам'ятаєте... Того... Малого... Низенького на зріст... Як ви потім мені сказали – він так схожий на Кудрика... Це ви вже як познайомилися з Кудриком... Увійшли в їхній світ і почали носити оці босоніжки на босу ногу, – нагадав мені Макс...

– Так... Це він... Він дуже схожий на Кудрика

– Якщо хочете, назвемо його умовно Кудриком, – запропонував Макс. – Так мені буде легше розповідати, і у вас не все плутатиметься в голові.

Я погодився. Хай буде Кудрик. Так справді зручніше. Так я чіткіше розумію, що воно і до чого. Хай буде Кудрик.

– Так легше розповідати, – ще раз нагадав мені Макс. – Так значно легше... Але чи можна так, бо ж Кудрик тепер ваш приятель?

– Можна. Розповідай так. Звісно, якщо тобі так зручніше...

– Так от, Кудрик витяг пістолет і застрілив... і собаку вбив...

– Як убив? – вийшов я зовсім з дрімоти, мов з тіні. – Джим ще досі живий.

– Ми також так гадали, що вбив... Бо Джим упав і навіть не подав голосу...

Хтось із тих, що з лопатою, сказав: «Оце постріл. Пес навіть не квакнув». Кудрик подув у дуло пістолета... Вийшов димок від пороху... А тоді додав: «Потрібен завжди контрольний... Звірі у таких випадках прикидаються мертвим» – і прицілився вдруге. Натиснув на гачок – осічка, натиснув утретє – осічка... Тоді сказав мені: ну й чорт із ним – відтягни його до паркана... Копатимемо під будкою...

– Я Джима хотів було закопати у саду. По-людськи... Навіть маленького хрестика хотів зняти зі своєї шиї і кинути в яму. Адже він ні в чому не винний...

– Ні в чому, – погодився я. – Тільки в тому, що мені вірно служив. І що ж ви знайшли під будкою?

– Нічого... Нічого і під будкою не знайшли...

– А в самій будці шукали?

– Кудрик її кілька разів перевернув, стукнув ногою і розлютився: «Він її ще й поролоном обклав... Щоб цей короткошерстий не замерз», – і плюнув. Я йому тоді сказав: «Даремно ви собаку приколошкали». Він мене поправив. Він сказав – убили...

– Невже йому було жаль пса? Він таке слово вжив?

– Це вже після того, як вистрілив. А перед тим сказав... Треба пса приколошкати. Витяг пістолет і вистрілив... А грошей ми так і не знайшли... Перекопали все: і сад, і город, і під будкою... Будку трусили, мов свинку... Але з неї нічого не висипалося...

– Дивно, – відкопилив я губу. – А саму будку куди поділи?..

– Будка там і лежить...

– Чому лежить?

– Ми там її й кинули... Вона й лягла на бік...

– І що ж тепер? – запитав я Макса.

– А що тепер? Ви про що?

Я тоді вперше довірився Максу. А потім йшов за логікою... Якщо він мене розіграв... Чи то банда мене розіграла... Вони мене все одно не вб'ють... Я тільки візьму частину грошей. Тільки частину... Тому й Максу довірився. Тоді довірився. Тоді, а тепер я йому просто вірю. В усьому вірю.

– Ми візьмемо тільки частину грошей... Зовсім невеличку... І їх і справді треба покласти в банк... Інкогніто... Знатимеш ти і я... А решту... Велику решту якось потім...

Ми тоді поїхали до мене. Хата стояла пусткою. Скособочилася і начебто не жила... А як вона могла жити, як дихати... Коли вже не було Марії, не було сина... Хата дихала цвіллю.

Ми заїхали просто в сад. До мене підбіг Джим... Покрутив хвостом... Джима таки не вбили... Джим, мабуть, і справді прикинувся мертвим, і оті дві осічки... А може, й три... Це врятувало мені Джима... Ніби хтось врятував Джима... Той Хтось хотів мені Джима залишити... Я Макса попросив:

- Візьми буду Джима... І зніми обшивку... Між поролоном гроші... Це тільки незначна частина... Але нам вистачить і на твій автомобіль, і на мої борги, і на нову гарну будку для Джима, і на собачі харчі із супермаркету, яких він ніколи не їв, і на депозит, і на відсотки в банку...

Грошей було багато. У пачках... Усі ніби щойно з верстата... А може, краще сказати «з монетного двору»... Можна сказати й так. Про решту я не сказав... Їх було тут ще чимало і просто в моєму дворі. Я про все чесно розповів Марії. Я про все до деталей розповів Марії. Але жінки ніколи не хочуть вірити в правду. Жінки завжди чомусь легше вірять брехні. І саме тоді від мене пішла Марія. Саме через правду і ті дурні гроші від мене пішла Марія... Через них і забрала з собою сина...

Я її запитав:

– Куди ж ти, Маріє?

Вона відповіла:

– У світи...

А потім зупинилася біля воріт, обернулася і тихо з докором мовила:

– Ти б хоча мені признався... Хоча б мені сказав правду, де ти взяв ці гроші на мою голову... На наші голови, – і погладила сина. Я не бачив, чи вона плакала. Марія ніколи не плакала. Принаймні при мені... Вона ще раз із докором глянула на мене і пішла. А я ж сказав правду. Я справді сказав правду... Ті гроші мені залишив Той чоловік. Той чоловік, якому я купив паляницю... Велику білу паляницю. Він, здається, хотів ще купити води. Води юрського періоду... Але Він понюхав пляшку і заперечливо захитав головою...

