«Піднята цілина». Шедевр чи кон'юнктура?

Розвідка 

Радянські критики в цьому питанні одностайні - шедевр літератури. Та й хто міг сказати щось негарне проти твору, який високо цінували Сталін, Хрущов, Суслов й іже з ними? Нині ж тенденція інша: все це - не що інше як славослів'я тоталітарному комуністичному режимові та його «великим» вождям.

Представників старої школи називати не варто. Для цього треба всього-на-всього відкрити будь-яке видання творів Михайла Шолохова й почитати передмову. Інша ж думка з'явилася не дуже давно - коли дозволили говорити все, що кому в голову збреде. Добре, якщо критика хоч чим-небудь аргументована. От і вельмишановний Віктор Суворов у «Криголамі» й інших своїх книгах торкнувся цієї теми. Мовляв, мої земляки вмирали від голоду, а Михайло Олександрович у своїй «Піднятій цілині» нічого про це не говорить. Хоча книга саме про ті часи - колективізацію.

У цьому правда є. Люди, яким зараз уже 75 років і більше, пам'ятають і можуть розповісти про голодомор 1932-33-го. Ті страшні роки забрали мільйони людських життів. Але судити, напевно, треба все-таки про те, що вдалося написати тому або іншому авторові, та як він це зробив, а не про те, що він не сказав. Адже ніхто не може засуджувати В.Суворова за те, що в «Акваріумі» не написав про валютні внески радянських лідерів у банки Швейцарії... Цінуємо ж згадану книгу за правду про ГРУ (Головне розвідуправління) СРСР.

У цьому плані можна згадати й іншого літератора – Євгена Маланюка, який закидав свого часу Павлові Тичині: “Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась”. Справедливо? Звичайно. Якщо не зважати на умови, в яких творили ці письменники. Маланюк стояв за вольєром, а Тичина сидів у клітці з левом. І перший каже: “Чому це ти не можеш смикнути звіра за вуса? Боїшся? Чи не сором тобі?” Що ж, “смикати” лева здалеку, із-за бар‘єра, набагато легше, ніж перебувати разом із ним у клітці...
Підійдемо з тих же позицій і до «Піднятої цілини». Що вдалося М.О.Шолохову розповісти про ті жорстокі часи, коли сталінська м'ясорубка перемелювала мільйони селянських доль? Зараз ми можемо говорити, що це було небачене в світі насильство - людей заганяли в колгоспи. Незгодних відправляли на Сибір. Тих, хто жив заможніше, розкуркулювали й теж виселяли. Пише про це Михайло Олександрович? Так.

Згадаймо приїзд осавула Половцева до Островнова, їхню таємну бесіду. Монолог Якова Лукича заслуговує, щоб його процитувати. «Говорять, нині надвечір приїхав якийсь робітник із району й буде всіх заганяти в колгосп. Кінець приходить нашому життю. Наживав пригорщі мозолів та горба нажив, а тепер добро віддай усе в загальний казан, і худобину, й хліб, і птицю, й будинок, напевно? Виходить, начебто: дружину віддай дяді, а сам іди до..., не інакше. Самі поміркуйте, Олександре Онисимовичу, я в колгосп приведу пару волів (пару встиг продати Союзм‘ясу), кобилу з лошам, весь інвентар, хліб, а інший - вошей повний очкур. Складемося ми з ним і будемо бариші ділити нарівно. Так хіба ж мені не кривдно?.. Він, може, все життя на печі лежав та про солодкий шматок думав, а я... та що там гутарити!»

Людей, які були вже дорослими при Лаврентії Павловичу, залишилося не так багато. Тих же, хто пам'ятає часи Леоніда Ілліча та Юрія Володимировича, просив би сказати, що було б з людиною, котра відверто заявила, що в Країні Рад йому живеться погано? Його попередили б, щоб не плів зайвого. Не допомогло - судили б за дисидентство. У тридцяті роки ніхто нікого не попереджав. Забирали вночі в «чорний ворон» і відвозили до в'язниці. Тому радянські люди «на всіх язиках» мовчали, або ж говорили про недоліки та звірства влади пошепки на кухні. М.Шолохов пише про це в книзі, видає її. «Підняту цілину» читають мільйони. Можна тільки диву даватися, як його тоді не взяли під білі руки?..

Островнову кривдно, але не так як Титові Бородіну. Яків Лукич у громадянську воював проти радянської влади. А от Тит був червоним козаком. Після громадянської війни гарно господарював. Старався, хліб ростив, годував її, цю ж владу. А його прийшли розкуркулювати. «Я був нічим і став усім, усе в мене є, за це я воював», - говорить він. 

Довоювався ти, хлопче! Твої ж учорашні однополчани сьогодні відберуть усе. Справедливі твої слова: «Та й радянська влада не на вас тримається. Я своїми руками даю їй що жувати, а ви - портфельщики, я вас в упор не бачу». Ще побачиш. У насіннєвих посівах пшениці жито є бур'яном. Агрономи ходять із ножицями й зрізують останньому колосся. Їм не сховатися - занадто високі. Тит також «піднявся», одержавши землю, не брехав і не зубоскалив, як Щукар, а працював до сьомого поту. Радянська ж влада прийшла для того, щоб усіх зробити однаковими в бідності, а не в багатстві. Куркуля знищують як клас, незалежно від того, за кого він воював у громадянську. Винятків немає. 

