Відкритий лист голові Запорізької обласної державної адміністрації панові Олексію Кучеренку
Вельмишановний Олексію Юрійовичу!
Прочитав Ваше звернення в газеті "Запорозька Січ" за 12 вересня 2000 року під заголовком "Вандалізму немає виправдання" й сумно мені стало. Кого, чий пам'ятник захищає голова обласної влади? Борцеві за незалежність України? Ні! Видатному вченому? Ні! Поневолювачу, загарбникові й катові українського народу? Так! Саме того, що Ленін - чужинець, що Ленін - зайда й окупант - поки що, на жаль, не усвідомлюють ні Президент України, ні поставлені ним голови адміністрацій на місцях.
А між тим, про це пише сам Володимир Ілліч. Читаймо збірник "Ленін про Україну": К., 1965, с.497:
"29 листопада 1918 року. Телеграма главкомові в Серпухов. Із просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію, і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих (Підкреслення моє. - П.Ю.) областях у неможливе становище і населення не зустрічало б їх як визволителів. Зважаючи на це, просимо дати командному складу відповідних військових частин вказівку про те, щоб наші війська всіляко підтримували тимчасові радянські уряди Латвії, Естляндії, України і Литви, але, розуміється, тільки радянські уряди". Йдеться тут, звичайно, про харківський п'ятиколонний уряд Артема (Сергеєва) та підготовку баз для окупації у вигляді рад (советов).
Гарний вираз, пане Олексію, Ви знайшли: "Хто вистрілить у минуле з пістолета, в того майбутнє поцілить із гармати". Ви мали на увазі самого Володимира Ілліча? Не дивуйтеся, шановний. Візьміть в обласній бібліотеці імені Горького ось таку книжечку: Мальков П.Д. Записки коменданта Кремля. М.: Воениздат, 1987. Розгорніть на 171-й сторінці. Цитую за оригіналом.
"Наступило 1 Мая 1918 года...
Члены ВЦИК, сотрудники ВЦИК и Совнаркома собрались к 9.30 утра в Кремле, перед зданием Судебных установлений.
Вышел Владимир Ильич. Он был весел, шутил, смеялся.
Когда я подошел, Ильич приветливо поздоровался со мной,
поздравил с праздником, а потом внезапно шутливо погро-
зил мне пальцем:
- Хорошо, батенька, все хорошо, а вот это безобразие так и не убрали. Это уж нехорошо. - Он указал на памятник, воздвигнутый на месте убийства великого князя Сергея Александровича.
Я сокрушенно вздохнул.
- Правильно, - говорю, - Владимир Ильич, не убрал. Не успел, рабочих рук не хватило.
- Ишь ты, нашел причину! Так, говорите, рабочих рук не хватает? Ну, для этого дела рабочие руки найдутся хоть сейчас. Как, товарищи? - обратился Владимир Ильич к окружающим.
Со всех сторон его поддержали дружные голоса.
- Видите, а вы говорите, рабочих рук нет. Ну-ка, пока есть время до демонстрации, тащите веревки.
Я мигом сбегал в комендатуру и принес веревки. Владимир Ильич ловко сделал петлю и накинул на памятник. Взялись за дело все, и вскоре памятник был опутан веревками со всех сторон.
- А ну, дружно! - задорно командовал Владимир Ильич.
Ленин, Свердлов, Аванесов, Смидович, другие члены ВЦИК и Совнаркома и сотрудники немногочисленного правительственного аппарата впряглись в веревки, налегли, дернули, и памятник рухнул на булыжник.
- Долой его с глаз, на свалку! - продолжал командовать Владимир Ильич.
Десятки рук подхватили веревки, и памятник загремел по булыжнику к Тайницкому саду.
Владимир Ильич вообще терпеть не мог памятников царям, великим князьям, всяким прославленным при царе генералам. Он не раз говорил, что победивший народ должен снести всю эту мерзость, напоминающую о самодержавии, оставив в виде исключения лишь подлинные произведения искусства, вроде памятника Петру в Петрограде. По предложению Владимира Ильича в 1918 году в Москве были снесены памятники Александру II в Кремле, Александру III возле храма Христа-спасителя, генералу Скобелеву. На месте памятника Скобелеву против Моссовета был воздвигнут обелиск Свободы".
От бачите, Ленін розумів, що ідеологія - не іграшка. Або вона є (своя, державна, українська, національна), або на її місці буде окупаційна - з леніними, дзержинськими, свердловими, кіровими, калініними...
А ще хочу запитати Вас, пане Олексію, якби в Запоріжжі німецькі окупанти залишили пам'ятники Гітлерові чи Геббельсові, Ви і їх отак рвійно захищали б, як монумент Ленінові у Веселому? А то - також історія...
Більшовики, до речі, принесли на нашу землю не менше зла, ніж фашисти. Це вже розуміють навіть деякі інваліди колишньої КПРС. Інформації щодо цього тепер більш ніж достатньо.
Я ні в якому разі, Олексію Юрійовичу, не закликаю нікого брати мотузки й іти скидати ідолів тоталітаризму. Бо маю надію на те, що хоча б центральна влада в Україні ще буде колись українською. Тоді у Вашому кабінеті пролунає телефонний дзвінок із Києва, Ви відповісте:
"Єсть!" і за одну ніч у Запоріжжі та області не залишиться жодного пам'ятника Ленінові, Дзержинському та іже з ними! Як було вже зі статуями "батькові всіх часів і народів". Влада поставила - вона й скине. Розумієте, якщо це зробить якийсь патріот - то буде вандалізм! Якщо ж сама влада - то це - справа гарна, а головне, все законно!
Так, історію руйнувати не годиться. Тому я за те, щоб оті статуї вождів поставити біля краєзнавчих музеїв як кам'яних половецьких баб. І хай там красуються.
Щодо тих, хто знищив монумента катові України у Веселому, то вони дуже ризикували. Бо неукраїнська влада їм цього ніколи не простить. Прикладом цього є її поводження з членами "Самостійної України" в Києві.
Пилип ЮРИК,
член Національної Спілки
письменників України,
кореспондент газети "Запорозька Січ"