Обрус. Ч7

 

Катерина НIКОЛАЄВА 

L’IMPRESSION 

Я знов сумна. Я знов чогось чекаю. 
У вазі хризантеми тихо в’януть... 
Я обережно клавіші торкаю – 
І щось співа моє фортепіано, 
І сірий день неголосно згорає, 
До скла вікна листок прилип осінній... 
В кімнаті ненав’язливо літаєÂ 
Мелодія прозора і спокійна, 
І загасають тіні надвечірні, 
І плаче дощ за шибкою брудною... 
А хризантеми дивляться докірливо 
І в’януть – мов прощаються зі мною. 

* * * 

Серпневий зорепад з комети сиплеться 
І небо тьмяним світлом прошива. 
Красуня-ніч в люстерко неба дивиться 
Й шепоче нерозбірливі слова. 
І ранок, що навік запам’ятається, 
Повітря сонячне, пронизане теплом, 
І час, що швидко плине – не вертається, 
Реальність, перемішана зі сном, 
І тепле молоко, що пахне травами, 
Й маленьке кошенятко на руках, 
І вечір з світлим медом та із кавою, 
Що знову й знову губиться в зірках... 



Ганна ЧОРНОБРИВЕЦЬ 

ЗАГАДКА 

Сплела бабусенька хлівець 
Для чотирьох своїх овець. 
А ще окремо п`ятому 
Баранчику кирпатому. 
  (Рукавичка) 


МИШКА 

Вкрала мишка рукавичку, 
Занесла аж на поличку. 
– Мишенятам буде хата 
І тепленька, і багата. 
Наносю туди зерняток 
Для маленьких мишеняток. 


Людмила ШАМРАЙ 

* * * 

Апельсин дарує тато: 
– Вітамінів тут багато. 
З’їла скибочку Марина: 
– Ой, смачненькі вітаміни! 

* * * 

Реп’яшок – це мандрівник. 
Він до подорожей звик. 
В одяг реп’яшок вчепився, 
Та в дорозі загубився. 


Олександра ОЛЬХОВИК 

ВУЗОЛКИ НА ХУСТЦI 

Вузолки на хустціÂ 
Мати пов’язала, 
Щоб шляхи-дороги 
Я не забувала. 
Я розкину хустку 
З тими вузолками, 
Мов зелене поле 
З рівними рядками. 
Ой моя ти мати, 
Що ж я наробила! 
Рідко я до тебе 
В гості приїздила. 
Ой моя ти нене, 
Гірко в світі жити. 
Ой, де ж мені, нене, 
Голову схилити? 


Тетяна ДАВИДЧЕНКО 

* * * 

Мамочко, мамо, ма... 
  Цілий Всесвіт заснув у долонях, 
  Спить твоя неслухняна доня. 
  Хочеш плакати. Сліз нема. 
Мамочко, мамо, ма... 
  Небо стигне нічним проспектом. 
  Я уперше з тобою відверта. 
  На губах завмирання крила. 
  Мамочко, мамо, ма... 
Не зігріти ні болем, ні пледом, 
  Cипле небо червоним глодом, 
  Це остання моя зима. 
  Відпусти мене, мамочко, ма... 
Ковилами сніг білий тужить, 
  Я доросла сьогодні дуже, 
  Бачиш, в нас у обох сивина. 
  Зупини мене, мамочко, ма... 
Твої руки пахнуть безсонням, 
  Як же страшно мені, як солоно. 
  Я до тебе боюсь не дійти, 
  Пригорни мене і... 
  Прости. 

* * * 

А що лишиться? Білий-білий сніг, 
  Сніжинки переплутані в розлуках, 
  Те, що сказати жоден з нас не зміг, 
  Мов самота, розсипана на руки. 
І я така вже зайва до кричань, 
  До чогось недописаного вище. 
  Необережно душу розпочав, 
  Та тільки ж хто, скажи, її допише? 
Надихаю на скло і розтоплю. 
  Із снігу виліпили діти поні. 
  Насправді вже нікого не люблю, 
  Це просто грудень скапує з долоні. 

 

Раїса МАЛИКОВА 


* * * 

Приходить ранок тихий згадками, 
Ще грім далеко, аж за грядками. 
Зніму роки, час змию повінню – 
І в хміль дитинства, в теплі спомини. 
Дзвіночки сині тихо дзенькали, 
Дитинство пахло карамельками. 
Ми пізнавали світ по ласощах: 
Краплини меду сонце-пасічник 
Нам клало в кухлики ромашкові. 
Співали душі в небі пташками, 
А роки вицвіли, як платтячко, 
І вже не щастя, тільки щастячко 
Очима тепло посміхається, 
Дитячим пальчиком торкається. 

КОЛИСКОВА 

  Зацвіли кульбаби золотавим цвітом, 
  Зацвіли кульбаби – скоро прийде літо. 
  Задзвеніла бджілка – будить медоноси, 
  Золоті веснянки покропили носик. 
  Пташка говірлива вже звила гніздечко, 
  А в молочних травах сили повний глечик. 
  Любляться дерева – будуть добрі груші, 
  Заглядає сонце у весняні душі. 
  Спи, моя дитино, пригорнись до ранку, 
  Літо приготує дивну самобранку. 
  Ти дубочком сильним станеш біля Ґ анку, 
  У майбутнє глянеш молодим світанком. 
  Вперше полем хлібним поведеш комбайна. 
  Згасне на долоні зіронька остання. 
  Сонце-паляницю на скибки покраєш, 
  Ляже в руки мами запашний окраєць...


Ольга КЛЮЄВА 

* * * 

  Крізь решето просію голоси. 
  І імена, і спогади згадаю. 
  Вже вересень. Кує зозуля рання. 
  Ти хочеш сонця в руки накосить. 
 
І ромашкове колесо гуде, 
  І коник літо заверта до стежки. 
  Спориш пригорнеш – промені береш ти, 
  Горобина, і слива дим пряде. 
 
Теличка мекне десь біля ціпка, 
  І помідор крутне червоним боком. 
  Лише три дні. І наростає спокій. 
  І так невтішно цілу ніч гука... 
 
 

Iван МАНИЛО-ДНIПРЯК 

НЕ СУМУЙ! 

Перемога відважним дається, 
Перемога – це горе і труд. 
Не сумуй! Запоріжжя сміється! 
І нас крила в блакить понесуть. 
Призабудемо жах і неволю 
I вогнями запалимо сни, – 
І в Дніпрове розп’яте роздолля 
Ми повернемось – слави сини! 


Антоніна РЯХОВСЬКА 

ПОГЛЯД ЗА МЕЖI
 

Цокіт думок космічних мандрівок 
Про білі плями і чорні дірки, 
Про Надреальність, Нірвану, Астрал, 
Смак духовних підсолених страв, 
Краплі пізнань зі сміхом водночас 
Сонцю зливатимеш посеред ночі. 
А чи знаєш дороги великих 
  безликих 
  скорботних 
Птахів піднебесного пекла?! 

* * * 
Про землю кажуть 
Одинока 
Ви бачили її сльозу? 
Про землю кажуть 
Кароока 
Ховає вії як траву? 
А погляд за небесний бій 
За хмари кутасті розвій 
І аж до центру Абсолюту 
Спостережень кару люту 
Вгомони. 
В гомони заграй без струн  
Реквієм а потім блюз 
З гілок намисто, зорі рун 
Вознеси 
Щоб вознесінь почути сум. 


Олексій ВЕРТЕР 

* * * 

Божевілля приходить як нежить, 
Шмаркаючись, ти ховаєш його в своїй голові, 
та далі приходить година: 
крушитИ, ламаТИ, псуВАТИ, ВБИВАТИ. 
Тепла кров ударить до мозку. 
Та повбиває думки, стираючи всесвіт навколо. 
А тобі по фігу все, ти як берсерк. 
Лише ти та воно, у двобої довіку. 


Діна КАЛЕНИЧЕНКО 

НЕСПОКIЙ СТРИБАЄ ПО СТРУНАХ.. . 

Вона давно вже перестала вірити, що колись заспіває. 1989 року випуску була закинута на шафу і там вже давно припала пилом. Поряд із нею мовчали списаними сторінками чиїсь щоденники. Тоді вони шурхотіли листочками, певно, згадуючи колись пережите, – час безсоння на другій койці в потязі «Москва-Євпаторія» чи сліди на території Чорнобиля (після чого довелося закопати улюблені кросівки). 

«Як препаскудно лежати тут, у запиленому кутку, майже під стелею! Єдині гості – тільки руді таргани, які блукають моїми нутрощами». 
Вона давно жила тут під шаром пилюки, і якщо б раптом застудилася і почала чхати – то здійняла б стовпчики сірої куряви. 