Тепер я думав... Тепер я ніби усвідомив... А потім зрозумів. Значно пізніше зрозумів, чому на мене так кажуть:

– Це не людина, а мішок з грішми.

Та я й тепер уже мало скидався на людину. Зовсім не скидався... Може, тому, що все було зосереджене на мішках... На мішках із грішми.

Чогось мовчав Джим... Джим – це мій собака. Власне, він не мовчав, а так скавулів... Так страшно скавулів... Скавулів, ніби також когось боявся і не міг навіть гавкнути, щоб хоч трохи заспокоїти мене... Він скавулів, і я зрозумів, він таки не менш за мене боїться... Він відчуває ту тінь... Може, ще краще, ніж я... Може, навіть бачить її... Може, він бачить ту тінь і тому так скавулить... Господи, як він скавулів!.. Як він розривав мою душу... Так собаки не скавулять. Так вони виють... Ні, не виють... Таки скавулять, коли помирає господар... Але я ще живий... Я навіть узяв сам себе за носа... Тоді взяв за оту прокляту торбу, за той чи інший мішок із грішми. Кожний з тих мішків таки чимало важив. Мішки таки мали вагу. Неаби­яку вагу. І я тоді зрозумів, що гроші таки щось важать.

А вже тоді, як підняв мішок, просто в темінь гукнув, щоб не так було страшно. Гукнув, але якось напівголосно...

– Я поліз на дерево з вашими мішками, – я сказав «з мішками», а не з грішми, щоб хтось не почув. А тоді тихо додав, ніби звертаючись до сучка чи до гілочки, і зовсім тихо. Дуже тихо. – Я з них не візьму ні копійки... Приходьте завтра... Але вдень... Коли зійде сонце, і я вам ті гроші поверну... Усі до копійки...

Я заліз на дерево і подумав, що потрібно обстругати нижні сучки. Сучки, які залишилися піді мною... Потрібно їх обрубати, щоб ані він, ані хтось інший... Може, навіть хтось із його братії не доліз до мене... Але де я візьму сокиру, де я пилку візьму?.. Я знав, що зможу знайти напомацки і те, і друге... Але не мав певності, що я в сарай наважуся за тієї сокирою тепер опускатися з дерева... А що, як раптом обухом... Що там у сінях лежить?.. Може, не тільки гроші в мішках... Мені при моїх думках було страшно. Я навіть вголос не хотів про це висловлюватися. Допускати таку думку... Аби не наврочити... Аби там раптом вранці я й справді не побачив такого, що не хотів бачити...

І все ж я пішов у сарай... На щастя, сокира лежала з лівого боку... Одразу за порогом... Я взяв сокиру і чомусь відскочив про всяк випадок... Але нічого такого не трапилося... Може, то зашаруділа миша... Вона також злякалася. Я сказав сам собі...

– Візьми ще пилочку... Вона має висіти на гвіздку... Там, з лівого боку...

Пилочка була на місці... А тепер я не знав, як ці обидва предмети взяти в одну руку... У лівій я тримав чомусь торбу з грішми і боявся її випустити... Краще помру, ніж її в такій темноті покладу на землю... А якщо її хтось у темноті поцупить... Я не міг цього допустити...

Я взяв пилочку таки в праву руку... Права рука у мене була сильніша, і я тепер тримав за держак сокиру і за ручку пилку... Але ті сучки на дереві були дубові... Я таки заліз на дуба... Торбу я повісив на горішній сучок... Вона легенько погойдувалася і била мене по писку... З протилежного боку, на тлі неба, ледь бовваніли силуети кількох мішків. Це мене тішило... Чому тішило? А тому, що я достеменно знав, що всі мішки тримаються на гіляках і що вони не попадали на землю. А раз не попадали, то там їх ніхто не підхопить...

Я взявся за сокиру... Кілька разів цюкнув по тому нижньому сучку... Він тільки дзвенів, і щось мені дзвеніло у вухах, і я немов почув: «Що ти дурницями там займаєшся? Виліз – умощуйся і спи... Не буди людей... Хто поночі сучки на дубі рубає?» А й справді... Я кинув ту дурну справу і взявся за пилку... Її, мабуть, кілька років ніхто не гострив... Зубці скидалися на пеньки... Незагострена пилка перед дубом пасувала... Я цюкнув сокирою... По сусідній від себе гілці... На короткій відстані від своєї руки... Так, щоб у випадку чого держак сокири я мав у себе під рукою, пилку повісив на сук... Не міг же я її опускати на землю, щоб вона з висвистом падала і на льоту грала... Та невідомо ще, де опустилася б... Я бачив, коли пилка падає з висоти... Вона мов некерований пропелер, мов приплюснута гадюка... Ріже повітря і падає якимись непередбаченими зиґзаґами... Начебто шукає чиюсь шию на твою голову... Я пилки також не кинув на землю. З ними так і заснув...

Ранок я зустрів, ніби рідного брата... Ніби рідного брата, який володів кількома чорними поясами карате. Брата, який нічого в цьому світі не боявся і міг мене захистити від будь-кого...

