або, 

Як живеться заробітчанину в Москві? 

Інтерв’ю  

Колись мій колега сказав, що він є вільною людиною у вільній державі. Ми не завжди це усвідомлюємо, навіть не цінимо те, що кожен з нас, незважаючи на національність чи колір шкіри, не відчуває в Україні себе чужинцем. Наші закони не передбачають переслідування громадян інших країн. У Києві закордонним гостям не треба реєструватися. Не передбачається в Україні й бірочка-бейдж на зразок «остарбайтер». А як же в сусідів?

Гадаю, що читачам буде цікаво познайомитися з людиною, яка три місяці працювала в Москві як заробітчанин. Це — сорокарічний мешканець Запоріжжя Олександр Назаренко, газоелектрозварювальник.

- Що вас туди привело, пане Олександре? 

- Нинішня скрута, до якої нас довели рідні можновладці. Патріотизм патріотизмом, але доводиться думати й про хліб. Кажуть же: як є хліб столі, то сто дум у голові, а немає, то одна думка в голові — якби хліб. Я не їхав для того, щоб там шишитись, але заробити трохи хотілося.
Їхали ми удвох із земляком-запоріжцем поїздом. Коли минали митницю, то ми якраз відпочивали. Нас розбудили, запитали, що веземо. Відповіпи — нічого, й спали далі. Ото й увесь огляд був. Навіть не знаю, де це сталося — в Харкові чи Білгороді.

- Де влаштувалися?
— Фірма була солідна. Мій супутник їздив туди вже двічі. Він домовився з керівниками по телефону,
але хоча фірма й солідна, та реєстраціії нам не дали. Їм не вигідно, бо воніи за це платять реєстраційні гроші, а потім і податки.  Тому дали завірений печатями папіірець, що я працюю там і там, що мій паспорт (серія й номер) у них. Паспорта зразу ж забирають, як у готелі. А той папірець — для того, щоб сказати при перевірці, що я не є терористом якимось чи ще Бог знає ким.

— Що робили в тій фірмі?

— Вона називається «Екотепло».Це в Північно-Східному адміністративному окрузі міста Москви. Займалися ми заміною теплотрас. Між будинками міняли труби, що вийшли з ладу. Розривали траншеї, демонтували іржаві і вмонтовували нові труби. Я працював електрозварником. Робота — цілий світловий день. Ніяких лікарняних. Про них одразу ж забули. Хворієш чи просто не працюєш — то
твоя приватна справа. Робота важка. Самі москвичі цим не займаються, бо тут умови праці дуже погані, завжди бруд, для здоров'я шкідливо — постійно зі шлаковатою мали справу. Тому й наймають туди або таких як я, іноземців, або туляків, тверців, ярославців, тобто немосквичів.

— Але ж і оплата, мабуть, непогана?

— Коли домовлялися по телефону, то обіцяли нам суму, котра мене добре влаштовувала. Та на місці роботи нас поставили перед фактом: ситуація змінилася, тих грошей уже не буде, а платитимемо ось таку суму (майже вдвічі меншу, ніж домовлялися). Виявилося, що президент фірми розбив новий «джип». Тобто, ми заробляли і йому на машину. Звичайно, можна було повернутися й піти звідти, але ж тоді пропадають гроші, витрачені на дорогу, на харчі тощо. Діватися нікуди, довелося залишатися. Продукти купували в Запоріжжі, бо там вони дорожчі, ніж у нас.

— Надали вам житло, гуртожиток?

— Це була будка — 2,5x4 метри. У ній — подвійна стіна з теплоізоляцією. Хоча на сонці все одно дуже нагрівалося наше житло. Була в нас електроплитка для приготування страв, стояли двоярусні нари. Там ми вчотирьох і мешкали. Готували переважно супи-концентрати, бо не було коли видумувати щось краще. Хіба що випадав колись вихідний — тоді варили якийсь борщик тощо.

Працювали з нами двоє хлопців із Тульської області. Росіяни. Один із них — баркашовець-націоналіст. Їх також загнало туди життя. У них ситуація ще гірша, ніж в Україні. Розповідаю-було — у нас тільки й розмов, що в Росії живеться краще. Вони нам: «Москва — це ще не вся Росія». Так воно й залишилося з часів СРСР — столиця живе непогано в порівнянні з глибинкою. Тому туляки Москвою і Кремлем незадоволені. Відверто кажуть, що їх уряд обдирає.