Iноді хтось брав її до рук, але не для того, щоб вона заспівала. Просто хотів потішитись, сволота, не знаючи нот, не знаючи жодного з акордів. Він запускав свої масні смердючі пальці в її тендітні струни... А після завершення п’яної вечірки вона знову опинялася там, нагорі, серед пилу й недопалків. 
Вона лише мовчала ображено, з погордою дивлячись на шиплячі залишки цигарок, що, наче вискочки, лежачи на холодно-зеленій попільничці, розбризкували на різні боки жаринки своїх останніх сердець. 

Вона чекала на тебе. Вона знала про твоє існування, і це не давало їй спокою. 

Її уяву тривожили безліч надуманих і нафантазованих дрібничок. 

Вона знала, що ти не Майстер. Але ті п’ять-шість акордів, що ти знав, зробили б її життя наповненим однією мелодією, а не тонкими, схожими на вії, вусами тарганів. 

Вона знала тебе, але ви не були знайомі. 

Вона ХОТIЛА, хотіла, щоб ти підхопив і дивився на неї, але не брав до рук. 

I коли твої почуття й бажання вистигли, ти б зняв її з шафи, повільно провів рукою по гладенькій полірованій талії, торкнувся струн пальцями, що тремтіли від хвилювання і спробував зіграти. 

Вона б дозволила тобі обережно запускати свої довгі музичні пальці правої руки із срібним перснем в її натягнуті тишею струни. 

Твої руки... вона обожнювала твої руки. Такі білі й м’які, наче лапки маленького кошеняти. Такі теплі, наче склянка парного молока. Твої руки... 

Ти швидше перебиратимеш струни, все глибше занурюючись в її струнке тіло. 

I ще їй чомусь хотілося, щоб ти, у пориві творчого екстазу, порвав одну з її металевих ниточок, так само, як у кіно, уривок з якого вона побачила в один із тих нечастих випадків, коли її знімали з шафи, а поки... 

А поки вона лежить незаймана, твоя гітара, 1989 року випуску... 


Софія БIДА 

* * * 

Невагомо душа приляже 
На жаданім твоїм плечі. 
Осінь золото тихо зважить 
На терезах пташиних ключів, 
Нерозбавлена ніжність полону 
Не огорне в цей пізній вечір. 
Сльози й дощ, як чекання, солоні... 
Листя хутром спадає на плечі. 
Обійми хоч у снах шалено, 
Приголуб, пригорни, 
Зацілуй до нестями. 
Тільки ти. Тільки я. 
Молоді. Ну, зовсім зелені, 
В нашім літі такім аж явнім... 
Замітають вітри позолоту осінню, 
Обривають мій сон, 
Обкрадають цю мить. 
Я кохаю тебе 
По-весняному сильно. 
Простягни мені руку... 
Долоня тремтить... 


Анатолій ПIДДУБНИЙ 

(1949 – 2000) 

* * * 

У темному небі – високі і давніÂ 
  дерева. 
У темному небі – глибокіÂ 
  і осінь, і вечір. 
Під небом таким суєта і поспішність – 
  даремні. 
Втихають – 
  надії і кривди, події і речі. 
Так люди далекі... 
 Не світяться зорі – і свічи. 
Так темно втихає буття – 
  неминуче, недремне... 
Про світло далеке одне 
  переконливо свідчить – 
У темному небі хвилюються 
  чорні дерева. 

* * * 

І дивлюсь – уяви –Â 
  не в нікуди, в немає, 
наяву зрідка бачу – 
  сивієм окремо, 
і любов – уяви –Â 
  все триває, тримає, 
наяву почуття 
  очевидно даремне, 
наяву за любов –Â 
  як відплата – зловтіха, 
уяви – ув очах 
світить біль голубий, 
наяву не збагнути –Â 
на радість? на лихо? 
уяви – полюбив... 


Василь МАРЕМПОЛЬСЬКИЙ 

ХОРТИЦЯ 

Так ось вона, козацька цитадель, – 
Ген курені, і шанці, і редути... 
Цей острів серед синіх хвиль Славути 
Пливе, немов зелений корабель. 
Сюди сміливці йшли від горя й скрути –Â 
І ворогів лякав їх дзвін шабель! 
А нині острів, як віолончель: 
Дзвенять мажорно солов’їв салюти! 
Тут, де гули козачі переправи, 
Мов крила чайки, берег лівий, правий, 
Тут визріва енергії могуть. 
Напнувши розозонені вітрила, 
Як горда чайка на казкових крилах, 
Пливе пісенна Хортиця в майбуть! 


Iрина ГРИС 

ВТРАЧЕНИЙ 

Два ока тушковані дрібними шматочками пані Безодні. Твій круглий образ підгорілого колобка зручний за будь-якої ситуації, навіть якщо мені зробили манікюр. Завжди хотіла сказати, що тебе ніхто б не замінив, це неможливо! Щось на кшталт як «чупа-чупс» без палички. Ти корінням м’язів тримав усе, без чого на люди з’являтись ну якось не дуже пристойно. Але нудистам все одно, поважаю людей-барабанщиків! Ти мене вже не чуєш, та й чим? В тебе навіть немає органів слуху, та й інших органів... Ти ретельно робив свою роботу – як лелека, який вчасно, хоч і не завжди, розносе немовлят. Ти інколи підводив мене. Мабуть, знущався, розриваючи зв’язки з пласкою печерою в найвідповідальніший момент. Змушував мене червоніти, але не більше двох разів. Без тебе складний механізм з двох пластичних трубочок втратив мою повагу... Я перебрала всі намистинки базару, але аналогічного не знайшла. Де ж ти, мій улюблений Ґ удзик з потертих джинсів?


Людмила ХОРОШУН 

ДОН ЖУАН 

На світі жив, як воду в ступі товк. 
Життя, мов порох, по стежках осіло. 
Де доля на лихих вперед летіла, 
Вже по слідах трави попрілий шовк. 
Покинуті жінки уже давно 
Із іншими діждалися й онуків. 
Ще десь є діти. Та й від них ні звуку. 
Лиш гілка стукне інколи в вікно. 
Ні сил, ні друзів, ні себе в собі, 
Полишились гулящому від раю 
Куценька пам’ять та гіркий окраєць, 
Холодні думи й груші на вербі. 
Забули посмішку його бліді вуста, 
Очам погаслим вже ніщо не миле. 
І серця й місця так і не нагріли 
Пропалені в безжурності літа. 
Блука собі самотньо день при дніÂ 
У запраній сорочці біля хати, 
  У задумі щобудня і щосвята 
Щось видивляється у сивім бур’яні. 
Або сідає в тінь під явори, 
Між листя промінь, наче гостра бритва... 
...Спізнілі та гіркі його молитви 
Збирають те, що сіяли вітри... 

 


Олена ПАШНИК 

* * * 

Напливає небо забуте –Â 
з кожним кроком тамуєш вись 
тільки б подих крізь сни дочути 
повечірнього міста бриз 
 
доки стягне крилом розлуку 
чи вже стане обом на лет 
не відточуй росу до звуку 
на гіркому вогні дерев 
 
одмандрую одтужиш обрій 
голубам літаки – до плеч 
ніч наниже півсну півспроби 
на загуслу потребу втеч 

* * * 

ти збудиш світанок 
 і збудеться сьомий віщий 
замкнеш всі розпуття 
 щоб стати до дна дощем 
та лункістю світла 
  не сповниш достоту вістки 
що ти не озвешся 
 всім криком на пальців трем 
до віддиху болю 
 зосталось хіба ні кроку 
на паузах пульсу 
 зростає крихка змія 
приходити вчасно 
 який непотрібний клопіт 
бо це не на тебе 
 на осінь чекала я 


Юрій ГАНОШЕНКО 

ОСIНЬ (ВДИВЛЯННЯ У СПИНИ) 

буває лише уві сні такий листопад 
так хочеться спати лише в листопадіÂ 
ми крадемо цеглу з своїх же таки барикад 
метелик мого колізею застиг у осінньому садіÂ 
ми знову стираєм обличчя всіх друзів з нових фотокарток 
назавжди лише молоді ми міняємо пам’яті смак 
а бачити бога у людях можливо й не варто 
а може не варто аж так не любити собак 
думки й почуття наче кульки зі свята потроху спускають 
спускаються хмари їх теж зацікавлюють наші паради 
а ми як завжди у житті десь сідаємо скраю 
ми дивимось в очіÂ 
  і бачимо в кольорі власні обличчя і вади 


ОСIНЬ (АСТЕНIЯ) 

ти розкришилась у всіх дзеркалах мого дому 
мій чесний початок ніяк не зачепить тебе за думки 
у китички простору цього одвічно нудного 
  як в кому 
ввійшла ти нервова цілунок 
  легеньке стискання руки 
ця туга неначе пухлина росте 
  ти нервуєш як обриси зимного клена 
а ніч знову горлом порожнім шукатиме схрону 
тебе пам’ятатимуть мебліÂ 
  можливо ще краще від мене 
ці речі уже сточортіли аж тіло холоне 
здається всі речі біжать до дверей зустрічати 
  це знову не ти 
ти лиш в дзеркалах і кошлатих від молі портьєрах 
і я уявляю дороги згортають свої прохолодні бинти 
і ти знову входиш нервова 
  в дзеркала мого інтер’єру 


Павло СУМАРОКОВ 

* * * 

Коли б пройти усе життя спочатку, 
З урахуванням власних помилок, 
То їх би стало, мабуть, і нащадкам, 
Не лиш тобі. Бо що не кожен крок, 
То все не так: там біс тебе поплутав, 
Там згарячу комусь не догодив, 
Десь, може, гавкнув, замість щоб лизнути, 
І тим, гляди, ще й недруга нажив. 
Будь хоч святим, добро твори щоднини, 
Все ж нагребеш гріхів добрячий стос. 
Ти грішний тим уже, що ти – людина, 
Безвинним був один лише Христос. 
Гріхи, гріхи!.. Важкі, мов колимаги. 
Та все ж, якщо їх наробив таки, 
То наберися мужності і зваги 
І визнай ті гріхи і помилки. 