Над садом висів легенький туман... Не такий густий, який можна було різати пилкою і складати, як Мітрідат складав шкірку з молока, стосами... Щоб потім створити собі ранкову запіканку. Туман не нагадував молоко... Він був прозорий, як буває прозора вуаль на личку гарненької дами... Аби те личко бачили через тут вуаль... Я милувався садом Джомо. Чому його так назвали – «Садом Джомо», – я й сам не знаю. Але мені та назва сподобалася і я завжди казав: «Сад Джомо». Мені тут все було миле і все дороге... Мені так хотілося, аби з хати вийшла Марія... Вийшов син і запитав:

– Тату, чого ти заліз на дерево?.. Що ти там робиш?

Марія сказала б щось інше... Але, що б вона не сказала і що б вона про мене поганого не подумала, я показав би їй пилку і сокиру... Мовляв, хотів сучки поспилювати і порубати... Аби сусідські коти не добралися до сойчиних гнізд... Я не знав, чиї там саме гнізда, але те, що вони там є, я бачив... Бачив знизу, і то так високо, що не кожний кіт на такий подвиг наважиться.

Я зайшов у хату... Власне, тільки в сіни, бо я там побачив ще кілька мішків... Це я вночі саме на них наткнувся... А що я подумав... Воістину в страху очі великі... Мішки стояли, ніби їх щойно скинули з кузова вантажівки... Тепер я зрозумів, чим вони пахнуть... Друкарською фарбою... Невже десь тут недалеко відкрито підпільну банкнотну фабрику. А може, їх занесли сюди через мій гараж, що з'єднувався з тунелем... Щоправда, я його свого часу замурував, аби звідти в гараж щури не забігали і не об'їдали біля двигуна гуму і все, що там ще було для них їстівне.. Саме тому я замурував той тунель... Може, його відкрили?.. Відкрили, щоб ним добиратися до Монетного двору, а чи до якогось найближчого банку... Звідки я міг знати, звідки ті гроші...

Я переступив поріг... Я хотів пересвідчитися, чи й на кухні їх випадково нема. У вітальні, на ліжку, у спальні... На ліжку у спальні щось біліло... Я охолов... Я одразу здогадався, що це таке... Це записка від Марії... Я так боявся цих записок... Вони мені віщували щось недобре... Але цього разу... Цього разу я заспокоївся. Я записку прочитав: «Ми тебе так і не дочекалися... А син хліба і гостинця від тата чекав. Ми поїхали до мами-бабусі. Цілую. Твоя Марія.»

– Слава Богу, – мовив я.– Марія у Бога. А я так боявся...

Чому я сказав «Марія у Бога»... Мабуть, тому, що дуже хвилювався. Бо мав би сказати – Марія у мами... Або Марія у бабусі... У бабусі мого сина...

Того ранку я нічого не їв... А чи їли б ви, коли на вас стільки звалилося грошей?.. Мабуть, вони таки з неба... Бо стіна стояла замурована... і ті мішки нічого спільного з тунелем не мали...

Я заходився думати... Я знав із загальних розмов, що гроші краще за все тримати в банках... Але як тим банкам пояснити, де ти їх узяв?.. Звідки у тебе стільки грошей?.. А ще треба пересвідчитися, чи вони випадково не фальшиві... Тоді я знову згадав про свій гараж... У ньому тих банок... Я маю на увазі скляних... Тих банок стояло стільки, що поличок у три яруси не вистачало...

Кришки у мене були на кухні...

Не знаю, як я до того додумався... Але враження таке, що мені начебто сам Бог підказав... Опускай їх у дупло... Опускай їх у дупло... Я сам собі скидався на стовп, що несподівано випаровувався... Я розв'язував мішки і почав укладати у склянки гроші. Складав і опускав їх у дупло груші... Старої груші... Мені краще було б це робити вночі... Але я ночі боявся. Я міркував, що наступну ніч з цими грішми я не переживу і мені краще без грошей поїхати на залізничну станцію і там переночувати, поки Марія не повернеться і поки не з'явиться в нашій хаті світло.

Потім я зрозумів, що можу втратити грушу... Я ж не витягну звідти тих склянок. Ніякою рукою... Якщо вона у мене навіть видовжиться до невідомих розмірів... Саме тому я кожну шийки банки перев'язував шнурівкою, а тоді вже опускав банку на дно дупла... Дупло мало щонайменше три метри у висоту... Я по шнурівці визначив... Тому я так парував... Бо дуже потів, дуже хвилювався. Боявся, що раптом на землю висіється вечір, а потім упаде ніч... Та ще така темна, як учора...

Я скорочуватиму розповідь... Бо грошей ще було так багато, що мені ввижалося, що я наповнив дупло по саме нікуди і нашвидкуруч замурував його... Я хотів це зробити ще кілька років тому, але я цього так і не зробив. Тепер я згадав, що біля нашої хати, що стояла на березі озера, є ще деякі унікальні, як на мене, схованки... Це озерні дерев'яні хатки... У тих хатках жили узимку лебеді... Кожного року до нас прилітали і навіть інколи зимували... А це вилетіли і кілька років уже не верталися... Хатки (а їх було аж чотири) плавали між очерету, і ніхто туди не заселявся... У ставку давно риби не було... Може, саме тому лебеді покинули озеро... Хтось спустив туди аміак чи якусь іншу отруту, й озеро вмерло... Навіть очерети вмерли... Тепер вмирали береги. Земля вмирала... Хто із приїжджих хотів бачити озеро, помилуватися ним чи лебедями, ми їм показували давні фотографії. Чи не всі селяни, що жили над нашим озером, мали сімейні альбоми... Усі показують гостям своїх родичів чи де, хто і коли відпочивав або мандрував по якихось країнах, а ми показували гостям наше озеро... Нашу гордість. Власне, нашу колишню гордість... Бо те озеро жило уже тільки на фотографіях. На фотографіях. І в старших... Старших за віком людей... У їхній пам'яті... Вони ще могли навіть відтворити його в уяві... Вони могли... Інші вже не могли...