Згадаємо розмову Давидова із секретарем райкому. Останній говорить про те, що є куркулі, які виконують план із хлібозаготівель. Як ти, мовляв, із ними себе будеш вести?

- А я йому - нове завдання!
Секретар зауважує: 

- А що ж скаже тоді середняк? «От вона яка радянська влада! Сюди-туди мужиком крутить»... Це, брат, хлоп'яцтво.

- Хлоп'яцтво? - Давидов почервонів.- Сталін, мабуть... помилився по-твоєму?

Давидов бере «Правду» з промовою вождя, читає: «Тепер ми маємо можливість повести рішучий наступ на куркульство, зломити його опір, ліквідувати як клас...» Обережно треба? Та більшовикові Давидову плювати на те, що будуть думати селяни. Його завдання - проводити лінію партії. Про совість і справедливість мова не йде.

Більш відвертий тут Нагульнов:

- Та я... тисячі станови зараз дідів, діток, бабів... Та скажи мені, що треба їх геть... Для революції треба... Я їх із кулемета всіх поріжу!

Селянин Банник не хотів віддавати зерно до насіннєвого фонду. Макар б'є його за це наганом у голову. А потім: «Якби з кожної контри після одного удару наганом по сорок пудів хліба вискакувало, я б усе життя тим і займався, що ходив би та ударяв їх!»

От вам образи комуністів. Як живі. Нічим не гірші, ніж у Солженіцина. Правда життя - на долоні. Бери, учителю історії, показуй учням, який «справедливий» лад готували людству більшовики-ленінці! Урок, присвячений колективізації, - не треба вишукувати що-небудь із газет. У Шолохова написано все, що нині публікується іноді ледь не як сенсація.

Звичайно ж, про погане життя не міг говорити Нагульнов із Давидовим або Размьотновим. Усе це письменник укладає в уста так званим «ворогам народу». Але саме вони в нього й говорять правду. Як той же Банник:

- Зберете хлібець, а потім його на пароплави та в чужі землі? Антанабілі купувати, щоб партійці зі своїми стриженими бабами каталися? Зна-а-ємо, на що нашу пашеничку гатите! Дожилися до рівності!

Святкуючи не так давно 70-річчя Дніпрогесу, на жаль, не згадали того, хто фінансував його будівництво. Це наш, рідний селянин. У нього хліб забирали не тільки на автомобілі для керівних товаришів. За зерно купували в проклятих капіталістів турбіни для електростанцій, верстати й інше устаткування для «Запоріжсталі», «Дніпроспецсталі» й інших гігантів індустрії... 

Так, Шолохов симпатизує більшовикам. Але й вороги радянської влади в нього не просто чорною фарбою намальовані. Половцев, може, й не підняв би руку на Хопрову, але йому подітися нікуди. Тим більше, вона впізнала кума свого - Якова Лукича. Пожалій її осавул, і завтра на всій організації можна поставити жирного хреста, а самому здаватися на милість ГПУ. Островнова автор роману теж ставить у таке становище, коли йому немає виходу - або рідна мати, або організація й та справа, на яку вона його благословила. І він заморює матір голодом.

Але й більшовики в «Піднятій цілині» не ангели небесні. Крім мракобіса Нагульнова Шолохов показує чекіста, котрий Льятєвському на допиті вибив око. 

Про «прекрасний» винахід більшовиків - комітет незаможних селян та товариство зі спільного обробітку землі (соз) - у народі свого часу ходили анекдоти й співомовки: 

Подивися, Ленін, сам,
Як гуляє комнезам:
Продав коні, продав воза,
А сам ходить кругом соза.
Він танцює, тупотить,
Щоб налогів не платить.

У Шолохова про це говорить сам комуніст Нагульнов: 

- Вони кредити беруть, але віддати їх не зможуть і за довгий строк. Ще скажу, що вони погану ведуть політику, і я їх давно б розігнав за те, що вони підлягли під радянську владу, як слабеньке теля, ссати - ссуть, а росту їхнього немає. І є такі проміж них думки: «Е, та нам однаково дадуть! А брати з нас за борги нема чого».

Ми свого часу сміялися з діда Щукаря за те, що хотів стати комуністом. Коли його запитували, навіщо йому це, він відверто відповідав, що хоче зайняти керівну посаду, ходити з портфелем і не працювати. А тепер згадаймо 70-80-і роки. Скільки таких щукарів було в КПРС? Чи не через це партія стала фурункулом на здоровому тілі суспільства, і її треба було вже розпустити як паразитичну структуру? Але ж Шолохов виявився пророком ще в тридцяті роки, за піввіку до краху компартії! Він тоді вже показав, що до неї лізуть кар'єристи й пройдисвіти, ледарі й торбохвати. Не важко здогадатися, до чого призведе все це будь-яку організацію, якою б міцною вона не здавалася на перший погляд. 

...Нині багато сказано про те, що, мовляв, не Шолохов автор «Тихого Дону», а Нобелівську премію незаслужено одержав. Хто написав «Тихий Дон» - нехай розберуться літературознавці. А от Нобелівську, а не тільки Ленінську (її, до речі, теж не дурням давали) премію Михайло Олександрович цілком заслужив і за «Підняту цілину». Вона написана Майстром і майстерно.

  Пилип ЮРИК