ДОЛІ ЛЮДСЬКІ

 
Уповноважений райкому партії з організації колгоспів та хлібозаготівель виявився досить кмітливим. Спочатку Арсен тихенько підсміювався над ним. І як же було не втішатися сільському хлопцеві!Виїхали сіяти просо, а штельваги забули. Без них же не підчепиш ні борін, ні кінної сівалки. Сказав уповноваженому, а той:

- Нічєво, што забил! Посєєм сєводня пшено, а уже завтра і штельвагі будєм сєять!

Кмітливість його найкраще розкрилася при хлібозаготівлі. Не пошкодував грошей - купив кілька кілограмів цукерок. Потім закликав до кабінету хлопчика років семи, розпитував, де той живе, хто його сусіди, пригощав цукерками. А далі просив узнати, де їхній сусід Петро вночі яму викопав. Таке завдання отримували кілька підлітків. Дехто з них потім приходив і доповідав уповноваженому, а той малював схему, скажімо, Петрового подвір'я, ставив хрестика там, де було заховано хліб.

На ранок уповноважений із кількома міліціонерами та сільськими активістами під'їжджали до двору Петра кількома підводами.

- Давай зерно!

Петро хрестився й божився, що у нього тільки для сім'ї й залишилося - чи й вистачить до нового врожаю.

- Не хочеш по-доброму - заберемо все до зернини!- уповноважений підходив до підводи, виймав із неї триногу, прикручував теодоліт. - Цей прилад нам усе покаже!..

Він заглядав у окуляр теодоліта й командував активістами:

- Он туди, хлопці, йдіть, прямо. Тепер завертайте за хату. - Переносив прилад на нове місце. - Беріть правіше, отуди до яблуні. Отам спробуйте щупом. Є? Копайте!

Яма добре замаскована. Її ніхто не зміг би просто так побачити. Не інакше, прилад "надто розумний". Бо копають хлопці і виносять мішки з зерном на підводи. Після обіду приїжджають до Миколи. Історія з пошуком зерна "за допомогою теодоліта" повторюється. Селом повзуть найнеймовірніші чутки про страшний прилад. Поки в Миколи забирають зерно, надбане його ж таки мозолями, біля двору
збирається десяток-два селян. Уповноважений говорить їм:

- Хто прийде й добровільно запишеться на здавання зерна - тому залишимо прохарчувати сім'ю. Хто цього не зробить - конфіскуємо все!

І підходили мужики з похиленими головами:

- Запишіть моїх пудів три.

- І моїх також...

До цього в селі ще 1922 року створили дві комуни. Починалося нове життя. Керував тими комунами комнезам (комітет незаможних селян). Виділили комунарам найкращі землі, коней, інвентар. За два роки все це пропили незаможники до нитки, а землі заросли бур'янами. Сама радянська влада й розігнала комуни. Землю ж наділили тим, кого через шість-сім років назвали куркулями і відправили годувати білих ведмедів. "Досвід" комунарів не навчив нічому ні "батька" Сталіна, ні його "керівну й спрямовуючу". Тепер замість созів (спільного обробітку землі) та комун почали створювати колективні господарства.

Політика відбирання останнього шматка доводила село до голоду. Аби вижити, сотні тисяч молодих людей змушені були їхати в міста, залишати свою землю. Поїхав із рідної Проскурівщини (Хмельниччини) й пан Арсен. Одного разу мати дала йому вузлик із харчами та білизною і, втираючи краєм хустки сльози, мовила:

- Іди, синку, рятуйся хоч ти, бо тут усі не виживемо...

* * *
Йому поталанило. Молодих і більш-менш дужих хлопців фашисти відбирали для похоронів своїх вояків. У машину заганяли 25-30 осіб, везли під охороною на правий берег Дніпра. Там змушували рити траншеї (братські могили). Сюди звозили німців, убитих у боях або розстріляних своїми ж за паніку. О чотирнадцятій годині привозили нехитрий обід: суп і півкілограма хліба. У тюрмі, що розташовувалася біля нинішнього центрального ринку Запоріжжя (на вулиці Анголенка), на в'язнів чекав ще й пайок: сто грамів хліба і півлітра баланди. Іноді возили й на аеродром - розчищати від снігу злітні смуги.