Я вже не пам'ятаю чому... Я багато чого не пам'ятаю чому, але мені перед смертю знову захотілося поїхати на мій ставок. Я знав, що я незабаром умру. Мені поможуть так само умерти, і мені захотілося знову поїхати на мій ставок. На мій ставок, де колись водилася риба і плавали білі лебеді. Білі лебеді, які навіть залишалися на зиму, бо їм будували люди теплі і затишні хатки...

Я приїхав з Максом на мій ставок. Я глянув на мій ставок і не повірив очам своїм... На ньому вже не було... лебедів. Не було лебедів, які тут споконвічно плавали. Тепер там було багато чорних хаток. Хаток, що трималися на вбитих у дно стовбурах. Багато чорних хаток для білих і чорних лебедів. Але тепер там лебедів не було. У тих хатках лежали... гроші. Лежали гроші, які, мабуть, понакидало небо. Там лежали суцільні пакунки грошей. Там лежали гроші, які чимось пахли. Але я не міг вловити, чим саме. Я не міг зрозуміти того запаху. Того запаху вже не міг вловити навіть мій ніс. Я дивився на ті гроші і думав. Боже, у що перетворився мій небесно-синій ставок з білими лебедями... Господи, – я знову звернувся до Бога. Я знову звернувся до Бога, бо мені здалося, що й на небі... Так, на небі, як на моєму ставку, плавають білі лебеді. Білі лебеді на тлі синього неба. Я придивився і побачив, що то не білі лебеді. То не білі лебеді, то білі хмари... Просто у мене на очах пропливали білі кучугури хмар по синьому бездонному небу. Я опустив очі. Так, я опустив очі, щоб поглянути на плесо озера, в якому споконвічно пропливало небо. Небо в моєму озері споконвічно відбивалося. Відбивалося разом із хмарами. Небо завжди плавало у моєму ставку, і я завжди дивився на те диво з див. Я дивився на той відблиск неба в земному озері і не міг від тієї краси відірвати очей. Я дивився на те віддзеркалювання на ньому, на плесі, і милувався ним. Я милувався водночас і небом, і землею та водночас розмірковував: небо з'єдналося із землею. Так, ніби небо і земля одне ціле. Одне ціле і нерозривне. Але зараз на плесі пропливали чорні хатки з пачками грошей. Так, саме чорні хатки відбивалися і в дзеркалі озера. Я підняв очі до неба... Підняв очі і побачив... По небі так само пливли чорні хатки з пачками грошей. І з неба падали на землю ті гроші. Багато грошей. І неба вже не було... Були суцільні гроші...

Я обхопив голову. Я обхопив голову обома руками і заплющив очі. Мені хотілося бачити небо. Але я неба вже не бачив. Наді мною висіло темне і сіре тло. Темне і сіре. Гроші закрили сонце... Гроші закрили зорі, і я вже не знав, чи то день, чи то ніч. Я увімкнув фари. Я увімкнув фари свого «Майбаха». Свого найкращого ексклюзивного «Майбаха». «Майбаха» в одному примірнику на цій планеті. Увімкнув і побачив, що на його капот щось посипалося з неба. На капот мого автомобіля щось почало падати. Падав чи то дощ, чи то сніг. Ні, то був і не сніг, і не дощ. На капот мого авто падали гроші... Багато грошей... І не впало ні однієї краплини. Ні однієї краплини благословенного дощу і ні однієї сніжинки. Чистої білої сніжинки. Мені стало страшно. Мені стало так страшно, що в мене знову розболілася голова. У мене дуже розболілася голова. Я покликав Макса. Але я йому нічого не міг уже сказати. Нічого не міг... Та й чи потрібно було щось казати?!

...Ще два мішки я поклав... Ой, мабуть, краще не згадувати... Я ледь не вбився. Ледь не вбився, і мені ці гроші ледь не коштували життя...

Потім я згадав бабу Катю... Баба Катю збирала макулатуру... Онукові на підручники. Про це все село знало... І в кого тільки набирався усякий паперовий непотріб... Паперовий непотріб несли до баби Каті... Мовляв, коли приїде онук (а він наказав: «Бабо Катю, макулатуру збирайте!»), він відвезе той непотріб у столицю... Там є такі переробні нібито заводи – непотріб переробляють... Онук років два уже не приїздив. Так мені баба Катя сказала... Сказала тоді, коли я два мішки приніс і їй. приніс і сказав:

– Це макулатура... Для вашого онука...

– Онук і цього року не приїде...

– Жаль, а я аж два мішки вам макулатури притяг...

– Поклади десь там збоку... Якщо місце є...

– А миші не перетрублять?

