Січовий майдан
Мій колега Леонід Сосницький, політичний оглядач, задоволений тоді, коли після чергової публікації телефонують комуністи і, лаючись, обзивають його рухівцем або бандерівцем, а націонал-патріоти тут же говорять, що він – комуніст. Це – найвища оцінка об‘єктивності. Ваш покірний слуга благоговіє не менше від полярних оцінок власних матеріалів про козацтва.
Помилки в останньому слові немає. Їх, отих козацтв, як відомо читачам, розвелося, мов собак нерізаних. Одне одного ненавидять, цураються, намагаються триматися подалі, а то й палицю в колеса вставити опонентові. Отамани ж дуже люблять, коли преса гладить їх за шерстю. Якщо ж хоч слово проти – починається…
Один отаман телефонує й дорікає, що автор ліберально ставиться до іншого війська. Мовляв, ти там – свій, то й мовчиш про їхні недоліки, а наші бачиш. Його опонент ганьбить вашого покірного слугу за те, що нібито той продався й відпрацьовує гроші, сплачені суперниками. Що ж, голодній кумі – хліб на умі. Хто сам дуже хотів би продатися, а його не купують або беруть за копійки, бо товар, прямо скажемо, сумнівної якості, із запашком, той усіх міряє на власний копил. Автор же відпрацьовує єдині гроші – заробітну плату в газеті…
Один отаман - на державній посаді. Другий отримує відсоток від козаків, які займаються охоронною діяльністю. Третій же, як він каже, “колядує”, випрошуючи гроші в підприємців. За рік ним була зібрана ледь не тисяча гривень! Звичайно, Ісус Христос міг би одним коржем нагодувати ціле море голодних людей. Отаман, маючи оту ледь не тисячу гривень, як би йому не хотілося, не прожив би й сам. А ще ж – сім‘я, оплата приміщення канцелярії, телефона, влаштування святкових заходів тощо. А він – живий і не надто худий! То, може, все-таки хтось інший продається? Чи не так, пане отамане?
Дехто ставить авторові цих рядків питання руба: “Ти – козак чи не козак?” Та куди мені, хлопці? У вас он у кожного різьблене посвідчення, де чітко написано, що ви – козаки, а не Бог зна хто! Кажуть, така ксива тільки в Байди-Вишневецького була! Ну, може, ще в Сагайдачного та Дорошенка… А мені її ніхто не видавав. Ні Ружинський, ні Підкова. То який же я в біса козак? Та й лампасів, як у Хмельницького (?) у мене немає, а у вас – будь ласка! Стоячого комірця, як у міліції 40-50 років минулого століття (їх, мабуть, Косинський та Наливайко любили?) - не придбав – вибачайте. Та й погонів полковницьких або генеральських, як у Сірка чи Виговського – також не маю. Колись, ще в радянській армії, як присвоїли лейтенанта, пізніше вже в Українській додали старшого – то й нині це звання у військовому квитку значиться. Куди мені до зірок, які ледь із погонів не вилазять? Не кажу вже про петлиці з дубовим листям!
Нагород не маю – ні хрестів, які, мабуть, дуже любив Морозенко, ні орденів зі схрещеними мечами, якими, напевно, нагороджували Богуна та Кривоноса. Та й за що ж мені їх давати? У бойових діях участі не брав. Не те що ви…
А ще ж у вас усі такі вірні християни! Так люблять ворогів своїх! А ближніх – як самі себе! Якщо вас ударять в одну щоку – підставляєте іншу... Куди мені, язичникові, який не припадає до руки священика, не цілує хреста, гидує причащатися в церкві з ложечки, яку перед цим облизали сотні ротів. І навіть хреститися толком не вміє! Тому для мене більше підходить прислів‘я: “Дід був козак, батько – син козачий, а я – хвіст собачий”.
Саме ваша християнська любов до ближнього була першим приводом до розколу козацтва. Пам‘ятаєте гасло отамана Василя? І його помічника, нині козацького полковника, також Василя? Нагадаю: “Хто молиться в церквах Московського патріархату – той ворог України! Той не козак!” Що з того вийшло? Ще одне військо. Яке при словах “Українське козацтво” й досі жахається. Пізніше ви дуже полюбили сотню “Оріяна”, яка одна з небагатьох підрозділів справно платила внески канцелярії. Але як же з нею миритися, коли там – язичники, які відправляють покійних до вирію предків, а не в лоно Авраамове? Розформували к бісу!