До речі, туляки були поставлені в ті умови, що й ми — та сама оплата. Але колись поламався екскаватор, прислали іншого з екскаваторником, у якого московська прописка. Останньому виконроб нарахував оплату в півтора рази більшу, ніж тулякові. Ось така справедливість по-московськи.

— Національного приниження не відчували?

— Я себе із самого початку поставив так, що всі розуміли — на цю тему в мене власна думка, є принципи, якими я ніколи не поступлюся. Почалося все зі звичайних урн. У Москві вони пофарбовані в синьо-жовті кольори. Я відверто, в колі моїх колег, лаяв московську владу, говорив, що в нас ніхто б не додумався пофарбувати урни в російський триколір. А тут — будь ласка, плюйте на священнні кольори сусіда. Тому мене щодо національних питань обходили. Мого ж товариша, який аж кричав, що він, хоч із Запоріжжя, але росіянин — відверто висміювали: «Ніякий ти не росіянин, ти— хохол». Бо це нашим землякам здається, що вони говорять російською. Корінний росіянин швидко вловить акцент, інші наголоси та вимову. І хоча в тебе в родині всі росіяни, там ти — хохол. Особливо відчутна щодо цього зверхність москвичів. Вони почувають себе князями. Хоча на своїй землі це й повинно бути...

— Гроші отримали, та й в Україну?

— Закінчили одну, потім другу трасу. Здали. І я вирішив тікати звідти поскоріше. Та ще й вибухи, влаштовані кадебістами, сталися. До речі, один з будинків зірвали неподалік від нас — нашу будку вночі гарно трусонуло. Слідом за цим розпочалося міліцейське свавілля. На кожному кроці — «охоронець порядку» з автоматом, у бронежилеті. За два тижні я витратив на міліцію 400 російських рублів. І це ще непогано, бо ходив я тільки в гастроном. А якби далі — ще більше платив би.

За їхніми законами, якщо я не зареєстрований у Москві, мене повинні відправити в райвідділ. Там складається акт, мої дані заносять у комп'ютер і плачу штраф 500 російських рублів. Це майже 100 гривень. Піймався вдруге — видворяють за межі Росії, майно конфісковують.

Міліція знає, що ці гроші йдуть у ме рію, а не конкретно сержанту Іванову. Тому Іванов зустрічає Голопупен-ка, який не зареєструвався й дає останньому вибір — або в райвідділ, або плати сто рублів і... до наступної зустрічі. За рогом перестріне інший — плати й йому. Тепер ще й бірочки, як у Бухенвальді для остарбайтерів, московська мерія вводить. Це — ще одна годівниця для міліції.
Виїхати з Москви не просто. На кожному кроці — рекет. Міліція на це закриває очі. Не виключено, що працюють в одній упряжці. Підходять рекетири групою прямо на вокзалі й вимагають десяту частину від заробленого. Або навіть у поїзд заходять, висмикують із групи заробітчан одного й кажуть, що він залишиться тут, поки не дадуть викуп — таку-то суму. Доводиться викупляти. Бувають і сутички, в яких хтось навіть гине...

— Ви повернулися, слава Богові, живі й здорові...

— Мені пощастило. Зупинив приватника, домовився, щоб довіз до Курського вокзалу. Бо в метро я платив би на кожній станції, на кожному кроці. Приватник виявився гарною людиною. Привіз на вокзал, допоміг взяти квитка, перенести речі до вагона й навіть у поїзд посадив. Світ не без добрих людей. Є вони й у Москві. Я був приємно вражений.

Російську митницю минули мально. На нашій оголосили: «Аудіо й відео — на огляд!» А я купив у Москві малоекранний телевізор, за нтого мито не береться. Тільки документи перевірили. їхали жінки з великими сумками — нікого не чіпали митники, навіть не переглядали речі. Щоправда, двох пасажирів висадили — вони були без документів.

— Ще раз поїдете на заробітки?

— Боже збав! Я радий, що вернувся звідти.

— Ностальгія також давала про себе знати?

— Ще з перших днів. Одного разу вирвався у вихідний до Українського культурного центру на Арбаті. Це - солідна будівля, поруч — книгарня, кав'ярня українські. Персонал - у вишиванках. Повіяло рідним і до болю знайомим. А потім знову — будні, робота, залізна будка і ніякого навіть натяку на Україну, Запоріжжя. Інформацї — ніякої. Українські книги —  тільки в культурному центрі на Арбаті, українські газети — також. У кіосках і в приватних пролдавців ними ніколи й не пахло. Ні, більше не поїду!

Розмову вів Пилип ЮРИК
«Запорозька Січ», 15 лютого 2000 р.