– За це не бійся, – запевнила мене баба Катя. – Я з Києво-Печерської лаври отруту приношу... Там ченці розповсюджують... З-під поли... Кажуть, не тільки мишей і щурів, а й всяку живність іншу вона бере за живе...

У мене залишилася тільки торба... Торба з грішми... Я розшив Джимову халабуду... Джим у мене завбільшки... Ну, це якщо поставити його на задні лапи... Завбільшки з доброго дядька... Можете собі й уявити Джимову халабуду... Туди Кудриків три вміститься... Навіть з головою.

Зняв руберойд... Проклав металевими листками (припас до каміна, якого так і не збудував), а згори проклав тоненьким прошарком поролону... Від різних упаковок. Упаковок із супермаркету... Хай Джиму взимку тепло буде... А потім ще раз металевими пластинками... Одне слово, порозсував ті гроші по усіх усюдах... Ще два на вечір залишив. Мав на оці одне місце. Але вдень туди забиратися не наважувався...

Та й Марії чекав...

Коли це під вечір і Марія повернулася. Без сина...

– Де це ти ледь не добу гуляв? – поцікавилася.

– Яку добу? Трохи затримався. У супермаркеті...

– Що з твоїми грішми так довго у тому супермаркеті робити?.. Чи ти скажеш, чергу пас біля каси? А може – якусь касирку?..

– І чергу, й оказію, Маріє... Певне, на свою голову... Ось поглянь, – я показав їй на гроші... Ну, звичайно, розв'язавши мішки...

– Стільки грошей?!. Господи, стільки грошей?!. Звідки?

– З неба, Маріє... З неба... Нам сам Бог подарував.

– Ти пограбував супермаркет?.. Ви убили інкасатора?..

– Що ти мелеш? Якого інкасатора?

– Я по телевізору чула... передавали... Учора увечері... Був убитий інкасатор, і забрано усю супермаркетівську виручку. Нібито за тиждень...

Як мені описати стан моєї душі? Як мені описати ту тяжкість у грудях, що раптом упала на них, на моє серце, на мій мозок. Я став напівживий від тих слів... Я тієї ж миті згадав того усміхненого чоловіка. Тепер він постав у моїй уяві зовсім іншим. Грубим, неотесаним, брудним... Здається, окрім торби, він тримав щось ще під тим невипраним одягом. Може, й ножа, а може, й сокиру... І я тепер переховую їхні гроші...

– Це ти з кимсь убив інкасатора... З ким?

– Хіба я на таке здатний, Маріє? – запитав її я.– Я ж курку боюся зарізати... Відрубати гусці голову... Про що ти кажеш?.. Мені ці гроші дали... Залишили у моїй машині...

– Ти навіть переді мною плутаєшся... Ти навіть мені не кажеш правди, – Марія не казала «брешеш»... Вона взагалі ніколи не казала таких грубих слів... Я їй розповів все як було... Як я зекономив на курці-гриль! Як тому химерному чоловікові... У полотняних штанях... Купив, білу українську паляницю... Розповів, що він мені казав, що понад усе любить білі паляниці. Так любить, що йому більше нічого на світі не треба... Я розповів їй про його гарну українську хату... Про садок. Про вишні... Про хрущі над вишнями... Про ставочок. Про тин з трипільськими макітрами... Розписом... Все як було. Усю чистісіньку правду. Але вона мені не вірила. Вона мене вже й не слухала... Вона вже йшла. Йшла за ворітьми. Нашими ворітьми. Нашою вулицею нашого села. Йшла босоніж. І начебто вела кудись сина. А звідки взявся раптом син? Вона ж мені казала, що залишила його в мами. Своєї мами. Вона кудись ішла. Вони кудись ішли. Я її питав:

– Маріє, куди ти? Не кидай мене... Мій світ не буде світом без тебе...

– У тебе тепер є гроші... Живи зі своїми грішми... А ми житимемо так, як нам Бог пошле. – І Марія раптом щезла... За пагорбом... А може, то мені тільки здалося... Здається, за обрієм... Далеким синім обрієм, який підпирав небо... Чи ви мали такий стан у своїй душі? Чи ви пережили у своєму житті втрату близької вам людини?.. Якщо переживали, то я не описуватиму вам тих відчуттів. Не описуватиму. Вони жили у моїй душі, як і у вашій... Їх описати неможливо... Їх ніхто ніколи не опише... Ніякими словами... А ще коли та втрата подвійна... Втрата подвійна – Марія і син... Господи, Марія і син...

Уже на вокзалі... Уже на вокзалі, де я тієї ночі спав... Без копійки в кишені... Я дізнався, що вбивцю інкасатора затримано. І знайдено гроші... Чуєте – знайдено усі гроші... Я до ранку спати не міг... Чи чула ці слова Марія?.. Чи чула вона це повідомлення?.. Чи тепер вона повірить мені, що я тієї людини не вбивав... Я не відбирав у неї життя... Я ж розумію: те життя їй подаровано Богом... Хіба ж я міг?

Якось у супермаркеті я таки зустрів Того чоловіка.

– Нічого поганого про мене не думай... Ти мріяв стати багатим... Ти викидав у небо свої гроші. Усі гроші, що ти мав!.. Небо тобі їх повернуло... От і користуйся ними... Вони твої. Усі до копійки...

Я не вірив своїм вухам... Я не вірив самому собі...