НОСТАЛЬГIЯ 

О, як змінилось ти, моє село! 
Зітерло із лиця колишню вроду, 
Замулилось дитинства джерело, 
З якого спрагло пив цілющу воду. 
Тут знав людей я добрих і лихих, 
Та де вони, куди, в якій юдоліÂ 
Їх розметали по світах гірких 
Важкі вітри безжалісної долі? 
Всевладний час бере таки своє: 
Зродилось тут новітнє покоління, 
Уже мене ніхто не впізнає, 
Та й я нікого. Тиша, безгоміння... 
Там, де колись розбурхане життя 
Цвіло, сміялось, птаством щебетало. 
Все відійшло кудись без вороття, 
Немов його ніколи й не бувало. 
А ти спішиш у ті святі краї, 
Немов паломник в Мекку для поклону. 
Де народивсь ти, грішний, на землі, 
Туди тебе й тягтиме аж до скону. 



Микола ДЕМ’ЯНЕНКО 


МОРЕ, ДАЙ МЕНI СИЛИ! 

Море, дай мені сили! 
Море, допоможи! 
Хмари небо покрили –Â 
Як мені вижить, скажи!... 
Як мені вижити, море? 
Ну хоч що-небудь порадь! 
Тихо на синім просторіÂ 
Сонячні блиски горять... 
Ніжиться стихла стихія, 
Берег цілує вода. 
Море німотно синієÂ 
І не відповіла... 



Лада ХОРТИЧ 


* * * 

Тепер ми коханий 
  занадто глибокіÂ 
щоб плисти по нас білими вітрильниками 
тепер ми коханий занадто безкраїÂ 
  щоб іти по нас босоніж 
тепер ми коханий занадто 
  прозоріÂ 
 щоб виспівати нас 
  без тремтіння 
тепер ми коханий 
  занадто колючіÂ 
 щоб залишатися в собіÂ 
занадто дорослі щоб гратися 
  пухнастими і м’якими 
  словами 
тож каміння на самому дні моря 
а ми чомусь спіткнулися 
  йдучи 
тож нескінченна ця мить переходу 
й занадто довга ця вершина 
та вже нікуди 

* * * 

співаєш тихо знає самота 
як кам’яніють руки у печаліÂ 
у чистий день на водяній скрижаліÂ 
записано чи та я чи не та 
для когось так ім’ям це відізветься 
для когось ні це сповниться росою 
я поклянуся уночі імлою 
у передрання поклянуся серцем 
і серед пересердя чи не так 
чи засвітло це буде не зарано 
не схаменеться не спіткнеться ранок 
співаєш тихо наче самота 

 

Микола ТЯГУН 


БАТЬКIВСЬКЕ ПОЛЕ 

Навшпиньки звівся ранок. Золотаво. 
По пояс в різноквітті я стою, 
Од вітру рідного такий смаглявий, 
Згадавши юність латану свою. 
А степ тече. І вже від щастя 
На хвилях жита хочеться пливти, 
І там, де б’є колосся в обрій, впасти –Â 
В хлібах багряним маком прорости. 


Олена МУРАВЙОВА 

БАБИНЕ ЛIТО 

Раптом осінь розчервонілася, 
Пролилася сльозою шаленою, 
Закохалася, відлюбилася 
І пожовкла, ніким незбагненная. 
Я візьму в неї фарби червоноїÂ 
І сльози, і любові жагучої. 
Заплету фантастичні півоніїÂ 
В моїм серці – чарівно-болючії. 
Та, збагнувши сердечні гармонії, 
Осінь знов розцвіте дивним личиком. 
І в нестямній останній агоніїÂ 
Подарує нам бабине літечко. 

* * * 

Гойдалко, гойдай мене, гойдай! 
У саду, де пломеніє листя. 
Сполохом дитинство нагадай, 
Той шматочок радісного місця. 
Там маленька гойдалка була. 
В любощах мене гойдала мати. 
Свої сірі очі віддала, 
Та забула, мабуть, долі дати. 
В розпачі застигли почуття, 
Стомлені мої зів’яли очі. 
Проситься душа у забуття, 
Тільки серце мрійливо шепоче: 
Хоч шматочок за усе життя 
Долі хочу! 


Наталія ВIНИЧЕНКО 

* * * 

Село у затінку, як песик, 
Лежить, сховавшись від жари, 
І ставом дихає на плеси, 
Де очерет і комарі. 
А далі – степ, пучечок хат 
  Стирчить цибулькою в городі. 
  Лежить село у реп’яхах, 
  Неначе песик у господі... 

* * * 

Я уже не прагну супокою: 
  Душу розтрощили солов’ї, 
  Як мені заплакати тобою, 
Адже мої очі – це твої? 
День лице вуаллю закриває, 
В сутінки вбирається весна. 
Іноді зі мною так буває: 
Навіть порожнеча затісна. 
Ти тоді не вимовив ні слова... 
  Гірко посміхається журба, 
  Так, у нас закінчилась розмова, 
Та любов закінчилась хіба? 
Шлях поріс густою лободою, 
  Загойдали спогади гаї. 
  Як мені заплакати тобою? 
  Адже мої очі – це твої. 


Олександр ТКАЧЕНКО 

МОЯ РIКА 

Вже там ні хати, ні батьків немає – 
  Безлюддя, тиша, сум і забуття... 
  Із-під куща калини витікаєÂ 
Джерельце – заспів до мого життя. 
І ось воно уже струмочком стало, 
  Гуляє зайчик сонячний на дні, 
  А літ мені ще мало. Ой, як мало! 
Як і води в джерельній глибині. 
А далі – річка і нічне багаття, 
  Рука дівоча, стомлене село, 
  І зорі з неба падають в латаття, 
Що, ніби юність, ніжно розцвіло. 
І вже ріка нуртує, котить брили, 
  Підступно кличе в чорну глибину, 
  Та в мене стане ще снаги і сили, 
Щоби стрімку здолати бистрину. 
А тихе плесо – ген за небокраєм. 
Пливу. Назад не буде вороття... 
Десь там у море вічності впадає, 
Як тихий сум, ріка мого життя. 


Сергій РЕДЬКА 

Я ПТАХОМ БУВ 

1 
НЕЗАХИЩЕНIСТЬ 

Хто птахом був, той зна 
Польотів справжню ціну, 
Як б’є біда земна 
По крилах і у спину! 
Коли земля стріля, 
А в небі – град і злива, 
I доля промовля: 
«Ти долетиш... можливо...»Â 

2 
БIЛЬ I ЧУТТЯ 

А стріли б’ють прямісінько у серце, 
Яке давно ячить, як в небі птах! 
Я птахом був, і знаю: біль минеться 
Так само, як пройшов польотів страх. 
Я птахом був – і не боюся болю: 
Своїх чуттів боюся глибини, 
Які давно, як свіжий вітер з поля, 
Готові впасти на вівтар весни! 

3 
ПЛАТА ЗА ПОЛIТ
 

Я птахом був чи то мені наснилось, 
Чи голос предків в генах гомонить. 
Та відчуваю, як зростає сила, 
I крила прагнуть вітру кожну мить! 
А вітер б’є – і віра вже крилата, 
Надія і любов в душі зроста. 
Падіння з висоти – то справжня плата 
За право підвестись і політать! 


Володимир ГОЛЯНЧУК 

БАЖАННЯ 

Добігти, долетіти і не впасти 
сполохано у полум’я сльози, 
бо знаю я: 
 без тебе моє щастя 
скрипітиме, 
  немов старі вози. 
Мені б нектаром 
 вистигнути в квітах, 
сховатись від непроханих очей, 
та хочу я, 
 щоб згадка на цім світіÂ 
була солодша 
  тебе і ночей. 

* * * 

Свою дорогу 
  вибрали одвіку 
Від сходу сонця 
  до заходу втоми, 
Таку в’язку, 
 щасливу, чоловічу, 
Яка веде 
 до батьківського дому. 
Ми вже збираємось: 
  свої, ріднею 
З розчавлених висот, 
  до яблунь спілих, 
Мов ластівочі пари 
  над землею 
Вже сіємо 
 пісні із літ щасливих. 