У тюрмі їх тримали в таких умовах: у камері 140 осіб, із них 60 жінок. Чоловіки - з одного боку, жінки -
з іншого. "Параша" одна на всіх. Вошей кожен міг вигрібати з-за пазухи пригорщами. Люди хворіли й помирали. Окрім того, якщо когось брали о другій ночі, було всім ясно - на розстріл. І так протягом майже восьми місяців.

Його вивели з камери, наказали йти східцями вниз, де в підвалі тримали партизанів і євреїв. Офіцер крикнув:
"Це - комуніст! Розстріляти!" Арсен Захарович поволі ступав, чекаючи кулі в потилицю. Той шлях униз по східцях виявився таким довгим...

Згадалося Запоріжжя тридцятих років, куди подільський юнак завербувався на будівництво "Дніпроспецсталі". Жив на 8-му селищі у бараці. Дали матрац, що набивався сирими дерев'яними стружками та попону для вкривання. І холодно було, і голодно. Хоча тепер отой сирий матрац
здавався раєм, порівнюючи з тюремною підлогою, де всі спали так щільно один біля одного, що повернутися могли тільки всі разом по команді.

На "Дніпроспецсталі" спочатку працював воротарем - впускав і випускав паровозик-"зозульку" із платформами та вагонами. Так - з півроку, бо не було Арсенові ще й вісімнадцяти. Потім прийняли як робітника, а далі послали й на курси майстрів. Після цього працював помічником майстра і майстром. На війну не взяли - наклали броню. Довелося евакуювати завод. Для техніки й обладнання місця у вагонах вистачило, для багатьох людей - ні. Залишився в окупованому Запоріжжі.

Фашисти оголосили, що всі, хто не зареєструється на біржі, будуть страчені за саботаж. Зареєструвався, працював сторожем. Світ не без добрих людей, але й не без лихих. Одна особа шепнула гітлерівцям, що Арсен Маляр - комуніст, і що працюючи сторожем, краде у них одяг і
взуття. Забрали, посадили...

Згадався й відступ червоноармійців через Запоріжжя.

18 серпня фашисти зайняли острів Хортицю. Радянські бійці кинулися до мосту - перебігти на лівий берег Дніпра. Але тут їх чекали кулеметні черги загороджувального загону НКВС. Тоді солдати й офіцери кинулися вплав через ріку. Брали дерев'яні колоди, зривали тини і на підручних засобах починали переправу. Та о 15-й годині енкавеесівці зірвали дамбу Дніпрогесу. Величезний водяний вал підім'яв під себе і катери, і човни, і плоти із солдатами...

Спогади перевав постріл. На голову посипалася штукатурка. Далі - ще два постріли з револьвера й окрик офіцера:

- Хальт! Цурюк! Ніхт комуніст? Ґут!

А ще через півмісяця його випустили на волю. Виявляється, подіяло те, що дружина зібрала підписи знайомих людей, які свідчили, що пан Арсен ніколи комуністом не був. Крадіжки німці також не виявили, бо за це йому "пахла" б шибениця...

Працював у фірмі "Шіллербау". У кузні виготовляли лопати, вила, граблі. Возили на село, вимінювали на соняшникове насіння. Збивали олію, яку німці відсилали додому в каністрах. Робітникам віддавали макуху й видавали хлібний пайок.

Потім тікали гітлерівці. З евакуації повернули "Дніпроспецсталь". Довелося відбудовувати завод...

* * *

- Ув'язнений Маляр! До начальника табору!

Пан Арсен уже знав, що з Москви прибув полковник, який перевіряє справи засуджених сталінськими "трійками". Добре, якщо хоче розібратися по-справжньому. А якщо... Адже під справою стоїть його особистий підпис. У справі ж сказано, що він, Арсен Маляр, визнає себе винним у злочинах, передбачених статтями 54/1-А (зрада Батьківщині) і 54/10, частина 1 (антирадянська агітація і пропаганда). Ще в запорізькій тюрмі під час прогулянки один із арештованих сказав йому: "Хочеш звідси вийти - підпиши навіть те, що ти був особистим ад'ютантом Адольфа Гітлера". Пан Арсен після кількох допитів усе підписав...

