ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ГАНЬБУ МАЛОРОСІВ

Хто ми? 

Коли ми перестали гордитись, що ми - українці?

Ці слова Віктора Баранова з відомої пісні - не риторичні. Бо й справді, коли? Наші предки, як свідчать археологи й історики Англії, Німеччини та США, винайшли колесо, приручили коня і створили плуга. Коли вони, древні орії (арії), прийшли в Месопотамію, то місцеві аборигени дивилися на них широко відкритими очима. Там ще не бачили воза, не їздили верхи на конях…

Колись один співрозмовник у поїзді сказав:

- У росіян були такі вчені як Ломоносов, Попов, Яблочков... Щось українців не чути серед таких світил…

Тоді його запитали:

- А хто такий Сергій Корольов?

- Як хто? Російський радянський конструктор космічних ракет! - була відповідь.

Довелося пояснювати, що батько Сергія - Павло Король із Житомира. У тому ж місті народився й майбутній учений - в українській сім'ї.

Про Івана Пулюя, винахідника рентгенівського проміння, співрозмовник, звичайно, не чув. Не відає також, що герой оборони Севастополя матрос Кошка - українець Кішка. Що повстання на "Потемкине" відбулося під синьо-жовтим прапором, проводили його українські соціал-демократи Вакуленчук і Матюшенко… Отже, є ким пишатися - історією, народом, героями. Ніхто не заважає знати все це вже нині. Але гордяться ті, хто бажає цього.

Іноді чуєш: "Як тільки Україна стане багатшою, люди краще себе почуватимуть - вони й патріотами більшими стануть". Киньмо ілюзії! Матір дитина любить будь-яку, незалежно від того, багата вона чи бідна.

Легко буде любити Україну в квітучих садах, з повними базарами й магазинами, при великому заробітку. А ти полюби її такою, якою вона нині є! Обдертою різними зайдами та своїми ж "дітками", які, окрім власної кишені, нічого знати не бажають. А ти пишайся нею! Якщо не нинішньою, то минулою і майбутньою.

То коли ж ми перестали гордитись, що ми - українці? А ніколи! Українці - ніколи! Вони могли вірити в Христа, Леніна, Маркса, комунізм, але залишалися українцями, мріяли про Україну без кайданів і "братерської" опіки будь-якого сусіда. Малороси ж, манкурти змалку виховувалися в дусі нігілізму: якби тільки ковбаса була.

  Нашого цвіту - по всьому світу

Українцем можна бути тільки душею. Тобто, не соромитися на людях сказати: "Я - українець!" Знаю людей, які додають при цьому: "Українець російського (польського, єврейського) походження". Перед такими варто схилити голову. Вони для України - рідні діти. Гідні поваги й ті, котрі прожили десятки років на чужині, але й тепер не забувають українського коріння.

За даними журналу "Українська культура", в країнах СНД і Прибалтиці 1992 року проживало 7 мільйонів українців. У США - 2 мільйони, у Канаді - мільйон, по півмільйона - у Польщі, Румунії та Бразилії, 250 тисяч - в Аргентині, 100 тисяч - у Чехії та Словаччині, 60 тисяч - у країнах Югославії, майже 50 тисяч - в Австралії, 40 тисяч - у Франції, 25 тисяч - у ФРН, 20 тисяч - у Великобританії, 15 тисяч - у Парагваї, більше 10 тисяч – в Уругваї, 5 тисяч - в Австрії, 4 тисячі - в Бельгії, по 3 тисячі - у Швеції та Угорщині, 1,5 тисячі - у Венесуелі, тисяча - у Нідерландах, по півтисячі - у Данії і Новій Зеландії. В Іспанії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, Чилі, Перу, Китаї - від кількох десятків до кількох сотень осіб.

Це ті люди, які назвали себе українцями при переписах чи опитуваннях. Не так важко підрахувати, що за межами України проживають близько 12 мільйонів 86 тисяч українців. У нашій державі, за даними нещодавнього перепису – 37,54 мільйона українців. Як бачимо, на світі - близько 50 мільйонів людей нашої національності. Багато це чи мало?

