Післяпарадне
Чую виступ Прем‘єр-міністра Юлії Тимошенко, яка зачитала привітання Президента України Віктора Ющенка ветеранам, потім від свого імені поздоровила їх зі святом перемоги. Далі Голова Верховної Ради Володимир Литвин привітав. Мовляв, ви – переможці, ви воювали за Батьківщину, ви здобули перемогу у Великій Вітчизняній війні, визволили світ від фашистської чуми, ви – совість Нації. Ой які гарні слова!
Але все це, на жаль, напівправда. Ніхто з керівників держави не хоче (а мо‘ й не може) сказати до кінця: «Ви – переможці, визволили Україну від Гітлера, але принесли нам Сталіна! Ви, визволяючи нас від одного окупанта, завезли на своїх плечах окупанта попереднього – сталінізм». Бо чим, скажіть, застінки НКВС кращі від гестапівських? Чим ГУЛАГ кращий від Освенціму? Хіба що в першому не було печей для спалювання живих людей. Але чи не все одно нам з вами, як саме у нас відбирають життя – у печі чи на нестерпному морозі? І чим сталінська куля краща гітлерівської?
Тільки по Національному радіо в ці дні почув хоч крихітку правди. Один із запрошених гостей сказав, що для України й українців ця війна не була вітчизняною. Бо не було тоді України як держави й українці воювали в складі чужих армій: червоної, крайової, людової, словацької, угорської, німецької, американської, канадської… І тільки одна армія, як назвав її Тарас Бульба-Боровець, «армія без держави» - Українська Повстанська - була національною, боролася не за інтереси чужоземців, а за власні, тобто свого народу.
Це якраз те, що повинні б чути щодня всі покоління українців. А найперше – молоді. Тільки ж чуємо, бачимо й читаємо те, що й у часи «дорогого» Леоніда Ілліча та його попередників.
Перше, що вражає, це – «віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР». Такі слова повторюють, мов папуги, всі, кому не лінь. Так, не применшую злочини Гітлера. Але ж 1933-го саме за нього проголосували німецькі комуністи на чолі з Ернстом Тельманом. Не самостійно – на вимогу Сталіна. Останньому потрібен був «криголам революції», який розв‘яже в Європі війну, знесилиться сам, а червона армія ввійде як визволителька й завоює Європу аж до Атлантики. Якщо ми з вами уважно прослідкуємо за підготовкою до війни, то побачимо, що все робилося згідно з цим планом.
Пакт Молотова-Ріббентропа розв‘язав руки Гітлерові й той здійснив агресію на Польщу. І війська червоні 22 червня не готувалися відбити атаки фашистів. Вони через два тижні повинні були розпочати свій «бліц кріг» на Європу. Якби це сталося – був би СРСР від Тихого океану до Атлантичного. Тому на питання, хто розпочав війну, простої відповіді немає. «Гітлер – людоїд, - пише Віктор Суворов у книзі «Криголам», - але й Сталін – не вегетаріанець!» Ці два недолюдки влаштували світову бойню. А ми й досі одного критикуємо, а другого забуваємо й говоримо про його армію як визволительку.
Дуже багато розмов нині про так зване «примирення» ветеранів УПА та червоної армії. Один із червоних солдатів відверто заявляє по телебаченню, що він – учасник визволення Львова й отримав там кулю не від німця, а від бандерівця. І тому не може пробачити воїнам ОУН-УПА все, що було під час війни. На жаль, ніхто з журналістів не нагадав йому про те, що він ішов не з букетом квітів, а з гвинтівкою чи автоматом. Він не розумів, що несе Україні Сталіна. Ось чому в нього стріляли бандерівці. Ці люди воювали з усіма загарбниками саме за вільну Україну. А воїни червоної армії були слугами поневолювача. І це слід би всім знати й розуміти.