Світлана КРАВЕЦЬ 

(1947-2006) 

* * * 

Ну що слова? Слова — трава, 
  ростуть і зеленіють, 
І жалять, наче кропива, 
  і лікувати вміють. 
А я плету з трави вінок. 
  Кому? Й сама не знаю, 
Кладу в довірливий струмок 
  та вслід за ним тікаю 
В життя нове, в чужі краї... 
  А ти не клич, не треба. 
Та що це? Проти течіїÂ 
  вінок пливе до тебе. 

 


Iван КУШНIРЕНКО 

ЖУРАВЛI 

Куди б вас долею не закидало, 
Які б вітри вас не носили 
А ви крізь сніг і сині даліÂ 
 Несли любов свою і силу. 
А ви додому, ви до степу 
Вертались кожної весни 
І знову в сонячному летіÂ 
 Лунали голоси ясні. 
І знаю: знову вам за даліÂ 
Летіти довго й боляче 
І ваші радощі сідають 
Гарячим щемом на плече. 

Юрій КНУРЕНКО 


НАПИС НА САРКОФАЗI 

Тривож мій сон і завтра, і сьогодні. 
Прийди вночі. Хай знову ожива 
мовчання, а зістарені слова 
камінчиками падають в безодню. 
Сміється сфінкс. Зоря з корони Ра 
Зірвалася в червоні води Нілу. 
Припасував колись покірний раб 
ту посмішку до лев’ячого тіла. 
Встає міраж. Тебе ж давно нема. 
Я віддаю піскам тремтячий слід. 
Тебе не я, каміння обійма, 
каміння цих безглуздих Пірамід. 


Герман ДУБИНИН 

Я – САМ 

Я дал и хмель вину, и дар Хайяму, 
и, значит, – мне похмелье, Аз воздам! 
Не рой же для чужого праха яму, 
не льни душой к ушедшим поездам... 
И не влюбляйся в выдуманных дам. 
Кляни, молись, лей слезы в чашу эту, – 
но не мешай!.. Я сам иду к ответу. 
Вы слышите? Я сам. Не лезьте в Лету! 
Я дал Самсону мощь, и Я – Далилу, 
даю и одолеть чужую рать. 
Я взял у тела кровь, у крови – силу, 
и, значит, мне — оставшееся брать. 
И, значит, мне – оставшаяся прядь... 
Кляни, молись, лей слезы в чашу эту, 
но не мешай!.. Я сам иду к ответу. 
Вы слышите? Я сам. Не лезьте в Лету! 
Кто натворил, тому и растворять. 

 

Таїсія ЧЕРНИШ 

* * * 

  Будь сильною, 
  прощатись не приходь... 

                              Г.Лютий 

Я буду сильною, як ти того хотів. 
Між нас не стануть сльози і зітхання, 
Та чи назвати можна те коханням, 
Що очі твої мовили без слів? 
Я буду сильною, прощатись не прийду, 
Й навіщо тобі знать, що серед ночіÂ 
Вже вкотре мені сняться оті очі, 
Які зустріла на свою біду. 
Зречусь всього, як радив мені ти, 
Та одного не зможу обіцяти: 
Коли мене захочеш обійняти –Â 
Не пліч моїх торкнешся – пустоти. 


* * * 

Я з болем вслід тобі дивлюсь: 
Не йди! Не йди! 
А вітер свій співає блюз: 
Прощай! Прости! 
Й шепоче голос чийсь мені: 
Не плач! Мовчи! 
«Люблю!» – пишу я на вікні. 
Одна. Вночі. 


Дмитро ГОНЧАРУК 

* * * 

Скоро літечко веселе 
Об стерню поколеться. 
Ну, а поки що по селах 
Достига шовковиця. 
Що рясні, що смаковитіÂ 
Соковиті ягоди. 
Покуштуєш – всі на світіÂ 
Злигодні залагодиш. 
Всяк ласує при нагоді, 
Чи то сам, чи з друзями. 
Тим в нас тьоті чорноротіÂ 
І дядьки замурзані. 
Ну, а ті, малі та хитрі, 
Вже й не відмиваються. 
Їх зима сніжками витре –Â 
Скоро дочекаються. 



Володимир ВIХЛЯЄВ 


* * * 

Приїду я із Харкова 
У Запоріжжя. Вдома 
Враз музикою раковина 
Наповниться, мов домра. 
І рушнички щенятами 
Об тіло стануть тертись. 
І посуд всі прощатиме 
Ним кинуті протести. 
Годинник, як і мама, 
Заквапиться на кухні. 
І будуть гості з нами, 
І часто дихать кухлі. 
А тільки ляжу спати, 
Аби було м’якіше, 
Мені підстелить мати 
Рядно із білих віршів. 

* * * 

Пісня з поля вела жінок 
У кайданах липкої втоми –Â 
Піт (терпкий, як старе вино) 
Кухлі тіл собою наповнив. 
А вони ж сплітали вінок 
Зі стежин п’янкими ногами. 
Пісня з поля вела жінок 
І у неї був голос мамин. 

* * * 

Ворочається ключ тривожно у замку, 
Мов дід на ліжку від радикуліту. 
І двері починають гомоніти. 
І, чую, важко входити комусь. 

* * * 

Як молоко збігає на плиту, 
В конфорках припиняючи вогонь, 
Так я біжу до тебе, на льоту 
Згоряючи і гасячи любов. 


Ольвія ЧЕРЕДНИЧЕНКО 

ЛИСТ ДО БIЛОГО КОНЯ 

(уривок) 

Де ти ходиш, мій Білий конику? Куди тебе завели негоди, плутані стежки, марні надії і бажання? Ти зник, і я не можу тебе знайти, не можу побачити, доторкнутися до твоєї гнучкої шиї, почути твоє дихання мені в руку, погладити тебе по блискучій жорсткій спині, розчесати твою гриву і хвіст, заплести тобі стрічки, надіти на голову віночок, навіть нашептати тобі на вушко, як я сумую. Ти де, мій Білий кінь? Я напишу ці рядки, може, ти почуєш мене. Може, коли-небудь, навіть після того як я покину цей дім, ти прийдеш, і побачиш їх, і зрозумієш, як мені сумно без тебе. Я хвилююся. 
Мій Білий кінь. 

Прокидаючись, кожного ранку я мрію про тебе. Наче маревом встеляється моя стежина, заплутана серед інших широких доріг, доріжок, стежинок, порослих травою забутих стежок наших предків. З часом я почала помічати, що те біле марево наче розсіюється. Що це? Невже я тебе забуваю, мій Білий конику, моє бажання. Я вже починаю жити зовсім іншим життям з новими знайомствами і подіями. Вони мене здебільшого не веселять. Може, це тому, що тебе немає поряд. Згадуючи той час, коли ми були разом, мені здається, що ти більше ніколи не повернешся. Що то була остання наша зустріч, і все вже поховано під невеличким горбиком землі навіть без надпису чи палки, яка-б позначала те місце. Та ні, згадка про тебе гріє моє серце. Навіть допомагає мені жити далі, не здаватися, боротися з проблемами, що постають на моєму шляху. Так, у мене є проблеми і їх не мало. Це нове моє життя... Воно, мабуть, тебе спопохало. Та ти не знаєш чим я живу зараз, що мою голову турбують вже зовсім інші питання аніж раніше. Тоді, коли ми були разом, ти казав мені, що мрія яка посягає високо-високо, вона має крила і вміє літати. Що коли-небудь вона обов’язково досягне космосу, полетить далі, за межі простору та реальності. І тоді вона обов’язково, якщо про неї не забути, досягне вух Бога, не заблудиться серед тисячі інших світів на відміну від інших мрій, які хоч мали силу покинути Землю, але про них забули. Ти давав мені віру в життя, що я можу зробити, все що мені заманеться. Потрібно лише вірити і з терпеливістю чекати... 


Анатолій ГОРПИНИЧ 

* * * 

– Скажи, Миколко, де твій тато? 
Метнувся хлопець прудко в хату: 
– В степу-у-у! — з веранди він гука, – 
Бо у кутку нема мішка... 

* * * 

– Весна! Весна! – 
  лунає спів Мартина, – 
О, як тебе чекав я, дорогу! 
Тепер не буде бідкатись дружина, 
Що п'яний десь замерзну у снігу... 

* * * 

Приїхав Гриць до матері в село, 
У нього діток двійко там було. 
Зраділи: «Тату, тату!» – і на руки. 
На неньку глянув, зморщивши чоло: 
– Які у Вас невиховані внуки! 

* * * 

– В твоїх очах бездонна глибина, – 
Колись коханій Гнат казав на ґанку.
Та лиш тепер повірила вона,  
Бо сльози з них течуть безперестанку. 