– Вони твої, і ти ними розпоряджайся як хочеш... Вони не фальшиві, вони не крадені. Бери їх і неси у банк... Там пересвідчишся... І спи спокійно... А втім, цього я тобі не гарантую...

– Але в мене пропала Марія. Марія і мій син! – гукнув я, але і він уже щез. Неначе розтанув. Мов хмаринка. Мов морок. Був –і нема.

Я запам'ятав цю мить. Цю несподівану мить. Тільки цього разу... Цього разу він одяг усе біле і світле. Білу і чисту полотняну сорочку... Білі і чисті полотняні штани. І, здається, капелюх чи то бриль на ньому також був білий. Він ніби прийшов з якогось фольклорного ансамблю. Вийшов з-за лаштунків і почав переодягатися... А може, зовсім навпаки: він переодягся. Так, переодягся, а тепер уже тільки грав свою нову роль... Цікаво, яку він роль грав цього разу?.. Чию? А може, він грав самого себе... Мені ввижається (тепер ввижається), що я його про щось запитав. Здається:

– Хто ви?

Він щось мовив. Але незнайомою мені мовою... А може, й знайомою, але з якимсь нібито акцентом... А може, й ні... Але трішки не так, як вимовляю я ті самі слова. Він тихо мовив. Та й то непевно... Нібито сказав мені. А може, я так їх почув. Почув, як наказ: Святослав...

– А як тебе звати? – швидко запитав він у мене, начебто не хотів, щоб я щось уточнював.

– Звіть мене просто – Василій.

– Василій, Василій... Василько... – І він раптом подивився на мої очі. – Василько, – і більше нічого не сказав. Я так нічого і не зрозумів. Я тільки пригадав, що мене мама часто питала про очі:

– Як там твої очі? Чи такі ж голубі?

Але в мене очі були сірі. Сірі. Може, трохи з голубим відтінком. І тоді він щез. Тільки проміж нас пробігли тіні і світло... Світло і тіні... І знову сірість... Наче морок... Наче туман... Але густий-густий... Ніби його можна було різати і класти на тацю... Класти на тацю і продавати, як повітряну вату...

– Мені треба ці гроші десь діти, – пригадую, я сказав Максу. Сказав тоді, коли я йому нарешті повірив. Тоді, коли він мене познайомив з очільником. – Частину віддам тобі... На авто, за лікаря для мене, за харчі, за ночівлю. Частину вождю... За значок... За імунітет... Тільки скажи йому, як ти кажеш – очільнику, що я в парламент не піду... Що я в тому парламенті робитиму?.. Я ж нічого не знаю... Там мають бути юристи, економісти... Всякі спеціалісти... А хто я?..

– Просто сидітимете... Натискуватимете кнопки.. Там так більшість робить... Вам скажуть яку, коли, за кого... Це все дуже просто... Там розуму не треба. А якщо треба, то зовсім небагато... Просто натискуватимете кнопки... Вам за це ще й гроші платитимуть. Та й імунітет матимете..

– Ну, хіба що імунітет... – я згадав унітаз... Чи то в туалеті, чи то в комірчині... І віконечко, шибку. Їх обсіли мухи, обснували павуки, і я подумав: «Імунітет мені таки пригодиться».

У банк ми зайшли разом з Максом. Охоронець встав, привітався і відчинив перед Максом турнікет.

– А ти куди? – охоронець перегородив мені дорогу.

– Він зі мною...

Той глянув на мої босі ноги... Пом'яті штани... Я хотів, щоб баба Катя попрасувала. Та в неї, як завжди, часу не було... А я не хотів з тими мішками там довго затримуватися... Вони начебто пекли мені руки... Я наче боявся тих мішків... Тих грошей... Тих величезних грошей... Цей страх передався і Максу... Як тільки він поклав мішки у багажник... Авто...

– Хоча б не втратити, – мовив Макс, коли ми йшли коридором незнайомого мені банку. Йшли на другий поверх.

– Кого не втратити? – запитав я Макса.

– І автомобіль, і мішок...

– У багатих не крадуть. У багатих відбирають, – така фраза у мене висіла на язику... Але я не був певний чи вона правильна... Може, тому я її вголос не вимовив.

У кабінет до керуючого ми зайшли через приймальню. В приймальні сиділа дві дівчини і якийсь чоловік. Очевидно, ще один охоронець. Керуючий вийшов до нас назустріч... З-за столу... Мені здалося, що я його вже десь бачив. Де саме – не міг пригадати... Та й тоді я про це не думав... Він був трішки вищий від свого столу і трішки нижчий за бильця свого стільця. Керуючий подав мені руку... Ніби суху дощечку... А може, не суху – вологу... Я вже не пам'ятаю... Здається, вологу... Бо я почав очима шукати у нього на столі серветку... Він перехопив мій погляд.

– Що ви шукаєте?

– Серветку! – мовив я.

– Для чого? – здивувався він і швидко щось подав. – Ось вам серветка, – витяг він її з кольорової коробочки. Серветка пахла... У мене запахли й руки... Я навіть їх понюхав. Уперше понюхав свої руки. Понюхав, хоч розумів – це, мабуть, негарно. Але керуючому мій жест сподобався.

– Правда, гарно пахне? – запитав він у мене.

– Навіть дуже, – відповів я. Він розплився в усмішці.

– Ми вже десь з вами бачилися? – це запитав я.