Інший отаман, але вже верховний, мов біблейський батько, пригортав усіх блудних синів, які проклинали гетьмана Муляву. Їм на священній Хортиці вручали погони. Та не рядових козаків, не звичайних старшин. Київський розкольник Сагайдак отримав із теплих отаманових рук відзнаки полковника. А пізніше, за прикладом того ж верховного, забрав частину Київського козацтва, оголосив себе найголовнішим отаманом і створив там ще одне Військо Запорозьке.
Отой верховний сам почав із групою товаришів створювати альтернативне козацтво не лише через релігійні чвари. Головним було те, що до влади тоді дуже впевнено йшли ліві партії. І справді, якби вони були перемогли по всій Україні, то представникам Українського козацтва, мабуть-таки, пахли б стальні браслети. Тоді й сказав осавул (цю посаду він займав до розколу): “Ми ще побачимо, хто з нас живим зостанеться!”
Пізніше від того верховного відійшли ще два отамани з певною кількістю козаків. Бо хіба ж то козак, якщо він не мріє стати отаманом? Його не обрали? Є інший вихід – забирай два десятки вірних тобі людей і кричи на всю горлянку, що створив нове військо, і що саме в тебе козаків утричі більше, ніж у того, від кого втік. Цифри не перевірить ніхто.
Хочете, шановний читачу, узнати найбільшу військову таємницю? Нею є кількість козаків у тому чи іншому війську. Жоден отаман не назве вам правдивої цифри. Один говоритиме три тисячі, інший – десять тисяч, третій - 25 тисяч. Але якщо на повірку, то в отого, що казав найбільше, збереться кілька сотень, у другого – кілька десятків, а в третього й того не буде. Зате погони на всіх такі, що й генералісимусу Сталіну ніколи не снилися. Ось тут і собака заритий. У кожного отамана хоч крапелинка совісті, а таки є. І якщо він скаже правду, що командує військом, яке налічує аж... тридцять чотири козаки, то чим він тоді відрізняється від армійського прапорщика, командира взводу? Не солідно якось. Тому реєстру козацького вам ніхто й ніколи не покаже. Ні отаман, ні гетьман Білас.
Від останнього, до речі, відбрунькувалося нещодавно ще одне військо. Козацтво України. Очолив його Анатолій Попович, колишній осавул Українського козацтва. А ще є в Києві Звичаєве козацтво. А ще є Вільне козацтво. А ще є... Вибачайте, читачу, що всіх не запам‘ятав. На Рябкові бліх менше, ніж у нас козацтв. І кожен отаман – святіший папи римського. Тільки він – справжній патріот, справжній козак і справжній герой, на якого треба рівнятися. Всі інші, на його думку, – артисти цирку, клоуни і т.д., і т.п. За неперевіреними даними, лише в Донецьку налічується тринадцять козацтв. Нашому славному Запоріжжю ще далеко до рекорду. Тут поки що п‘ять.
Бачачи таку картину, автор став перед дилемою: може, й собі якесь військо організувати? Десять осіб для цього підшукаю та й вистачить поки що. Зате вже шосте козацтво буде на теренах Запоріжжя та області! А там свої люди й генерала присвоять. На публіку казатиму, що в реєстрі – 10 тисяч козаків. Щоб не соромно було...
А якщо серйозно, то, може, дехто з отаманів, у яких і двох сотень козаків не назбирається, покладе булаву, щоб далі не ганьбитися? Або зійдуться два чи три отамани й вирішать, що пора провести спільну Велику раду. На ній поставити питання про вибори одного-єдиного керівника. За кого більшість – той керує. Інші нинішні отамани стануть його заступниками. Але це вже, шановний читачу, - фантастика.
“Булави не можна поділити, хлопці, Україну також не дамо ділить”. Це – слова з пісні, яку написав поет Анатолій Рекубрацький. Сказано правильно. Булави ніхто й не ділить. Кожен новоспечений отаман виготовляє її для себе.
Нещодавно один із двох отаманів, що відкололися від верховного, в місцевій газеті опублікував статтю, в якій дуже турбується про єдність козачу. У задачі питається: а чого ж ви, шановний, відколювалися? Треба ж було б єднатися тоді, коли спільним військом були. А то розкол вчинив, а тепер ллє крокодилячі сльози й закликає до єднання. Є люди, які аналогічно плачуть за покійним Союзом РСР. Їм відповідь може бути одна: чого ж ви допустили, щоб він економічно ослаб і розвалився? Треба ж було не із заводу шабашку нести із запчастинами, трубами, деталями, а тягти все це з дому на завод! Не з колгоспу цурпелити силос для корови, а в колгосп із власного городу – сінце чи буряки. Та й директорові заводу, й голові колгоспу не давати красти машинами чи вагонами. Отоді ніколи б кляті капіталісти не виграли б змагання двох систем. А так самі пустили батька з торбиною по світу, а як той помер у знайомих під тином – почали тужити за ним...