КИЦЯ 

Дорікала чоловіку слізно молодиця: 
– Он сусід дружину Віку називає Киця. 
Не вжива, як ти, слова: жіночка та баба. 
– То за те так назива, 
Що вона йому, бува, 
Все лице пошкряба... 

ДЯКА 

Її він прагнув дні і ночі. 
(Діждавсь і дякує за це.) 
Тоді були лиш сині очі, 
А нині синє і лице. 

ПРИЧИНА 

– Чому розбили ви машину? 
Будь ласка поясніть причину, – 
Сержант у водія пита. 
– Хотів я задавить кота, 
А він заліз на деревину. 

ПОРА 

Раз натомивсь коваль страшенно –Â 
Тяжка робота, не секрет. 
Дістав, присівши, із кишеніÂ 
Він дешевеньких сигарет. 
 
Аж бригадир, і де узявся, 
Лютує, казиться, кричить. 
Коваль йому: 
  – Чого напався? 
Ну дай спокійно покурить. 
 
Чого, скажи, обличчя хмуриш, 
Чого горлаєш ти дарма? 
– Як ти сидиш спокійно куриш, 
У мене спокою нема. 
 
Ану негайно працювати! – 
Лунає бригадирський бас. 
Ну й розвелось, скажу, багато, 
Таких погоничів у нас. 
 
Пора, а ми таки терплячі, 
Привчать погоничів до праці. 

НЕ ПАМ'ЯТАЄÂ 

В чаду хмільному він проснувся: 
– А чи зустрів я рік Новий? 
Не пам'ятаю, хоч убий. 
Я з ним, напевно, розминувся. 

ДОБРЯК 

оханок в нього десять, та всі юнки –Â 
Стрункі, в'юнкі, веселі, славні. 
Їм дорогі підносив подарунки –Â 
Не за свої, а за державні. 

ОБОЄ ЛЕДАЧI 

Живуть Михайло та Одарка, 
Щодня знервовані і злі. 
I не тримають в господарствіÂ 
Вони нічого взагалі. 
 
Тримати дещо мають змогу, 
На них подивишся — шкода. 
– Чому у вас нема нічого? 
Вона на те відповіла: 
 
– Він не береться ні до чого. 
Не доглядає, не пасе. 
Як тільки відійду від нього, 
Щось за горілку віднесе. 
 
– Як ти на це? — його питаю. 
Гримаса в нього на лиці: 
– Ну що я тільки не придбаю, 
Вона віддасть усе дочці. 
 
Я вам розказую не байку, 
Не зачарований це круг, 
Мораль прохає тут нагайку, 
Щоб відшмагати ледацюг. 


ПIВНИК У ГНIЗДI 

Сиділа Курка у гніздіÂ 
У будні і у свята. 
– Несеш, — казали, — яйця золоті, 
Ну й молодчина ж ти, Чубата! 
 
Хазяйка рада, аж сія: 
– Здорова будь, моя ти ненько. 
«Якщо в гніздечко сяду я, – 
Подумав півник молоденький, – 
 
Помітять також і мене, 
Хвалити будуть, як і курку». 
Хазяйка дико як гукне: 
– Чого заліз сюди, придурку! 

ВИБ'ЮТЬ БЕЗ ЧЕРГИ 

Костя трудиться охоче, 
Все мурує груби, 
Він собі пошвидше хоче 
Вставить нові зуби. 
 
В поліклініку подався 
Та й зазнав мороки, 
Там у чергу записався, 
Треба ждать два роки. 
 
– Чим я винний перед Богом? 
 Отаке спіткало, 
Та й на зуби ще, крім цього, 
Грошей дуже мало. 
 
Він увесь змінився зовні, 
Все працює, верга; 
Вибивали безкоштовно, 
Звісно, і без черги... 
 

Микола ГОРПИНИЧ 

ДЕШЛЄЇÂ 

(уривок) 

Добру сотню років тому придбав собі землі в запорізьких степах німець Гільз. Певно, водився капіталець у германця, бо за одне літо зумів поставити на березі тихої річки Гайчур чималий двоповерховий будинок. Обгородив його кам'яним муром, поряд звів іще ряд господарських будівель: конюшню, кузню, корівник. I все це стало прозиватися маєтком пана Гільза. 

За верству від маєтку Гільз звелів поселятися своїм робітникам. Так виник хутір, якому пан дав назву на честь свого укоханого хорта Шракса. Але люди не хотіли ламати язик на «хуторі Шракса» – дуже вже незручне для українців словосполучення, та ще й знали, що то собаче наймення. Село стали називати Шараксівкою, а затим Шарахівкою, що з часом уже мало й свою історію. 

Iще коли пан засновував свій маєток, відзначився серед наймитів якийсь Штепа Семен. Хитрий був чоловік, пронозуватий, як в'юн, завжди знав, із якого боку до пана під'їхати, та ще й наче по-німецькому дещо петрав. Тож цілком природно, що незабаром він уже в прикажчиках ходив, вірніше, не ходив, а верхи їздив. Незабаром Семен і забув, що й сам був холопом. Ну й, звісно, догоджав панові, як богові, обкрадав на платні поденних, а потім і пана, як траплялося, не поминав обдурити. 
I вибився Семен Штепа у великі хазяї. Не рівня вже голодранцям. Років за десять і він став про свій хутірець подумувати, бо мав дві пари волів, три пари коней, неабищицю з реманенту. Правда, невдовзі потому, як Семен із Гуляй-Поля з ярмарку привів пару коней, до нього прийшов один чоловік і сказав: «Оддай коні, що вкрав». I позивав Семена той чоловік, але нічого не висудив, бо сам Гільз підтвердив, що ті коні Семен у нього, в пана, купив... 

Ось так стало в Семена три пари коней... 

Таким саме робом у Семена і його братів іще багато чого поназбиралося. 

Добились-таки Штепи пайового дозволу на відмежування. Якось, уподобавши місце для майбутнього хутірця недалеко від Шарахівки, в коліні річки, підійшов Семен до мужиків, що саме косили траву. 

– Ну, хахли, – звернувся він до дядьків, – хто хоче піти до мене садибу городити? Пан, значить, дозволив узяти п'ятьох охочих. Не бійтеся, не зобиджу. Вдвічі більше матимете, ніж у цього скнари із загряниці. 

Це так Семен намагався між мужиками за свого видаватися, тому й лаяв пана. 

– Де ж ти хочеш своє кубло заснувати? – спитав один із мужиків. 

Семен скривився, але відповів спокійно: 

– Он, де шлеї. – Й він показав на прикриту свіжим сіном кінську збрую. 

Ці слова Семена Штепи стали «історичними» для всіх його нащадків: відтоді весь рід Штепів стали називати «Дешлеями». Ще й досі це прізвисько тінню тягнеться за всіма Штепами. 

Куток, де оселилися брати Штепи, шарахівці назвали Дешлеївкою. Поступово Дешлеївка росла. Й майже всі Штепи, мало працюючи, заможно жили. Але й серед них виділявся Семен Штепа. Знали шарахівці, як багатіють Дешлеї, але що ти їм вдієш? I як не намагався Семен виказати себе «рівним» з мужиками, але його, як і всіх Дешлеїв, люди ненавиділи за грішну душу й темну совість. 
Може б, і вибився Семен із братами в пани, якби ж то не загорілися «ні з того ні з сього» однієї літньої ночі дев'ятсот п'ятого року їхні садиби й пихатий маєток Гільза. 

Погрілися тоді мужики. I ніхто з них і пальцем не кивнув, щоб погасити пожежу. А ранком мали причину ще й розважитись: біля згорілого маєтку пана Гільза було знайдено напівзотлілий козирок від кашкета, загубленого, мабуть, палієм. З Гуляй-Поля прибула поліція з собакою-шукачем, якого шарахівці назвали пожежником, бо, коли йому дали понюхати козирок, він, крім диму, ніякого запаху не почув, чхнув, а потім підняв ногу й позначив той речовий доказ так, як це собаки вміють робити. Під регіт мужиків поліція змушена була облишити пошуки, але для підтримання честі мундира кількох чоловік заарештували. Та незабаром їх відпустили, бо ні про що не пощастило довідатись... 