Він раптом закліпав віями і мовив:

– Не думаю... А втім, цілком можливо. Можливо, у вас, у парламенті... Я інколи там буваю... Зустрічаюся з цікавими людьми.

Я промовчав. Бо я в парламенті ще ні разу був. Отже, ми там не могли зустрітися. Але він швиденько перевів тему на іншу хвилю:

– Ви ж у нас в банку вперше?

Мені хотілося сказати, що я взагалі не тільки в його банку вперше. Я взагалі ні в яких банках не бував.

– Це мій водій, – ляпнув ні з того ні з сього я.– І мій охоронець... Можна сказати – довірена особа...

– Дуже приємно, – мовив керуючий і знову подав руку. Цього разу Максу. – Кудрик, – вимовив він... – Роман Веніамінович Кудрик...

– Макс... Максим Богданович Пришийкобиліхвіст.

– Гм! Я також люблю жарти, – ніби знітився керуючий.

– Я не жартую, – зашарівся Макс. – У мене козацьке прі­звище... Таке носив мій прадід, мій дід, мій тату. Тепер і я ношу. Носитимуть і мої сини...

– Вибачте... А не хотіли б поміняти? У мене є приятель... У нього прізвище також... Двасорок. Він може поміняти. Зрозуміло, гм... за певну винагороду. Це коштує грошей, мда...

– Ми з козаків, – гордо заявив Макс. Так гордо, що та інтонація... чи та гордість аж мені передалася... Ніби щось по шкірі пробігло...

– Які у нас проблеми? – поцікавився Кудрик.

Він це питання якось вимовив по-змовницьки. Ніби ми зібралися в його кабінеті і маємо вирішувати якісь проблеми.

– Ми хочемо у ваш банк покласти гроші.

– Розумна думка, – похвалив Кудрик. – І багато грошей?.. Якщо не секрет?..

– Багато, – мовив Макс...

– Я б сказав – дуже багато, – додав я.

– Просто розумна думка. Подвійно розумна, – похвалив нас Кудрик, ще, вочевидь, не орієнтуючись, хто ж власник тих грошей – Макс чи я. Бо мій одяг і Максів одяг таки дещо контрастували. Якщо не сказати, що мій взагалі не вписувався в інтер'єр кабінету керуючого. Я помітив, що Кудрик таки орієнтується на одяг. На одяг, а не на розум. Може, тому мені хотілося щось розумне сказати. Але я нічого розумного у собі на той час не знайшов. Поклав собі краще мовчати. Бо знав, що мовчання також золото. Отож я свого розуму... Свого розуму, якщо вже бути чесним... Якщо бути чесним до кінця, я перед ним не показував... Не показував, бо й не знав, чи він, той розум, у мене є, чи його ще нема. А якщо і є... То чи керуючий вартий моєї уваги... Або краще сказати: чи він вартий, щоб я перед ним той розум демонстрував?!. Переважно мене у житті (ну, до цієї зустрічі з керуючим банком) ніхто особливо й не слухав... Не слухав і не цікавився, чи є в мене розум, чи його нема. Переважно, коли я говорив... Слухачі не витримували, махали руками і висловлювалися:

– Ну що ти його теревені слухаєш?

А керуючий таки мене слухав. Уважно слухав. Дивився просто (ну, так мені здавалося) начебто мені у самісінький рот, і в мене (ну, за асоціацією) зародилася думка... Зародилася несподівана думка, щоб я зараз йому не змолов, він її проковтне і, може, ще й оближеться. Поки що він пережовував мої слова. Пережовував, і досить ретельно. Але ніби як щось тверде... А потім мені сказав... Ніби я уже мав ті слова пережовувати:

– Дозвольте я вам допоможу... Я вам допоможу пережувати і готове покладу до рота... Не мучтесь... Бережіть зуби... Бережіть пломби...

Потім він почав розмірковувати:

– У цьому світі все відносно, – Кудрик підійшов до вікна. – Один клієнт якось підійшов до мене, мда... і каже: «Я хочу у вашому банку відкрити рахунок...» Я його питаю: «Багато грошей?» Він відповідає. Дуже багато. І скільки, якщо не секрет? Ніякого секрету... Тільки зачиніть за мною двері... Бажано на ключ... Я зачинив... мда... і навіть ключ прокрутив двічі у замку... І що він, думаєте, мені... мда... сказав... Він сказав... Цілих 500 доларів... Зараз я кладу 300, але через два місяці ще двісті... мда... Я прокрутив ключ у дверях у зворотний бік... І сказав... мда... Я сказав своїй секретарці, мда... Проведіть клієнта... мда... до Марії Миколаївни... Хай вона його вислухає, мда... Мені ключ у дверях не потрібно двічі перекручувати... мда... Ви зрозуміли – я його послав до Марії Миколаївни...

Я Кудрика також хотів послати... До Марії Миколаївни... Але я не мав іншого вибору... Та й іншого банку у мене не було... Тому я сказав:

– Залиште ключ у спокої... А втім, можливо, і перекрутіть ще раз-двічі і зачиніть двері на засув, – у мене раптом з'явилося щось орлине... Враження таке, ніби я несподівано піймав куріпку за хвіст... Вона ще намагалася з моїх пазурів вирватися, але я її тримав таки добряче за нижню частину спини. – Додайте до тих цифр слово «тисячу», – мовив я і для чогось поклав ногу на ногу, відкинувшись у м'якому фотелі... Я гадав, йому це нахабство не сподобається. Коли ж ні – реакція була зовсім іншою... Він знову виповз з-за свого столу. Сів напроти мене, упершись ніби у підошву одного з моїх двох лайноступів...