Мало того. Цей же отаман хоче, щоб козаків в Україні визнали окремим народом. Є тут, мовляв, українці, білоруси, росіяни, тому треба “поставити козацтво четвертим рівноправним членом серед східнослов‘янських народів”. Бо козаків, як він каже, вже є близько 200 тисяч осіб. От вам “Україну не дамо ділить”!
Ідея цього отамана не нова. Після першого розколу новоспечений верховний в інтерв‘ю одній шовіністичній газетці, яка, слава Богові, наказала довго жити, заявив, що хоче створити Республіку Козакію, або Азовську Республіку на теренах України. І козаки, за його словами, повинні разом із донцями й кубанцями захищати населення східних і південних областей від Києва та Львова, від галицьких впливів, від католицизму й тому подібного. Щоправда, пізніше в інтерв‘ю газеті “Запорозька Січ” він визнав, що наговорив усе те спересердя, бо на Великій раді Українського козацтва йому не дали слова для виступу, а він, мовляв, завжди був за соборну Україну... Настільки щирі останні слова – знає тільки Бог і сам верховний отаман. Але ота ідея Козакії чи Азовської країни, як бачимо, перекочувала в інші голови.
А нещодавно верховний з козаками їздив до Криму. Але не по сіль. “Захищати” росіян від автохтонного народу – кримських татар. Не робили цього його орли два місяці тому, не планують на жовтень чи листопад. Найкраще їм це зробити зараз, на початку оздоровчого сезону. Покажуть москвичам чи пітерцям сюжет, що в Криму росіян ледь не вбивають, і що козаки навіть змушені охороняти братів-слов‘ян. Куди поїдуть відпочивати москвич із пітерцем? У Сочі, Новоросійськ – подалі від Криму. Везтимуть свої заощадження не в Україну, а в Росію. А власники курортів у названих містах скажуть спасибі (а мо‘ й не тільки спасибі?) нашим славним козакам і їхньому верховному.
Подейкують, що нині гетьман УК Іван Білас назвав своїм представником на Запоріжжі саме отого отамана, який хоче визнання ще одного слов‘янського народу. А як же тоді з калмиками? (Із цим козацтвом дружить пан отаман). Вони також тепер слов‘янами стали? А ще цікаво б запитати в гетьмана: що ж то за представник Українського козацтва, який володіє державною мовою не краще, ніж калмики? Чи не ліпше вже поновити у званні генерала розжалуваного до рядового кошового?
Реакція багатьох козаків на критичний матеріал така: ти хочеш розвалити (добити) козацтво? Вельмишановні мої! Не можна розвалити хату, яка ще тільки намальована на папері, про яку балакають, а не будують. Добити можна того, хто живий. Мертві бджоли не гудуть.
Тому й критична публікація для живого й здорового козацтва – це як допінг для спортсмена, як розсіл на похмілля. Отож, бажаючи всім плідної праці, хочеться одного: щоб люди пишалися вами так, як Наливайком, Трясилом, Сірком чи Палієм... А для цього хочуть вони бачити не погони, лампаси й незаслужені нагороди, а реальні справи: виховання молоді, забезпечення громадського порядку, охорона Хортиці тощо. І славитимуть вас саме за це, а не за збори в клубі, де вирішується, яка ширина зірочки повинна бути в генерал-хорунжого.
І насамкінець. Усі козацтва прагнуть до того, щоб їхні члени носили зброю. Усі хочуть коли-небудь прийти до влади. Іван Білас навіть партію козацьку для цього вирішив створити. Щодо зброї, то перед тим, як її дати до рук солдатові, військкомат змушує призовника пройти комісію, де невропатолог із психіатром дають висновок, що в пана Пупенка чи Пупкіна “всі валети в колоді” і в недоречний момент “не поїде дах”. Хто й коли з козаків проходив таку комісію? Хіба серед усієї братії немає тих, кому й рогатку з бузини та велосипедної камери не можна довірити? А ви їм – шаблю? А ви їм – АКМ? Коли-небудь можна таким чином і половини війська недорахуватися...
Люди, які приходять до влади, намагаються об‘єднати суспільство. Адже гуртом і батька добре бити. Чи зможуть це зробити отамани, які вчинили розкол? Чи буде Україна цілою, якщо вже зараз пропагується нова автономія на її теренах? Такі люди швидше приведуть до громадянської війни, ніж до єднання. Тому, зваживши всі “за” й усі “проти”, скажу відверто: “Слава Господові, що не дав до ваших рук зброю, а тим більше – владу”.
Пилип ЮРИК