СВЯТКОВI ҐУЛI 

Iван Петра зустрів на ринку: 
– Привіт! 
– Салют! 
– Що ти придбав? 
– О, як царівну, взую жінку! 
Глянь, модні чоботи дістав. 
– А я коханій ПарасиніÂ 
Набір парфумів ось несу. 
I стрічки – білі, чорні, сині – 
Вона вплете собі в косу. 
– Добавим, значить, милим вроди, 
Вони ще розцілують нас. 
– Не гріх тепер з ції нагоди 
Й сьорбнуть. 
– Не пиво, і не квас! – 
Понишпорили у кишенях, 
На пляшку й закусь нашкребли. 
Зібрали гроші в одну жменю 
I до буфету забрели. 
Спочатку мов повеселіли, 
Та скоро сумно стало їм: 
– Ну що та пляшка на два рила? 
– Еге ж, вважай, ні пив, ні їв. 
– Ех ти, – Iван схопивсь, – макітра! 
– Парфуми?! – здогадавсь Петро. 
– Одеколону, чув, півлітра 
Все рівно, що вина відро. 
...З буфету з піснею, горласто, 
Вони додому йдуть. Пора. 
Підтримує, щоб не упасти, 
Петро Iвана, той – Петра. 
Петро, нарешті, спохопився: 
– Що ж подарую я жоні? 
Iван втішає: 
– Не журися! 
Мені ти друг, скажи, чи ні? 
– Звичайно, друг! 
– Чого ж ти плачеш? 
У мене що оце в руках? 
– Ну, чоботи. 
– Їх два, ти бачиш? 
Ще й на високих каблуках! 
Чи ж з другом я не поділюся! 
Один – тобі, другий – мені: 
Я подарунок маю Люсі, 
Й ти маєш що вручить жоні. 
– Вік не забуду тебе, друже! – 
Петро чоломкатись поліз. 
– Я теж люблю тебе і дуже! – 
Вони розчулились до сліз. 
Та й по домівках повернули. 
Там їх зустріли – стук і грюк... 
В обох на лобі й досі ґуліÂ 
Такі завбільшки, як каблук! 

ОХРIМОВЕ ГОРЕ 

Приплівсь Охрім до лікаря: 
– Рятуйте, вмираю! 
Пропадають мої ноги, 
Як спасти – не знаю. 
Вже опухли і репають, 
Тільки торкни пальцем. 
Я мастив їх сметаною, 
Олією, смальцем, 
Солідолом із попелом, 
Пастою з чорнила. 
Був оце в шептухи-баби, 
Але й та безсила. 
На вас, лікарю, надію 
Останню плекаю. 
– Слід негайно... – почав лікар, 
А Охрім волає: 
– Не дам різать! Пілюлями 
Лікуйте хоч місяць. 
Коли рак – скажіть відверто, 
Тоді я повісюсь. 
– Заспокойтесь, – каже лікар, – 
Нічого страшного. 
Теплою водою з милом 
Треба вимить ноги. 


Микола СОРОЧЕНКО 

БАЙКИ 

ВИЛIКУВАЛАСЬ 

Казала сусідці бабуся Оксана: 
  – Сьогодні приїде чаклунка Калсана, 
  На правеє вухо я майже не чую, 
  Піду до Калсани, нехай полікує. 
Ось знов зустрічає сусідка бабусю: 
  – Ну що, відлягло вже, – гукає, – у вусі? 
  Кричить їй старенька: 
  – Від чарів Калсани 
  Тепер... І на ліве я чую погано! 

КОГО ВАЖЧЕ ЗНАЙТИ 

Каже хлопчик мамі Раї: 
  – Я поїду в Гімалаї, 
  Заберуся на вершину, 
  Снігову знайду людину! 
І зітхнула мати тяжко: 
  – Знайдеш, сину, це не важко. 
  Тут проблема – знайти тата: 
  Бо сьогодні в них зарплата. 

ШИПШИНА 

Навіщо ці абсурдні балачки, 
  Що колючками надто я багата? 
  Кому мої зашкодять колючки, 
  Коли мене руками не чіпати? 

ЛОПУХ 

Зітха лопух: – О доле моя зла! 
  Дрібна пташва, а високо літає, 
  А в мене крила, наче у Орла, 
  Та клятий корінь в небо не пускає! 
Балака, а не знає, відчайдух: 
  Без кореня із нього б вийшов дух. 


Оксана ДРОЗДОВСЬКА 

* * * 

Я зірвала ромашку. І вмить 
Я змінити схотіла долю. 
Винувата душа мовчить. 
Що я ночі тепер промовлю? 
З піднебесся хитрунка-ніч 
  Мені щось розказати хоче. 
  Та хіба зрозумієш у сні, 
  Що вона мені напророчить? 

ОКСАМИТОВА НIЧ 

Оксамитова ніч у вікно моє кинула зорі –Â 
На шибках залишила безжурне дитинство моє. 
По молочних слідах на Великому Возі, як в морі, 
Пропливу я туди, де прозорий світанок встає. 
Зачерпну я жаги із невтомної сили криниці, 
І злетить із безсонь запах ніжно-вогнистих троянд. 
І сьогодні нехай образ твій мені кленом насниться. 
І відчує закоханість неба вечірня зоря. 


Анастасія СИБIРСЬКА 

* * * 

Як боляче жалить образи і зради змія, 
І спогади-сповіді ллються русяво снопами. 
Заглиблення в штольню – в середину власного Я – 
Руйнує, мов крихти, на зламі оголену пам’ять. 
Перетин, порушення, прірва, солона вода... 
І сіються миті в кути і розгорнуті брами. 
І вечір краплинами вереску вже опада, 
Залишивши осторонь вересня крапки та шрами. 
Солоним кулоном – циклоном згортається час 
Між власних ілюзій, і спроб, і хвороб клонування. 
І вечір іржавіє, вії схиляє до пасм. 
Трикрапка.... Як прикро, що втрачено сенс листування. 

* * * 

Фарбовані феї, трофеї, феєрія слів. 
Бджолині сліди-медоноси, медалі-кайдани. 
На тлі фотоплівки –Â 
  загуслість розплющених злив, 
Окрилених крапками-комами, ніби слідами. 
Лікерно загусла, нав’язлива смерті фата 
Зомліло притулена до потойбічного світла... 
І постріл, як вибух, 
  як вирок впритул, як мета. 
І пляма червона, 
  мов квітка на сукні розквітла. 
Парфуми, білизна, асфальт і обірваний крок. 
Обручка, каблучка, 
  судина, зупинена тиском... 
І стрічка дороги –Â 
  то ніби останній рядок –Â 
Фінальний, фатальний, 
 безжальний, натертий до блиску. 

 

Сана ПРАЄДГАРДЕНССОН 


ОПОВIДАНКА ПРО ТЕ, ЯК ОЖЕНИВСЯ МАКЛАРЕН 

Оце ненавиджу... Стою по пояс у холодній солоній воді, на руки налипла гидота, під нігтями – бруд і в горлі пересохло... А він сидить на сухому, чоботи чисті, руки на грудях, на капелюсі – перо... Дивитись мені в спину, я вже відчуваю, як поглядом він дірявить мені потилицю... Мати моя Вода, коли я згодився йому допомагати, чи я був п’яний, чи на мені спочивала природа?.. Він сидить там, на камені, і чеше під сорочкою пузо, а я стою тут, у морі, і чекаю припливу... третя доба тікає, як той пісок з під моїх босих ніг. 

– Халваре, – питає він мене усоте, – а яка вона буде?.. 

– Гарна, – відповідаю я... А про себе кажу: – I дурна, сподіваюсь... Бо всі розумні від Дамфрісу до Данді тобі відмовили хором... 

– Халваре, – кличе він знову, – а може, принести тобі сітки і мотузки... щоб вже... а то ти знов не втримаєш... 

– Ларене, друже, – промовляю крізь зуби, – замовкни і готуй свого хреста... – Тихо-тихо так промовляю... Бо не бачу її.., та вже чую... Чую, як пливе вона під водою, слизька і срібляста красуня.., молодша з моїх дочок... Вона десь поряд, кружляє й співає... Море підіймається вище і мені вже по плечі... Водорість це, чи волосся Морени мій лоскоче зап’ясток?.. Тече повільно крізь пальці... Ні, вирішую я, трава така не буває... Така ніжна, така довга, така шовковиста... Раба моя Вода, гріх мій мені відлий... Молюся сам собі й стискаю кулак міцно-міцно. Тримаю кінці її кіс і кричу, накручую цю розкіш на руку... Й вона кричить і пручається.., в бік лупить мене своїм дебелим хвостом.., тягнеться нігтями мені в очі... Я ж Бог твій, дурепо, що ж ти робиш, навіжена русалко... Звивається і виє, але я тягну, перехопивши тіло між людиною і рибою.., тягну її з моря на землю... На березі бігає, наче навіжений, мій товариш у кілті.., в руці його смарагдові чотки із хрестом золотим... На перевернутому човні сидить і пугачем ухає МакБрайд, святий католицький отець... Глауд, свідок від людства, напився і в комі... А я... Та хай мені грець... Щоб ще раз колись я взявся робить таку штуку – одружувати мою дівку з шотландцем... 

– Ну-ну, – кажу їй у вушко, – не плач, моя рибко, це ж не смерть твоя, це ж тільки заміж... 
Й поки вона, збентежена і прибита, борсається на піску й ротом хапає повітря, беру намисто у ошалілого Ларена і їй надіваю на шию... Вона волає так, що воскресає наш свідок, а пан отець падає навколішки й починає просити Ісусову Мати захистити його і помилувати. Молодий несе картатого пледа й прикриває своїй нареченій новонароджені ноги... Кров б’є фонтаном і збігає у море... Вона вже навіть не стогне, лише їсть свої губи й дивиться на мене вороже... 