У моїх руках - підручник "На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе. Выпуск 1". Видана вона "Госучпедиздатом" у Москві й Ленінграді 1931 року. На 112-й сторінці там є ось така табличка: "Цифры для диаграмм. Сколько жителей разных национальностей живет в СССР (в тысячах):

Русские 77791
Украинцы 81195
Белоруссы 4739
Казахи 3968
Узбеки 3905
Татары 2917
Евреи 2600
Грузины 1821
Тюрки 1707
Армяне 1568
Мордва 1340
Немцы 1239
Чуваши 1117
Таджики 979
Поляки 782
Туркмены 764

На этой табличке показаны только более многочисленные крупные национальности. Всех же народностей в СССР около 200".

Тут же слід відзначити, що це дані перепису 1926 року. Уже ж за переписом 1959 року в СРСР залишилося 104 національності, а 1979-го - 101.

Та повернімося до українців. Їх, як бачимо, більше, ніж росіян, понад 81 мільйон. Це в роки, коли до Радянської України ще не була приєднана Західна Україна. 1939 року на території Західної України і Західної Білорусі мешкало 13 мільйонів людей. Із них українців – 8 мільйонів. Отже, до 1932 року тільки на території нинішньої України та СНД проживало майже 90 мільйонів українців. Тепер в усьому світі - 54 мільйони. Де ж поділися десятки мільйонів?

Знищені голодоморами, війнами, сибірською радянською каторгою, фашистськими концтаборами і тюрмами. Так. Але найганебніше те, що певна кількість із них стала називати себе по-іншому. Росіянами, американцями, поляками, канадцями…

Україна, Малоросія чи Нью-Ізраїль?

Ніколи не чув, щоб росіяни відзначалися більшою плодовитістю від українців. Обкомівські лектори в 70-80 роках, торкаючись майбутньої (можливої) ядерної війни між СРСР та клятими капіталістами, відзначали: "Переможе той, хто матиме найбільше населення. Тобто,
найвірогідніше - китайці. На жаль, росіяни, українці, прибалти мають найменший приріст населення в СРСР". Цифри, наведені лекторами, свідчили, що найкраще розмноження відбувалося у республіках Середньої Азії.

Нині на території колишнього СРСР нараховується 140 мільйонів росіян. Порівняйте з цифрою 1926 року. Ледве не вдвічі їх стало більше. Їх що, війна обминула? Чи голодомор 1946-47 років? Ні. Просто КПРС повела таку політику, коли росіянам в СРСР морально й матеріально жилося краще. У відомому анекдоті б'ють не по паспорту, а по пиці. Але в паспорти малороси, білоруси, євреї, інші народи записувалися росіянами. І оті 99 національностей, які зникли, не всі знищені фізично. Їх просто записали росіянами: "Нос плюский, глаза узкий - совсем русский!"

Нігілістичне ставлення до рідної нації настільки в'їлося у свідомість наших людей, що нині, здавалося б, інтелігентні люди, з вищою освітою, говорять: "А навіщо в паспортах графа "національність"? Добре, що її нині й немає". Тоді, можливо, і стать не писати або місце народження. Бо хіба не однаково - жінка ти чи чоловік і де саме народився? Але ж пишуть. То чому ж наші законодавці не дають можливості мені записати до паспорта, що я - українець, росіянинові, що він - росіянин чи полякові, що він - поляк? Робиться все це спеціально, щоб ми з вами потім не знали, хто ми є. Через пару поколінь ми всі можемо стати іванами, не помнящими родства.

Переді мною - карта України. Землі, які визнав Ленін за УНР, коли давав їй повну автономію (при умові, що вона буде радянською). Із нинішньої території в Україні не було південного Криму - там кримські татари. Але Таганрог, Ростов-на-Дону, Кубань, південь Ставропілля аж до Каспійського моря - українські. Слобожанщина пролягла ледь не до Курська і Воронежа, угорі за Десною – наша Стародубщина, над Волинню - наша Берестейська область (нині Білорусь), на Заході - наша Холмщина (нині Польща), на півдні - наше Придністров'я (тепер Молдова). Як бачимо, будь-який поділ або переділ земель (при створенні СРСР 1922 року, після Другої світової війни) закінчувався не на користь нашого народу. На землях, відрізаних від України, людей легше було російщити, полячити і т.п.
Комуністична система гнула й нівелювала всіх. Та, на жаль, піддавалися цьому швидше представники саме української нації. Це можна побачити й тепер, як кажуть, неозброєним оком. Комуніст у Польщі - він, перш за все, поляк, патріот своєї землі і хоче бачити Польщу не у складі, скажімо, Німецької Федерації чи Російської імперії, а самостійною державою. Один мій колега сказав, що Зюганов не менший патріот Росії, ніж Путін. І це справді так. Від жодного російського комуніста ні в роки компартійного правління, ні тепер не чути, що Росії треба об'єднатися з Японією, і нехай японці керують таким союзом. От з Україною - хочуть. Але при єдиній умові - керуватиме Москва. І тільки від українського малороса-комуніста можна почути плач за колишнім Союзом і: "Чи не однаково, звідки керують - з Києва чи з Москви? Мені від того не легше!" На запитання: "А якби ще й з Вашингтона?"- вилуплює очі: "Мені кляті капіталісти не потрібні! Росіяни - мої брати!" Ось чому ми й бідні. Бо народом, котрий може й повинен збудувати власну державу, більшість населення себе ще не вважає.
Із такими людьми можна робити все, хто що надумає: і голодом морити їх, і в Афганістан посилати, і в Чехословаччину, і в Угорщину… Бо нормальна, самосвідома нація не їла б власних дітей у 1932-33 роках, а винищувала б комісарів, які вимітали все до зернини.