Якщо собака звикла бігати за возом, то й за саньми побіжить. Та сама особа, яка німцям говорила, що Маляр - комуніст, повернулася з війни - всі груди в орденах і медалях. Тепер же вона донесла в НКВС, що він працював... на фашистів. Слідчий акуратно "зліпив" справу. А далі - арешт, тюрми Запоріжжя та Дніпропетровська, засідання "трійки" і вирок - розстріл. Потім вирок замінили двадцятьма роками каторжних робіт...

Полковник подав "зекові" руку, запросив сісти. Про таке ставлення до себе пан Арсен навіть почав забувати. Енкавеесівці поводилися з людьми набагато гірше, ніж із собаками...

- Я ознайомився з вашою справою і вважаю, що ви ні в чому не винні. Вас скоро звільнять.

Те "скоро" розтяглося на півроку. Звільнити - звільнили, але пляма "ворога народу" залишалася на ньому ще довго. Чи можна нині суворо осуджувати його сина, який, вступаючи до лав КПРС, написав, що батько живий-здоровий, але через те, що він "зрадник Батьківщини і ворог народу" - батьком його не вважає. Усіх без винятку тоталітарна система робила безбатченками, павликами морозовими, яничарами без роду-племені навіть при живих батьках. Тому вчинок сина - не так його вина як спільне наше лихо...

Є така народна притча. Довго служила кобила селянинові. А коли стала стара й нікчемна, хазяїн запитав її: "Що тобі було важче тягати - воза чи сани?" На це тварина гірко посміхнулася: "І та наволоч важка, й інша не легша". Тепер пан Арсен, як ніхто інший, може, і має право порівняти фашистську тюрму із радянськими таборами.

- І там - не мед, і там - гірко,- згадує він.- Але коли проаналізувати все з вершин сьогодення, то все-таки німці були справедливішими, якщо цим словом можна взагалі характеризувати ворога. Німець дуже жорстокий, але на відміну від радянського наглядача, йому не притаманне шахрайство. Належить мені пайок хлібний - тиждень чекатиме, обов'язково віддадуть. Щось трапилося - не завезли хліба. Немає день, два, три. На четвертий отримуємо за всі дні.

У радянських таборах "закони" зовсім інші. Охорона безсоромно з'їдала пайки ув'язнених, годуючи останніх баландою. Це виявили після смерті "батька народів". Тоді почали видавати навіть цукор, якого дехто десятиліттями не бачив.

- Але нам не потрібні ніякі загарбники, - продовжує свою думку Арсен Захарович. - Бо ніхто, крім нас, не побудує нову Україну, якій заздритиме увесь світ. Адже немає на землі більш роботящого народу, ніж український.

...Пан Арсен переглядає документи. В основному це - дублікати. Оригінали забрані енкавеесівцями при арешті. Скажімо, посвідчення про нагородження медаллю "За доблестный и самоотверженный труд в период Великой Отечественной войны" від 6 червня 1945 року. Посвідчення ж учасника війни видане уже в наші часи. Нині панові Арсену 83 роки. Трудовий стаж складає 58 літ. Три роки тому
звернувся він до ветеранської організації заводу "Дніпроспецсталь", аби взяли на облік. Адже з дитинства там працював. Керівники організації та профком відповіли, що вважають ветеранами тих, хто відпрацював на підприємстві не менше 15 років. А один навіть сказав, що "тут тільки й не вистачало тюремників".

- Це - люди, які за Брежнєва мали свої спецмаги, де отримували те, що іншим не снилося, - говорить пан Арсен. - Мали неабиякі почесті. Їх держава ледь на руках не носила. Тепер скажіть мені, чому ж вони не вийшли 1991 року захищати свою владу? Кому-кому, а їм, мабуть, треба було віддати й життя за всі ті блага. Так звані куркулі захищали своє добро, брали до рук обрізи й сокири. А ці - жоден не вийшов, не підтримав своє ГКЧП... За три дні здали свою владу, а тепер клянуть Горбачова...

Пишається Арсен Маляр тим, що Запорізьке Братство вояків УПА прийняло його до своїх лав. Бо й справді, його страждання за Україну тотожні їхнім. Як і вони, відбував він незаслужене покарання в німецьких застінках. Разом з ними був каторжником на Воркуті. Мріяв про скорішу смерть Сталіна й вільну, незалежну Україну. Бо якби була вона самостійною, то не спіткала б його лиха доля. Не
був би він в'язнем ні гітлерівського, ні сталінського режимів.

Пилип ЮРИК