– Що поробиш, – белькочу, – така твоя доля... 

– Щоб ти здох, Морський Боже, володарю Хижий, – відповідає вона мені пошепки... 
«Я б з радістю, але ж не можу», – думаю так, підводжуся, збиваю з колін пісок й намагаюся здерти зі стегон своїх її луску... Не можу... 

– Все, – кажу ні до кого, – я пішов... Ви вже тут без мене якось... А я зробив свою справу... За раз обірвав рід Моренів й розпочав літопис хоробрих МакЛаренів, клана і автостайні... 


Людмила СИНЕШАК 

МЕДОГРАД 

Німа долино – свідок і суддя 
Боїв кривавих, горя і страждання, 
Тут ми одні, є тільки ти і я. 
Наш співрозмовник – вікове мовчання. 
Не треба слів, як і раніш, мовчи. 
Нехай степи розповідають міфи 
Про те, як тут не раз свої мечіÂ 
Тупили гуни, половці і скіфи. 
Роки минали, ріс розкішний сад. 
І з ним життя своє почав по праву, 
Ділами ріс, мужнів квітучий град 
І здобував свою робочу славу. 
І в непосильній праці, і в боях 
Ціну пізнав людського поту й крові. 
І все-таки цвістиме у віках, 
Наперекір вітрам історії – Медовий. 


Ліна ЧЕРВОНЕНКО 

ЄДИНИЙ МIЙ 

Я витесала тебе із ночіÂ 
Різцями найтоншими – мріями, 
Море втіснила в очі, 
Світилися щоб повір’ями. 
Не з частки створила – з цілого, 
Без суміші, без поєднання. 
Нестримного і жагучого, 
Немов до основ повернення. 
З довіри – душі прозорості, 
Що з місяцем цілувалася. 
У образ хлюпнула гордості, 
Щоб хто не зустрів – милувалися... 
Позичила подих у квітки, 
Що медом бджолу напуває, 
Щоб люди казали: «Звідки? 
Таких уже – не буває...»Â 
Iз тої, нашої ночі – 
Незайманого і цілого. 
До шепоту: «не зурочу»... 
До поцілунку білого... 

ВIТЕР 

Забився вітер у вікно 
Під такт ударів серця. 
Торкнулось вуст холодне скло, 
«Впусти погрітись», – шепче. 
Надворі січень розгулявсь, 
Пройняв слова морозом. 
Бо із зимою проходжавсь 
Андріївським узвозом. 
Про сніг все випитав, про дощ, 
Провів переговори. 
Ще скуштував столичний борщ 
З зимою у любові. 
Розправив крила, прилетів 
Назад до свого краю. 
Замерзли руки, навіть тінь, 
«Впусти на мить», – благає. 
Якщо із Києва – заходь, 
Сідай біля комина. 
Тебе теплом своїм вогонь 
Обійме, наче сина... 



Анастасія ЖЕЛЯБIНА 

* * * 

Чорна смуга, біла смуга, 
Як весною поле. 
На стрічки життя порвало: 
Вся смугаста доля. 
Чорна смуга – то провалля, 
Морок, ніч, безодня. 
Може, скінчиться дозавтра, 
Може, – вже сьогодні. 
Вітер долі хилитаєÂ 
Мене, як билину, 
Як берізка під час бурі, 
Корчуся і гину. 
Потім раптом біла смуга –Â 
Птахом я літаю, 
Вже не гину, а радію, 
Як душа у раю. 
Сонце, квіти і веселка, 
Музика і сцена, 
Доля раптом повернулась 
Радістю до мене. 
Я поволі забуваю, 
Що то за безодня. 
Не вертай до мене «вчора», 
Хай буде «сьогодні». 


Надія ДЕМЧЕНКО 

НЕ ТI ТЕПЕР ЛУКИ 

Як бачу: край саду колодязь, 
В садку, як завжди, дітвора. 
I трави на луках по пояс — 
Казав тоді дід, що пора, 
Узявши сніданок з собою, 
Іти вже косити чуть світ. 
Не смів протоптати гарбою 
На травах нескошених слід. 
Внучата збігалися босі, 
Сварився дідусьо на них, 
Як ті обсідали покоси 
У пошуках трав їстівних. 
Там грициком справді цілющим, 
Лопуциком вельми товстим 
Смакує, аж очі заплющить, 
Улюбленець дідів – Устим. 
I бачила потім я інше –Â 
На луках косарок потік. 
На краще було чи на гірше —Â 
Хто знає, прийшов такий вік. 
Машина – то витвір прогресу — 
Валки підбирає, січе, 
Й готові тюки вже з-під пресу 
Випльовує прямо в причеп. 
Місили тоді тракторами 
Розмиту дощами стерню, 
Лишаючи травми і рани, 
Куди там гарбі чи коню. 
Від трактора колії в пояс, 
Прибитий, розчавлений цвіт, 
Замулено блимав колодязь 
Пустою зіницею в світ. 
Де трави цвіли — не повірить! — 
Амброзії хащі густі, 
Навколо ні птаха, ні звіра, 
Не ті тепер луки, не ті. 
 
I вже тюкувальній машиніÂ 
Нема чого більше робить. 
Що луки, коли у руїніÂ 
Село українське стоїть. 
 
Чому так по-варварськи, люди, 
З природою ми повелись? 
А що з усіма нами буде, 
Якщо вона щезне колись? 


Петро БАНЬКО 

* * * 

Половіють хліба, оживає у серці надія, 
Що прокинеться нива не багатим, 
  та все ж врожаєм, 
I розправить вітряк 
 в безнадії опущені крила, 
I закрутяться жорна: 
 «Живемо, брати, ще живем», 
 
Хай не хлібом єдиним живем, 
  та без нього ні кроку, 
I твердять сивочолі, 
  що відали смерті печать, 
Ми такого давно, 
 ой давно не згадаємо року, – 
На вустах тридцять третій, 
 і руки зрадливо тремтять. 
Врятуй і збережи нас, Боже, нині сущих, 
Тебе прохаємо, як рідного отця, 
До тебе молимо про хліб насущний, 
Хай нас мине безхлібна чаша ця. 
 
Буде хліб на столі, 
 малиново лунатимуть дзвони, 
Буде хліб на столі, відлетять 
  всі печалі й жалі. 
Ми здолаєм усе, 
  ми пройдем через всі перепони, 
Був би хліб на столі, був би хліб на столі. 


ТРАВЕНЬ 

Знов заблукав у травах місяць травень. 
I косарі клепають дружно коси, 
А по селу лунає стоголосо, 
Що не подвір’я, то день-дзень, день-дзень. 
 
По тому, як «виспівує» коса, 
Заздалегідь угадують погоду. 
Коли шепоче – вказує негоду, 
Коли дзвенить – синіють небеса. 
 
По тому, як покладено покіс, 
Взнають характер косаря і вдачу: 
Косив косар тут, видно, не ледачий, 
А цей утяв із голубиний ніс. 
 
А в цього, видно, зболена душа, 
Тож і видбив він ручку невелику. 
Косив, мов брив, і з тим прощавсь навіки. 
Все, що любив, до чого поспішав... 
 
Десь в різнотрав’ї травень заблукав. 



Володимир ХАРЧЕНКО 


СПОВIДЬ СТАРОЇ ХАТИ 

Так тяжко відболіла я без вас: 
Господарі про мене вже не дбали, 
Дощі й вітри наперебій шмагали 
I дах, і стіни. I прийшов мій час. 
 
Оце і все. Вже гроші віддали, 
I будуть моє тіло розбирати 
Чужі господарі. А власні продали 
I серце двору, й навіть пісню саду. 
 
А я жива ще, хоч прийшов мій час. 
Я пам’ятаю ваші голоси і руки. 
Старі господарі, вмираю я без вас, 
Оце і все... Навіки ця розлука. 


Людмила КОЛОМОЄЦЬ 

ПАМ’ЯТI ЧОЛОВIКА 

Літо-літечко! Пташечка тринька. 
В сонці мліють розкішні гаї. 
В небо стільки насипано синьки, 
Як колись в любі очі твої. 
 
Колосок починає хилитись, 
На стеблі вже не втрима себе. 
Не намріятись, не надивитись... 
I, здається, вже бачу тебе. ... 
 
Колосок розтираєш в долонях... 
Придивляєшся, як там зерно. 
...Квіти рвеш... Вже букет – руки повні... 
Гарно так, ніби кадрик кіно. 
Ні, ще краще. Це справжнє, не в ролі. 
Ти щодня таким був у житті.. 
Агроном! Стільки сонця і волі! 
Не зітліти цьому в забутті. 
 
I гойдається вітер на ниві, 
Впившись щастям врожайних трапез. 
Сині очі, журливо-красиві, 
Літом дивляться з синіх небес. 


Віра КУЗЬМЕНКО 

ЖУРАВЛI 

Журавлі ви мої, журавлі, 
Летите в далечінь без зупину. 
Зупиніться на рідній землі, 
Не лишайте в біді Україну. 
 