У 40-50-х роках українців не вивезли до Сибіру не тільки тому, що Жукову та Берії не вистачало вагонів. Головна причина в тому, що на Західній Україні діяла Повстанська Армія. Її лави зросли б удесятеро. Бачачи це, радянський уряд змушений був оголосити "амністію", припинити депортацію українців. Ситуація повторилася в Чечні.

Риба псується з голови. Найближче оточення Президента нігілістично ставиться до національної ідеї. У Верховній Раді засідають обмандачені особи, які хочуть бачити Україну знову в Союзі "непорушному". А колишній депутат Баулін закликав своїх виборців відірвати південний схід від України, створити автономію, а потім передати її в Російську імперію. Це так звані "патріоти" при владі. Що ж тоді питати інших, тих, що на місцях?

У місцевій запорізькій газеті один з таких писав: "Нещодавно звинувачено мене в тому, що я занадто піклуюсь про болгар чи євреїв. Якщо ми хочемо побудувати нове суспільство, в якому вільно будуть почуватися всі його громадяни, то чи вправі хтось "викреслювати" кожного третього мешканця нашого краю?"

От якби цей товариш дбав ще й про українців, яких у Запорізькій області, не зважаючи на політику Катерини ІІ та Суслова, що триває й досі, залишилася все-таки переважна більшість! А "звинувачення" колишньому партійному босові звучало так: "Болгарин може, в крайньому випадку, вивчити болгарську мову в Болгарії, єврей іврит - в Ізраїлі, росіянин російську - в Росії, але де, крім України, повинен учити українську мову українець? Невже для цього йому треба емігрувати до Канади чи Бразилії?"

В Україні ніхто якраз і не "викреслює" болгар, євреїв чи росіян. Але ж є корінна нація, яка дала назву цій державі, без якої Україна не існуватиме. Це буде Малоросія, Необолгарія або Нью-Ізраїль. Тому саме корінній нації повинне бути найбільше сприяння для культурного розвитку, освіти й відродження.

І що ж далі? Помріймо...

Можна тільки дивуватись, як за таких умов узагалі ще не задушено українську мову, культуру, звичаї… Отже, залишається нам з вами тільки помріяти… Настане день, коли при владі в Україні будуть патріоти. І тоді до кожної нації в Україні буде таке ж ставлення, як до українців у її країні. Скажімо, в Литві двічі на місяць виходить українська радіопередача і раз на місяць - телепередача. Все це гарантуватиметься і для литовців в Україні. Існують там недільні українські школи - отримайте, литовці, й ви такі ж самі - литовські. У Росії є дві українські школи (на всю Росію) - для росіян залишимо спочатку дві російські в Україні. І будемо додавати по мірі зростання українських шкіл в Росії…
Скажете, несправедливо? А як же інакше? Скільки в Росії україномовних вузів? Жодного! Немає навіть на Кубані, де козацькою (українською) мовою говорить майже
все населення.

Наші вузи й технікуми повинні перейти всі на українську мову викладання. Тоді батьки вимагатимуть українських шкіл і дитсадків. А діти ростимуть не хохлами-нігілістами, не манкуртами, не малоросо-яничарами, а українцями. Тобто, свідомими представниками своєї нації, які гордитимуться, що вони - українці. І тоді заголовок такої статті звучатиме майже по-ленінськи: "Про національну гордість українців".

Пилип ЮРИК