«Порозумійтеся, - просить Президент, - подайте один одному руки». Заклик гарний. Але… Згадую покійного воїна УПА Василя Марковича, який ішов завжди на спілкування з ветеранами-червоноармійцями. «Поки ми сидимо в кав‘ярні вдвох, - розповідав пан Василь, - мене він розуміє, а я його. Тиснемо руки один одному на прощання. Але завтра зустрічаю його ж на мітингу, де він разом із компартійцями кричить, аж піниться, що бандерівці – це фашисти. У цих людей вмикається стадний інстинкт і подолати його дуже важко».
В Івано-Франківську виступає лідер компартії Петро Симоненко й докоряє натовпу: «У вас тут ще живі ті, хто виносив хліб-сіль гітлерівцям». Ну то й що? Ті ж самі люди, можливо, в 1939-му спочатку виносили квіти червоноармійцям. Бо вважали, що прийшли брати зі Сходу й принесли визволення від Польщі. Але ж дуже швидко польське гноблення здалося їм раєм у порівнянні з тим, що почали творити сталіністи. Перш за все вони забрали на Соловки якраз членів КПЗУ. Сталінові не потрібні були ті, хто вміє працювати в підпіллі. Бо завтра вони можуть створити антисталіністське підпілля. Потім почали вивозити на північ усіх, хто, на їхню думку, був багатий. Туди ж запроторювали й патріотів: членів «Просвіти», націоналістів. Тюрми тріщали по швах. І тоді люди в 1941 році зустріли німецьку армію вже як визволительку від більшовиків. То кому повинно бути соромно за минуле? Сталіністам, звичайно, якби в них хоч крапля совісті була.
А тепер скажіть мені, як треба було зустрічати червону армію в 1943-44 роках? Знову хліб і сіль їй виносити? На граблі наступають один раз…
Фашистська Німеччина, окрилена успіхами перших днів нападу на СРСР, повела себе також як загарбник. Уже 30 червня вона не визнала відновлення Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком Української Народної Республіки. А керівників її запроторила в концтабори. Українці постали перед вибором: або служити чужинцям (гітлерівцям чи сталіністам), або створити власну армію, допомогти загинути обом поневолювачам і відродити вільну Україну. Так постала Українська Повстанська Армія. Із батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль», які свого часу пройшли вишкіл у Німеччині, вийшли командири УПА. Люди йшли в поліцію, де їх одягали й озброювали, а потім тікали в ліси. УПА захищала населення від польських шовіністів, есесівців та енкаведистів. А люди лікували своїх бійців, ділилися з ними останньою крихтою хліба.
«Поділяй і владарюй», - казав Юлій Цезар. Новітні цезарі в СРСР знали цей принцип, як ніхто в світі. Тому й створювали «учебки», де готували убивць, яких навчали української мови, одягали у форму армії УПА, засилали в Західну Україну й наказували знищувати мирне населення. Ярослав Галан описує в одному зі своїх творів, що зайшли бандерівці в хату, повбивали батька й матір, порізали їх, а восьмилітню дочку їхню залишили, сказавши: «Живи во ім‘я Степана Бандери». Для чого це? А щоб та дитина розповідала все життя, хто то були, сама ненавиділа націоналістів, і дітей своїх навчала такій же ненависті. Звідки знати їй, маленькій, що ті дядьки прилетіли з Підмосков‘я або з Ленінграда? І послав їх сюди не Степан Андрійович, а Лаврентій Павлович.
Нині ті убивці – ветерани Великої Вітчизняної, мають пенсії, купу пільг. Таких у народі справедливо називають «видиранами». Саме вони й підбурюють колишніх фронтовиків до того, щоб не визнавати УПА воюючою стороною. Дехто з них закликає воїнів УПА покаятися. Запитаймо, в чому? Що захищали Україну від будь-яких зайд? Що берегли мирне населення хоча б тому, що то був їхній єдиний тил? Хай каються вітренки з симоненками й корчинськими. Хоча б за те, що вони все прекрасно розуміють, багато знають, але брешуть гірше скажених собак і спекулюють саме на невігластві та забамбуленості населення.
А ветеранам, які бездумно повторюють беріївські баєчки про те, що УПА – це, мовляв, фашисти, порадив би діяти за принципом: «Хай камінь кине безгрішний».
Пилип ЮРИК