Замість рецензії
Чимало списів зламано журналістами, оглядачами, кінокритиками про нову версію фільму “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Комусь кінокартина подобається, комусь – ні. Хтось задоволений новим образом Вірки Сердючки, яку Гоголь, хоча й геніальним був, не міг передбачити свого часу, в XIX столітті. Інші ж тільки глянули на Андрія Данилка та його непомірно розширені груди – одразу ж вимкнули телевізора… Це вже говорить про те, що байдужих до цього твору сценаристи та режисери не залишили. Фільм гарно розрекламували. Але…
Автор цих рядків залишає на суд глядачів усі творчі знахідки та недоліки. Зверну увагу тільки на народознавство. Уже в горбачовські часи перебудови, коли релігію можновладці та спецслужби перестали цькувати, почали з’являтися в газетах етнографічні матеріали, пізніше – брошури, а потім і великі видання типу “Звичаї нашого народу” Олекси Воропая. Отже, всі, хто хотів, могли ознайомитися з певними нюансами народних українських свят. Тим більше, повинні були це зробити сценаристи, щоб не допустити “ляпів” саме в таких фільмах.
Що ж бачимо ми з вами, шановні читачі, у фільмі? Святий вечір. На ньому – не менше дванадцяти страв. Так і повинно бути – за кількістю місяців у році та апостолів Христа. Але вся сіль у тому, що страви ці – пісні. Скоромного в цей день не вживали. На екрані ж посеред столу поставлено… печене порося.
Далі – більше. Виходять парубки й кажуть дівкам: “Давайте христосатися”. Отут уже й справді “припливли”. Таке могла в гоголівські часи сказати або божевільна, або людина, котра випила з півбідона горілки. Адже христосаються на Великдень, а не на Різдво!
Мало того. У Святвечір виходять дівчата й починають… щедрівку. Та з них би все село після цього сміялося. Щедрують же не в Святвечір і не на Різдво, а 13 січня – перед старим Новим роком!
Самогонку показали традиційно, в дусі старих радянських часів – білу, як молоко. Брехня, хлопці! В Україні таку не женуть. Тут вона чиста, як сльоза. То бражка такого кольору – туманного. Її п’ють переважно в Росії. Там вона просто не встигає дозріти до кондиції, щоб горілку вигнати…
Те, що чорт (Пилип Кіркоров) співає “Рідна мати моя” – Бог з ним. Хоча ні в часи Катерини ІІ, ні в часи Гоголя такої пісні не було в помині. Її написали Андрій Малишко та Платон Майборода в 60-ті роки ХХ століття. А на початку минулого століття з’явилася пісня “Ніч яка місячна”…
Одне слово, творили хлопці, що хотіли. Тільки ж як далеко такій кінокартині до України, її звичаїв і традицій!