– Я так почув, як я зрозумів?.. Чи, скажімо простіше, я зрозумів так, як я почув?

– Абсолютно так.

– Вас можна процитувати?

– Цитуйте, – і він мене процитував... Уперше в моєму життя при мені мене цитували:

– Триста тисяч доларів зараз, а ще через два місяці двісті тисяч доларів...

– Саме так... Але якщо ваша поведінка...

Він раптом розплився у досі небачений усмішці...

– Якщо ваша поведінка мені припаде до душі, то я до кожної суми можу додати і по нулю... Це англійською, здається, називається «зеро», – говорив я і сам себе не пізнавав. Мені хотілося піднятися і подивитися на себе в дзеркало. Мене начебто хтось таки підмінив...

Я вже не пригадую, де я чув те слово «зеро», але воно мені чомусь запало в душу, а може, в пам'ять... Може, і в цьому ж банку... По дорозі до керуючого. Хтось там, здається, знизу гукнув. Додай до тих цифр ще одне зеро... Так, при вході в банк хтось по мобільнику кричав:

– Додай нуля... Нуля додай... Ну, по-вашому «зеро» і матимеш ту суму...

– Зеро, зеро... мда... Це вже цікаво... Велькам, як англійці з американцями кажуть, мда... Ласкаво просимо... Зеро, – Кудрик так смакував тим словом, ніби їв мармелад...

Я потім запитав Макса, чому він так зрадів... Ніби то були його гроші, а не мої... Ніби то я їх не клав у банк, а дарував йому. Макс мені (ну, як ми вийшли від керуючого) пояснив просто:

– Чим у вас більша сума, тим у його кишеню осідає більше відсотків. Ви й справді хочете покласти спочатку тридцять мільйонів доларів?..

– А чому б і ні?.. Я ж не збираюся ними годувати мишей... А що, як?..

Але поки що ми сиділи в кабінеті керуючого. Той кліпав очима і не спускав з моїх лайноступів очей. Ніби хотів у мене їх купити. Потім він нарешті зібрався з думками, ще раз глянув на мене і вимовив:

– Мда... Я не питаю звідки... гм... ці гроші... Мда, але ми їх...

Я його урвав... Мені не подобається це слово – урвав... Але в цьому місці пасувало саме воно. Принаймні я так міркував, а може, й розмірковував... Не знаю, бо я перед тими його дурнуватими «мда» і «гм» почав таки дратуватися. Почав дратуватися, бо він їх уставляв у кожне речення, де треба й не треба. Уставляв, начеб то талісман чи оберег. І це мене чомусь не на жарт розізлило. Ніби у мене раптом здали нерви. А може, це трапилося тому, що він тягнув козу за хвоста. Довго тягнув, і мені вже хотілося піти в інший банк. Та й він сам мене почав дратувати. Я ніби в ньому щось раптом упізнав. За якимсь почуттям. За якоюсь асоціацією... Якщо так можна висловитися. Забіжу наперед, я про це згодом сказав Максу... Я сказав, що я можу вгадати, коли він скаже оте своє «мда», і я сказав:

– Мда... гм...

І Кудрик мовив:

– Мда... гм...

Я ще раз мовив:

– Мда...

І Кудрик сказав:

– Мда...

Коли я мовив «мда», він поміняв пластинку і вимовив «мгу», а мені сказав:

– У мене складається враження, що ви мене передражнюєте...

– Навпаки, – мовив я.– Я вас цитую.

– Гм, – мугикнув він, і тут я уже не знав, що мені казати.

Макс розсміявся... Максу чомусь ця гра у звуки... Гра у звуки-паразити сподобалася...

Але я зараз... Саме зараз його не імітував... Мені було не до імітації і не медитації... Я не певний, що й слово «медитація» на місці... на місці... А я чомусь його заримував з тим іншим... Іноземним. Імітація. Він ходив по кабінету... Такими маленькими кроками. Ну зовсім маленькими. І за асоціацією. О, треба ж сюди додати, до імітації, медитації, ще й асоціацію... Але це слово таки на місці... За асоціацією я перенісся в сад... Не свій... Мого ще тоді саду не було. Того саду, який я чомусь назвав «Сад Джомо»... Власне, я мав у раніше сад, але у моєму саду тоді ще не жили гномики... Я їх бачив в іншому саду. Якоїсь весни... Коли мене господар запросив у свій сад і попросив прибрати територію саду... Велику територію. Я тоді прибирав і мив личка тим рожевощоким гномикам... Вони стояли замурзані, дивилися на мене і плакали... Плакали, ніби їх не пускали у ліс, за огорожу... Дивилися на мене з таким докором, ніби мені скаржилися: «Ми так цієї зими замерзли... Проклятуща була зима... Аби не ці кущі... Аби не ці кущі... Вам уже не було б чого мити... У нас випадково в усіх носи не червоні?»

...Здається, саме так запитав мене один із гномиків... Я відповів, що червоні в усіх, і навіть дуже. Він пояснив мені:

– Це від морозу...