Не гасіть, запаливши свічу, 
Що горить, наче іскорка Божа. 
Маю крила, але не лечу, – 
Рідну землю лишати негоже. 
 
Ви не знайдете на чужиніÂ 
Ані правди, ні віри святої. 
Для душі там гіркі полини, 
I зазнаєте долі лихої. 
 
Повертайтесь, мої журавлі, 
Iз чужого далекого краю. 
За своєї святої земліÂ 
Ви не знайдете кращого раю. 
 
Не летіть в чужину, журавлі. 


Наталя КВIТКА 

БЕРЕГИНЯ 

Повертає сонце лагідно на днину, 
Обіймає ніжно хату-берегиню. 
Квіт бузковий заплітає їй у коси, 
Болі й радощі з вітрами їй приносить. 
Берегине, моя нене, берегине, 
Рятівнице від тривог в лиху годину. 
Полинами ти сивієш при дорозі, 
Першим посвітом стрічаєш на порозі. 
Пригостиш гостей ти щиро хлібом-сіллю, 
І покличеш на хрестини й на весілля. 
Чорнобривцями війнеш у серце й душу, 
І до пам’яті вклонитися примусиш. 
Біля груби я пригріюсь на ослоні, 
Притулю до вуст матусині долоні. 
У дитинство я полину чебрецями, 
Там, де пам’ять заблукала разом з нами. 
Де калинова гойдається колиска, 
Пісня мамина голубить, як берізка, 
Де бабусина чарівна тиха казка. 
А в татусевих очах турбота й ласка. 
На святе Різдво я обійду всі хати; 
Буду радість і надію засівати. 
Щоб велись здоров’я й щастя у гостині, 
Вік жили святі матусі-берегині. 

* * * 

Моя доля щастям перевита 
В перевеслі ранньої зорі, 
У блакиті стрічок оксамиту, 
Що барвінком стелиться в дворі. 
Моя доля лебедем по плесу 
Береги веселкою єдна, 
Як меткий і роботящий тесля, 
Ставить дім із віри і добра. 
Моя доля жайвором у полі, 
Будить співом стиглу синяву. 
Між сусідів, друзів і знайомих 
Славить батька. Маму і рідню. 
Доля у вінку з барвистих квітів, 
Де сплелися ружа і полин. 
І серпанком років перевитіÂ 
Голос скрипки і вінчальний дзвін. 
Моя доля щастям перевита 
У дарунку вічного життя, 
У святім єднанні ми і діти, 
У родиннім колесі буття. 


Олена МУХА 

ТОПОЛИНА ЛЮБОВ 

Закохався вітер в молоду тополю, 
Пристрасно вплітався в коси золоті. 
Та й, погравшись вволю, вкрав у неї долю, 
Став останнім щастям у її житті. 
Він для неї – холод із-за небокраю, 
А вона для нього – пристрасний вогонь. 
Він над нею – хмари... Скликав цілу зграю, 
А вона ж, тендітна, – сонце із долонь. 
...Плакала надвечір... Кликала журливо 
І просила щастя в ніжних журавлів, 
А її коханий знов розправив крила –Â 
Наче птах осінній, в ірій полетів. 
Не кохай тополю, вітре вільнодумний, 
Може, то єдине в когось забуття... 
Не лишай дівчину в самоті, в задумі, 
Не ламай їй долю! Не руйнуй життя!.. 


Лариса ВЕРЬОВКА 

ЧОРНА ВОРОЖКА 

Чорна ворожка, чорна ворожка красно гадала, 
Білу-червону, білу-червону стрічку сплітала. 
А у Гуляй-Полі, а у Гуляй-Полі цвітяться вишні. 
Нестор Іванович, Нестор Іванович... 
  Чому так вийшло? 

Нестор Іванович... Як Ви повірили в казку про щастя? 
Як Вам наміряно, як Вам відміряно чорної масті. 
А у Гуляй-Полі, а у Гуляй-Полі цвітяться вишні... 
Нестор Іванович, Нестор Іванович... 
  Чому так вийшло? 

Понад зірниці, понад зірниці – коні галопом, 
Хлопці-бочанці, хлопці-вербівці – під Перекопом. 
А у Гуляй-Полі, а у Гуляй-Полі цвітяться вишні, 
Нестор Іванович, Нестор Іванович... 
  Чому так вийшло? 

Нестор Іванович, Нестор Іванович... Чом така доля? 
Чом обняла Вас земля Парижа, не Гуляй-Поля? 
А у Гуляй-Полі, а у Гуляй-Полі журяться вишні. 
Нестор Іванович, Нестор Іванович... 
  Чому – не вийшло? 

БАТЬКУ ОТАМАН 

Батьку отаман, батьку отаман, 
Три дороги стеляться. 
Котрою із них, розкажи ти нам, 
Молодість повернеться. 
Батьку отаман, батьку отаман, 
Молодість не вернеться. 
Батьку отаман, батьку отаман, 
Ой, від волі п’яні ми. 
На степу – туман, на душі туман, 
Молодість – туманами. 
Батьку отаман, батьку отаман, 
Молодість – туманами. 
Батьку отаман, батьку отаман, 
А любов нам до лиця. 
Батьку отаман, батьку отаман, 
А любити ж хочеться. 
Батьку отаман, батьку отаман, 
Ой, любити хочеться. 
Батьку отаман, батьку отаман, 
Що то нам пророчиться... 
А життя одне, батьку отаман, 
Помирать не хочеться. 
Батьку отаман, батьку отаман, 
Ой, як жити хочеться... 

ПАРИЗЬКИЙ ДОЩ 

Дощ, дощ, дощ... 
Падає дощ на скроні. 
Дощ, дощ, дощ – 
Холодом у долоні. 
Сірий паризький дощ, 
Небо паризьке сіре. 
Боже, чи є в цьому світі хоч хтось, 
Хто тобі іще вірить? 
Йдуть, йдуть, йдуть 
Сірі літа в Парижі. 
Тут, тут, тут 
Все чужиною дише. 
А з гуляйпільських степів 
Не долинає вістка. 
Париже, Париже, великий такий, 
Чому ти тісний, мов клітка? 
Боже, подай на хліб 
І на життя краплину – 
А Гуляй-Полем пройти б, 
Ех, на степи полинуть, 
На гуляйпільські степи, 
На золоте осоння... 
Господи Боже, чому дощіÂ 
На чужині солоні?.. 


Галина ДОННИК 

МIЙ ДЕНЬ 

У моїм серіалі будуть всі досконаліÂ 
Симпатичні, сучасні, привітні. 
Я роздам всі медалі, поцілунки зухвалі, 
І незвичні троянди блакитні. 
У моїм серіалі будуть милі деталі: 
Погляд, подих, інтим і усмішка. 
А в спекотній Бразилії на карнаваліÂ 
Буде пиво холодне й горішки. 
У моїм серіалі у концертному залі, 
На прем’єрі нового кохання, 
Принц на білім коні (на сріблястім «Феррарі») 
Заримує хореєм зізнання. 
У моїм серіалі на стариннім роялі, 
Ніжні сутінки талановито 
Розіграють Сонет із легкої вуалі, 
Із якої мій одяг пошито. 
Для свого серіалу назву вибрала вдало; 
Це «Мій день». Дуже влучно і точно. 
А за синім вікном цвіркуни заспівали 
«Хеппі Енд»! – Всім спокійної ночі. 


ПУНКТУАЦIЯ КОХАННЯ 

Жила була просто Крапка. 
Кругленька, як в полі кульбабка. 
Як кулька повітряна гарна, 
Та мала характер кошмарний. 
Безжалісна і рішуча, 
Безсовісна і колюча, 
Як стане – усім зрозуміло; 
Закінчилось слово і діло. 
Жила була Кома у світі, 
Ловила щасливі миті. 
Продовжувала розпочате, 
Не вміла чомусь мовчати. 
У ластовинні лице. Кирпата. 
Любила пожартувати. 
І втішить уміла дбайливо, 
І втерти сльозу зрадливу. 
І жив був Ти на планеті, 
У далекому Інтернеті. 
Холодний, як пляшка «Спрайту», 
Відвертий, як порно-сайти... 
Цікавий, харизматичний, 
Закоханий в мене довічно. 
І відданий, і прекрасний... 
...Всі коми ти ставив вчасно. 
Жила була Я – реальна. 
Справжнісінька, не віртуальна. 
І вірила Комам хитрим, 
Улесливим і привітним. 
Та якось раз на світанніÂ 
За «склянкою розчарування», 
Я Крапку намалювала, 
І факсом тобі надіслала. 
Тримав ти її в долонях, 
Чув відлік часу у скронях, 
Тримав вибухівку, міну. 
Спливала остання хвилина. 
...Бах! І розірвалось серце, 
...Бах! І спалахнуло сонце... 
А Кома хвоста піджала, 
Чи, може, зміїне жало?